Станіслав Копиткевич слухав Івана Письменного і водночас міркував, що йому далі чинити. Якби Яна Байрацького чорногородський посесор затримав одного, завітав би до замку, з'ясував у чому справа, порозумівся б з Зубрицьким і виручив би родича. Але ж Байрацького затримали з невідомим йому Микитою Швачкою, чи то колишнім козаком, чи то гайдамакою, і чи личить йому, шляхтичеві, встрявати в перемови з таким же шляхтичем на очах у надвірних козаків для того, щоб визволити людину, яка, можливо, й справді заслужила на кару? Ніби вгадавши його думки, Письменний додав до розповіді про свого товариша:

— Кілька років Микита був отаманом Жерелівського куреня.

— Отаманом? На Запоріжжі? — здивувався Копиткевич.

— На Запоріжжі, пане поручику. І добре знаним отаманом! — гаряче додав Письменний.

— Тоді справа інша, — мовив Копиткевич. — Здається, ви, пане спудею, говорили, що й папери якісь маєте?

— Паспорти маємо, — ствердив Письменний.

— Чи не міг би пан спудей принести їх мені? І тільки якнайшвидше?

— Чому ж? Я зараз! Моя домівка недалеко.

— Ми чекатимемо пана спудея в корчмі.

Іван повернув коня на Жолобовину, а Копиткевич з коваками попрямував до корчми — невеликої облупленої хатини з насупленим дахом і віхтем сіна на високій тичці поблизу воріт. Поручик, заїхавши до двору, гукнув корчмареві, що вискочив на ганок:

— Приймай гостей! Коням сіна заклади.

— Слухаю, пане, — вклонився корчмар. — Може, й оброку(46) дати?

— Оброку теж, якщо є.

— Для пана поручика все, що треба, знайдеться.

Копиткевич зайшов до корчми. Наймичка швидко накрила стіл.

У просторій кімнаті запанувала тиша. Тільки з кухні доносилось шаркання босих ніг та приглушений дзвін посуду.

Копиткевич добряче зголоднів, та їжа не йшла на душу: знову був збурений, як і два дні тому. Раз у раз подумки питав себе: коли ж настане край шляхетській сваволі?

До корчми зайшов Іван Письменний. Поручик був певний, що корчмар підслуховує, тому говорив з Іваном голосно й заклопотано. Ховаючи передані Іваном папери за відлоги кунтуша, промовив:

— Дякую за службу. Пан комендант буде задоволений, Прошу до столу. Поснідаєм — і до замку.

До садиби Стефана Зубрицького було недалеко, тому вирушили пішки. Мусій Мандрика, попереджений корчмарем, чекав поручика перед брамою. Низько вклонившись Копиткевичеві, недобрим поглядом окинувши з ніг до голови Письменного, провів обох до покоїв. Стефан Зубрицький, приязно усміхаючись, поспішив назустріч.

— Завжди радий гостям. Прошу, шановний пане, до зали. А це, — зиркнув на Письменного, — слуга пана поручика?

— Так, вельможний пане, — відповів Копиткевич, — пан Письменний зо мною, в одній і тій же справі.

— Он воно що! — здивувався Зубрицький. — Пан поручик не встиг зайти до зали, а вже веде мову про справи. Де це й коли два шляхтичі починали вести перемови, не спочивши з дороги?

— Справи, пане Стефане, невідкладні, тому й поспішаємо. Йдеться про безневинних людей…

— Про яких же то? — не дав йому договорити Зубрицький.

— Ви, пане Стефане, затримали мого родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського коменданта пана Карбовського до київського генерал-губернатора генерал-аншефа Воєйкова.

— Ти ба! — вигукнув Зубрицький, — А я й не знав… А де ж другий посол, якщо це не секрет? Пан поручик сказав: одного з послів.

— Другий, пане Стефане, перед вами. Звуть його Іван Письменний. Ось їхні папери, — Копиткевич вийняв з-за відлоги два акуратно складені аркуші, протягнув Зубрицькому.

— Навіщо папери? — посміхнувся посесор, — Я вірю пану поручику. І як же звати першого посла?

— Микита Швачка, шановний пане. Ось його паспорт, — ще раз протягнув Зубрицькому папір Копиткевич.

— Вірю, вірю, — махнув рукою Зубрицький, підійшов до дверей, відчинив їх. — Ей, хто там? Покличте пана осавулу.

Мандрика, вскочивши до зали, шанобливо схилив голову перед посесором.

— Пане Мусію, до нас прибув пан поручик у дуже наглій справі. Він запевняє, що ми затримали безневинних людей: його родича Яна Байрацького й одного з послів білоцерківського Коменданта до київського генерал-губернатора. Другий посол перед вами.

— Передо мною? — звів на Івана очі Мусій Мандрика. — Та це ж, милостивий пане, синок гайдамаки Семена Логвиненка, що після смерті батька кілька років блукав десь на чужині, а тепер зненацька об'явився тут. А то, милостивий пане, дружок його, сам гайдамака, побратим Лазаря Таранця!

— Ти ба! А я й не знав цього, — протягнув Зубрицький, єхидно посміхаючись. — Про це, пане поручику, й у ваших паперах сказано?

Копиткевич поклав руку на ефес шаблі.

— Чи не здається вам, пане Стефане, що осавула помиляється?

— Осавула? — витріщив очі Зубрицький. — Та що ви, пане поручику?! Цього не може бути. Пан осавула ніколи не помиляється. Та я й сам, пане поручику, бачив ваших послів… у Новосілках… І вели вони себе не як посли, а як… справжнісінькі розбійники. А в неділю вранці вони підняли на ноги все село й зірвали шарварок… Ваш родич був разом із ними!

Копиткевич погамував хвилинне замішання, взяв себе в руки:

— У Новосілках я не був, сперечатися з вами, пане Стефане, не стану. Може, й погарячкували добродії Швачка й Письменний, а там і вчинили щось необдумане. За це вони відповідатимуть перед паном Карбовським. Я дуже вдячний вам, пане Стефане, за повідомлення. Постараємося у Білій Церкві з'ясувати достовірність і вашої заяви, пане осавуло. Запевняю вас, панове, якщо ми встановимо, що добродії Швачка й Письменний були зв'язані з гайдамаками, вони, безперечно, будуть суворо покарані. А зараз прошу передати їх мені.

— Здається, пане поручику, ми починаємо доходити до згоди. Шляхтич шляхтича завжди розуміє з півслова. Я вірю, що пан поручик проведе розслідування, повідомить пана Карбовського, але ж я, Стефан Зубрицький, теж не можу залишити поза увагою того, що ви назвали необдуманим, бо розумію його як злонавмисне знущання над шляхетською честю й гідністю. Тому я накажу кинути в темницю й цього драба, що стоїть біля вас, потім покараю всіх трьох, як карають тих, які чинять непослух чи зло, а тоді вже видам їх панові поручику — і то… якщо він матиме надійну охорону. — Покличте, пане осавуло, челядників.

Пане Стефане, — ступив крок уперед Копиткевич, — чи не занадто поспішно ви прийняли щойно рішення?

— Я тут господар, пане поручику, і моє слово — закон! — відрізав Зубрицький. — Як сказав, так і буде. Пане осавуло, ви чули наказ?

Мусій Мандрика заплескав у долоні. Двері з передпокою до світлиці відчинилися, й на порозі виросли два кремезні пахолки.

Копиткевич вихопив шаблю, загородив Письменного:

— Пане Стефане, я прийшов сюди з добродієм Письменним. Я шляхтич і не дозволю, аби в моїй присутності скривдили людину, яка довірилася мені.

Зубрицький підскочив до стіни, де на килимі висіло кілька шабель і пістолів, ухопив старовинну карабелю(47) з різьбленим руків'ям.

— Я теж шляхтич — і не звик, аби в моїй господі хто-небудь чинив не так, як мені хочеться. Того, хто суперечить мені, я вчу ось цією річчю, — підняв карабелю Зубрицький.

— Я готовий, пане, — відповів Копиткевич, виходячи на середину кімнати. — Іване, — повернувся він до Письменного, — відійдіть до вікна. Бережіться. Господарі цього обійстя не лише жорстокі, а й підступні.

— Я чекаю, пане забродо, — почервонів Зубрицький.

Почувся різкий свист. Шаблі зіткнулися, брязнули, сипнули дрібними іскрами.

— Бережись, старий окрутнику!(48)  — крикнув поручик, відкинув шаблю посесора й зробив випад. Зубрицький вивернувся з-під удару.

— Начувайся, псявіро! Смерть твоя в отому закутку! — викинув він ліву руку вперед, показуючи нею в бік величезної шафи.

Копиткевич мимохіть обернувся, ніби збирався побачити місце, де мав, за словами посесора, прийняти смерть. Шабля Зубрицького ще раз різко свиснула над головою. Поручик відскочив назад, блискавично перекинув свою шаблю в ліву руку, легко і вправно відбив випад господаря. Це дало змогу перейти в наступ. Вибравши мить, Копиткевич навально кинувся вперед. Зубрицький присів, наче збирався завдати удару по ногах поручика, і в той же час ухопився лівою рукою за ніжку отоманки(49) . Копиткевичу здалося, що супротивник хоче поставити отоманку впоперек і, підштовхнувши її ногою, загнати його в куток, де коротка дамаська шабля нічого не вдіє проти довгої каравелі Зубрицького. «Нічого, — подумав поручик, — я теж не ликом шитий. Один мент — і я буду по той бік отоманки.

— Тепер ти в моєму кулаці, зухвальцю, — прохрипів Зубрицький.

— Брешеш, пся крев! Ще один випад — і тобі нічим буде битися, — відпарирував удар Копиткевич. І саме тоді за спиною щось клацнуло, шмат підлоги, на якому він стояв, шугонув донизу, і Копиткевич полетів сторчголов у зяюче провалля.

— Ха-ха-ха! — злорадно засміявся Зубрицький.

Ляда піднялася й закрила отвір.

— Візьміть цього пройдисвіта! — кивнув Зубрицький на Письменного.

Пахолки кинулись до Івана. Відступаючи до вікна, хлопець ухопив стілець і підняв його над головою.

— Обережно! — застеріг Зубрицький пахолків. — Одну хвилиночку! Спробуєм гуртом узяти лобуряку. Заходьте з боків.

Іван зробив ще крок, шпурнув стілець на голову осавули, що стояв найближче, вискочив на підвіконня й стрибнув униз.

— Хапайте пістолі! — закричав Зубрицький. — Стріляйте по ньому!

Та поки пахолки зняли зброю з килима й видерлись на підвіконня, Іван перетнув річку й сховався в рогозі.

— До стайні! — гримнув посесор. — Беріть найліпших коней! Доганяйте! Шкуру спущу, коли не піймаєте! А ви, — глипнув на осавулу, — а ти, одоробло неотесане, веди сюди Швачку. Тільки ж пильнуй мені! Зв'язаним веди!

А в'язні ще й досі мудрували біля скоби. І залізо, роз'їдене іржею й розм'якшене безперервним хитанням, таки не витримало й тріснуло навпіл. Вивільнивши ланцюг із скоби, всі троє полегшено зітхнули. Та враз біля дверей затупотіли поквапливі кроки, заскреготів засув. Єгор підхопив ланцюг у руки, підкрався до дверей, притулився до стіни за крок від входу, завмер. Двері відчинилися, на порозі виріс пахолок з києм у руці.

— Ану… котрий тут із вас Швачка? На побачення до пана! І то швидко!

Жоден із в'язнів не поворухнувся.

— Я кому сказав? — нахилився вперед пахолок. — Вставай…

Останнього слова панський посіпака доказати не встиг: важкий ланцюг свиснув над головою, забив памороки. Пахолок гримнув на підлогу. Не змовляючись, Швачка й Байрацький підскочили до нього, відтягли вбік і почали знімати одяг.

— Що ви так довго вовтузитесь? — почувся голос знадвору. Єгор знову притулився до стіни, підняв ланцюг.

— Гей, Степане?! Чому баришся? — у двері зазирнув ще один пахолок. Ланцюг свиснув удруге.

— Тягніть і цього, — тихцем промовив Степанов.

Швачка й Байрацький швидко роздягли й другого пахолка. За хвилину вони були виряджені в сині жупани, зелені штани й сиві шапки — повсякденний одяг пахолків Зубрицького. Причепивши шаблі й озброївшись киями, визирнули на подвір'я. Біля воріт крутилося кілька пахолків, дві постаті маячіли біля стайні.

— Що ж… тоді будемо вириватися… через хороми Зубрицького. Єгоре, ховай ланцюг під одяг, рушай до ганку, — розпорядився Швачка. — Тільки ж не роззирайся, йди, як на страту.

Яскраве сонячне проміння сліпило очі. Степанов опустив голову і, ледь переставляючи задубілі ноги, пішов до панської кам'яниці. За ним, поклавши киї на плечі, лінивою ходою, перевальцем попрямували Ян і Микита. На рундук вискочив осавула.

— Чого плететесь, як на завтра? Київ закортіло? Швидше!

У тьмяному мороці затіненого важкими портьєрами передпокою, куди слідом за Мусієм Мандрикою увійшли в'язні, вони помітили блакитний просвіт широко відчинений дверей до світлиці.

— Тьопай швидше! — гримнув Микита на Єгора.

Коли всі троє зайшли до світлиці, Стефан Зубрицький

сидів у глибокому фотелі біля дубового столу, а Мусій Мандрика стояв осторонь, спершись ліктем на підвіконник. Пізнавши Байрацького й Швачку, посесор підхопився. Микита метнувся йому напереріз, намагаючись не допустити до килима зі зброєю. Зубрицький кинувся до протилежної стіни, вхопився за ріг, що висів поблизу картини у позолоченій рамі. Картина повернулася, відслонивши потайні двері. Зубрицький і Мандрика стрибнули в темний отвір. Двері відразу ж зачинилися. Швачка підскочив до них, штовхнув плечем.

— Даремна трата часу, — обізвався через мить.

— Що ж… хай поживе Зубрицький ще якийсь час… Гаятись ніколи. Забирайте зброю.

Байрацький і Степанов зірвали з килима пістолі й шаблі. Один пістоль подали Швачці.

— Тепер можна й до стайні пробиватися, — промовив Швачка. — Пішли!

Нараз під ними щось загуло, загупало знизу об половиці.

— Стійте, братці! — вигукнув Єгор. — Під нами теж в'язниця!

Стукіт повторився, долинув глухий, невиразний крик.

Швачка нагнувся, став обмацувати підлогу.

— Тут ляда, хлопці! Ану тримайте мене. Я спробую відкрити її. — Подавши друзям руки, Микита обережно став на середину ляди, підскочив. Ляда почала поступово опускатися донизу. — Тепер закладайте киї! Підважуйте! Тримайте.

— Досить, друзі, — почулося з підземелля. — Тепер кидайте якусь мотузку чи довгу палицю.

— Що це? — жахнувся Байрацький. — То ж голос пана Станіслава!

— Це ви, пане Яне? — долинуло знизу.

— Я, пане Станіславе, я! — радісно закричав Байрацький.

Єгор став на коліна, опустив у дірку ланцюг.

— Дістав! — гукнув Копиткевич. — Тримайте міцн.о. Я буду підійматися по стіні!

Швачка й Байрацький помогли Степанову — і за хвилину Копиткевич був у світлиці. Ян кинувся до нього.

— Чому ви тут? Що сталося?

— Таж вас виручати прийшов, а вийшло… Але де Письменний? Куди подівся той здрайця Зубрицький?

— Зубрицький сховався за потайними дверима, а Письменного ми не бачили, — відповів Швачка.

Копиткевич підійшов до вікна, глянув на підвіконня, усміхнувся, показав рукою на річку:

— Письменний, очевидно, вискочив через вікно. Доведеться скористатися цим шляхом і нам. Він безпечніший і надійніший, ніж будь-який інший.

Копиткевич зірвав портьєру, розтяв її шаблею на тасьми, зв'язав їх, простягнув кінець Швачці:

— Закріпіть за ручку й спускайтеся пошвидше. Я прикриватиму ваш відхід.

Уже за річкою вони почули постріли біля замку.

— Це козаки, — похопився Копиткевич, — розшукують мене.

Швачка підняв пістоль угору, вистрілив. З-за рогу замку появився верхівець у строях надвірного козака.

Копиткевич замахав руками, закликаючи його переправлятися через річку. Верхівець зразу зник. Минуло кілька хвилин. Копиткевич тим часом розповів про поїздку до Бишева, про нещастя, що спіткало його друга Генріха Рожнятовського. Нарешті на греблі появилася група вершників. Копиткевич полегшено зітхнув:

— Здається, аж тепер усе вирішилося благополучно. Можемо рушати й далі. Ви ж, пане Яне, з нами?

Байрацький глянув на своїх нових друзів, завагався:

— А як же Зубрицький? Невже для нього все скінчилося так щасливо?

— О ні! — блиснув карими очима Швачка. — Ніколи! Я не залишу доти Чорногородки, поки той бузувір не дістане заслуженої кари.

— Я теж, — став поряд із Швачкою Степанов.

— Хвилинку, панове, — обізвався Копиткевич. — Але я теж мушу звести рахунок з тим здрайцею!

— Бачте, пане Станіславе, — сказав Швачка, — ми йдемо в Чернечий ліс. Розшукаємо гайдамаків і будемо діяти сукупно з ними. А вам… ви поручик надвірної хоругви, тож не маєте права так ризикувати… Та й з гайдамаками спілкуватися не личить… Як на вас подивиться пан Карбовський?

— Але я в боргу перед вами, панове! Ви вирвали мене з рук того окрутника, врятували від безчестя, якого я міг там зазнати. Як я можу залишати вас тоді, коли ви збираєтеся віддячити нашому спільному ворогові за всі його кривди?

— Ви, пане Станіславе, зазнали прикростей від Зубрицького тільки через нас, отже, тільки ми маємо право карати його, а мстити йому ми будемо насамперед за весь посполитий люд, тоді — за вас, а там уже й за себе.

— Але ж… я не можу так, не подякувавши вам, розлучатися з вами… Я… Хіба що, пане Швачко… Моя шабля — це родова реліквія… Вона передавалася з діда-прадіда… Це найдорожча для мене річ… Візьміть її на згадку… На добру пам'ять…

Швачка розгублено закліпав очима, розчулено промовив:

— Я щиро вдячний вам, пане Станіславе. Але ж козакові не личить невдячним бути… Та й віддячити нічим… Хіба що…

Микита простягнув Копиткевичу пістоль, Інкрустований сріблом.

— Щира вам дяка, пане Микито. Якщо вас доля занесе у Білу Церкву, моя хатина — ваша хатина.

— Дякую, пане поручику. А коли доля закине вас на Запорізьку Січ, то запитайте Микиту Швачку, скажіть, що ви його приятель. Ручаюся, що мій приятель стане приятелем усьому товариству Жерелівського куреня.

Вони попрощалися. Копиткевич і Байрацький рушили на слободу (біля перших осель їх уже чекали козаки), а Швачка зі Степановим пірнули в лісові хащі й попрямували до Унави — на розшуки Івана Письменного і гайдамацької чати Лазаря Таранця.