Звістка про те, що до Канева вступили гайдамаки, швидко облетіла все містечко. На майдані жителі піднесли їм хліб-сіль, засипали запитаннями:

— Чи далеко Максим Залізняк?

— Коли прибуде він до Канева?

— Чи правда, що панщини й чиншу довіку не буде?

— Коли в козаки почнуть записувати?

— Та цитьте, — зупинив їх міський отаман Василь Кусенко. — Тут за діло треба братися, а вони…

— Давно пора, — підтримав його Семен Неживий. — Відійдемо трохи та порадимось. Чи не так, Микито?

Вони присіли на траву під крислатою липою, недалеко від Георгіївського собору.

— Що з козаками? — запитав Неживий.

— Відклав Новицький страту на день. Видно, підмоги чекає.

— Значить, гаятися не слід, — обізвався Швачка. — Пропоную сьогодні ж штурмувати замок.

— Зразу під кулі? — повернувся до нього Неживий.

— Коли куль боятися, то не треба було й у дорогу збиратися, — відрізав Микита.

— Але й на рожен не слід пертися, — в тон йому відповів Семен. — Я думаю, що ліпше буде, коли ми напишемо Новицькому, щоб випустив козаків, а сам забирався геть.

— Шляхту живою з рук випускати? Та що це з тобою, Семене? — насупився Швачка.

— Шляхту, як тобі відомо, ми не милуємо. Не всю, звісно. Але ж тут, Микито, королівське військо. А батько Максим наказував: панів знищуйте. Про військо мови не було.

— Який же ти, — не вгавав Микита, — військо… А у війську тому хто? Хлопи, може, чи міщани? Шляхтичі ж. Випустиш їх сьогодні — завтра докупи зберуться й тебе першого на той світ відправлять.

— А ми їх обеззброїмо. Змусимо клятву дати, що проти нас зброю піднімати не будуть.

— Не вір шляхті, Семене! Шляхтич поклянеться, а як лихо минеться, знову починає робити, що й робив. Скільки вовка не годуй, а він у ліс дивиться. Лише окремі серед них…

— Ото ж бо… Сам розповідав, — перебив його Неживий.

— Не сперечайтеся, пани отамани, — втрутився Кусенко. — Я так мислю: варто з ними перетрактації розпочати. І якнайшвидше, поки з козаками нічого не вчинили. Бо ж як почнемо штурм, козаки безпремінно збунтуються, а шляхті цього й треба. Драгунів у замку більше, ніж козаків. Накинуться на них і переб'ють усіх.

— Не так-то легко перебити… Але… Ну, що ж… спробуймо, — згодився Швачка. — Тільки не вірю я цьому… Нічого з тих перемов не вийде.

Кусенко покликав писаря:

— Пиши, Миколо, що пани отамани скажуть.

Неживий устав, заклопотано почухав за вухом, зітхнув:

— Як би його краще почати?

— А що там думати? — кинув Микита. — Напишемо йому: випускай козаків, поганцю. Не випустиш у Дніпрі раків печеруватимеш. От і все!

— Не можна так, Микито! Лагідніше треба. На перетрактаціях, чув я, завжди лагідно говорять, хоча і камінь за пазухою тримають. Давайте напишемо так: «Ми, отамани Війська Запорізького Семен Неживий і Микита Швачка, до Канева прибули. Відомо нам стало, що ви, вельможний пане, зволили козаків канівських до замку забрати, зброю у них відняти й од віри православної відректися примушували. Така ваша поведінка обурила всю громаду канівську і нас, козаків запорізьких(75) бо дієте ви, яко возмутителі конфедератські, яко вороги люду посполитого. Маємо сили вдосталь, щоб замок добути, але не хочемо кровопролиття. Ліпше буде, коли ви сьогодні вже козаків на волю випустите, а самі замок залишите і в Польщу повернетесь. Отамани Війська Запорізького Семен Неживий, Микита Швачка. Канівський міський отаман Василь Кусенко».

— Не дуже воно лагідно і в тебе вийшло.

— Хай і не лагідно, зате ладно, — обізвався й Кусенко. — Хай читає та на вус мотає.

— Кого ж ми до Новицького з листом пошлемо? — запитав Неживий.

— Один ваш піде, а другий — наш. Спільна справа — спільно й діяти будемо, — порадив Кусенко. — Від наших козаків Дем'ян Чернявщенко піде. Справний хлопець. Не дасть у кашу наплювати.

— А від нас я радив би Яна Байрацького, — сказав Швачка. — Він теж поляк. Його не проведуть.

Коли Новицькому доповіли, що прибули посланці від громади й запорізьких козаків, він закричав:

— Ніколи мені сьогодні слухати ребелізантів! До ями їх! Завтра, як будемо канівське бидло карати, послухаємо. Побачимо, що вони заспівають коло шибениці.

Канівські надвірні козаки сиділи попід стіною на кам'яній долівці в напівтемному сирому підвалі. їхні ноги були закуті у важкі залізні кайдани, які з'єднував довжелезний ланцюг, прикріплений до дубової колоди, що лежала посеред підземелля. Коли Чернявщенка й Байрацького турнули в підвал, першим озвався отаман Лесько Сало:

— Хто будете, братці?

— Посли, — гірко промовив Дем'ян. — Прийшли визволяти вас, та от і самі, як бачите…

— Визволяти? — почали підводитися козаки, — Хто прийшов? Звідкіля? Чи ви вдвох думали нас урятувати?

— Гайдамацькі чати Неживого й Швачки до Канева прибули…

Дем'ян і Ян розповіли, як гайдамаки довідалися про знущання Новицького й що вирішили чинити, щоб не дати лиходію здійснити свій намір.

— Ех, козаки, козаки… З шляхтою перемови вести… Мало, мабуть, ви її знаєте, — зітхнув Лесько Сало. — 3 вовком говорити — все'дно, що мертвого будити. Хлоп, бидло, ребелізант — ото й усе, що почуєте від Новицького. Іншої мови він не знає. Шляхтич.

— Чому ж? — почав оправдуватися Байрацький. — Не вся шляхта однакова. Он мій шуряк теж шляхтич. А з хлопом — як з братом. Сестру мою за дружину взяв, а в неї подушок навіть не було. Одна кошуля та сукня.

— Так ти поляк? — здивувався Сало.

— Поляк.

— Може, тебе підіслано до нас?

— Та що ви, братці? — схопився Байрацький.

— Ех ви, — перебив його Чернявщенко. — Нам із-за вас дісталося, а ви ще й не вірите… Ліпше давайте сукупно міркувати, що далі робити, як звідси вибратися або хоч звістку Неживому й Швачці подати.

— А що ж тут вимізкуєш? — озвався на ту мову Лесько Сало. — Вже два дні гадали та й годі сказали: куди не кинься, довкола камінь. Двері залізом куті, до грат не дотягнешся. Та хоч би й вилізли, то на подвір'ї сторожі повно. З драгунами й жовнірами не розминешся. Хто-хто, а ми всі порядки у замку знаємо… Хіба… відтягнути розправу? Га? На кілька днів, приміром… Двері ж відчиняються всередину. А що як оцим дубом підперти їх? Поки виб'ють, то гайдамаки й замок візьмуть…

— А може, братове, іншим робом?

Ян Байрацький мовчки підвівся, підійшов до дверей, загупав що було сили у віконце. Незабаром брязнули ключі, заслонка відхилилася.

— Цо бидло хце? — гаркнув сторож.

— Пане жовніре! — схвильовано заговорив Ян. — Маю наглу справу до пана ротмістра. Я Байрацький, шляхтич із Любліна, слуга милостивого пана регіментаря Юзефа Стемпковського.

— Ти ба! — вигукнув Лесько Сало. — От тобі й не лакузи!

Він підхопився й, стиснувши кулаки, ступнув до Байрацького.

— Та поки з нами надумаються щось поробити, від тебе й сліду мокрого не залишиться.

— Стуй! Стуй! Драпіжнику! — закричав у відчинене віконце жовнір, — Стрілятиму!

Лесько Сало, піднявши кулаки, зробив ще крок, брязкаючи кайданами. Гримнув постріл. Куля жахнула попід стелею, вдарилася в протилежну стіну. По східцях затупотіли десятки ніг. Відчинилися двері. Тьмяні дула рушниць уперлись у груди Байрацькому. Жовнір, що стріляв, показав на нього рукою.

— Виходь! — скомандував ротмістр.

Байрацький вискочив з підвалу. Важкі залізні двері глухо застогнали й зачинилися.

— Може, й ти така само птиця? — повернувся Сало до Чернявщенка.

— Та що ви, братці! — вигукнув Дем'ян. — Чого ж би я після такої веремії залишався у вас? Тікав би разом з Байрацьким. Нагода ж була. Не думайте погано про мене. Та й з ним не поспішайте. Тут щось не те. Щось Ян замислив.

— Не поспішайте… Добре мені не поспішайте. Розкаже Новицькому про наш намір… Ні, братику. Чекати нічого. Ану, хлопці, беріться гуртом за колоду.

Козаки обіруч ухопилися за дуба.

— Гей, ра-зом! Ще ра-зом! Ще раз! Ще раз! Ра-зом!

Колода здригнулася і ледве помітно рушила з місця.

Нарешті товщий її кінець стукнувся об двері.

— А другий — у куток повертаймо. Ну… ще раз! Ра-зом! Ще раз! Тепер посідаємо на неї — і нехай спробують відчинити.

Козаки стомлено опустилися на колоду. Лесько Сало витер сорочкою піт.

— Слухайте, братці, — промовив. — Що б не говорили нам слуги Новицького, якими б обіцянками не спокушували, як не підманювали, маємо до кінця стояти на своєму. Коли взявся за гуж, не кажи, що не дуж! Сказали, що до унії не пристанемо, і не приставаймо! Чи всі зо мною згодні?

— Усі, батьку отамане!

— А ти? — повернувся отаман до Чернявщенка.

— Я ще в Холодному яру поклявся…