Швачка повернувся до Журби, промовив:

— Пройдемося, Андрію. Розкажеш про Білу Церкву,

Зупинилися біля кучугури каміння. Швачка підняв шматок цеглини, підкинув на руці, задумливо мовив:

— Людська праця… Скільки тут поту пролито, скільки мозолів набито… А во ім'я чого? Аби ксьондз на наші голови прокльони виголошував, нам швидшої погибелі зичив? Ух, — скригнув зубами, — отак би по всій Україні. Знести б усі костьоли, знищити уніатство. Панів передушити. А тоді… Ти хліборобом волиш бути — бери земельку, ори, сій, господарюй собі на здоров'ячко; тебе до ремества тягне — майструй; ти про Січ думаєш — мандруй туди.

Потому розгладив чорного вуса, зиркнув на Журбу.

— Ти, Андрію, куди подався б?

— Мене до землі тягне. Шаблю стискаю, а здається, чепіги плуга тримаю.

— А я на Січ до братчиків, — замріяно мовив Микита і знову спохмурнів. — Там, правда, чималенько дук розвелося… Та настане і їхня черга. Гуртом і їм роги скрутило. То що там у Білій Церкві? Тарана бачив?

— Запізнилися ми, друже. Не зумів і Таран узяти Білу Церкву, пішов назад до Володарки. Поки ми не злучимось — нічого не буде.

— Злучитись неважко, — сказав Швачка. — Але ж Серезлієв… Поки він там сидітиме, нічого й думати про штурм.

— Тоді… треба йти далі…

Швачка нічого не відповів. Знову пішов довкола руїн, заговорив про костьол:

— Добряча будова була… Жаль-таки… Але нічого. Кінчимо з ворогами — собор зведемо. Та вже такий утнемо, що панам аж у пеклі нудно стане.

— Або шпиталь, — обізвався Журба. — Такий ото, як у Києві.

— І то правда, — згодився Швачка. — Теж людям треба.

— Щось наші радяться біля руїн, — почулося з-за кущів.

— Мізкують, що далі робити.

— Мене запитали б. Я взяв би військо та й повів би прямісінько на Польщу. Аж на Аршаву.

— А чого ждати? Звісно, на Польщу. Поки не вспіли опам'ятатися король і короленята.

Микита глянув на кущі, ніби хотів побачити, хто там говорить. Але не тільки нікого не побачив, але й нічого більше не почув. Ніби нікого й не було там. Задумався: може, й справді нічого довго на одному місці затримуватися? Вибили панів — і далі. Аж до самої Варшави. Але ж… сам усіх не одолієш… Сполучно треба. До Залізняка посланців пора слати… До Києва теж… А може, й там Серезлієви позасідали?

— То як, Микито? — порушив мовчанку Журба.

— Пішли, Андрію, листа до київського генерал-губернатора складемо. І батьку Максиму пора написати. Хоч кілька слів. Гукни Копиткевича, писаря свого візьми.

— А чи варто писати генерал-губернатору? Сам же щойно пересвідчився… Думаєш, він ліпший Серезлієва?

— Думаю, що варто. Пора нагадати, що цариця обіцяла всіх під свою руку взяти.

— Обіцяти вона вміє, Микито. Та що з тих обіцянок? Думаєш, не знає цариця, скільки ми панів перевішали, скільки голів їм постинали?

— То й що ж із того? Ті пани — вороги не тільки наші, а й царицині. Ціле військо Кречетников привів, щоб тих панів угамувати, бо ж вони підняли руку і проти короля свого, і проти цариці.

— О ні, Микито. Копиткевич правду каже. Ніколи пан царю ворогом не буде. Пани ворогують поміж собою доти, поки хлоп не піднявся, Розказував мені батько про тридцять четвертий рік. Тоді Верлан, ватажок гайдамацький, з царициним полковником Полянком навіть умову був склав. Та коли побачила цариця, що Верлан аж до самої Польщі добирається, наказала тому ж Полянкові гайдамаків роззброїти і польським панам на поталу віддати.

— Давно то було, Андрію. Цариця інша була. І час не той, що зараз. Тоді Верлан один був. А нині — глянь — скільки нас. Уся Правобічна Україна піднялася. Он Максим Залізняк уже Умань узяв. Царицине військо підійшло. То що думаєш? Брататися почали. Вже третій день двома окремими таборами під Уманню стоять. Одні до одних у гості ходять.

— Що ж… Можливо, й справді не всі такі, як той Серезлієв. Може, цариця й не наказувала нам по домівках розходитися. Може, то все його вигадки. Звісно, київському генерал-губернатору видніше. Поки не підійшов Стемпковський з військом, треба діяти.

— Пішли. Напишемо — побачимо. Як почне генерал-губернатор носом крутити, — до Залізняка підемо. Зберемося в одну сім'ю — і разом на всіх панів!