На подвір'ї діда Кошового метушилися якісь жінки. Під крайніми яворами виднілися накриті білими настільниками довгасті столи, на них — миски, тарілки, пляшки.

Плиханенко наказав ватажанам спішитись, сам поспішив до хати. В очі впала череп'яна миска з коливом(85) .

— Що це? — тривожно запитав жінок отаман.

— Діда Григорія щойно поховали. Учора шляхтичі наскочили. Почали меду вимагати, а дід: нема та й нема. Вони кинулись шукати — і знайшли за катрагою тайник, а в ньому — аж дві діжки. Свіженького. «Ти гайдамакам, розбійнику, беріг!» — закричали, а старший з них — його шаблею по голові.

— Куди вони поїхали? — спитав Плиханенко.

— Мабуть, на Ясногородку.

— Хлопці! На коней! — гукнув отаман.

— Люди добрі! — вискочила наперед одна жінка. — Не доженете. Вони ж, як зайці, помчали звідсіля. Прилетів якийсь панок, щось сказав — і їх як вода змила. Це ж увечері було, а зараз же обіди…

— Не втечуть! — гарячкував Плиханенко.

Незабаром чата Плиханенка була в Ясногородці. Тут отамана вже чекав Федір Базарний.

— Батьку, — доповів він, — у Бишеві, в корчмі, ми застукали якихось шляхтичів. Хвалилися корчмареві, що в Мостищі їм удалося накрити зграю гайдамаків. Ну… ми їх усіх там… і поклали…

— Спасибі, що відомстили за діда Григорія.

З Ясногородки загін рушив на'Лісню, там на Бишів, а тоді вже — на Чорногородку. Плиханенко вів своїх друзів від села до села, не затримуючись довго в одному місці. Шляхтичі, почувши про його наближення, тікали світ за очі.

— Може, панів уже ніде й не зосталося? — дивувався Левко Малий.

— Побачимо. Може, батько Швачка поведе нас в такі місця, де їх ще повно-повнісінько, — роздумував Федір Базарний.

Та у Фастові, куди Плиханенко повернувся на другий тиждень, Швачки не було.

— Пішов до Залізняка, — сказав Данило Бандурка, що вже одужав і знову збирався в дорогу. — Йди й ти, Савко. Будете всі разом — пани аж за Аршаву тікатимуть.

При згадці про Варшаву в пам'яті Плиханенка спливла дружина. «Я до Варшави дійду!» — закричав він тоді… Пан Пжигоцький, дізнавшись про його погрозу, наказав пахолкам: «Приведіть того харцизяку до мене. Я йому дорогу до Варшави покажу! На спині канчуками виб'ю!» Савку катували тоді до тих пір, поки він не підплив кров'ю… Де-то зараз відсиджується той окрутник несусвітний? Торік його так і не вдалося підстерегти — ховався десь аж на Волині… А нині? Може, так, як і Тиша-Биковський, понадіявся на конфедератів і додому повернувся? А Мале Половецьке… майже по дорозі… до Умані.

І Плиханенко завернув до рідного села. Односельці зраділи йому.

— Таки прибув, — говорили. — А ми й очі видивились. Чуємо: б'єш панів — та тільки зітхаємо: коли ж до нас завернеш…

— Пан у себе? — спитав.

— Позавчора повернувся…

Плиханенко приострожив коня. За ним ринули до панського двору всі ватажки. Зупинилися аж перёд рундуком.

— Поїхав наш пан до Бжезецького в гості, — розчарував їх слуга, що вискочив з покоїв.

— Гаразд! — гукнув Савка. — Погостюємо й ми там.

Через годину чата Плиханенка влетіла на змилених конях до панського двору в Трушках. Плиханенко й МаЛнй кинулись у світлицю. Пжигоцький і Бжезецький, побачивши гайдамаків у дверях, заніміли від переляку, потім підхопилися.

— Хто до-зво-лив? — захитався на неслухняних ногах Бжезецький. — Як ви смі-е-те ври-ва-ти-ся в по-кої шлях- ти-ча?

Він вихопив шаблю з піхов.

— Гей, слуги, де ви?

— Обійдемося, пане, й без слуг, — усміхнувся Плиханенко, теж дістаючи шаблю.

— А я хіба не маю карабелі? — затупцював біля канапи Пжигоцький. — Де ж це вона поділася? Ага… ось де вона… лежить… Ану, лотре, ставай до бою зо мною!

— Якраз ти мені й потрібний, пане, — пішов назустріч Пжигоцькому Савка. — Пізнаєш?

— Матка боска! — сполотнів шляхтич. — Плиханенко…

Бжезецький, розмахуючи шаблею над головою, кинувся вперед.

— Е ні, пане, — загородив йому дорогу Левко Малий. — Удвох на одного? Ні. Я ж теж цією штукою штрикати вмію. Ставай до бою зо мною.

Задзвеніли шаблі, посипались іскри. Та поєдинок скінчився так само швидко, як і розпочався. Шабля Пжигоцького за хвилину вилетіла з його рук.

— У-у-у, Драб, — завив він і кинувся з піднятими кулаками на Савку. — Я й без карабелі справлюся з тобою. Задушу…

— Я ж тобі, пане, ще й дороги на Варшаву не показав… Борг же не віддав…

— Бидло ти! — продовжував насідати Пжигоцький, розмахуючи руками.

— Ну, що ж, пане, одержуй те, що заслужив. І за жінку мою, і за мене самого, і за всіх твоїх підданих, — і Плиханенко вдарив шляхтича шаблею.

Водночас упав на землю й Бжезецький, прохромлений шаблею Малого.

Коли Плиханенко й Малий вийшли на ґанок, увесь двір був запруджений селянами.

— Люди добрі! — гукнув Плиханенко. — Ще два супостати перестали поганити нашу землю. Діліть їхнє майно, господарюйте спокійно без пана й гарапника. А ми, — повернувся до своїх ватажан, — рушаймо далі.

Сонце високо підбилося вгору й припікало так, що гайдамаки почали знімати шапки. Розтягнувшись вервечкою, вони поступово перейшли на дрібну, повільну рись.

— Гляньте! — раптом викрикнув Левко Малий. — 3 Городищ хтось поспішає до нас.

Усі повернули голови ліворуч. Ледь помітним путівцем навперейми чаті мчали три верхівці. Отаман наказав гайдамакам зупинитись. Верхівці підлетіли до нього. То були царські гусари.

— Князь Мещерський, — промовив середній, — наказав передати вам волю її імператорської величності, цариці всеросійської Катерини Другої — кожна розбійницька ватага повинна негайно скласти зброю.

— Як? Як він сказав? — посунули вперед гайдамаки.

— Розбійницька ватага? Ти що, чоловіче, блекоти об'ївся?

Гусар підвищив голос:

— Я передаю наказ князя Мещерського: якщо ви не складете зброї й продовжуватимете рухатись далі, гусарський полк змушений буде атакувати вас.

Скінчивши, гусар розвернув коня й полетів назад. За ним поспішили і його супутники.

Гайдамаки збились у купу, закричали:

— Та як він сміє!

— Хто він такий?

— Він нам не указ!

Обуренню не було меж. І саме тоді, коли пристрасті розгорілися з небувалою силою, Плиханенко, приглянувшись до лісу, що перетинав шлях, вигукнув:

— До зброї, братці!

Всі завмерли й глянули туди, куди дивився отаман. З лісу, по обидва боки від шляху, розгортаючись півколами, на чату мчали польські драгуни. Поле швидко покривалося верхівцями, які з оголеними шаблями несамовито гнали коней уперед.

— За мною! — крикнув ще раз Плиханенко й полетів назустріч ворожій лавині. Ринули вперед і всі гайдамаки. Невдовзі жменька сміливців потонула у величезній юрмі драгунів. Один гайдамака бився проти п'яти, шести, а то й десяти ворогів. В суцільний гул зливалося скреготіння заліза, іржання коней, погрози й прокльони супротивників. Поле покривалося вбитими й пораненими.

— Здавайтесь, хлопи! — горлали розлючені шляхтичі.

Та ніхто не кидав зброї, не просив пощади. Нарешті драгунам удалося відтіснити Плиханенка від решти ватажан, оточити звідусіль. Один шляхтич підсік Савчиному коневі ноги. Коли тварина рухнула на землю, Плиханенко опинився в тісному кільці ворогів. Він зумів зарубати ще двох драгунів, що спішились і хотіли взяти його живцем. Та коли інші шляхтичі, плигаючи з коней, навалилися на нього скопом, він упав, і в цей момент його зв'язали. В полон потрапили Федір Базарний, Левко Малий, ще кілька гайдамаків, решта загинула. Чата Плиханенка перестала існувати.