Трахтемирівський староста Станіслав Щеньовський після кількаденного гостювання у ржищівського губернатора Яна Кривицького повертався додому. їхав, як і завжди, у легенькому візку з полотняним дашком. Позаду стояли два пахолки, спереду куняв машталір, трохи осторонь, за десяток, а може й більше, кроків їхало кілька надвірних козаків. Щеньовський скинув кунтуш, зняв капелюх, розстебнув жупан і зручно розлігся на м'якому сидінні. Запалив люльку, смачно затягнувся. Попереду вигулькнула стіна ржищівського тринітаріївського(80) кляштору. Пан Станіслав частенько тут бував. Та й чому ж обминати обитель, фундатором якої був сам? Чому не полюбуватися справжнісіньким красенем — дерев'яним костьолом, що його звів за власним планом будівничий Анастас, розшуканий Щеньовським? Усі шість отців-тринітаріїв мало йому руки не цілують, патроном своїм величають. А він слова ті ласкаві, які так звеличують його благодіяння, слухав би день і ніч… Пан Станіслав був певен, що нащадки довгенько згадуватимуть його. Та хіба тільки за кляштор? Станіслав Щеньовський був одним із засновників Барської конфедерації і найбільш ретельним виконавцем її постанов.

Коли під'їхали до монастиря, староста наказав машталірові зупинитися, а пахолкові — постукати в браму. Незабаром відчинилося віконце. Звідти виглянуло перелякане лице сторожа.

— Нікого нема, братці мої.

— Як-то нема? — не зрозумів Щеньовський — Що ти верзеш, хлопе?

— Нікого, мій паночку. Всі ченці ще до схід сонця забрали коштовні речі й папери і чимдуж подалися до Києва.

— До Києва? Чого?

— Поблизу гайдамаки об'явилися, пане.

— Гайдамаки? — зайшовся розкотистим сміхом староста. — Вам що, сорока на хвості принесла ті плітки? Та вони сюди не посміють і носа показати! Побешкетували там, на Чигиринщині, і все. Кварцяне військо давно вже їм такого прочухана дало, що сліду від їхніх ватаг не лишилося.

— Кажуть, паночку, гайдамаки фортецю канівську спалили. Сюди йдуть.

— Хто каже, хлопе? — підхопився Щеньовський.

— Патер Людвік сьогодні вночі повернувся з Канева. Сам на власні очі бачив, що там діється.

— Де ж зараз патер Людвік?

— Я ж сказав, паночку. Нікого, крім мене, тут немає. Все замкнуто.

Щеньовський неспокійно засовався у візку, повернувся то в один бік, то в другий. Відтак побачив двох вершників, що вискочили з-за рогу кляштору.

— А то? Що то за люди?

— Козаки, либонь, чи що? — мовив машталір.

— Пане Стефане! — гукнув староста до козацького десятника, — Ану перехопіть тих здрайців і приведіть сюди.

Та вершники й не думали тікати. Вони самі приострожили коней і наблизилися до візка.

— Слава Ісусу! — скоромовкою вимовив перший із них, — Тепер у безпеці будемо.

— Хто такі? — зупинив їх староста.

Перший зіскочив з коня, вклонився:

— Я шляхтич Ян Байрацький, вельможний пане. З Канева. А це білоцерківський козак із надвірної хоругви Данило Ківш.

— Як же то ви зійшлися — один з Канева, а другий — з Білої Церкви?

— На Канів, вельможний пане, гайдамаки напали… От губернатор, наш, пан Новицький, і попросив у білоцерківського коменданта пана Карбовського допомоги. Той вислав козацьку хоругву на чолі з паном поручиком Копиткевичем. А драпіжники ті, гайдамаки, замок спалили, всіх жовнірів і драгунів перекололи, а козаків білоцерківської залоги вщент розгромили.

— Достеменно так, вельможний пане, — підтакнув Данило Ківш, — Хто чинив опір, загинув, решта — перейшли на їхній бік, а я ледве оце сюди дістався. Коли б не пан Байрацький…

— І багато ж тих гайдамаків?

— Кілька сотень, вельможний пане. Чотири чи й п'ять. Хто їх зна. Ми ж не лічили. Та ще й козаків білоцерківських сот дві прилучилося.

— О матка боска! — мимоволі вирвалося у Щеньов- ського. — То хто ж їх громив? Вони ж усі перейшли на бік тих харцизяк.

— Усі, вельможний пане, — винувато закліпав очима Данило й опустив на груди голову, — Один я тільки й вирвався.

— А ти ж чого не єднався з розбійниками тими? Чи, може, вивідачем від них сюди приїхав?

— Я присягав на вірність вітчизні, вельможний пане.

— А ти, пане шляхтичу, чому ж голови своєї не зложив разом з паном Новицьким?

— Я не був у замку, вельможний пане. А самому здіймати руки проти тієї орави… Хіба це розумно було б? Хіба це дало б користь вітчизні? Коли ж я стріну кварця- не військо, тоді й моя карабеля знадобиться.

Щеньовський. глянув на своїх козаків. А що як і ці зрадять?

— Назад! — гукнув. — До замку! І то швидко!

Повернення Щеньовського в ржищівський замок зразу підняло всіх на ноги. Заметушилися пахолки, почали вискакувати на подвір'я козаки. На ґанок вибіг і Ян Кривицький.

— Що трапилося, пане Станіславе? — кинувся він до трахтемирівського старости.

— Біда, пане Яне. Однак не тут про це говорити маємо. Пішли до покоїв. І запросіть, будьте ласкаві, до себе ось цих, — показав рукою на Байрацького й Ковша.

У вітальні було світло, просторо й затишно. М'які сап'янові крісла з високими спинками, мов сторожа, вишикувались навколо величезного продовгуватого столу. Кривицький сів у фотель. Щеньовський знесилено хлюпнувся обіч нього на невеличку отоманку.

— Так, пане Яне, — простогнав він, — Вони всі, всі переходять на бік тих драпіжників.

— Хто, пане Станіславе?

— Козаки, пане Яне. Це не козаки, а лихо наше. Вони тільки й чекають, аби ніж у спину встромити.

— Але де, хто, що? Я нічого не розумію, ласкавий пане.

— Хай вони говорять, — махнув рукою Щеньовський на Байрацького й Ковша.

Ківш розповів Кривицькому про події в Каневі так, як розповідав Щеньовському Байрацький. Додав лише те, що гайдамаки, як він почув, збираються йти на Ржищів. Певне, сьогодні вже й вирушили.

— Але ж, пане Байрацький, ви мовили, що пан Копиткевич загинув, — мало не викрикнув обурений Щеньовський.

— Ласкавий пане, — повернувся до нього Байрацький, — Правильно, я так мовив. Але чи личило мені перед вашими козаками казати, що й шляхтич лишився з тими забойцями?

Щеньовський мовчки опустив голову. Кривицький схопився з місця, заплескав у долоні. В кімнату вскочив лакей.

— Нагодувати й переодягнути цих добродіїв, — кивнув на Байрацького й Ковша, — Розшукайте козака Дудка й приведіть до мене.

Дудко появився зразу ж, тільки зачинилися двері за Байрацьким і Ковшем. Був він невисокий, худорлявий. Мав якесь невиразне обличчя й глибоко сховані під навислими бровами каламутні очі. Ввійшовши, низько вклонився Кривицькому й Щеньовському.

— До ваших послуг, вельможний пане, — промовив.

— От що, Иване, — в задумі сказав Кривицький. — Ти завжди щиро виконував мою волю, і я щедро віддячував тобі за те…

— Вельми вдячний, мостивий пане, — запопадливо згодився Дудко.

— Нині теж твоя поміч потрібна. Треба перевірити… Треба дізнатися, де перебувають ті здрайці — гайдамаки. Треба розвідати, чи не збираються вони йти на Ржищів. Я буду чекати на тебе в замку.

— У замку? Хіба пан думає лишатися тут?

— А чому ж ні? — здивувався Кривицький. — Наші козаки не такі здрайці, як білоцерківські.

— Хтозна, пане, — розвів руками Дудко. — Всяко може бути. Вони ж із хлопів. Он козаки милостивого пана Щеньовського кажуть: «А ми не такі дурні, щоб голову під кулі за старосту підставляти. Гайдамаки нам нічого не зроблять». А наші розвісили вуха та й слухають.

— Оце мої козаки таке говорять? — зірвався на ноги Щеньовський.

— Істинна правда, милостивий пане, — запевнив Дудко. — Сам чув.

— Ах бидло, — зблід Щеньовський.

Кривицький вискочив у сусідню кімнату.

— Пане Йване, — наблизився Щеньовський до Дудка, — Ось бачите на руці перстень? Він коштує тридцять тисяч злотих. Цілий маєток. Якщо… негаразд буде, я прошу вас… порятуйте… і перстень ваш.

У світлицю повернувся Кривицький:

— Ось тут… поки що… тобі на витрати, Йване. Візьми ці десять злотих. А там… Я не лишусь у боргу…

— Вельми вдячний, мостивий пане, — задкуючи до дверей, не переставав кланятися Дудко.