Була вже пізня пора. Корчма давно спорожніла. Гершко стурбовано поглядав то на Письменного, то на Мандрику. Він здогадувався, що потайна розмова між ними затіяна неспроста, як неспроста сидять у ванькирчику(56) й ті троє. Побоювався: не сталося б якої-небудь халепи в його корчмі. Адже тоді буде так тяжко викручуватися. Зрештою корчмар зважився:
— Панове… чи не пора кінчати?
Та саме в цю мить Мусій Мандрика, стукнувши по столу кулаком, закричав на всю корчму:
— Я тебе, гайдамацький вивідачу, давно розкусив! Злапаю зараз, віддам пану чашнику… в нього не такої заспіваєш!
Савка Плиханенко добре знав Мандрику й правду говорив, що він аж надто хитрий і скоро пронюхає, що й до чого. Панський посіпака дуже швидко зметикував, що гроші Зубрицького, передані титарю, можна й справді прибрати до рук. Але ж… навіщо ділитися з оцим забродою, що вчора терся біля Швачки, сьогодні хилиться до нього, а завтра — дремене світ за очі, прихопивши половину грошей? Хіба не краще схопити драба, видати Тиші-Биковському, злоті забрати собі, а торбину з-під грошей підкинути в хату цього хлопа і звинуватити його в пограбуванні? Дійшовши такої думки, він і закричав на всю корчму. Іван підхопився:
— Що ви, пане осавуло? Я ж до вас із добром, а ви?
— Гей, люди! Хто там?! — гукав Мандрика, забувши, що прийшов до корчми сам. Стояв супроти Івана гнівний, рішучий.
Письменний зрозумів, що настав час кінчати з осавулою: козаки в замку заснули, а вартові побояться опівночі виходити за браму. Він вихопив пістоля й направив на осавулу:
— Ні з місця, негіднику! Гей, хлопці!
З ванькирчика вискочили Швачка, Степанов і Недозорець. Побачивши їх, Мандрика поволі опустився на лаву. Холодний піт покрив йому обличчя. Він затремтів, зіщулився. Та тільки на мить. Раптом він підхопився. Єгор і Микита кинулися на зрадника. Але осавула встиг вихопити шаблю. Блиснуло криве лезо над головою Степанова. Рвонувся вбік бувалий гайдамака, але було пізно: піднята мимохіть права рука полетіла на долівку. Єгор перехопив шаблю в ліву руку. Осавула відсахнувся, й цього було досить для Швачки й Недозорця. Вони звалили Мандрику на землю, зв'язали.
Осавула був товстий, опецькуватий, а йти доводилось пісками та чагарями, тому гайдамаки добре впріли, поки дісталися Унави, де під вербами чекала замалим не вся ватага.
Незабаром запроданець стояв посеред гайдамацького кола під дубом на валу. Судити його на цьому місці вирішили не випадково: саме звідси Мандрика пішов на вивідини, зрадив своїх ватажан, привів шляхетський роз'їзд — і тоді мало не загинув Лазар Таранець. Гайдамаки розв'язали Мандрику, обступили тісним кільцем.
— Звинувачуєм тебе, — почав Плиханенко суд над колишнім гайдамакою, — в зраді нашого товариства…
— У смерті нашого батька отамана Лазаря Таранця…
— У нелюдському збиткуванні над посполитим людом…
Обвинувачення сипалися одне за одним.
— То який буде присуд?
— Простіть мене, чесне товариство, — простягнув до них руки Мандрика. — Винен я. Каюся. Простіть, браття… Усе зроблю, що накажете… Видам вам Тишу-Биковського… Фастівський замок…
— Без тебе зробимо. І замок, і його господар не поминуть наших рук, як не минув і ти.
Мандрика зрозумів: пощади не буде, проте продовжував канючити:
— Простіть, братці… Я ж не тільки зло робив… Згадайте…
— Зупинися, негіднику, — обірвав його Плиханенко. — Якщо залишилася в тебе хоч крапля гордості, будь сам собі і суддею, і катом. Ми не хочемо поганити свої руки. Ось тобі зброя, — і простягнув Мандриці пістоля.
Мандрика знічено обвів померклим поглядом гайдамаків, неслухняною рукою взяв пістоль, поволі звів курок — і раптом направив зброю на Плиханенка. Клацнула пружина — та постріл не пролунав: пістоль був незаряджений.
— Я так і знав, — зітхнув Плиханенко. — Був падлюкою, падлюкою й залишився. А ми ж козаком колись тебе звали…
— У петлю його, братці!
— На суху гілляку!
Плиханенко ствердно махнув рукою.
Починало світати. В яру порідшав туман, став підійматися вгору. Верхів'ями дерев пробіг легенький вітерець. Озвалося лісове птаство. Десь далеко-далеко переможно-врочисто, вітаючи ранок, затрубив лось.