Та й, зрештою, якою мовою мали писати мешканці Малоросії (так тоді йменувалася Україна) під час дії Валуєвського указу, котрим московський царський уряд заборонив «солов‘їну» як недолугий діалект? Українською в стіл? Аби загубитися (були, певно, й такі) в мороці століть?! Проте інші цього не вчинили принципово, а комусь – потрібно було годувати дітей. І за те, що вони творили, ми маємо їм щиро дякувати.

Не сумніваюся: у цьому місці «професійні» українці (майже усі вони – прибічники точки зору «Історія України – це канадського-американська діаспора плюс 1991-й рік») зчинять «патріотичний» лемент: мовляв, якщо творити, навіть геніальне, російською, то краще – ніякою.

Проте якщо ім‘ярек не боровся з політичним режимом (революціонер, до речі, – теж творче покликання, хоч і дещо специфічне), а залишився професіоналом вищого ґатунку своєї справи, хіба це непростимий гріх? Коли згадувати вчених чи письменників, то це щастя, що збереглася змога перекласти їх українською. До того ж, ніхто не відміняв і наступної мудрості: скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина.

Ми самі позбавляємо себе значної частини славного минулого, в той час як не лише Запорозька Січ і козаки, явища, безперечно, непересічні в світовій історії, мають звеличувати нашу державу в міжнародної спільноти. Та й, зрештою, хіба, мокаючи пензля в фарбу іноземного виробництва, митець перестає бути патріотом професії?

Парадокс: саме більшовики запровадили термін «пролетарського мистецтва», тоді як у всьому світові визнають творчість як самодостатню субстанцію (а ще ж існує найсвятіша, найвища стихія – мистецтво заради мистецтва). Тобто, поняття «патріотичності» – лише недолуга нео-більшовицька спроба запрягти митців, нехай і в інше, але ідеологічне ярмо. Котре, до того ж, надзвичайно збіднює нашу історію.

Ні – революції! Навіть біографічний

Місце біологічного народження – єдиний критерій, за допомогою якого людство, насамперед в умовах глобального інформаційного суспільства, зуміє визначитися з умовно «своїми» і умовно «чужими» (насправді класики належать світові: згадаймо хоча б Томаса Манна з його «Де я, там і моя батьківщина»).

І ще. Невід‘ємне право громадянина: знати своїх видатних земляків. З дитячих літ пам‘ятати: ім‘ярек – з моєї області, району чи навіть села. Вшановувати їх, гордитися ними. Не обов‘язково – вивчати у школі. Проте знати, що вони були і чим прославилися. Це набагато важливіше, ніж штудіювати численні «Хто є хто», куди, як правило, потрапляють самозакохані особи, котрі заплатили за це немалі гроші, і ще добре, якщо з власних кишень.

…Так, їхні прізвища мають різні закінчення. Вони молилися різним богам. Розмовляли різними мовами. Сповідували не однакові цінності. Проте всі вони – вихідці з України!

Ні, автор не закликає до світової «біографічної революції»! Але принаймні державні мужі мають, навіть за мікроскопічної нагоди, акцентувати: ім‘ярек, попри своє колишнє чи нинішнє громадянство, – з дніпровських берегів. Саме так повинно зазначатися й у довідковій літературі: «видатний американський (австрійський, польський, російсько-французький тощо) діяч українського походження».

Японці мають повний перелік тих, хто постраждав внаслідок американського ядерного бомбардування Хіросіми і Нагасакі. Російська громадська організація «Меморіал» склала списки багатомільйонних жертв сталінських репресій. Церкви багатьох країн – служителів культу, які зазнали переслідувань.

То невже для нас самоідентифікація – порожній звук?

Невже ми, попри галасливі виступи з високих трибун, особливо з нагоди визначних національних свят, найвизначнішим з яким, безумовно, є День незалежності, – насправді Івани Непам‘ятущі?!