“Настояща комедія та й годі: з перших днів війни до німців у полон почали масово здаватися радянські солдати! Найчастіше – казахи й таджики. Чому так сталося, не знаю й досі. Але німці дуже швидко скористалися їхніми послугами, залучивши до патрулювання залізної дороги. Як зараз бачу, згадуючи ті картини: патрулюють дорогу троє воєних: два – німці, один – казах чи таджик. Причому, всі троє – в німецькій формі, зі зброєю в руках.

Якось на початку осені 1941 р. я прямував сільською дорогою. Назустріч – патруль. Один із військових вигукнув: «Стій!». Другий, схопивши за вухо, розпочав повчання: «Хайль Гітлер! Хайль Гітлер! Хайль Гітлер!». Далі примусив відбігти на кілька метрів, потім – повернутися й сказати: «Хайль Гітлер!». Так патрулі вчили вітатися з німцями всіх мешканців села!”- згадував мій батько, якому в той час не виповнилося й 12 років від роду.

До кінця листопада 1941 року німці практично оточили Москву. На заході були взяті Можайськ, Нарофомінск, Малоярославець.

Вже під парами стояв літерний поїзд, готовий відвезти Сталіна на безпечну відстань від фронту до Куйбишева. Гудеріан отримує наказ рухатися в напрямку Горького, замикаючи кільце оточення навколо Москви з півдня в районі Петушков. Однак коли він підійшов до Коломиї, наступ захлинувся. Сталін, до речі, до кінця листопада вже не думає про переїзд до Куйбишева, за Волгу.

Є у всій цій ситуації щось містичне. Немов Сталін збудував якусь непрохідну стіну на північно-заході Підмосков’я. Але «стіна» ця була настільки таємною, що до цих пір в офіційній радянській історіографії про неї немає ні слова. Виникла вона мало не миттєво. Тому що випадкові появи солдатів противника на території Москви все ж відбувалися.

Відкрився люк, з якого виглянув офіцер вермахту з польовим блокнотом, озирнувся навколо, щось записав у блокноті і поїхав у бік Алешкінского лісу.Інша поява німців у Москві – 30 мотоциклістів у кілометрі від станції метро «Сокіл». Мотоциклісти їхали по Ленінградському шосе. Два кулеметника на мосту, названому пізніше мостом Перемоги, прийняли нерівний бій і зупинили нападників.

Але як той єдиний взвод потрапив туди, якщо фронт тримався біля села Крюково? Випадково прорвалися крізь якусь «стіну», що виникла на шляху 5-го бронетанкового корпусу СС, що підходив до Москви по Волоколамському шосе після боїв біля роз’їзду Дубосєково?

Стіна дійсно виникла моментально. То була стіна з… води. Потоки води з Істрінського водосховища, що змив не тільки наступаючі танки і піхоту 52-ї армії, а й численні села вздовж річки Істри, густонаселені квартали на околиці міста Істра, в селищі Павловська Слобода. На друзки розліталися тендітні селянські хатинки, несучи з потоком людей похилого віку, жінок і немовлят. Розліталися на тріски робочі бараки в Павлівській слободі. Дивом вцілілі будиночки виявилися затопленими водою з густим крижаним місивом й осколками великих крижин.

Ця жахлива картина звісно не ввійшла в опубліковані мемуари радянських воєначальників. Подробиці залишилися лише в єдиному секретному виданні «Розгром німецьких військ під Москвою» під загальною редакцією маршала Шапошникова, підготовленого Генштабом Червоної армії і випущений Військвидаві НКО СРСР в 1943 році. У повоєнні роки гриф «таємно» було знято і замінено на іншій – «для службового користування». Секретне видання пролежала в спецхрані до 2006 року.

Ось скупі опису зведення “стіни”. Пише маршал Шапошніков: «24 листопада німці впритул підійшли до рубежу Истринське водосховище, річка Істра. З наближенням німців до цього рубежу водоспуски водосховища були підірвані (після закінчення переправи наших військ), в результаті чого утворився водяний потік висотою до 2,5 м на протязі до 50 км на південь від водосховища. Спроби німців закрити водоспуски успіхом не увінчалися».

Ймовірно, танки на Сходненській і взвод на Ленінградці – якраз ті, хто встиг проскочити до вибуху греблі.

Маршал Шапошников скромний щодо висоти водного потоку. Рівень Істрінського водосховища – 168 м над рівнем моря. Перебіг річки Істри за греблею знаходиться на урізі в 143 метра, у Павлівській Слободі – 134 метри. Напір величезного об’єму води йшов, як пише Шапошников, на 50 кілометрів, тобто до Москви-ріки (рівень якої при впадінні Істри, трохи вище Рублевской греблі, становить 124 метра). Таким чином, висота потоку, змиває все на своєму шляху, складала не менше 25 метрів (заряд був закладений в основу водоспусків, торкнувши й так званий мертвий об’єм, який залишається у водосховищі при планових весняних скидах паводкових вод). Якщо враховувати падіння потоку до Москви-ріки, сумарний натиск досягає сорока метрів.

Дослідження нечисленних ентузіастів (Валентин Барковський, Михайло Архипов), свідоцтва що залишилися в живих очевидців дозволяють скласти з мозаїчних відривків більш-менш струнку картину того, що відбувалося.

Виглядає вона приблизно так.

– Товариш Сталін, фон Бок наступає по всьому фронту. Взято Калінін, Клин. Танки – в Рогачові, ми залишили Яхрому! – Доповідає Верховнйй командувач Західним фронтом Георгій Жуков. – Сибірські дивізії підійдуть до Загорського (Сергієв Посад. – І.К.) тільки через тиждень. Ще стільки ж часу піде на їх розгортання по фронту. На Західному фронті терміново потрібні поповнення.

– Заспокойся, товариш Жуков! – Ласкаво говорить Верховний головнокомандувач. – Ось тобі в підкріплення два бійці! Знайомтеся: товариш Федоров, товариш Фрадкін. Гаразд, ось тобі, товариш Жуков, ще один боєць – товариш Жданов. Майже що наш ленінградський полководець. Тільки цього разу Володимир Сергійович.

Жуков стояв, нічого не розуміючи і не знаючи, як реагувати на жарт Верховного. Але Сталін не жартував. Він викликав до себе начальника Іваньківський ГЕС Георгія Федорова, головного енергетика каналу «Москва-Волга» Бориса Фрадкіна та головного інженера Володимира Жданова.

– Якщо швидко скинути воду Іваньківського водосховища, лід буде проламуватися і крижана поверхня буде непрохідною не тільки для танків, але і для піхоти супротивника! – Почав доповідати Федоров. – Вода піде швидко. Напір – 12 метрів. У Калініна – 124 метри, нижче греблі – 112.

– Скидаючи воду з підмосковних водоймищ – Ікшинського, Пестовского, Пяловське, Пироговського, Клязьміньского, Хімкінского, ми таким же чином потрощимо крижаний покрив по всьому дзеркалу води і забезпечимо непрохідну для противника смугу від Дмітрова до північної межі Москви, – підтримав колегу Жданов.

– Куди будете скидати воду? До Москви? – Зі зловісним прищуром обірвав його Верховний.

– У нас є Яхромський водоскид. На річці Волгуше, це приплив Яхрома, – підходячи до карти, пояснює Жданов. – Якщо відкрити тут заслінки, вода піде у заплаву Яхрома. Напір ще більше, ніж на Волзі. Рівень водосховищ – 162 метра, а в долині Яхрома – 117. Але тут, правда, стоять ще дві греблі: Яхромського гідровузла, Ікшинська…

– Греблі працюють на підйом волзької води. На жаль, зв’язок з нижнім бьефом – тільки через насоси водопідйому, – вступає в розмову Борис Фрадкін. – Але якщо ми відкриємо заслінки, насоси працюватимуть в генераторному режимі, пропускаючи воду в зворотному напрямку. Вода піде вниз з водосховища, повертаючи в енергосистему електроенергію, витрачену на їхній підйом.Якщо відкрити відразу обидві стулки чотирьох шлюзів, потік посилиться.

– Так вода піде у Яхрому? Значить, річка розіллється і буде бар”ером для танків фон Бока? – Посміхаючись у вуса, Сталін підходить до карти. – А ось у Іваньківський греблі канал перетинає ще одна річка – Сестра, так? Можемо ми воду з Іваньківського водосховища направити туди? Щоб німці не пройшли далі Рогачова?

– Річка Сестра проходить в трубі під каналом і впадає в Волгу нижче Іваньківської греблі, – знову вступають в розмову Фрадкін і Жданов. – У каналі є донні отвори, передбачені для осушення каналу між заградворотами при проведені ремонтнів. Якщо замкнути трубу і відкрити донні отвори, вода підніметься, дійде до Рогачова і затопить весь простір від Іваньківський водосховища до Яхроми. Але затвори є тільки в західній частині труби.

– Скільки часу буде потрібно, щоб поставити нові затвори? – Запитує Сталін.

– Якщо напружити всі наявні сили і нам буде надана допомога з боку інженерного управління фронту, за тиждень, думаю, впораємося, – припускає Жданов.

– Через два дні все має бути готово! – Говорить Сталін. – Попереджаю: вся операція повинна проводитися в обстановці над суворої таємності. Про неї повинні знати тільки ті, кого вона стосується безпосередньо. Безпосередні виконавці не повинні бути поінформовані про цілі операції.

– Але, товаришу Сталін, – перебиває Верховного командувач Західним фронтом. – Ми ж повинні евакуювати населення із зони затоплення!

– Щоб інформація просочилася до німців? І щоб вони послали до тебе свою розвiдницьку роту? Це війна, товариш Жуков! Ми б’ємося за перемогу будь-якою ціною! Я вже віддав наказ підірвати Істрінському греблю. Навіть свою дачу в Зубатові не пошкодував. Її теж може хвилею накрити.

Ось так, як би там не було, ціною численних жертв серед мирного населення в десятках селищ і сіл Сталіну вдалося багато чого. Йому вдалося, не володіючи жодними резервами, скоротити зону бойових зіткнень на Західному фронті практично до двох невеликих точок – біля села Крюково і на Переміловських висотах, де німців, які намагалися прорватися через канал, стримував окремий бронепоїзд № 73 військ НКВС. Бронепоїзд цей ішов з Загорська до Червоної Гори (де вже виставлялася далекобійна артилерія, спрямована на Москву), але застряг біля станції Яхрома після вибуху мосту через канал.

За даними дослідника Михайла Архипова, в результаті скидання вод Іваньківського водосховища підйом рівня Яхроми склав чотири метри, а рівень Сестри піднявся на цілих шість метрів. У такому випадку в зоні затоплення виявилося більше тридцяти сіл і безліч дрібних населених пунктів торфо підприємств, будинки яких стояли безпосередньо на берегах. Якщо уявити, що висота селянської хати з дахом не перевищує чотирьох метрів, а все навколо було вкрите крижаною водою з осколками дрібного льоду, то легко уявити собі кількість жертв. Не менше (якщо не більше) їх було і після вибуху греблі імені Куйбишева на Істрінському водосховищі.

Коли кореспондент “Совершено секретно” намагався з’ясувати зону затоплення (і орієнтовна кількість жертв) у старих жителів села Карманова, розташованого на річці Сестрі, вони звернули його увагу на зовсім інші жертви.

– Бачите той пагорб? Там скидані скелети внавалку! – і показують на невеликий горбок на березі Сестри. – Там лежать каналармійцями.

– Червоноармійці?

– Ні, каналармійцями!

Жертв будівництва цього каналу, побудованого незадовго до Великої Вітчизняної, цілком можна зарахувати до жертв оборони Москви. Тим більше, що кількість загиблих тут на порядок перевищує кількість жертв сталінських затоплень осені 1941 року. Історики оцінюють кількість загиблих каналармійців як мінімум в 700 тисяч чоловік. (багато хто дотримується оцінок у півтора мільйона).

Про те, що це аж ніяк не пустопорожні байки, говорять свідоцтва будівельників, нещодавно прокладали дві нові нитки тунелів Волоколамського шосе під каналом між 7-м і 8-м шлюзами і будували транспортну розв’язку на перетині вулиці Свободи і Волоколамського шосе. Вони стикалися і з величезними ровами, внавалку заповненими скелетами (при будівництві опор естакади), і з замурованими в основу каналу трупами (при будівництві нових тунелів під каналом).

Заради справедливості слід сказати, що затоплення населених пунктів у Підмосков’ї було не єдиним в історії Другої світової. Інший випадок представлений в кіноепопеї «Звільнення» Юрія Озерова. Як би не ставитися до цього пропагандистського творіння, але в ньому є одна із фінальних сцен цього фільму, яка просто вражає. Та сцена, в якій за вказівкою агонізуючого фюрера були відкриті заслінки шлюзів на Шпрее, щоб російські розвідроти не дісталися до підвалів рейхскан-целярії. Вода крізь відкриті заслінки ринула по тунелях метро і міських електричок, затоплюючи на своєму шляху всі станції, які використовувалися жителями Берліна в якості бомбосховищ…

Після війни ідею затоплення столиці Росії стали приписувати Гітлеру. У московського драматурга і режисера Андрія Вишневського з’явилася навіть п’єса «Moskauersee» про життя в післявоєнній Москві (на озері, що утворилося після перемоги Гітлера). Однак затоплення столиці силами військ НКВС було неминучим саме після від’їзду Сталіна. До таких процедур готувалися дуже ретельно.