Весною, пiсля великодня, ченцi й послушники в одному київському монастирi запримiтили, що до церкви усе ходить якийсь не то грек, не то арм'янин. Тiльки вдарять у дзвiн чи на вечерню, чи на службу - в церкву входить поперед усiх людей якийсь високий, чорнявий, з товстими густими бровами, здоровими чорними очима вже лiтнiй чоловiк, стає перед чудовною iконою, молиться, б'є поклони, зiтхає, знаменується до образа богородицi й позад усiх людей виходить з церкви.

Той чоловiк був грек Христофор Хрисанфович Копронiдос. Вiн довго блукав по селах на Українi, продавав кипарисовi хрестики, образки й чотки, продавав темним селянам камiнцi, нiбито з Єрусалима, свячену воду, нiби з Йордану, ладанки од усяких хвороб, навiть пальмовi гiлки, нiбито посвяченi на вербу в Єрусалимському храмi. Тi камiнцi вiн збирав на березi Росi, Расави та iнших рiчок, а святу воду набирав у пляшечки просто з криниць i з ставкiв. Продавав вiн i свячене помiчне зiлля i жебрав на Афон. Набивши добре кишенi грiшми, видуреними в темних богобоящих селян, вiн пiшов на хитрощi вже бiльше кориснi: задумав дурити багатих київських ченцiв…

Якось пiсля вечернi вiн пристав до послушникiв, примостився коло їх в садку на лавцi, в темнiй алеї, на цвинтарi i почав розпитувати, хто з ченцiв має багато грошей.

- Чи то пак правду кажуть, що нiбито в отця Палладiя дуже багацько грошей? Чи то правда, що вiн багатющий? - спитав вiн у послушника.

- Що правда, то правда, - обiзвався келiйник отця Палладiя, - я в його вже давно служу за келiйника; кажуть, в його є тисячок зо три карбованцiв, коли й не бiльше.

- А з яких вiн: мужикiв, чи з мiщан, чи таки з духовних? - спитав Копронiдос.

Копронiдос говорив доволi чистою українською мовою, котрої навчився, тиняючись на селах, але в розмовi примiшував великоруськi слова й шепеляв, як шепеляють греки, що родились i зросли не в Росiї.

- Отець Палладiй таки з духовних. Вiн був на селi священиком, овдовiв; кажуть, що вже видав двi дочки замiж, i оце годiв з п'ять живе в монастирi, - одповiв келiйник.

- Здається, вiн богобоящий та богомiльний. Так молиться та б'є поклони… що менi аж кинулося в вiчi… - обiзвався Копронiдос.

- Дуже богомiльний та богобоящий. Ввечерi довго молиться богу, а як лягає спати, то, мабуть, грошi лiчить, чи всi дома, бо я часом чую в себе, в другiй келiї, як бряжчать срiбнi карбованцi та, здається, i червiнцi, - сказав келiйник.

- Бряжчать карбованцi! - аж крикнув Копронiдос, i його здоровi банькатi очi аж закрутились на бiлках, а зiньки аж заблискали.

- Бряжчать, ще й, видно, в його їх немало, бо лiчить часом отой лапiга таки довгенько. Усе сидить i ледве ходить помалу, - сказав молодий проворний келiйник.

- I, певно, благочестиво живе й пiснюкає, бо такий захуджений, з лиця такий тихий, такий добрий.

- Тихий, тихий, але тиха вода греблi рве… Горiлочку п'є добре; а сiльськi бабки та молодицi з того села, де вiн був попом, часто приносять йому гостинцi: i сало, i масло, i печенi кури. А одна якась удова таки часто ходить на прощу в наш монастир.

- I до отця Палладiя заходить?

- Атож! Заходить i балакає приязно з ним.

- А як її звуть? - спитав Копронiдос.

- Вона Хiвря на ймення, - сказав келiйник, - там така здорова, огрядна та червонопика! А приходить на прощу сливе щомiсяця, бо вона з того ж таки села, що недалечко од Києва.

- А отець Iсакiй та Єремiя, певно, так само мають грошi, як i Палладiй? - спитав Копронiдос.

- Мають, але менше, нiж отець Палладiй. А скупi, скупi обидва, що й сказати не можна! Грошi мають, а ходять у старому дрантi та драних, латаних чоботях, - обiзвався другий келiйник.

- А з яких вони? - спитав Копронiдос.

- Хто їx знає. Здається, з мiщан, а може, й селян, - одповiв келiйник.

- Я бiльше од ycix ченцiв люблю отця Tapaciя: такий проворний та жвавий, наче в вiйську служив. Здається, i цей має грошаки, бо на йому одежа нова, чиста… - казав далi Копронiдос.

- I цей має, - обiзвався один келiйник, - бо часто шиє одежу! О, цей любить чепуритись! Як принесе часом кравець рясу або кафтан, а вiн як почне примiрять, то виварить воду кравцевi незгiрше будлi-якої панни: по три рази часом кравець перешиває одежу та приганяє до стану.

- А не знаєте, з яких вiн? - спитав Копронiдос.

- 3 бурсакiв; його вигнали з бурси. Але вiн був у москалях: казав, що навiть служив унтер-офiцером. Та це знати й по ходi, бо як ходить по церквi, то задирає голову вгору, мов москаль на муштрi, - сказав келiйник.

- Про що ж вiн розмовляє в келiї, як часом зiйдуться гостi? - спитав Копронiдос.

- Розказує, якi штуки виробляв вчителям у бypci; часом говорить про свою давню службу в москалях. А з молодими дияконами усе балакає за червонi щоки та високi перси одної удовицi… Вона тут недалечко од монастиря й живе, - сказав келiйник i зареготався на все горло.

"Отже ж, варто закидати мережi в цьому монастирi. Ловитва, мабуть, буде велiя… Чотири цiновитi осятри маю на примiтi… 3 котрого б почати… - думав Копронiдос. - Мабуть, з Палладiя. Палладiй має показну роль в монастирi, бо з вчених… Треба б зробить початок з його…"

Копронiдос сам пробував послушником в усяких монастирях у Грецiї та Болгарiї i добре дiзнався за норови й звички монастирських осятрiв.

- Чи не крикливий та не лайливий отой отець Тарасiй? - сказав нiби сам до себе стиха Копронiдос.

- Ого-го! Не крикливий! - обiзвався послушник. - Як не встигнемо наставити самовар, то вхопить тебе за коси та як сiпне, то трохи голови не одiрве з волоссям. А лається гидко, як москаль, та палкий, та битливий! Часом i приступити до його страшно. Та такий товкущий, непосидящй, що все тотвчеться то по келiї, то по садку.

"Ну, з цього страшно починать: не пiде в мої мережi; треба почитати з святих та побожних… хоч би з грошовитого лапiги, що не любить вештаться та ходить, мов качка… з отця Палладiя: тут менi буде менше притичин", - подумав Копронiдос i встав з лавки та й розпрощався з келiйниками.

 

II

Другого дня, тiльки що вдарили в дзвiн на ранню службу божу, Копронiдос прийшов до церкви. Отець Палладiй сидiв коло низького аналоя. Кругом його стовпились сiльськi бабки, прочанки. Отець Палладiй записував у книгу "жертви" бабок: бабки та й молодицi наймали акафiсти, молебнi та панахиди. Копронiдос держав у руцi здоровий пучок пiвонiй, нарцисiв та тюльпанiв, а пiд пахвою щось завернуте в червону хустину. Баби й молодицi товпились кругом отця Палладiя, неначе овечки кругом ясел з сiном. Копронiдос поклав на вiкнi свої приносини, вдарив три поклони перед чудовним образом, приложився, а потiм став навколiшки височенько на сходах i молився, доки баби одiйшли од отця Палладiя. Тодi вiн узяв з вiкна букет та те, що було загорнуте в хустинi, i якось по-лисичому, навшпиньки пiдступив до отця Палладiя й поклонився йому до пояса.

- Прошу прийняти од мене вбогу лепту во славу божiю i поставить перед чудовним образом богородицi, - сказав солодким, благочестивим голосом Копронiдос i подав отцевi Палладiєвi здоровий пучок квiток.

Отець Палладiй пiдвiв толову й хотiв покласти перо на столик, але глянув на поетичну жертву i тiльки тикнув рукою з пером на чудовний образ i на букети квiток, що стояли в вазках перед образом на столику, застеленому шовковим червоним покрiвцем.

- А це прошу прийняти й записать на монастир мою малу лепту: ладан, смирну i єлей, - промовив нишком, якось смирно Копронiдос i почав розв'язувать червону хустку. - Приймiть, отче Палладiю, i пом'янiть мене в ваших святих молитвах, - сказав Копронiдос.

- Яке ж ваше святе ймення? - спитав отець Палладiй, вже ласкавiше дивлячись на грека.

- Раб божий Христофор, - сказав тихо Копронiдос.

- Ви ревнi до божого храму: щодня ходите до нашої церкви. Я вас запримiтив, - обiзвався отець Палладiй. - А з яких ви будете?

- Я купець: держу магазин з тютюном на Хрещатику. а на Подолi маю дiла торговельнi: скуповую та перепродую пшеницю, - сказав Копронiдос.

Отець Палладiй несподiвано схопився з мiсця.

- Як же вас звати? - спитався Палладiй.

- Христофор Хрисанфович Копронiдос. Прошу вашого благословення i знайомостi.

Отець Палладiй поблагословив його великим хрестом i подав йому по-панiбратськi руку. Копронiдос, одначе, поцiлував ченця в руку.

- Спасибi за жертву, спасибi!.. Бог вас не зоставить! Богу прийому! Бог прiєм вашу жертву! Дякую господовi милосердному за те, що вас напутив, навiв на добру путь.

- А це прошу записати лепту на молебень за здоров'я моє. Маю ще дещо пожертвувать на монастир… та говорити в церквi… якось грiх… Ви загаєте для мене багацько часу… - сказав Копронiдос, запикуючись.

- То прошу до мене в келiю пiсля служби божої! Там ми за чайком i побалакаємо, - сказав отець Палладiй.

Вiн подав Копронiдосовi руку на прощання, здоровою кремезною ходою пiшов до олтаря й так швидко шугнув у дверi, що намiтка од клобука заколивалась, майнула i вкрила вирiзанi й позолоченi квiти та виноградне листя на колонах iконостаса.

"Осятрина йде в мою мережу. Непогано!" - подумав Копронiдос i цiлу службу молився та бив поклони перед чудовним образом богородицi, благаючи поспiху собi.

Пiсля служби божої Копронiдос пождав отця Палладiя, поки вiн вийде з олтаря, i разом з ним пiшов до його в келiю, де послушник вже ставив на стiл самовар, що парував пiд саму стелю та клекотiв, мов скажений. Келiя отця Палладiя була просторна й чиста. Двоє вiкон виходило в старий овочний садок. На вiйнах стояли вазони. Один куток був обчеплений i прйкрашеий образами в позолочених рамках. Перед образами телiпалися лампадки. Через келiю був простелений дорогий килим. В келiї було чистенько прибрано; було знать, що тут живе чоловiк заможний, котрий колись жив сiм'єю й господарював.

Отець Палладiй в мирi звався отець Павел Андрiєвський. Вiн був з тих священикiв-аристократiв, якi почали вже подекуди заводитись в Київщинi. Вiн був священиком на багатiй парафiї. Село було велике; окрiм церковної землi, до церкви були приписанi ще й ерекцiоннi поля, надарованi давнiми, ще не споляченими православними дiдичами. Отець Павел вiв велике хазяйство, брав з селян-багатирiв чималу плату за церковнi треби й забагатiв. Дочки його грали на дорогому фортеп'янi. В його домi була багата панська обстава: м'яка мебiль, дорогi килими, на дверях важкi портьєри… Отець Павел їздив фаетоном, держав баскi конi, вбирався в дорогi ряси та шовковi яснокольоровi кафтани… З селянами вiн поводився гордо, по-панськiй, говорив до них великоруською мовою для аристократичного шику, а ще бiльше задля того, щоб його парафiяни боялися й лучче послухали в роботi. Пишний, гордий, розумний та честолюбний, вiн домагався ролi мiж сiльським духовенством, i його таки обiбрали за благочинного.

Отець Павел любив говорити проповiдi, що рiдко трапляється мiж сiльськими батюшками. Говорив вiн їх, здається, бiльше для себе, нiж для селян, бо говорив великоруською мовою та ще й по-вченому. Чесна громада слухала тi проповiдi й нудилась, аж позiхала голосно на всю церкву. Чоловiки без сорому позiхали, а баби таки просто куняли та клювали в спину одна одну носами. Чи постерiгав батюшка це, чи нi, але вiн часто при людях нарiкав на селян, що на селi завелися злодiї, завелася розпуста. Вiн забув, що його парафiя не чула од його десятки год живої моральної проповiдi на зрозумiливiй для селян народнiй мовi. Але ж за тi проповiдi йому почепили на шию золотий хрест. Народ гомонiв на отця Павла… Отець Павел i не примiтив, що його житло, через його ненависнiсть до народу, через пиху, через панський шик та через полiцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом квартири станового пристава… запахло панським двором. Вiн i незчувся, як у фалдах дорогих завiс та портьєр заховалась i притаїлася штунда. Штунда й справдi з'явилась на селi…

Отець Павел вже видав двi дочки замiж, вже наскладав кiлька тисяч карбованцiв, як несподiвано вмерла його жiнка. Засмутився отць Павел, сидячи сам в своїх покоях, став понурий, смутний, впав у тугу й навiть потроху почав запивати з горя та нудьги. А честолюбство та гординя гризли йому серце, як iржа залiзо. Вiн пiшов у монастир, щоб протоптать собi стежку до iгуменства й митри.

"Тепер студенти з духовних академiй чомусь вже не йдуть у ченцi. Архiєреями ставляють ченцiв з протоiєреїв удiвцiв. Може… може, й моя виграє", - думав отец Павел i постригся в ченцi.

Увiйшовши в келiю, отець Палладiй перехрестився тричi до образiв, поклав на столик проскуру з вийнятими часточками, потiм зняв клобук, пригладив довгi коси, зiбрав у жменю намiтку клобука й, уткнувши її в клобук, поставив його на косому столику, що стояв в куточку пiд образами. Копронiдос перехрестився й собi тричi, низько поклонився отцевi Палладiєвi й привiтався з ним.

Отець Палладiй попросив гостя сiсти за стiл, застелений бiлою скатертиною. Увiйшов келiйник, налив два здоровецькi стакани чаю й поставив їх перед отцем Палладiєм та перед гостем.

- Спасiння буде вам од бога за вашi жертви на наш монастир, - почав отець Палладiй розмову, колотячи чай ложечкою й пригладжуючи долонею широку сивувату бороду.

- Приношу жертви, скiльки можу, - обiзвався Копронiдос i почав i собi нiби розчiсувать довгими сухими пальцями чорну, як смола, бороду.

- Ви, мабуть, здалека зайшли до нашого краю? - спитав отець Палладiй.

- Здалека, отче Палладiю. Я родом з острова Пароса i вже давненько торгую в Росiї. Переднiше колись я торгував в Одесi, а тепер завiв магазин у Києвi, - сказав Копронiдос.

- Слава богу! Слава богу! I добре йдуть вашi дiла в Києвi? - спитав отець Палладiй.

- Хвалить бога, добренько, непогано.

- Чи були ж на Афонi в святих монастирях? Петре, подай лиш нам до чаю проскур! - гукнув отець Палладiй.

Келiйник побiг в опрiчну вузеньку келiю, одчинив дверцi в пiчурку, вхопив три черствi проскури, поклав на тарiлку й поставив її на стiл.

- Молився i на святому Афонi; сподобив господь молитись i в Єрусалимi, коло гробу господа бога, - сказав Копронiдос.

- Скажiть! Були i в Єрусалимi! - сказав з дивуванням отець Палладiй.

- Я люблю монастирi, люблю монастирське життя, та не сподобив мене господь жити в монастирi, бо батько мене оженив i приставив до торговельного дiла, - сказав Копронiдос смиренним голосом.

Вiн вiв розмову тоном смиренного, покiрливого й тихого послушника, що розмовляє з своїм iгуменом.

- А от я овдовiв та й пiшов у монастир; був священиком на селi…

- В якому селi? - спитав Копронiдос.

- В Мар'янiвцi, - одповiв отець Палладiй. Копронiдос замовк i неначе трохи заметушився. Вiн знав ту Мар'янiвку. Покинувши торг чотками, хрестиками та камiнцями з Єрусалима, вiн надiв кафтан та рясу, назвав себе священиком з Персiї й їздив по селах за поданням, буцiмто на убогi християнськi храми, ограбованi й обдертi нiбито персами, випрошував навiть у батюшок старi ряси та кафтани й перепродував євреям-кравцям ту старовизну. Блукаючи по селах, вiн колись заїздив i в Мар'янiвку до самого таки отця Палладiя.

Копронiдос пильно придивлявся до отця Палладiя, але примiтив, що чернець його не впiзнав, бо дiя дiялась таки давненько.

- Яку ж жертву думаєте принести на наш монастир? - спитав отець Палладiй.

- У вас вже дуже старi покрiвцi на аналоях, котрi стоять перед чудовним образом богородицi. Бог напутював мене й оце навiв на думку справить новi покрiвцi ради прочан, бо вони на виднотi, та не знаю, якого кольору набирати в крамницях парчу, - сказав Копронiдос.

- В честь богородицi треба брати бiлу парчу з золотими або срiбними квiтками; а в честь преподобних - синю, - сказав отець Палладiй.

- От тепер я й знатиму! А то ми не духовнi люди, нiчого того не знаємо, - сказав Копронiдос.

Копронiдос брехав: вiн добре знав за це й без отця Палладiя.

Отець Палладiй строщив за чаєм черствi проскури, що лежали на тарiлцi. Biн устав, вийшов в спочивальню й одчинив дверi в сiни. В пiчурках майнули пляшки, бутлi й повнi усяких наїдкiв тарiлки, прикритi рушником. Копронiдос кинув гострим оком на ту пiчурку. Пробуваючи послушником у грецьких монастирях, вiн добре знав, що ховається в тих пiчурках. Отець Палладiй взяв там ще одну черству проскуру й поклав перед Копронiдосом.

Перегодя прийшов отець Iсакiй, сухий, тонкий та високий на зрiст, з довгою сивою бородою. Короткi посiченi коси настовбурчились на його головi, неначе колючки на їжаковi. Вiн прiвiтався до отця Палладiя. Отець Палладiй заповiстив йому купця Копронiдоса. Не встиг отець Iсакiй сiсти, як дверi знов рипнули i в келiю увiйшов отець Єремiя, сухий, як опеньок, низькоокий, ще й видроокий, з скалкою на одному оцi. Отець Палладiй порекомендував i йому Копронiдоса. Копронiдос обвiв ченцiв гострими, вивiдуючими та допитливими очима. На обох ченцях були дуже старi, обстрьопанi вовнянi ряси, що вже зблякли, полиняли, а на спинi зовсiм порудiли. На ногах телiпались старi, давно не чищенi зашкарублi шкарбани. На шкарбанах було рясненько латок.

"Скупi й смиреннi оцi скнарi… Певно, в скринях у цих ченцiв безлiч грошей. Коли б натрапить на якесь дурне м'яло!" - подумав Копронiдос.

Ченцi несмiливо посiдали й дивились у землю. Вони неначе соромились свiтського чоловiка i таки добре смирялись перед отцем Палладiєм. Отець Палладiй був з вчених i мiг несподiвано стати iгуменом або й apxiмандрнтом… Хитрi й смиреннi на взiр, цi ченцi були з простих селян. Вони сидiли перед Палладiєм, неначе тi чоловiки, що прийшли до батюшки годити вiнчання або похорон. Але горiлочку в отця Палладiя хилили таки добре.

- От шановний купець, либонь, дуже любить наше монастирське життя й ладен давати жертви на наш монастир, - промовив отець Палладiй до отця Iсакiя.

- Спасенне дiло! Добре дiло! Тепер такий час… Час грiшний, бо люди стали якiсь скупi на жертви, - обiзвався некрасномовно отець Iсакiй.

- Стали скупi… Ой, якi скупi! А колись було не те… Благодарнi боляри й боляринi давали жертви на монастирi, - промовив отець Єремiя тоненьким тенорцем, дивлячись одним оком на Копронiдоса, а другим косим на отця Палладiя.

- Перевелись тепер благочестивi та щедрi до монастирiв боляри та боляринi, - обiзвався отець Палладiй. - Тепер боляри шугнули за границю до Парижа, а боляринi все в театрi, та в оперi, та на балах, а не в церквах.

- Грiх плодиться на свiтi, як бур'ян на городi: поли, поли, а вiн росте та розкорiнюється, - сказав отець Iсакiй, очевидячки, на практицi дуже знайомий з цiєю спецiальнiстю.

- Слава вам i спасiння на небi, що ви не такi, - сказав отець Єремiя, неначе кiт пронявкав, i знов опустив очi додолу, неначе засоромився, що вчинив грiх, бо став хвалеником свiтського незнайомого гостя.

Дверi в келiю неначе рвонулись i одскочили, неначе в дверi бурхнула буря… На порозi, нiби з землi вирiс, з'явився отець Тарасiй, високий, поставний, рум'яний, з широкими, повними, червоними устами, в новiй рясi, що прилипла до стану, неначе модна сукня в якоїсь гладкої боляринi.

- А отець пастернак вже тут! О! Та й отець карлючка тут! - крикнув голосно отець Тарасiй i не зареготався, а нiби весело заржав, мов молодий баский кiнь.

Вiн продражнив отця Iсакiя пастернаком, а отця Єремiю карлюкою-небогою, що була у бога, як спiвають в пiснi. Iсакiй i справдi був схожий на пастернака, на цю довгу та трохи кострубату огородню овоч. Побачивши стороннього та ще й свiтського чоловiка, отець Тарасiй раптом стулив широкого рота з якоюсь гримасою, котра нiби казала: "От туди к чорту! Удрав штуку, та невлад!"

Отець Палладiй заповiстив i йому Копронiдоса.

"Спливаються осятри до купи! - подумав Копронiдос. - Сам бог неначе жене їх бовтом в мою мережу; випала добра година познайомиться з багатшими ченцями".

Ченцi збиралися до отця Палладiя, щоб побалакать до обiду та й по чарцi в компанiї випити перед їжею, бо вiльного часу в їх було так багацько, що вони не знали, де дiтись з нудьги. Отець Тарасiй, бадьористий та жвавий, як москаль, перейшов через келiю, задравши голову вгору. Клобук стримiв на його головi, неначе великий кiвер на солдатовi за часiв Миколи I. Три кiнцi чорної намiтки клобука метлялись на спинi, як метляються на вiтpi стрiчки в дiвчат. Tapaciй аж вiтер погнав по хатi своєю широкою рясою. Тоненькi, позлiплюванi, неначе котами позасмоктуванi кiски отця Єремiї трохи заколивались, мов пейси.

- Наш знайомий добродiй, Христофор Хрисанфович, жертвує новi покрiвцi на аналої перед чудовним образом, - почав отець Палладiй, обертаючись до нового гостя.

- Спасибi, спасибi! Спаси вас, господи! Пiде за душу й за cпaciння. Ви купець чи прикажчик? - спитав у Копронiдоса отець Тарасiй.

- Купець. Держу магазин на Хрещатику, - одповiв Копронiдос.

- 3 бакалiями чи з винами? - спитав отець Тарасiй, бо найбiльше любив такi магазини.

- 3 тютюном, - промовив Копронiдос.

- I то добра рiч; але якби з винами, то було б краще. Це смачний крам, а ченцям не можна вживать курива, - сказав отець Тарасiй i навiщось облизав свою широку спiдню губу, висолопивши широкого червоного язика.

Отець Iсакiй спустив очi додолу. Отець Єремiя почав швидко перебирати пальцями зерна чоток.

- Думаю завести магазин i з винами; маю агентiв од значних виноградарiв в Грецiї. Менi здається, що торг винами тутечки пiшов би непогано, - сказав Копронiдос.

- Як будете заводити магазин з винами; то заводьте недалечко од нашого монастиря, - сказав отець Тарасiй, - бо, знаєте, часом приїдуть з сiл гостi, то буде недалеко посилать.

- Для братiї ж по чину монастирському положено в великi свята по красовулi вина, - сказав Копронiдос.

- В нашому монacтиpi й красовулi дають не знають якi, нема чим горла помочити, - сказав отець Тарасiй, - ковтнеш, як муху, i незчуєшся. От красовулi од добродiйних приносин - то зовсiм iнша рiч.

- Були приносини колись - то од боляр та од боляринь, - несмiливо почав отець Iсакiй, - а тепер…

- Та боляри тепер щось скапцанiли! - перебив його отець Тарасiй.

- А боляринi кинулись на суєту; тiльки й знають тi золотi зап'ястя та ожерелiя… а до монастирiв… - знов почав отець Iсакiй, очевидячки, дуже сердитий на скупих боляринь.

- Боляринi тепер тiльки й знають, що натирати ланiти червоними рум'янами та замiтать тротуари шовковими хвостами од спiдниць. А вже тi вихання головою та станом… - почав отець Тарасiй.

- Та моргання бровами, та покивання вiями й очима навiть у церквi, - сказав отець Палладiй.

- Спокуса тiльки од нечистого чорноризцям, - обiзвався отець Iсакiй.

- Нашi купцi не такi. Ми ще не впали в грiховну суєту, - обiзвався Копронiдос. - Треба менi, отче Палладiю, зняти мiрку з аналоїв. А потiм пiду в магазин i виберу покрiвцi.

- Зайдiть на вечерню. А пiсля вечернi й мiрку вiзьмете, - сказав отець Палладiй.

- Добре! А завтра прошу вас, чеснi отцi, до себе на вечiрнiй чай та на трапезу. Я люблю духовний чин, а найпаче чорноризцiв. Моя квартира проти самої монастирської брами, - сказав Копронiдос i встав, щоб попрощатись з ченцями.

- Прошу вас усiх… Моя супружниця богобояща. Вона зросла недалечке од святої Афонської гори й буде рада привiтати вас у своїй господi, - додав Копронiдос, цiлуючи в руки ченцiв.

Вiн поклонився низенько аж у пояс ченцям, вийшов якось по-котячому, тихо, навшпиньки й тихесенько причинив за собою дверi.

- Бог посилає нам жертвователя, - сказав отець Iсакiй.

- Бог посилає нам дурня, та, здається, ще й грошовитого, багатенького, - додав отець Тарасiй i зареготався на всю келiю. - Ходiм лиш до його, панотцi! Хоч по добрiй красовулi смикнемо. Греки знають смак у винi. Та й м'ясця печеного попоїмо, бо вже тi холоднi шинки та ковбаси чомусь в пельку не лiзуть. Пастерначе! Нагодую-таки я вас м'ясцем! Еге, так?

- О, борони й заступи мене, мати божа! - обiзвався отець Iсакiй. - У вас усе жарти. Не подобає чорноризцевi так жартувати. Ви все гнiвите бога та сатану звеселяєте, а вiн, мабуть, од радощiв аж танцює.

Пiсля вечернi Копронiдос зостався в церквi й ждав отця Палладiя. Вийшов з олтаря отець Палладiй, зняв мiрку з попокpiвцiв i оддав її Копронiдосовi.

- Заходьте ж до мене завтра пiсля вечернi на вечiрню трапезу! - знов просив Копронiдос отця Палладiя. - Та попросiть од мене єромонахiв, що я бачив у вас в келiї.

 

III

Другого дня пiсля вечернi отець Палладiй з отцями Iсакiєм, Єремiєю та Tapaciєм прямували до брами по гycтiй алеї монастиря. Тiльки що вони вийшли по сходах в дзвiницю, через котру був головний вихiд з монастиря, назустрiч їм iшов Копронiдос.

- Зустрiчаю вас, чеснi отцi, як колись у давню давнину Авраам стрiчав трьох странникiв, - сказав Копронiдос, знявши бриля й низенько кланяючись.

Копронiдос пiшов поруч з ченцями й привiв їx до свого житла. Ченцi увiйшли в кiмнату Копронiдоса, перехрестились по тричi до образiв, а потiм привiтались з Копронiдосом.

Копронiдос попросив їx сiдати. Ченцi посiдали на стiльцях, але Копронiдос попросив отця Палладiя пе-pecicти на турецьку канапу. Копронiдосова кiмната зовсiм була схожа на чернечу келiю. Два кутки були обвiшанi образами, i в кутках горiли двi лампадки. В одному кутку на косому столику були наставленi святощi, принесенi нiбито з Афона та з Єрусалима: пляшечки з свяченою водою, якiсь камiнцi, кипарисовi хрестики та образки; в самому куточку стояли двi пальмовi cyxi гiлки. Через кiмнату був простелений узький килимок, виплетений з чорних та бiлих крайок. В кiмнатi пахло смирною та кипарисом, тхнуло монастирським духом далекого Сходу.

Незабаром у дверях з'явилась не дуже молода, але гарна з лиця така добра товстуля, низька, кругленька, i, неначе клубок, помаленьку покотилась з дверей по килимку. Голова в неї була напнута чорною шовковою хусткою; кiнцi хустки телiпались на повних грудях; шия була обгорнута бiлою хусточкою. На чорнiй сукнi ясно вирiзувались жовтi зернистi чотки, котpi вона держала в бiлiй пухкiй руцi.

- Моя супружниця, котрою благословив мене бог! - рекомендував Копронiдос.

Супружниця пiдступала до кожного ченця по черзi. Кожний чернець уставав з мiсця й хрестив її великим хрестом. Вона поцiлувала ченцiв у руку.

- Як же ваше святе ймення? - спитав отець Палладiй.

- Мелетiя, - несмiливо обiзвалась товстуля й стояла серед гостинної нi в сих нi в тих, неначе наймичка, готова вислухати приказ господаря.

- Iванiвна по батьковi, - додав Копронiдос, - зросла пiд захистом святої Афонської гори, недалечко од Афона, родом грекиня, любить монастирi та святих чорноризцiв. - Копронiдос показав Мелетiї на стiлець. Вона сiла помаленьку, обережно, як сiдає школяр тодi, коли його попросить сiсти вчитель. Склавши бiлi руки й поклавши їх на животi, вона почала крутить великими пальцями, палець кругом пальця, так жваво, що аж чотки в неї в руках шелестiли. Мелетiя витрiщила на ченцiв здоровi темнi очi, як корова на новi ворота, й мовчала. Отець Тарасiй так i вп'явся очима в її повне блiде лице.

- Не нудьгуєте в нас за своїм краєм? - спитав у неї отець Палладiй.

- Нi, я вже оговталась, звикла до Києва, - обiзвалась Мелетiя й засоромилась.

"Десь я неначе її бачив, - подумав отець Палладiй, - неначе вона колись наймала молебень… давненько… рокiв з п'ять переднiше… Такi товстi брови…"

Мелетiя нiколи й не бачила Афона: вона була таки грекиня, але київська, мiщанка з Подолу, i не була навiть жiнка Копронiдоса… Посидiвши й поклiпавши очима на ченцiв, Мелетiя вийшла i пiшла в пекарню готувати ченцям закуску та вечерю.

- У вас благочестиво в хатi: пахне смирною та кипарисом, - обiзвався отець Iсакiй.

- Наче в храмi, - обiзвався отець Єремiя i навiщось перехрестився.

- В мене багато святощiв з Єрусалима, - сказав Копронiдос, - ви, святi отцi, знаєтесь на тому: от вода з святої рiки Йордану. - Копронiдос устав, пiшов у куток до столика, взяв кiлька пляшечок з водою й подав ченцям. Ченцi забрали в руки пляшечки, повертiли їх у руках i поставили на стiл.

А оце камiнцi з Вiфлiємського вертепу, - сказав Копронiдос, взявши в руку кiлька камiнцiв. Вiн перехрестився, поцiлував камiнцi й подав Iсакiєвi. Отець Iсакiй з рушливiстю узяв у руки один камiнець, перехрестився й поцiлував. Єремiя взяв у Iсакiя камiнець i, знявши клобук, i собi перехрестився й поцiлував камiнець. Палладiй тiльки подержав у руках камiнець, подивився й поклав на стiл. Але рушливий Тарасiй навiть не взяв у руки тих камiнцiв, тiльки мовчки дивився на їх; очевидячки, вiн ждав од Копронiдоса не камiнцiв, а чогось смачнiшого й тривнiшого.

- А оце камiнцi з-пiд святої Голгофи, - сказав Копронiдос i, поцiлувавши, вiн подав ченцям якiсь чудної форми камiнцi.

Тi камiнцi бачили Єрусалим так само, як i Копронiдос: вiн назбирав їх по берегах Росi. Ченцям вже трохи обридли тi камiнцi: вони вже їх не цiлували, а тiльки подержали в руках та й поклали.

- Були в Єрусалимi? Бачили гроб господнiй. Голгофу? - спитав у Копронiдоса Iсакiй.

- Сподобив господь, сподобив! Бачив усi святi мiсця, - одповiв Копронiдос.

- Ой господи! Спаси й помилуй нас! - обiзвався Єремiя. - Красно там, дивно й велелiпно?

- Красно й дивно! Бачив я й Голгофу, гроб господнiй, чув, як душi грiшникiв плачуть i скрегочуть зубами. Є там у стiнi в великiй церквi дiрка, вона йде пiд землю просто в саме пекло. Як притулиш вухо, то й чуєш i крик, i галас, i стукiт, i гуркiт, i клекiт, i скрегiт зубiв, - сказав Копронiдос.

Отець Iсакiй важко зiтхнув i перехрестився. Вiн був з простих селян i йняв вiри тим побрехенькам та теревеням Копронiдоса, бо вже це чув од людей-прочан, що мандрували на прощу в Єрусалим.

- Ой господи! Спаси нас i помилуй, - промовив вiн тихо.

- А проти великодня на утренi святий огонь сходить з неба. Патрiарх входить у печеру до гробу господнього з пучком незасвiчених свiчок i молиться. Огонь спадає з неба, i самi свiчi запалюються, - теревенив далi Копронiдос.

- Дивнi дiла твої, господи, - сказав Єремiя й перехрестився.

- А оце пальмовi гiлки, посвяченi в єрусалимському храмi на вербу; це там такi нiби верби, - сказав Копронiдос i подав одну гiлку отцевi Палладiєвi. Отець Палладiй узяв гiлку, подивився, понюхав i поклав на столi. Пiсля його понюхали гiлку й другi ченцi.

Отець Єремiя знов важко зiтхнув i глянув на образи.

Тим часом Мелетiя принесла чай i поставила на столi, а до чаю подала пухкої паляницi на тарiлцi. Ченцi побрали стакани й розговорились. Копронiдос винiс до чаю пляшку рому.

Ченцi спершу трохи церемонились, прикривали зверху долонями стакани, одмагались, вважаючи ром за грiх; але невпроханий Копронiдос силою поналивав їм рому в чай. Отець Тарасiй, випивши пiвстакана чаю, без сорому взяв пляшку, бурхнув рому в стакан i сповнив його до крис. Мелетiя наливала й приносила стакани безперестанку. Пуншi за пуншами щезали, неначе ченцi виливали їх у безодню.

Попиваючи пуншi, ченцi все судили цей грiховний мир та гудили "болярiв" та скупих на приносини "боляринь".

- Ще тiльки й зосталось благочестя, що помiж купецтвом, - почав отець Iсакiй, - благороднi ходять у монастирi до церкви, тiльки задля того, щоб послухати чудову пiвчу та подивитись на церемонiю, а серце в їх - камiнь; гроб одчинений- гортань їх.

- Паничi ходять до церкви, щоб моргать на паннiв, а не молитись, - обiзвався отец Тарасiй з смiхом.

- Ой правда, правда! - знов обiзвався Копронiдос, ще й важко, але якось роблено зiтхнув.

- Грiх твориться в храмi: не стоять на службi благообразно, осклабляються устами, - додав Єремiя.

- А говiють - тiльки в рот вiють, - додав Тарасiй i влив у рот трохи не пiвстакана пуншу, захлинувся й став кашляти, навiть чмихать.

- Кажуть, що в Петербурзi якийсь болярин завiв нову вiру; сам проповiдує в своїх позлащенних чертогах, а боляринi грають на органах чи на фортеп'янi та спiвають, та козлогласують. Ой, господи, спаси нас! - сказав Iсакiй.

- Кажуть, що цар звелiв тому єресiарховi виїхати з Петербурга. А вiй i каже: скажiть царевi, що виїду з города разом i воднораз, в одну годину, на чотирьох заставах. Ото цар звелiв стерегти, застави, i з усiх чотирьох застав в одну й ту саму хвилину виїхав той єресiарх i поїхав за границю на теплi води, - промовив авторитетно отець Єремiя.

- Ото, скажiть! Такi чуда, як i на Афонi, - обiзвався Копронiдос.

- Не так-бо було! То Пашков, великий багатир, завiв нову вipy в Петербурзi. А ви, отче Єpeмiє, мiшаєте одне з другим. То колись були масони в Петербурзi, що накладали з чертами, - сказав iронiчно отець Палладiй, обертаючись до Єремiї, як до непросвiченого простого селянина.

- Суєта настала на свiтi. Мир загруз i бабляється у гpixax, як свиня в барлозi, - далi тяг свiй плач отець Єремiя.

- А! Враг його бери! Нам байдуже! - сказав отець Tapaciй, виливаючи в рот пунш.

Пiсля чаю та пуншiв Мелетiя застелила стiл скатертиною, принесла двi тарiлки пирогiв, поставила тарiлки з шинкою, ковбасами, оселедцями, iкрою та сиром. За пирогами та закускою з'явились на столi пляшки з горiлкою, наливкою та винами. Копронiдос налив ченцям по чарцi горiлки. Ченцi з смаком випили разом, неначе москалi бахнули з рушниць по командi.

- Прошу, святi отцi, закушувати; от м'ясне, а от рибне. Це пирiжки з рибою, а оце з м'ясом: хто чого хоче. В нас, в грецьких монастирях, чорноризцi їдять i м'ясо. А як у нас їдять у монастирях м'ясо, то й вам не rpix, - сказав Копронiдос, щоб надати смiливостi братiї.

- Який тут rpix! - сказав отець Тарасiй i кинувся на ковбаси. - "Не входяче в уста поганить чоловiка, а виходяче з уст".

- Та воно-то так! Нiгде правди дiти, - обiзвався отець Палладiй i кинувся до шинки з жадобою, бо вже довго пiснюкав у монастирi. Отець Iсакiй та Єремiя, одначе, крiпились i закушували горiлку пирогами з рибою. Єремiя тiльки поглядав скоса на ковбаси. Пiсля закуски Мелетiя принесла на полумиску здорового начиненого коропа, а пiсля коропа подала шматок печеного поросяти з начинкою; порося було сите, пахуче, з закарцюбленим хвостиком; вона ще й подала хрiн до його мов на великдень. Отець Тарасiй не ждав навiть, поки його попросить хазяїн, i кинувся на порося, як вовк на ягницю. Отець Палладiй одкраяв i coбi добрий шматок. Iсакiй та Єремiя аж скривились i мовчки дивилися на ситеньку поросятину. Тепла пахуча пара од поросятини страшенно дратувала в їх апетит.

Iсакiй понурився i аж здихнув важко.

- Отче Iсакiю? - обiзвався Тарасiй. - Поки ти зiтхатимеш, то ми усе порося укладемо в копи. Бери мерщiй виделку та їж! - сказав вiн геть-то нецеремонно. Отець Iсакiй i справдi побачив, що Тарасiй не жартує. Вiн ухопив на виделку здоровий шмат поросятини й нагрiб пiвтарiлки начинки.

- Ми в гостях, а в гостях у чужих людей все одно що в дорозi, а в дорозi i чорноризцевi можна їсти, що бог пошле, - сказав Iсакiй, щоб заспокоїти своє сумлiння.

- Отче Єремiє! Розрiшайте-бо! В грецьких монастирях розрiшають собi м'ясо, i це не вважається за грiх, - благав Копронiдос.

Отець Єремiя кривився, морщився, довго дивився одним оком на образи, а другим на порося.

- Та вже прочитаєш дома правило в молитвах ввечерi, то бог простить. Ми ж не в монастирi, а в гостях i в дорозi; "грiх у мiх, а спасiння в торбу!"- заспокоював отець Тарасiй.

Отець Єремiя таки не втерпiв: одшматував прездоровий шматок поросятини, похапцем нагрiб начинки й почав уплiтати на весь рот. В хатi стало тихо, тiльки було чуть, як лущало порося в зубах та жмакали й плямкали жадобнi роти.

- От так святi чорноризцi! Грiшний мир гудимо та судимо, а порося уплiтаємо на всi заставки та горiлочку попиваємо, - смiявся отець Тарасiй. Порося так швидко зникло десь з полумиска, що й хазяїн не зоглядiвся. Пiсля поросяти пiшла чарка за чаркою. Копронiдос наливав чарки наперемiнку то вином, то наливкою, то горiлкою. Ченцi не розбирали й лили в рот чарку за чаркою: вони хапались, щоб часом не замкнули на нiч монастирської брами.

- Де ж раба божа Мелетiя? - спитав Тарасiй, одкинувши голову на спинку стiльця й одсапуючи, неначе пiсля працi. Йому заманулось подивитись на чорнi густi брови та карi очi тiєї раби божої. Копронiдос покликав Мелетiю. Вона сiла проти Тарасiя, промовила кiлька слiв, а потiм замовкла й тiльки крутила пальцем кругом пальця, неначе пряла. Тарасiй витрiщав на неї очi й осмiхався, показуючи широкi зуби, неначе лопатнi. Посидiвши трохи, Мелетiя встала й вийшла, хитаючись на ходi, як годована качка.

"Ну, цей чорноризець ласий i до поросятини, i до чорних брiв…" - подумав Копронiдос i намотав собi на вус.

- Ой, час у монастир! - аж гукнув на всю свiтлицю отець Палладiй. - Швидко замкнуть браму.

I вiн обперся лiктем об локiтник канапи й насилу пiдвiв своє важке сите тiло. Ченцi наче по командi пiдвелися з мiсцiв, перехрестились до образiв, подякували хазяїновi та хазяйцi, накинули на голови клобуки, забряжчали чотками й хапком вийшли на вулицю. Копронiдос ухопив шапку й вибiг випроводжати їх. Вiн боявся, що ченцi не потраплять до брами, часом зiб'ються з дороги й заблудять.

Прийшли до монастиря, до брами в дзвiницi. Треба було виходити на високi сходи.

- Що це таке? Виходили з монастиря - сходи були як сходи, а теперечки стоїть неначе якась гора! - мимрив Палладiй. - Як я вийду на цю гору?

- Ой, спаси нас, господи, i помилуй! Не вийду й я: такi великi схiдцi! - сказав Iсакiй i без сорому сiв на сходах.

- Ой господи, спаси нас, грiшних! Не вилiзу й я! - сказав Єремiя i, ступивши на сходи, спiткнувся та й сiв.

Отець Тарасiй якось вилiз сам на сходи. Копронiдос повиводив попiд руки на сходи ченцiв.

- Як же ми тепер посходимо наниз звiдсiль? Ще порозкочуємось, як онуки, по сходах, - бiдкався отець Палладiй.

Не встиг вiн цього промовить, як Єремiя вже спiткнувся на крутих сходах.

- Ого! Отець карлюка вже внизу! Хоч маленький, але спiшненький, - обiзвався Тарасiй.

Копронiдос мусив брати кожного ченця пiд плечi й позводив їх з сходiв, а потiм повiв по алеї, як поводатар водить слiпих старцiв.

- Як часом заманеться вам, чеснi отцi, печених єгипетських м'ясiв та "говяд" або чого питного, то я вам носитиму в келiї; прикрию чим-небудь та й принесу в хустцi, - сказав Копронiдос.

- Менi печене порося на вечерi! - сказав Палладiй.

- А менi питного чого… знаєте… спирту, рому, - обiзвався Iсакiй.

- Добре, добре! Моя Мелетiя спече i порося, i iндика, i чого схочете, тiльки давайте грошi, - сказав Копронiдос.

- Добрий ви i богобоящий чоловiк, i до монастиря ревнивий, - сказав отець Палладiй.

 

394

- Спаси вас, господи, i помилуй за добре дiло! - обiзвався Iсакiй.

- I не введи нас в iскушення! - молився отець Єремiя i хотiв перехреститись, але рука його не слухалась i не достала до чола.

- Ой господи! Спаси i помилуй нас, грiшних! Дивнi дiла твої, господи! В головi грають музики, гудуть цимбали та неначе б'ють у бубни, - мимрив отець Iсакiй.

Отець Тарасiй, коливаючись на ногах, збився з дороги, звернув з алеї на траву. На травi покотом спали прочани, чоловiки й баби. Тарасiй, одбившись од поводатара, потрапив на сонних бабiв та молодиць.

- Дивнi дiла твої, господи! Чи я в монастирi, чи на полi бранi ходжу по трупах убiєнних? - метикував отець Тарасiй i наступив на сонну бабу. Баба прокинулась i ойкнула з переляку. Тарасiй опам'ятався й повернув цабе на алею. Копронiдос порозводив чорноризцiв по опрiчних келiях i вертався додому.

- Заплутались трошки коропи в моїй мережi: час приступати до дiла. Заплатять ченцi менi i за поросята, i за iндики, i за ром, i за пуншi… Заплатять щедро, - промовив нишком Копронiдос, почуваючи пахощi чернечих тисячок.

Другого дня Копронiдос послав на базар Мелетiю, звелiв їй купити порося та годованого iндика, а сам побiг у магазин i купив два покрiвцi на аналої. Перед пiзньою службою божою вiн прийшов до церкви заздалегiдь i, викликавши через послушника отця Палладiя, подав йому чудовi парчевi покрiвцi з бiлим полем, з чудовими дрiбненькими квiтками. I ченцi, i послушники позбiгались, щоб подивитись на щедрий дар богобоящого купця.

А пiсля вечернi, того ж таки дня, Копронiдос знов з'явився на монастирськiй алеї. Вiн нiс у руках уже iнший дарунок, зав'язаний у червону велику хустку: печене порося з начинкою для отця Палладiя та печеного iндика для отця Тарасiя. Другого дня знов заманячила на монастирськiй алеї чорна Копронiдосова борода. Вiн знов нiс у руках здоровий узел.

Через зав'язанi кiнцi хустки виглядала синя шовкова матерiя з золотими дрiбними квiточками. Тiєю матерiєю були прикритi здоровi сулiї з горiлкою та пляшки з ромом та з наливкою: то був дар Копронiдоса для отця Iсакiя та Єремiї, прилюбних до горiлки. Копронiдос став потайним чернечим агентом для приставки пляшок з усяким добром для чорноризцiв…

- Та й благочесний же та щедрий на жертви оцей купець-грек! - розмовляли помiж себе послушники та бiднiшi iєромонахи. - Усiм серцем прилип до нашого, а не до iншого монастиря: трохи не що божого дня носить жертви в монастир; наче наш монастир прилюбив його до себе, як прилюблюють чарами дiвчата парубкiв.

Але… ченцi не знали, звiдкiль iшла та прилюбнiсть.

 

IV

Минуло доволi часу. Копронiдос став близьким чоловiком, навiть пристелем ченцiв. Вiн усе давав на монастир, як кажуть, для людського ока, дрiбнi жертви: то ладан, то смирну, то оливу; купив невеличку лампаду й почепив перед одним образом. Ченцi запрошували Копронiдоса до себе на чай та на закуску й побратались з ним. Копронiдос запрошував ченцiв до себе й ставив для їх багатенькi опрiчнi трапези: i для "ядущих говяда, i для не ядущих".

Раз Копродонiс запросив до себе самого отця Палладiя. За чаєм вiн почав з ним таку розмову:

- Знаєте що, отче Палладiю! От чорноризцi мають покладнi грошi й держать їх дурнiсiнько пiд спудом, в скринях. Грошi дурно лежать, дармують i не дають нiякої користi, нi навiть процентiв. Це дiло не практичне: треба робити так, щоб грошi плодили грошi.

- Воно й справдi так… - обiзвався Палладiй. - Але де ж нам, чорноризцям, вести мирськi грошовi справи? Ми в монастирi, а не в мирi…

- То давайте грошi на позичку купцям! Грошi вернуться додому, ще й принесуть у скриню проценти. Хто має корови, той має молоко й телята; а у вас нiби корови недiйнi, ялiвки, без молока й без телят… - сказав Копронiдос.

- Гм… це правду ви кажете… непогане дiло… - муркнув отець Палладiй i задумався.

- А скiльки процентiв дали б купцi, примiром? - спитав отець Палладiй.

- Дали б сорок або принаймнi тридцять на сто, а може, й бiльше, - сказав Копронiдос, - це, бачте, залежиться од умови та й од купця.

- Непогане дiло. Треба б собi i мебiль шовком оббить… i перськi килими новi купити… бо почуваю, що в повiтрi висить вже архiмандрича митра над моєю головою… Та й дочкам треба б послати трохи, бо вони сiм'янистi обидвi i в їх дiтей купа. Та треба грошей на наливки… та на вина… на вiтання значних гостей, не таких, як Iсакiй швець чи кравець… - сказав отець Палладiй, i спокуса заворушилась в його головi.

- Авжеж! Як пiдете вгору високо, то й грошi повиннi йти вгору.

- А чи знайдуться ж такi купцi, багатi, чеснi й певнi позичники? Чи можна їм йняти вiри? Грошi - ласа рiч, а мир любить грошi. Люди люблять позичать i не люблять оддавать, - сказав отець Палладiй.

- Знайдуться певнi й благонадiйнi позичники. От хоч би й я! I я ладен платить вам тридцять п'ять процентiв на рiк! Дам вам вексель, завiрю його в нотарiуса. А коли хочете, запишу в заставу для забезпечностi й свiй магазин. Банк не дасть вам таких процентiв, - сказав Копронiдос, - спробуйте на рiк, а не сподобається вам, я верну вам капiтал з процентами. А грошi вам здадуться. Дасть бог, швидко будете архiмандритом… а потiм i архiєреєм…

Отець Палладiй довго думав та мiркував, гладячи розкiшну бороду. Перспектива архiмандричної обстави: дорога мебiль, перськi килими, шовковi та оксамитовi ряси, золотi дорогi митри, обсипанi дорогими дiамантами, - все це дуже надило й манило його. Вiн любив блиск, розкiш i жадав багатої, естетичної церковно-аристократичної обстави.

"За три тисячi в один рiк матиму процентiв бiльше тисячi карбованцiв… Гм… Дадуть архiмандричу митру, то справдi здадуться… справлю дорогу митру з золотим полем, звелю обсипати дорогими дiамантами; хрестик зверху на митрi треба б зробити з брильянтiв. Справлю таку митру, якої нема й в архiєреїв. Я люблю, як митра сяє… та ще як вдарить сонце в вiкно, то блиск по митрi аж переливається, аж бiгає смугами, а найбiльше тодi, як архiмандрити хрестяться та кланяються… Тим-то, мабуть, вони так часто й кланяються… Та й посох треба позолотить, а змiя зверху варто б для шику обсипати брильянтами… Гм… на це треба багато грошей… В мене будуть у гостях професори й архiмандрити… Та й сам швидко буду архiєреєм… Знов треба буде багацько грошей, бо жалування мале - не покрiпишся".

Блискуча мрiя блискавкою мигнула в головi отця Палладiя й розворушила його честолюбнiсть i потяг до слави, до блиску. Отець Палладiй раптом перестав гладити свою густу бороду й легенько вдарив долонею по столi. Повна рука з повними, наче налитими пальцями, нiби прилипла до стола.

- Добре! Згода! - сказав вiн твердим голосом. - За п'ятдесят процентiв на рiк! - Скiльки? - спитав Копронiдос, i його чорнi очi засвiтились, заблискали, неначе в кота, що налагодився кинутись на мишу i знає, що миша вже не втече од його лапок та пазурiв.

- Три тисячi! - сказав отець Палладiй i подав руку Копронiдосовi.

Копронiдос ляснув його по долонi i велiв Мелетiї принести пляшку вина. Запили могорич. Написали вексель. Ввечерi в своїй келiї отець Палладiй вийняв з-пiд спуду грошi й оддав їх Копронiдосовi. Копронiдос неначе на крилах вилетiв з келiї. Здоровий осятер заплутався в його афонську мережу.

Другого дня Копронiдос прийшов на вечерню. Вiн став перед чудовним образом, пiдвiв очi вгору до неба й усе думав та гадав, розкидаючи думки, на котрого б чорноризця тепер закинути мережу: чи на Єремiю, чи на Iсакiя, в котрих вiн примiтив великий потяг та прилюбнiсть до чарки. 3 котрим-то буде легша й кориснiша справа.? Хто з їх скупiший? I в Єремiї ряса на спинi порудiла, i в Iсакiя спина руда, неначе налатана рудою латкою. I в Єремiї хустка до носа свiтиться наскрiзь, як решето, i в Iсакiя хустка до носа неначе прострелена кулями: бо як сякає носа, то часом гострий нiс потрапляє в дiрочку й стирчить з хусточки, неначе сякає дзьоба чорногуз. В отця Iсакiя намiтка на клобуцi така гарна, як стара запаска, котрою молодицi виносять попiл на смiтник… Але i в отця Єремiї тiльки трошки краща. I в Єремiї рясно латок на пiдряснику, i в Iсакiя такi самi взорцi, рясненько розкиданi по кафтанi… I в Iсакiя чоботи на носках роззявили рота, неначе просять їсти, i в Єремiї з носка часом висовується онуча, неначе чобiт висолопив язика.

Пiдвiвши очi вгору, Копронiдос думкою лiчив латки на обох чорноризцях i налiчив їх на отцевi Iсакiєвi бiльше.

"Еге! Вiн скупiший… Треба ловити отця Єремiю, засiдать на засiдки на його, бо, певно, його легше буде впiймати", - постановив собi Копронiдос i пiсля вечерi зайшов на чай до Єремiї.

- Господи Iсусе Христе, сине божий, помилуй нас! - промовив пiд дверима Копронiдос тихим i трохи плаксивим голосом, неначе прохач-старець, що просить хлiба. Вiн постукав помаленьку в дверi.

- Амiнь! - обiзвався з-за самовара отець Єремiя. "Несе нечистий купця, та ще й на чай. А вiн п'є чай унакладку, а не вприкуску; пiде чотири грудки сахару, а може, й бiльш… бо часом п'є по три стакани чаю", - подумав Єремiя, одначе вiн швиденько пiдвiвся, й запросив купця до кiмнати, й привiтався з ним. Сiли за стiл, випили по одному стакановi чаю. Копронiдос подякував i не схотiв другого стакана. Єремiя осмiхнувся й повеселiшав. Копронiдос витяг з кишенi пляшку рому й поставив на столi. Єремiя став зовсiм веселий i ласкавий. Вiн нахилив голову близенько до пляшки й вирячив низькi очi на квиток. Двi пасмi тоненьких кiсок звiсились униз i коливались, злiпленi докупи, неначе їх кiт позасмоктував.

- А я до вас маю маленьке-маленьке дiльце… - сказав Копронiдос.

- Яке дiльце? - спитав Єремiя й одкинув голову назад, i вирiвнявся на стiльцi.

- У вас, чорноризцiв, грошi валяються в скринях без усякої користi, вибачайте, як черепки на смiтнику. Чом пак ви не оддаєте їх на проценти? Чом би вам не позичити будлi-якому купцевi, от хоч би й менi? Я вам заплачу великий процент, бо купцям треба не покладного, а летючого капiталу, щоб обертався швидко, як обертається земля кругом сонця.

- У мене нема грошей. Хто вам сказав, що в мене є грошi? - перебив його Єремiя i вп'явся сердитими маленькими очима в лице Копронiдосовi, мов роздратований ужака.

Копронiдос погладив бороду й хитро, хитро й смиренно наче заглядав в очi Єремiєвi.

- Менi нiхто не казав, що в вас є грошi, але я побував у багатьох монастирях…

- В мене нема грошей! - стиснув тоненьким голосом Єремiя.

- Я дав би великий процент. Я купець, вiдомий у Києвi, маю магазин… дам вам вексель, запишу вам у заставу свiй магазин. От i отець Палладiй позичив менi грошi за тридцять п'ять процентiв. Я дам вам п'ятдесят.

Єремiя слухав вважливо, насторочивши вуха.

- От ви маєте, нехай буде, тисячу; через рiк ви вже матимете пiвтисячi карбованцiв дурнiсiнько. Самi грошi прийдуть до вас у келiю.

- А через два роки буде тисяча? - спитав Єремiя, неначе писнув.

- А через три- пiвтори тисячi буде в вас!! - пiдняв i собi голос Копронiдос. Єремiя похилив голову, погладив тонку та рiденьку борiдку й задумався.

- То як же буде, отче Єремiє? - спитався Копронiдос.

"Палладiй позичив йому грошi… а вiн знає мир, хазяйнував, вiн чоловiк досвiдчений в цих мирських справах, чоловiк з розумом, вчений… Але, але шкода випускати з рук грошi… Як-таки так! Грошi лежать у мене в схованцi, а то вiзьми та й оддай їх комусь…" - думав Єремiя.

- Нi, нiяк не буде! У мене нема грошей! - знов писнув Єремiя. "Спитати б Палладiя?.. - подумав Єремiя. - Але це все одно, що признатись, що в мене є грошi. А Палладiй лепетливий на язик, скаже ще комусь, а хтось довiдається та видере вiкно, задушить мене i вкраде мої грошi…" - думав мовчки отець Єремiя.

- Коли хочете, я вам заплачу за перший мiсяць проценти зараз… та ще й червiнцями, - сказав Копронiдос.

Вiн витяг з кишенi капшук i висипав на стiл шiсть червiнцiв. Червiнцi засяли на скатертi. Єремiя поглядав на їх, як кiт на сало.

"Чи дати, чи нi? Оце яка диявольська спокуса! Але як же його таки витягти з кишенi грошi й оддати чужому чоловiковi?.. А червiнцi горять, як жар. Ой спокуса! Ой сатана манить мене!" - думав Єремiя i мовчки дивився на червiнцi.

- То як же буде? - знов спитав Копронiдос.

- Нiяк не буде! В мене нема грошей, - сказав Єремiя якимсь глухим та жалiбним голосом, що вилетiв з його грудей, неначе з забитої домовини.

- Як нема, то прощайте! Одначе помiркуйте до завтрього, - сказав Копронiдос, розпрощався й швиденько вийшов з келiї.

Отець Єремiя причинив дверi. В келiї стало тихо, неначе в могилi. Од лампади розливався свiт i ясно освiчував куточок келiї, бiлу стареньку скатертину на столi, миготiв на позолочених рамах образiв. Єремiя стояв мовчки серед келiї й дивився на образи.

"Це не купець, а сатана! - думав Єремiя. - Це сатана наслав на мене, грiшного, якогось диявола, а не купця… а купець спокушає мене. Може, вiн хоче вкрасти у мене грошi чи видурить та вивiдує, де вони схованi… Може, вже й украв…"

Отець Єремiя тихiсiнько закрався до стiльчика, взяв його у руки, приставив до груби, вилiз на стiлець i без найменшого шелесту одчинив дверцi в каглi. Пiднявши верхню покришку в каглi, вiн почав виймати звiдтiль свiй скарб, загорнутий в стару хусточку. Здавалось, нiби то порався не чернець, а якась тiнь, так крадькома й тихо вiн зробив усе дiло, неначе сам у себе крав грошi.

Єремiя злiз з табурета, розв'язав хусточку, вийняв звiдтiль сувої асигнацiй i почав розкладати їх по столi. Одiбравши в одну купу старi, обстрьопанi в руках селян бумажки, вiн поклав їх на столi; у другу купу поскладав новiсiнькi лиснючi бумажки. Тодi вiн розгорнув бiлий вузлик i витяг звiдтiль з десяток червiнцiв та старих срiбних карбованцiв i розсипав їх по бiлiй скатертинi. Червiнцi та карбованцi заблищали проти ясного свiтла. Єремiя полiчив грошi.

- Усi, дякувати господовi милосердному! Усi до одного рубля! Оце тисяча обстрьопаними, старими бумажками… Та й заялозили ж їх дiди та баби! Неначе в ротi пожували. А оце сотенька новiсiнька! Усi цiлi, хвалити ласку отця небесного.

Отець Єремiя одiйшов од стола й мовчки милувався своїм скарбом, а найбiльше блиском червiнцiв…

За дверима зашелестiв келiйник. Єремiя здригнувся, почав голосно читати молитви.

- Слава тобi, боже наш! Слава тобi, царю небесний, утiшителю… - молився Єремiя й накинув хусточку на свiй скарб… Єремiя важко зiтхнув, неначе живцем лiз на небо, i усе молився: вiн знав, що келiйник не увiйде до його тодi, як вiн стоїть на молитвi.

Шелест за дверима стих. Єремiя зав'язав у хусточку новi асигнацiї та червiнцi i знов поклав їх у каглу мiж двома покришками. Тисячу рублiв старими асигнацiями вiн сховав у скриню на саме дно.

"Нащо це я переклав тисячу в скриню? Чом не сховав усiх у каглу? Це нечистий, а не я, володав моїми руками, водив моєю думкою. Я, здається, не того хотiв… Я хотiв, здається, усi грошi заховати в каглi… Ага! Здається, думав… може, позичу тисячу за проценти… та щоб недалеко завтра шукать. Нi, я так не думав! Нi, не позичу зроду-звiку! Я цього не хочу…" - ворушилися думки в головi Єремiї, i вiн усе стояв серед келiї, неначе став з якогось дива соляним стовпом.

Уже й пiвнiч минула, а Єремiя стояв на одному мiсцi й думав. Вдарив дзвiн на дзвiницi дванадцять. Гук дзвона неначе розбудив його, як од сну. Вiн роздягся, лiг на убогу тверду постiль, але сон утiк од його очей.

Купець стояв перед ним, мов живий, i ласкавими очима манив його й дражнив: "Дай грошi! Наростуть удвоє, втроє…"

"Не дам, не позичу!" - думав Єремiя.

"Дай! Позич! Будеш багатий! Грошi виростуть, як дерево лiтом, - знав наче говорила до його й надила тiнь купця.

"Спокушає нечистий! Це вiн отут стоїть в моїй келiї й дражнить мене… Ой, господи, спасителю мiй! Оджени од мене лукавого i всiх янголiв його!" - молився Єремiя й хрестився; вiн перекидався на обидва боки, знов молився.

А молитва не проганяла спокусливої думки… Перед свiтом Єремiя задрiмав. Йому привидiлась якась мара, нiби серед келiї стоїть сатана з рогами, з хвостом, чорний, як Копронiдос, з такими ж здоровими очима. Сатана вищирив зуби… витрiщив очi; з рота запашiв жар; висолопився червоний довгий язик; зуби здоровi, ще й гострi, а в зубах блищать червiнцi… I сипляться з рота, i падають без шелесту на пiдлогу на купу. А золота купа з червiнцiв усе росте, збiльшується, пiднiмається аж до стелi.

Задзвонив дзвiн на утреню. Єремiя кинувся, пiдвiвся. В хатi блищав тихий раннiй свiт.

"Спаси мене, сине божий! Завiвся нечистий у моїй келiї. А все через того купця. Доки його не було, доти я жив собi тихо, в мирi, молився богу, не знав нiякої спокуси. А тепер… Ох, як неспокiйно стало, важко на душi! Спокою мiй, де ти дiвся? Молитво моя, де ти подiлась? Мабуть, янгол мiй оступився од мене…"

Єремiя вмився, вбрався, вийшов на алею. Свiже здорове повiтря обвiяло його гаряче лице. Вiн став бадьористий, кремезний. Думки пiшли спокiйнiше, помiрнiше. Увiйшов вiн у церкву, став на своєму мiсцi у формi i зараз кинув оком на чудовний образ. Купця перед образом не було. Вже й утреня йшла до кiнця, а купець не прийшов. Єремiя сливе усю утреню тiльки й думав за купця; молитва не йшла йому на серце, бо серце неначе зачинилось i замерло для молитви.

"Шкода, що не прийшов… Жаль! - думав Єремiя. - Може, вже бiльше й не прийде! Шкода! Погано я зробив, що не позичив йому грошей. Був би забагатiв. Посипались би тисячi за тисячами. Само щастя лiзло у руки. А тепер…"

Єремiя незчувся, як скiнчилася утреня.

Задзвонили в дзвiн на службу божу. Копронiдос знов не прийшов до церкви. Єремiя поглядав на порожнє купцеве мiсце, скривився й трохи не заплакав. Того, що правилось у церквi, вiн не чув i слова.

"Сили небеснi! Архангели й янголи! Що це дiється в моєму серцi? Але чом не прийшов до церкви купець?" - думав Єремiя й трохи вже не плакав… за купцем… Єремiя вертався до келiї й усе оглядався, чи не йде за ним слiдком купець. Але купця не було видно. На вечернi Єремiя углядiв у церквi Копронiдоса й почутив у серцi, що зрадiв, i справдi, пiсля вечернi Копронiдос зайшов у келiю до Єремiї. Пiд пахвою вiд держав щось чимале, загорнуте в хустку.

Посiдали вони. Келiйник подав чай i вийшов. Чернець почував, що в його серце швидко кидалось, i вагання найшло на душу.

- Що ж, отче Єремiє, як буде з грiшми? Чи позичите, чи нi? Рiшимо це дiло зараз, коли ви вже наважилися позичить? - спитав Копронiдос i втирив очi в ченця.

- Хто його зна! I сам не знаю, що робити, як вчинить, - якось повагом обiзвався отець Єремiя i схилив голову та все дивився на стiл, все думав, трохи не ймучи вiри та вагаючись.

"Будуть грошi в моїй кишенi… Вже в ченця iнший тон… Треба лаштувать гармату й пускати останню бомбу. Чернець оддасться в мої руки".

- А я от принiс, - почав Копронiдос i розв'язав хустку, розгорнув шматок квiтчастої вовняної матерiї, а всерединi в матерiї лежали загорнутi двi пляшки доброї горiлки.

- Що це? Чи не жертва да божий дiм? - спитав Єремiя.

- Нi, горiлка не для божого дому, а так… на монастир для благочестивих i поважних ченцiв на гостинець, - сказав Копронiдос i поставив на стiл пляшки з горiлкою. - А це, як позичите менi грошi, то дарую вам дарунок на рясу, - сказав Копронiдос i подав Єремiї матерiю. Єремiя схопився як опечений, ухопив у руки матерiю та й побiг швиденько до вiкна.

- Добряща матерiя! Десять рiк поспiль рясу носитиму, то не подереться, - сказав Єремiя ще й цмакнув язиком.

- П'ятнадцять год видержить! Цупка та мiцна, мов дротяна! Не бгається, насилу гнеться! Iстинно, наче шовк! Носiть та за мене бога молiть, - сказав Копронiдос.

- А це ром? Та, певно, ще й дорогий! Цц… - цмакнув Єремiя й пiдняв пляшку проти вiкна.

- Це дорога горiлочка. Патока й полинь! Усе вкупi! I солоднеча i гiркiсть! - сказав Копронiдос. - А що? Давайте грошi! Я й векселi принiс; а як сподобите мене довiр'я, то цей дар приймiть, i проценти за перший мiсяць ось нате, та ще й червiнцями!

Копронiдос витяг червiнцi й дзенькнув ними по столi. Червiнцi делiкатно дзенькнули, неначе арфа заграла.

"Мов небесна музика дзвенить!" - подумав Єремiя й почув, що його серце пом'якшало й подобрiшало. Вiн кинувся до скринi, витяг тисячу карбованцiв, двiчi перелiчив грошi i, спершу перечитавши вексель, однiєю рукою подав грошi, а другою усунув вексель в одчинену скриню й в одну мить замкнув її. Забравши грошi, спокусник, наче веселий дiдько, виплигнув з келiї, забувши навiть попрощатись i поцiлувати отця Єремiю в руку.

Вiн не йшов, а нiби на крилах летiв по алеї, наче злодiй, що вкрав та тiкає з краденим добром, щоб швидше його сховать.

Пiсля того Копронiдос пiдступив до отця Iсакiя. Три днi ходив вiн до ченця, запобiгав у його ласки й вiри, тупцяв коло його, дратував червiнцями, принiс в дар матерiї на рясу, три пляшки рому. Iсакiй був твердий, як кремiнь: не взяв нi матерiї, нi рому, i грошей не дав. Вiн у мирi був шевцем i дуже зневiрився в людях, бо добре знав їх.

"Ну, з цього кременю, мабуть, не викрешу огню. Дурнiсiнько втрачався на подарунки. Але… треба братись на хитрощi".

Копронiдос довiдався, що отець Iсакiй в мирi був шевцем. У шевцiв є прилюбнiсть до гарних чобiт: вони усi поважають чоботи бiльше од усього на свiтi. "Уплету я в свою мережу прегарнi дорогi чоботи… Чи не впiймаю на гак отого коропа", - подумав Копронiдос.

Вiн принiс ще раз Iсакiєвi матерiї на рясу, двi пляшки рому й виростковi чоботи на високих закаблуках та ще й на скрипах; халяви були добрящi, широкi, як корито, ще й повишиванi та помережанi зверху скраю на цiлу долоню. Отець Iсакiй, хоч i був дерзкий на вдачу, але вхопив чоботи, i як почув дух юхти та сирицi, як побачив чудовi повишиванi взорцi, то й не встояв; так i розiмлiв i таки дався в руки пройдисвiтовi. Вiн вийняв з скринi тисячу карбованцiв, узяв вексель i оддав грошi Копронiдосовi.

"Ловися, рибко, маленька й велика! Тепер час при-метикуватися до вдачi красуня отця Тарасiя… Але це… москаль добрий, i треба iншої принади на гачок, безпремiнно живої рибки на цю зубату щуку, а то ще проб'є мою мережу i випустить у дiрки дрiбнiшу рибку… i… ще й… накоїть менi багато лиха", - думав Копронiдос, вертаючись додому, неначе на крилах вiтру. Вiн не йшов, а його нiби самi ноги несли.

"Пройшов я i Туреччину, i Грузiю, i Грецiю, i Балкани, i Дунай, а таких дурнiв ще не бачив: таки так самi в руки й даються! Добрi, то ймуть менi вiри! Цей край для мене як рай. Ловися, рибко, маленька й велика! Буде на харч на старостi лiт… Але Тарасiй…" - i Копронiдос задумався, схиливши голову набiк i погладжуючи густу чорну бороду.

Другого дня Копронiдос зустрiв у монастирi отця Тарасiя.

- Чом пак ви до мене не заходите, отче Тарасiю? Моя Мелетiя все питає про вас: нудьгує за вами, - сказав Копронiдос.

- Стара вже ваша Мелетiя, - сказав Тарасiй i не засмiявся, а якось загерготав, як iндик.

- Пiслязавтра ввечерi приїде до мене з Одеси в гостi моя далека родичка… гм… зовиця… От так краля! Приходьте лиш, побачите! - сказав Копронiдос i хитро клiпнув одним оком.

Отець Тарасiй знов загерготав по-iндичiй.

- Добре! Прийду! - сказав отець Тарасiй i попрощався з Копронiдосом.

Дiждавшись часу запросин, отець Тарасiй зайшов до Копронiдоса. Переступивши через порiг кiмнати, отець Тарасiй кинув очима в куток i стовпом став. Вiн задер голову, так що послушницька чорна скуфiйка з'їхала аж на тiм'я. Вiн зняв швиденько скуфiйку й з дива аж витрiщив здоровi очi.

В кутку коло стола сидiла молода дiвчина, здорова, огрядна, з схiдним типом лиця, з довгим носом та з здоровими чорними очима. В неї було лице бiле, неначе обмазане крейдою; чорнi товстi брови чорнiли, як ужi; повнi губи червонiли, неначе помальованi червоною фарбою. На дiвчинi червонiла, аж горiла, як жар, суконна куртка, обшита синiми та золотими шнурками. На важких косах червонiла феска з синьою китицею. На шиї висiли три разки доброго намиста, а над чолом кругом фески блищав рядок позолочених круглих бляшок, неначе червiнцiв. З-пiд бiлої куцої сукнi висовувались нiжки в червоних черевиках. Дiвчина аж сяла на усей куток, неначе в свiтлицю влетiла жар-птиця. Убрання її було схоже на тi квiтчастi азiйськi убори, в яких виходять на сцену актриси й танцюристки.

- От i… зовиця приїхала до мене в гостi! - сказав Копронiдос.

Зовиця встала, але не приступила до отця Тарасiя й не попросила благословення. Отця Тарасiя так заслiпила та райська птаха, що вiн на це й не звернув уваги.

- Правда, гарно вбираються в нас, у Грецiї? - сказав Копронiдос.

- Гарно! Дивно! Благолiпно! - сказав отець Тарасiй швидко й голосно, неначе гупав довбнею.

- А правда, наша фустанела краща, нiж ваша плахта? - сказав Копронiдос.

- I фустанела гарна, i плахта непогана… Аби гарна дiвчина або панiя, - сказав отець Тарасiй одрубчасто, неначе цiлi галушки ковтав, i зареготався на усю кiмнату.

- А наша феска! Ож придивiться, лишень, отче Тарасiю! Правда, краща, нiж стрiчки та квiтки на ваших дiвчатах? - спитав Копронiдос.

- Усе гарно! Усе на славу божу! Усе лiпота: i феска, i стрiчки, аби дiвчина гарна, - обiзвався Тарасiй.

- Як же ваше святе ймення? - спитав отець Тарасiй у дiвчини.

- Гликерiя! - перебив Копронiдос похапцем.

- Еге, Гликерiя… - промовила дiвчина, неначе засоромившись, i кокетно нахилила голову й спустила очi.

Вона засмiялась. З-пiд товстих губiв блиснули бiлi широкi зуби. Трохи розтягнутий широкий рот з довгими та широкими губами став хижий якось по-вовчому i неначе промовляв: "Ой, хочу ласо їсти й ласо пити! Маю такий апетит, що ладна поїсти хоч би й київських ченцiв!"

- Чи ви пак вмiєте по-нашому говорить, чи тiльки говорите по-своєму? - спитав Тарасiй.

- Я вже давно живу в Одесi i вмiю й по-вашому говорити, - обiзвалася Гликерiя, - трудно було навчиться, але я таки перемогла трудноту й навчилась. Як наважишся, то всього навчишся.

- От i добре! Я думав, що ми будемо говорити на мигах, як я колись розмовляв з молдаванами на Бассарабiї. - I Тарасiй показав тi миги: крутнув головою, тикнув руками так химерно, що Гликерiя зареготалась.

Копронiдос подав чай; до чаю винiс пляшку рому. Вiн налив рому в стакан з чаєм Тарасiєвi, а потiм таки доволi бурхнув рому i в стакан Гликерiї. Гликерiя пила мiцний пунш, анiтрошечки не скривившись. Отець Тарасiй здивувався.

- О! То в вас, у Грецiї, як я бачу, i панни п'ють пуншi з ромом! - обiзвався отець Тарасiй.

- Атож! Як i в вас, - сказала Гликерiя й осмiхнулась, ще й зуби показала.

- П'ють. В нас щодо цього, то трошки вiльнiше, нiж у вас. Нашi грекинi п'ють i ракiю, - сказав Копронiдос.

- Що ж то за ракiя? Вино таке, чи що? - спитав Тарасiй.

- Не вино, а проста горiлка, - обiзвався Копронiдос.

- Ото, скажiть! Що край, то й iншi звичаї, - сказав отець Тарасiй i зареготався.

Гликерiя реготалась i собi, аж за боки бралась. Пiсля чаю Копронiдос подав закуску й горiлку.

Почастувавши Тарасiя, вiн налив у чарку ракiї й для Гликерiї. Гликерiя хапком та жваво випила чарку й не скривилась.

- Дивнi дiла твої, господи! - сказав отець Тарасiй. - В вас усе не по-нашому.

- А що, отче Тарасiю? А правда, гарна, гм… зовиця. Дивiться, очi гарнi, як в ангорської кози, - сказав Копронiдос.

- О, нехай бог боронить! Де ж таки, як у кози… Це не по-нашому, зовсiм не по-нашому, - сказав Тарасiй.

Схiднi метафори очевидячки йому не сподобались. Не сподобались вони i Гликерiї, бо й вона надула губи, й насупилась, i стала понура. Копронiдос примiтив це й кинувся на метафори бiблiйнi.

- А брови, як веселки, правда? Як мальованi! - знову обiзвався Копронiдос i заглянув Тарасiєвi в самiсiнькi очi, аж нахилився до нього.

- Що правда, то правда, - сказав Тарасiй.

- А перси! Як гора Кармiл! Правда! А голова! Як кедр лiванський; а шия, мов стовп сiлоамський! - хвалив Копронiдос i все присовувався до Тарасiя.

- Як гора… як стовп… Це ж вагота, i велика, що й я не здержав би, не то вона. Правда, що кедр… Нiгде правди дiти! - сказав Тарасiй i зiтхнув важко та тяжко.

- А шия! Як стовп сiлоамський! От придивiться лиш добре! - дражнив Копронiдос Тарасiя i при тих словах важко поклав свою чорну, мохнату руку на плече Гликерiї.

Отець Тарасiй зареготався так, що, мабуть, було чути на усе подвiр'я.

Пiсля закуски Копронiдос устав.

- Оце добре, що я згадав. А то було якось випало з голови. Овва! Маю дiльце… Треба занести отi пляшки з горiлкою до отця Iсакiя. Прощайте! Моя зовиця тим часом забавить вас тут i без мене, - сказав Копронiдос i вийшов з кiмнати, вхопивши в руки зав'язанi в хустку пляшки.

На другий день Копронiдос зайшов у келiю до отця Тарасiя. Тарасiй витяг з скринi п'ять сотень карбованцiв i позичив на вексель Копронiдосовi.

"Ловися, рибко, маленька й велика! - мiркував Копронiдос, вертаючись додому. - Не пропали дурно поросята, iндики, ром та вина!"

V

Копронiдос виловив осятрiв i зимою кинувся ловить дрiбну рибу. Вiн вже не запрошував до себе на трапезу iєромонахiв: отця Палладiя, Iсакiя, Єремiю та Тарасiя, а затягав до себе на чарку горiлки дияконiв та простих ченцiв. Не дорогими винами, не пуншами вiн частував їх, а простою горiлкою та годував оселедцями. Одначе ловитва в Копронiдоса була невелика. Вiн видурив у двох дияконiв не бiльше як по сотнi карбованцiв.

- Не варта ця рибка й на юшку. Шкода й заходу! Це вже не риба ловиться, а якiсь жаби та пуголовки. Час пливе й минає, а заробiтку нема. Час би вже йти пiд другий монастир, - казав Копронiдос, сидячи за чаєм з своєю Мелетiєю.

Наловивши в кишенi доволi чернечих грошей, Копронiдос од того часу втратив охоту ходити до церкви й подавать жертви на монастир. Вже вiн не запрошував до себе iєромонахiв на трапезу й навiть не кликав їх на чай. А коли котрий i заходив до його непроханий, то Копронiдос подавав трапезу дуже вбогу: самий чай з простою паляницею. Ченцi пiсля чаю поглядали скоса на дверi, звiдкiль колись, неначе з неба, летiли на стiл печенi iндики та кури… Але дверi не одчинялись. Мелетiя навiть не виходила до гостей i очей не появляла. А Копронiдосова зовиця Гликерiя буцiмто виїхала в Афiни лiчитись, як казав Копронiдос.

Як дiзнався отець Тарасiй, що зовиця дременула на теплi води, то аж схопився з стiльця, посатанiв i пiдняв кулаки трохи не пiд стелю. Копронiдос одскочив аж у куток i звалив додолу i пальмовi гiлки, i камiнцi з Йордану.

- Що це за знак! Копронiдос вже не ходить до церкви, - казав отець Палладiй до iєромонахiв.

- Вже й жертви на монастир не подає, - обiзвався Iсакiй.

- Та про жертви на монастир байдуже. А коли ще носить "жертви" в келiї, то й хвалити ласку царя небесного! Спасибi й за це, - сказав Тарасiй.

- I в його вже, певно, зубожiла й виснажилась вiра, як у болярiв, то й жертви на монастир не дає: перестав до церкви ходить… А як коли й прийде, то не молиться, вже й поклонiв не кладе, а стоїть та позiхає, ще й рота не затуляє долонею. Бiс вселився i в його! Такi вони усi, - отi боляри! I купцiв вже бiс переманює до себе, як i болярiв, - обiзвався отець Єремiя.

Час минав. Ченцiв брала нетерплячка: вони ждали, не могли дiждаться строкiв, щоб забрати проценти. Настав i день строкiв. Отець Палладiй вилiчив його трохи не з годинником у руках i пiшов до Копронiдоса.

Копронiдос зустрiв його дуже непривiтно…

- А що, Христофоре Хрисанфовичу! Сьогоднi строк платить проценти, - сказав отець Палладiй.

- Який строк? Якi проценти? - спитав Копронiдос i витрiщив свої здоровi баньки, неначебто з дива.

- Та проценти за тисячi, що ви у мене позичили, - сказав Палладiй.

- Я? Я в вас не позичив не тiльки тисяч, а навiть рубля, - сказав Копронiдос i витрiщив, нiби з дива, свої чорнi очi.

- Як-то так? А ось вексель, - сказав сердито Палладiй.

- Я не давав нiякого векселя… Може, то хтось iнший дав вам вексель. Я проживав у монастирях i добре знаю, що ченцям не можна нi давати нi брати нiяких векселiв. Це ж смертельний грiх для чорноризцiв, бо й по закону ченцi не мають права давати грошi на векселi.

- Але ж у нас в Росiї є суди! Не забувайте про це! - аж крикнув Палладiй.

- Знаю добре! I те знаю. що на судi чорноризець не дiйде права, бо не має права нi брати, нi давать векселiв, - сказав Копронiдос, - та ще… знаєте… та, гм… зовиця, грекиня з Афiн… - натякнув вiн i замовк. - Як дiзнаються iгумен та митрополит, то… ви не будете нi iгуменом, нi архiмандритом. А митрополит може ж дiзнатися…

В отця Палладiя тьохнуло серце i в душi похололо, i вiн зрозумiв, що цей купець - пройдисвiт i дурисвiт. Чернець сидiв, мов у туманi, i сам ледве розумiв, де вiн знаходиться, з ким говорить. Йому тiльки здалося, що золота митра, обсипана дорогими дiамантами, знялась з його голови i, як жайворонок, линула все вище та вище, доки сховалась десь у хмарах.

- Вiзьмiть од мене в дар оцю єрусалимську пальмову гiлку: вона коштує бiльше, нiж тисячу, - сказав Копронiдос i подав Палладiєвi гiлку з хитрим осмiхом.

Палладiй гiлки не взяв, устав з канапи й ледве потрапив у дверi: в його заморочилась голова.

- Я думав, що маю дiло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним, облесливим чоловiком i, як теперечки бачу, з непоправним шарлатаном, - сказав Палладiй у дверях.

Копронiдос тiльки поклонився низенько й не рушив з мiсця, щоб провести гостя.

- Ви не грек, а якийсь дезертир з Афона, а може, й каторжник, пройдисвiт! - лаявся Палладiй через порiг. - Я вас у тюрму, на Сибiр…

Копронiдос ще раз поклонився Палладiєвi до пояса. Через два тижнi прийшов до Копронiдоса отець Єремiя, раденький та веселенький. Десь узявся осмiх на його розквашених губах. Карi очки аж бiгали, аж блищали.

- Час строку вийшов, Христофоре Хрисанфовичу! Проценти! Червiнчики! - сказав отець Єремiя солоденьким тенорком i неначе смакував тi червiнчики.

- Якi червiнчики? Якi проценти, отче Єремiє? - спитав Копронiдос i пiдняв товстi брови на середину свого вузенького лоба.

- О! А ви й забули, що сьогоднi вам строк… ввечерi, в десятiй годинi, саме в половинi десятої, - почав Єремiя.

- Про яку це десяту годину ви говорите? Щось я не второпаю, - сказав Копронiдос.

- О! А про яку ж бiльше, як не про ту, що ви у мене позичали торiк тисячу карбованцiв, - тяг далi отець Єремiя.

- Вибачайте!.. Я в вас нiколи не позичав нi копiйки, не то що тисячi. Це, мабуть, на вас у снi найшло бiсовське навождiння. То, може, хто iнший…

Єремiя оступився на два ступенi й перехрестивсь.

- Свят, свят, свят, господь бог Саваоф! Що ви говорите? А ось же оце ваш вексель? Це ж ваша рука? - спитав Єремiя.

- Гм… Чудо, та й годi! Нiякого векселя я нiколи вам не давав. Чортяча спокуса! Це на векселi не моєю рукою пiдписано… Це, певно, вам сатана накрутив вексель, пiдiбрався пiд мою руку й дав його вам! - тоном безвинної дитини сказав грек.

- Як то не давали векселя? Що ви верзете за спокусу? А торiк увечерi, в десятiй годинi, в мене в келiї… Пам'ятаєте, як ви менi принесли дарунок: матерiї на рясу, двi пляшки рому, п'ять червiнцiв…

- Свят, свят, свят! - сказав Копронiдос i собi перехрестився. - Я вам нiколи не приносив нi матерiї на рясу, нi рому, нi червiнцiв. Вiдома рiч, хто потаєнцi носить чорноризцям червiнцi…

- З нами сили небеснi: янголи, архангели, архiстратиги! Сатана! Це сам сатана! Чорнiший од сатани, - говорив i хрестився Єремiя i знов оступився далi на два ступенi.

- Може, й сатана приносив вам тi подарунки… Може, й сатана грошi у вас позичав - для спокуси ченцевi, тiльки не я, - сказав Копронiдос.

Єремiя зблiд, як смерть, аж пополотнiв, i дивився переляканими очима на Копронiдоса. Вiн почутив, що в головi у його зашумiло, в вухах загуло, в очах потуманiло. А з того туману позирав на його страшний, насуплений, понурий Копронiдос, схожий на ту мару з рогами, що вiн бачив не раз у снi колись i торiк бачив уявки в своїй келiї…

- Сатана! Мара! Диявольська спокуса! Нечистий! Да воскреснеть бог i розточаться вразi його! - молився й хрестився Єремiя й дивився на Копронiдоса пригаслими, наче дикими очима.

Копронiдос пробував на Афонi, пробував i в iнших монастирях i добре знав душу i вдачу мiстикiв-чорноризцiв…

"Ще ума тронеться або збожеволiє… Якийсь навiжений… Цей з тих, що бачать чортiв. Треба повернути дiло iнакше", - подумав Копронiдос. Вiн приступив до Єремiї й узяв його за руку.

- Отче Єремiє! То я пожартував; сiдайте та побалакаємо до ладу! Я жартував.

- Жартував?! Жартував?! Може… може… - ледве промовив Єремiя, задихаючись i ледве одсапуючи. Його губи стали бiлi, як крейда. В очах виявлявся переляк i важка болiсть душi. Копронiдос вийняв портмоне й викинув два червiнцi на стiл, щоб вони своїм блиском вдарили по нервах i полили їх нiби цiлющою водою.

- От i червiнцi! А бачите, я жартував!

Єремiя зирнув на червiнцi, i його думки прояснились. Копронiдос почав балакать то про се, то про те, поки Єремiя зовсiм опам'ятався й заспокоївся. Грек балакав, а Єремiя вп'явся очима в червiнцi, мов п'явками, i неначе витягав з їх поглядом живущу та цiлющу силу. Губи стали рум'янiшi, як у живої людини, в очах засвiтилась дума. Туман з-перед його очей неначе розвiявся й зник. Вiн пiдвiв очi й став дивиться на Копронiдоса.

"Чоловiк… Копронiдос… не сатана. Це менi, мабуть, уявилось, так здалося. Щось страшне стуманило мiй розум, навело полуду на очi. Спаси нас, сине божий, i помилуй нас. грiшних!" - почав нишком молитись Єремiя. Чотки тихо зашелестiли в його руках.

Копронiдос думав, що Єремiя помолиться, пошелестить трохи чотками та й пiде додому. Думав, що вже добре налякав його чортами, але вiн помилився. Помовчавши й помолившись, Єремiя не забув за червiнцi.

- Не годиться вам, мирським людям, жартувать з чорноризцем. Грiх вам буде од бога! Коли ви вже нажартувались доволi, то час вам i приступить до дiла: заплатiть проценти, та ще й червiнцями, а мою тисячу вернiть менi зараз. Я не хочу бiльше позичать грошей людям, що так грiховно жартують. В святому письмi сказано: що взяв, те оддай! - промовив отець Єремiя в моральнiм тонi для напутiння цього грiшного грека.

- Отче Єремiє! Чи ваша болiсть в серцi спинилась? Нащо вам, калугерам, тi грошi? Грошi призначенi самим богом нам, купцям, людям комерцiї, а не вам, ченцям. Вам призначене небо, а нам земля. Вам подобає спасаться та й за нас, грiшних, молитись, а не грошi збирать та держать їх пiд спудом, в скринях. Грошi повиннi обертаться, як земля обертається кругом сонця, - говорив далi Копронiдос.

Вiн знав, що Єремiя - чоловiк з м'яким серцем, плохенький, полохливий, ще й до того мiстик, прилюбний до грошей.

- Воно неначе-то й так! Але й ченцям треба ж хлiб їсти i про одежу дбати, про завтрашнiй день пiклуваться.

- Але ж ви одопрiчнились од людей, дали обiтницю в монастирi. В святому письмi сказано: шукайте переднiше од усього царствiя небесного; не пiклуйтесь земним, не дбайте про завтрашнiй день… - перебив його Копронiдос.

- Гм! Не дбайте, не пiклуйтесь… А грошi все-таки менi вертайте! Ось вексель. Ви богобоящий муж, до церкви ходите, богу молитесь.

- Це було колись та минуло… А вашого векселя й суд не прийме, бо ченцям не можна брати й давать векселiв. На це є закон. Ви в монастирi не повиннi мать нiчого свого. А вашу тисячу з процентами я краще пожертвую на монастир, нехай пiде за спасiння од грiха вашого, а вам я грошей не верну: ваш монастир не монастир, а якась дармолежiвка, а ченцi не ченцi, а якiсь лежнi та дармоїди, ледарi або грошолюби. Ченцi повиннi тiльки животiть на свiтi. А я чоловiк мирський, трудящий; от менi так треба грошей. Менi треба жити, а не тiльки животiти, як вам, ченцям, для одного бога.

- Не оддасте грошей? Ви жертвуєте? Чи правду це ви кажете? - крикнув Єремiя, i його неначе щось пiдкинуло вгору на стiльцi. Блiдота вкрила його сухий вид, блиск чорних очок знов згас.

- Не оддам. I справи нiгде не шукайте, бо й не знайдете. Бо закон для монастирiв i ченцiв стане вам на завадi. Буде вам велика притичина в цiй справi через закон для монастирiв, - сказав Копронiдос.

Копронiдос довгенько мовчав, i отець Єремiя мовчав.

- Дарую вам за вашу позичку й ласку для мене оцi святощi: оцей камiнець iз Вiфлiємського вертепу i оцю ладанку з свяченим ладаном.

I Копронiдос подав Єремiї коробочку з камiнцем та з ладанкою, котра навiть нiколи й не лежала в церквi.

- Цiй коробочцi й цiни нема. Дарую це тiльки одному вам як святому мужевi, - сказав Копронiдос.

Отець Єремiя взяв у руку ту коробочку й довго дивився на камiнець та на ладанку. Двi сльози цiєї сiльської простоти покотились по сухих щоках i впали на те схiдне шарлатанство, - на ту коробочку з апокрифiчними святощами.

- Отче Єремiє! Йдiть вже у монастир! Швидко браму зачинять, - обiзвався Копронiдос.

Отець Єремiя сидiв, немов мертвий, i не ворухнувся. Рушiння неначе замерло в тiлi; ноги заклякли й одубли.

Копронiдос пiдвiв його пiд руку й одвiв до монастирської брами: вiн знав, що Єремiя сам не втрапив би до монастиря. Страшна та нiч була для отця Єремiї. Келiйник сидiв коло його цiлу нiч i думав, що вiн тронувся ума. Вранцi його однесли до лазарету в монастирi.

Отець Iсакiй так само дiстав од Копронiдоса за свою тисячу карбованцiв коробочку з камiнцем та з ладанкою. Iсакiй був мiцнiший духом. Горе для його не було таке тяжке, як для Єремiї. Вiн легше видержав ваготу несподiваного горя.

- Хоч добрi чоботи маю. Ще не все пропало! Ще зроду не шив i не носив таких гарних чобiт! - утiшав сам себе отець Iсакiй, виставивши з-пiд ряси обидвi ноги й милуючись взорцями.

Настав час платить проценти отцевi Тарасiєвi. Копронiдос почував, що тепер його самого бере тривога.

"З цим жарти небезпечнi. Це не калугер, а справдешнiй москаль на вдачу; цей солдатюга страшний! Коли послушникiв скубе за коси так, що трохи голови не одiрве та не викруте з в'язiв, то вже певно, що менi голову зовсiм зiрве… або скалiчить на смерть, а може, i вб'є, як телепне по головi кулачищем або дасть помордаса та поляпаса", - думав Копронiдос, сидячи в своїй кiмнатi. Вiн зирнув очима по кiмнатi, чи нема часом чого важкого та замашного й цупкого напохватi та на виднотi. В кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцiмто взята з гефсiманського саду. Копронiдос узяв камiнь i пожбурив його на вулицю, на мостову, де вiн i був узятий. Коло порога в куточку стояла товста палиця з важким олив'яним держалном, котрою Копронiдос колись по селах оборонявся од собак. Вiн винiс палицю в свою спочивальню й поклав пiд лiжко.

Але душа в Копронiдоса все-таки бентежилась i тривожилась.

"Цей чернець стане менi на завадi… Ой, стане! Вiн i стiльцем проломить менi голову. Страшно! А рука важка… кулаки, як довбнi. Вiн п'є i зо мною, братається i з купцями, п'є i з мiщанами, п'є з полiцейськими, то ще наведе, псяюха, сюди полiцейських, своїх приятелiв… Вхоплять… закинуть у тюрму. От отця Тарасiя треба тiкать… З ним непереливки… Та й роботи вже тут нема нiякої. Виловив в цьому монастирi усю вартнiшу рибу; треба заздалегiдь вибиратись пiд другий монастир. Змiню назвище на якогось там Дiаболакi або Панбiсакоса".

I Копронiдос, не гаючись, зараз вибрався з квартири й перебрався в житло пiд другий монастир.

Отець Тарасiй задлявся трохи, але згадав про свої грошi й сорок за проценти й пiшов до Копронiдоса. Увiйшов вiн у його квартиру, вона стояла пусткою. Хазяйка, простенька, але багатенька мiщанка, мила шибки, а наймичка мила пiдлогу.

- А де ж Копронiдос? А де це дляється Копронiдос, що його нема вдома? - спитав вiн у хазяйки.

- Який Копронiдос пiшов та й десь дляється? - обiзвалась хазяйка.

- А той грек, купець, що тут живе? - гукнув отець Тарасiй.

- Не знаю, за такого й не чула. Жив тут грек, але вiн у мене записаний не Копронiдос, а Кiпра. Так вiн i в своєму пашпортi записаний. Та вiн i не купець, а крамар. Вiн наче й чернець, бо торгував святощами; та вiн ще й до того чи доктор, чи фершал, бо все лiчив од зубiв якимись краплями та афонським зiллям; продавав цi зiлля на точку, лiчив i од пропасницi. В мене була пропасниця, трясла мене так, що трохи душi не витрясла. А вiн написав щось на папiрцi по-турецькому чи по-грецькому. Я з'їла той папiрець натщесерце, i це лихо минулось. Тут до його приходили лiчитись i благороднi дами. Кажуть, давав їм якийсь елексир, чи що, i помагало. А крамничка в його i справдi є на Подолi, але невеличка. Вiн продає нюхальну табаку i простий тютюн, табатирки та усякий дрiб'язок, - сказала лепетлива мiщанка.

- Де ж вiн дiвся? - спитав отець Тарасiй.

- Казав, що виїжджає на Афонську гору. Ви отець Тарасiй? - спитала вона.

- Я, - сказав чернець.

- То це вам звелiв вiн передати коробочку: там у коробочцi якiсь свяченi камiнцi з Єрусалима та ладанка з Афонської гори, - сказала мiщанка й швидесенько винесла з своєї кiмнати коробочку й пляшечку з водою.

- А це й свята вода з Йордану, i цю пляшечку вiн звелiв передати вам, - сказала вона й подала Тарасiєвi коробочку й пляшечку.

"Нещадимо глузує ота афонська шельма… Ну й глум! Але що з воза впало, те пропало!" - мигнула думка в отця Тарасiя. Вiн гуркнув дверима так, що аж вiкна задзвенiли, вийшов на вулицю, брязнув пляшкою об мостову й кинув через паркан у двiр, у бур'ян, що рiс у дворi, коробочку з камiнцями.

"Ну, маєш ти щастя, що втiк! Я тобi скрутив би в'язи! Пам'ятав би ти отця Тарасiя. Вбив би, як собаку хоч би й сам на Сибiр пiшов".

This file was created

with BookDesigner program

[email protected]

02.07.2008