Гребінки притулилися над шляхом, що веде з Києва до Білої Церкви. Невеличкі чепурні хатинки то тут, то там вигулькують із кучерявих садків. Заросла густими вербами гребля, перетнувши замулену річечку, вткнулася одним із кінців у старий, замшілий млин. Стиха воркоче позеленіле від жабуриння колесо. Міріади бризок з'єднали його райдугою з водою. За левадою, на горбку, над самою дорогою, розчиненими дверима кличе в гості підстаркувата корчма. Під її причілковою стіною — гурт селян. Посхилялись на костури, слухають кобзаря. Швачка першим зупинив коня. Під'їхали сотники. Селяни розступилися. У білій вишитій сорочці, акуратно розчесаний і свіжовиголений, сидів на призьбі Данило Бандурка.

— Батьку Даниле! — напівголосно покликав Микита.

— Микита? — підхопився Бандурка на ноги, — Ти ба', а я, значиться, й не почув, як ви під'їхали. Чи ж усі тут?

— Усі, батьку. Навіть більше, ніж було.

— Знаю, знаю, Микито. Аякже! Весь люд піднявся на прю із супостатами.

Швачка обернувся до Копиткевича:

— Пане Станіславе! Станемо на спочинок. Мені здається, он там, у гайку, найліпше буде, А втім, самі роздивіться пильніше. Я трохи погомоню з кобзарем, а тоді вже зберемося на раду.

— Добре, пане-брате. Панове сотники! За мною!

Копиткевич приострожив коня й повів за собою обидві гайдамацькі чати. Швачка й Бандурка вийшли з кола й попрямували в садок за корчму. Сіли під рясно почервонілою вишнею.

— То як, батьку, ви жили ці дні? Якими слухами повниться земля? Що люди про нас говорять?

— Як тобі й сказати, Микито. Ніби все гаразд. Оце тільки вранці ми прибули сюди. Два дні Білу Церкву обнюхували. В темниці переночували.

— Як же це? В руках шляхетських побували?

— Атож, Микито. Спочатку все ладилося. Благополучно пробралися в місто: погоничами волів прилаштувалися. У місті я до кума Ничипора зайшов. Він повідав мені і про фортецю, і про замок. Фортеця стоїть на горі, над самою Россю. З полуденного боку річка її омиває. Береги там скелясті, прямовисні. А де немає річки, там вал із дубовим частоколом у два, а то й у три ряди тягнеться. В'їжджають до фортеці з міста. Спочатку, значиться, треба проїхати стареньку безверху браму…

— Гаразд, батьку. Все це й Копиткевич знає. А от війська, війська скільки там?

— Жовнірам, сам знаєш, Микито, не все відомо. Кажуть, ніби сот п'ять усіх — жовнірів і драгунів. Козаків дві з половиною сотні було, лишилось півсотні — не більше, та й ті ненадійні, за Копиткевичем і сьогодні майнули б.

— Пан Станіслав про них знає. А свіже військо не прибуло? Карбовський говорив Копиткевичу, що допомога йому повинна з Нової Сербії надійти. Ніби гармат і гаківниць підвезуть.

— Ні, Микито. Про це нічого невідомо. А люди б знали. Це ж не шило, в мішку не сховаєш. Вхід до фортеці один. Десяток жовнірів прибуло б — і то міщани, котрі поблизу живуть, помітили б.

— Аз козаками не доводилося стрічатися? Може, щось про їхні наміри чули?

— Чому ж… Доводилося. Бач, Микито, воно так було. Вислухав я кума свого, погомоніли з ним ще про се, про те та й спати зібралися. Коли це як закричить, як загримить хтось у двері. Кинувся кум відчиняти, а там козаки — десяток, мабуть, як не більше. А попереду сотник. Той, що від Копиткевича з-під Миронівки втік. Глянув на мене та в крик: «Ось де він! Вивідач гайдамацький! Ще з шістдесят першого року знаю його». Знає він мене таки й справді з шістдесят першого. Я з Лисим саме із Запоріжжя на Правобережжя вибрався. Сотник оцей потрапив тоді в наші руки. Лисий наказав усипати йому київ і відпустити. А таку погань варто було прикінчити. От він і пізнав мене під Миронівкою. А тут… чи помітив якось випадково, чи хтось доніс. Привів до коменданта. «Оце, — каже, — той драпіжник, що пана Копиткевича до Швачки переманив», — «Не пан той Копиткевич, — вигукнув комендант, — Бидло таке, як і хлопи, до яких пристав!» Потім до мене підійшов: «То яку для тебе кару придумати?» — запитав. «Ніякої, милостивий пане, — відповідаю. — Хіба ж людина, про чесність якої все доокілля говорить, може лихе щось послові заподіяти?» — «Що? Послові?!» — закричав Карбовський. «Милостивий пане, — спокійно говорю йому. — Мене до вас послом відряджено». — «Ким? — спаленів комендант. — Яким послом? Гайдамацьким?» — «Не можу, — кажу йому, — при посторонніх говорити». Тоді він дістав пістоля, поклав біля себе, кивнув сотнику, щоб вийшов. Як тільки зачинилися двері, я до нього: «Пан Станіслав Копиткевич веліли милостивому пану Міхалу низько кланятися і про здоров'я запитати». — «Не хочу я чути його імені!» — знову закричав Карбовський. А я мов і не чую, далі веду: «Пан Станіслав просив передати милостивому панові Міхалу таке: «Довго ви, пане Міхале, служили королеві, а що вислужили? Тільки й чекаєте, що не сьогодні-завтра останнього тепленького місця позбудетесь — і доведеться обтирати кутки знатних магнатів, жити милостинею з їхніх багатих столів. Одумайтеся, друже!» — «Доста!» — закричав комендант на всю кімнату. А я знов своє: «Здайте фортецю нам. А ми вам життя збережемо й волю обіцяємо», — «Доста… сказано тобі! — підскочив він до мене, зціпивши кулаки — Ще одне слово… І будеш на палі!» Я змовк. Він дуже довго мовчав, сопів, хмурив брови та люто глипав на мене. Перегодя озвався: «За твоє зухвальство тебе слід скарати на горло. Але Міхал Карбовський — шляхтич. Він знає: карати легше, ніж прощати. Я відпущу тебе. Іди до того… невдячного Копиткевича й скажи: «Міхал Карбовський вірним вітчизні і найяснішому королю залишиться до кінця. Коли рабусі почнуть штурмувати фортецю, він боронитиме її до останнього подиху, до останньої краплі крові. Хай знають оті драпіжники: нам помагатиме військо цариці російської. Воно вже спішить до Білої Церкви…»

— Спішить до Білої Церкви? Може, панотче, ви не дочули? — перервав розповідь Швачка. — Яке військо? Польське ж, напевне, кварцяне військо.

— Ні, Микито. Я поки що добре чую. Царицине.

— Не може бути! Це залякати нас хоче хитрючий шляхтич. А козаки ж як?

— Мав я розмову з двома. Вони чекають нас. Будуть стояти на стіні з боку Ротка. Шляхта сподівається, що там фортецю ніхто штурмувати не здумає. Наглядають за ними десятка півтора жовнірів. Коли почнеться штурм, козаки перейдуть на наш бік. Скинуть мотузяні драбини і допоможуть гайдамакам піднятися на стіни. Жовнірів замкнуть у вежі. Сигналом для козаків буде вогнище, яке ми розпалимо на березі Росі, якраз навпроти вежі.

— О, це вже діло! А як же міщани?

— Теж говорив, Микито, з вірними людьми. Як тільки ми підійдемо до міста, вони відчинять браму.

— Спасибі, батьку. Тоді нам гаятися нічого.

Раннім надвечір'ям усі рушили на село Роток, що притулилося під самою Білою Церквою. Данило Бандурка пішов на розшуки Андрія Журби й Савки Плиханенка, котрі, як розповідали білоцерківські кобзарі, стояли десь поблизу Сквири. Микиту кликав їх на штурм Білої Церкви.