Поглянемо на сусідню Росію (вже не говорю про Ізраїль!). Як там ставляться до видатних особистостей, які творили її – впродовж останніх чотирьох століть багато в чому спільну з українською – історію?

Про відмову від бодай одного славного імені навіть не йдеться! Навпаки, північний сусіда – і тут проявляється його споконвічна «імперська» сутність – не проти привласнити й те, що йому не належить. Бо видатним росіянином нині ОФІЦІЙНО вважається кожний, хто:

1. Будь-коли і бодай найменший термін навчався на території нинішньої Федерації.

2. Будь-коли і бодай найменший термін працював на території нинішньої Федерації.

3. Похований на території нинішньої Федерації.

4. Творив російською мовою.

5. Довідниками (перефразовуємо І. Крилова на «А автори хто?») розцінюється, як «іноземно-російський».

6. Належав до когорти «радянських».

Завдяки таким «науковим критеріям» привласнюється інтелектуальна спадщина усіх народів колишніх Московії і СРСР.

На щастя, неупереджені російські вчені визнавали і визнають історичну першочерговість і пріоритетність української інтелектуальної еліти перед російською. Ось що з цього приводу, приміром, зазначав син філософа і нащадок декабриста мовознавець М. Трубецькой: «Та культура, яка з часів Петра І живе і розвивається в Росії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури. Українська культура мала в собі елементи європейської культури. Московська культура відзначалася виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення. Тому Петро І, вирішивши європеїзувати культуру Московії, намагався викорінити і знищити її і став запроваджувати українську культуру. У висліді його реформ стара московська культура померла і на зміну їй прийшла культура київська, українська. На межі XVII i XVIII століть сталася українізація московської духовної культури. А що можна сказати про нарід, котрий засвоює лише чужу культуру, живе відбитим світлом, перетворюється на мавпу, яка безперервно наслідує?»