Якось на тлі гострих суперечок навколо діяльності ОУН і УПА геть осторонь від очей дискутантів залишаються події, що мали місце на Волині та Поліссі в роки Другої світової війни. В Україні домінує точка зору, що зводиться до принципу або-або. Або наші історики висвітлюють радянський погляд на проблеми війни (з героїзацією радянських партизанів Ковпака, Сабурова, Вершигори, Федорова, Медведєва), або ж протиставляють УПА як якусь альтернативу. Бандера і Шухевич підміняють собою Сталіна і Жукова. Важливий момент: якось забулися імена людей, які стояли біля витоків Української повстанської армії – Лебедя, Климишина, Стахіва. Просто після війни вони перейшли в табір опонентів Бандери.

Але ще менше говорять про людей, які раніше від бандерівців організовували опір у волинських лісах, воювали, намагалися зі зброєю в руках захищати свою батьківщину. Чи не УПА єдиної… І не загони, що визнавали верховенство Степана Бандери, були першими партизанами на півночі України.

Однією з перших груп, що виникли ще влітку 1941 року – відразу ж після початку війни між СРСР і Німеччиною, був загін Тараса Боровця «Поліська Січ», що почав свою діяльність у Сарнах на Рівненщині. Сам Боровець в мемуарах «Армія без держави» писав, що діяльність свою він почав ще до нападу Німеччини, нелегально переправившись на радянську територію, хоча у його спогадах є чимало нестикувань…

Передісторія Боровця була досить повчальною. Невдалий підприємець, що зібрав гроші на будівництво важливих об’єктів, він намагався обдурити акціонерів, за що був спочатку побитий (наслідком побиття стала епілепсія), а потім рішенням польського суду потрапив на кілька років за грати. Вийшовши на свободу, Боровець намагається прилучитися до тих чи інших політичних таборів, проте безуспішно. Пройшовши через дружбу з монархістами (зокрема з доктором Осипом Назаруком – представником гетьмана Скоропадського в Галичині), він опиняється в таборах націоналістів, а потім представляється довіреною особою президента Української Народної Республіки у вигнанні Андрія Левицького. Нібито саме за завданням Левицького він починає створювати озброєний загін на Поліссі. Хоча є чималі підстави вважати, що Боровець (діяв під псевдонімом Тарас Бульба) був звичайним самозванцем-авантюристом, що скористався ситуацією і загальної військової плутаниною для того, щоб потиснути лаври народного вождя.

Вже влітку 1941-го «Поліська Січ», вступивши в контакт з німецьким командуванням, здійснює операції в лісах, винищуючи невеликі групи червоноармійців, що залишилися на окупованій території. Але в листопаді того ж року Боровець отримує завдання – знищити всіх євреїв, що живуть в Олевську та прилеглих селах. «Поліська Січ» відмовляється виконати доручення і розформовується. Правда, вже в самому початку 1942 року Боровець знову збирає свій загін, просувається вглиб Волині і починає підписувати свої відозви як командир Української повстанської армії «Поліська Січ». Так абревіатура УПА вперше з’являється в ході Другої світової війни.

Німці досить спокійно ставилися до існування партизанських загонів на Поліссі. У болота нацисти намагалися не лізти – саме тому на «нічийній» території процвітали «республіки», очолювані якимись польовими командирами. За великим рахунком, німці залишили проблему цих республік і партизанських загонів на потім. І вирішувати її почали в 1943-му, коли загони стали укрупнюються, і виникла небезпека спільних бойових дій між українськими польовими командирами та керівниками червоних партизанів.

Так каральні акції проти Яворенко та Фронту української революції було здійснено лише тоді, коли цей партизанський загін напав на Кременецьку в’язницю, звільнивши в’язнів. Влітку 1943-го група Яворенко знищила військового коменданта Кременця полковника Егера. У Дермані, в підземеллях монастиря Яворенко організував підпільну друкарню, яка проіснувала до 1953 року.

Одночасно на Волині починають створюватися збройні групи, що називалися «Військовими підрозділами ОУН-СД» (організація Степана Бандери – на відміну від ОУН Андрія Мельника – до 1943 року самойменовалась «Організацією українських націоналістів самостійників-державніків», тобто ОУН-СД). Біля витоків цих структур стояли Дмитро Клячківський («Клим Савур»), Юрій Стельмащук («Рудий»), Григорій Перегіняк («Коробка») та інші. Ідейне керівництво бандерівськими загонами здійснював Микола Лебедь, який вимагав від бійців неухильного дотримання партійної ідеології та підпорядкування політичному проводу ОУН-СД. Оступилися чекали суворі покарання – бандерівська служба безпеки була не менш пильною, ніж радянські особісти. А те, що між різними політичними таборами в націоналістичному середовищі йшла війна не на життя, а на смерть, – факт досить відомий.

Кінець весни 1943 року призвів до ускладнення ситуації: німці все ж почали прочісувати ліси в пошуках партизан. З півночі стали підходити радянські партизани, спочатку налаштовані на координацію дій по боротьбі з німцями, але пізніше, отримавши інструкції з Великої землі, розгорнули війну проти некомуністичних польових командирів. За однією з версій, комісар загону Сидора Ковпака Семен Руднєв загинув від рук своїх же товаришів, оскільки наполягав на необхідності створення спільного фронту з націоналістами проти нацистів. Після того як Ковпака фактично змінив Петро Вершигора, відносини між польовими командирами волинських лісів і командуванням червоних партизанських загонів стало відверто ворожим – відкрилася війна на знищення.

… Для нас тодішня історія Волині – це повний драматизму період історії. А як було мирному населенню регіону? Уявіть собі волинянина, якого грабують німці – в ім’я торжества Рейху. Грабують радянські партизани – в ім’я перемоги над нацизмом. Грабують партизани-бандерівці, мельниківці, яворенковци, бульбівці… Кожен партизанський загін займається експропріацією в міру своїх можливостей. Кожен партизан – це не тільки народний месник. Це ще й озброєний грабіжник, який діяв за законами власної совісті і воєнного часу…

Радянські партизани на території Західної України поводилися анітрохи не краще за повстанців, що відбито в сотнях радянських документів, які не дають підстав засумніватися в їхній автентичності. Так, комісар Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання ім. Жукова П.Миронов у своїй доповіді начальникові обласного партизанського руху в березні 1944 р. щодо цього писав: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і з заходом у села вони чинили майже повальне вилучення худоби й майна й убивали чоловіче населення в порядку помсти за загиблих диверсантів. Так було в селі Більчаки (Людвіпольського району), де з’єднанням т. Шитова в черв

ні 1943 р. було спалене майже все село. Так було в селі Загата Сарненського району з боку з’єднання т. Скубка. Те ж робили й інші з’єднання. Отаке примусове вилучення худоби, майна й убивство чоловічого населення – все це відштовхувало населення Західної України від нас, воно ставало проти нас і переходило на бік націоналістів. Ми ж своєю поведінкою давали поживу агітаторам націоналістів».

«У Ляховичах тоді бандерівців не було. А червоні напали на село вночі 19 грудня 1943 року, – згадував колишній житель села В.Гладича про знищення його червоними партизанами загону ім. В.Василевської Чернігівсько-Волинського з’єднання. – До ранку його було майже знищено. Почали з південного боку. Вбивали усіх, кого бачили. Першими вбили Марчика Степана і його сусідку Мотрю з восьмирічною дочкою, Хвесика Миколу й Хвесик Мотрю з десятирічною дочкою… Загалом протягом тієї кривавої ночі безвинно загинуло 50 чоловік»…

Прихильникові комуністичної ідеології важко зрозуміти, чому напередодні Другої світової війни українські націоналісти змушені були співпрацювати з німцями. Їм важко усвідомити – через багато років тлумачення радянськими ідеологами теми «буржуазних націоналістів», «прислужників фашизму», «безжалісних убивць», – що це був вимушений політичний крок. Німеччина на той момент була єдиною великою державою, зацікавленою в перегляді Версальської системи, а також у підтримці всіх внутрішніх противників Польщі, а з осені 1939 року – й СРСР. Бажання й прагнення нацистів збігалися з поглядами лідерів ОУН, котрі прагнули знову, вже в нових умовах, розгорнути боротьбу за незалежну Україну.

Ветерани, котрі служили в радянських військах, і це слід пам’ятати, воювали за свою, тобто радянську, Україну, а воїни УПА – за незалежність свого рідного краю,теж українського. І правда в кожного була своя. Тож чи варто на цьому спекулювати?

У цьому разі важливо зрозуміти, що історія українського народу одна, а не дві, як нині нам намагаються її представити вітчизняні політики-антагоністи.

Використано матеріал зі статті: Костя Бондаренко «ПРОФІЛЬ»