Тенґо думав про свій мозок. Мав багато про що розмірковувати.

За два з половиною мільйони років людський мозок збільшився приблизно вчетверо. За вагою він становить заледве два відсотки від ваги людського тіла, але, попри це, використовує майже сорок відсотків усієї енергії тіла (так написано в одній книжці, яку Тенґо недавно читав). Завдяки стрімкому збільшенню цього органа людина набула таких понять, як час, простір і можливість.

Поняття часу, простору й можливості

Тенґо знав, що час, деформуючись, може рухатися вперед. Зазвичай він тече рівномірно, та коли раптом розтрачується, то деформується. Іноді він страшно важкий і довгий, іноді — легкий і короткий. Інколи події в ньому міняються місцями або, в найгіршому випадку, час зовсім зникає. Буває і так, що додається щось, чого не мало б бути. Можливо, завдяки такому самовільному регулюванню часу людина налаштовує сенс свого існування. Інакше кажучи, докладаючи таких зусиль, вона ледве підтримує свою свідомість. Якби людина, що пробилася крізь свій деформований час, мусила повернутися назад, коли час протікав рівномірно, то її нервова система, напевне, не витримала б. Таке життя, можливо, було б рівнозначне тортурам. Так здавалося Тенґо.

Завдяки збільшенню мозку людина набула поняття часу і воднораз навчилася, як можна його регулювати. Безперестанку розтрачуючи його, паралельно з цим людина постійно, за допомогою свідомості, відтворює відрегульований час. Це — незвична робота. Тож не дивно, коли кажуть, що мозок витрачає сорок відсотків енергії тіла.

«Чи справді мій спогад з того часу, коли мені було півтора або насилу два роки, — це те, що я бачив очима?» — часто міркував Тенґо. Картину того, як мати, в спідній білизні, дає ссати груди чоловікові, що не був його батьком, її рука обіймає тіло того чоловіка. Хіба може півторарічне або дворічне маля розрізняти так докладно? Хіба може так виразно запам'ятати подібні дрібниці? Може, все це — фальшивий спогад, який він згодом придумав для самозахисту?

І таке не виключено. Аби довести, що його теперішній батько не є його біологічним батьком, мозок Тенґо в певний момент витворив у підсвідомості спогад про іншого чоловіка, справжнього можливого батька. І намагався вилучити теперішнього батька з тісної кревної спорідненості. Створивши в пам'яті матір, яка мала б десь усе ще жити, й гіпотетичного справжнього батька, він намагався поставити нові двері у своє задушливе, обмежене життя.

А проте цей спогад супроводжувався свіжим, реальним відчуттям, з вагою, запахом, глибиною. І приліпився до його свідомості з неймовірною цупкістю, як устриці до корабля, непридатного до плавання. Ні струсити, ні змити, ні зірвати його Тенґо не міг. Він ніяк не міг уявити собі, що цей спогад — проста підробка, витворена свідомістю на власну потребу. Як для підробки він був занадто реальним і сильним.

Тенґо вирішив уважати цей спогад правдивим.

Будучи немовлям, Тенґо бачив цю картину й, напевне, боявся. Належні йому груди ссе якийсь інший чоловік. Здавалось, хтось, більший і сильніший за нього, виштовхнув його, нехай навіть тимчасово, з материного мозку. Існуванню його, слабого, загрожувала реальна небезпека. Можливо, саме тоді той первісний страх різко закарбувався в пам'яті, як на фотопапері.

І от спогад про той страх у несподівану мить воскресав і нападав на нього зливою, призводячи до стану, схожого на паніку. Він говорив йому, нагадував: «Хоч би куди ти поїхав, хоч би що робив, але від цієї зливи не зможеш утекти. Цей спогад намагається визначити тебе як людину, впорядкувати твоє життя і провести до визначеного місця. Хоч як би ти старався, але вирватися з рук цієї сили не зумієш».

І тоді раптом Тенґо подумав: «Можливо, тоді, коли я вийняв з пральної машини піжаму, яку надягала Фукаері, й нюхав її, я шукав материного запаху». Так йому здавалося. Та чому це він мусить шукати материного образу в запахові сімнадцятирічної дівчини? Адже його можна знайти десь-інде. Наприклад, у тілі заміжньої подруги.

Його заміжня подруга, старша від нього на десять років, мала великі, гарної форми груди, схожі на материні з його спогаду. Білий бюстгальтер їй пасував. Але чомусь у ній Тенґо не шукав образу матері. Запахом її тіла не цікавився. По суті, вона витискала з нього щотижневу порцію статевої жаги. І він (майже у всіх випадках) міг задовольнити її пристрасть. Звісно, це було велике досягнення. Але в їхніх стосунках ніщо інше не мало глибокого значення.

Здебільшого під час любощів вона була лідером. Майже нічого не думаючи, Тенґо поводився так, як вона підказувала. Не мав потреби щось вибирати або вирішувати. До нього ставилися тільки дві вимоги: перебувати в ерекційному стані й кінчати у відповідний момент. «Ще ні, ще трохи потерпи», — казала вона, і Тенґо терпів. «Уже! Швидше…» — шептала вона на вухо, і саме тоді він енергійно виконував наказ. За це вона його хвалила. Ніжно погладжуючи щоку, промовляла: «Тенґо-кун, ти чудовий!». Він гордився своєю вродженою точністю. Так само точно розставляв у реченні розділові знаки й знаходив найкоротший спосіб розв'язання математичної задачі. З молодшою за нього дівчиною все складалося по-іншому. Від початку до кінця Тенґо мусив думати, вибирати й вирішувати. І це ускладнювало його становище. На його плечі лягала відповідальність. Тоді йому здавалося, ніби він керує невеликим судном, що опинилося в бурхливому морі. Мусив тримати в руках стерно, перевіряти стан вітрил і пам'ятати про атмосферний тиск і напрям вітру. Мусив дотримуватися дисципліни, щоб підтримувати довіру до себе членів команди. Дрібна помилка й необережний рух могли призвести до трагедії. Такий секс більше був схожий на виконання службового обов'язку. Унаслідок цього від напруження він невчасно кінчав або в потрібний час недоречно розслаблявся. І через це дедалі більше сумнівався в собі.

А от із заміжньою подругою подібні огріхи не траплялися. Вона високо оцінювала його статеву потенцію. Постійно хвалила й підбадьорювала. І тільки одного разу Тенґо передчасно скінчив, а тому вона перестала одягати білу спідню білизну.

І цього дня на ній була чорна білизна. Після орального сексу вона досхочу насолоджувалася твердістю його прутня і м'якістю яєчок. Тенґо бачив, як рухаються її груди в чорному мережаному бюстгальтері, й, щоб передчасно не скінчити, заплющивши очі, згадав про гіляків.

«Суду в них немає, і вони не знають, що таке правосуддя. Як їм важко зрозуміти нас, видно хоч би з того, що вони досі не розуміють повністю призначення доріг. Навіть там, де вже прокладено дороги, вони все ще подорожують тайгою. Часто доводиться бачити, як вони, їхні сім'ї й собаки вервечкою пробиваються трясовинням біля самої дороги».

Тенґо уявив собі картину того, як гіляки у грубому одязі, разом із собаками та жінками йдуть вервечкою, мовчки, густим лісом уздовж дороги. Серед їхніх понять часу, простору й можливості не існувало дороги. Мабуть, повільна ходьба густим лісом, навіть незручна, виразніше утверджувала сенс їхньому існуванню, ніж пересування дорогою.

«Бідолашні гіляки», — казала Фукаері.

Тенґо згадав її сонне обличчя. Вона спала у завеликій для неї його піжамі з підкоченими рукавами й подолом. Він витягнув піжаму з пральної машини й, приклавши до носа, нюхав.

«Про це не треба згадувати», — опам'ятавшись, подумав Тенґо. Але вже було пізно.

Він скінчив орально кілька разів. Подруга спустилася з ліжка і зайшла у ванну кімнату, звідки було чути, як вона полоще рот під краном. Потім, ніби нічого й не сталося, повернулася в ліжко.

— Вибач, — сказав Тенґо.

— Не міг витримати? — спитала вона. І погладила пальцем його ніс. — Усе добре. Тобі було приємно?

— Дуже, — відповів він. — Трохи пізніше, гадаю, знову зможу.

— Чекаю з нетерпінням, — сказала вона й притулилася щокою до його голих грудей. Заплющивши очі, зовсім не ворушилася, її спокійний подих Тенґо відчував сосками.

— А знаєш, про що я завжди думаю, коли дивлюсь на твої груди? — спитала вона.

— Не знаю.

— Про замкову браму з фільмів Акіри Куросави.

— Про замкову браму… — гладячи її спину, повторив Тенґо.

— У таких старих чорно-білих фільмах, як «Трон у крові» або «Три негідники в прихованій фортеці», можна побачити високу, здоровенну замкову браму, повністю оббиту чимось подібним до великих цвяхів. Я завжди її згадую. Міцну, товсту.

— Та це не цвяхи, — заперечив Тенґо.

— Ну, я цього не помітила, — сказала вона.

На другий тиждень після виходу окремою книжкою «Повітряна личинка» Фукаері стала бестселером, а на третій — опинилася на першому місці серед літературних видань. За допомогою кількох газет, які лежали в учительській підготовчої школи, Тенґо простежив за процесом, як ця книжка досягла такого успіху. В газетах двічі з'явилися її реклама. У рекламі, поряд із зображенням обкладинки, містилося маленьке фото Фукаері у добре знайомому тісному тонкому літньому светрі, з привабливою формою грудей (мабуть, її зняли під час прес-конференції). Пряме, довге, до самих плечей, волосся, пара чорних загадкових зіниць, спрямованих на глядача. Здавалось, ніби крізь об'єктив фотоапарата вона відверто дивиться на щось (чого, звичайно, сама не усвідомлювала), що ховається в душі людини. Нейтрально, але приязно. Впевнений погляд цієї сімнадцятирічної дівчини не лише обеззброював глядача, але й бентежив. Напевне, траплялося немало людей, які, побачивши маленьке чорно-біле фото, подумали, чи не варто купити її книжку.

Через кілька днів після випуску в продаж «Повітряної личинки» Комацу прислав поштою два примірники, але Тенґо їх навіть не розгорнув. Хоча надрукований текст, написаний його рукою, вперше вийшов у вигляді окремої книжки, Тенґо не хотів його читати. Навіть не мав бажання просто пробігти очима. Побачивши книжку, не відчував жодної радості. Текст був його, але написане оповідання цілком належало Фукаері. Воно народилося в її свідомості. Тіньова, залаштункова, технічна роль Тенґо скінчилася, а тому його не обходило, яка доля судилася цьому творові в майбутньому. І не мало обходити. Він запхав обидва загорнуті примірники книжки в глухий куток книжкової полиці.

Після тієї ночі, яку Фукаері провела в його квартирі, життя Тенґо певний час проходило спокійно. Часто падав дощ, але він не звертав уваги на погоду. Питання погоди спустилося на досить низький рівень у списку важливих справ. Відтоді зв'язок з Фукаері повністю обірвався. І це начебто не створювало проблем.

Поряд із щоденною працею над власним художнім твором Тенґо написав на замовлення журналу кілька коротких статей. Це була непогано оплачувана робота, без підпису автора, яку міг виконати будь-хто, придатна для того, щоб змінити настрій. І, як завжди, тричі на тиждень він приходив до підготовчої школи читати лекції з математики. Щоб забути різні клопоти — головно пов'язані з «Повітряною личинкою» та Фукаері, — він ще глибше, ніж досі, занурився у світ математики. І коли опинявся там, то його мозок (з легким тріском) перемикався на іншу діяльність. З його рота виходили слова іншого роду, а тіло запускало в рух інші м'язи. Змінювалася не тільки інтонація голосу, а навіть і вираз обличчя. Йому подобалося таке переключення. Мав враження, ніби переходив з однієї кімнати в іншу або змінював взуття.

На відміну від того часу, коли жив буденним життям або писав оповідання, тепер він трохи розслаблявся і ставав красномовним. І водночас йому здавалося, що він — пристосованець. Не міг визначити, яка його справжня особистість. А проте дуже природно, особливо не замислюючись, умів перемикатися з однієї сфери діяльності на іншу. Розумів, що більш-менш така переміна йому потрібна.

Як учитель математики він із кафедри вбивав учням у голову те, як жадібно математика прагне логічності. У сфері математики бездоказова річ не має змісту. Та якщо тільки докази знаходяться, то загадки світу, немов м'якенька устриця, опиняються в людських руках. Лекції були, як ніколи, запальними, тож учні мимохіть піддавалися його красномовству. Тенґо успішно вчив розв'язувати математичні задачі й водночас яскраво розкривав приховану в них еротику. Поглядаючи на аудиторію, він знав, що кілька сімнадцятирічних чи вісімнадцятирічних дівчат пильно дивилися на нього очима, повними шаноби. Знав, що за допомогою математики спокушав їх. Його лекція була своєрідним інтелектуальним заграванням. Математичні функції гладили їхні спини, теореми тепло шепотіли їм у вуха. Однак після зустрічі з Фукаері він втратив до цих дівчат сексуальну зацікавленість. Не хотів нюхати запах піжами, яку вони одягали.

«Фукаері — справді-таки особливе створіння, — знову подумав Тенґо. — Про порівняння з іншими дівчатами не може бути й мови. Безперечно, вона для мене означає щось особливе. Як би це сказати… вона — послана мені знаменна вістка. Та от я ніяк не можу її прочитати».

«Однак з Фукаері краще припинити зв'язок», — таким був чіткий висновок, якого дійшов його розум. Краще будь-що віддалитися від стосів «Повітряної личинки» на прилавках книгарень, Ебісуно-сенсея, який невідомо про що думає, і від релігійної секти, переповненої тривожними загадками. І Комацу, принаймні поки що, краще сторонитися. Бо інакше він затягне в бозна-яку халепу. Зажене в небезпечний, позбавлений логіки кут, із якого не буде виходу.

Але Тенґо добре розумів, що на даному етапі нелегко вирватися з такої складної інтриги. Він уже її учасник. Зовсім не такий, як персонажі фільмів Хічкока, яких втягують у змову без їхнього відома. До певної міри знаючи про можливий ризик, він сам утягнувся в цю інтригу. Її запущений механізм уже не можна зупинити. А він, Тенґо, безсумнівно, став одним із його коліщаток. Причому важливим. Він чув, як той механізм, набираючи розгону, тихенько завиває.

Комацу зателефонував через кілька днів після того, як «Повітряна личинка» впродовж двох тижнів трималася на першому місці серед літературних бестселерів. Дзвінок задеренчав після одинадцятої вечора. Надівши піжаму, Тенґо вже був у ліжку. Лежачи долілиць, читав книжку й от-от збирався гасити лампу біля узголів'я, щоб заснути. Судячи з того, як деренчав дзвоник, він здогадався, що телефонує Комацу. Він не міг пояснити чому, але завжди впізнавав його дзвоник. Комацу дзвонив по-особливому. Так само особливо, як відрізняється своїм стилем будь-який текст.

Тенґо спустився з ліжка й, попрямувавши на кухню, підняв слухавку. Правду кажучи, не хотів її брати в руки. Волів би спокійно спати. І бачити сон, якнайдальший від навколишньої реальності, про будь-що — про дикого кота з острова Іріомоте, Панамський канал чи Мацуо Басьо. Та якби він зараз не взяв слухавки, то через хвилин п'ятнадцять-тридцять телефон задзеленчав би знову так само. У Комацу не було такого поняття, як «час». Тим паче він не мав співчуття до людей у їхньому буденному житті. А якщо так, то вже краще підняти слухавку.

— Тенґо-кун, ти вже спав? — як завжди, безтурботно почав Комацу.

— Збирався, — відповів Тенґо.

— Вибач, — сказав Комацу не дуже винувато. — Хотів тобі сказати, що продаж «Повітряної личинки» йде дуже успішно.

— Радий це чути.

— Продається так швидко, як щойно спечені пиріжки. Не встигають її друкувати — як не прикро, палітурні доводиться працювати і вночі. Ну, звичайно, я передбачав, що можна буде продати великий наклад. Це ж твір, який написала сімнадцятирічна красуня. Книжка набула широкого розголосу. І має всі важливі елементи, щоб продаватися… Бо відрізняється від творів, які написав тридцятирічний вчитель математики, схожий на ведмедя… Ось так. Але важко назвати її твором із багатим розважальним змістом. Нема в ньому ні еротичних, ні сентиментальних, зворушливих до сліз сцен. А тому я, звісно, не сподівався, що книжка так успішно розійдеться.

Ніби очікуючи реакції Тенґо, Комацу зробив паузу. Та оскільки той мовчав, то Комацу вів далі:

— Крім того, річ не лише в тому, що книжка розходиться такою кількістю. Здається, в неї чудова репутація. Вона не схожа на твори сучасних молодих авторів, повних словесної полови й побудованих на чистих вигадках. Що не кажи, а зміст її твору винятковий. Ясна річ, такий успіх уможливила твоя надійна літературна майстерність.

Уможливила… Пропустивши повз вуха похвалу Комацу, Тенґо легенько потиснув пальцем скроню. Коли Комацу нестримно хвалив його за щось, то після того Тенґо обов'язково сподівався неприємної новини.

І Тенґо запитав:

— Комацу-сан, то яка погана новина?

— А як ти догадався, що це погана новина?

— Бо ви мені так пізно подзвонили. Без поганої новини не обійшлося.

— Це правда, — здивовано сказав Комацу. — Ти вгадав. У тебе добра інтуїція.

«Це — не інтуїція. А наслідок гіркого досвіду», — подумав Тенґо. Але, нічого не сказавши, чекав, що скаже Комацу далі.

— Це правда. На жаль, є одна дуже неприємна новина, — сказав Комацу. І зробив справді багатозначну паузу. Тенґо уявив собі, як Комацу світить очима, немов мангуста в темряві.

— Можливо, вона стосується авторки «Повітряної личинки»? — запитав Тенґо.

— Ти вгадав. Стосується Фукаері. Трохи прикра річ. Правду кажучи, Фукаері недавно кудись пропала.

Тенґо не переставав тиснути пальцем на скроню.

— Недавно? Коли саме?

— Три дні тому, в середу зранку поїхала з дому в Окутама до Токіо. Ебісуно-сенсей провів її на станцію. Куди їде, не сказала. Потім подзвонила й повідомила, що сьогодні додому, в гори, не повернеться, а зупиниться в квартирі в Сінано. Того дня в тій квартирі перебувала й дочка Ебісуно-сенсея. Однак туди Фукаері не поїхала і відтоді зв'язок з нею урвався.

Тенґо порився в пам'яті про останні три дні, але нічого не пригадав.

— Де вона зараз, нічого невідомо. А тому я подумав, що, може, вона з тобою підтримує контакт.

— Ніякого контакту з нею не маю, — відповів Тенґо. Вона провела ніч в його квартирі понад чотири тижні тому.

Тенґо завагався, чи слід розповісти Комацу те, що вона тоді сказала: «Туди краще не вертатися». Можливо, з цією квартирою пов'язувалось якесь зловісне передчуття. Урешті-решт Тенґо вирішив промовчати. Не хотів казати Комацу, що Фукаері ночувала в нього.

— Дивна дівчина, — сказав Тенґо. — Нікого не попередивши, мабуть, кудись сама подалася.

— Вона не зовсім така. Видно відразу, що дуже сумлінна, Ебісуно-сенсей казав, що завжди повідомляла, де зараз перебуває і коли кудись їде. А тому її триденне мовчання — річ незвичайна. Може, якась біда з нею сталася.

Тенґо тихо простогнав.

— Біда?

— Дуже занепокоїлися і сенсей, і його дочка, — сказав Комацу.

— У всякому разі, якщо вона справді пропала, то ви, Комацу-сан, опинитесь у скрутному становищі, чи не так?

— Авжеж. Якщо справа дійде до поліції, то можуть виникнути неприємності. Що не кажи, зникла вродлива молода письменниця, що написала книжку, яка стрімголов мчить дорогою бестселера. Очевидно, що ЗМІ заворушаться. Коли ж так, то мене як відповідального редактора, напевне, смикатимуть з усіх боків і вимагатимуть коментарів. А мені це ні до чого. Я працюю в тіні й не звик до денного світла. Крім того, якщо я піду на їхньому поводі, то хіба не ясно, що так чи інакше розкриється вся правда.

— А що каже Ебісуно-сенсей?

— Повідомив, що завтра подасть у поліцію прохання про розшук, — відповів Комацу. — Я насилу вмовив його кілька днів почекати. Та, очевидно, він надовго не відкладатиме.

— Як тільки стане відомо про розшук, ЗМІ, гадаю, дадуть про себе знати.

— Невідомо, яких заходів уживе поліція, але Фукаері у всіх на слуху. Вона ж не звичайний підліток, що втік з дому. Сховатися їй у суспільстві, напевне, буде важко.

«А може, саме цього й прагнув Ебісуно-сенсей? — подумав Тенґо. — Використавши Фукаері як приманку, хотів зчинити шум у суспільстві й завдяки цьому, з'ясувавши зв'язок між її батьками та «Сакіґакі», знайти, де вони перебувають. Якщо це правда, то план сенсея поки що здійснюється так, як він розраховував. А хіба сенсей усвідомлює, яка небезпека його підстерігає? Мав би усвідомлювати. Ебісуно-сенсей — розсудлива людина. Глибоко думати — це його професійна робота». Тож про обставини, у яких опинилася Фукаері, все ще не знав кількох важливих фактів. Він, так би мовити, отримав кілька шматків картинки-загадки й тепер складав їх докупи. Розумні люди в такі клопоти від самого початку не встряють.

— Тенґо-кун, ти не здогадуєшся, куди вона поїхала?

— Поки що ні.

— Невже? — здивувався Комацу. В його голосі вчувалася втома. Комацу рідко коли видавав свою слабкість. — Вибач, що розбудив тебе серед ночі.

Почути від нього вибачення також було досить дивно.

— Та нічого, коли таке сталося, — сказав Тенґо.

— Що стосується мене, то, по змозі, не хотів би втягувати тебе в таку явну халепу. Бо ти сумлінно виконав роботу — написав текст. Але зазвичай не все в житті так просто виходить. Як я вже колись казав, ми спускаємося вниз бурхливим потоком.

— В одному човні, — машинально додав Тенґо.

— Правду кажеш.

— Але ж, Комацу-сан, хіба «Повітряна личинка» не розійдеться ще швидше, якщо стане відомо про зникнення Фукаері?

— Та вона й так добре продається, — збайдужіло сказав Комацу. — Більшої реклами вже не треба. Гучний скандал — це лише зайвий клопіт. Нам саме пора думати про спокійне приземлення.

— Приземлення? — перепитав Тенґо.

Комацу видав у слухавку якийсь звук — здавалось, проковтнув щось фантастичне. Потім ще раз злегка відкашлявся.

— Про це ще іншим разом поговоримо докладно за обідом. Коли теперішня халепа розсмокчеться. На добраніч, Тенґо-кун! Міцно поспи.

На цих словах Комацу поклав слухавку, але Тенґо, наче проклятий, не міг заснути. Відчував, що хоче спати, але не міг.

«Міцно поспи… Що це означає?» — подумав Тенґо. І, сівши за кухонний стіл, вирішив попрацювати. Але робота не клеїлася. Він добув із буфета пляшку віскі, налив у склянку й потроху пив.

Можливо, як було задумано, Фукаері зіграла роль живої приманки й секта «Сакіґакі» викрала її. Таку можливість Тенґо не виключав. Вони стежили за її квартирою в Сінано й, коли вона з'явилася, кілька чоловіків силоміць запхали її в автомашину й повезли із собою. Якщо вони діяли спритно й правильно вибрали момент, то таку операцію вдало упорали. Мабуть, вона щось передчувала, коли сказала, що «краще туди не їхати».

«І карлики, й повітряна личинка справді існують», — казала Фукаері. Вона познайомилася з карликами, коли через неуважність довела сліпу козу до смерті, а тому була покарана. Разом з ними вона щоночі виготовляла повітряну личинку. Внаслідок цього з нею сталося щось таке, що має для неї велике значення. Цю подію вона відобразила у формі оповідання. А Тенґо вдосконалив його. Інакше кажучи, перетворив його у товар. І цей товар (за словами Комацу) відразу став продаватися, немов щойно спечені пиріжки. Можливо, це завдало «Сакіґакі» відчутного удару. Мабуть, оповідання про карликів і повітряну личинку містило важливу таємницю, яку не можна було розкривати нікому сторонньому. А тому, щоб припинити подальший витік інформації, вони викрали Фукаері й заткнули їй рота. Навіть якби її зникнення і викликало підозру в громадськості, все одно вони могли ризикнути й застосувати силу.

Звісно, це тільки гіпотеза, яка не має явних підстав і доказів. Навіть якщо голосно заявити: «Карлики й повітряна личинка існують!» — ніхто з людей не зверне на це уваги. Зрештою, сам Тенґо не знав, який конкретний зміст мають слова «вони існують».

А може, Фукаері просто втомилася від галасу навколо свого бестселера й десь сама сховалася? Звісно, така можливість не виключена. Адже її поведінку майже неможливо передбачити. Та якщо так і сталося, то вона мала б залишити якесь повідомлення, щоб не тривожити ні Ебісуно-сенсея, ні його дочку Адзамі. Бо не було причини цього не робити.

Водночас Тенґо добре уявляв собі, що вона могла опинитися в небезпеці, якщо справді її викрала секта. Можливо, звістка про неї пропала так само, як колись, в один момент, про її батьків. Навіть якщо зв'язок між Фукаері та «Сакіґакі» з'ясується (а це, мабуть, не забере багато часу) і ЗМІ дадуть хід сенсації, але поліція на це не зреагує — мовляв, «речових доказів викрадення немає», — то все закінчиться нічим. Фукаері залишиться під домашнім арештом на території секти, оточеної високою огорожею. А може, з нею станеться щось страшніше. Невже Ебісуно-сенсей включив у свій план такий найгірший сценарій?

Наступного ранку Тенґо набрав переданий йому колись телефонний номер і подзвонив Ебісуно-сенсею додому. Однак зв'язку з ним не було. Записане на телефонній станції повідомлення лише повторювало: «Набраний номер зараз не діє. Перевірте його ще раз і передзвоніть». Тенґо кілька разів передзвонював, та все марно. Можливо, після письменницького дебюту Фукаері з усіх боків надходили прохання про інтерв'ю й Ебісуно-сенсей змінив телефонний номер.

Після того цілий тиждень нічого не сталося. «Повітряна личинка» й далі успішно продавалася. Незмінно залишалася в усій країні на вершині списку бестселерів. Упродовж цього часу ніхто Тенґо не дзвонив. Сам він кілька разів телефонував Комацу на роботу, але ніколи його не заставав (що було недивно). Просив редакцію передати Комацу, щоб подзвонив, але жодного дзвінка не дочекався (що теж не було дивно). Поспіль щодня переглядав газети, але не натрапляв на повідомлення про розшук Фукаері. Невже Ебісуно-сенсей так і не подав поліції прохання про її розшук? А може, таки подав, але поліція утрималася від такого повідомлення заради того, щоб розшук відбувався таємно? А що, як поліція не поставилася серйозно до такого випадку, оскільки втеча з дому дівчат-підлітків часто трапляється?

Як завжди, тричі на тиждень Тенґо читав лекції з математики у підготовчій школі, решту днів писав роман, а в п'ятницю пополудні віддавався гарячим любощам із заміжньою подругою, що до нього навідувалася. Та хоч би що робив, не міг зосередитися на чомусь одному. Немов людина, яка ненароком щось проковтнула, всі дні почувався невпевненим і стривоженим. Поступово втрачав апетит. Серед ночі раптово прокидався й потім не міг заснути. І тоді все думав про Фукаері. Де вона зараз і що робить? З ким вона? Яка неприємність з нею сталася? Подумки перебирав різноманітні варіанти. І всі вони тією чи меншою мірою мали песимістичне забарвлення. В його уяві вона завжди була в тісному тонкому літньому светрі, з гарною формою грудей. Такий її вигляд перехоплював у нього подих і ще бурхливіше хвилював душу.

Фукаері дала про себе знати в четвер, на шостому тижні після того, як «Повітряна личинка» утвердилася на вершині списку бестселерів.