Оксана довго ховалася. Тільки зачує, було, якийсь гомін у лісі, хай би й за милю від лісникового обійстя, як зразу ж тікає в схованку, зрихтовану лісником у коморі. Боялася не лише панів, а й посполитих. Після того як знайшла тут притулок, минуло двоє літ, а вона все певна була, що її розшукують панські слуги. Знала: пан нікому не прощав ані найменшої провини. Карав за непослух, за недомовку, за косий погляд. А тут — підпал… Хіба він може забути таке? Ніколи! І дівчина ці літа не жила, а скніла, сохла й марніла. Не тільки страх, а й нерозвійна туга не кидала її каламутила спокій. Де б не. була, що б не робила, перед очима стояли батько і ненька. Десь, певне, й очі виплакали, виглядаючи її. Кожної ночі снився Микита. Де він? Що з ним? Як попрощалися вночі за хутором, так після того ні слуху про нього. Може, в неволі, а мо' й головою десь у степу наклав. Світ превеликий, а в ньому повно лиха…

Лісник з господинею довго втішали, що доля таки зглянеться над нею. А літа летіли — і не було ніякого просвітку. Важка невідомість точила серце. Оксана поволі втрачала віру, опускала голову. А там почала забувати й про обережність.

Одного разу, набравши води в криниці, не поспішила, як завжди, в сіни, а зупинилася на подвір'ї, замріялася. З глибокої задуми прокинулася тоді, коли біля двору застукотіли кінські копита і з-за тину почулося:

— Скажіть, господине, пан Северин удома?

Оксана оглянулася: біля воріт на вороному коні сидів чорновусий шляхтич у темно-синьому кунтуші й хутряній шапці з жовтим верхом. Дівчина зойкнула: таки вислідили її. На зойк оглянувся лісник. Він поспішив заспокоїти Оксану:

— Не бійся, дочко. Це мій знайомий шляхтич Генріх Рожнятовський. Напевне, знову мандрує в Польщу. Бишів- ський магнат Антон Харлінський розорив його — ось він і їздить шукати правду.

Господар пішов одчиняти ворота, а Оксана ніяк не могла рушити з місця. І тільки тоді, як незнайомий під'їхав до рундука, вона зробила перший крок.

— То нова служка, пане Северине?

— Та ні… Просто… нікуди подітися дівчині — я й прихистив. — І лісник у кількох словах повідав своєму гостеві сумну історію кохання двох молодих людей.

— То кажете, пане Северине, того козака Микитою звали? А дівчина відкіля ж?

— Із-за Тетерева. Спалила, каже, пана свого, а сама — світ за очі.

— Невже Оксана?

— Оксана, пане Рожнятовський. А як ви знаєте?

— Зустрічались мені якось чумаки. Один із них розповідав про Микиту Швачку та його Оксану…

Дівчина почула останні слова, вибігла на подвір'я.

— Паночку! — скрикнула. — Де ж Микита зараз?

— Чув я, Оксано, що у Фастові. Гайдамачить Микита твій…

Генріх Рожнятовський не сказав лише, що сам йе в Польщу їде, а набирати чату з поляків на допомогу повстанцям.

— Я… сиджу тут, як миша в норі. А Микита панів б'є… Мстить за кривди… Шукав-шукав мене — і не зна- йшое… Зате я знайду його! Спасибі вам, пане.

У той же день Оксана розпрощалася з лісником та його дружиною. Через кілька днів була у Фастові, але гайдамаків не застала: вони попрямували на Богуслав.

Дівчина пішла слідом. Не йшла — летіла. Ні спеки не відчувала, ні болю в ногах…

Коли попереду вдарили гармати й залунала безладна стрілянина, вона прискорила ходу. Поспішала так, що не помічала навіть зустрічних. Зупинилася тільки тоді, як почула розмірений тупіт солдатських чобіт. Підняла голову й побачила перед собою довгу колону. Посторонилася й застигла. Солдати були невеселі, пригнічені якісь. Поопускали голови на груди, немов боялися глянути людям у очі. Соромно, чи що?

Та ось солдатські ряди скінчилися — і перед дівчиною зринула похмура юрма, оточена верхівцями з оголеними шаблями. Одні в жупанах, інші — у розпанаханих сорочках, деякі — напівголі… Побиті, обдерті, пов'язані.

— Гайдамаки! — догадалася Оксана.

— Не відставати! — крикнув офіцер.

Дівчина прикипіла поглядом до запорошених, змучених лиць гайдамаків. Не було в них ні відчаю, ні страху, ні зневіри. Ішли та й ішли. Один десяток, другий, третій… Потім потягнулися вози. На них лелйли спинами один до одного зв'язані. Отамани, мабуть… Біля кожного воза — по два верхівці.

Оксана звелася навшпиньки, завмерла. Може, й Микита десь тут? «Микито, де ти? — сполохано забилося серце. — Підведи голову». Нарешті знову потягнулися солдатські ряди. Дівчина опустилася на землю, заклякла. Не чула й не бачила нічого більше. Підвела голову, як хтось торкнувся плеча:

— За ким тужиш, дочко?

— За Микитою, — скинула затуманені очі. Перед нею стояв кобзар, вибілений дощами, вітрами й нелегким життям.

— Оксана? — запитав, ніби знав її давним-давно.

— Оксана, — вперше за стільки літ сміло промовила незнайомій людині.

— Повезли його…

Дівчина підхопилася.

— Слухай, дочко, — притримав її кобзар, — Я не так довго жив на світі, як багато бачив і чув. Данило Рихліїв- ський я, а ще Бандурка. Жив у Києві біля губернатора, на Запоріжжі — біля кошового, з гайдамаками дружив. І добра, і лиха — всього звідав. Тож скажу тобі: не вішай голови. Сама ти Микити не визволиш, офіцерів не впросиш. Треба чекати. Гайдамакам одна дорога — в Сибір. Ось тоді якось і можна буде лиху зарадити. Вір, дочко, і жди. Залізняка теж підступно схопили. Вони разом щось придумають. А ниньки підемо з нами. Глянь, скільки я людей веду за собою.

Дівчина оглянулася. Навколо неї стояли діди, дітлахи, жінки.

— Загиблих ідемо хоронити.

За якийсь час вони вже були на широкому, обрамленому дубовим лісом і березовими гайками полі. Взялися копати ями, носити вбитих.

— А ти, дочко, — попросив кобзар Оксану, — сплети вінок.

Працювали до пізнього вечора. Коли почало заходити сонце, останні його промені пробігли по крутому схилу могили, позолотили високий, щойно витесаний хрест з березово-терновим вінком, перевитим волошками. Бандурка наладив кобзу, стиха заспівав:

Скінчивши пісню, кобзар вклонився могилі, повернувся до людей:

— Спасибі вам, люди добрі. Багатьох наших захисників поховали ми сьогодні, та ще більше лишилося на волі. Не втрачаймо ж віри. Ждімо, коли знову настане слушна година. Не здолали панів тепер, здолаємо іншим разом!