Аомаме дбайливо ставилася до повсякденного харчування. В центрі її уваги щодня були страви, приготовані з овочів, а також з продуктів морського промислу, передусім білої риби. Іноді споживала трохи курятини. Харчові продукти вибирала свіжі, приправи додавала якнайменше. Жирів зовсім уникала, вживання вуглеводів обмежила. Салати присмачувала тільки оливковою олією, сіллю та лимоном. Вона не лише віддавала перевагу овочам, але й, ретельно досліджуючи їхні поживні елементи, підбирала для потрібного балансу різні їхні види. Створила з них особливе меню і на побажання клубу рекомендувала його членам. Вона любила завжди повторювати: «Не забувайте, будь ласка, про підрахунок калорій. Якщо виберете правильні продукти й не переїдатимете, то не доведеться вам перейматися надмірною вагою».

А проте вона не завжди суворо дотримувалася такого аскетичного меню — іноді, коли раптом дуже хотіла їсти, заскакувала в якусь харчівню й замовляла товстий біфштекс або шматок молодої баранини. Тоді думала, що з якоїсь причини організм хоче сам такої їжі, й слухалася цього природного поклику.

Любила випити вина й саке, але для захисту печінки й контролю за вмістом цукру в крові уникала їхнього надмірного споживання — три дні щотижня залишалися безалкогольними. Саме тіло було для Аомаме святилищем, що постійно мало зберігатися в чистоті. Без жодної порошинки й плямки. Чому в ньому поклонятися — інше питання. Про це варто подумати пізніше.

На її тілі не було зайвого м'яса. Лише самі м'язи. Вона щодня ставала голою перед дзеркалом й старанно в цьому переконувалася. Та це не означає, що вона собою милувалася. Навпаки — її не задовольняла величина грудей та їхня несиметричність. Волосся на лобку росло так, як трава, витоптана загоном піхотинців. Дивлячись на себе в дзеркалі, вона хоч-не-хоч супилася. Однак зайвого жиру на собі не помічала й не могла схопити його пальцями.

Аомаме жила скромно. Гроші свідомо витрачала передусім на їжу. На харчові продукти не скупилася, пила тільки високоякісне вино. Коли доводилося їсти в місті, то вибирала ресторан з добротною кухнею. А все інше її не обходило.

Одягу, косметиці й прикрасам особливої уваги не приділяла. Для роботи в спортивному клубі обходилася буденним одягом — джинсами й светром. Зайшовши у клуб, на цілий день переодягалася у спортивний костюм з джерсі. Звичайно, не мала на собі жодних прикрас. І навіть коли траплялося виходити з дому між люди, вона їх не брала. Коханця не мала, на побачення ні з ким не ходила. Після одруження Тамакі вона втратила подругу, з якою могла піти кудись разом пообідати. Коли часом ішла шукати партнера для сексу, рум'янилась і по-своєму чепурилася, але таке бувало щонайбільше раз на місяць. Багато одягу вона не потребувала.

Якщо вже доводилося щось оновити, то, відвідуючи крамнички в Аоямі, купувала одну екстравагантну сукню й одну-дві прикраси до неї, а також пару туфель на високих каблуках. Зазвичай ходила в туфлях на низьких каблуках, а волосся зав'язувала вузлом. Обличчя вмивала милом, наносила крем на нього, і воно завжди блищало. Аомаме відчувала задоволення від чистого, здорового тіла.

Вона змалку звикла до простого, без жодних розкошів, життя. Відколи вона себе пам'ятає, їй втовкмачували в голову аскетизм і стриманість у всьому. У їхньому домі не було нічого зайвого. Найчастіше в ньому чулися слова: «Це марнотратство». Вони не мали телевізора, не передплачували газет. Навіть інформація була їм не потрібна. М'ясо й риба на столі з'являлися рідко, й поживні елементи для росту Аомаме отримувала здебільшого завдяки шкільному харчуванню. Діти вважали його «несмачним» і не доїдали, а вона готова була проковтнути також їхню порцію.

Аомаме постійно ходила в недоносках з чужого плеча, які роздавав комітет обміну непотрібних речей їхньої секти. Тому їй ні разу не купували нового вбрання, крім шкільного спортивного костюма. Вона не пам'ятала, щоб її одяг і взуття були саме такими, як треба. І кольором, і візерунком окремі частини одежі кричуще відрізнялися одна від одної. Усе це здавалося б нормальним, якби її родина через бідність мусила так жити. А то ж вони не бідували. Батько працював інженером, і, як усі люди, вони мали певні доходи й заощадження. А вибрали такий скромний спосіб життя з принципу.

У всякому разі, Аомаме жила порівняно із навколишніми дітьми настільки по-іншому, що довго не могла знайти собі друзів. Не мала ні одягу, ні часу, щоб кудись із ними поїхати. Кишенькових грошей їй не давали, і навіть якби хтось запросив її до себе на день народження (на щастя чи на біду, такого не траплялося), вона не могла б купити й маленького подарунка.

Тому вона ненавиділа батьків, а найбільше — світ, до якого вони належали, та його ідеї. Вона хотіла звичайного життя, яким жили всі інші люди. Розкошів не бажала. Її задовольнило б просте, звичайне життя. «Нічого іншого мені не треба», — думала вона. Хотіла якнайшвидше стати дорослою, залишити батьків і жити самостійно, як їй сподобається. Хотіла їсти, що їй хочеться, і вільно користуватися грошима у своєму гаманці. Хотіла одягатися в новий одяг, на свій смак, узуватися в туфлі підходящого розміру й ходити, куди заманеться. Хотіла мати багато друзів й обмінюватися з ними гарно упакованими подарунками.

Однак, ставши дорослою, Аомаме виявила, що найбільший спокій їй дає аскетичне, стримане життя. Понад усе вона любила проводити час на самоті у своїй кімнаті, одягненою у костюм із джерсі, а не, причепурившись, вирушати кудись із кимось.

Після смерті Тамакі вона звільнилася з роботи у фірмі спортивних напоїв і, покинувши гуртожиток, переселилася в найняту однокімнатну квартиру багатоквартирного будинку, її оселя не була просторою, але здавалася порожньою. Хоча кухонного начиння вистачало, кількість меблів не перевищувала потрібного мінімуму. Та й особистого майна мала небагато. Аомаме із задоволенням читала книжки, але, прочитавши їх, продавала букіністу. Любила слухати музику, але грамплатівок не збирала. Накопичення будь-яких речей перед її очима завдавало їй муки. Щоразу, купуючи щось у крамниці, мала таке враження, ніби вчинила гріх. «Насправді така річ мені не потрібна», — думала вона. Поглядаючи на елегантний одяг і взуття у стінній шафі, відчувала, як болить душа й запирає дух. Така вільна, багата картина, як не дивно, викликала в її пам'яті бідні, невільні дитячі роки, коли її позбавляли всього.

«Власне, що значить для людини стати вільною? — часто запитувала себе Аомаме. — Навіть якщо вона успішно вибереться з однієї клітки, то чи не потрапляє в іншу, ще більшу?»

Коли Аомаме посилала на той світ визначеного чоловіка, то стара пані з Адзабу вручала їй винагороду — клала у поштову скриньку поштового відділення пачку готівки, акуратно загорнутої в папір, без адреси й прізвища одержувача. Аомаме отримувала від Тамару ключ від поштової скриньки, забирала гроші, а ключ віддавала назад. Не перевіряючи згорток, передавала на зберігання в абонементний сейф банку.

Свою винагороду Аомаме не встигала витрачати, й таким чином у неї утворилися певні заощадження. Тому ніякої плати не потребувала. Вона так і сказала старій пані, коли вперше її отримала.

— Та це чиста формальність, — спокійним, тихим голосом, ніби вмовляючи, сказала господиня. — Вважайте її своєрідним правилом. А тому не відмовляйтеся від винагороди. Якщо гроші вам не потрібні, можете їх не використовувати. Коли і це вам не до вподоби, можете анонімно пожертвувати їх якійсь організації. Що з ними робити — ваша справа. Та якби ви мене послухали, то я порадила б поки що їх не чіпати, а десь зберігати.

— Та я не хотіла б мати справу з грішми, — сказала Аомаме.

— Я вас розумію. Однак завдяки тому, що ви вміло спроваджуєте, куди треба, тих нікчемних чоловіків, не виникають клопітні шлюборозлучні судові процеси і суперечки про батьківські права та обов'язки, жінкам не доводиться жити у страху, що раптом прийде чоловік і побоями спотворить до невпізнання їхнє обличчя. Їм виплатять і страхові на випадок смерті чоловіка, й пенсію за втрату годувальника. Вважайте, що передані вам гроші — це форма віддяки тих жінок. Безсумнівно, ви зробили правильну річ. Але вона не повинна бути безплатною. Розумієте, чому?

— Не зовсім.

— Бо ви — не ангел і не Бог. Мені ясно, що у своїх діях ви керуєтеся чистими помислами. Тому я розумію, чому не хочете брати за це грошей. Однак такий абсолютно чистий, без будь-яких домішок, намір сам по собі небезпечний. А тому вам треба прив'язати його до землі так міцно, як тримають на припоні повітряну кулю. Якщо все правильно й ваші помисли чисті, ви не зможете робити будь-чого. Розумієте?

Задумавшись на хвилину, Аомаме кивнула.

— Не зовсім, але поки що робитиму так, як ви кажете.

Господиня всміхнулася. І ковтнула квіткового чаю.

— На банківський рахунок грошей не кладіть. Бо податкова служба запідозрить, якщо про них дізнається. Готівку зберігайте в абонементному сейфі банку. Колись стане у пригоді.

— Так і зроблю, — пообіцяла Аомаме.

Коли, повернувшись з клубу, Аомаме готувала вечерю, задеренчав телефон.

— Аомаме-сан! — сказав хрипкуватий жіночий голос. Це була Аюмі.

Приклавши слухавку до вуха, Аомаме простягла руку й, зменшивши вогонь на плиті, спитала:

— Ну, то як просувається поліцейська робота?

— Виписую квитанції за порушення правил паркування і псую людям настрій. Працюю старанно, не так, як чоловіки.

— Це найголовніше.

— А ви, Аомаме-сан, що зараз робите?

— Готую вечерю.

— Завтра маєте вільний час? Як настане вечір…

— Маю, але не збираюся робити того, що недавно. Бо даю своєму організму трохи перепочити.

— Так, і мені це не завадить. Просто я зараз подумала, що хотіла б з вами зустрітись і трохи погомоніти.

Аомаме на мить задумалася над сказаним. Але відразу нічого не вирішила.

— Послухайте, я зараз зайнята — тушкую овочі, — сказала вона. — Ви не могли б подзвонити ще раз за півгодини?

— Гаразд. Ще раз подзвоню за півгодини.

Поклавши слухавку, Аомаме закінчила тушкувати овочі. Потім приготувала суп з місо та пророслими соєвими бобами й з'їла все це разом із нечищеним рисом. Випила півбанки пива, а решту вилила в умивальник. Коли помила посуд і, сівши на дивані, передихнула, знову зателефонувала Аюмі.

— Я подумала, що було б добре разом повечеряти, — сказала вона. — Бо завжди їсти самій нудно.

— А хіба ви завжди їсте самі?

— Я мешкаю в гуртожитку на повному пансіоні, а тому за їдою завжди всі між собою гучно перемовляються. А мені іноді хочеться посмакувати чимось особливим у тихій атмосфері. Де-небудь у модному ресторані. Але самій іти туди не хочеться. Розумієте мій настрій?

— Звичайно.

— Але в такий час навколо нема людини, з якою я могла б разом пообідати. Ні чоловіка, ні жінки. Загалом усі схожі на завсідників якоїсь убогої пивнички. І от я подумала, чи не можна було б піти кудись з вами. Вас це не обтяжить?

— Та ні, зовсім, — відповіла Аомаме. — Гаразд, підемо кудись перекусити чогось смачного. Бо я теж давно цього не робила.

— Справді? — запитала Аюмі. — Це чудово!

— Завтра підходить?

— Так, завтра в мене якраз вихідний день. А гарний ресторан десь знаєте?

Аомаме назвала французький ресторан у Ноґідзака.

Почувши цю назву, Аюмі затамувала подих.

— Аомаме-сан, а хіба це не страшно відомий ресторан? В одному журналі я читала, що там ціни непомірно високі й стіл треба замовляти за два місяці наперед. З моєю зарплатою, гадаю, мені нема туди дороги.

— Не турбуйтеся. Його власник і шеф-кухар — член нашого клубу, якого я треную особисто. Даю йому також поради щодо поживності страв їхнього меню. Якщо попрошу його, то він надасть нам стіл і сильно знизить ціни. Але натомість стіл, можливо, не буде найкращим.

— Та я не проти того, щоб сидіти навіть у стінній шафі.

— Тільки добре причепуріться, — нагадала Аомаме.

Поклавши слухавку, вона трохи здивувалася, що відчуває природну приязнь до цієї молодої жінки-поліцейського. Після смерті Тамакі чогось подібного ні до кого не почувала. Та, ясна річ, це було зовсім інше відчуття — не таке, як до Тамакі. А проте вона так давно не вечеряла ні з ким удвох і навіть не думала, що це можна робити. До того ж компаньйонка виявилася жінкою-поліцейським. Який дивний цей світ!

На Аомаме був невеликий білий джемпер із застібкою на ґудзиках поверх синювато-сірої сукні з короткими рукавами, на ногах — туфлі на високих каблуках від Ферраґамо, у вухах — кліпси, на руці — тонкий золотий браслет. Сумку через плече (звісно, разом із мініатюрною плішнею) вона залишила вдома, а взяла з собою невеликий гаманець від Ла-Баґажері. Аюмі мала на собі простий чорний жакет від Ком-де-Ґарсон поверх брунатної теніски з великим вирізом та елегантної спіднички з квітчастим візерунком. Як і попереднього разу, в руках тримала сумку від Ґуччі, у вухах — сережки з невеличкими перлинами, на ногах — брунатні туфлі на низьких каблуках. Тепер вона здавалася набагато привабливішою й вишуканішою, ніж минулого разу. Принаймні, зовсім не була схожою на поліцейського.

Вони зустрілися в барі, випили легкого коктейлю «Мімоза» на основі шампанського, а потім їх провели до непоганого стола. З'явився власник готелю (він же шеф-кухар) і заговорив з Аомаме. І сказав, що вино в них подається зі знижкою.

— Вибачте, але воно вже відкорковане й для проби його лишилося мало. А вчора до нього висловлювалися претензії, тож довелося його замінити, хоча в його смаку не було нічого поганого. Від одного клієнта, відомого політика, що вважається великим знавцем вин, але насправді нічогісінько в них не петрає. Він просто хизувався перед колегами. Мовляв, оце бургундське трохи гірчить. Оскільки клієнтів ми поважаємо, то, підбираючи відповідні слова, сказали: «Ну, що ж, можливо, трохи гірчить. Видно, на складі імпортера не доглянули. Зараз же замінимо. Ви ж наші гості. Самі добре розумієте». — І принесли іншу пляшку. Так згладжуємо непорозуміння. А між нами кажучи, трохи збільшили рахунок. Бо, зрештою, він спише все це на представницькі витрати. Хай там що, але ми не подаємо своїм клієнтам того, до чого були претензії. Це ж цілком природно.

— Та нам до цього байдуже.

Власник ресторану підморгнув одним оком.

— Справді байдуже?

— Звичайно, байдуже, — сказала Аомаме.

— Абсолютно, — підтвердила Аюмі.

— А ця гарненька панночка — ваша молодша сестра? — запитав власник ресторану.

— Схожа на мене? — запитала Аомаме.

— Схожа не обличчям, а настроєм, — відповів він.

— Подруга, — сказала Аомаме. — Служить у поліції.

— Невже? — Власник готелю знову подивився недовірливо на Аюмі. — Патрулюєте з пістолетом при боці?

— Але ще нікого не застрелила, — відповіла Аюмі.

— Я не сказав нічого недоречного? — запитав власник готелю.

Аюмі хитнула головою.

— Абсолютно нічого.

Власник ресторану, всміхнувшись, склав докупи руки перед собою.

— Це бургундське вино можна впевнено рекомендувати будь-якому клієнтові. Його виробляє славетна винарня, воно витримане, й зазвичай одна пляшка коштує кілька десятків тисяч єн.

Прийшов офіціант й налив обом вина у склянки. Аомаме й Аюмі підняли їх догори й легенько цокнулися — здавалось, ніби десь далеко залунав небесний дзвін.

— О, я вперше в житті п'ю таке смачне вино! — сказала Аюмі, примруживши очі, після одного ковтка. — І який це дивак присікався до такого вина?

— Завжди є люди, готові присікатися до будь-чого, — сказала Аомаме.

Після того вони взялися докладно вивчати меню. Аюмі гострим поглядом юриста, який переглядає важливий договір, від початку до кінця двічі прочитала його зміст. Чи не пропущено чогось найголовнішого, чи не приховано в ньому якоїсь хитрої лазівки? Перевіривши різноманітні умови й параграфи, обдумала наслідки, які вони можуть принести. Зважила вигоди й витрати. Сидячи навпроти, Аомаме зацікавлено стежила за такою її поведінкою.

— Вирішено? — спитала Аомаме.

— Загалом, — відповіла Аюмі.

— То що ви вибрали?

— Суп із мідій, салат із трьох видів цибулі й мозок телят з Івате, тушкований у бордо. А ви, Аомаме-сан?

— Суп із сочевицею, тушковані весняні овочі, підсмаженого в паперовій обгортці «морського чорта» і на додачу поленту. Червоне вино сюди не підходить, але не буду й проти нього, бо воно подається зі знижкою.

— Може, трохи чимось поділимося?

— Звичайно, — погодилася Аомаме. — Якщо ви не проти, візьмемо на двох закуску — смажених пилчастих креветок.

— Чудово! — сказала Аюмі.

— Якщо ви вибрали страви, то бажано згорнути меню, — сказала Аомаме. — Бо інакше офіціант ніколи не прийде.

— Справді, — погодилася Аюмі, неохоче згорнувши меню й поклавши його на стіл. Офіціант негайно підійшов і забрав у них замовлення. — Щоразу, коли закінчую замовлення, мені здається, ніби я помилилась у виборі страв, — вела далі вона, як тільки офіціант пішов. — А вам, Аомаме-сан, так не здається?

— Навіть якби я помилилася, мені байдуже, бо йдеться тільки про їжу. Порівняно з помилками в житті це дрібниця.

— Звичайно, ви маєте рацію, — сказала Аюмі. — Але для мене це надзвичайно важливо. Так було від самого дитинства. Завжди-завжди після замовлення я жаліла: «От було б добре, якби замість гамбургера я була вибрала крокети з креветок». Невже ви з дитячих років були такими спокійними?

— У домі, де я виросла, всяке траплялося, але не було заведено харчуватися в місті. Зовсім. Відколи себе пам'ятаю, ні разу не ступала ногою в ресторан чи щось подібне. Поки не стала досить дорослою, не вибирала в меню страв, які мені подобалися. Щодня мовчки їла лише те, що мені давали. Не мала права скаржитися, що воно несмачне, не до вподоби чи його мало. Правду кажучи, я чомусь байдужа до їжі.

— Гм! Он що. Я не знаю, як ви жили, але по вас не видно, що ви необізнані. Мені здалося, що ви, Аомаме-сан, з дитинства звикли до таких закладів.

Усього цього, в подробицях, Аомаме навчилася в Тамакі Оцука. Як поводитися, зайшовши у першокласний ресторан, як вибирати страви, замовляти вино, десерт, як спілкуватися з офіціантами, як користуватися ножем і виделкою. Так само, як вибирати одяг, надівати прикраси й користуватися косметикою. Для Аомаме це було новим відкриттям. Тамакі виросла в заможній родині, що мешкала в фешенебельному районі Яманоте, її мати була світською людиною, дуже прискіпливою до етикету та одягу. Тому таких світських знань Тамакі набула ще тоді, коли вчилася в середній школі вищого ступеня. У багатолюдні місця заходила сміливо. Таке її «ноу-хау» Аомаме жадібно поглинала. Якби вона не зустріла такої доброї вчительки, як Тамакі, то, можливо, тепер була б іншою людиною. Іноді їй здавалося, ніби Тамакі все ще живе, ховаючись у ній самій.

Спочатку Аюмі здавалася трохи напруженою, але в міру того, як випивала вино, її настрій розм'якав.

— Послухайте, Аомаме-сан! Я хочу про дещо у вас запитати, — сказала Аюмі. — Якщо не хочете відповідати, можете не відповідати. Просто я хотіла вас запитати. Не сердитиметесь?

— Ні, не сердитимусь.

— Я не маю злого наміру, навіть якщо запитаю щось незвичне. Гадаю, ви розумієте. Просто з цікавості. Та є люди, які сердяться, коли іноді про таке запитую.

— Не турбуйтеся. Я не сердитимусь.

— Справді? Всі сердяться в таких випадках.

— Я — особлива. Тому будьте спокійні.

— У дитячі роки чоловіки вам нічого незвичного не заподіяли?

Аомаме хитнула головою.

— Гадаю, що ні. А що таке?

— Просто так спитала. Добре, якщо не заподіяли, — сказала Аюмі. Після того перемінила тему розмови. — А коханця ви мали? Тобто людину, з якою можна серйозно дружити?

— Ні, не мала.

— Жодного?

— Тільки одного, — відповіла Аомаме. І, трохи завагавшись, вела далі: — Правду кажучи, я до двадцяти років залишалася незайманою.

Аюмі на хвилину втратила мову.

— Така приваблива? Неймовірно.

— Просто я цим не цікавилася.

— Чоловіками?

— Мені подобався тільки один хлопець, — сказала Аомаме. — Закохавшись у нього в десятирічному віці, я потиснула йому руку.

— Закохалися в десятирічного хлопця? Оце й усе?

— Так.

Аюмі взяла в руки ніж та виделку й заходилася зосереджено різати на дрібні шматочки смажені пилчасті креветки.

— І де зараз цей хлопець і що робить? Аомаме хитнула головою.

— Не знаю. Ми з ним училися разом два роки — в третьому й четвертому класі початкової школи в містечку Татікава префектури Тіба. Але на п'ятому році я перейшла у столичну початкову школу, й відтоді я його ні разу не бачила. І нічого про нього не чула. Якщо він живий, то мені відомо тільки те, що йому зараз двадцять дев'ять років. А восени, напевне, виповниться тридцять.

— І ви не захотіли дізнатися, що він зараз робить? Гадаю, це не дуже складно.

Аомаме рішуче хитнула головою.

— Не мала бажання.

— Дивно. На вашому місці я зробила б усе можливе, щоб знайти його. Якщо ви його так любите, то варто було б розшукати його й щиро зізнатися в цьому.

— Не хочу цього робити, — сказала Аомаме. — Я прагну випадково, одного дня, зустрітися з ним. Скажімо, на дорозі або в автобусі.

— Сподіваєтесь, що доля вас обох зведе.

— Чогось такого, — сказала Аомаме. — І тоді я відкриюся йому. Признаюся, що любила в житті тільки його.

— Це надзвичайно романтична думка, — здивовано сказала Аюмі. — Та мені здається, що ймовірність такої зустрічі дуже мала. Крім того, за двадцять років його обличчя, можливо, змінилося. І ви розминетеся з ним, не впізнаєте.

Аомаме хитнула головою.

— Хоч би як змінилося його обличчя, я з першого погляду його впізнаю. Не помилюся.

— Он як!

— Саме так.

— І ви, Аомаме-сан, вірите в таку випадкову зустріч і терпеливо її очікуєте?

— Тому завжди уважно проходжу містом.

— Гм! — промимрила Аюмі. — А вас не тривожить те, що ви його кохаєте і водночас займаєтеся сексом з іншими? Після того як вам сповнилося двадцять.

Аомаме на хвилину задумалася. Потім відповіла:

— Бо такі зв'язки проходять і нічого по собі не залишають.

Запала мовчанка, впродовж якої вони зосередилися на їжі. А тоді Аюмі сказала:

— Може здатися, ніби я лізу вам у душу, але скажіть, на двадцять шостому році життя з вами що-небудь трапилося?

Аомаме кивнула.

— Тоді сталася одна подія, яка мене повністю змінила. Але про це не варто зараз говорити. Вибачте.

— Та нічого, — сказала Аюмі. — Я не псую вам настрою своїм настирливим розпитуванням?

— Анітрохи, — відповіла Аомаме.

Принесли суп, і вони взялися його сьорбати. На якийсь час розмова перервалася. І відновилася тоді, коли вони відклали ложки, а офіціант прибрав посуд.

— Аомаме-сан, а ви не боїтеся?

— Чого, наприклад?

— Адже може статися так, що ви ніколи не зустрінетеся з цим чоловіком. Звісно, випадкова зустріч не виключена. Гадаю, це було б добре. Я справді вам цього бажаю. Але в дійсності існує велика ймовірність того, що зрештою вона так і не відбудеться. Та навіть якби вона й відбулася, він, можливо, виявився б жонатим. І мав би двійко дітей. Тож якби таке сталося, вам довелося б жити після того самій. Не одруженою з коханою людиною, єдиною в усьому світі. Від такої думки вам не страшно?

Аомаме поглядала на червоне вино у склянці.

— Може, й страшно. Та принаймні я маю кохану людину.

— Навіть якщо вона вас не кохає?

— Якщо можна когось щиро любити, то життя набуває сенсу. Навіть якщо не маєш змоги жити з ним разом.

Аюмі на мить задумалася над сказаними словами. Підійшов офіціант і долив вина у склянки. Ковтнувши його, Аомаме подумала: «Аюмі таки казала правду. Який це чорт присікався до такого чудового вина?»

— Аомаме-сан, я в захопленні від вас. Як ви по-філософському на все дивитеся!

— Нічого подібного. Просто я щиро так думаю.

— І я мала кохану людину, — ніби звіряючись, сказала Аюмі. — Хлопця, старшого на три роки, з яким уперше переспала відразу після закінчення середньої школи вищого ступеня. Однак невдовзі він зійшовся з іншою дівчиною. І я після того почувалася душевно спустошеною. Тяжко переживала. З ним розсталася, але відчуття спустошеності все не минало. Він виявився негідним, двоєдушним. Хоча був приємним у поводженні. Та все одно я кохала його.

Аомаме кивнула. Аюмі надпила вина.

— І тепер він іноді мені телефонує. Мовляв, хоче зустрітися. Звичайно, його цікавить моє тіло. Це ясно. А тому я не йду на побачення. Бо як зустрічатимусь, то врешті-решт лиха не минути. Головою це розумію, а організм реагує по-своєму. Так і кортить, щоб він мене обійняв. Коли накопичуються такі відчуття, я іноді шалено розпускаюся. Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Розумію, — відповіла Аомаме.

— Він справді нікудишній. Скупий та й у сексі невправний. Але принаймні не боїться мене. І, в усякому разі, під час зустрічі дорожить мною.

— Тоді вибору нема, — сказала Аомаме. — Бо його визначає протилежна сторона. Це не те, що вибирати страви у меню.

— Щось подібне я відчуваю тоді, коли жалію, що помилилася у виборі страв у меню.

Обидві засміялися.

— А знаєте, нам здається, ніби ми самі вибираємо — чи то страву в меню, чи то чоловіка, чи то щось інше, та, можливо, насправді ми не робимо жодного вибору. Можливо, від самого початку все наперед визначено, а ми тільки вдаємо, що вибираємо. Може, свобода волі — це лише віра. Так іноді я гадаю.

— Якщо це так, то людське життя безпросвітне.

— Мабуть.

— Та якщо випадає когось любити, навіть осоружного, який до тебе байдужий, то людське життя не є пеклом. Навіть якщо воно безпросвітне.

— Саме це я хотіла сказати.

— Аомаме-сан, — вела далі Аюмі, — мені видається, що цей світ позбавлений логіки й сердечності.

— Можливо, — погодилася Аомаме. — Але змінити його вже ніхто не зможе.

— Давно минув термін повернення товару, — сказала Аюмі.

— І квитанцію викинуто.

— Так можна сказати.

— Та нічого. Такому світові раптом настане кінець, — сказала Аомаме.

— Я цьому тільки порадію.

— І прийде царство небесне.

— Я жду його не діждуся, — сказала Аюмі.

Вони з'їли десерт, випили еспресо й розрахувалися у складку (вийшло навдивовижу дешево). Потім зайшли в найближчий бар і випили по коктейлю.

— Аомаме-сан, вам подобається отой чоловік?

Аомаме кинула на нього погляд. Високий чоловік середнього віку, сидячи сам-один скраю шинквасу, пив «Martini». Він належав до того типу чоловіків середніх літ, які в середній школі вищого ступеня успішно вчились і гордилися своїми спортивними досягненнями. Волосся в нього почало рідшати, однак обличчя залишалося молодцюватим.

— Може, й подобається, але сьогодні мене до чоловіків не тягне, — коротко відповіла Аомаме. — До того ж цей бар висококласний.

— Зрозуміло. Я просто запитала.

— Наступного разу.

Аюмі глянула на Аомаме.

— Хочете сказати, що зустрінемося наступного разу в пошуках чоловіків?

— Так, — відповіла Аомаме. — Підемо разом.

— От добре! Мені здається, що вдвох нам усе до снаги. Аомаме пила дайкірі — ром з лимонним соком, Аюмі - коктейль «Tom Collins».

— До речі, недавно по телефону ви сказали, нібито ми наслідували лесбіянок, — сказала Аомаме. — То що ми робили?

— А-а, ви про це? — спитала Аюмі. — Нічого особливого. Просто щоб розворушитися, спробували їх наслідували. А ви що, нічого не пам'ятаєте? І ви тоді добряче захопилися.

— Нічого не пригадую. Нічогісінько, — відповіла Аомаме.

— Ми роздягайся, торкалися грудьми, цілували там одна одну…

— Цілували там? — перепитала Аомаме й поспішно озирнулася навколо. Бо в тихому барі її голос лунав занадто гучно. На щастя, її слова начебто не дійшли до чужих вух.

— Просто так. Без язика.

— Ойо-йой! — Аомаме потиснула пальцем скроню й зітхнула. — Це вже занадто! Що ж ми наробили?

— Вибачте, — сказала Аюмі.

— Та нічого. Не турбуйтеся. Це я винна, що так упилася.

— А там у вас було все чисте. Як новісінький товар.

— Бо так воно і є насправді, — сказала Аомаме.

— Рідко користуєтесь?

Аомаме кивнула.

— Так. А ви що, маєте лесбійські нахили?

Аюмі хитнула головою.

— Уперше в житті таке робила. Правду кажу. Я сп'яніла й, крім того, була з вами, а тому подумала, що, може, було б добре так погратися, наслідувати лесбіянок. А як ви, Аомаме-сан, на це дивитеся?

— Не маю охоти. Лише один раз, у середній школі вищого ступеня, дійшло до цього з однією найкращою подругою. Не збиралася цього робити, просто так вийшло само собою.

— І щось тоді відчували?

— Так, відчувала, — щиро зізналася Аомаме. — Але це сталося один-однісінький раз. Я подумала, що це погано, й більше не повторювала.

— Погано бути лесбіянкою?

— Та ні. Не тому, що погано або брудно. Просто подумала, що з цією людиною стосунки не повинні бути такими. Не хотіла щиру дружбу звести до такої примітивної форми.

— Невже? — здивувалася Аюмі. — Аомаме-сан, ви не проти, якщо я переночую сьогодні у вас? У такому стані не хочу повертатися до гуртожитку. Бо тоді чудова атмосфера, створена нами, за одну мить зіпсується.

Аомаме допила дайкірі й поставила склянку на шинквас.

— Переночувати можна, але тільки без жодних дивацтв.

— Гаразд. Цього не буде. Просто хочу ще трохи побути з вами, Аомаме-сан. Можете покласти мене будь-де, навіть на підлогу. Завтра маю вихідний день, а тому вранці зможу не поспішати.

Пересівши на півдорозі в метро, Аомаме разом з Аюмі прибула у свою квартиру в Дзіюґаока. Стрілки годинника наближалися до одинадцятої. Вони обидві добре сп'яніли й хотіли спати. Аомаме постелила Аюмі на дивані й дала їй свою піжаму.

— Можна з вами трохи поспати разом на ліжку? Хочу трохи пригорнутися. Нічого особливого не робитиму. Обіцяю, — сказала Аюмі.

— Добре, — погодилася Аомаме. «Який дивний цей світ! Жінка, що досі вбила трьох чоловіків, спить у ліжку з жінкою, яка служить у поліції».

Забравшись у ліжко, Аюмі обхопила Аомаме обома руками, її тверді груди вперлися Аомаме в передпліччя. Від Аюмі відгонило алкоголем, змішаним із запахом зубної пасти.

— Аомаме-сан, ви не вважаєте, що мої груди надто великі?

— Нічого подібно. Вони дуже гарної форми.

— Від великих грудей можна здуріти. Вони трясуться, коли біжиш, і соромно сушити на балконі бюстгальтер з двома вазами для салату.

— Але ж чоловікам такі груди начебто подобаються.

— І, крім того, соски завеликі.

Аюмі відстебнула ґудзик піжами, виставила одну грудь і показала Аомаме сосок.

— Погляньте, який великий! Вам не здається, що це ненормально?

Аомаме глянула — сосок справді був немалий, але не такого розміру, щоб цим перейматися. Трошки більшим, ніж у Тамакі.

— Гарний. А хто сказав, що він завеликий?

— Один чоловік. Мовляв, такого велетенського соска він ніколи не бачив.

— Просто той чоловік рідко бачив соски. Він у вас звичайний. А от у мене замалий.

— Та мені ваші груди, Аомаме-сан, подобаються. Вишуканої форми, справляють величне враження.

— Сумніваюся. Вони надто малі й несиметричної форми, а тому складно вибрати для них бюстгальтер. Ліва грудь відрізняється від правої.

Аюмі спробувала просунути свої пальці під піжаму на Аомаме, але вона стримала її руку.

— Не треба! Ви ж обіцяли не робити жодних дивацтв.

— Вибачте, — сказала Аюмі й прибрала свою руку. — Так, справді обіцяла. Я таки п'яна, правда? І закохалася у вас, Аомаме-сан. Як дурненька школярка.

Аомаме мовчала.

— Напевне, все найдорожче ви бережете для того хлопця? — прошепотіла Аюмі. — Я заздрю вам, що маєте для кого.

«Можливо, — подумала Аомаме. — Тільки що для мене найдорожче?»

— Пора спати, — сказала Аомаме. — Будемо лежати в обіймах, поки не заснете.

— Дякую, — сказала Аюмі. — Вибачте за клопіт.

— Нема за що, — відповіла Аомаме. — Ви не завдаєте мені жодного клопоту.

Аомаме й далі відчувала збоку тихий подих Аюмі. Десь далеко гавкнув пес, хтось з хряскотом зачинив вікно. Увесь цей час Аомаме гладила Аюмі по голові.

Коли Аюмі заснула, Амаме встала з ліжка. Видно, цієї ночі їй доведеться спати на дивані. Добула з холодильника мінеральну воду, випила дві склянки. Вийшовши на тісну веранду, сіла на алюмінієве крісло й глянула на місто. Була тиха весняна ніч. З далекої дороги легкий вітерець приносив звуки, схожі на штучний шум моря. Минула північ, і неонові вогні трохи ослабли.

«Я справді відчуваю до Аюмі щось схоже на приязнь. Думаю оберігати її як тільки зможу. Після смерті Тамакі я довго жила з наміром, що ніколи не матиму ні з ким глибоких стосунків. Не хотіла мати нової подруги. Але чомусь відкрила Аюмі свою душу. Де в чому зізналася. Але, звісно, ми — зовсім різні, — зверталася вона подумки вже до Тамакі. — Ти — особлива. Я виросла разом із тобою. Тебе нема з ким іншим порівняти».

Аомаме задерла голову догори й глянула на небо. І поки дивилася на нього, її свідомість блукала по далеких спогадах. Про час, проведений разом із Тамакі, про спільні розмови. Про дотик їхніх тіл… І тим часом відчула, ніби теперішнє нічне небо чимось різниться від знайомого, звичайного. Щось у ньому було інше. Якась легка, але незаперечна відмінність.

Поки вона здогадувалася, в чому полягає ця відмінність, минув певний час. Але навіть тоді їй довелося докласти чималих зусиль, щоб сприйняти цей факт. Те, що потрапило в її поле зору, свідомість не могла визнати.

На небі пливли поряд два Місяці: малий і великий. Великий був знайомим, майже повним, жовтим. А от другий, сусідній, був іншим, небаченої форми. Трохи овальний, зеленкуватий, ніби вкритий мохом.

Примруживши очі, Аомаме пильно вдивлялася в обидва Місяці. Потім заплющила очі, зробила паузу, глибоко вдихнула й знову їх розплющила. Сподівалася, що все стане нормальним і Місяць залишиться один. А проте нічого не змінилося. Оптичного обману не було, зір не зіпсувався. На небі, безперечно, пливли поряд два Місяці: жовтий і зелений.

Аомаме захотіла розбудити Аюмі, щоб спитати, чи на небі справді два Місяці. Але передумала. Бо Аюмі могла сказати: «Що ж тут дивного? Ще з минулого року Місяців стало два». Або: «Аомаме-сан, що ви кажете? Видно тільки один Місяць».

«В обох випадках я не вирішу своєї проблеми, — подумала Аомаме. — А тільки поглиблю її».

Аомаме підперла обличчя долонями й далі пильно вдивлялася в обидва Місяці. «Безсумнівно, щось відбувається, — подумала вона. Серце швидко забилося. — Одне з двох: або зі світом щось сталося, або зі мною. Проблема в посудині чи в кришці?»

Аомаме повернулася до кімнати, замкнула на ключ скляні двері веранди, затягла штору. Вийняла з буфета пляшку бренді, налила в склянку. Аюмі спокійнісінько посапувала в ліжку. Поглядаючи на неї, Аомаме потягувала бренді. Обіпершись ліктями на кухонний стіл і намагаючись не думати про те, що було позаду за шторою.

«Можливо, — подумала вона, — світ справді наближається до свого кінця».

— І прийде царство небесне, — тихо сказала Аомаме.

— Жду його не діждуся, — промовив десь чийсь голос.