Наступного дня в будинку Василя Кусенка зібралися Семен Неживий, Микита Швачка, Єгор Степанов, Станіслав Копиткевич, а також отамани канівських надвірних козаків.

Як тільки прибулі розмістилися на дубових лавах, застелених килимами, господар підвівся й розправив посивілі вуса:

— Учора ми ласкаво дякували збавителям нашим. Сьогодні я хочу за дорученням громади канівської ще раз низенько вклонитися шановним отаманам рятівників і запевнити їх, що всі мешканці Канева нічого не пожаліють для винагороди своїх визволителів. А для того, щоб ніхто не посмів казати, що пани отамани Війська Запорізького самовільно замок у місті знищили, ми написали бумагу, де заявляємо, що козаки нам кривди не чинили і прибули до нас по нашій просьбі. Пане писар, будьте ласкаві, прочитайте.

Писар, невисокий білявий парубчак, голосно крякнув, витер долонею губи, суворо обвів проникливим поглядом усіх присутніх і почав читати. Його голос дзвенів на всю світлицю, виповнював її доверху, виривався назовні крізь відчинене вікно. Писар переводив подих і знову продовжував чеканити слово за словом.

— То як, панове? — запитав Кусенко по закінченні читання. — Чи так написано?

— Спасибі за правду, — підвівся Неживий і шанобливо поклонився.

— Що ж далі будемо робити? — спитав Кусенко.

На хвилину запанувала мовчанка.

— Говори, Семене, — порушив її Микита. — Ти старший, твоє й перше слово.

— Я так мислю. Нам залишатися в Каневі нічого. Маю наказ від батька Залізняка всю Чигиринщину і Черкащину в руках тримати. А ти, Микито, поспішай на Білоцерківщину й Фастівщину. Панові Станіславові наша воля не закон. Як вирішать його козаки, так і буде. А тут, у Каневі, думаю, ніякої залоги лишати не будемо. Сподіваюсь, пане Лесько, що козаки канівські більше не дадуть себе скривдити. А тому, хто в місто полізе, добре носа втруть. Тепер кажіть ви своє слово, отамани.

— Ми згодні, — кивнули головами Лесько Сало й Василь Кусенко.

— А я, — обізвався Копиткевич, — з Микитою. Де ж нам і лад наводити, як не в своїй оселі та по сусідству з нею? Фастів, Гребінки, Біла Церква — рідні місця козаків моїх.

— То й добре, пане-брате, — зрадів Микита.

— Ваша воля, — погодився Неживий. — От, здається, і все. Чи не так?

— Так, — за всіх відповів Микита Швачка. — Сьогодні ж і в дорогу! А заразу пане Станіславе, — повернувся до Копиткевича, — маємо владнати нагальну справу. Вийдемо на вулицю.

Вони проминули кілька осель і зупинилися в тіні яворів.

— Я, пане Станіславе, прямуючи до Білої Церкви, думаю до Ржищева заглянути. Містечко чимале. Замок є, залога козацька. Монастир. Хоч невеликий, та серед католиків знаменитий. Шляхти, напевне, в містечко насипалося повно. Батько Максим не похвалить, як залишимо Ржищів осторонь… А щоб не ошпаритися зопалу, думаю вивідачів послати. Хай роздивляться, що там і як. А коли буде змога — нехай і шляхту полохнуть. Нахватається панство дрижаків — легше буде громити його: лякана ворона й куща боїться.

— Одначе треба таких вивідачів послати, щоб і діло зробили, і шляхті в руки не потрапили.

— Маю Байрацького на прикметі. Він козакам у Каневі добре прислужився. А в напарники йому хотів би у вас, пане Станіславе, козака просити. Хай би вони видали себе за білоцерківських надвірняків та й розповіли шляхті, що гайдамаки спалили канівський замок, несподівано вдарили по білоцерківській підмозі і знищили всіх тих, які не захотіли пристати до них. Нехай розголосять, що ми обіцяємо всім посполитим волю. Ніхто не буде більше виходити на панщину. Ніякого чиншу не буде. Шарварки ліквідуємо. Подорожчизну там усяку. Землі кожен посполитий оброблятиме стільки, скільки зможе. Козацтво по всій Україні відродимо. До нього записуватиметься кожен, хто забажає. За службу у війську плату одержуватиме. Землю матиме. Усі міщани по праву майдебурзькому житимуть. Вільно ремеством займатимуться, в цехи об'єднуватимуться. Торговцям ніяких перешкод не чинитимемо.

— А шляхті, котра захоче лишитися, що ж пообіцяємо?

— Шляхті? — Микита на мить задумався. Потім ласкаво поглянув на Копиткевича: — Те, що й усім. Чим хоче, тим хай і займається. Переваг ніяких. Всі рівними повинні бути.

— Правильно, друже. Згоден з тобою. Найду надійного козака.