Ранок 16 червня видався тихий, спокійний. Та незабаром він виповнився розмаїтими голосами, що линули звідусіль, немов струмки навесні. Поснідавши, гайдамаки почали збиратися на майдані. Поволі сходилися й жителі: статечні господарі, молоді чоловіки й парубки. Окремо трималися наймити, про щось домовляючись між собою. Згодом появилися дівчата, а там і молодиці. Весело гомоніли з гайдамаками ржищівські надвірні козаки, що з учорашнього дня приєдналися до них.

Та ось на майдані з'явилися Швачка, Письменний і Копиткевич. За ними йшли сотники й десятники. Біля собору Микита зупинився. Від його постаті так і віяло молодою силою, міцним здоров'ям, невичерпною снагою. Зняв шапку, вклонився на всі чотири сторони, підняв над головою руку, ніби змахнув булавою, — майдан затих.

— Панове громадо! Настало свято й на нашій вулиці. Ми йдемо по всьому Подніпров'ю і несемо волю кожному, хто гнув на панів спину, а за це одержував канчуки, темниці й шибениці. Ми нищимо всіх, хто нас за бидло вважав, хто кров нашу ссав, хто нас живими в могилу заганяв. Батько Максим Залізняк, посилаючи нас у дорогу, наказував усю Україну від панства очищати. І ми не зупинимося, аж поки на землі нашій не буде ні панів, ні прихвоснів.

— Правильно, отамане! — гукали чоловіки.

— Поки пани будуть, волі ніхто не матиме!

— Панове громадо! У вас, мабуть, також усякі супостати були. От і настав час порахуватися з ними. Де міський отаман?

Один з літніх чоловіків, сухорлявий, високий, трохи сутулий, вийшов наперед.

— Я тут, батьку отамане!

— Кого на суд громадський виставляєш?

— Нікого, батьку отамане. Усі, хто кари заслужив, п'ятами накивали. Тільки почули, що ви здобули Канів, так і зникли.

— А що козацький отаман скаже?

Ряди козаків розступилися — і перед Швачкою став не старий ще, але вже сивий чоловік середнього зросту, плечистий і трохи клишоногий, бо зроду-віку, напевне, з коня не сходив.

— Що тут, отамане, чужих судити? Втекли, то й кат із ними. Своїх би перекинчиків не проґавити. Ці лиха більше накоять, аніж відкритий ворог. Віддаємо на суд народний справжнього негідника з наших козаків. Того, що трахтемирівського старосту Щеньовського врятував.

Козаки випхнули наперед зніченого Дудка.

— Оця нікчема осмілилася всупереч усій громаді діяти? — спалахнув Швачка.

— Він, батьку.

Дудко повалився на коліна:

— Прости, отамане. Лихий попутав… На золото позаздрився.

Швачка відвернувся.

— Яка воля громади? Чого заслужив цей покруч?

— Смерті, батьку!

— Братці! Ріднесенькі мої! Я все розкажу! Зупиніться…

— Кажи! — ступив до нього Швачка і гнівно блиснув очима.

— Я старосту не врятував… Я привіз його в руки розбійників… Я домовився… Я попередив їх… Вони його зразу ж поклали на місці. Тіло його ще й досі там лежить. Можете послати кого-небудь на той бік…

Микита повернувся до гайдамаків:

— То яке буде рішення?

— Братці… — лепетав Дудко. — Помилуйте… Згляньтеся…

Гайдамацькі ряди сколихнулися:

— Смерть негіднику!

— Згода! — махнув рукою Швачка. — Ще які справи має громада ржищівська?

— Хтось від монастиря поспішає, батьку.

— Либонь, Анастасій Станкевич, будівничий костьолу.

Коли невідомий наблизився, всі пізнали в ньому поляка Анастасія, який, збудувавши костьол, ось уже третій рік жив у містечку. Він був блідий, губи тремтіли, очі неспокійно бігали, когось шукали. Довге посивіле волосся розтріпалося, скуйовдженими пасмами покрило плечі. Помітивши Швачку, він поспішив до нього.

— Пане, — спинився на хвилину. Глянув йому в очі. Далі гарячково заговорив: — Пане отамане. Це ж неподобство.

— Що? — спохмурнів Швачка.

— Пане, чув я, ви боретесь за правду, за віру благочестиву. Навіщо ж ви тоді знущаєтесь над вірою інших людей?

— Не розумію, пане, про що ти говориш. Хто над ким знущається?

— Учора ваші козаки виламали грати у вікнах костьолу, ввірвалися туди, перевернули лави. Вони зруйнували помешкання монахів і господарчі будівлі.

— А як католики, пане Анастасію, розпинали наших православних, палили на вогнищах, кидали в темниці, садовили на палі?

— Пане отамане. То не католики. То звірі! Істинний католик ніколи не буде збиткуватися над іновірцем. Хто шанує свою віру, буде шанувати й віру інших.

Швачка здивовано глянув на Станкевича.

— Він каже сущу правду, — обізвався стиха Копиткевич — Поїдьте в Польщу, запитайте будь-якого хлопа. Він те саме скаже. То лише пани-католики збиткуються над православними. Бідному хлопу-католику православний хлоп не ворог.

— Ми знищуємо всі костьоли, всі католицькі каплиці. Бо коли вони будуть стояти на нашій землі, завжди знайдуться ті, хто неволитиме людей іти до них.

— Але, пане отамане, то ж творіння рук людських. Ось цих рук, — простягнув будівничий долоні, порізані глибокими борознами, — і рук хлопів ржищівських, які здійснювали мій задум. То не тільки храм божий, то втілена в дерево людська думка.

— Пане Анастасію, я згоден з тобою. Одначе костьол нам ні до чого. Якщо перебудуєш його на церкву, ми й рукою не доторкнемося до твого витвору.

Будівничий розгублено глянув на Копиткевича, на жителів містечка. Всі мовчали. Він зиркнув на козаків. Жоден із них не поворухнувся навіть.

— Пане отамане… Якщо так треба… якщо така ваша воля… я перебудую… На церкву перебудую.

— І приречення письмове напишеш про це?

— Напишу, пане отамане, — додав Анастасій, — Так зроблю, як громада накаже. Для людей зводив його, хай і далі він служить людям.

— От і гаразд. — Швачка підвів голову. — Повіримо, братці, доброму чоловікові. Сміливістю своєю і завзяттям він заслужив цього. Та ще великою любов'ю до свого ремества. Віднині ніхто не має права завдавати шкоди не тільки костьолові, а й усьому кляшторові. Пан Анастасій призначається його постійним і незмінним охоронцем, його слово — закон для всякого, хто потрапить у монастирський двір. А хто не послухає пана Анастасія, матиме справу зі мною. Все?

— Ні, батьку. Тут ось хлоп'я привели. Крові шляхетської, — вийшов наперед підстаркуватий селянин і вивів за собою тендітного білявого хлопчика. — У Кирика Зав'ялого федерати діток порізали… А ми тутечки панське дитя злапали. Пан Рильський утік, а воно, бачите, попалося. Кирик і каже: «Вони моїх порізали, а я їхнє порішу. Хоч цим душу вгамую». Подумали ми: воно й правда — зуб за зуб, кров за кров. Ведемо його, а воно дивиться нам у вічі та як не проб'є тим поглядом кожного. Кирик тоді й каже: «Братці! Ми ж не поганці якісь там кляті. За що ж така янголятко губити? Чим воно завинило перед нами? Хіба воно винне, що моїх діток порізали? Хай собі живе». — «Нехай», — згодилися ми. Уже хотіли й відпустити, а тоді задумалися: «А де ж йому жити?» Кирик і каже: «Поведемо до пана отамана. Як Швачка скаже, так і буде. Він у нас найсправедливіший». Прийшли, а ти саме з паном будівничим розмову ведеш…

Швачка, розхвилювавшись, якусь мить мовчав, потім стрепенувся:

— Щира вам дяка, славне козацтво, що роду-племені нашого не посоромили. Давайте припоручимо хлопця панові Анастасу та ще й документ напишемо. Іване, де ти?

— Тут, пане отамане! — став коло нього Письменний.

— Напиши такий документ, де було б сказано, що пан Анастас і його прийомний син перебувають під опікою Низового Запорізького Війська.