Швачка дотримав слова, яке він дав у Куделі. Ватажани вислідили-таки ясногородського економа в князівському лісі і там же покарали. Вдень. Привселюдно. Налетіли на маєток, зненацька застукавши сторожу. Як і раніше, все, що могли, роздали людям, а собі взяли найнеобхідніше — їжу та одяг. Шуйські підготували надвірним козакам новенькі строї, і вони пригодилися Микиті Швачці, бо хлопці за кілька місяців геть обносилися. Пригодилися також і кілька сотень злотих, забраних в економа.

Увечері, сидячи коло багаття, отаман спитав:

— Що будемо з грішми робити, шановне товариство?

— По-моєму, — вихопився Гарасько Варикаша, — чесно між ватажанами поділити. Отаману — дві пайки, а решті — порівно.

— Правильно, Гараську, — підтримав товариша Глечик. — У кожній порядній ватазі повинно так бути. Всі заслужили, а наш ватаг — найбільше. Що ми без нього? Ми…

Решта мовчала. Мовчали й переглядалися два наймолодші — Письменний і Недозорець. Микита обвів поглядом коло.

— Хто ще так дума?

— Всі, отамане, — мовило кілька ватажан.

— А я думаю, — сказав Микита, — ділити гроші не варто. Чому? Бо не вийшли ми промишляти на людний шлях, а стали громадою, щоб не було в нас ні хлопа, ні пана. За таке діло грішми не платять. Кров'ю платять. Своєю власною.

— Правильно, отамане! — підвівся Мартин Коваленко. Високий, плечистий, з дужими руками, що змалку привикли виконувати важку роботу, він заступав собою весь окоренок столітньої сосни. Прізвище своє цей богатир носив по праву: і дід, і батько його були відомими ясногородськими ковалями. Горіло вогнище, кидало полиски на його широке засмагле обличчя, і присутнім здавалося, що воно корчиться в гримасах, вуса ворушаться — отже, Мартин розгнівався. І вони не помилилися. — На хліб і сіль заробляють ось цими руками, — Коваленко простягнув свої долоні, — Почнемо добуте ділити — заздрість поточить наші душі. Мандриками станемо. Роби, отамане, як ти надумав. Вірю, на добре діло їх повернути хочеш.

— Спасибі, Мартине. Не це золото й срібло, що тут ось, — і він поплескав по торбині з грішми, — а твої слова, твоя душа, пане-брате. Вони — то найщиріше золото. Буде в нас отаких душ багато — будемо ми найбагатші. Дозволь перед тобою шапку зняти, пане-товаришу, і до сирої землі вклонитися.

— Що ти, отамане! — простягнув заперечливо руку Мартин, але Микита Швачка вже встиг підвестися й схилитися в низькому поклоні.

Услід за ним підхопився й Гарасько:

— Прости, пане отамане, за мої слова. І ви, товариство чесне. Бовкнув я здуру, як той козел у воду. — І він подивився на Глечика, а той лише потилицю пошкріб.

— Я думаю, товариство, гроші на добре діло потратимо. У зброярів пістолів купимо, пороху придбаємо, а ковалям ножі та шаблі замовимо.

— Діло говориш, пане отамане, — загула громада, — На таку справу нічого не жаль.

Тоді обізвався Коваленко:

— Пістолі, Микито, і порох — це так. За них, звісно, гроші платити потрібно. Але ножі та шаблі… Я сам їх замовлю ковалям. І не тільки ясногородським. Є серед них знайомі в мене і в Лісні, і в Новосілках, і в Самому Вишеві. Задарма зроблять. Ще й раді будуть…

— Не сумніваюся, Мартине, — погодився Швачка, — але ж для того залізо потрібне, а за так його ніхто не дасть. І дітям треба на кусень хліба заробити.

— Згода, отамане, — почулися голоси.

— От і добре, — сказав Микита. Він був задоволений підтримкою ватажан і говорив тепер якось піднесено і заразом по-діловому, як добрий господар: — А щоб не було недовіри в кого, де що ми діли і як розпорядилися грішми, раджу зробити нам так, як у січовому коші. Писаря оберімо і скарбника. Чи правильно я міркую, панове товариство? її: — Правильно, батьку отамане! — роздалися голоси.

— Ось щодо писаря, то в нас, окрім Івана Письменного, нікому бути. А скарбника… самі обирайте.

— А тут і вибирати нічого, — вийшов у коло Гарасько Варикаша, — Кращого за Мартина й не придумаєш.

— Отут, Варикашо, ти — їй же бо! — промаху не дав. Хоч раз, та гаразд! Хе-хе-е! — засміявся завжди похмурий і, як здавалося, завжди відлюдкуватий Самсон Копистка

— На тому й порішили, — Микита взяв торбу з грішми і передав Коваленку: — Підрахуй, Мартине, при всіх а ти, Іване, запиши.

Рада скінчилася, а ватажани все ще сиділи, спостерігали за писарем та скарбником, довго палили люльки і гомоніли поміж собою. Швачка тим часом обійшов дозорних, навідався й до тих, що пасли на лузі коней. Хлопці були на своїх місцях. Отаман повідав їм, що порішила рада. Всі його дружно підтримали. Тільки Сергій Нетреба, маленький чоловічок з тоненьким жіночим голосом, дрібненьким зморщеним обличчям і смолисто-чорною, давно не голеною борідкою, крякнув і ніби про себе сказав:

— Все правильно, пане отамане. Але ж і таке подумай… Троє дітей залишилося в мене… Жінка на ладан дише… Помочі їм нізвідки, — та й зам'явся: — Прости, отамане, коли що не так сказав.

— Од правди ніде не дінешся, товаришу. І це треба, — відповів, подумавши, Микита, — Завтра на раді поговоримо. У нашій чаті вас кілька таких. І про них подбаємо.

У пообідню пору хлопці, що їздили на звіди(71) принесли вісті: на дорогах, які ведуть із Бишева на Чорногородку, Ясногородку, Мостище і Новосілки, появилися роз'їзди надвірних козаків. Орудував ними бишівський губернатор Микола Підлуцький. Другий загін привів у Добковщину, а потім і в Лісню Хома Клюковський. Він зупинився в Осиковій корчмі. Микита Швачка вирішив підстерегти його і назавжди відбити бажання чинити наїзди, бо, видно, добрячий прочухан у Новосілках, який дали йому проїжджі запорожці літ п'ять тому, не пішов на користь домініканцеві. «Розбійник у сутані», як прозивали його би шівчани, наледве порятувався тоді, але замашок своїх не покинув. Микита Швачка був серед тих, які вигнали насильників із села, і тепер йому ще раз хотілося зустрітися з отим непосидющим лицарем хреста й шаблі. Зустрітися один на один. Тому він тут же звелів сідлати коней.

Осикова корчма стояла посеред лісу, де схрещувалися дороги з Ясногородки на Вишів і від Мостища на Мотижин. І хоч довкола шуміла темна діброва, у довгій присадкуватій будівлі з маленькими підсліпуватими віконцями було завжди людно, бо шлях ніколи не спав. А всім, хто їздив по ньому і вдень, і вночі, потрібні затишок, перепочинок і свіжа страва.

Швачка заздалегідь розділив свою ватагу й перекрив не тільки второвані дороги, а й лісові та польові стежки. Проте ні в корчмі, ні в жодній з будівель, що оточували її, ні в лісі — ніде домініканця виявити не вдалось. Микита кинувся до корчмаря.

— Куди заховав бишівського пріора? — насів на нього.

— Та що ви, пане отамане?! — поблід корчмар, — Я чесна людина, невже я став би зв'язуватися з такою негіддю? Був тут Клюковський. Та коли почув, як ви в Ясногородці економа провчили, відразу ж п'ятами накивав.

— Ну… що ж… Повіримо тобі, — після хвилинної мовчанки сказав отаман. — Тоді подай нам чогось поїсти.

Але не встигли ватажани сісти за стіл, як відчинилися двері й до корчми зайшов Коваленко, який стояв на чатах.

— Батьку отамане, — нахилився до Швачки, — Там Варикаша затримав бишівського надвірняка. А він хоче з тобою один на один говорити.

— Добре. Сідай до столу, а я поговорю з ним.

— Будь обережний, отамане. То може бути не тільки вивідця, а й убивця. Я б захистив тебе, адже козак при зброї.

— Спасибі, Мартине. Я теж не ликом шитий, — повільно підвівся і, не звертаючи ні на кого уваги, вийшов.

Обіч дороги, під велетенським гіллястим дубом, оточений п'ятьма гайдамаками, сидів на коні добре виразний при місячному освітленні кремезний вершник. Як тільки наблизився Швачка, надвірний козак заговорив:

— Накажи, пане отамане, відійти всім. Тобі одному говорити буду.

Микита кивнув головою — ватажани відступили. Вершник, тримаючись правою рукою за передню луку сідла, нахилився:

— Мене, пане отамане, сотник_,бишівської залоги прислав. Ленкевичі продають Антону Харлінському свої маєтки в Мостнщі і в Новосілках. Завтра наш пан збирається на оглядини їхати. Скоро, напевне, й гроші повезе. Не випусти, батьку, нашої кривавиці з їхніх рук. Коли Харлінський з грошима їхатиме, пан сотник знак тобі подасть. Шапкою ось так махне, — і він показав умовний сигнал. — Ми будемо боронити пана, але стрілятимемо не по вас.

— Добре, козаче. Тільки ж дивися не підведи. Ми зради нікому не прощаємо. А тепер їдь. Пропустіть його! — наказав гайдамакам.

Як тільки вершник поїхав, Швачка підняв своїх ватажан, і вони рушили в Куделю. До ранку групами залягли над шляхами, які вели з Бишева через Лісню до Мостища і Новосілок. За два дні Швачка переконався, що між Харлінським та власниками Новосілок і Мостища дійсно ведуться якісь переговори. Спочатку між селами й бишівським замком Харлінського в обидва боки промчали вістові, за ними поспішили економи, а вже опісля вирушили в дорогу Антон Харлінський і Ленкевичі.

— Пора, отамане, — кожного разу наполягав Мартин Коваленко, як тільки Микола Недозорець повідомляв, що під'їжджають верхівці. Та бишівський сотник умовного сигналу не подавав. Обидва Ленкевичі теж проїхали верхи і в легкому одязі.

— Навіщо? їдуть же впорожні. Якби назад, то, певне, гроші б везли.

Під вечір Ленкевичі поверталися назад — і знову лише в легкому вбранні й без торок позаду сідел.

— Б'юсь об заклад, отамане, що обвели нас шляхтичі навколо пальця, — почухав потилицю Варикаша.

— Брешуть, не обведуть, — промовив Микита і тут же наказав йому: — Клич товариство. У мене цікава задумка є.