На масниці два горобцівські чоловіки, Левко та Петро, випивши добре в кума, вертались додому проз двір о. Артемія вже зовсім п'яні. Обидва вони були відомі на все село п'яниці, бо тепер на селах вже зовсім виводяться непросипленні п'яниці.

Йдучи проз батюшчин двір, чоловіки співали якусь нісенітницю, а потім стали на воротях і почали лаять о. Артемія, що частенько трапляється на селах з п'яницями.

- От тут живе той, що дере з живого й з мертвого, - гукав один чоловік стереотипну лайку про попів, - усе йому давай та давай гроші! І вродись - плати, й охрестись - плати, й оженись - плати!

- Так, куме, так. І вмри - так само плати йому! П'яниці стояли на воротях і лаяли, скільки влізло.

- І корови в його кирпаті, і наймички мизаті!

- І воли в його прокляті, і коні ледачі, і свині смердячі! - гукав перший п'яниця й махав кулаками на хату. - І кури ледачі, і гуси мордаті, - плів п'яниця, загубивши памороки й тямку десь в шинку.

О. Артемій, сидячи коло вікна, бачив ту сцену й чув ту погану лайку. Він написав до писаря лист, щоб тих п'яниць забрали в волость та посадили хоч на один день в холодну, щоб припинить п'яниць.

- Еге, вибачай! Він загадує мені, неначе своєму дякові, - сказав писар і зараз-таки подав таку одписку, що волость не має права судити й карать за кривду словом і вчинком, що ці діла повинен розбирать мировий суддя. А коли о. Артемія зобідили словом, то нехай він їде позивать тих чоловіків до мирового судді.

Писар написав о. Артемієві це все в офіціальній бомазі, ще й під номером завів в книжку та й одіслав через стійчика до благочинного.

О. Артемій прочитав ту одписку та аж крикнув.

- Їдь до мирового! Спасибі твоєму батькові! Їдь за двадцять верстов позивать двох п'янюг! Чи вже ж йому була б велика труднація посадить в холодну отих двох підчихвостів хоч на день та ніч, щоб припинить їм п'яні язики? Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Начувайся ж тепер! Не бути тобі писарем в Горобцівці. Будеш мене пам'ятать до нових віників! - говорив о. Артемій до Сусани Уласівни.

Раз після вечірні, виходячи з церкви, о. Артемій розбалакавсь на цвинтарі з дідом Яковом та титарем. Були в церкві й два чоловіки, що були колись титарями, і ті приступили до о. Артемія й балакали то про се, то про те. До купки пристало ще кільки сусід о. Артемія та церковний сторож. О. Артемій завів розмову про писаря.

- І навіщо ви держите при волості отакого писаря, як отой Коцюбенко? І чом ви його не проженете? Невже в нас не знайшлося б людей, кращих та здатніших од його? - почав о. Артемій.

- А що ж, батюшко; та він і нам несподобний; але не ми його саджали за писаря, не нам його й скидать з-місця, - обізвався дід Яків.

- Та це ж такий пройдисвіт, що його сором і в громаді держать, не то що його за писаря обирать. Йому ж тільки в шинку сидіти б та горілкою торгувать, а не писарювать.

- Нема де правди діти: що він лихий для людей, то лихий! - сказав титар. - До його ані приступу! неначе стався до якогось губернатора! Як сонце зайде, то вже до його нікому доступиться не можна.

- Замкне двері в волосній управі та й нікого не пускав; а хто увійде ненароком у волость, то так кулаками в спину й попре через двері та на двір. Та кричить, верещить, та лає в батька - в матір, та кляне! - казав дід Яків.

- І це правда. Але не в тім сила, - почав о. Артемій, - це ж не писар, а злодій! Він же переводить громадські гроші ні за що ні про що. А ви мовчите!

Чоловіки похнюпились і втирили очі в землю: вони знали, що писар краде, але усі мовчали.

- Але що ж нам робить, коли його держить мировий посередник? - обізвавсь перегодя дід Яків.

- То ви пожалійтесь на його мировому посередникові. А нащо вам дивиться йому в зуби? Підніміться проти писаря на сходці, а потім до мирового з прощенням, - напутював о. Артемій.

Чутка про цю пораду о. Артемія зараз-таки пішла по селі й дійшла до писаря.

- Ого-го! - сказав писар до волосного. - Батюшка вже збирав на мене собор. Зберу ж і я на його свій конгрес. Побачимо, чий батько дужчий; побачимо, хто буде зверху: чи собор, чи конгрес.

Писар, не гаячи часу, зараз-таки й скликав свій конгрес. Він читав навіть газету й трохи тямив дещо в політиці.

Писар закликав до себе в гості два чоловіки, що були колись волосними старшинами, закликав волосного касира, десяцького, Левка та Петра, котрі лаяли о. Артемія в його таки воротях, та ще чоловіків з п'ять своїх сусід, поставив їм відро горілки, а писарша зготувала добру закуску. Чоловіки аж облизувались, нюхаючи ті пахощі, але не розуміли, який то ключ приходиться до такої надзвичайної писаревої добрісті.

Писар незабаром показав їм того ключа, як тільки чоловіки добре випили й закусили. На цей час писар причинив двері в пекарню. Він одкрив конгрес промовою здалеки, навмання, наздогад буряків, коли моркви треба. Побалакавши про се та про те, про деякі господарські справи, писар почав розмову про о. Артемія: він підібрав для себе свою партію, не сприяючу батюшці, неприхильну до його.

- Чогось на мене оце напався наш піп. Збирав на мене свій собор на цвинтарі: лає мене, ганить, обносить мене по селі. А я ж йому нічогісінько лихого не заподіяв. Чи поймете віри? Зве мене жидом і навіть злодієм!

- Невже злодієм? Ото диво! - аж крикнув Левко.

- Їй-богу, зве злодієм. От божусь і ладен і заприсягтись, що правда. А хіба ж я в його коні вкрав чи гроші покрав? Хто скаже, що я в його коні вкрав?

- Авжеж ніхто не скаже, - обізвався один чоловік. - Чи то можна! чи то можна! Злодій - то таки злодій, а ви ж, Леонтію Петровичу, таки ж, хвалити ласку небесного, писар. А хто ж цього не знає?

- Одже виходить, по-батюшчиному, що я злодій та й злодій! - говорив писар.

- Е, ні! Що вже що, а цьому неправда! І заприсягнусь, що неправда! Це він так собі дзвонить. А нехай собі дзвонить! -обізвався касир, вже п'яненький.

- Але як то мені слухати отаке! - сказав писар.

- О, що погано таке слухать, то погано. Про це нема що й казать, - сказав Левко.

- Отож він хоче скинуть мене з писарства. А я зроблю так, що скину його з парафії, - сказав писар і блиснув сердито очима.

Гостям, очевидячки, сподобався такий сміливий писарів проект.

- Як скинуть, то й скинуть! Аби церква, а піп буде. Без попа не будемо сидіть, - сказав десяцький.

- Знайдуть другого та й пришлють, - сказав писар. - Хіба ж це таки справді один він такий митець на ввесь світ, а другого такого й не знайдеться? Знайдуть кращого.

- Знайдуть. Чому пак не знайдуть, - сказав Денис, передніший горобцівський голова.

- Або кращого, або й гіршого, - бовкнув Левко. - Буває усяково. Цей ще ніби середущий між ними.

- Добрий середущий! Нічого казать! - обізвався писар. - Який в його лад в церкві? Сторож краде гроші з тарілочки таки в церкві, кладе в кишеню, як ходить по церкві та збирає гроші; титар краде; дяк - ні до бога, ні до людей: хрипить, кувікає та вищить на криласі, та ще й плює через крилас на громаду. А сам гострий та палкий. Все стрибає та крутиться, як муха в окропі. Та все лається та кляне. Колись і мене назвав антихристом.

- Невже антихристом? Дух святий при хаті! - сказав лицемірний Денис, ще й перехрестився.

Десяцький та ще кілька чоловік й собі перехрестились, мабуть, в дяку за горілку та вареники з капустою.

- А дяк! Мужиків лає та кляне й анахтемами, і бузувірами, і анциборами, і всього не пригадаєш. Батюшка розпустив дяка вже геть-то! - сказав Денис.

- Ну, і що то воно таке - анцибори? Цим дяк все потріпує молотників та наймитів. Чи воно журавлі, чи воно чорногузи, чи, може, борони боже, воно є нечиста сила? -спитав десяцький. - Чи воно ото гарно, чи дуже вже погано?

- А певно, погано, коли воно єсть лайка, - сказав Денис.

- То значиться - дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні! - сказав писар, ледве осміхаючись собі під ніс.

- Аж тричі дурні! Чи ти ба? - обізвався Левко. - То це він що клепне клезом раз, то воно виходить аж тричі? Мабуть, то, щоб більше дошкуляло, чи що?

- Якби хоч було тільки раз дурні, то ще б не так допікало. А то аж тричі дурні! Оце так гаразд! Овва! - промовив Денис.

- Така кумедна лайка! - бовкнув десяцький. - І де він її видрав?

- Певно, з книжок вичитав! - сказав писар. - Бо люде ж так не лаються.

Дві чарки ходили кругом стола, неначе одна поганяла другу. Горілка лилась з бутлів, неначе з лотоків. Компанія стала ще веселіша. Левко вже зовсім надудлився. Писарша подала другу миску вареників. В веселій світлиці тхнуло горілкою та чехонею. Усі чоловіки говорили, балакали голосно, на все горло. Світлиця стала схожа на шинк; писарша походжала по хаті, мов шинкарка; писар мало пив і був тверезий. Він пив мало, бо йому треба було правувать на своєму конгресі. Розмова в чоловіків прямувала не туди, куди хотів писар: балакали про хазяйство, про недорід хліба, про худобу. Писар все напрямлював розмову про о. Артемія, все ганив та гудив його.

- От і з мене батюшка взяв-таки аж п'ять карбованців, як я женив сина та годив вінчання, - промовив Денис, - з других бере за вінчання по-божому, по три карбованці, а з мене навіщось взяв п'ять. Каже мені: «Ти був головою, ти багатий, в тебе хата під бляшаною покрівлею». А що з того, що в мене хата вкрита бляхою? Хіба та бляха крадена, чи що? Я не вкрав її, а запрацював.

- Ба вкрав! - бовкнув вже п'яненький Левко. - Вкрав, як був волосним. От і забожусь, що вкрав, бо й хату поставив за крадені гроші.

Денис замовк і насупивсь. Писар похнюпивсь і -насупився. Він не постеріг, що Левко хоч був п'яниця, але мав в серці природжену чесність, котра виявком виявлялась в йому найбільше тоді, як він був напідпитку. Тоді Левко вивозив язиком, як на лопаті, усю правду, невважаючи ні на кого.

«От і помилився, що затяг у конгрес отого п'яницю. Що в тверезого на умі, те в п'яного на язиці. Ще як бовкне, що й я краду громадські гроші… А! - аж цмакав писар. - Треба хутчій запить горілкою оту його дурну честь».

- Та годі тобі, Левку, базікать! На лиш та випий чарку! Оце буде краще, - сказав писар і подав Левкові чарку. Левко випив.

- Треба подавати на попа прошення архієреєві, - почав писар, - заступіться за мене! Напишемо прошення, спишемо усі його кривди, а ви підпишетесь, та й подамо. А доки ми будемо терпіть! - підбивав писар.

- На кого прошения? На попову наймичку Хотину? О, подамо, подамо на ту бісову дочку. Скиньмо її з парафії. Ота мені Хотина в печінках сидить! Як ми молотили в попа та було прийдемо в пекарню обідать або полуднать, то вона нам на стіл сухарів та черствого хліба! А сама жере паляниці. А борщ для нас зварить в отакісінькому горняті, неначе для дітей! - говорив Левко й показав свого пальця.

- Та ні, Левку! Не в тому річ! - говорив писар.

- Як не в тому річ, то бог з ним! Напишіть, щоб Хотину заслали на Сибір. О, я б її котами драв! Ота мені іродова Хотина! - репетував п'яний Левко, неначе та Хотина була йому перший ворог на селі.

Довго пила та закусювала компанія. Писар все направляв гостей проти о. Артемія.

Вже смерком розійшлися писареві гості та на прощанні все обнімали та цілували писаря.

- І спасибі вам. І простибі вам, Леонтію Петровичу! Вже ми за вас будемо встоювать, як за рідного батька! - говорив десяцький і тричі поцілувався з писарем.

Гості розійшлися. Левка вивели за ворота попід руки.

- Ще одно відро горілки, і о. Артемій полетить з парафії. Побачимо, чиє буде зверху, а чиє насподі! - казав писар жінці. - Дуже загонистий та прудкий став о. Артемій; дуже вже загнався. От ми його й спинимо.

Саме того дня, як писар збирав до себе свій конгрес в село прийшла штундівська проповідниця, якась немолода вже дівка. Вона заночувала в одного чоловіка, цілий вечір навчала не ходить до церкви, молиться вдома, звала попів фарисеями, а дяків - садукеями. Розказувала вона, що була в якомусь панянському монастирі за послушницю, але покинула монастир і пристала до штундів. Цілий вечір вона співала церковні пісні, і співала дуже гарно й дуже гарним та здоровим голосом. Переночувавши в одній хаті, вона другого дня пішла в другу хату, потім в третю. Люде збирались подивиться на неї та послухати пісень. В той саме час десь у селі проявився ще другий штундівський апостол. Люде розказували о. Артемієві, що той штунд ночував в одного чоловіка, розумного й письменного, цілу ніч балакав з тим чоловіком, цілу ніч не давав йому спати, розгортував євангелію, вишукував тексти, змагався та все доказував, що штунда - найкраща віра.

О. Артемій перечув через людей за тих апостолів і зараз написав бомагу в волость, щоб старшина звелів арештувать тих штундів, закинути їх в холодну й випровадить з села. Свою бомагу о. Артемій завів під номер.

Незабаром стійчик приніс о. Артемієві бомагу од писаря, так само заведену під номер. Писар писав, що волосна управа не має ніякого діла до апостолів та черниць, що вона боїться за черниць одповідальності й врешті усього придокладав самому о. Артемієві взяти на себе це діло з штундівськими апостолами, як справу церковну, а не волосну.

«Не хоче допомогти мені! Це він робить мені на злість. Та й сам він якийсь пройдисвіт, бував у бувальцях і, певно, в своїх походинках розгубив і віру й совість…» - подумав о. Артемій.

Тим часом о. Артемій довідався й про писарів конгрес. Писар, мабуть, не дуже щільно зачиняв двері в пекарню, і слова спільців того конгресу якось проскочили крізь щілину, мов горобці, і розлетілись по селі. Вчительша ловила по селі ті горобці на своє сильце й зараз приносила о. Артемієві.

«Нy,потривай же, Леонтію Петровичу! Поки ти мене скинеш з парафії, я тебе тричі зсаджу з твого писарства!» -подумав о. Артемій і задумав написать до мирового посередника лист про усі писареві лихі вчинки та лиходійства.

Тим часом писар сам на себе подав ножа, сам під собою викопав яму. Він дуже вже розібрався, занісся вгору й вважав на себе не менше, як на якогось горобцівського губернатора. Він не церемонився ні з жидами, ні з мужиками, лаяв їх, скільки потовпилось, а мужикам частенько давав кулаком стусани та потиличники. Він дав приказ по волості, щоб ніхто не насмілювавсь йти до його в волосну канцелярію ні по якому ділу, як тільки надворі смеркне. В той час він писав свої бомаги й не любив, щоб йому тоді хто перебаранчав та одривав його од роботи.

В той час до Горобцівки приїхав з близького містечка один шляхтич, Морочковський, багатенький і поважний в цілій околиці, як дуже порядний і заможний чоловік. Він мав діло в волость, позивався за млин з своїми спільниками. Морочковський не знав про той писарів приказ і, трохи запізнившись, пішов до писаря в волость ввечері.

Двері в волосній управі були заперті, але в вікнах світилось. Морочковський постукав у двері. Писар одсунув засов, одчинив двері й крикнув.

- Ти чого лізеш сюди, стара собако? Хіба не знаєш, що я заборонив ходить в волость ввечері? Геть пішов вон, бо я тобі боки полатаю оцим засовом! І говорив же, й приказував, щоб не лізли сюди до мене ввечері! Ні, таки лізуть, мов ті свині!

- Та я цього приказу не знав. Прийміть мене, пустіть у волость, бо я приїхав по ділу, - обізвався за порогом в темряві шляхтич.

- Чи це ви, Морочковський? Ну пробачайте ж на цей раз: я думав, що то якийсь горобцівський мужик, - почав вже ласкавим голосом говорить писар.

Писар в той час задумав будувать новий дім і збирав для його матеріал. Морочковський мав коні, був багатенький і міг стати йому в пригоді. Через те писар і розпустив медом свій голос.

- Вступіть! Увійдіть! Прошу вас! - просив писар Морочковського.

Морочковський увійшов в управу й розказав про своє діло за млин. Писар швиденько написав потрібну йому бомагу.

- Морочковський! Ви маєте коники, держите й воли. Я оце задумав будувать для себе будинки, комору та возовню. Чи не спромоглися б ви привезти мені кільки хур битого каміння своїми волами та кіньми? Там у вас над Россю стоять вже готові сажні набитого каміння, - говорив писар вже не начальницьким, а благаючим солоденьким голосом.

- Добре. Чом же… привезу, - одповідав добрий Морочковський і мусив дати свою згоду, хоч йому так хотілось возить те каміння для писаря, як хочеться здоровому чоловікові помирать.

Випровадивши Морочковського, писар засунув двері засовом і сів писати. Коли через годину знов хтось заторгав дверима. Писар розсердився.

«І знов лізе якась тварюка! Ото лиха година! Піду та добре вилаю, щоб одучить ту мужву лазити сюди ввечері», - подумав писар.

Він побіг у сіни, одсунув двері й одчинив. На ґанку стояла молодиця. Писар несамовито крикнув.

- Ти якого дідька сюди лізеш, свиняче рило? Чого тобі тут треба, погана мордо собача? Пішла вон з двору! Щоб і дух твій тут не смердів! Пішла геть, а то помордаса вхопиш!

- Та це я! - тихо обізвалась молодиця. То була жінка волосного старшини Леська. Вона була ще й кума писареві.

- Чи це ви, кумо? Оце лишенько! А я думав, що хто чужий. Зайдіть же, будьте ласкаві, та вибачайте мені в цім слові! - просив писар.

- І цур вам, і пек вам, щоб я після цього до вас заходила! - говорила молодиця. - Облаяли мене, неначе останню волоцюгу. Оце який сором!

- Та вибачайте! Зайдіть же! В мене тут і настойка є в шафі. Вип'ємо по чарці! - просив писар.

- Цур тобі з твоєю настойкою! Буде вже з мене й цієї настойки… Я й через твій поріг ніколи не переступлю, -сказала волосного жінка та й пішла з двору.

Через годину знов хтось постукав у двері й застукав кулаком здорово й сміливо, як стукотять п'яні. Писар аж скипів. Він скочив з місця, прожогом кинувся в сіии, одчинив двері. В темряві мріла якась мужицька дрібненька постать.

- Ти чого стукаєш, волоцюго, п'янице? Чого тобі тут треба? А, ти, свиняча мордо! А, ти, п'янице, волоцюго! Чого ти тут бродиш вночі? Чи це тобі шинк, чи що? - крикнув писар і штовхнув чоловічка в груди кулаком. Чоловічок дав сторчака додолу аж через три східці ґанку.

- Чи ти п'яний, чи ти здурів, чи знавіснів, Левонтію? -обізвався внизу чоловічок.

- Чи то ви, тату? Оце, боже мій, яка напасть трапилась! Це ви вже втретє цього вечора стукаєте в двері. А я розлютувавсь та з нестямки… Оце, боже мій! - бідкався писар. - Та вступіть же, тату!

- А бодай тобі добра не було, щоб я до тебе вступав! Бач, як запанів! А ти вже забувся, як пас череду? Забувся, як свині пас? А, ти, свинопасе! - говорив з двору старий Петро Коцюба, невеличкий та вбогий чоловік.

- Хіба ж я зумисне вас штовхнув? Та вибачайте мені, тату, на цей раз! Та вступіть-бо! - просив писар з порога.

- Бодай вже од тебе оступились добрі люде! Я тебе оддав в школу, втрачався на тебе, давав на книжки останні гроші. А він тобі он якої співає! Сам багатієш, а мені од тебе нема ніякої помочі, - сказав Коцюба та й пішов з двору.

- Ну та й причта ж мені трапилась цього вечора! Неначе нечистий увів мене в спокусу! - говорив писар, втретє засовуючи двері засовом.

Писар вернувся в канцелярію й сів за столом. Він розгорнув одну бомагу й почав перечитувать, але читав, читав і ніяк не міг второпать самої сутноти написаного. Несподівані події цього вечора вплутувались в написане, неначе там, в бомазі, було рядочком написано за дві речі. Леоитій Петрович читав одно, а друге недоброхіть лізло йому в голову, неначе воно було списане між рядками. Втямливий зроду й розумний, він не міг нічогісінько розібрать в бомазі, неначе загубив свою тяму десь в сінях та на сходах. Він почухав потилицю й кинув бомагу на стіл. Невеличка лампа світила тільки на один кінець довгого стола, на дзеркало, і слабкий світ од неї ледве досягав до білих стін. Писар витріщив задумані очі на темний куток і задумавсь. Він був знеспокоєний, стурбований і тим стукотом у двері, й випадком з жінкою волосного старшини та з батьком. Неприємна подія добре далась йому в тямки.

«І приніс чорт оту Лесчиху й мого батька! - думав писар. - Тепер піде чутка по селі, піде слава про це й по всій волості, дійде вона й до мирового посередника… запевно, через о. Артемія… Овва! А, погана справа! Люде й без того вже на мене гримають, що я їх часом штовхаю в потилицю, даю стусани в боки та поляпаси по морді. А тут на тобі ще Лесчиху та старого батька! Я-то не дуже вважаю на о. Артемія й не боюся, що він мені пошкодить, - думав Леонтій Петрович. - Але ж оце трапивсь поганий випадок. Можуть мене й справді скинуть з місця. Овва! Народ рознесе по волості, по ярмарках. І принесла ж лиха година сюди старого! І чого йому було сюди сліпцем лізти? І я його вдарив…»

Писар встав і почав никать по канцелярії. Його брови насупились; очі сумно й сердито виглядали з-під густих брів. Він заклав руки в кишені й усе ходив од кутка до кутка, а сумні думи все густіше й густіше насовувались в його голові.

Він дуже засмутився й почав швидше ходить. Тонкі дошки вгинались од його важких ступенів. І йому здалося, що під ним вгинається грунт, що він от-от незабаром провалиться з свого писарства.

«Що ж тоді мені робить, як мене проженуть з місця? Як жити? Хабарі пропали…» - думав писар, никаючи од кутка до кутка.

А нічна пізня доба, надзвичайна мертвота, тиша в канцелярії наводили на його ще більше важких дум. Темні закутки наводили на його сум. В йому розбуркалась вдача селянина, простого, непросвіченого. Темні закутки неначе лякали його; темрява ніби густішала в кутках і насовувалась на середину хати, наполягала на його.

Писар загасив лампу, вийшов надвір і прочумавсь. Холод зараз розігнав його сумні думи.

«Ет! не знати що лізе в голову!» - подумав писар, вертаючись додому.

Поки він дійшов додому, сумні думи його неначе розгубились по дорозі. Він знов почав сердиться на батька.

«І принесло ледащо старого в волость! І чого йому було треба? От і наробив мені клопоту!» - думав писар, вступаючи в свій двір.

І якби тоді в дворі він зустрівся з своїм батьком, то був би ладен дать йому ще одного стусана або потиличника.

Його стріла жінка, глянула на його й спитала:

- Чого це ти такий сумний, неначе в тебе на лиці нахмарило?

- Ат, одчепись! - крикнув він на жінку.

Жінка замовкла й не намагалась, і не насмілилась його більше питать.

«Певно, люде розізлили його в волості своїми позвами», - подумала писарша й більше не питала ні про що свого чоловіка; вона знала норови Леонтія Петровича: раз одрізав, то більше не чепляйсь!

Погано спалось тієї ночі Леонтію Петровичу, і все чудні та важкі сни йому снилися: все верзлось, що він ніби сидить в Богуславі на місці коло Беркового шаплика з смолою та все сьорбає дьоготь ложкою; дьоготь противний, поганий, аж пельку забивав, а він навіщось сьорбає його, неначе накупивсь. То знов йому снилось, що в його на плечах важкий лантух з піском; він несе той мішок до млина молоть і ніяк не потрапить в млин та блукав десь в пущах та нетрях.

Другого дня трохи не світом уся Горобцівка вже досвідчилась, що вчинив писар в волосній управі з Лесчихою та з своїм батьком. Лесчиха хотіла йти до батюшки жалітись на писаря, та не насмілилась. Хитра молодиця знала, що як розкаже про все вчительші, то це все одно, ніби вона розкаже самому о. Артемієві. Вона бігцем побігла до вчительші.

Лесчиха не помилилась: горобцівська газета була ніби телефонна. Вчительша аж підскочила, як почула таку цікаву новинку. Вона накинула на себе пальто, забулась навіть всунути ноги в колоші і в одних черевиках побігла до батюшки й розказала за випадок з писарем.

О. Артемій слухав і реготавсь. Сусана Уласівна й собі сміялась. Ватя, углядівши вчительшу, втекла в свою кімнату, щоб і не бачиться з нею: вона щиро зненавиділа вчительшу.

- Хі-хі-хі! - реготавсь о. Артемій, ходячи по світлиці. аж за боки брався. -Хі-хі-хі! От комедія - так комедія! Кращої й Гоголь не видумав би! Хі-хі-хі! Та як він лаяв Лесчиху? Погана морда? безхвоста сучка? Сміх, та й годі! Волосного старшини жінка - безхвоста сучка!

- Та так же лаяв, так! Казав на неї: а, ти, безхвоста сучко, куца шкапо! - говорила вчительша й, очевидячки, докладала ще більше своїх поетичних образів, щоб зробить кореспонденцію цікавішою й отрутнішою для писаря.

- Ого-го-го! - аж реготав о. Артемій. - Ой, умру од сміху! А свого батька як він лаяв: старою собакою, чи свинячим хвостом, чи як? Я щось і не попримічав усього, - питав о. Артемій.

- Лаяв і старою собакою, і свинячим хвостом, і непросипленним п'яницею, і злодієм, і старим волоцюгою, - додавала куті ще й свого меду вчительша.

- Ну, нехай старий Коцюба здоровий зносить та в краще вбереться! Гарний синок, нічого казати! Убрав батька на старість в шори, та в убори, та в наритники!

Вчительша осміхалась та аж облизувалась, неначе писаршин кіт, що вкрав та всмак наївся сала. Вона трошки посиділа, побалакала та й пішла.

- Ну вшелепався ж оце писар! Хи-хи-хи! - реготавсь на всю світлицю о. Артемій.

Незабаром придибав і старий Коцюба жалітись на свого сина. Коцюба був невеличкий сухий сивий дідок з добрими ясними очима.

- Вже, батюшко, прошу вашої милості, як буде Левонтій говіть, то хоч накладіть на його покуту за те, що він так зневажає мене, старого. А я ж його оддав до школи! А я ж за останні гроші купував йому книжки, зодягав його. А він… Он яка мені дяка од його на старість! Хлібом-сіллю мені не допоможе, а лайкою так вразить…

І в старого Коцюби закапали сльози з очей і посипались на сиві вуси та на сиву бороду.

- Добре-добре, діду! Я йому цього не спущу. Буде він говіть, я накладу на його важку покуту, бо «хто матір забуває - того й бог карає», - втішав старого Коцюбу о. Артемій.

- От які-то бувають діти! - бідкався старий Коцюба. - Я його вивів в люде, а він… Що з того, що він багатий? Він багатий для себе. А я як був бідний, так і вмру бідним. От і тепер на мені латана свитина і в будень, і в празник. Ет, яка там поміч з тих дітей. Теперечки так на світі, що кожний дбає тільки за себе й для себе.

- Хіба ж це, батюшко, вперше він мене так кривдить та зневажає? Ет! Я його посилав до школи; думав, вивчиться читати, буде мені читать святі молитви та святі книги. А може, думаю, і в святу Лавру піде в ченці, як от Барчин син. Думав я, бачте, може, вийде хоч один в роду праведник та одмолиться за свої й за наші гріхи.

- А з його от і вийшов праведник… - обізвався о. Артемій.

- Ох, де там в світі вже та правда! Правда коло порога тепер сидить, а кривда за столом на покуті… - промовив Коцюба і важко зітхнув, попрощався й вийшов.

- Ну, та й вийшов же з Коцюбиного сина праведник! - сказав о. Артемій до жінки, розказавши їй розмову старого. - Це такий праведник, що і в пекло не потовпиться з гріхами. Сам сатана візьме його в пекло за свого писаря.

«Ну, потривай же, Леонтію Петровичу! Тепер ти сам викопав під собою яму, сам і впадеш в неї, - думав о. Артемій, ходячи по світлиці. - Ой, полетиш ти сторч в яму, аж ноги задереш! Дався ти мені взнаки! розмізчу ж я тебе тепер! Треба зараз написать лист до мирового посередника. Саме, саме добрий час! Їй-богу, напишу листї Спишу за усі його неправди й кривди».

О. Артемій побіг до письмового стола, що стояв в столовій, витяг з шухляди шість листів паперу, заглянув в чорнильницю. В чорнильниці було чорнила тільки на дні. О. Артемій вхопив пляшечку з чорнилом, бурхнув в чорнильницю й спотання налив чорнила сливе вщерть. Він сів за стіл і почав думати.

«Вже коли писати, так писать, щоб і рук не паскудить. Спишу я все його життя», - думав о. Артемій. І він почав, як кажуть, трохи не од Адама: написав, як старий Коцюба оддав сина свого в школу, як хотів вивести його на праведника; написав про те, що Леонтій Петрович тягався по світах, бував в бувальцях, служив в москалях, був військовим писарем, а далі пішов служити на залізну дорогу. Далі написав, як він на залізній дорозі нібито проривав мішки з бакаліями, точив з мішків риж, родзинки, мигдалі, витягав фіги, ріжки, як це все він з компанією продавав крамарям за половину ціни… О. Артемій писав швидко, хапки. Його перо, як несамовите, бігало по папері, пищало, скрипіло, цвірінькало, як горобець, ще й до того бризкало. За ці бризки на бомагах о. Артемій не раз доставав навіть замітку од консисторських протоєреїв. Спохвату о. Артемій стромляв перо в повну чорнильницю, сягаючи аж до дна. Перо ляпало на стіл, на папір; дві краплі ляпнули на білу стіну й сіли, мов дві мухи. Довго писав він, виливав увесь свій гнів, аж доки рука не зомліла.

О. Артемій втомився, зітхнув і примітив, що для звичайного листа вийшло занадто багато.

«Ох лишенько! Це ж вийде ціле «посланіє»! Треба вкоротить», - подумав о. Артемій.

І він почав вкорочувать, перечитав написане. І швидко потім на фігах, родзинках та мигдалях подекуди простяглася довга смуга од краю листа до краю.

«А! цур йому! Багато честі задля писаря писать за все його життя. Треба приступить просто до діла, - подумав о. Артемій, - спишу його писарські кривди».

І він почав писати про ті кривди і закінчив так: «Якби я списав усі кривди й усю неправду Коцюбенка, то в мене б і паперу в столі на це не стало. Та й хто не знає за ці кривди? Усей світ знає за їх, хіба окрім вас… Хто обдурює людей в волості більше за всіх? Коцюбенко… Хто сипле, як з мішка, штовхани, стусани, помордаси, поляпаси та потиличники мужикам? Він же, той самий Коцюбенко. Хто краде й переводе громадські гроші й кладе в свою кишеню? Коцюбенко. На лагодіння управи громада постановила видать двісті карбованців. А хто бачив той ремонт? П'ять мазалниць обмазали та оббілювали управу за два дні й достали од писаря по восьмигривенику за день. От і все лагодіння! А де ж решта грошей? В кишені в Коцюбенка. Економія дала дубів та деревні на місток. Люде звезли дуби, звезли деревню і склали коло мосту. А де ті дуби? Де та деревня? З неї передніший волосний поставив собі саж для свиней, а Коцюбенко забрав собі дуби на слупи та підвалини на новий дім. А міст стоїть, як стояв, і сам писар з писаршею раз провалився на мосту. Писар - чоловік лихий, лайливий, битливий. Він бив рідного батька в волосній управі, лаяв волосного жінку, дуже шановну горобцівську матрону, усякими поганими словами, звав її свинячою мордою. Нашу стару титарку лаяв в батька-матір, ще й назвав свинячою порібриною та почеревиною і сухореброю шкапою… Рідного батька звав свинячим хвостом. Він бунтує людей проти мене, пускає в село штундівських проповідників, і вони ходять по селі, мов ті вовки по вулицях серед дня, й збивають з пантелику парафіян. Це не писар, а сам антихрист! Це горобцівська холера, горобцівська панама! Прийміть його з місця й посадіть якогось університетського молодого юриста. Коцюбенко збавить горілкою та п'янством добрі норови в народі на довгі-довгі часи! Йому крамарі несуть рибу, дають м’ясо, борошно дурнички… Це ж хабарник, усім відомий!»

Так закінчив свій лист о. Артемій і, вхопивши в долоню перо, з притиском поставив точку. Перо хруснуло й квакнуло, мов розмізчена жаба. На папері зосталась чорна здорова капка з промінням навкруги. Він перебілував чорняк дуже чистенько, але на кінці таки не вдержав свого баского пера: забризкав добренько й одіслав парубком до мирового посередника.

Мировий прочитав той лист і осміхнувсь.

«Ну, прислав мені о. Артемій цілий горщик приску, та ще й дуже гарячого! - подумав він. - Але треба наїхать та обревізувать горобцівську управу. Треба переглядіть книги. Щось там та є!»

Мировий не довго й гаявся: через тиждень приїхав в Горобцівку, зайшов в волосну управу й почав ревізію. Писар подав йому усі книги. В книгах було все справно записано: увесь прибуток і всі видатки були облічені добре й позаписувані. Усі бомаги були впорядковані й попричіплювані докупи до кожного діла. Мировий довго перевіряв, переглядав кожне діло, а писар стояв позаду та тільки осміхався собі під ніс: на цьому, мов, не впіймаєш!

Мировий поїхав далі в об'їзд по волості; але куди він не поткнувся, скрізь вже говорили за Коцюбенка й судили його. Недобра слава скрізь пішла за його по всій околиці; бо як кажуть, «добра слава лежить, а недобра слава коней біжить».

«Шкода мені цього Коцюбенка! - думав мировий. - І пише гарно, і писар з його дуже справний. Я знаю, що він краде й бере хабарі. Та й який же писар не краде потроху вкупі з головою? Але Коцюбенка не впіймать по книгах! В його в книгах і в бомагах є усі виправдні документи. Та ба! Доведеться таки скинуть його з місця».

Вернувшись додому, мировий написав в горобцівську волосну управу бомагу, що Коцюбенко втратив місце писаря. Це було на саму «вербу».

Вранці в вербну суботу писар достав бомагу од мирового, сидячи за ділами в управі. Прочитавши бомагу, він зблід, вхопив шапку й пішов додому. Писарші не було вдома: вона побігла за якимсь ділом до дячихи. Серед світлиці стояв вже застелений для обіду стіл. Куховарка поралась в пекарні. Писар, блідий, як смерть, з лютими очима, з розкудланим волоссям на голові, никав по світлиці од кутка до кутка тривожно, швидко, неначе вовк, запертий в клітці. Він усе хапався долонею за голову, запускав пальці в густий чуб і смикав волосся з усієї сили, неначе шукав в чубі собі поради. Але ніякої поради там він не знаходив: його писарство в горобцівській волості пропало навіки. Писар це добре знав, і його тільки брала злість на своїх нібито ворогів та неприхильників. Він був злий і на мужиків, і на Леськову жінку, і на свого батька, а більше од усього на о. Артемія.

- Це його діло! Це він вчинив мені капость! Якби не він, я вдержався б на своєму місці. Недурно ж він посилав свого наймита верхом до мирового. Він послав на мене супліку.

І писар спинивсь коло стола й луснув кулаком об стіл що було сили.

- Я ж йому цього не спущу! Полетить і він з парафії. Буду слати ніби од громади прошения за прошениям до владики, до консисторії. Десять, двадцять прошеннів пошлю, а таки його витурлю з Горобцівки! - галасував писар, бігаючи од кутка до кутка. - Я одніму в його спокій вдень, вкраду в його сон вночі. Я пошкоджу йому, щоб достать наперсного хреста. Я вирву в його з рук того хреста. Я ж тебе обчорню, обганю; станеш ти чорніший од чорної ночі перед своїми начальниками! - говорив голосно писар і показував кулак сволокові та стелі.

Писар знов в одну мить спинивсь коло стола й тріснув кулаком по столі. Тарілки, ножі й виделки загарчали, як собаки, аж підскочили.

- Постайлю дві відрі, поставлю три відрі горілки мужикам! Напою їх, а таки свого дійду! Я ж накручу на його супліку. Я ж йому підставлю стільця під ноги! Бебехне він з Горобцівки! От тоді й я зарегочусь.

І писар мстиво й голосно зареготавсь од злостування, та так чудно, неначе в стайні кінь заіржав. Він знов став коло стола, постояв трохи й знов тарахнув кулаком по столі. Кулак впав на край стола. Стіл перехилився набік. Дві тарілки брязнули об підлогу й розскочились і розбились на дріб'язки. Писар знов зареготався, неначе кінь в степу заіржав.

Перелякана куховарка заглянула в світлицю через двері, зиркнула на писаря. Його вид був лютий, страшний. Молодиця прожогом кинулась в двері, побігла до дяка, вбігла в хату, викликала писаршу в двір і сказала тихо:

- Ой, ідіть швидше додому! З Левонтієм Петровичем щось ніби сталося: бігає по світлиці, нічого не говоре, увесь позеленів, посатанів та все кулаком лупить об стіл. А тарілки впали з стола додолу та й побились на дріб'язки. Щось так неначе він, борони боже, збожеволів або здурів, вибачайте мені: не то регочеться, не то ірже по-конячій та рве на собі волосся. Ой господи! Так перелякали мене, що в мене аж в душі похололо. Коли б не посадили його в божевільню!

Прибігла писарша й сама злякалась, вглядівши зелений вид та несамовиті очі свого чоловіка.

- Що з тобою? Нащо ти тарілки побив? - спитала писарша.

- Бо мене мировий зсунув з писарства. Ти вже не писарша, я не писар. А все через того… Я ж йому!..

Писарша заплакала. Втираючи сльози, вона втішала й заспокоювала свого чоловіка. Він трохи втихомиривсь, сів поруч з жінкою на ослоні, обхопив її повний стан рукою й з щирим коханням пригорнув до себе.

- Тепер ти в мене одна втіха на всьому світі. Не журись! Якось будемо жити, - сказав писар і важко зітхнув.

Того-таки дня вчительша зумисне аж тричі пройшла проз самісінькі писареві вікна й блискала своїми великодними очима - просто в самі писаршині очі.

На великодному тижні писар почав складать прошення на батюшку ніби од усієї горобцівської громади. Прошення було написано хитро, облесливо й разом з тим з отрутою. Писар знав, що в консисторію не можна сипать горщик гарячого приску, бо через це можна було б тільки програть діло. І він вилив в консисторію відро сліз та цебер «єлею», але влив туди й чимало крапель отрути, довільних для отруїння одного чоловіка. Писар написав до консисторії ніби молитву, і молитву дуже слізну, написав і до консисторії, і до архієрея заразом, мабуть, щоб прошения не потаїли. Прошения було написане ніби од горобцівської громади.

Прошения було велике й довге. З початку прошения громада писала, що о. Артемій був колись дуже добрий для людей, був правдивим духовним пастирем. Усім він давав тоді пораду - і бідним, й удовам, і сиротам, наводив на добру путь, напутював і старих і малих, вчив і словом і ділом в храмі божому й поза храмом, і громада вже хотіла просить, щоб його настановили в Горобцівці протоєреєм і дали йому золотого хреста. Довге прошения на кінці гнуло одначе зовсім не туди, звідкіль починалось. «Тепер же ми з гіркими та дрібними сльозами в очах шкодуємо, що наш духовний пастир став не такий, який був перше, може, й за гріхи наші. Він у церкві й тепер навчає правди, а поза церквою чинить усякі кривди: розпустив сторожа, титаря й дяка. Сторож і титар небогобоюще крадуть церковні гроші, а дяк потріпує навіть старих і благочестивих дідів, не то що чоловіків та молодиць, усякими непотрібними словами: анциборами, харцизниками, людожерами, шибениками й усякими безглуздими словами. І сам наш духовний отець налаяв нашого писаря, шановного й благочестивого, налаяв, та ще й при людях, антихристом! Він теперечки сам збиває з пантелику людей, навчає на все лихе, піднімає людей проти власті, бо ославив, обговорив і обездовірив перед начальством нашого писаря, Леонтія Коцюбенка, чоловіка чесного, ні в чому поганому не заздрінного, через що наша волость втратила писаря, найліпшого, може, на всю губерню». Громада просила перевести з Горобцівки о. Артемія, а на його місце послать в Горобцівку луччого й вартнішого пастиря.

Писар, хоч і сам писав прошения, але під прошениям сам не підписався. Підписались тільки його приятелі та ті, котрих він підпоював горілкою.

Довго не було одповіді на тс прошения з консисторії. Вже аж літом о. Артемій достав бомагу з консисторії, в котрій говорилось, що на його громада жалілась архієреєві, але після справок виявилось, що о. Артемій бере за треби звичайну плату. В консисторії знали й про давнє змагання о. Артемія з писарем, знали, що писар злостує на його.

- Це Коцюбенко підвів під мене підступ! - сказав о. Артемій і постановив виселить Коцюбенка з села.

- Або мені, або йому не буть в Горобцівці! Ми вдвох тут не помиримось! - крикнув о. Артемій.

Він сів за стіл і зараз-таки переробив свій лист до мирового про Коцюбенка: одну переробку назвав кореспонденцією з К. повіту, а другій дав заголовок: «Прощення до київського генерал-губернатора». О. Артемій зараз махнув до Києва.

Він побував в редакції однієї газети, потім другої, показав свою кореспонденцію, жалівся на писаря й просив надрукувать свою допись з села. Але редакції, певно, боялись попекти собі руки тим горщиком приску й не схотіли друкувать. Генерал-губернатор прийняв о. Артемія дуже ласкаво, взяв прошения й обіцяв заступитись за його: обіцяв послать свого урядовця розвідати, розпитать про писаря. О. Артемій вернувся додому спокійніший.

Згодом потім прибіг в Горобцівку урядовець, розвідав, рознюхав і доклав своєму начальникові, що писар Коцюбенко не вчинив нічого такого, за що б заслуговував на виселення з Горобцівки.

О. Артемій і руки опустив: протоєрейського хреста йому все-таки не дали. А писар ставив новий здоровецький дім з бляшаною покрівлею, взяв в посесію землю в сусіднього пана й задумав господарювать, та ще й став сільським «аблакатом». Він, очевидячки, й не думав виселяться з села, а думав закорениться в Горобцівці, поки його й жизності.

Тоді писар почав бити о. Артемія по найпочутливішому місці: по кишені. Він скрізь намовляв людей не платить батюшці за треби або платить вдвоє менше, ніж передніше платили. Парафія стала нікчемною на приносини до церкви. О. Артемій зубожів і почав думать вже про перехід у друге село.

- А хто виграв, а хто програв? - часто говорив писар до своїх приятелів. - Одже я зостанусь в Горобцівці, а він мусить втікать. Отакий кінець нашої тяганини та вотування!

А тим часом, говорячи про це, Коцюбенко важко-важко зітхав: він знав, що вже навіки втратив і добрий, і легкий писарський хлібець.