Попихкуючи люлькою, губернатор Новицький сидів на оксамитовій отоманці обіч масивного дубового столу, злегка тарабанячи пальцями по ньому. Невеличкі, присмалені тютюновим димом вусики настобурчилися, волохаті брови обвисли, випестуване обличчя побагровіло.

— Що скажеш? — глипнув він спідлоба на Байрацького.

— Я шляхтич, мостивий пане. Ян Байрацький із Любліна.

— Бидло ти, а не шляхтич! Шляхтич із грабіжниками знатися не стане. На вітчизну руку не підійме.

— Ласкавий пане, — спокійно вів далі Ян. — Така воля нашого пана регіментаря Йозефа Стемпковського. Йди, сказав мені, між хлопів. Дивись, вислуховуй, запам'ятовуй і все те мені передавай. Кажуть, цариця їм грамоту якусь дала. Розвідай.

— І ти розвідав? — аж нахилився до нього Новицький.

— Розвідав, мостивий пане. Золотими літерами зверху написано: «Божою милістю ми, Єкатерина Вторая, імператриця всеросійськая і прочая і прочая і прочая…» — вигадував Байрацький.

— Гаразд, гаразд, а далі що?

— Далі так: «Ознаймуємо цим, що на землі нашій українській багато розвелося нечисті всякої: шляхти, риндарів, корчмарів, губернаторів…»

— Гараз, гаразд, а далі?

— «А тому з матірного нашого благовоління і милості до вірного нашого Низового Запорізького Війська повеліваєм ми йому для його користі і благоденства всіх тих шляхтичів, риндарів, корчмарів, губернаторів знищувать і нам про це повідомлять».

— Ти напам'ять усе вивчив?

— А як же, мостивий пане? Вивчив і панові йозефу Стемпковському передав.

Новицький трохи полагіднів, однак усе ще з недовірою дивився на Байрацького.

— А мені що хочеш передати?

— Скільки до Канева тих рабусів прибуло.

— Хах-ха-ха! — аж затіпався губернатор. — Оце так утнув! Та я ж і сам знаю: тридцять чоловік.

— То ще не все, мостивий пане.

— Про Залізняка скажеш? Він уже під Уманню.

— Ні, мостивий пане. Залізняк далеко. А от смілянський сотник Семен Шило з п'ятьма гарматами і дев'ятьма гаківницями(77) завтра прибуде. А в нього півтори сотні козаків і хлопів. Та ще отаман Павло Таран сюди рушив. Теж не пізніше як узавтра буде.

— Вигадки все те!

— Я, проше пана, що знав, те й сказав. Вигадувати шляхтичеві не личить.

Новицький задумався. Ще енергійніше затарабанив пальцями. Потім підвів на Байрацького вицвілі очі.

— От що. Не відаю, хто ти і що ти. Однак відпущу. Іди до того здрайці Неживого, скажи: і сотні гармат мені не страшно. Бидло те, що з ним зібралося, я й десятком драгунів розжену. Коли ще сьогодні не підуть геть, я другого посланця на кіл посаджу. А завтра рівно опівдні — і всіх тих, що в льоху сидять.

Байрацький низько вклонився і позадкував до виходу.

— Передам, мостивий пане. Все передам.

Залишившися наодинці, Новицький зразу ж покликав ротмістра:

— Негайно посильте охорону! Стежте за всіма підходами. Вирядіть до міста вивідачів.

* * *

Неживий і Швачка уважно вислухали Байрацького.

— От і добре, — мовив Неживий.

— Не бачу нічого доброго, — зауважив Швачка. — Шляхтич умови диктує, а ми кажемо: добре. Ще, може, й третього посланця вирядимо?

— А чому б і ні? Тільки листа спочатку слід нового скласти. Тепер це вже буде і вимога, і застереження.

— А чи варто? — засумнівався й міський отаман. — Поки ми будемо писати, він з Дем'яном і козаками розправиться.

— Не встигне. Увечері ми в дооколишні села кількох козаків пошлемо. Уранці вони приведуть десятки охочих шляхту бити. Цим само й підтвердяться слова Байрацького. Потім з гармат ударимо. А через годину й на штурм підемо.

— А може, мене послухаєте? — промовив міський отаман. — Чи не ліпше нам до такого вдатися… Під замковою стіною стоїть хатина. То колишня оселя ротмістра. Нині вона пустує: господар до замку перебрався. Ніхто нічого не матиме проти, якщо ми її запалимо. На людські хати вогонь не перекинеться, а на замок — достеменно. Як запалає стіна, а за нею ожереди соломи й сіна — гармат не потрібно буде. Побачите, як дременуть тоді шляхтичі…

— Думка непогана, — згодився Швачка.

— Я теж не заперечую, — обізвався Неживий. — А листа все-таки слід написати. Не завадить…

— Давайте напишемо так, — запропонував Швачка. — «Задрипаний пане! Якщо не покинеш замку через годину після прибуття нашого посланця, то пеняй сам на себе. Здобудемо замок, піймаємо тебе і засмажимо, як вепра лісового». Оце й усе.

— Та він, як прочитає таке, то нашого посланця живим проковтне.

— Не проковтне, Семене. Дрижаки такі нападуть, що й місця не знайде. А побачить, яка нам підмога прибуває, перший кинеться навтікача.

* * *

Всю ніч гайдамаки не спали: разом із канівцями возили з панського току торішню солому й обкладали нею оселю ротмістра. Дві хури звалили під стіною замку. Соломою вимостили дорогу від хатини до стіни. Підвезли й сухого шиголля(78) щоб краще іскрило.

Кілька гайдамаків попрямували до сусідніх сіл за підмогою.

Але на світанні несподівано прийшло інше поповнення. То були білоцерківські надвірні козаки на чолі з Копиткевичем. Першим зустрів їх Микита Швачка. Він повертався від хати ротмістра, коли його наздогнав один із дозорців.

— Батьку отамане! У Каневі якісь надвірні козаки!

— Де? — стрепенувся Микита.

— Біля собору вже.

Швачка круто повернув коня, кинувся туди, де відпочивали гайдамаки. Ще здалеку гукнув:

— Пу-г-г-г-у-у-у-у!

Повстанці за мить були на ногах.

— На коней, братове! — крикнув Микита і вихопив шаблю. — В Каневі надвірняки! Не дамо їм у спину вдарити. Не дамо з залогою з'єднатися! За мною!

— Стій, пане-брате! Зупинись! — перетнув йому дорогу високий чоловік у довгополому кунтуші.

Швачка підняв на диби коня й зупинився:

— Іване! Це ти?

— Я, отамане! Але не сам. Зо мною до Канева прибув Станіслав Копиткевич. Він привів дві сотні білоцерківських надвірних козаків на підмогу гайдамакам!

— Друзі! — підвівся на стременах Швачка. — До нас… На поміч нам… прибули козаки білоцерківської залоги! Коня моєму побратиму!

Гайдамаки помчали до майдану.

Недалеко від Георгіївського собору дружно потріскувало кілька вогнищ. Білоцерківці, спішившись, півколом обступили багаття, запалили люльки. Довкола сипалися жарти, розкотисто гримів сміх.

— Пу-г-г-г-г-у-у-у-у-у!

Усі повернулися на поклик.

З туманної каламуті виринула креземна постать отамана гайдамаків на вороному коні. Поруч летів Іван Письменний. За ними розгорнутою лавою — гайдамаки. За кілька кроків од вогнища вони зупинилися. Гомін затих.

Стрункий, ошатно зодягнений поручик вийшов із гурту.

— Станіславе! — зіскочив з коня Швачка.

— Микито! — кинувся йому назустріч Копиткевич.

— Разом? — запитав Микита.

— Разом! — запевнив Копиткевич.

До самого світанку вирував майдан. Гайдамаки браталися з надвірними козаками, розпитували одні одних про життя-буття, клялися у вічній дружбі.

Ранок видався похмурий. У небі пливли кошлаті хмари. Злякано лопотіли срібнолисті осики. Поривчастий вітер гасав по садах, підіймав куряву на вулицях. Протяжно гули дзвони Георгіївського собору.

Новицькому було не по собі. Він уже не міг спокійно сидіти. Неначе поранений звір, метався по кімнаті, раз у раз підбігав до вікон, подовгу приглядався і прислухався, а потім падав на отоманку, намагаючись угамувати себе, та за хвилину знову підхоплювався і знову припадав до вікна.

Там, на майдані, біля схизматського собору, снують десятки хлопів. А поміж ними скільки манячить рабусів у козацьких строях… Невже надійшла підмога? Он із провулка виринула ще одна ватага. В одних кошулях. Навіть без шапок. Авжеж! Навіщо ж з дому тягнути одяг? Тут сподіваються і кунтушів, і жупанів набрати…

Та й до біса їх! Можливо, й має рацію той перекинчик Байрацький? Казав же: ідуть гайдамаки від самої Сміли, з Тетієва поспішають…

Щойно він знову приходив. Нового листа приносив. Аж бридко стає. Хлопи, а ще нахваляються! Сказав, що відповіді не буде. Хай забираються звідси, поки голови цілі. Бо таки терпець увірветься. Ще й нагримав на Байрацького: «Не вітчизну ви рятуєте, а з хлопами спілкуєтесь! Вивідачем гайдамацьким стали!»

Але що це? Він, Ігнацій Новицький, думає про порятунок? До чого дійти! Ні, треба діяти! Діяти! Вчора наказав підтягти на підвищене місце шибениці. Хай бачать хлопи, що він і зараз не боїться їх, що він таки слова дотримає. Нехай тремтять і вони, і їхні канівські спільники!

А ті ребелізанти кляті, кажуть, зсередини двері підперли й нікого не пускають. Ротмістр наполягає вибити двері…

Ну, добре… Поставить він усіх драгунів, ті виб'ють двері, почнуть по одному вішати… А чи не прискорить він тим само… кінець? Ті ж хлопи з майдану як ринуть на замок… Чим їх зупиниш? їх же — як комашні…

А десь іде підмога… Може, всього за якусь милю?.. Може, вона вже під Каневом?.. Ні, таки треба ще почекати. Ніде вони не дінуться, з підземелля тайком не виберуться…

Чи ж то добрався пан Ян Малчевський з моїми дітьми до Переяслава? Хай хоч вони врятуються…

Покликав ротмістра. Той був не з лякливих. Та що з ним зараз? Блідий, розгублений…

— Як там хлопи?

— До штурму готуються. Гармати підтягують.

— У них є гармати?

— Наші вивідачі три помітили. І гаківниці мають. Знову приволочився проклятий Байрацький. Третю цидулу приніс.

— Що ж вони пишуть?

— Якщо не здамо за годину замок, то штурмувати почнуть. Пишуть: пощади нікому не буде. Вас, пане, похваляються на найвищому місці повісити… Що відповісти, мостивий пане?

— Покличте…

— Байрацького?

— Його. Нехай зараз зайде.

Ян Байрацький переступив поріг покою:

— Чолом, вельможний пане.

— От що, добродію… Ідіть до льоху та скажіть тим драпіжникам… Нехай беруть зброю… Нехай ідуть під гри чорти…

— Але, вельможний пане, той Неживий уже й слухати не хоче.

— Я теж не хочу, — підвищив голос Новицький. — Ніби у мене тільки й справ, що з хлопами в перетрактації бавитись! Погралися — і досить. Отак і Неживому скажеш. Хай залишає пошвидше Канів. Може, хоч цим помилування заслужить. А ви, пане ротмістре, зніміть охорону від льоху. Віддайте ключі пану Байрацькому. Хай сам домовляється з ними.

Затим підійшов до Байрацького.

— От що, пане Яне. Якщо ви й справді вірний син вітчизни і дбаєте про спокій на полудневих кресах, постарайтеся, аби ті козаки спокійно вийшли. Ми дамо їм драбину, якою вони піднімуться на стіну й спустяться з неї. А Неживому скажіть, що до нас поспішають надвірні козаки з Білої Церкви. Маю вісті, що вони підходять до Канева.

— Але, вельможний пане, білоцерківські козаки в Каневі.

— В Каневі? Як-то? Чому ж я не знаю про це? Чому ж вони не громлять отих розбійників?

— Вельможний пане… їх привів поручик Копиткевич, давній приятель Микити Швачки. Коли він дізнався, чого домагаються гайдамаки, то зразу перейшов на їхній бік.

Почувши прізвище поручика, Новицький затремтів:

— На їхній бік? Та ти при своєму розумі, хлопе?

. — Я не хлоп, вельможний пане. Я шляхтич!

— Та якщо й ти такий шляхтич, як той Копиткевич…

— Прошу пана, але Ян Байрацький має гонор.

— Геть! — тупнув ногою Новицький. — Геть! Усі геть!

Ротмістр безпорадно затупцював на місці:

— Мостивий пане, вже десята година.

— Виконуйте наказ! І то — негайно! Усім драгунам — на стіни! Хай помагають жовнірам. Коли ж ті здрайці… таки запалять вашу хату і вогонь перекинеться на замок… усім збиратися біля запасної брами. Відчинимо — і до Дніпра. На московській стороні будемо рятуватися.

Ротмістр вискочив з кімнати. За ним поспішив і Байрацький.