Виконавши завдання, Аомаме трохи походила, а тоді поїхала на таксі до готелю в Акасаці. Перед тим як повернутися додому й лягти спати, відчула потребу заспокоїти збуджені нерви алкоголем. У всякому разі, вона щойно зуміла відправити туди одного чоловіка. Хоча такий негідник і вартий цього, але все-таки був сякою-такою людиною. У її руках усе ще залишалося відчуття того, як життя покидало його. Він востаннє дихнув, і його душа відділилася від тіла. Аомаме не один раз відвідувала бар цього готелю на верхньому поверсі високої будівлі, з гарним видом на Токіо, із зручним шинквасом.

У бар вона зайшла відразу по сьомій. Молодий дует — піаніст і гітарист — виконували мелодію пісні «Sweet Lorraine» непогано, хоча копіювали старий грамофонний запис Нета Кінґа Коула. Як завжди, вона сіла за шинквас, замовила тонік з джином і тарілочку фісташок. У барі було ще мало відвідувачів. Молода парочка, що, поглядаючи на вечірній краєвид, попивала коктейль, чотири чоловіки у строгих костюмах, які, видно, проводили ділові переговори, та іноземне подружжя з келихами «Martini» в руках. Аомаме довго потягувала тонік з джином. Швидко сп'яніти не хотіла. Попереду ще довгий вечір.

Вона добула із сумки через плече книжку і взялася її читати. Книжка була про Маньчжурську залізницю 30-х років. Маньчжурська залізниця (точніше, акціонерне товариство «Південно-Маньчжурська залізниця») народилася наступного року після закінчення японсько-російської війни внаслідок отримання залізничної лінії та права на її користування від Росії і швидко розширювала масштаби своєї діяльності. Ставши авангардом нападу Великої японської імперії на Китай, 1945 року була ліквідована радянськими військами. До початку німецько-радянської війни вона, в поєднанні з транссибірською залізницею, давала змогу за тринадцять діб діставатися від Сімоносекі до Парижа.

«Якщо молода жінка в діловому костюмі, з великою сумкою через плече на сусідньому стільці завзято читає в барікнижку з твердою обкладинкою про Маньчжурську залізницю і навіть п'є щось хмільне, то навряд чи можна вважати її висококласною повією, яка полює на клієнта», — подумала Аомаме… Щоправда, вона не знала добре, який вигляд узагалі має справжня така повія. Зрештою, якби вона, Аомаме, й була повією, що має намір підхопити на гачок багатого бізнесмена, то, звичайно, постаралася б не бути на неї схожою, щоб не напружувати клієнта й ненароком не опинитися за стінами бару. Скажімо, одяглася б, як зараз, у діловий костюм від Дзюнко Сімади, у білу блузку, надміру не помадилася б, носила б із собою велику практичну сумку через плече і читала б книжку про Маньчжурську залізницю. Зрештою, якщо добре подумати, то своїм недавнім вчинком вона нітрохи не відрізняється від повії, що ловить клієнта.

З плином часу відвідувачів ставало дедалі більше. Вона незчулась, як простір навколо неї заповнився людським гамором. Однак такі відвідувачі, яких вона хотіла, не з'являлися. Аомаме попросила ще одну порцію тоніку з джином, замовила біфштекс з овочами (бо ще не вечеряла) і далі читала книжку. Невдовзі зайшов один чоловік і сів перед шинквасом. Сам-один. Досить засмаглий, у синьо-сірому костюмі вишуканого крою. З непогано вибраною краваткою — не надто яскравою і не надто скромною. Років п'ятдесяти. З досить рідким волоссям. Без окулярів. Видно, приїхавши до Токіо у відрядження, залагодив свою справу і перед тим, як лягти спати, вирішив вихилити чарчину. Як Аомаме. Вливши в нутро відповідну дозу алкоголю, зняти нервове напруження.

Більшість працівників фірм, що приїжджають до Токіо у відрядження, зупиняється не в такому висококласному готелі, а в набагато дешевшому, призначеному саме для таких бізнесменів. Поруч зі станцією, з маленькими номерами, майже всю площу яких займає ліжко, з вікном, що впирається в стіну сусіднього будинку, з такою тісною душовою, що не скупаєшся в ній, поки разів двадцять не тицьнешся ліктями об стіни. З торговими автоматами в коридорах кожного поверху, в яких можна купити напої й туалетні аксесуари. Вони здавна вибирають їх із двох причин: через обмеженість витрат на відрядження або з метою покласти у свою кишеню гроші, викроєні завдяки перебуванню в дешевому готелі. Перед сном їхні пожильці забігають у найближчу пивничку хильнути пива. А в сусідній харчівні перекушують на сніданок.

А от у цьому готелі зупиняються люди зовсім іншого ґатунку. Коли вони вирушають у справах до Токіо, то їдуть лише в дорогих зелених вагонах суперекспреса «Сінкансен» і ночують тільки в певних фешенебельних готелях. Залагодивши справи, відпочивають у готельному барі, попиваючи дорогі алкогольні напої. Більшість обіймає керівні посади у першорядних компаніях. Дехто має власну практику, як-от лікарі або адвокати. Досягнувши середнього віку, вони не бідують і більшою чи меншою мірою звикли до розваг. Аомаме мала на увазі людей саме такого типу.

Приблизно з двадцятирічного віку Аомаме, не знаючи чому, вподобала собі чоловіків середніх літ, у яких волосся на голові почало рідшати. Не лисих, а таких, у яких його ще трохи залишилося. Вабило не саме поріділе волосся, а форма голови. Ідеальним в її очах було полисіння Шона Коннері з його дуже гарною головою, що викликала сексуальні асоціації. Від самого її споглядання в неї билося серце. І той чоловік, що сидів перед шинквасом на третьому від неї стільці, мав голову досить непоганої форми. Звісно, не такої правильної, як у Шона Коннері, але по-своєму привабливої. Край його залисини помітно відступав від чола, а залишки волосся викликали в уяві траву, вкриту пізньої осені памороззю. Ледь-ледь підвівши очі над сторінкою книжки, Аомаме хвильку милувалася формою голови того чоловіка. Його обличчя нічим не вражало. Не було повним, але підборіддя вже почало обвисати. Під очима з'явилися мішки. Справжнісінький чоловік середніх літ. Та, ніде правди діти, форма його голови їй подобалася.

Коли бармен приніс меню й вологий рушничок для обтирання рук, чоловік, навіть не глянувши на меню, замовив віскі із содовою. «Може, ви вподобали собі якусь певну марку?» — спитав бармен. «Ні, не вподобав. Мені байдуже», — відповів чоловік тихим, спокійним голосом. У ньому відчувалася кансайська вимова. Потім, ніби щось згадавши, він спитав, чи немає «Cutty Sark». Бармен відповів, що є. «Непогано», — подумала Аомаме. Те, що він не вибрав «Chivas Regal» або вишуканий «Single Malt Scotch», викликало в неї приязне ставлення до нього. Особисто Аомаме чомусь уважала, що люди, схильні замовляти в барі якісь особливі напої, сексуально безликі.

Кансайська вимова їй подобалася. Особливо її відмінність від токійської в устах людини, що народилась і виросла в районі Кансай, але, прибувши до Токіо, з усіх сил намагається говорити по-тутешньому. Розбіжність у словнику та інтонації її невимовно приваблювала. Кансайська вимова своїми особливостями якось дивно її заспокоювала. «Цей чоловік мені підходить», — в душі вирішила вона. Їй кортіло досхочу погратися з його волоссям, що залишилося від полисіння. Коли бармен приніс чоловікові «Cutty Sark» із содовою, вона, підкликавши його до себе, сказала навмисне так, щоб той чоловік почув: «Будь ласка, «Cutty Sark» із льодом». «Добре», — відповів бармен.

Чоловік розстебнув верхній ґудзик сорочки й трохи розслабив темно-синю, з вузькими смужками, краватку. Його костюм теж був темно-синій. Сорочка звичайного сіруватого кольору. Аомаме, читаючи книжку, чекала, коли принесуть «Cutty Sark». За той час, наче ненароком, відстебнула один ґудзик блузки. Оркестр виконував «It's only a Paper Moon». Піаніст проспівав тільки один куплет. Коли принесли «Cutty Sark» з льодом, вона піднесла віскі до рота й зробила ковток. Відчула, що чоловік зиркнув на неї. Аомаме відірвалася від книжки й кинула очима в його бік. З байдужим виглядом, ніби випадково. Коли їхні погляди зустрілися, вона ледь-ледь усміхнулася. І відразу відвернулася — вдала, немов споглядає вечірній краєвид за вікном.

Зараз наспів найкращий момент для того, щоб чоловік озвався до жінки. Таку нагоду навмисне створила вона. А проте чоловік не озвався. «Все даремно. Що ж тепер робити? — подумала Аомаме. — Наче й не жовторотий у таких справах і, напевне, зрозумів такий прозорий натяк. Та, очевидно, йому забракло сміливості, — припустила вона. — Йому п'ятдесят, а мені понад двадцять. Мабуть, побоюється, що його зігнорують, якщо озветься, і виставлять на поглум як лисого старика. Ойо-йой, нічого він не второпав!»

Аомаме згорнула книжку й засунула в сумку. І сама першою заговорила до чоловіка.

— Вам подобається «Cutty Sark»? — спитала вона.

Чоловік глянув на неї здивовано, з таким виразом обличчя, ніби не збагнув, про що його запитують. Потім трохи розслабився.

— А-а, «Cutty Sark»? — перепитав, наче щось пригадуючи. — Мені здавна подобається етикетка цього віскі, і я часто його п'ю. Бо на ній намальовано вітрильник.

— Значить, любите кораблі?

— Так, люблю вітрильники.

Аомаме піднесла склянку. Так само, ледь-ледь, зробив і чоловік зі склянкою віскі із содовою. Ніби цокався.

Після того, перекинувши сумку через плече, із склянкою віскі з льодом в руці, Аомаме плавно перемістилася на сусіднє з ним місце. Чоловік, видно, трохи здивувався, але намагався не видавати на обличчі свого подиву.

— Я домовилася зустрітися тут зі своєю колишньою однокласницею із середньої школи вищого ступеня, але вона, здається, не дотримала свого слова, — сказала Аомаме, поглядаючи на годинник. — Не з'являється і не повідомляє, що з нею.

— Може, переплутала день зустрічі?

— Можливо, так і сталося. Бо вона й колись була неуважною, — сказала Аомаме. — Я вирішила ще трохи почекати, а за цей час можна з вами поговорити? Чи, може, вам хочеться побути самому?

— Та ні, не хочеться, — не довго думаючи, відповів чоловік.

Насупив брови й глянув на Аомаме так, ніби оцінював гарантовану заставу. Здавалося, він підозрював, що перед ним повія, яка ловить клієнта. Але Аомаме нічим на неї не скидалася. Хоч із якого боку поглянь, не була повією. А тому чоловік трохи розслабився.

— Ви зупинилися в цьому готелі? — спитав він.

Аомаме хитнула головою.

— Ні, я мешкаю в Токіо. Лише домовилася зустрітися тут з подругою. А ви?

— У відрядженні, — відповів чоловік. — Приїхав з Осаки. На нараду. Нарада так собі, незначна, бо головна контора фірми в Осаці, але якщо від нас ніхто не візьме участі, то вона не буде повноцінною.

Аомаме вдавано посміхнулася. «Та мене ваша робота нітрішки не цікавить, — в душі думала вона. — Бо мені сподобалася тільки ваша голова». Але, звичайно, вголос нічого цього не сказала.

— Закінчив одну роботу й захотів перехилити чарку. Завтра до обіду залагоджу ще одну справу й повернуся до Осаки.

— Я також щойно закінчила одну велику роботу, — сказала Аомаме.

— Ого! Яку?

— Про неї не хочеться багато говорити, але це професійна робота.

— Професійна робота… — повторив чоловік. — 3 якою звичайна людина не впорається. Робота, яка вимагає професійної майстерності й тренування.

«Невже ви — ходячий тлумачний словник "Кодзіен"?» — подумала Аомаме, але й цього разу вголос нічого не сказала. Тільки посміхнулася.

— Ну, можливо, саме така.

Чоловік ще раз ковтнув віскі із содовою, взяв із чашки один горіх і з'їв.

— Мені цікаво, що ж це за робота, але ж ви не хочете про неї розповідати.

Вона кивнула.

— Поки що.

— Може, вона пов'язана з використанням слів? Скажімо, редактора або університетського дослідника?

— Чому ви так думаєте?

Чоловік підніс руку до вузла краватки й ще раз його розслабив. І застебнув ґудзик сорочки.

— Мимоволі подумав. Бо ви, здається, дуже завзято читали грубезну книжку.

Аомаме легенько постукала нігтем по краю склянки.

— Просто я люблю читати книжки. Але робота не має до них жодного стосунку.

— Ну, тоді здаюся. Не можу здогадатися.

— Це правда, — сказала Аомаме. «Можливо, взагалі не здогадаєтеся», — подумки додала вона.

Чоловік несамохіть стежив за нею. Аомаме, вдаючи, ніби щось упало, нахилилась і виставила напоказ ущелину на грудях. Напевне, видніла трохи й форма грудей. І біла сорочка з мережаною облямівкою навколо шиї. Потім вона підвела голову й ковтнула «Cutty Sark» з льодом, що своїми круглими боками дзенькнув об стінки склянки.

— Попросити вам ще одну порцію? Я теж візьму собі.

— Якщо вам неважко, — відповіла Аомаме.

— Міцний напій, правда?

Аомаме невиразно всміхнулася. Потім раптом посерйознішала.

— Ой, ви знаєте, я пригадала, що хотіла запитати про одну річ.

— Яку?

— Це правда, що останнім часом у поліції змінилася уніформа? І тип пістолета, який вони носять.

— Коли це «останнім часом»?

— Цього тижня.

Чоловік трохи здивувався.

— Уніформа та зброя в поліції справді змінилися, але це сталося кілька років тому. Уніформа строгої форми стала схожою на звичайнісіньку куртку, а пістолет став автоматичним, нової моделі. Після того, гадаю, особливо великих змін не було.

— Уся японська поліція, здається, мала револьвери старого зразка з обертовим барабаном. Ще до минулого тижня.

Чоловік хитнув головою.

— Та ні. Уже досить давно всі поліцаї носять автоматичні пістолети.

— Ви впевнені?

Від її слів чоловік трохи розгубився. Насупивши брови, всерйоз напружив пам'ять.

— Не збивайте мене своїм допитуванням. Адже газети, здається, писали, що всім поліцаям замінили стару зброю на пістолети нового зразка. Тоді виникла невелика проблема. Як завжди, громадські організації протестували перед урядом — мовляв, нові пістолети надто потужні.

— Скільки років тому? — запитала Аомаме.

Чоловік, підкликавши немолодого бармена, спитав його, коли в поліції помінялися уніформа й зброя.

— Навесні, два роки тому, — не довго думаючи, відповів бармен.

— Послухайте, а звідки ви, бармен першокласного готелю, про це знаєте? — сміючись, запитав чоловік.

Засміявся і бармен.

— Випадково. Річ у тому, що мій молодший брат служить у поліції, а тому я добре це пам'ятаю. Нова уніформа йому не сподобалась, і він часто нарікав. Мовляв, і пістолет надто важкий. Він і досі бурчить. Новий пістолет автоматичний, моделі «Beretta», калібру дев'ять міліметрів, перемикається на напівавтоматичний режим стрільби. Тепер його справді виробляє за ліцензією фірма «Міцубісі». У Японії збройних сутичок майже не було, тож досі потужні пістолети вважалися непотрібними. Ба навіть виникало побоювання, що їх може хтось викрасти. Але уряд ухвалив рішення підвищити боєздатність поліції.

— А що сталося зі старими барабанними револьверами? — спитала Аомаме якомога стриманіше.

— Напевне, вилучили з ужитку й повністю розібрали, — відповів бармен. — Я бачив по телевізору, як це робили. Розбирання такої кількості револьверів і ліквідація патронів до них забрали багато часу.

— Хоча можна було б продати за кордон, — сказав рідковолосий службовець фірми.

— Конституція забороняє експорт зброї, — скромно зауважив бармен.

— Оце так бармен першокласного готелю!..

— Іншими словами, вже два роки японська поліція зовсім не користується барабанними револьверами. Ви це хочете сказати? — перебивши чоловіка, запитала Аомаме.

— Наскільки мені відомо.

Вона ледь-ледь насупила обличчя. «Невже з моєю головою щось негаразд? Ще сьогодні вранці я бачила поліціанта в колишній уніформі й з револьвером старого зразка. Про те, що всю цю зброю геть-чисто вилучили, я ніколи не чула. Та навряд чи можна вважати, що цей чоловік середніх літ і бармен разом щось переплутали й кажуть неправду. А коли так, то значить — я помиляюся».

— Дякую. Тепер я вже зрозуміла, — сказала Аомаме барменові. А той, ніби ставлячи крапку в розмові, по-професійному всміхнувся і знову взявся до своєї роботи.

— А вас поліція цікавить?

— Та я цього не сказала б… — відповіла Аомаме, ухиляючись від запитання. — Просто пам'ять трохи підвела.

Обоє випили нову, кожне свою, порцію віскі із содовою й «Cutty Sark» з льодом. Чоловік розповів про свою маленьку яхту, яку пришвартовує у затоці містечка Нісіномія. Із запалом описував, як чудово відчувати вітер, коли у вільний день виходиш на ній у море. Аомаме не хотіла слухати про якусь там нікчемну яхту. Краще вже розказував би про історію створення кулькових підшипників або про розміщення корисних копалин в Україні. Вона зиркнула на годинник.

— Вже пізно, тож можна вас прямо запитати одну річ?

— Можна.

— Так би мовити, досить особисту.

— Якщо зумію відповісти.

— У вас великий пісюн?

Роззявивши рота й примруживши очі, чоловік якийсь час не зводив з неї свого погляду. Здавалось, не вірив своїм вухам. Однак Аомаме зберігала серйозний вигляд. Напевне, не жартувала. По очах було видно.

— Так, а що? — чесно признався чоловік. — Точно не скажу, але загалом не звичайний. Ви так несподівано запитали, що не знаю, як відповісти.

— Скільки вам років? — спитала Аомаме.

— Минулого місяця сповнився п'ятдесят перший, — невпевненим голосом сказав чоловік.

— З нормальним мозком прожили п'ятдесят років, як усі люди, виконуєте роботу, навіть маєте яхту, а самі не здатні оцінити, ваш пісюн більший чи менший від загального стандарту?

— Так, можливо, трохи більший, — подумавши, неохоче відповів чоловік.

— Справді?

— А чого це вас так хвилює?

— Хвилює? Хто сказав, що хвилює?

— Та ні, ніхто не сказав… — трохи відсуваючись на стільці вбік, відповів чоловік. — Але зараз це начебто стало проблемою.

— Ніякої проблеми. Абсолютно, — відрізала Аомаме. — Просто мені особисто подобається великий. На вигляд. Я не кажу, що малий мене не задовольняє. Що мені подавай тільки великого. Просто під настрій віддаю перевагу трохи більшому ніж звичайний. Хіба це погано? Здається, кожен має свої уподобання. Однак здоровенний не для мене, Бо від нього болить. Зрозуміло?

— Ну, можливо, мій вам сподобається. Гадаю, він трохи більший від звичайного і зовсім не здоровенний. Одним словом, такий, що треба…

— Правду кажете?

— А чого б я брехав?

— Ну, то покажете?

— Тут?

Ледве стримуючись, Аомаме насупила обличчя.

— Тут? Ви що, з глузду з'їхали? Як ви, доросла людина, живете з такими думками? Якщо ви його тут виставите, то уявляєте собі, що буде? Що подумають про вас люди? Ми зараз підемо у ваш номер, ви там роздягнетеся й покажете. Наодинці. Це вже вирішено, чи не так?

— Покажу, й що будемо робити? — занепокоєно спитав чоловік.

— Покажете, й що будемо робити? — перепитала Аомаме й, затамувавши подих, сміливо насупилася. — Ясна річ, займемося сексом. Спеціально прийти до вас у номер, побачити ваш інструмент, після того сказати: «Дуже дякую за ваші зусилля. Гарну річ ви мені показали. На добраніч!» — й піти додому? Невже у вашій голові електричне коло розірвалося?

Чоловіка ошелешила драматична зміна обличчя Аомаме. Коли вона супилася, більшість чоловіків зіщулювалася. Маленькі діти навіть пісяли з переляку. Її гримаса мала вбивчу силу. «Здається, трохи перегнула палицю, — подумала вона. — Не годиться так лякати співрозмовника. Бо перед тим треба одну річ залагодити». Вона мерщій напустила на себе попередній вираз обличчя й силувано всміхнулася. І знову повчально сказала:

— Коротко кажучи, підемо у ваш номер і займемося сексом. Сподіваюсь, ви — не голубий і не імпотент?

— Та ні. Двох дітей маю…

— Послухайте, хіба вас хтось питає, скільки у вас дітей? Ми ж не робимо перепису населення. Я вас прошу, не кажіть нічого зайвого. Я вас питаю, чи ваш інструмент стирчатиме, коли ляжете в ліжко зі мною. Питаю тільки це й нічого більше.

— Досі у важливий момент він ні разу мене не підводив, завжди ставав у пригоді, — сказав чоловік. — А ви — профі, так би мовити?… Одним словом, професійно цим займаєтеся?

— Та ні. Що ви таке кажете, перестаньте. Ніяка я не профі. І не збочена. Просто звичайна громадянка. Яка одверто хоче мати статевий акт з людиною протилежної статі. Ніяка я не особлива, а пересічна людина. Що в цьому поганого? Після важкої роботи, увечері, випивши чарку, хочу розвіятися, переспавши з невідомим чоловіком. Хочу розслабитися. Це мені потрібно. Якщо ви — чоловік, то, гадаю, зрозумієте мої почуття.

— Звичайно, зрозумію, але…

— Від вас мені грошей не треба. Навпаки, я можу вам заплатити, якщо заслужите. Можете не боятися захворіти, бо я приготовила презервативи. Зрозуміли?

— Зрозумів, але…

— Схоже, не маєте настрою, правда? Чи я вам не підходжу?

— Та ні, це не так. Просто я не зовсім розумію. Ви — молода, вродлива, а я такого віку, що годжуся вам у батьки…

— Я вас прошу, не верзіть дурниць. Хоч би яким був ваш вік, я — не ваша непутяща дочка, а ви — не мій непутящий батько. Гадаю, ви це зрозуміли. Від такого узагальнення тільки нерви псуються. Мені просто до вподоби лиса голова. Її форма. Розумієте?

— Я ще не настільки лисий, щоб про це говорити. Це правда, що невелику залисину маю…

— Годі ж бо! — сказала Аомаме, ледве стримуючись, щоб не насупити обличчя. Потім трохи зм'якшила голос. Бо негоже надмірно лякати співрозмовника. — І так непогано. Я вас прошу: не говоріть нісенітниць.

«Хоч би що ви казали, але у вас голова таки лиса, — подумала Аомаме. — Якби під час перепису населення стояла графа «лисий», то ви поставили б у ній свою галочку. Якби їхали до неба, то до неба лисих, а якби до пекла, то до пекла лисих. Зрозуміли? А якщо зрозуміли, то не відвертайте очей від дійсності. Ну, їдьмо! Прямісінько до неба лисих. Негайно!»

Чоловік розплатився, і вони удвох подалися до його номера.

Його прутень справді виявився трохи більшим за середній, але не набагато. Зізнання чоловіка справдилося. Аомаме вміло з ним погралася, щоб став твердим. Скинула блузку й спідничку.

— Напевне, ви думаєте, що в мене циці маленькі, — поглядаючи на чоловіка, холодним голосом сказала вона. — Мабуть, зневажаєте за те, що вони в мене малі, а прутень у вас великий. Може, почуваєтеся ошуканим.

— Та ні, я так не думаю. Ваші груди зовсім немалі. І дуже гарної форми.

— Невже? — сказала Аомаме. — А знаєте, я не завжди ношу бюстгальтер з мереживом. Але в роботі доводиться. Коли хочу показати груди.

— А що ж це за така робота у вас?

— Я ж вам раніше твердо сказала, що говорити тут про неї не збираюся. Та хоч би якою вона була, з жінкою всякі неприємності трапляються.

— 1 з чоловіком у житті таке буває.

— Але ж вам не доводиться носити бюстгальтер з мереживом, коли ви цього не хочете.

— Це правда, але…

— Не кажіть, що ви все розумієте. У жінок набагато скрутніше життя, ніж у чоловіків. Ви коли-небудь на високих каблуках спускалися крутими сходами? Перелазили через паркан у тісній міні-спідничці?

— Пробачте, — щиро сказав чоловік.

Аомаме повернула руку за спину, зірвала бюстгальтер і кинула на підлогу. Стягла і скрутила в клубок панчохи. Після того лягла на ліжко і знову почала гратися з прутнем.

— Яка чудова штучка! Я в захваті. З гарною формою й ідеальною величиною. Тверда, немов корінь дерева.

— Спасибі за такі слова, — наче трохи заспокоївшись, сказав чоловік.

— О, любка вас зараз добре обласкає й порадує!

— Може, перед тим станете під душ? Адже спітніли.

— Та перестаньте! — сказала Аомаме. І, ніби попереджаючи, легенько пальцем постукала по правому яєчку. -

Я ж прийшла сюди, щоб займатися сексом, а не для душу. Зрозуміли? Передусім — гаряче кохання. А піт мені байдужий. Бо ж я не сором'язлива учениця.

— Зрозуміло, — сказав чоловік.

Погладжуючи після любощів відкриту шию виснаженого чоловіка, що лежав долілиць на ліжку, Аомаме відчула сильне бажання штрикнути гострим вістрям свого інструмента те особливе місце. Справді хотіла. В її сумці лежала мініатюрна плішня, загорнута у шматок тканини. Її заточене вістря стирчало в м'якому, спеціально обробленому корку. Якби вона вирішила, то могла б просто це зробити. Підняти праву руку й легенько опустити вниз. Навіть незчувшись, він одразу помер би. Цілком безболісно. Наче внаслідок природної смерті відправився б на той світ. Але, звісно, Аомаме одумалася. Не було причин вилучати цього чоловіка із суспільства. Тим паче що й сама вона не мала для цього реальних підстав. Вона хитнула головою й прогнала від себе цю небезпечну думку.

«Цей чоловік непогана людина, — переконувала вона себе. — Був по-своєму вправним у сексі. Стримував еякуляцію доти, поки вона не зазнала оргазму. Форма його голови й лисина їй подобалися. Розмір прутня їй підходив. Пристойно поводився, охайно одягався, не нав'язливий. Дістав непогане виховання й освіту. Щоправда, страшно нудний у розмові, здатний будь-кого роздратувати. Але ж це не злочин, за який карають на смерть. Можливо».

— Телевізор можна ввімкнути? — спитала Аомаме.

— Звичайно, можна, — відповів чоловік, усе ще лежачи долілиць.

Перебуваючи в ліжку, вони до кінця додивилися новини, що передавалися об одинадцятій годині. На Середньому Сході Іран та Ірак і далі вели кровопролитну війну. Вона загрузала в трясовиння, і не було видно ключа для її закінчення. В Іраку молодих хлопців, що ухилялися від призову до війська, вішали на телеграфних стовпах, щоб іншим не кортіло цього робити. Іранський уряд звинувачував Саддама Хусейна у використанні нервово-паралітичних газів і бактеріологічної зброї. У США Волтер Мондейл і Ґері Гарт боролися за висунення своєї кандидатури від Демократичної партії на президентських виборах. Ніхто з них не здавався людям у світі мудрим. Позаяк мудрі президенти здебільшого стають мішенню таємних убивць, то, можливо, мудрі люди, як тільки можуть, намагаються ними не стати.

На Місяці йшло будівництво постійної спостережної станції. Там США й СРСР на диво дружно співпрацювали. Як і з дослідницькою станцією на Південному полюсі. «Станція на поверхні Місяця? — дивувалася Аомаме. Розмов про таке вона ніколи не чула. — Власне, що діється у світі?» Однак вирішила про це не думати. Бо були інші важливі проблеми. Від пожежі у вугільних шахтах на острові Кюсю загинуло багато людей, уряд розслідував причину аварії. Аомаме здивувало, що в епоху, коли будується станція на поверхні Місяця, люди все ще добувають вугілля з-під землі. США вимагали від Японії відкрити свій фінансовий ринок. Інвестиційні банки «Морґан-Стенлі» й «Мерілл-Лінч» улещували уряд, шукаючи нових джерел наживи. Показували розумного кота з префектури Сімане. Він сам відчиняв вікно, виходив надвір і потім зачиняв його за собою. Так навчив його робити господар. Аомаме із захопленням дивилася, як худий кіт, обернувшись назад, витягнув лапу і з розумним виразом очей спритно зачинив вікно.

Новини траплялися різноманітні. Але про виявлення трупа в готелі в Сібуї повідомлень не було. Коли програма новин скінчилася, Аомаме натиснула на кнопку дистанційного управління й вимкнула телевізор. Навколо запанувала тиша. Поряд на ліжку тихенько посапував чоловік середніх літ.

«А той чоловік, напевне, все ще лежить ницьма на столі, — подумала вона. — Здається, ніби спить. Як і цей, поруч зі мною. Але дихання його не чути. Той негідник уже не матиме змоги прокинутись і встати на ноги». Вона вп'ялася очима у стелю й уявила собі трупа. Злегка хитнула головою й насупила обличчя. Тоді злізла з ліжка й зібрала одну за одною свої речі.