Правічний ліс, що покривав Холодний яр і оточував звідусюди Мотронинський монастир, неспокійно шумів. Той шум зринав у темно-зелених кронах столітніх дубів, що, плавно погойдуючись на вітрі, торкалися один одного тисячами гілок. Він уже давно зливався з гамором, породженим метушливим велелюддям. Сотні селян, козаків і міщан з усіх кінців України зібралися сюди. Вони розповідали один одному, що привело їх до яру, питали запорожців, коли розпочнеться похід проти панів, хто такий Максим Залізняк, чи правда, що цариця прислала Золоту грамоту(74) в якій велить бити всіх панів підряд.

То тут, то там у наспіх зрихтованих майстернях ковалі кували зброю, кравці лагодили одяг, шевці — взуття, стельмахи — вози. Тут же у великих казанах готували страву, пекли хліб, сушили рибу й сухарі.

Ті, хто не тримав ще зброї в руках, училися нею володіти. Бувалі запорізькі козаки знайомили повстанців із таємницями військового ремества: вчили долати рови, наповнені водою, видиратися на стрімкі мури, розбивати куті брами.

Коли зібралися всі ватажки гайдамацьких чат, відбулася рада, на якій полковником повстанського війська було обрано Максима Залізняка. Отаманами повсталого народу стали Микита Швачка, Семен Неживий, Андрій Журба, Іван Бондаренко, Павло Таран, Савка Плиханенко, Семен Шило, Максим Максимов, Сава Позіхайло, Остап Лепеха.

26 травня гайдамацькі загони рушили в похід. Максим Залізняк попрямував на Медведівку. Як тільки повстанці наблизилися до містечка, на дзвіниці плавно, протяжно й велично загули дзвони, а з-над Тясмину жухнув у небо величезний сніп ненаситного полум'я — медведівці запалили будівлі поміщицького маєтку.

— Глянь, Микито, — засяяло радісною усмішкою суворе довгасте обличчя Максима, — як нас мої земляки вітають.

— Сьогодні, друже, по всій Україні такі вогнища запалали. Повсюди селяни вітають наш виступ. Кобзарі й старці вже встигли дістатися у всі кінці Правобережжя і підняли знедолений люд на ноги.

Ледве Швачка встиг договорити, як до Залізняка підлетів на змиленому коні дозорець.

— Біда, батьку. Трьох наших дозорців у Жаботині страчено.

— Що? — спаленів Залізняк, — Хто скарав?

— Конфедерати, батьку. Три дні тому вони в Жаботин увірвалися. Хапали всіх, хто не встиг до лісу втекти. Одних — на палю, других — на плаху, третіх — на шибеницю. Катували і вдень і вночі. Дітей навіть не жаліли. Ну й… наші хлопці до їхніх рук потрапили…

Максим зняв шапку:

— Вічна їм пам'ять!

Гайдамаки стримали коней, мовчки схилили голови.

— Братці! — здибив вороного коня Максим Залізняк. — За сльози, за кров, за тих, хто загинув, — смерть катам!

— Смерть! — озвалися сотні голосів.

— За мною! — рвонув із піхов шаблю полковник.

Загуло доокілля. Розгорнувшись півколом, гайдамаки

помчали на Жаботин. Були вже за півмилі від містечка, як відчинилася брама і їм назустріч виїхали надвірні козаки на чолі з сотником Мартином Білугою. Максим Залізняк перший стримав коня, приклав праву руку дашком до лоба.

— Вони схилили до землі свої значки! Друзі! Козаки жаботинської надвірної хоругви переходять на наш бік! Слава їм!

— Слава! Слава! Слава!

Зупинили коней і жаботинці. Кремезний Білуга зіскочив на землю, торкнувся запорошеного споришу смушевою шапкою:

— Просимо, славне лицарство!

— Просимо! — хором озвалися надвірні козаки.

За хвилину гайдамаки й жаботинські козаки дружньо обнімали одні одних. Залізняк, міцно пригорнувши Білугу, мовив:.

— Тепер конфедерати хай начуваються. Ми покажемо їм, де раки зимують. Знатимуть, як знущатися над беззахисним людом!

Отамани, що зупинилися за кілька кроків від Залізняка й чекали, коли він випустить з обіймів сотника, враз обернулися. Швачка кинувся до Залізняка:

— Батьку полковнику! Конфедерати!

— До зброї, друзі! — крикнув Залізняк, вискакуючи на коня.

— До зброї, козаки! — гукнув Білуга.

Конфедерати хотіли непоміченими проскочити з жаботинського замку до лісу, але не встигли здолати й половини шляху, як їх настигла нестримна лавина гайдамаків. Лише десятьом із п'ятдесяти карателів, що мали найпрудкіших коней, вдалося врятуватися, всі інші лишилися на жаботинському полі.

Зайнявши Жаботин, повстанці розправилися з жаботинським губернатором Стемпковським, всіма панами й орендарями, які не встигли втекти, зруйнували будинки багатіїв. Наступного дня вони забрали замкові гармати й рушили на Черкаси.

Ряди гайдамаків швидко зростали. Як писав сучасник, до козаків зразу ж «багато українських людей, як холостих, так і одружених, залишивши дружин, дітей і домівки свої, почали присовокуплятися». Серед них були «винокури, броварники, майданники… бурлаки й бродяги». Сюди поспішали селяни і міщани з Лівобережжя. До повстанців приєднувалися козаки надвірних магнатських хоругв. Разом з українськими посполитими селяни-втікачі з Росії, Білорусії, Молдавії, Польщі громили панські садиби. В гайдамацькі чати вливалися росіяни, білоруси, поляки, волохи, що жили на Правобережжі. Траплялися навіть татари.

Звістка про вихід гайдамаків з Холодного яру швидко поширилася по всій Україні. її несли посланці Максима Залізняка. Вони повсюди читали листи, складені повстанцями, а коли добиралися до Польщі, діставали відозву до селян-поляків й оголошували її всім, хто паленів ненавистю до хижого панства.

Нові й нові чати поспішали на допомогу Залізнякові. Поступово повстання охопило всю Правобережну Україну. Поміщики та орендарі, рятуючи своє життя, ховалися за стінами добре укріплених замків або тікали на землі Корони: Містечко за містечком, село за селом переходило до рук повстанців. Колії здобули Черкаси, Смілу, Корсунь, Богуслав.