Перемогу в тилу кували діти
Зрозуміло спогади Фeдoра Петровича Пiгiдо з часiв Другої світової вiйни під назвою «Велика Вітчизняна війна» можуть видатися для декого шокуючими. Вони і справді є такими, оскільки розвiнчують багато мiфiв не лише щодо ставлення до вiйни радянського керiвництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного пiд час вiйни…
Здійснюючи тотальне нищення харчових запасiв, та влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, вiд якого вимирали сотні тисяч жителiв Харкова, Києва та iнших мiст. Одначе, як показує Ф. Пігідо, були бiльш трагічні речі, наприклад знищення комунiстами безневинного населення. В Запорiжжi було висаджено у повітря Днiпрогес, і про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi затопили приморськi квартали разом з жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху…
Отже Вашій увазі пропоную вибраний і скорочений виклад шокуючих уяву спогадів:
“… Єслі завтра вайна, єслі завтра паход, будь сєводня к паходу ґатов.
“Єслі завтра вайна, всколихньотся страна…”
(З совєтських патріотичних-войовничих пісень)
Уже навесні 1941 року сила-силенна робітників, селян та інтеліґенції було в рядах армії десь біля західніх кордонів,[30] хоч офіційно, як відомо, мобілізація й не переводилась. Всі були певні, що війна неминуча, і мова йшла лише про термін: коли “Політбюро”, цей фактичний володар Совєтського Союзу, підійме свою дириґентську палочку…
У неділю 22 червня, коли почалась війна, біля Бессарабки я побачив, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Далеко позаду цих літаків видно димові кільця від розривів шрапнельних набоїв. Це трохи дивувало всіх: чому ж ще й обстрілювати чи далеко до нещасного випадку? Всі ми до такої міри звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних “повітряних тривог”, що ні в кого не з’явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Ніхто й думав,щоНімеччина почала війну. Студенти були в підвищеному настрої, всі хвилювались, розповідали про нічне бомбардування летовища десь поблизу. Про працю годі було й говорити. Промову Молотова слухали мовчки, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. На розі вулиць Леніна й Хрещатика кинувся у вічі великий натовп людей. Розпитую. Кажуть – німецького шпигуна спіймали. На Львівській вулиці ґвалт, галас. – Що? – Шпигуна піймали. Ця шпигуноманія шаліла на вулицях півтора-два тижні. Темп її почав трохи спадати лише в липні, коли її заступила шалена паніка та гасло: “Спасайся!”.Полювала за шпигунами комсомольська молодь, але мені доводилось бачити в цій ролі й людей старшого віку, очевидно, партійців та “активістів” з міського міщанства..23 чи 24 червня було видано наказ усім громадянам здати радіоприймачі[*5]. [35] Кремлівська кліка не довіряла, видно, “найщасливішому”, “відданому своїм вождям” народові “квітучої України”. Це було тяжким ударом для багатьох людей: часопис дістанеш не завжди, а щоб почути щось про події в світі, треба бігти за кілометр-два до ближчого радіорупора. Велике село на півтори-дві тисячі дворів мало, пересічно, один-два приймачі та з десяток так званих детекторних. Приймачів модерних, з короткими хвилями, на яких можна було б чути закордонні передачі, навіть у Києві було буквально одиниці.
24-25 червня виявилась нестача хліба, з’явились кілометрові хлібні черги. В ці ж дні появились перші біженці із “звільнених” недавно західньоукраїнських земель. Втікало, звичайно, не “звільнене” населення, а совєтські урядовці зі своїми родинами, старшини, енкаведисти, якими так рясно було обсаджено “звільнену від капіталістичного ярма” Західню Україну.
Цілковита розгубленість, що межує з панікою, визначається уже з перших днів війни. І це в Києві – столиці УССР (Українська Совєтська Соціялістична Республіка), – який відстоїть від тодішніх кордонів на Сяні десь не менш як за п’ятьсот кілометрів. За тиждень ця паніка охопила всі керівні кола – від урядових верхів до районових, партійних комітетів. Уже в перших днях липня в Києві панує цілковитий хаос. Складається враження, що ворог уже тут, безпосередньо на підступах міста…”.
Повідомленням московського радіо та совєтських газет ніхто не вірить. Звіти з фронту говорять про численні перемоги, про хоробрість окремих бійців та командирів. Але про справжній стан можна лише догадуватись по тому, що місця, про які згадується в цих повідомленнях, лежать з кожним днем далі та далі на схід від західніх кордонів. Ці зведення штабу фронту дуже нагадували уривок із приписуваного командантові Порт-Артура, генералові Стесселю, повідомлення:[37] “…наші храбриє вайска атходят, увлєкая за собой протівника”.
По місту мчать вантажні авта з заходу, з “фронту”, доверху переповнені пакунками, куфрами, вузлами, на яких сидять стомлені, перелякані люди. Між цими біженцями досить рясно вкраплені малинові кашкети НКВД-истів та військова уніформа старшин. Це НКВД-исти та совєтські офіцери рятують свої родини та при тому й… себе. Ширяться оповідання, що у звільнених від буржуазного польського ярма землях Західньої України не все гаразд. Ці “невдячні” люди стріляють із вікон, з дахів, із перелісків на своїх “благородних визволителів”…
Стільки ходило казкових оповідань про неймовірну потугу німецької армії – і саме в партійних колах, – стільки оповідалося в цих доповідях про звірства СС-військ (в газетах про це не писалось, бо “дружба” з Гітлером зобов’язувала все-таки), що це не могло залишитись без певного впливу. Складалося враження, що тут присяжні оратори чи доповідачі, як то кажуть, “передали куті меду”. У всякому випадку треба констатувати, що паніка від верхів блискавично передалась до партійних мас і утворила неймовірну плутанину.Цей тваринний жах, цей безсоромний, хоч ніде і не написаний у наказах і декретах тих днів, лозунґ “спасайся” і “збагачуйся, коли маєш до того нагоду” став отим “осиковим кілком”, що його власними руками вбили в свій авторитет совєтські вожді. Ця паніка керівних верхів не могла не знайти відгомону в масах і, справді, – підсиливши ті настрої, що панували в широких колах населення, – вона набрала лише інших форм, а саме: небувало масового дезертирства.[39] Неявка покликаних мобілізацією резервістів набрала масового характеру…
Першого чи другого липня, себто десятого дня від початку війни, в усіх установах Києва було одержано розпорядження – спалити всі архіви (ділові канцелярські справи за минулі роки) аж до року 1940. За роки 1940-41 – відібрати важливіші справи, а решту також спалити.[41] Архіви палили за певним ритуалом: зносили все до кімнати спецвідділу, де операцію палення виконували приставлені до того люди, під доглядом начальника спецвідділу та директора тресту. Все місто вкрилося попелом, що вилітав із усіх димарів у вигляді згорілих клаптиків паперу й осідав на пішоходи, на одежу людям так, що йдучи в білому одязі, ви ризикували забруднити його сажою. Вітер підіймав цей попіл і носив його вулицями, як чорні хмари. Одним словом, щось подібне до Помпеї – місто під попелом. За два дні – новий наказ: залишити тільки найважливіші справи, решту спалити! П’ятого липня одержано наказ звільнити з роботи всіх службовців та робітників, видавши “вихідну” допомогу в розмірі місячного утримання; бухгальтерські документи спалити. Оскільки ж в наказі не було визначено, за які саме роки, то всі грошові документи до останнього дня було спалено; принаймні так зроблено в нашому тресті та в трьох-чотирьох відомих мені установах. Головні бухгальтери установ та заводів разом зі своїми директорами валом посунули до державного банку одержувати гроші для розрахунку з робітниками та на витрати по евакуації. Гроші видавав банк незалежно від стану рахунку того чи іншого клієнта. Грошова лявіна заповнила місто. Почались жахливі зловживання, головний бухгальтер становиться героєм дня, директори потирають руки… Робота, звичайно, всюди припинилась…
6 липня більшість установ та підприємств уже ліквідовано, людей звільнено. Залишились працювати, власне, тільки установи міського самоврядування, які не припиняли роботи до приходу німців. Більшість важливих заводів почали демонтувати й гарячкове вивозити. Чого не можна було демонтувати, те псували – розбивали. Робітникам заводів, особливо більш кваліфікованим, запропоновано виїздити разом із заводами, коли вірити чуткам, десь за Урал. Частину робітників було вивезено в такий спосіб, але переважна частина розбіглась; дехто з останніх, мабуть, люди з міцнішими нервами, зголосились евакуюватись і, одержавши місячну допомогу та допомогу на евакуацію, також зникли.[42]…
Я знав про відомий “наказ товариша Сталіна від 3 липня 1941 року”,[46] але мені і в голову не приходило, що саме в такий спосіб цей наказ виконується, що це й є перші прояви відомої “політики спаленої землі”, яку, сказати до речі, переводилось лише в Україні, або, більш правдиво кажучи, про застосування якої в російських областях Союзу мені не доводилось чути. Спроби застосувати названий “наказ тов. Сталіна від 3 липня” на селах – приорювання тракторами хлібів у полі на корні, витолочування ланів пшениці табунами скоту, що його з усього Правобережжя зганяли за Дніпро, спроби вивезти запаси зерна з колхозних зерносховищ та свиней і скоту з колхозних фарм, – придніпрянське селянство зустріло відкритим спротивом. Уже в першій декаді липня переважну кількість колгоспів у придніпрянських селах було розгромлено, а зерно, свиней, дрібний скот та птицю розібрано селянами. Заводіями всіх цих розгромів найчастіше були жінки. Місцева влада була безсила припинити цю сваволю… В полі та вечорами по кутках, не ховаючись, велись розмови, що ось нарешті “прийшов кінець совєтам”, що з німцями йде “український уряд на чолі з Винниченком”,[49] що “як прийдуть німці, зараз буде утворено українську армію”, та що народ, “як один”, стане на захист своїх кордонів…
Застосування “наказу тов. Сталіна від 3 липня 1941 р.” не всюди відбувалось однаково. В Запоріжжі, наприклад, більшість заводів, яких там, до речі, дуже багато, висаджено в повітря, в тім числі й міський хлібний завод. При чому останній було висаджено під час роботи, разом із робітниками, що там працювали. Тоді ж було висаджено в повітря великий будинок, в якому містилась хлібна крамниця. Під час вибуху попід стінами того будинку стояло коло сотні людей – хлібна черга, – які чекали на одержання хліба. Про вибух не було попереджено людей, і значна частина із цієї хлібної черги загинула під час вибуху…
Але уславлене совєтське безладдя перейшло всякі межі, а виконання “наказу товариша Сталіна від 3 липня 1941 року” набирало найжахливіших, мабуть, форм під час знищення Дніпрогесу[54] (Дніпровська гідроелектрична станція). Німецьке військо в тому часі було ще на правому березі Дніпра, в районі Нікополя та Кривого Рогу. Про пляноване висадження в повітря Дніпровської греблі нікого не було попереджено ні на самій греблі, по якій в тому часі рухались військові транспорти й військо, що відходили на лівий берег Дніпра, ні населення й установи міста Запоріжжя – кілометрів 10-12 від гідроелектростанції вниз по течії Дніпра. Так само не було попереджено військові частини, розташовані вниз від Запоріжжя в дніпровських плавнях, хоч телефонічне сполучення в тому часі на Лівобережжі функціонувало нормально. По обіді 17 серпня 1941 року вибухла Дніпровська гребля. Військові транспорти й люди, що в тому часі рухались по греблі, звичайно, загинули. Майже тридцятиметрова лявіна води покотилась Дніпровською поймою, заливаючи все на своєму шляху. Всю нижню частину Запоріжжя з величезними запасами різних товарів, військових матеріялів та десятками тисяч тонн харчових продуктів та іншого за якусь годину було знесено. Десятки суден, разом із судновими командами, загинули в тому жахливому потоці. По Дніпровських плавнях на десятки кілометрів до Никополя й далі стояли на позиціях військові частини. Величезний потік налетів несподівано. Загинула велика сила червоноармійців і офіцерів із артилерією та військовим спорядженням. Розповідали, що загинуло в плавнях тоді десь коло 20.000 червоноармійців. Цілком зрозуміло, що перевірити кількість тих, що загинули, неможливо. Отже, називаю цю цифру з застереженням. Крім війська, загинуло в плавнях десятки тисяч голів скоту та багато людей, що там були на роботі.Ще раз підкреслюю, що поблизу Дніпровської греблі в тому часі німців не було. Отже, безпосередньої загрози, яка виправдувала б виявлену щодо знищення греблі злочинну поспішність, що коштувала кілька десятків тисяч людських жертв, не було.Після знищення Дніпровської греблі та Дніпрогесу, все партійне керівництво втекло на схід. За тиждень з наказу Москви більшість цих горе-керівників повернулась назад у Запоріжжя і ще з якийсь місяць до приходу німців продовжувала “керувати” й запевняти, що Запоріжжя “ніколи не буде здано ворогові”, що ворога за Дніпро не пустять. Завчасне знищення Дніпрогесу пояснювали вони “ворожою диверсією” чи “шкідництвом”…
исла 20-22 липня було оголошено мобілізацію запасних старшого віку – до 50 років. Більшість цих літніх людей не поїхала, звичайно, до райвиконкому, куди їх викликали. Частина, формально виконавши свій військовий обов’язок, виїхавши з села, по дорозі також розбігалась. Всі ці маси мобілізованих розійшлися по полях, по балках, багато ховалось на лівому березі Дніпра в лозах. Було це досить зручно тому, що в тому часі весь лівий берег Дніпра був переповнений людьми – як місцевими, так і з дальніх – кілометрів за 30-50 з Правобережжя – сіл. По всьому лівому березі копали шанці, протитанкові рови, будувались бункери, дерев’яні, звичайно, з матері-ялу, що був на місці. Були це жалюгідні споруди, стіни яких уставлено дерев’яними плашками десь на 8-10 сантиметрів завтовшки.Щовечора можна було бачити жінок, що крадькома пробирались межами в поля, щоб віднести чоловікові чи батькові харчів – на царинах бо стояли застави, щоб ловити дезертирів.[55] Треба сказати, що застави ті, як у нас кажуть, не даром їли хліб, і дезертирів вони затримували немало. Але мені мало доводилось бачити між цими “дезертирами” дорослих: ці, більш досвідчені, дезертири прямували полями, балками, села обминали ночами, а малих, 14-16-річних “дезертирів” приводили до управи багато. Ці сердешні “дезертири” плакали, просились пустити їх “до матері”. Запевняли, що їм люди по дорозі казали, що їхнє село “вже зовсім близько”. Жалісливе жіноцтво провожало цих “дезертирів”, плачучи та проклинаючи прокляту “кумину”. Одначе мушу віддати належне добрим людським серцям: переважну більшість отих бідолах відпускали дому, пояснивши, як найкраще можна пройти до їхнього села та де треба остерігатись застав. Та воно й зрозуміло: начальства на селах майже вже не було, а у своїх селян серце м’яке…
В перших днях серпня німецьке військо, зайнявши сусідні на захід села, наблизилось і до нашого села. На Дніпрі появилось кілька військових річкових пароплавів. З цих пароплавів почали стріляти по зайнятих німцями селах. Німці не відповідали. Далі почали стріляти з далекобійних тяжких гармат, уставлених у лісах на лівому березі Дніпра. На будинку сільської школи встановлено дозорчий пункт: там завжди стояв спостерігач-матрос. Коли йому щось треба було, він кричав униз, а коли нікого в дворі не було, сам спускався до телефону, що був на другому поверсі в кабінеті директора. В помешканні школи розташувалася варта – чоловіка 10-15 матросів…
почувся гуркіт моторів; оглянувшись, ми побачили п’ять німецьких мотоциклістів. Це сталося так раптово, що ми не змогли якось реаґувати. Німецька розвідка, промчавши мимо нас, спинилась метрів за сто. Один із мотоциклістів поїхав далі в напрямку Дніпра, решта залишилась на місці. Тим часом у школі діялось щось жахливе. Весь той “караул” (варта) і спостерігач, який, очевидно, помітив німецьку розвідку раніше ніж ми, поскидавши свої матроські “безкозирки” та блюзи, докидавши карабіни, побігли через задні двері в соняшники та коноплі найближчих городів. Один із них, як мені потім оповідали вчителі, забрався в пивницю й сховався у стару бочку з-під капусти. Зрозумівши, що “бою” не буде, ми зайшли до квартири одного з учителів у бельетажі і скупчились біля вікон. За п’ять хвилин мотоцикліст, що їздив над гору до Дніпра, вернувся, і вся п’ятка, сівши на мотоциклі, тихо рушила. Побачивши у вікнах дівчат, вони, усміхаючись та жартуючи, привітались і поволі виїхали з села. Перестріляти цих зухвалих розвідчиків із вікна школи, очевидно, міг би один вояк, але… такого сміливця не знайшлося. Лише пізно ввечері повернувся цей “караул” та з ним десятків зо два піхотинців…
Не можу ще не відмітити, як було організовано харчування червоних бійців. Кухня була там же, в школі, отже, я добре знав, що там діялось. Їсти виносили на позиції, за село, де окопалась піхота, раз у день, коли починало сутеніти. Як правило, несли в бідонах, узятих із місцевої молочарні, молоду картоплю, яку зварено десь опівдні, та бідон із молоком. Більш нічого. Ввесь день червоноармійці мусіли живитись сухарями, якщо вони були; коли ж сухарів не було (про консерви годі й говорити: їх бійці ніколи не бачили) – обходились “так”, або, коли пощастить дістатись до садка, яблуками та грушами. Про це мені оповідали самі червоноармійці.І це в тому часі, коли в безпосередній близькості, на лівому березі, бродили десятки тисяч голів скоту, тоді, як “партизанський загін” щодня привозив для своїх “партизанів” з лівого берега добру свиню і об’їдався досхочу. Але про це треба було дбати, треба було думати, а думати, видно, ніхто не хотів або не вмів…
Згадую і ”партизанський загін”.[59] Складався він із місцевих партійців та з партійців суміжних сіл, які вже були зайняті німцями. Налічував він чоловік двадцять п’ять – тридцять. На чолі його стояв член партії, коли не помиляюсь, секретар сільської комуністичної ячейки з суміжного села, Карнаух.[60] Партизани ні разу участи в боях не брали, а з рушницями, завжди п’яні, тинялися в безпечній частині села. Були всі вони військовозобов’язані, але їх умисне було залишено для організації партизанщини. Розмістились вони дуже вигідно в хаті, що її побудував ще в 1915 році місцевий священик.[*10] Стояла ця хата одиноко у великому садку, далеко від можливих районів обстрілу. Щораз звідти можна було чути п’яні співи. Червоноармійці, які бачили й знали все це, дуже вороже ставились до цих партизанів і не раз нахвалялись “разделаться” з цією “партійною поганню”. Приблизно за тиждень-півтора, як німці наблизились до нашого села, цей затишний будинок, де містився партизанський загін, якось під вечір було обстріляно сильним мінометним вогнем. Чи треба пояснити випадковістю цей несподіваний і досить влучний обстріл, чи, може, хто з “співчуваючих” партизанам селян або червоноармійців повідомив німців – того не знаю.Після того, як наше село взяли німці, більшість цих “партизанів” перебралась на лівий берег Дніпра і там в інших селах продовжувала свою “висококорисну” для соціялістичної батьківщини діяльність. Коли закінчилась київська операція і большевики відкотились далеко на схід, більшість із цих партизанів, правда, рядових партійців (старших, що дуже докучали населенню, я не бачив, вони почали з’являтися в селі пізніше) повернулися до села й вели паразитарне існування: гонили самогон, пиячили. За всі роки німецької окупації нічого “партизанського” вони не вдіяли…
Другого дня після заходу німців в село, перед вечером привели з лівого берега групу полонених чоловіка 400-500, повний Інтернаціонал: росіян, українців, кавказців тощо; здебільшого це були звичайні бійці, десять сержантів і значна група шоферів. Вартові словаки – люди лагідні. Пішли ми до цих полонених поговорити. Розповідають, що київську групу обійшли німці й вона опинилась у PAGE \* MERGEFORMAT 9та командирів, усе озброєння й запаси потрапили німцям до рук. Совєтські армії, що відступали з Києва, заповнили всі дороги Лівобережжя. Автомашини, кінні обози стояли в два-три ряди так, що не тільки артилерія й танки не мали змоги рухатись і були цілком паралізовані, а й піхота не могла пересуватись дорогами. Все це нещадно бомбардувала німецька авіяція. Дехто з комісарів та старших командирів намагались організувати ударні групи, щоб пробитись на схід, до своїх. Пізніше мені довелось чути від учасників цього ганебного відступу, що німецькі заслони були такі незначні, що досить було найменших зусиль, щоб збити їх, і мільйонова армія з величезними запасами військового спорядження була б урятована від цілковитого знищення, але переважна кількість бійців не бажала битися з ворогом.- Нас зібралось – оповідав один шофер-сибіряк, – чоловік двісті. Ми вирішили за всяку ціну пробитись назад – до німців. Озброївшись автоматами й ґранатами, ми рушили до Дніпра. Двічі довелося “пробивати” собі дорогу ґранатами, – комісари пробували завернути нас назад, до “своїх”. Побили їх і – далі.[76] Так добрались до Дніпра. Тут ми здали зброю німцям і нас перевезли на правий берег. Досить, одвоювали, буде з нас…Тут же група червоноармійців розповіла мені про одного совєтського полковника, який, спостерігаючи те жахливе безладдя, що творилося під час відступу київських армій на лівому березі Дніпра й не маючи змоги припинити той жах, не маючи змоги організувати людей, щоб пробити ті невеличкі німецькі заслони, що закривали шлях на схід, з відчаю застрелився на очах свого полку…
Виключної уваги заслуговує випадок, який стався в останніх днях липня. Це – один із яскравих прикладів сталінської “заботи о человєке” та “чулого” ставлення до червоного бійця, захисника “соціялістичної батьківщини”. 27 липня командування вирішило атакувати шлях, по якому рухались німецькі транспорти в напрямку Сталінграда. Біля станції Вешенської було переправлено через Дін батальйон піхоти, здається, 823-го полку, який і повів наступ на цю дорогу. Наступ був невдалий. Німці кинули десять танків, що впродовж півгодини майже знищили цей батальйон. Після бою німецькі танки відійшли на лінію дороги на Сталінград. На ранок повернулось десь коло 150 бійців, решта – більш ніж 700 бійців – не повернулись. Це нікого не схвилювало – де вони, що з ними сталось, – ніхто не поцікавився довідатись. Ні спроб розшукати їх, ні спроб підібрати ранених не було зроблено. Про них просто забули. 29 липня мене з групою бійців та політруком вирядили розвідати, чи є в ближчому хуторі ворог. Переправившись через річку, ми залишили бійців на березі і вдвох із політруком рушили в напрямку до того хутора, але обхідною дорогою – поміж кущами. Недалеко від хутора ми спустились у невеличку долину, переповнену трупами червоноармійців, між якими, мабуть, двадцять відсотків були ще живі. Всюди кружляли хмари великих зелених мух. Стояв жахливий сморід. Поруч із нами молодий червоноармієць із розідраним животом, з якого звисали кишки, вкриті зеленими мухами, тихо стогнав і прохав добити його. Недалеко від нього лежав другий, середніх літ чоловік із розтрощеними ногами (очевидно, потрапив під танк) і також ворушив устами, намагаючись щось сказати. Безмежно схвильовані, ми повернулись назад і зараз же пішли до начальника штабу дивізії та розповіли про забутих бійців. Начштабу сказав, що він тепер не має часу – мусить кудись їхати, але що він увечері повернеться назад і пішле когось перевірити… І це тоді, коли ці поранені вже два дні лежали, забуті своїми командирами, без будь-якої допомоги, під пекучим липневим сонцем.Бачачи повну безнадійність щось зробити через штаб дивізії, я пішов до командира 823-го полку і розповів йому про те, що бачив. Цей поставився більш людяно: вислав санітарну команду з 20 чоловік з наказом розшукати ще живих. Пізно ввечері команда повернулась, привізши з собою лише… 15 поранених – “декого з цілком безнадійних добили…, решта – мертві”, – казали вони. Всіх тих 600-700 трупів залишили лежати без похорону, хоч були усі можливості зробити це”…
Тепер ще мало є матеріялів про фактичний перебіг подій під час східнього походу Гітлера. З того боку “залізної заслони”, чули ми тільки хвалебні гімни “неперевершеному стратегові” та всіляким, із пальця виссаним, колгоспникам і колгоспницям – ватажкам “партизанських загонів”. На Заході, по цей бік “заслони”, оскільки мені відомо, про це написано чомусь дуже небагато. Отже, важко сказати, як часто практикувалась така “плянова здача” в полон неозброєних червоноармійців. Можливо, звичайно, що плян заманити ворога вглиб країни й був, але коли це справді так, то плян цей був, безперечно, вимушений обставинами. Теорію “заманити” ворога до серця країни, віддавши йому найродючіші землі з 80.000.000 населення, – цю брехливу аналогію з уславленим полководцем таки справді “отечественной войны 1812 года”[80] Кутузовим утворено пізніше, щоб виправдати себе або, вірніше, приховати нечуваний розгром совєтських армій. Утворено її після того, як відома совєтська формула “бить врага на єго территории” закінчилась крахом. Цілком можливо, що були випадки “здачі” в полон неозброєних червоноармійців, але це, очевидно, не масові, а окремі випадки. Не совєтське командування “здало” в полон “пляновим” порядком п’ять-шість мільйонів червоноармійців, але вони, здебільшого самі, здалися в полон, часто-густо розчищаючи зброєю собі дорогу до ворога. Обставини київської операції беззаперечно стверджують, що називати “пляновою” здачу в полон київської групи військ (700.000), яка складалася з кількох добре озброєних, з величезними запасами військового спорядження армій, ніяк не можна. Адже тепер відомо про те, які порівняно, незначні німецькі заслони загороджували київській групі військ дорогу на схід, до “рідного Сталіна”. Цілком очевидно, що за наявности найменшого бажання битися з ворогом та елементарної дисципліни, київські армії мали б повну можливість пробити ці мізерні німецькі заслони. Але… потрібної дисципліни, а головне – бажання битись, не було, не було такого потрібного в бою “множника”, що про нього казав Л. Толстой.Так само навряд чи можна застосувати теорію “плянової” здачі до полону кількох мільйонів червоноармійців під час відомих – Смоленської, Білостоцької, Мінської, Уманської й багатьох інших – операцій 1941 р.Ось іще одно свідчення про “зраду батьківщини” – це добровільне визнання одного з визначних діячів сталінської диктатури, який недавно втік із совєтської армії й тепер “кається” в своїх гріхах:
“Действительность первых же дней (війни) опрокинула все наши надежды. Мы увидели, во-первых, что страна была совершенно не готова к войне, что все хвалебные слова о красной армии сказались дутыми, что мы не бнли готовы к ней ни материально, ни психологически. Но самое ужасное бьіло то, что мы ясно увидели, что ВСЯ РОССИЯ ЖДЕТ НЕМЦЕВ, КАК ИЗБАВИТЕЛЕЙ”.
А далі цей сталінський сановник каже, що найжахли-віше було навіть не те, а:
“…оказалось, что не только рядовые бойцы и офицеры шли с охотой в плен, оказалось, что по этому пути быстро последовали заслуженные коммунисты…”[*15].[81]…
– Все це – правда. Це ж саме ми спостерігали в Києві. Про такі ж явища розповідають і чернігівці й дніпропетровці, – додав інженер В. – Немає, мабуть, більш жахливого злочину, як зрада Батьківщини, – це правда. Але саме тому не треба поспішати з присудом, а раніше треба спробувати зрозуміти природу того явища. Чим викликано цю масову “зраду”, що спонукало людей до того: нечуване падіння моралі – до втрати людського образу, – чи безмежний одчай перед неможливістю скинути ненависний сталінський режим.Коли придивитись ближче, ця “зрада” виглядає досить своєрідно. Ніхто, власне, німців не хотів і великого добра від них не ждав. Але ще дужче не хотіли збереження совєтського режиму – народи не хотіли воювати, не хотіли віддавати життя за збереження “совєтської родіни”, за збереження колгоспного устрою.Бойовий клич – “За Родіну, за Сталіна” – не міг запалити маси, не міг підняти їх на бій із ворогом. Слово “Батьківщина” для українського народу є таке ж святе слово, як і для інших народів, але тут це слово не було однозначне з словом “родіна”, а втім, воно вульґаризувалось поставленим поруч ненависним ім’ям Сталіна. Ім’ям, укритим згустками крови закатованих ним батьків, синів, братів та інших близьких, ім’ям Сталіна, що стало синонімом голоду, знущань, кривавих пазурів НКВД і всього того страхітливого, що визначає поняття “совєтська влада”.
Люди, червоноармійці, піддавались, власне, не німецьким генералам, люди тяглись до тої сили, яка оголосила смертельну війну большевизмові. Це було, так би мовити, по дорозі, цілі тут сходились: ненависний ворог був той самий. І тому йшли, стиснувши зуби, але йшли, бо другої сили, на допомогу якої можна було б розраховувати, поблизу не було. Люди так само пішли б до турків, якби вони йшли проти тих ненависних кремлівських узурпаторів. Люди пішли б – ні, не пішли б, а швидше полетіли б на крилах, – до американців, англійців, якби вони, а не хто інший, ішли війною проти сталінської тиранії. Людям до смерти остогидло “построение социализма” і вони не бачили іншого способу позбутись отого соціялізму.
Отже, тут уже справа набирає іншого забарвлення, і та “зрада батьківщини” є, власне, шуканням союзника в боротьбі проти спільного ворога.[82] Це вже не має нічого спільного зі “зрадою батьківщини”, але зате має цілком виразні форми зради ворога-окупанта. А це вже справа зовсім інша. Хотів би я знати, коли це й хто називав повстання проти чужої тиранії “зрадою”?…
Зрештою, щодо співпраці з німцями. Так, співпраця з німцями була, і то не з боку окремих осіб, але з боку переважної більшости найширших кіл населення. На цю співпрацю з цілковитою щирістю, особливо в першім році окупації, ішла інтеліґенція, так само робітники та селяни. В цих перших часах більшість населення вірила в можливість доброго співжиття з дружньою сусідньою Німеччиною. Значна частина населення, навіть людей, які прихильно ставились до совєтської влади, “співпрацювали”, щоб якось підтримати животіння своєї родини, щоб врятувати своїх дітей від голодної смерти. Додам ще, що все населення, за розпорядженням окупаційної влади, було зареєстроване в Арбайтсамтах і мусіло працювати. Співпраця ця полягала в основному у відбудові господарства країни. На “співпрацю” також охоче йшли комуністи, яких і в містах, і на селах було багато. Але певна частина комуністів, залишаючись вірними Сталінові, ішла на цю “співпрацю” з своєю прихованою метою. Мушу побіжно сказати, що німці в значній частині випадків виявили повне невміння щодо підбирання потрібних їм людей.Багато людей із теперішньої, другої масової еміґрації зі Сходу, які були свідками, а часто й активними учасниками того, що діялось у СССР, та, зокрема, в Україні в 1941 році, та особливо з тих, які засипали німецькі танки квітами під час вступу їх до міст Західньої та Східньої України, тепер вважають за “хороший тон” соромливо замовчувати оті симпатії чи, як би його краще назвати, оту тягу до ворожої німецької армії. Робиться це, очевидно, для того, щоб прибрати “льояльного”, доброго вигляду в очах переможців-альянтів. Правда, більшість населення потім, у 1942-43 роках, роздивившись ближче, пізнавши гірким досвідом справжню природу того “визволителя”, змінила своє ставлення до нього. Але ці настрої та тяга до ворога, в якому тоді бачили лише ворога комунізму, були, і того не треба ховати…
Люди кажуть: “Силою копати криницю – води не пити”. Заперечувати глибоку життєву правдивість цієї народньої приказки ледве чи стане хто. Коли б не дружня, співчутлива, віддана робота місцевих робітників, своїми силами та примусом німці ніколи не відбудували б так скоро й третини цих заводів. Німці мало що приклали своїх сил до відбудови цукроварень,[*20] та вони й не мали до того ні можливости, ні часу – це зробили робітники та службовці цих заводів. Вони заздалегідь, коли большевики заводи нищили, значну частину машинового обладнання та найважливіші частини заводських машин “приховали”… в криницях, у ставках, десь поміж непотрібним брухтом, позакопували ящики з важливішими запасними частинами машин, як це було, наприклад, на Піївському та Став’янському заводах. Німцям і довіку не спало б на думку десь шукати ті частини, а привезти нові вони не мали змоги, та й це потребувало часу. Не одгримів ще гуркіт боїв, і як тільки з’явились німці, робітники та службовці заводів, повилазивши з усяких дір, де вони переховувались від большевиків як дезертири, заходилися біля відбудови своїх заводів. Німецькі комісари тільки дивилися – звідки воно все це береться. Багато заводів поновило роботу вже у виробничому сезоні 1941-42 р.Приблизно так само відбувалась відбудова інших промислових закладів, зокрема – відновлення виробництва деяких сільськогосподарських машин та предметів широкого вжитку…
Основна маса селянства жила в 1942-43 роках, особливо, коли врахувати воєнний час, відносно добре, та, безперечно, незмірне краще, ніж за часів совєтської влади. Переважна частина селян хліба мала досить,[*21] овочів також; з товщами було гірше, але вже з осени 1942 року багато селян угодувало кабанів, і сало в селян було; м’яса й риби також не бракувало. Солоної риби було важко дістати, але я часто бачив у селян-наддніпрянців бочки “оселедців”: селяни ловили сітками дрібненьку річкову рибу й особливим способом засолювали їх. Майже в кожному дворі були свині, багато селян мали корови, з’явились вівці. Птиці також мали досить – цю частину господарства большевики не справились зруйнувати, і великі колгоспні пташині ферми потрапили до селянських рук.[*22] Так звану самогонку – горілку – “гнали” майже в кожній третій, а вже певно – в четвертій хаті. Недаром на Київщині та Дніпропетровщині часто доводилось чути від селян, що, мовляв, за два роки німецької окупації селяни випили горілки та з’їли сала й курятини більше, ніж за двадцять п’ять років совєтського панування. І це нехай не дивує читача: навіть там, де система польового господарства мала колгоспні форми, селяни одержували за свою працю в два-три рази більше, ніж за совєтської влади. На Чернігівщині, наприклад, та, зокрема, на Новгород-Сіверщині в 1941-42 роках селяни одержували по три-чотири кілограми за трудодень, тоді як за ввесь час совєтсько-колгоспного життя оплата трудодня в цих місцях майже ніколи не перевищувала 500-700 грамів за трудодень. Це ж саме треба сказати й щодо значної частини Київщини, зокрема – придніпрянських сіл.Люди, позбувшись колгоспного ярма, рвалися до своєї роботи. Треба було бачити, з якою любов’ю, з якою побожністю вони поралися біля своєї землі, з якою врочистістю виїздив хазяїн у поле сіяти свою пшеницю, з якою веселою заклопотаністю селяни поспішали в поле, десь за дві години до світанку, щоб до сонця зв’язати гречку; треба було бачити, як дбайливо було впорано городи та наділені для індивідуального користування ділянки польової землі, щоб зрозуміти, як остогидло бідним селянам колгоспне ярмо, оте “колгоспне щасливе життя”, про яке українське селянство склало відому пісеньку:”… ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні…”
За два роки окупації зовнішній вигляд селянства в його масі змінився на краще як щодо здоров’я, так і до одягу. Величезні маси “мішечників”, себто мешканців міста, шукаючи хліба, сала, птиці, меду та інших засобів харчування, несли з собою одяг, взуття, годинники і т. д. Несли міняти свої злиденні рештки, але несли й речі, здобуті в жидівських та залишених комуністами помешканнях у перших днях після вступу німців…
Проте було б помилкою узагальнювати такий стан. Подекуди в окремих районах і податкова практика, і загальне ставлення до селянства були далеко гірші; це особливо відноситься до районів, де діяли совєтські партизанські загони. Взагалі треба сказати, що певної усталеної політики щодо сільського господарства та селянства не було. Часто такий чи інший режим у певних районах визначався моральними якостями чи адміністративними здібностями Ґебітскомісара чи Крайсляндвірта.[121]Споживча кооперація майже всюди відновила роботу на своїй старій базі. Принаймні мені не доводилось чути про збирання нових паїв.Багато було відкрито товариських млинів, олійниць, молочарень, злучних та машиново-прокатних пунктів. Заводських бугаїв та молотарки для деяких пунктів було привезено з Німеччини. Поруч із громадськими з’явилось не менше дрібних приватних підприємств, переважно для переробки сільськогосподарських продуктів.
Наявність безперечного поліпшення селянського добробуту та буйного розквіту приватної ініціятиви в усіх ділянках життя в часах окупації стверджують люди з усіх земель України, навіть із Харківщини, яка, як відомо, майже весь час залишалася в прифронтовій полосі і де, цілком зрозуміло, можливості налагодження життя були особливо тяжкі.
Все це в цілому ще довго підтримувало на селах віру в можливість кращого життя. Тут ще довго вірили в ті листівки, що в липні-серпні 1941 року розкидали німецькі літаки, в яких населення закликалось всіляко пособляти німецькому війську в його боротьбі проти комуністів та обіцялося знищити колгоспи, передати землю у власність селянам, утворити незалежну від Совєтського Союзу Українську Державу та інше. Чи були такі листівки, я не знаю. Проте народ вірив в існування цих листівок…
Влітку 1942 року почалось вербування людей для роботи в Німеччині.[122]Спочатку брали лише молодь, а далі – й старших людей. Вербування відбувалось як у містах, так і на селах. На кожний район визначалось певний ліміт, який розподілявся на окремі села. В багатьох районах керівники місцевої влади – приховані совєтські аґенти – виряджали на роботи виключно дітей колишніх репресованих та тих, хто виявив себе українським патріотом. Визначених на роботи до Німеччини везли до районової управи і після медичного огляду під охороною відправляли на залізничі отанції. Про добровільне зголошення на роботи до Німеччини я не чув. Правда, я знаю кілька випадків у Києві, коли матері “добровільно” погоджувались їхати зі своїми дітьми, яких насильно забирали до Німеччини. Вербування на роботи не припинялось. Весь час набирались та вивозились до Німеччини все нові та нові транспорти. Було багато випадків, особливо в 1943 році, коли на селах улаштовувались облави. Загони поліції вночі оточували окремі кутки села й забирали сонних із хати. Такі ж облави влаштовувано в полях на женців під час роботи. Полювали, як на хижого звіря, – людей ловили і, не даючи зайти додому, везли на залізничний вокзал, а звідти – до Німеччини, часто в запломбованих вагонах…
Навесні 1943 року переважну більшість промислових підприємств, у тім числі й заводи будівельних матеріялів, окупаційне командування передало під зверхність господарчого відділу СС. Умови оренди, звичайно, зломано. На Стайківських заводах з’явився німецький комісар, якийсь польсько-німецький ублюдок на прізвище Піановський. Він впровадив примусове притягнення робітників для роботи на заводах, використовуючи для того селян околішніх сіл. Цей ублюдок дуже знущався над робітниками заводів та селянами. Його ґумова палиця та важкий кулак уславились на цілу околицю.Взимку 1942-43 року вже й на селах майже не було людей, які ще вірили б у визвольну місію німецьких окупантів. Піднесений настрій 1941-42 років змінило тяжке, гнітюче розчарування.[123]На селах майже всюди вже знали, що в лісових багнистих районах України, на Поліссі та Волині, скупчуються сили українських повстанців, що вони ведуть безнастанну партизанську боротьбу проти німецьких окупаційних військ та готуються до боротьби проти червоних московських окупантів, повернення котрих на Україну було лише питанням часу. В багатьох селах з’явились “зв’язкові”, які давали потрібні вказівки тим, хто хотів потрапити “в ліс” – до партизанів. Все частіше й частіше зникала молодь, колишні військовополонені, а то й старші люди, прямуючи на захід, до Волинських лісів, – до отамана Бульби.[124]…
Проте на Ліво- та Правобережній Україні партизанщини не було чути.[*24]Всі оті совєтські оповідання про колгоспниць – партизанських ватажків, які, мовляв, боронили “соціялістичну батьківщину” – просто висмоктано з пальця. Правда, в північно-східній частині України, на Чернігівщині, в районі хутора Михайлівського, Шостки, Носівки та в інших лісистих районах (Козелець, Козари, Мрин) були партизани, але це були окремі реґулярні військові розділи, що залишилися в лісах після розгрому совєтських армій в 1941 році. Совєтські партизани часом контролювали цілі райони та переводили там мобілізації місцевого населення. Коли хто з таких мобілізованих утікав, вони з’являлися вночі в село й вирізували всю його родину.[125] Всякий спротив безнастанним реквізиціям карали смертю. Місцеве населення ставилось до совєтських партизанів відверто вороже. Коли до сіл, які перебували під контролем партизанів, приїздили німецькі карні загони, вони з свого боку люто мстились на безпорадному місцевому населенні, випалюючи цілі села, вбиваючи старого й малого. Отже, населення цих районів весь час перебувало, так би мовити, між молотом і ковадлом. Внаслідок такого стану велику частину населення північно-східнього куту Чернігівщини знищено, а села випалено.Особливо жорстоко розправлялися з населенням карні загони ґестапо, в котрих, як я вже відмічав, працювало багато совєтських комуністів, робітників колишньої так званої робітничо-селянської міліції та військ НКВД, а також тих деклясованих, деморалізованих покидьків суспільства, яких ніде й ніколи не бракує під час воєн, революцій та всяких заворушень. Це безперечний факт, що в німецькому ґестапо, СД поліції, а також в районо-вих управах та інших органах самоврядування працювало дуже багато совєтських комуністів – це стверджують люди з усіх земель Східньої України та, безперечно, доводять численні факти. Треба визнати, що працювали ті комуністичні аґенти досить сумлінно, звичайно, на користь Москви, а не німців.В грудні 1942 року до Глухова (Чернігівщина) приїхав спеціяльний загін ґестапо для боротьби з партизанщиною. В складі того загону, крім німців, було багато аґентів ґестапо – колишніх совєтських громадян, на яких, власне, й лежав обов’язок виявляти “співчуваючих” партизанам. Карний загін заарештував біля 1000 осіб місцевого населення. Заарештованих тримали в напівзруйнованих касарнях три дні без їжі, не дозволяючи рідним передати їм будь-що з харчів та одежі. Частину з тих арештованих випущено, решту – десь біля шестисот осіб – розстріляно. Між розстріляними було багато жінок з малими дітьми. Людей роздягали до сорочки ще в касарнях, привозили на автах до викопаної за містом величезної ями й розстрілювали з кулеметів.
Напівголі, босі, закривавлені діти й дорослі, яких було лише поранено, борсались у своїй крові, перемішаній з снігом. В смертельнім жаху закривавленими рученятами хапались діти за ноги тих, що розстрілювали, але ці потвори ударяли чобітьми в обличчя або в груди, відкидаючи їх назад. Ледве чи знайдеться в довгій історії людства щось подібне до тієї тупої, холодної жорстокости, яку було виявлено під час карних експедицій ґестапівцями. Слідуюча партія цих нещасних мусіла повкидати до ями розстріляних, після чого їх розстрілювано в той же спосіб і т. д…
Берлін – якому українські народні партизани, що купчилися в лісах Волині та Полісся, тоді вже добре дошкуляли – намагаючись підрізати коріння того народнього руху на Східній Україні, під виглядом боротьби проти совєтських партизанів, котрим українське населення не співчувало й не допомагало (про це німці добре знали), вирішив знищити більш активні національні українські елементи.Москва з свого боку вживала всіх заходів, щоб посварити німців з тою частиною населення, на яку вони могли б опертись, викопати, так би мовити, між ними прірву, та вже одночасно руками німецького Ґестапо[126] знищити ненависні їй, непокірні українські національні елементи, яких їй так-таки й не вдалося за двадцять п’ять років свого кривавого панування остаточно видавити.З німецького боку виконання цього завдання було покладено на вірного сторожа гітлерівського режиму – Ґестапо. Москва ж доручила виконання не менш “делікатних” завдань своїм аґентам-комуністам, які працювали в німецькому Ґештапо.
Але гра була явно нерівна: дуже вже короткозорі були керівники німецької окупаційної влади та, зокрема, керівники німецького Ґестапо, щоб змагатися з першоклясними, щодо подібних справ, майстрами Москви. Отже, німецька карта й тут була бита.
Нелюдська жорстокість німецьких ґестапівців, сполучена з диявольськи-хитрою роботою московських аґентів – співробітників Ґестапо, заливши кров’ю величезні простори України, остаточно розвіяла віру в німецького “визволителя”. Сумлінними зусиллями німецького Ґестапо зроблено ще один величезний крок, щоб забезпечити перемогу Сталіна над його побратимом – Гітлером.
Отже, якщо колись Москва надумає увічнити пам’ять натхненника перемоги над гітлерівською Німеччиною та коли на той час стане можливим серйозне, об’єктивне обговорення та розв’язання цього питання, то пам’ятника того вона примушена буде поставити Гітлерові, що так слухняно, з такою впертою жорстокістю виконував сталінські завдання. Парадоксально, але… факт.
Совєтська партизанщина на Придніпрянщині почалась, власне, лише в 1943 році, коли німецькі армії почали вже цілком виразно відкочуватись на захід, коли совєти стали засилати невеличкі партизанські загони з реґулярних частин далеко в німецьке запілля та коли маси дрібніших партійців, що так добре почували себе в селах, побачили, що, мабуть, недалеко вже той час, коли з’являться тут совєтські армії й доведеться відповідати на запитання: “А що ви тут робили в німецькому запіллі? Як ви виконували тут наказ товариша Сталіна від 3.VII?” – поволі почали вступати в партизанські загони. Кажу ще раз – поволі, бо масовий ухід комуністів до партизанів почався лише тоді, коли влітку 1943 року німецьке командування надумало “знешкодити” комуністів, які хоч і були зареєстровані в районових управах, але їх ніхто не турбував, і жили вони, як я вже казав, досить добре.[127]…
Акція “знешкодження” відбувалась майже одночасно по багатьох районах Наддніпрянщини. До села приїздили відділи Ґестапо й починали виловлювати комуністів. Ґестапівці ходили з готовими вже списками, стягали колишніх сільських комуністів та їхні родини до управи, а далі, посадивши на авта, відвозили за три-п’ять кілометрів від села і в першому ліпшому яру розстрілювали.
Отже совєтська партизанщина в придніпрянських районах зародилась безпосередньо після зазначеної вище акції “знешкодження” комуністів. Уже за якихось півтора-два тижні, вперше від початку німецької окупації, в прибережних районах було зареєстровано напади совєтських партизанів на сільські управи, кооперативи, молочарні та прибережні заводи біля Халеп’я, Стаєк, Ржищева і далі на південь по Дніпру. Окремих комуністів, які втекли від “знешкодження”, зустрічали місцеві селяни у Воронькові, Рудякові та в інших лівобережних селах. Їх бачили також по лівобережних придніпрянських луках та хащах із зброєю в руках. Ці партизанські загони утворились і поповнювалися з тих комуністів, яким пощастило уникнути знищення, та з братів та інших родичів знищених сільських комуністів-гречкосіїв…”
ПІСЛЯМОВА
(Роман Сербин)
У БОРОТЬБА ЗА ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУЄ ІСНУЄ дві правди. Одна дійсна, реальна правда. Друга – вигадана, неіснуюча, така, якою хотіли б її бачити. Вона вважатиметься за дійсну, а дійсна за ворожий наклеп.
Олександр Довженко, “Щоденник”, 18.ХІ.1942.Федір Пігідо не вважав трагічну німецько-радянську війну “вітчизняною”, бо не бачив він у ній ні “визволення” свого народу, ні української “перемоги”. Тому й слова ті він писав з малої букви та ставив у лапки. Своїми спогадами Пігідо бажав хоча б частково виправити невірне зображення воєнних подій, яке комуністичний режим накидав українському населенню. У такому розумінні радянського фальшування української історії Пігідо не був винятком: спотворену пам’ять воєнних подій бачив і боляче відчував відомий український письменник Олександр Довженко. Видатний кінорежисер, воєнний репортер під час війни та автор фільмового сценарію “Україна в огні”, Довженко кілька разів повертався у своєму щоденнику, який в багатьох аспектах перекликається зі спогадами Пігідо, до теми історичної пам’яті про воєнні події. 14 серпня 1942 р. він записав:
“І самі ми забудемо своє страшне, безсоромне і огидне безладдя, і невміння, і свої зайві бездарні витрати через дурість, темноту, сатрапію і підлабузництво лукаве, і, випнувши груди, на кістках мільйонів погублених нами наших людей будемо вірити, і хвастатись, і підводити під усе вигідну діалектичну причинну базу, і буде все у нас по-старому”.[1-9]
Українці втікали з Червоної Армії, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця…
Грудень 1988 року. Пік горбачовської гласності, сторінки радянської преси переповнені сенсаційними матеріалами про так звані «білі плями» вітчизняної історії. У цю пору Головліт СРСР розпорядився внести ряд суттєвих доповнень до наявного «Переліку свідоцтв, заборонених для відкритого друкування». Згідно з цим документом, до розряду таємних були віднесені практично всі тіньові й непривабливі сторінки з історії німецько-радянської війни: про втрати особового складу, незадовільний морально-психологічний стан радянських військ, діяльність загороджувальних загонів, штрафних батальйонів тощо.
Зараз добре відомо, на момент вторгнення в СРСР армія агресора ні за чисельністю в живій силі й техніці, ні за якісними показниками бойової техніки не мала переваги над Червоною Армією, фактор раптовості нападу та бойовий рівень вермахту забезпечили нападникам першість на напрямках головних ударів. Лише за перші три тижні війни Червона Армія втратила 815700 чоловік, 4013 літаків, 11783 танків, 21500 гармат і мінометів (для порівняння: впродовж першого півроку війни проти СРСР втрати вермахту становили 750000 чол.). Захопивши стратегічну ініціативу, німецькі війська швидко просувалися в глиб України, подолавши за місяць від 360 до 600 км.
До шоку від німецького раптового нападу додалися ще й проблеми з поганим управлінням військами. Не останньою причиною цього стала нестача в РСЧА досвідчених військових кадрів: десятки тисяч їх були репресовані під час Великого терору, а молодь, якій за рахунок цього «пощастило» швидко просунутися за якихось пару років по службових щаблях, апріорі була нездатною компенсувати значні втрати досвідчених професіоналів.
Після розгрому у прикордонних боях, укомплектованих переважно професійними кадрами непогано споряджених та озброєних військ першого ешелону, до Червоної Армії стали масово вливатися призовники з тилових районів, бойова підготовка яких була умовною. Поспіхом скомплектовані, погано споряджені ці частини фактично заздалегідь були приречені на загибель, що цілковито усвідомлювали військові спеціалісти. Поки у глибокому тилу формувалися нові частини, під німецькі танки радянське командування кидало поспіхом мобілізованих жителів прифронтових областей, фактично відводячи їм роль «гарматного м’яса»
У міру військових поразок і втрати значної частини території прояви дефетизму (поразництва) дедалі більше охоплювали Червону Армію. День у день частішали випадки дезертирства і добровільного переходу на бік ворога. Як свідчать радянські військові документи, влітку 1941 р. такі переходи здійснювали великі групи червоноармійців по 100 чоловік і більше, нерідко просто під час бою. Наприклад, у серпні 1941 р. добровільно здалися в полон 300 військовослужбовців 227-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту. 5 вересня 1941 р. у районі Запоріжжя намагалися перейти на бік німців 95 червоноармійців 270-ї стрілецької дивізії Південного фронту і т.д. Нерідко червоноармійці створювали у військах так звані «земляцькі групи» – киян, чернігівчан, сумчан, полтавчан та ін., які готувалися кинути зброю і повернутися додому, у вже окуповані німцями райони. Вищезазначене явище було настільки помітним, що про нього згадував пізніше у своїх мемуарах югославський комуніст М.Джилас. «Не можна було приховати того факту, – писав він, – що українці часто покидали Червону Армію, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця…»
З початком війни відверту нелояльність до радянської влади продемонструвала поважна частина західноукраїнського населення, настрої якого впродовж 1939-1941 рр. зазнали кардинальної трансформації: від радощів із приводу звільнення від «панської неволі» – до неприхованої ворожості й навіть ненависті стосовно правління «совєтів». У цьому регіоні не тільки практично було зірвано мобілізацію до Червоної Армії, а й, завдяки старанням українських націоналістів, розпочалася активна партизанська діяльність у її тилу.
І на сході України мобілізація до Червоної Армії відбувалася з великими ускладненнями. У перші тижні війни радянські газети вміщували численні фото із зображенням натовпів людей біля мобілізаційних пунктів у Києві, Харкові, Одесі та ін., повідомленнями про те, що молодь «тримає в облозі» військкомати, вимагаючи відправки на фронт. Здебільшого у великих містах так воно й було… впродовж перших кількох тижнів. Проте патріотичне піднесення, що охопило міську комсомольську молодь – найбільш лояльний до влади прошарок населення, – виявилося нестійким і в міру стрімкого німецького наступу стало швидко спадати. Про це свідчили показники явки радянських громадян на призовні пункти восени 1941 р. Так, у Ворошиловградській області до 16 жовтня 1941 р. на Артемівський призовний пункт з’явилося лише 10% мобілізованих, на Климівський – 18%. По Харківській військовій окрузі станом на 23 жовтня 1941 р. з’явилося 43% загальної кількості призваних. Непоодинокими в цей час були випадки втечі мобілізованих під час транспортування їх до частин діючої армії. За повідомленнями військкоматів Харківської та Сталінської областей, наприкінці жовтня 1941 р. відсоток дезертирів з числа новобранців становив по Чугуївському райвійськкомату – близько 30%, Сталінському – 35%, Ізюмському – 45%.
Радянські історики традиційно виводили необґрунтовано високу цифру мобілізованих в Україні 1941 р. При цьому спостерігалася тенденція до постійного збільшення цих показників: спочатку говорили про 2 млн., потім про 2,5 і навіть про понад 3 млн. чоловік. Водночас ніколи не наголошувалося на тому, що колосальна кількість українців, мобілізованих у перші місяці війни, не відійшла з відступаючими військами Червоної Армії, а залишилася на окупованій території України. Згідно з неопублікованими даними, зібраними у повоєнні часи Комісією з історії Великої Вітчизняної війни, на контрольованих німцями українських землях за різних обставин (дезертирство, недбалість військкоматів, швидкоплинність зміни лінії фронту тощо) залишилося 5,6 мільйона (!!!) військовозобов’язаних українців – тобто майже стільки, скільки їх потенційно могла дати загальна мобілізація (15% усього населення УРСР), і майже стільки, скільки впродовж усієї війни було призвано в Червону Армію з України…
Як свідчать численні військові документи, представники радянських, партійних органів влади втікали з родинами за два-три дні до приходу німців, прихопивши з собою меблі та інше майно.
Радянські історики зазвичай наголошували на значній кількості евакуйованих з України в тил промислових підприємств (майже 550), подаючи це як свідчення блискучого успіху радянської влади. Однак, замилюючи очі цифрами вивезених у тил верстатів і різноманітного обладнання, вони випускали з поля зору головне – на окупованій українській території залишилося не менше 95% (!) населення республіки. Цей найкоштовніший «трофейний матеріал» невдовзі сповна було використано німцями для відбудови та налагодження роботи промислового й сільськогосподарського виробництва, для забезпечення вермахту продовольством і східними солдатами – добровольцями, а економіки Німеччини – робочими руками, сировиною тощо.
Поза всякими сумнівами, громадяни України на загал не мали чіткого уявлення про ідеологію націонал-соціалізму, її нелюдяну расову спрямованість та канібальську сутність. У пам’яті багатьох літніх людей усе ще зберігалися образи «культурних німців» часів громадянської війни.
Вочевидь, мав рацію секретар ЦК КП(б)У Д.С. Коротченко, який пізніше був змушений констатувати: «Абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватися до окупаційного режиму». Таку реакцію українського населення на падіння більшовицького режиму в 1941 р. відомий дослідник історії Рейхскомісаріату України К. Беркхофф справедливо назвав безпрецедентною в Європі за часів Другої світової війни…
