Їх було небагато — всього десять осіб: Микита Швачка, Андрій Журба, Іван Письменний, Микола Недозорець, чернець Іоссія, четверо селян-утікачів з Черкащини та Ян Байрацький, що тиждень тому прибув на Запоріжжя. Діставши в шинкаря з Гасан-баші одяг надвірних козаків, вони спокійно помандрували до Синюхи. Вів їх Байрацький, у кишені якого лежав дозвіл на проїзд до Запоріжжя й повернення до Білої Церкви, підписаний поручиком Станіславом Копиткевичем.

Відхмарилося, і сонце пекло так, що доводилося раз у раз шукати порятунку від спеки в прохолодних водах Базавлуку. Надвечір, як тільки сонце почало опускатися за далекі пагорби, вони одірвалися від річки й повернули ліворуч. Проїхавши годину-другу степом, зупинилися на нічліг у неглибокій балці.

— Дозволиш, пане отамане, рихтувати вечерю? — підійшов до Байрацького Микита Швачка.

— Навіщо жартуєш, Микито? — образився той. — Ліпше ось що скажи: чи варто мені тепер повертатися до Білої Церкви? Доручення пана коменданта я виконав: греків, ніжинських купців, провів до Січі. Совість у мене чиста, а от сумління спокою не дає: чи ж варто ходити в надвірняках тоді, коли всі люди від них одвертаються, на кожному кроці проклинають.

— Треба, друже, треба. Ось як візьмемось усі за коси та вила й почнемо панів на той світ відправляти, пригодяться свої люди серед надвірняків. А щоб сумління тебе не так уже й мучило, не поспішай повертатися. Побудь трохи з нами. Після Вишеньок поїдеш назад.

— Хіба що так, — згодився Байрацький, усміхнувся й весело гукнув: — Гей, чого ви голови повішали? Шукайте, хлопці, паливо, діставайте сковороду, казан, пшоно та сало.

Невдовзі вони сиділи навколо казана і їли гарячу страву. У траві не вмовкали цвіркуни. Зрідка форкали коні. Тривожно посвистував на схилі байбак.

— Гарно тут, — обізвався сивовусий селянин із Вишеньок. — Поставити б ген там, — махнув рукою, — хату, повітку, перевезти жінку й дітей…

— Коли б панів отих клятих не було, — зітхнув другий.

— Якщо, братці, зітхатимемо та небесної манни чекатимемо, — сказав Швачка, — всього позбудемося і бидлом безмовним станемо.

— Що станемо, то станемо, — похитав головою Іоссія.

— А щоб не стати ним, не треба боятися ні пана, ні орендаря, — докинув Швачка.

— Легко тобі казати, — понуро мовив сивовусий селянин. — Ти козак, а ми… Один у луг, а другий у плуг… У кожного хатка, жінка, діти, а в тебе — ні кола, ні двора, гуляй душа без кунтуша. Боятися нічого. Сьогодні тут, а завтра там…

— Отож-то, — гнівно блиснув очима Швачка. — Якщо в мене нічого нема, то я повинен голову підставляти під панські кулі, а ви будете з-за тинів виглядати, а коли пан вернеться, йому руки цілувати?

— Ех, чоловіче, не був ти у нашій шкурі…

— Ні, був! — спаленів Швачка. — І матір мав! І наречену!

— Микито, не треба, — торкнувся його передпліччя Журба, — Ніхто не змушує тебе іти під кулі. Ти ж сам нас ведеш.

— Лихо, Андрію, веде, — відповів Швачка.

— Давай краще поміркуємо, як у Вишеньках діяти будемо, — запропонував Журба.

— Еге ж, — підтримав його сивовусий. — Щоб усе гаразд було.

— Надвірними козаками нарядилися, то й у Вишеньках ними будемо. Заїдемо до двору, на нічліг попросимось. З їхніми надвірняками познайомимося, роздивимося, що й до чого, — сказав Швачка.

— То козаки не наші, — зауважив сивовусий. — Економ із Корсуня привів.

— Тим ліпше, — продовжував Микита, — якщо доведеться за барки брати, не жаль буде. І жінки не голоситимуть.

— Чимало їх, пане-брате. Більше двох десятків.

— Для гайдамаки, чоловіче, це не страшно, — відповів Швачка. — Коли не силою, то вмінням чи хитрістю здолаємо.

— А щоб певніше було, Микито, — порадив Журба, — варто на Мигійський острів заїхати, ще кількох братчиків прихопити,

І то діла, — згодився Швачка. Коли тре' буде, можна й на дві частини розділитися, з двох боків ударити. Нам аби економа злапати, людей із темниці визволити.

— А тоді економа на гілляку, півня червоного у двір — і будьте здорові, — усміхнувся Журба.

— Там же коні, корови, збіжжя, — з острахом поглянув сивовусий на Журбу. — Хіба ж таке можна палити?

— А ми панські статки знищувати не будемо, — рішуче мовив Микита, — То кривавиця людська. Люди нажили їх, люди хай і споживають. Все роздамо, а будівлі спалимо.

— Оце діло говориш, — радісно заблищали очі селянина.

Через день на Мигійському острові їх зустрічав Марко Тягниярмо:

— Таки до нас! Я знав, що ви там довго не затримаєтеся. Де вже засіли дуки, там нашому брату робити нічого.

— Ні, Марку, — зупинив його Швачка. — Не того ми назад повернулися, що дук перелякалися. Коли переїхали мало не всю Україну та надивилися на людські сльози — не по собі нам стало. А ще як вислухали оцих посполитих, — і він показав на селян-утікачів, — їй-богу, волосся на голові здибилося.

Швачка переказав йому, що почув од утікачів.

— Як бачиш, сидіти нам склавши руки не доводиться, — зітхнув Микита. — Не той час.

— А ми й не сидимо, — образився Марко. — Одну чату вирядив на Брацлавщину, другу — на Поділля, третю я завтра веду на Волинь.

— Яка ж ти славна людина! — вигукнув Швачка. — Ти ніби підслухав нашу розмову з Драним.

— Ну добре. Ти ліпше скажи, куди йдете?

— До Вишеньок. Красковського, економа тамтешнього, провчити.

— От і гаразд. Я теж туди заверну.

Біля землянки почулися чиїсь поспішні кроки, невдоволене бурчання.

— Степанов спішить, — усміхнувся Тягниярмо. — Мабуть, пронюхав про ваш приїзд. От уже невгамовний, так невгамовний.

Степанов ввалився в землянку, як ведмідь у барліг.

— Он воно що! — відсапуючись, викрикнув він. — А я собі голову ламаю, чиї це коні пасуться на лужку. А вони… ще й ховаються. А щоб вас дощ намочив та й не висушив.

— Єгоре! Що з тобою?! — підхопився Швачка. — Коли ж це від тебе хто ховався?

— Крути не крути, Микито, а я більше сидіти тут не буду. Марко відправляє одну ватагу, другу, а мене обминає. Чув таке?

— Рука ж у тебе, Єгоре, — спробував оправдатися Тягниярмо.

— Ти хоч при людях дурниць не говори. Думаєш, не знають, де моя рука поділася? Знають. У панському лігві лишилася. Так я за це дякувати панам повинен? Чекатиму, що хтось їм за мене відплатить? Ти куди прямуєш? — повернувся до Микити.

— На Черкащину, Єгоре. До Вишеньок.

— Кого там колошкати будеш?

— Економа, друже.

— От і добре. Я теж з тобою.

— Єгоре, тобі ще рано.

— І слухати не хочу! Бувайте! — Він повернувся й грюкнув дверима.

До Вишеньок вони добралися в п'ятницю. Вечоріло. З поля якраз поверталася худоба. Перечекавши, поки отара звільнить їм дорогу, гайдамаки підняли над головами списи із значками(64) білоцерківської надвірної охорони і чвалом(65) підлетіли до панського двору.

— Агей! — зично гукнув Байрацький, — Хто є в цій хаті?

Двір був обнесений високим дубовим частоколом, по обидва боки брами височіли дві квадратні гостроверхі вежі. В одній із них стукнула ляда, і в прорізі появилася пишновуса голова.

— Кому там не терпиться? Теж київ захотілося?

— Здурів ти, чоловіче, чи що? — прикрикнув Байрацький, — Я шляхтич Ян Байрацький і таких нерозумних жартів прощати не звик. Зараз же мені біжи до пана Красковського та скажи йому, що пан Байрацький з хоругвою козаків білоцерківської надвірної охорони стовбичити під ворітьми не збирається.

Ляда опустилася. З вежі долинули якісь приглушені голоси, скрип східців. Невдовзі відчинилося невеличке віконце у брамі.

— Документ давай, — долинуло звідтіль.

Байрацький поглянув на Швачку. Той мовчки кивнувголовою. Ян дістав із-за відлогів кунтуша дозвіл на проїзд, подав у віконце. На кілька хвилин запанувала тиша. Та ось заскреготів важкий засув, стулки брами почали розчинятися. Гайдамаки побачили дві шеренги надвірняків. Зі щілин у вежах, які виднілися за їхніми спинами, темними жерлами цілилися гармати. Байрацький, а за ним і всі гайдамаки, приостроживши коней, влетіли на довге подвір'я, з обох боків якого тягнулися різні господарчі будівлі, а в правім кутку стояв чепурний, критий гонтою просторий будинок з двома ганками. Обіч нього манячіла шибениця. Ліворуч від неї, граючись люлькою, сидів у глибокому кріслі економ. Праворуч, переступаючи з ноги на ногу, стояли похнюплені селяни.

Байрацький зіскочив з коня, манірно вклонився економові:

— Комендант Білої Церкви пан Міхал Карбовський і поручик хоругви білоцерківської надвірної охорони пан Станіслав Копиткевич веліли низько кланятися милостивому панові Юзефу Красковському й просили зичити йому доброго здоров'я й веселого настрою.

— Вельми дякую, ласкавий пане, — підвівся той.

— Ян Байрацький, милостивий пане.

— Ласкавий пане Байрацький, — докінчив економ, — прошу вибачити, що змусив чекати вас. У мене, як бачите, справи, — він повів рукою в бік селян. — Дехто з оцих гевалів не знає, що таке шибениця. Так я оце тлумачу їм…

— Невже так багато невдячних хлопів?

— Дуже багато, — вигукнув економ, — Але я… вмію давати лад такому бидлу. Я не звик їм у зуби заглядати.

— Ми б теж з охотою подивилися на це, коли б не так стомилися, — зауважив Байрацький.

— Ох, — похопився Красковський, — Даруйте, я такий неуважний. А винне у всьому це бидло — біс би його вхопив!

— Чи ж варто, милостивий пане Юзефе, отак псувати настрій перед суботою? Ми веземо з собою кілька кавунів. Може, поласували б? Сподіваюсь, що ви цього року їх ще не пробували. А бидло ваше ніде не дінеться.

— Ай справді, — погодився Красковський. — Гей, Степане, — кивнув десятникові, — тягніть оцих драбів до льоху, знайомтеся з прибулими козаками та йдіть спочивати.

— Вельможний пане, — вклонився десятник. — Ви обіцяли половину козаків у село відпустити.

— Хай ідуть, — махнув рукою економ, потім повернувся до Байрацького. — Ну… пішли в покої.

— Якщо пан Юзеф запрошує, чому ж не піти? — підбадьорився Байрацький, — Ей, Микито! — гукнув до Швачки. — Бери сакви та йди за нами.

Швачка зіскочив з коня, відв'язав сакви і вийняв найспіліші кавуни, якими Байрацького по щирості наділили ніжинські купці.

— Прошу, — економ показав рукою на ґанок і пропустив Байрацького вперед.

— А ви ж, — повернувся Ян до гайдамаків, — глядіть мені! Вечеряйте, але нікуди не відлучайтеся! Пан Копиткевич не любить цього!

— Ви теж мені дивіться, — прикрикнув економ на корсунських надвірняків. — Чули?

— Гаразд, пане Юзефе, — відказав десятник, — Ми своє діло знаємо. Не перший раз. Можете бути спокійними.

У світлиці, куди завів Красковський Байрацького й Швачку, було прохолодно. Попід стінами тягнулися широкі лави, застелені пістрявими килимами, над ними висіли потемнілі парсуни якихось панів у дорогих кунтушах і жупанах. Посередині стояв довгастий стіл, оточений двома рядами м'яких стільців.

— Може, й козак повечеряє з нами? — несподівано для Байрацького запитав економ.

— А чому ж? — згодився Ян, — Це наш десятник. Пан Копиткевич найбільше йому довіряє. Хоче сотником зробити. Якщо пан Юзеф не заперечує, я теж не проти. Нарізай, Микито, кавуни.

Красковський заплескав у долоні. До світлиці зайшла покоївка.

— Принеси, Тетяно, все, що зготувала. Та не гайся тільки.

Дівчина зразу ж зникла, а через хвилину з'явилася в світлиці з великою тацею, на якій смачно парувала дробина(66) .

— Признатися мушу, — вибравши найбільшу скибку, сказав економ, — мені й самому остогидли ті хлопи. Затялись кляті — і хоч би що. Вішати їх — теж не діло. Хто ж тоді працюватиме? Всипали їм канчуків по саму зав'язку, а вони — хоч би тобі що: не підемо більше на панщину — і все. У нас, кажуть, ще слободи не скінчилися.

— Хлопи вигадувати вміють, — сказав Байрацький, — Та якось дасте їм раду, а ні — то й ми не проти допомогти. Ми з бидлом панькатись не звикли. Служба така, пане Юзефе.

— Завтра побачимо, панове, — відказав Красковський. — А кавуни Смачні, дуже смачні. А чому ж це козак не сідає?

— Служба, милостивий пане. Коли не велено козакам сідати біля панів, то як же я, десятник, можу?

— Бачу, добрий з тебе сотник буде. Мені б такого на службу.

Економ з'їв ще одну скибку, крякнув і потягнувся до ножа. Швачка простягнув руку, щоб допомогти йому, зачепив ножа й ненароком скинув на підлогу.

— Який же ти, Микито, незугарний, — докірливо мовив Байрацький, — дістань же. Чого чекаеш?

Швачка нагнувся, побачив довжелезні ноги Красковського. «Ось тобі й перша нагода! Чи трапиться краща?» Вхопив економа за чоботи, сіпнув до себе. Красковський ойкнув і повалився на підлогу. Швачка дістав ножа:

— Ні слова!

Потім кинув Байрацькому:

— Яне, шукай мерщій мотузку!

Байрацький метнувся до виходу і за дверима зустрівся з Андрієм Журбою.

— У нас усе готово. Корсунських надвірняків обеззброїли й зачинили в коморі, а сторожів пов'язали. Що далі?

— Випускайте людей з буцегарні! — гукнув Микита. — Будемо економа карати. Йди, Яне, швидше за мотузкою.

— Я тороки(67) маю, — вскочив у хату Журба, — Надійні. Зроду-віку не перерве. А мотузка на шибениці є. Пан економ — завбачлива людина. Знав, що пригодиться.

Почувши Андрієві слова, економ рвонувся. Микита притиснув його до підлоги, перевернув долілиць, заломив руки.

— В'яжіть його! — гукнув.

Андрій скрутив руки економові тороками, а Ян, схопивши зі столу серветку, запхнув йому'рота.

— А тепер, пане Красковський, показуй, де гроші заховав, — підвівся Швачка й почав оглядати простору світлицю.

Економ заперечливо крутнув головою.

— Не знаєш? — здивувався Микита.

— Підведіть його. Зараз він покаже схованку, — розпорядився Ян Байрацький, — А ні, то…

Економ кивнув на портрет, що висів над головою. Ян. відсунув раму й побачив на стіні темнуватий прямокутник.

— 0-о, пан має добрий тайник! — вигукнув. — Але ж бракує ключа від нього. Прошу, пане Юзефе, — простягнув до Красковського руку.

— У-у-у, — закрутив головою економ і мимоволі притиснув до грудей масивне підборіддя.

— Розумію пана. Я допоможу, — підійшов до нього Байрацький.

Красковський метнувся до виходу.

— Не жартуй, пане! Я цього не люблю, — заступив дорогу Журба. Байрацький лівою рукою підняв економові голову, правою намацав на шиї ланцюжок і з силою потягнув до себе. Тоненькі кільця розірвалися, й на підлогу брязнув ключ.

— Ось, пане Красковський, ми й порозумілися, — усміхнувся Ян, відчиняючи тайник. У ньому стояла інкрустована сріблом скринька, доверху наповнена грошима та коштовностями.

— Ну, а решту хлопці й самі знайдуть, — сказав Швачка. — Пішли, поговоримо з людьми.

На панському подвір'ї горіли смолоскипи, юрмилася люди з усього села. За шибеницею, де кілька годин тому стояли пов'язані селяни, переступали з ноги на ногу надвірні козаки й сторожі, оточені гайдамаками. Зиркаючи спідлоба на юрбу, осібно стояв кремезний бородань.

— А то хто? — поцікавився Швачка.

— Це душогуб, батьку, — відповів сивовусий селянин, — Усі забаганки пана виконує. Б'є до крові, душить отими ручищами, аж поки жертва не посиніє. Давилом його зовуть. Глухонімий він од роду. Ховався гаспид, але знайшли. Думаєм: знадобиться.

— Вирішуйте самі. Самі судіть пана, самі й присуд виконуйте, — відповів Микита й скинув шапку.

— Люди добрі! — гукнув, — Кілька днів тому дізналися ми, що діється у вашому селі, як люто знущається над вами оцей антихрист, — кивнув на Красковського, — І хоч далеко ми були і небезпечно було добиратися до вас, а прилетіли на поміч.

— Спасибі вам, братці, — вийшов із гурту селянин у пошматованій сорочці з плямами крові на грудях і плечах, — що врятували нас. Коли б не ви, більше не бачити нам білого світу.

— Хай буде у вас довге життя і щаслива доля, — промовила жінка, яка стояла за спиною скатованого чоловіка.

— Ми, люди добрі, — продовжував Швачка, — віддаємо вам у руки економа, його слуг і корсунських надвірняків. Хочете — карайте їх, хочете — милуйте. Це ваша справа.

— Як же це милувати? — з острахом мовив той же селянин. — Таж він тоді всіх доконає. А з нас… і канчуків досить.

— Нехай Давило йому всипле!

— Канчуків економу!

— Нехай і він скуштує! — загув натовп.

— Лягай, пане, лягай! Нічого маніжитись!

Селяни-втікачі звалили Красковського на ослін.

Побачивши пана розпластаним, Давило зареготав й закрутився на місці, мов божевільний. Сивовусий зупинив його:

— Починай!

Коли засвистів канчук, Швачка озвався знову:

— Люди добрі! А як же з надвірняками?

Закривавлений селянин промовив:

— Люди вони чужі, що з них візьмеш? Наказано їм іти в наше село, вони прийшли. А зла не чинили. Страх тільки й нагонили. Та економа стерегли. От наші сторожі — ті канчуків заслужили.

— Гаразд, — згодився Швачка. — Відпускайте їх. Тільки ж, — він повернувся до надвірняків, — глядіть мені! Попадетеся в руки нам ще раз — не помилуєм.

Давило продовжував немилосердно шмагати економа.

— Відтягніть його, — сказав Микита. — Досить уже…

— А тепер на шибеницю економа! — роздалося в натовпі.

— Хай сам того звідає, що комусь готував!

Давило схопив свого пана й потягнув до стовпа.

— Люди добрі, — ще раз озвався до натовпу Швачка. — Ми щойно були в гостях у пана економа. У його хаті чималенько всякого добра. Трохи ми взяли, решту — вам залишили. Все розділіть між собою і приховайте, аби карателі не знайшли. А коли до вас діло матимуть, то кажіть: було це вночі, ми нічого не бачили, бо ніхто нас до двору не кликав. Налетіли гайдамаки, все, що змогли, забрали, а решту спалили. Хто з нами захоче піти, ласкаво просимо. На цьому бувайте здорові.

Всю ніч господарювали вишеньківці в садибі економа, а вранці, коли оселя й подвір'я Красковського спустіли, над ними в порожевіле небо шугнув велетенський вогняний сніп, освітлюючи довколишню місцевість.

Під'їхавши до лісу, який широкою смугою тягнувся понад Россю, Швачка зупинив коня.

— Тепер нас удвічі більше, — промовив. — Аби пани не думали, що нас небагато, що ми помстилися тільки одному та й заспокоїлися, розділимося на три чати. Я поведу свою на Поірпіння, до Гайдамацького яру, Андрій Журба — на північ Поділля, Єгор Степанов — трохи далі, на південь Волині.

— Згода, Микито, — відповіли Журба й Степанов. — А де збираємось?

— Так, як і домовлялися: біля Мотронинського монастиря.

На одиноку бліду хмаринку, що непорушно застигла над їхніми головами, впали перші сонячні промені, сяйнули у високості.

Наставав новий день.