Наступного дня під брамою панського двору в селі Новосілках зупинилася легенька бричка в супроводі шести надвірних козаків. Сторожа не відчиняла. Тоді з тієї брички вистрибнув хвацький хорунжий, підкрутив невеличкі вусики, збив набакир новеньку сиву шапку з пером і голосно гукнув:

— Гей, хто там за брамою? Відчиняйте! Я хорунжий Лісковський!

У невеличкій вежі над брамою відчинилися дверцята.

Виглянув сторож:

— Немає панів Ленкевичів.

— Як-то немає? Ти що верзеш?

— Спізнилися, пане хорунжий. Ще позавчора вони продали маєтки й відбули до Бишева, а відтіля — до Варшави.

— А біс би їх узяв, отих Ленкевичів! — вигукнув Швачка, наряджений хорунжим. — Розвертай, Іване, коней. До Бишева, братці!

Але ніде — ні в Бишеві, ні в Брусилові, ні в Коростишеві — нагнати Ленкевичів не вдалося. Карету з двома схрещеними шаблями й латинською літерою «Л» на дверцятах бачили то в одному місці, то в другому, а натрапити на неї гайдамаки, що й далі видавали себе за надвірних козаків, які нібито супроводять хорунжого Лісковського, не могли.

— Чи не час нам повертати назад, батьку? — починав турбуватися Іван Письменний. — Заїхали аж на Волинь.

Проте Микита продовжував пошуки, хоч небезпека потрапити в руки карателям, які ганялися за гайдамаками, що вже спалили не один панський двір на Волині, дедалі зростала.

Проїхали ще з півмилі, як оточили їх вершники з оголеними шаблями.

— Вилазьте, пане! — гукнув один з них, підскакуючи до карети. Швачка підхопився з сидіння, глянув на бородатого верхівця й зареготав:

— Ну й дива!

— Микита! — зіскочив той з коня, ухопив Швачку лівою рукою заднию, притягнув до себе, міцно поцілував. — А ми думали, що ще одного пана злапали,

— Єгор! — пізнав бороданя й Недозорець.

— Мо' й Журба тут? — оглянувся Швачка.

— Має от-от прибути.

— Як? То ви таки разом? А їхали ж…

— Разом, брате, разом, — радів Єгор. — Все літо разом… Бач… пощастило нам. Грошиків у панів чимало добули. От ми… й махнули до Львова, зброю замовили. Частину вже переправили до Холодного яру… А це решту веземо… Знадобиться нам твоя бричка. Сюди пістолів сот зо три заховаємо. А ти, Микито, чого тут об'явився?

Швачка в кількох словах розповів про Ленкевичів.

— З двома шаблями, кажеш? — перепитав Єгор. — Ми щойно бачили таку біля корчми. Не більше милі відсіль. Козаки обідають на хлопській половині, а два шляхтичі — на панській. Ми не схотіли їх чіпати. Подумали: що з них візьмеш?.. Голопузі якісь…

— Вони! — запевнив Варикаша. — Батьку отамане! Не гайся!

— Вперед, братці! — вигукнув Швачка.

Гайдамаки підлетіли до корчми тоді, коли надвірні козаки, що супроводжували Ленкевичів, добре Йідвипивши, затягнули пісню. Біля повітки стояла карета, а під навісом дружно мотали головами кілька пар коней. Степанов з ватажанами кинувся до хлопської половини, підпер кілками двері і взяв під приціл вікна. Швачка з Варикашею метнулися до панської карети, витягли звідти машталіра й лакея.

— Запрягайте коней! — наказав Швачка. — Швидше!

Ті мовчки виконали наказ.

— Сідай на козли — і ні слова! — сказав Микита машталіру. — А ти, — повернувся до лакея, — біжи в корчму й скажи панам, що на хлопській половині пораються гайдамаки; поки вони не спохватилися, де поділися пани, треба тікати. І ні слова більше! Зрозумів?

Лакей, злякано озираючись, побіг до корчми.

— Під'їжджай до ганку! — звелів Микита машталіру.

Не встигли вони порівнятися з ґанком, як із корчми вискочили шляхтичі Ленкевичі, підбігли до карети й прожогом кинулися всередину. Зачиняючи дверці, молодший вигукнув щосили:

— Паняй! Швидше!

Лише тоді, коли карета рушила з місця й шляхтичі почали зручніше всідатися, вони помітили, що супроти них сидять не козаки-охоронці, а двоє невідомих з пістолями в руках.

— Одне тільки слово — і ми стріляємо, — сказав Микита.

Від'їхавши з милю, Швачка велів машталіру зупинитися.

— Вилазьте, панове!

Старший з братів Ленкевичів зняв сидіння. Під ним стояв довгастий, покритий чорним лаком сундук.

— Сподіваюся, кошулі(72) ми можемо взяти? — запитально поглянув на Микиту.

— Кошулі можете, а гроші віддасте нам, — відповів Микита. — Відчиняйте своє сховище.

Старший Ленкевич крутнув ключем — віко піднялося.

Молодший торкнувся пальцями білосніжного полотна:

— Бачите: самі кошулі. І більше нічого.

— Кошулі — ваші, а гроші — наші, — спокійно мовив ЦІвачка й почав викидати сорочки. їх було десятків зо три. Під ними зажовтіло чисте, старанно вимите дно.

— І все, панове. Ніяких грошей ми не взяли з собою, — злорадно посміхнувся Ленкевич-старший. — Хіба що… ось двадцять злотих, які залишилися в пуляресі(73) . Стільки ж і в брата.

Швачка спробував підняти сундук.

— Ого! Та його й з місця не рушиш, — сказав по хвилі.

— Ану, батьку, дозволь, — просунувся всередину карети Мартин Коваленко, узяв обома руками за ручки, прикріплені з обох боків сундука, потягнув його до себе.

— І справді нелегкий. Дивина та й годі: порожній, а такий важенний.

— З мореного дуба зроблений, — пояснив Ленкевич-старший, вилазячи з карети. — Залізом окутий.

Вилізли й Швачка з Варикашею.

— Та не тримай його так довго, — обізвався Варикаша. — Ще підвередишся. Кидай на землю.

— Зачекай, Гараську. Навіщо бити? Здається мені, що сундучок із секретом. Дай-но мені ножа, — відповів Мартин і став уважно оглядати дно. — Так і є.

Засунувши лезо у ледь помітну щілину, Коваленко злегка натиснув. Дно відсунулося. На землю посипалися злоті.

— Ого! — вигукнув Письменний. — Оце так кошулі!

— Тепер уже не тільки шаблі, списи й пістолети матимем, а гаківниці й гармати, — засяяв Степанов.

Десь далеко-далеко тричі закричав крук. Приклавши руку ковшиком до вуст, Єгор відповів йому тим же.

— Що це? — запитав Микита.

— Журба розшукує нас.

Незабаром вони всі були разом. Гайдамаки обнімали один одного, жартували, сміялися.

— Аз панами ж як? — згадав про Ленкевичів Варикаша.

— На суху гілляку їх!

Невдовзі гайдамаки почали збиратися в дорогу.

— На Київщину? — усміхнувся Письменний. — На побачення із Зубрицьким і Тишею-Биковським?

— Ні, друже, — відповів Журба. — До них завітає Савка Плиханенко, а ми — до Холодного яру. Треба всю зброю та гроші цілими привезти. Нас там чекають уже.

— А ти, Єгоре? — Письменний повернувся до Степанова.

— На Січ Запорізьку. Семена Драного треба розшукати.

— А навіщо він тобі? — здивувався Швачка.

— Один шляхтич гроші йому передав…

— Жартуєш, Єгоре, чи що? — засміявся Микита.

— Які там жарти? Того шляхтича й ти добре знаєш. А згадай-но, як бишівський пріор на Новосілки напад учинив, а ти з Семеном Драним та чумаками, що саме там зупинились, дали йому одкоша. Сам пріор мало у ваші руки не попав, та врятував його…

— Генріх Рожнятовський! — вигукнув Швачка.

— Правда, пріор тоді так віддячив Рожнятовському, що коли б не ви, то вже й світу білого не бачити б йому.

— Так де ж ти зустрів Рожнятовського?

— На Волині. Прикинулись ми чумаками, забрели в одну корчму, почали обідати. Коли це шляхтич, що сидів за сусіднім столом, — високий такий, кістлявий, — підходить до нас та й каже: «Даруйте, люди добрі. Почулося мені чи, може, й справді ви щойно згадали Бишів». Ну, думаю, влипли. А шляхтич той: «Не дивіться на мене так підозріло. Я без будь-яких лихих намірів. Бачте… жив я довго під Бишевом… У Підгаї…» — «Пан, очевидно, родич Харлінського?» — запитав я його. «Хай йому диявол родичем буде, а не я! — спалахнув шляхтич. — Він мене ледве на той світ не відправив… А потім… спалив мій хутір і вигнав з Бишівщини…» — «Так ви Генріх Рожнятовський?» — догадався я, згадавши розповідь Копиткевича в Чорногородці. Він підсів до нас, розповів про службу в пріора, про той напад на Новосілки, про Драного й про тебе, Микито. Довго ми говорили. Він цікавився, як ти живеш, що робиш… Ну… я про все розповів. А він: «Тоді в Новосілках я сказав Драному: «Я ваш вічний боржник, пане». Недавно померла моя тітка, і я став спадкоємцем її маєтку. Думаю, що настав час розрахуватися з Драним. З вашої розповіді зрозумів, що йому якраз потрібні гроші. Багато дати не можу, а тисяч зо дві злотих таки знайду…» Я почав відмовлятися, та куди там! І слухати не став.

— Ну, що ж… Як на Січ — то й на Січ, — обізвався Письменний.