Радянська пропаганда перетворила партизанів у героїв «без страху і докору”, що самовіддано боролися проти німецьких фашистів. Тільки в останні роки дослідники отримали можливість поглянути на секретні документи, які ставлять під питання героїзм радянських партизанів.

3 липня 1941 Сталін звернувся до народу по радіо зі своєю знаменитою промовою і закликав його до нещадної партизанської війни: ‘На окупованих ворогом територіях необхідно створити піші та кінні партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворога і розгортання партизанської війни.Хоча перші повідомлення були бравурними, початок радянського партизанського руху було важким. В липні 1941 з Волинні доповідали:: «В Західній Україні розгорнувся партизанський рух, наприклад в областях Полісся в кожному селі і в кожному колгоспі є свій партизанський загін.Повідомлялося також про перші успіхи бойових партизан”.

Одак дійсність виглядала інакше. Погано підготовлені групи не доставляли німцям особливих проблем. Перші партизанські школи з’явилися тільки в липні 1941 р. Влада була вимушена рекрутувати навіть інвалідів. Так, у вересні 1941 р. НКВД сформував з інвалідів, літніх людей і калік ‘запасний партизанський загін. Партизани з запасного загону повинні були розповідати населенню на окупованих територіях, що у Вітчизняній війні 1812 р. під командуванням Наполеона в Росію вторглися також і прусаки, але були розбиті, і що ця історія повториться.

Разом з чисельністю росла і ударна сила партизанів. З весни 1942 р. число операцій збільшилася, а з осені 1942 р. вони стали серйозною проблемою для вермахту. Великі території, особливо в Білорусії, контролювалися партизанами. Особливу загрозу вони представляли для постачання фронту. Німці придушували партизан з крайньою жорстокістю, роблячи ставку на залякування і колективну відповідальність. Під приводом боротьби з партизанами, вони вбивали радянських євреїв.Починаючи з 1942 р. німецькі каральні експедиції стали знищувати цілі райони, що вважалися «бандитськими гніздами». Вони спалювали села, вбивали або гнали на роботу в рейх жителів, грабуючи потім їх майно.

Ці фашистські злочини добре вивчені. Однак майже невідомий той факт, що найчастіше і партизани теж жорстоко поводилися зі своїм населенням. Вони теж наводили жах на цілі райони, спалювали села і міста, проводили каральні походи. Таким чином, населення потрапило між молотом і ковадлом. Часто населені пункти поперемінно ‘утихомирювали’ то німцями, то партизанами.

Особливу проблему створювало ту обставину, що партизанам потрібно було годуватися. Вони здобували собі продукти й одяг у місцевого населення. Під час цих постачальницьких операцій партизани нерідко вели себе, як звичайні грабіжники, у всякому разі, так сприймало їх населення. Вони реквізували навіть жіночу білизну, дитячий одяг, господарський скарб, – речі, мало придатні в лісі. Зате їх можна було обміняти на самогон або подарувати партизанці взамін на…

Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів. Деякі повністю обмежилися “господарськими” походами. В одній радянській доповіді взимку 1942/43 року про поведінку партизанів у Західній Україні говорилося: «Оскільки вони не воюють, вони перетворюються в додатковий тягар для селян і налаштовують все селянство проти всіх партизан в цілому. Якщо немає німців, то партизани безперешкодно входять в село, забирають корів, овець, хліб та інші продукти. Але як тільки з’являється каральний загін, партизани біжать, не надаючи опору, а німці селян ж б’ють і їхні будинки спалюють за те, що вони годували партизан ‘.

“Партизани Сабурова – ото пратівниє, – розповідає 85-річна Олександра Савущенко – Це вони хати палили. На Ковпака гріх бульо обіжатися, а на того обіжалися даже партизани.

– Партизани із Московщини врєдними булі, – стверджує й 81-річна Олександра Головач із села Шевченкове Глухівського району. – Бувало, заскочать у село, захватять всіх підряд громити, так ми по огородах ховалися. Поліцаї тоже врєдними булі. Вот, буває, понравиться єму дівчина, так він її сватає, она не хоче. Вун тоді іздівається і заставляє її йти за нього заміж.

– Один был в партизанах, хотел брать девушку, она не пошла – за другого пошла, – згадує 94-річна Уляна Рябцева із села Сопич того ж району. – Тогда он пришел, вызвал его и убил. Потом его сестра ходила искала – и ее убили. Вот сосед тоже нигде не был, партизаны убили. Били один одного. Партизаны брали все, что хотели. Я очень боялась партизан, в хате сидела, не выходила.”

Більшість військових операцій партизан і без того були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти дійсних чи уявних колабораціоністів та їх сімей, а також проти всіх, хто добре ставився до німців і був антирадянщиків. А хто був антирадянщиком, партизани вирішували самі. На порядку денному були розстріли, згвалтування та грабежі.

Ще більш безцеремонно поводилися партизани з польським населенням на території нинішньої Західної України, оскільки поляки взагалі вважалися антирадянщиками. Партизани вбивали поляків цілими сім’ями, спалювали їхні будинки тільки за підозрою у підтримці польського підпілля. Багато поляків в паніці покидали свої будинки і втекли в міста. У цих районах свої ‘постачальницькі операції’ партизани проводили переважно серед польських селян.Великою проблемою серед партизан було пияцтво. Вони часто напивалися і чинили насильство, як правило, над цивільним населенням, часто потерпілими виявлялися їх же товариші по зброї.Самогон вони добували у селян. Найчастіше вони реквізували коней, овець, велику рогату худобу, одяг і господарське начиння, потім збували все це в інших поселеннях, щоб на виручені гроші виміняти або купити алкоголь.

Радянське керівництво чудово знало про ці реалії і намагалося вжити заходів проти запійного пияцтва, насильства, відсутності дисципліни і розкладання.Застосовувалися такі методи, як заклики, заборони, погрози покарання у приклад іншим, аж до розформування особливо деморалізованих загонів. Незважаючи на це, мало що змінилося.