Важке почуття гіркоти, викликане поведінкою прем'єр-майора, поступово переросло в бурю невдоволення. Повернувшись до табору, гайдамаки шпетили його на всі лади.

— Бач, яка цяця! — вигукнув літній запорожець. — Вивернувся, як кабан у сажі, та й пихкає люлькою. Отамани шаблі підняли, вітають його, а він…

— Федерата живого не бачив ще. Начіпляла цариця брязкалець усяких, то він уже й кирпу гне.

— Бо ж ти йому, Грицьку, хто? Голота. Глевтяк. А він — вареник у маслі. Хіба ж рівня?

— Цариця їх так розмазала…

— А чого ж не мазати? Наші були он торік у Петербурзі, то чули: такі, як отой прем'єр-майор, допомогли їй свого пришелепкуватого чоловіка позбутися, а самій на престол сісти.

— А солдати йдуть собі та й ідуть. Посміхаються.

— Бо гречкосії. Такі, як і ми. Одного батька діти. Дали б їм спочити — як ми розговорилися б. Може, вони й пристали б до нас.

— А чому б і ні? Ось послухайте. Було це давненько, і оді я служив у шинку, у Білогородці. Ото якось у шинок завернуло десятка півтора солдатів. А орудував ними теж солдат. Як же це його прізвище? Химерне таке. Ага… Харитон Коняхін. І звідки ж, ви думаєте, прийшли? З форпосту? Ні. Може, з якоїсь маршової команди? Теж ні. З Києва. Втікачі. Так уже їм офіцери допекли, що вони службу кинули й погайдамачилися. Так-то, друзі мої. Отаборилися вони в Кладові. Урочище таке є над Ірпенем, у Чернечому бору. Це недалеко від Новосілок, що по дорозі од Фастова на Київ. А в тому селі пані Виговська господарювала. Клята була, сама посполитих нагайками парила, залізом пекла, собаками цькувала. Почали новосілці до Коняхіна втікати. Не стерпів отаман. «Доста!» — гукнув. Залетіли вони в Новосілки, слуг розігнали, а пані — на ослін. Вона вже й просилася, й братчиками звала, а Коняхін: «Учіть, братчики, уму-розуму, та так, аби на все життя запам'ятала!» А гайдамаки, знай, чистять. Потім усе майно селянам оддали, дещо собі взяли — і за Ірпінь. От вам і солдати.

Довго сиділи ватажки, міркували, як діяти далі, — і не прийшли до згоди. Швачка наполягав штурмувати Білу Церкву, Журба й Плиханенко махали рукою на цю затію й радили рушати далі. Іван Письменний підтримував їх.

— Не треба, Микито, — говорив. — До спілки з нами прем'єр-майор Серезлієв не пристане. З шляхтою заодно буде. Підемо на приступ — проти нас поверне. Як же тоді? Ми ж на своїх руку не піднімемо. Ти ж сам не даси такого наказу.

Швачка задумався — що ж його робити? Відступати? Після Канева, Ржищева?

— Пане отамане! — вивів із глибокої задуми голос Байрацького. — Лист від прем'єр-майора.

ІІІвачка підвів голову:

— Є відповідь? Ану, читай.

Письменний узяв листа, розгорнув, пробіг очима кілька рядків:

— Наказує гайдамакам зняти облогу і… розійтися по домівках.

— По домівках? — скинувся Швачка, — Ану придивися, Іване. Невже так і написано?

— Так, Микито. Пан офіцер вимагає…

— Щоб його лиха година вимагала! — викрикнув Швачка. — Він збирав нас? Не по його буде! І місто візьмемо, і його провчимо! Коли б не довелось йому, як Хорватові. Доскочить свого!

— Заспокойся, Микито, — взяв його за плечі Журба. — Не треба гарячкувати. Поживемо-побачимо. Тут щось і те. Він діє, мабуть, на свій розсуд. А дістане повеління з Києва, інакше заговорить. Сам гінця пришле. Покличе на допомогу. А поки що… я думаю, не варто з ним сварку затівати… Не забуваймо наказу батька Максима. Рушаймо на Фастів.

— А в Білій Церкві стільки шляхти кинути?

— Не втече, Микито, — зауважив і Плиханенко. — А втече, то й краще. Хоч руки бруднити не будемо.

— Справді, Микито, не варто впиратися, — сів проти нього Копиткевич. — Я сам не проти штурму Білої Церкви. Але зараз вихід один — іти далі. На Фастів хочете? Рушаймо на Фастів. Я теж з вами. Та й Плиханенко, думаю, піде.

Швачку обсіли думи, як бджоли стільник: як же бути? Послухатися хлопців і рушити на Фастів? Чи постояти ще кілька днів під Білою Церквою й дочекатися Павла Тарана? Ось-ось має прибути. Кажуть, у нього вже більше тисячі люду…

— І капітан Станкевич такої ж думки, — порушив мовчанку Байрацький.

— Хто? — скинувся Швачка.

— Капітан Станкевич. Той, що останній їхав. Сидів я в кордегардії(82) та чекав одповіді. Нікого не було саме. Коли це двері — рип! — і він заходить. Сів коло мене та й розпитує, хто я та звідки, з якою справою до прем'єр-майора прибув. Розповів я, а він і каже: «На Серезлієва не надійтеся — вовком на гайдамаків дивиться. Швидше з конфедератами домовиться, ніж з вами. У Сербії такі ж хлопи, як ви, його маєток спалили. З тих пір на посполитих він милості не має. На кожному кроці мстить. Хоч і накаже цариця, однак буде зло вам чинити. Робіть своє діло, а замок од вас не втече. Може, пізніше знайдуться нові друзі… поможуть. Не все ж Серезлієву вирішувати».

— Отак і сказав? — не вірив Швачка. — Ні, тут щось не те. Може, той Станкевич заграє з нами?

— Отак і сказав, — повторив Байрацький. — Здається, пане отамане, щиро сказав.

— Пішли, Микито, далі, — ще раз обізвався Журба. — У Фастові про Білу Церкву подумаєм.

— А Таран як? Він же сюди поспішає.

— Гінця до нього відряди. Передай: не час. Почекаємо трохи. Як виженемо панство з усієї Київщини, Поділля й Волині — Біла Церква сама нам ворота відчинить. Станкевич недаром обмовився: тоді в нас друзів ого-го скільки буде. Може, й Станкевич до нас пристане. Тоді і Серезлієва, і Карбовського враз витуримо, — наполягав Журба.

Швачка мовчав. Підперши голову рукою, зосереджено думав. Пройшло кілька хвилин. Нарешті важко зітхнув, промовив:

— Згода. Йдемо на Фастів. А до Бондаренка гінців пошлемо. З Тараном міцніше зв'яжемось. Білу Церкву під нагляд візьмемо. З капітаном Станкевичем порозуміємося, з міщанами білоцерківськими наново домовимося. З козаками надвірними зустрінемося.

— Правильно, Микито, — зрадів Письменний. — До Києва теж гінця шли. До самого губернатора. Повідом його, що ми зробили. Про Білу Церкву напиши і попроси, щоб Серезлієву так повеліли: не стій на дорозі, а помагай козацтву.

— Штурм Білої Церкви знесилив би нас, — промовив Копиткевич, — а коли б скінчився невдачею, то викликав би серед козацтва зневіру. А так… якщо Фастів здобудемо, то й дух усіх піднімемо, і віру в загальну звитягу зміцнимо, і ще більший страх серед недругів наших посіємо.

— Гаразд, братці. Рушаємо на Фастів. Зараз!