Байрацький і Чернявщенко були здивовані. Ніхто не затримував їх. надовго ні перед міською брамою, ні перед фортечною. Швидко потрапили вони й до коменданта.

Карбовський стояв біля вікна й дивився на подвір'я. За кілька кроків од нього сидів лисуватий сухорлявий чоловік у формі офіцера царської армії. Байрацький і Чернявщенко зупинилися посередині великої, просторої зали з високими вузькими вікнами, громіздкими темно-жовтимю меблями й потемнілими бронзовими канделябрами, в яких блимало кілька свічок. В залі було напівтемно. Довгі тіні від спинок стільців спліталися на підлозі в химерні узори, що нагадували грати в'язниці.

— Вельможний пане, — заговорив Байрацький. — Отамани славного Війська Запорізького Микита Швачка й Андрій Журба послали нас передати вашій милості листа.

Карбовський наблизився до великого столу, що стояв за кілька кроків від Байрацького й Чернявщенка:

— Що ж просять ваші отамани?

— Вельможний пане, — знову заговорив Байрацький, — даруйте, але то не прохання…

— А що ж тоді? — здивувався Карбовський, — Вимога? Наказ?

Він узяв листа й почав напівголосно читати.

— Чи не зволили б ви, милостивий пане, читати трохи голосніше? — попросив офіцер.

— Лист, вельможний пане, адресований тільки вам, — зауважив Ян Байрацький, звертаючись до Карбовсько'го.

— Нічого. У мене таємниць від шановного пана офіцера немає.

Прочитавши листа, Карбовський наблизився до гайдамаків:

— Таки це не ультиматум. Ваші отамани запитують… Лише запитують. Битися чи миритися? Ха-ха-ха! Хто ж, коли він і справді щиро дбає про спокій на довірених йому землях, скаже: будемо битися? Так і передайте шановним отаманам: залога білоцерківська не має наміру вступати в боротьбу з Військом Запорізьким.

— Тоді, вельможний пане, чи не варто було б розпочати перетрактації про вступ нашого війська до Білої Церкви? Маємо відомості, здобуті зовсім недавно, що сюди наближаються ослушники королівської волі й сейму польського — конфедерати.

— Ха-ха-ха, — засміявся Карбовський. — Але ж Біла Церква — це фортеця його милості найяснішого короля Речі Посполитої. Як же можна вести без його відома перетрактації про… вступ якогось війська до королівської фортеці? Хіба може на таке піти вірний слуга королівської милості?

— Але ж, вельможний пане, ми говоримо не про ослушників, як оті конфедерати, а про військо, підвладне государині всеросійській і кошовому Січі Запорізької.

— Я протестую, — підхопився офіцер, — Збіговисько свавільників не має права називатися військом її величності.

— Але ж ми говоримо, здається, тільки з паном комендантом, — обізвався, опанувавши себе, Чернявщенко. — А ви хто будете?

— Я поручик війська її імператорської величності Іван Кольцов.

— І чого ж ви прибули сюди, ласкавий пане?

— Маємо повеління її імператорської величності громити конфедератів.

— То й громіть, ласкавий пане, — продовжував Чернявщенко. — Ми теж піднялися проти конфедератів, Тому й до Білої Церкви прийшли.

— Але… ми не маємо ніяких розпоряджень щодо вас… Ми не знаємо навіть, звідки ви прибули.

— То як же, вельможний пане? — звернувся Байрацький до коменданта.

— Складна ситуація створюється, — розвів той руки, зиркаючи на офіцера. — Військо імператриці всеросійської ще вчора почало вступати в місто. Десь опівдні сьогодні прибуде командир — прем'єр-майор Серезлієв. А ви… Бачите, навіть пан поручик протестує… Передайте вашим отаманам, що ми нічого проти них не маємо. Битися з ними не збираємось. Конфедератів у місті немає й не буде, адже тут є кому їм носа втерти.

Через годину Байрацький і Чернявщенко були в Ротку. Почувши, що царицине військо справді йде до Білої Церкви, Микита Швачка запалав гнівом:

— Як же так?

— А ви не переплутали, хлопці? — подався вперед Плиханенко.

— Дива та й годі, — промовив Іван Письменний.

— Ніякого дива немає, — сказав Копиткевич. — Я вам казав і буду казати: пан — завжди пан. А зараз час вирушати. Ми до світання маємо бути біля північних воріт. А царициному офіцеру напишемо листа осібно.

Ранок видався похмурим. Над Білою Церквою висли кошлаті хмари. Туман, окутавши долину Росі, розповзався на всі боки, заволікаючи місто і все довкола нього. Подолавши декілька верстов і не встигнувши й спочити, гайдамаки зі сходом сонця уже знову були на ногах. До намету Швачки, який щойно поставили на узбіччі київського шляху, прибіг дозорець:

— Батьку! Військо цариці російської за декілька гонів

од нас! Прямує до Білої Церкви.

— Треба стрічати, — сказав Швачка. — Вишикуємося вздовж дороги. Самі попереду станемо… Як личить.

Тим часом прибули отамани й сотники. Микита сказав їм про військо. Отамани тут же послали гінців у свої чати Не проминуло й півгодини, як на розвилці доріг застиглу в німім чеканні чотири сотні гайдамаків — по одній від чат Микити Швачки, Андрія Журби, Савки Плиханенка Станіслава Копиткевича. Тільки Єгор Степанов лишився в таборі. Швачка порадив йому триматися осторонь і слідкувати за обложеними.

Невдовзі на пагорбі блиснули штики солдатських рушниць.

Швачка оглянув шеренги. Повстанці пильно вдивлялися в безмежну далину. Колона солдатів наближалася. Долинав чіткий барабанний дріб, а згодом розмірений стукіт чобіт об пересохлу землю. За кілька хвилин військо порівнялося з правим флангом гайдамаків. Швачка, Журба, Плиханенко і Копиткевич підняли вгору шаблі. Поручик, що їхав попереду на білому коні, помітивши вітальний жест отаманів, одвернувся. Пройшла перша сотня з рушницями на плечах. За нею тихцем прокотилася карета. У ній сидів набундючений прем'єр-майор, поклавши руку на ефес шаблі. Він теж дивився кудись убік, ніби й не помічав зустрічаючих. За каретою потягнулися ряди потомлених солдат.

Швачка почав подумки лічити їх. Сотня… Друга… Третя… Шоста… Та у фортеці… Всього сім…

Позаду їхав молодий капітан.