Тихе надвечір'я спускалося на Рось низьким закучерявленим туманом, хвацькими піснями, що линули з тінистих левад і садків Ротка. На стіни фортеці висипали жовніри, козаки.

— Що трапилося? — питали один одного.

— Чого хлопи галас такий учинили?

Вгамував усіх новий поручик.

— По місцях! — гукнув він. — Нічого слухати коліїв, що галасом хочуть залякати нас.

— Невже вони вже тут? — кинувся до поручика сотник.

— Тут, пане сотнику. Тут. Вони з усіх боків оточують місто.

І ніби на підтвердження цих слів довкола спалахнуло багато вогнів. Суцільним ланцюгом тягнулися вони понад Россю, перетинали її, повзли на круті береги зліва й справа від міста, світлосяйною дугою оперізували його з боку степу.

— Скільки ж тих коліїв?

— Мабуть, хлопи з усієї Білоцерківщини зійшлися.

— Хіба тільки з Білоцерківщини? Чув я, що Швачка з-під Канева сюди йде, а Журба від Сквири. Вся Київщина збирається.

— І наші ж там… Пан Копиткевич…

— Мовчать! — заверещав сотник. — Пане поручику, вони згадують ім'я того ребелізанта, який перед вами козацтвом рейментував.

— Тихіше, тихіше, пане сотнику! Криком лиху не зарадиш. Знімайте всіх козаків із стіни. її боронитимуть жовніри.

— Як-то? Нам не довіряють? — вигукнув крайній козак, свідок їхньої розмови.

— Може, й нас, як тих канівців, — у темницю?

— Тихіше, тихіше, панове. Коли почує пан Карбовський, лиха не минути, — заспокоював козаків сотник.

— Не такий чорт страшний, як його малюють.

— Нічого нас лякати Карбовським. І не таких бачилиі

Козаки нехотя залишали стіну. Сотник кидався то до одних, то до других, шипів:

— Глядіть мені! Глядіть!

— Ішов би ти під три чорти! — почулося з гурту.

Сотник метнувся в середину:

— Хто сміє так пащекувати? Ану озовись удругеї

— Нема дурних! — долинуло з-за спини.

Сотник повернувся на голос. Перед ним пропливали похмурі обличчя, палаючі лиховісним блиском очі.

— До брами! — закричав лакуза і перший побіг до рову.

Тим часом у хаті ротоцького війта ватажки гайдамацьких чат вирішували, як діяти далі. Швачка сидів на покуті, поклавши великі жилаві руки на довгий кленовий стіл, покритий мережаним обрусом. Обіч, по ліву руку, сидів Андрій Журба. Він був вищим і кремезнішим од Швачки. Важкий оселедець перетинав йому голову навпіл і спадав на праве вухо. Карі очі під густими острішками брів здавалися то суворими, то засмученими. Поряд з Андрієм — Савка Плиханенко. Підстрижений «під макітру», зодягнений у козацькі, з чужого плеча, строї, він скидався на одвічного хлібороба, хоча з діда-прадіда був гутником, про що говорили навіки зашкарублі руки й позначене дрібними чорними цятками обличчя. Праворуч від Швачки — Письменний, Степанов і Копиткевич. На полу, звісивши ноги на долівку, вистелену свіжою лепехою, сидів ротоцький війт — літній чоловік з невеличкою, низько підстриженою борідкою й короткими вусиками.

Він першим почав говорити:

— У місті ніби все гаразд. Міщани пообіцяли відчинити ворота. Уже виділили три десятки найдужчих парубків, які прорвуться до воріт і впустять козаків ваших. Правда, у фортецю звідкілясь надійшла підмога. Чи федерати з Бердичева, чи надвірні козаки з Фастова — хто його зна. А може, й кварцяне військо. Одне достеменно відомо — сотня, не більше.

— Там і так сотень із п'ять оборонців, — уточнив Копиткевич.

— Та й це ще не все. Козаків на стінах жовнірами замінили.

— Та ми ж самі недавно бачили там їхні жовті шлики, — здивувався Плиханенко.

— Вивідачів треба послати, перевірити, так це чи ні, — поважно мовив Журба. — Поки ми не знаємо, що та як, на приступ іти не можна. Кидатися всліпу — однаково, що на рожен лізти. Я раджу написати листа Карбовському й відправити з ним пару козаків, які добре могли б роздивитися, що діється у фортеці.

— Знову листа! — невдоволено вигукнув Швачка. — Чи Неживому ти, Андрію, не родич?

— Родич не родич, а так буде ліпше. Зрозумій, Микито, це тільки привід, щоб у фортецю потрапити. Це ж найкращі вивідини.

— І я так думаю, — підтримав Журбу Копиткевич. — Я добре знаю фортецю. З боку річки її важко брати. Коли тут стояли козаки, ми нічим не ризикували. А тепер… Я проти штурму. Я вважаю за ліпше не фортецю штурмувати, а місто брати і лише тоді думати про фортецю і замок. Отже, треба перекинути наші чати звідси на північ від міста. На це потрібен час. Принаймні вся ніч. От лист наш і стане в пригоді. Карбовський подумає, що ми не поспішаємо і планів своїх не міняємо.

— А тим часом до нього прибуде ще більше підмоги. Він зуміє так укріпитися, що нічого буде й потикатися на стіни.

— Звідки прибуде? Хто? Може, царицине військо? — запитав Копиткевич.

— Хіба цариця проти нас пошле своїх вояків? — палко промовив Швачка.

— Це ще вилами по воді писано, — сказав Копиткевич. — Царициному офіцеру шляхтич рідніший, ніж хлоп, який підняв руку на свого пана. У кожного з них є маєток, кріпаків по кілька десятків, а то й сотень. Тому вони дивляться на солдатів, як на кріпаків. Я зустрічався з ними. З одним капітаном розмовляв цілий вечір. З-під Орла він, чи що. Все бідкався, що кріпаки не хочуть панщину відбувати. На Дон, а то й на Запоріжжя утікають. А цариця їхня, думаєш, ліпша? В неї самої, кажуть, кріпаків кілька тисяч.

— Ліпша чи ні — річ не в цім. Вона ж послала військо бити конфедератів. А конфедерати — хто? Пани.

— Ні, цариця — хазяїн своєму слову, — підтримав Швачку Журба. — Хоч би офіцери й захотіли, то вона не дозволить. У Росії не так, як у нас. Там імператриця сама все рішає, а не шляхту на сеймику запитує.

— Нехай і так, — змирився Копиткевич. — Одначе листа і вивідачів треба надсилати. Щоб завтра вранці ми вже могли говорити, кому, де і як діяти.

— Ну, що ж… пишіть… Тільки не вийде з вашого пива ніякого дива.

— Вийде не вийде, а треба, — рішуче промовив Журба. — Я раджу написати ось так.

— Записуй, Іване, — звернувся до Письменного Швачка.

— «Його милості пану Каховському, коменданту білоцерківської міліції. По указу її величності імператриці велено нам, запорізьким козакам, боронити Україну, яко города, так і села, від конфедератських чат. Хочемо з вами по-дружньому порозумітися, бо чули, що жодного конфедерата у вашому місті нема, що тут лише королівське військо. Отож чекаємо від вас відповіді: будемо битися чи миритися? Андрій Журба, отаман Канівського куреня, Микита Швачка, отаман Жерелівського куреня, 20 червня 1768».

— Щось я не зовсім зрозумів, чого ж ми від нього хочемо? — обізвався по тому Швачка.

— Чому ж? Питаємо: будемо битися чи миритися? Якщо скаже — миритися, хай пускає нас у місто. Захоче битися — підемо на приступ.

— Добре. Пошлемо Байрацького й Чернявщенка. Вони вже бувалі.

Не минуло й години, як двоє гайдамацьких вивідачів рушили до міської брами.