У травні 1768 року на Правобережній Україні спалахнуло грізне селянське повстання, що увійшло до історії під назвою Коліївщина. В той час землі Правобережжя знаходилися під владою феодальної Польщі. Друга половина XVII і ХУІІІ-те століття були ознаменовані визвольними рухами на цій території проти феодального і національно- релігійного гніту з боку чужоземних поневолювачів і місцевого панства.
Становище нещадно експлуатованих польськими і українськими панами народних мас було винятково важким. Панщина тривала більше 300 днів на рік. Крім того, селяни відбували інші повинності, утримували на власний кошт жовнірів польського війська, які жорстоко поводилися з простими людьми. Один з польських письменників XVIII сторіччя писав, що українські селяни «мало чим відрізняються від худоби, не мають жодної власності, гниють у бруді та злиднях, а через нестачу світла і харчів гине половина їхніх дітей». Не кращим було і становище широких мас міського населення, визискуваних як урядовцями польсько-шляхетської держави, так і великими й малими феодалами.
Досить було іскри, щоб вибухнув гнів доведеного до відчаю народу. Такою іскрою стали злодіяння так званих барських конфедератів. У кінці лютого 1768 року частина шляхти, невдоволеної політикою короля Станіслава Августа, що прагнув хоч якось приборкати панство і жити в мирі з Росією, проголосила у місті Барі на Поділлі, конфедерацію. Барські конфедерати протестували проти обмеження шляхетських вольностей королівською владою, проти мирних стосунків з Російською державою, почали грабувати і винищувати українське населення Правобережної України, яке небезпідставно підозрювали в симпатіях до Росії.
Польський уряд, не маючи змоги власними силами приборкати конфедератів, закликав на допомогу російське військо. Навесні 1768 року на Правобережну Україну вступила російська армія генерала Кречетникова, з радістю зустрінута місцевим населенням. Українське селянство гадало, що російський уряд підтримає його в боротьбі не лише проти конфедератів, а й проти польських панів. За таких умов і розпочалась Коліївщина.
Очолив повстання запорізький козак, колишній селянин Максим Залізняк, що вважався російським підданим. Недалеко від Чигирина, у Холодному яру, він зібрав загін гайдамаків (так називали у народі повстанців Наддніпрянщини, на Поділлі їх іменували дейнеками, у Галичині — опришками) з кількох сот чоловік. На його заклик зубожіле селянство і міська біднота поспішили до Холодного Яру. У травні 1768 року Залізняк виступив у похід. Гайдамаки здобули Жаботин,
Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. Повстання із швидкістю степової пожежі розлилося по Київщині та Брацлавщині, перекинулося на Поділля і Волинь. Відлуння його було чути в далекому Прикарпатті.
Повсталі палили панські маєтки, розправлялися з гнобителями: польською шляхтою, українським панством, католицьким духовенством. Пани тікали до Польщі, на Лівобережну Україну, під захист російських військ. Тим часом Залізняк на чолі великого загону повстанців (більш ніж у тисячу чоловік) підійшов до Умані, де ховалося багато шляхтичів. Захищав місто двохтисячний полк надвірних козаків. Один із сотників полку — Гонта — разом зі своїми козаками перейшов на бік гайдамаків. 21 червня Залізняк і Гонта здобули Умань.
Ця перемога сприяла разгортанню антифеодальної боротьби на Правобережній Україні. Згадаймо Шевченкове:
Російський уряд був серйозно стурбований Коліївщиною. Повстання загрожувало перекинутися на Лівобережну Україну, звідки селянство вже почало тікати на Правобережжя і приєднуватись до гайдамаків, сподіваючись разом з ними скинути ненависне поміщицьке ярмо. Тому в другій половині червня 1768 року до охоплених повстанням районів були введені царські війська.
Вже 27 червня 1768 року під Уманню російський полковник Гур'єв зрадою захопив Ґонту і Залізняка і разом з ними близько тисячі повстанців. Гонта та інші вихідці з Правобережжя були видані польським властям, а Залізняк, як і всі російські піддані, був відісланий до Києва.
На допиті Гонта тримався мужньо. Про знущання над ним гірко згадує народна пісня:
Нарешті кати четвертували народного ватажка.
Не те що за участь у Коліївщині, а лише за підозрою у приналежності до гайдамаків шляхетські карателі страчували або «значкували» селян: відрубували праву руку і ліву ногу чи ліву руку і праву ногу. Царський уряд жорстоко покарав російських підданих: їх били канчуками мало не до смерті, виривали ніздрі і таврували, багатьом присудили довічне заслання на каторгу в Сибір.
Придушення Коліївщини військами Польщі і Росії красномовно свідчить про те, що панівна верхівка обох держав зрозуміла: повстання загрожує її існуванню — і забула про національні, релігійні, територіальні та інші незгоди. Класова ненависть до коліїв, які зважилися зазіхнути на підвалини феодального ладу, об'єднала уряди Росії й Польщі проти повсталих. Та повстання не припинялося. Народний рух ще довго тривав на Правобережній Україні.
Деякі історики кінця XIX — початку XX століття силкувалися зобразити Коліївщину як рух суто національний: мовляв, українські селяни і міщани піднялися проти польських панів і католицького духовенства. Проте історичні факти спростовують таке твердження. Були серед гайдамаків і поляки, які повстали проти польських та українських панів. Коліївщина — це було антифеодальне всенародне повстання.
Книжка «Ріки виходять з берегів» тісно пов'язана з видрукуваною у видавництві «Веселка» 1972 року повістю В. Кулаковського та П. Сиченка «Ой гук, мати, гук», що розповідає про гайдамацького ватажка Івана Бондаренка. Головний герой нової повісті цих письменників — Микита Швачка, запорізький козак, ватажок гайдамацького загону й вірний сподвижник Максима Залізняка. На початку Коліївщини він був у повстанському війську Залізняка, а після здобуття Богуслава вирушив на північ Київщини. Разом з іншим гайдамацьким ватажком — Андрієм Журбою — Швачка здобув Фастів і перетворив його на повстанську фортецю. Швачка марно намагався здобути підтримку царських військ. Наприкінці літа 1768 року вони за наказом командування атакували загін Швачки. Ватажка було схоплено і заслано на каторгу до Сибіру. Дальша його доля невідома. Андрій Журба загинув у бою з царським військом.
Більшість персонажів роману — справжні історичні особи. Багатий фактичний матеріал, вміння перейнятися духом епохи, творча уява допомогли письменникам створити широку картину всенародної боротьби проти соціального та національного гноблення на Правобережній Україні у другій половині XVIII століття.
МИКОЛА КОТЛЯР