Як тільки зійшло сонце, Швачка, Неживий, Кусенко й Копиткевич зібралися під височенним розлогим дубом, що стояв на пагорбі неподалік замку. Отаманам добре було видно замок, Дніпро, широченну заплаву, покриту густою шелюгою. В далеких потойбічних заводях мирно крякали селезні, весело ґелґотали дикі гуси, а високо в небі плавно кружляли яструби. Все довкілля дихало спокоєм.
— Я думаю, браття, — почав Неживий, — не відкладати штурму. Нічого більше ми від Новицького не дочекаємось. Громада зустріла нас як визволителів, а ми, таки правда, в перетрактації бавимось…
— Я вам казав і казатиму: перетрактації користі не дадуть, — промовив Швачка.
— Ні, Микито, і вони безцільними не були. Думаєш, спокійний зараз Новицький? Та він усю ніч не спав. А як почує від Байрацького, що до нас прилучилися білоцерківські козаки, живим у яму полізе.
— Новицький не з лякливих, Семене. Втретє лякаємо його, а він затявся — і ні з місця.
— Шляхетський гонор губить його.
— А так, — втрутився в розмову й Копиткевич. — Якщо розуму забракло, то гонор тільки на шкоду йде.
— Я думаю, почнемо так, як і домовлялися, — сказав Неживий. — Запалимо хату. Коли ж вогонь перекинеться на стіни, зробимо кілька пострілів з гармат. А там — і на штурм.
— Гаразд, — погодився Швачка. — Та все ж не завадить кілька разів пальнути й до пожежі.
— Страху більше наженемо, — доповнив Кусенко.
— А головне, — зауважив Копиткевич, — треба найкращі наші сили поставити проти воріт як основних, так і запасних. Та й шанці(79) не завадить вирити. Хоч кілька, аби драгуни не змогли прорватися. Мислю собі, що Новицький не стане пробиватися на Правобережжя. Він добре знає, що воно кишить гайдамаками, що кожен хлоп — його лютий ворог, тому старатиметься прорватися до Дніпра, до переправи. Спробує вплав його перетяти, до Переяслава дістатися. Тож слід і на березі охорону поставити.
— Таж у Переяславі царицине військо стоїть, — перебив його Швачка.
— То й що? Новицькому того тільки й треба.
— Але ж царицине військо по всій Україні конфедератів б'є.
— То конфедерати, а то королівська замкова залога — це не все одно. А хоч би й конфедерати? По правді вам скажу, братці, аби цариця думала їхній бунт ліквідувати, вже ні одного загону конфедератського на Україні ніхто не побачив би. Могла б навіть і вас на допомогу покликати.
— А може, ще й покличе?
— Подейкують у Білій Церкві, що командуючий царициними військами Кречетников не так про конфедератів дбає, як про те, аби статків у нього побільшало, аби ліпше нажитися на цій війні домовій. Йому що? Він згоден, щоб отой рокош десятки літ тривав.
— Ну гаразд, — перервав палку тираду Копиткевича Неживий, — Я все-таки думаю, що ми з царициним військом порозуміємося. Із селян набране.
— Ні, пане Семене, — спалахнув Копиткевич, — Солдати що? Вони під палкою, волі не мають. Що офіцери велять, те й роблять. А хто не послухається, канчуками на смерть скарають. Хіба забув, Микито, що Єгор Степанов розповідав?
— Гаразд, — перебив його Неживий. — Будучина покаже, а теперечки мусимо таки на свої сили покладатися.
***
Всю ніч не спали канівські надвірні козаки в підземеллі. З хвилини на хвилину чекали, що появляться драгуни з жовнірами.
Виб'ють двері, — говорив Лесько Сало, — живі до рук не даваймося. Ногами, кулаками, головами, а биймося доти, поки не сконаємо.
— Я біля самих дверей стану, — запропонував Дем'ян Чернявщенко, — Нас же не обшукували. Ніхто з жовнірів і гадки не має, що в мене є ніж. От я й почастую ним тих, які перші прорвуться.
— Годиться, козаче, — знову обізвався отаман. — Даруй нам, що спершу погано подумали про тебе. Через дружка твого й на тебе тінь упала.
— За дружка мого ще рано говорити. Не може бути, щоб він своє товариство у біді покинув.
Тієї ж миті на східцях почулися квапливі кроки. Заскреготів ключ. Хтось гарячково затарабанив кулаками у двері.
За хвилину прочинилося віконце. В ньому появилася голова Яна Байрацького.
— Легкий на помині, — кинув Лесько Сало.
— Братці, воля! — закричав Байрацький.
В'язні підхопилися.
— Ні з місця, — загородив усім дорогу отаман. Потім повернувся до Байрацького: — Про яку волю говориш?
— Про вашу. Губернатор кинув мені ключі і закричав: «Нехай ідуть під три чорти!» Біля західної стіни стоятиме драбина. По ній підіймемось на стіну, а там — бувайте здорові, пане Новицький. За стіною — гайдамаки.
— Непогано придумано, пане Байрацький. Ми на стіну, а жовніри — з усіх рушниць по нас.
— Та що ви, братці! Жовніри ока з гайдамаків не зводять. Пантрують, аби стіни приступом не взяли. Скоро-скоро наші з гармат ударять. Тричі пальнуть, а там на приступ кинуться.
— От що, пане Байрацький, — суворо мовив Лесько Сало. — Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли матимемо зброю.
— Братці, зброя тут. Принесли всю. Лежить біля виходу — рясніло від поту розчервоніле обличчя Яна Байрацького.
— Давай її сюди, — розпорядився отаман.
За якусь мить у віконце сяйнули вістря кількох шабель.
— Беріте, братці.
— Ще кілька пістолів принеси, — спокійно мовив Сало. — Та й ключі давай. Треба ж кайдани повідмикати.
Через кілька хвилин, звільнившись від кайданів і відсунувши колоду, козаки почали підійматися наверх. Попереду йшов Лесько Сало. Біля виходу він зупинив товариство і виглянув на подвір'я. Дорога була вільна.
— А тепер до брами! — вигукнув Байрацький і перший перетнув подвір'я.
— Не всі разом! — застеріг отаман.
Перебіжками козаки рушили за Байрацьким. На них ніхто не звертав уваги. Та коли п'ятий чи шостий козак був на півдорозі, щось різко засвистіло над головами й майже поряд з ним на землю гупнуло невеличке ядро, закрутилося, зашипіло.
— Падай! — закричав Сало.
Ледве козак опустився на землю, як догори жухнуло полум'я і на всі боки зафуркотіли осколки.
— Зачекаємо трохи, — зупинив козаків отаман. — Має бути, як казав Байрацький, ще два постріли.
Друге ядро влучило в помешкання драгунів. Ті кинулися врозтіч: одні вилітали крізь двері, другі стрибали у вікна, треті вилазили через пролом у стіні й що було сили мчали до губернаторського будинку. Та ось завило ще одне ядро і вдарило в ганок. У всі кінці полетіли друзки, хмара куряви оповила подвір'я. Коли вона розвіялась, на плацу появився губернатор, а за ним і ротмістр. Новицький був блідий, розхристаний, простоволосий.
— До зброї, панове! — крикнув. — Драгуни — на коней! Жовніри — до брами!
— Тепер і нам пора, — нагадав Сало.
Перебігаючи подвір'я, козаки збиралися коло брами. Праворуч від них почали шикуватися жовніри. Тим часом драгуни поспішно виводили коней до запасних воріт.
Не встигли козаки зібратись докупи, як за південною стіною шугонув у небо яскраво-жовтий стовп вогню. Повалив густий дим. Вітер ніс полум'я на будівлі, які тягнулися одна за одною попід стіною. Іскри густо сипалися на солом'яні дахи стаєнь. Над ними незабаром затанцювали язики полум'я, вогонь перескочив на пушкарню і пересохлою гонтою побіг доверху.
— Відчиняйте брами! — крикнув Новицький і помчав до запасної, де зібралися шляхтичі й драгуни.
— За мною! — скомандував Ян Байрацький, що стояв найближче до воріт.
Козаки кинулися за ним. Вискочивши за браму, він круто повернув уліво.
Жовніри метнулися вслід. Попереду біг ротмістр. Але не зробили жовніри й десятка кроків, як їм назустріч гримнули постріли. Впали перші вбиті. Всі зупинилися.
— Панове! — появився перед втікачами Копиткевич. — Чинити опір — марна справа. Ви оточені з усіх боків. Прорватися нікому не вдасться. Хто складе зброю — лишиться живий.
— Вперед, панове! — підняв шаблю канівський ротмістр. — Хай гинуть хлопи! Хай гинуть… — і не докінчив. Пролунав постріл — і ротмістр повалився на землю. Гайдамацькі кулі скосили на місці ще кількох жовнірів, які підняли рушниці. Інші почали здаватися.
Тим часом драгуни рвонули до Дніпра. За ними помчали гайдамаки. На довгій косі, біля самої води, десятки вершників схрестили шаблі. Билися люто. Падали вбиті й поранені. Але стримати натиск повстанців драгуни вже не могли. Тоді кілька з них кинулося уплав до лівого берега. Решта поспішила до човнів. Декому вдалося досягти середини Дніпра. Одного човна перехопили надвірні козаки. І лише жменька драгунів разом з Новицьким здолала бурхливу течію.
Швачка звелів повертатися назад.
Настала тиша. Як після бурі.
Звідусюди з'їжджалися і сходилися переможці. Добуте в бою складали на майдані.
Копиткевич усміхнувся до Неживого:
— Бачу, славні у вас козаки. Таку справу звершили! Жаль тільки, що Новицький утік.
— Нічого, друже. Сьогодні втік — завтра до наших рук потрапить.