Недарма війну порівнюють із велетенськими жорнами: втягує, перемелює, калічить. У такі от жорна потрапило й звичайне село Нивиці, що у Радехівському районі. І поки живі ще очевидці тих подій – треба вислуховувати їх, фіксувати кожну подробицю, кожен факт. Бо жоден підручник з історії, який у нас все частіше беруться «писати» політики, не відобразить реальної картини.
«Будемо паси з вас дерти»
Відтворити події того дня – 27 січня 1944 року – мені допомагають 82-річна Текля Куць та трохи молодша від неї Марія Панасюк. Проте немає, напевно, в районі такої людини, яка б про Нивицьку трагедію не чула. Спогади про неї передають із покоління в покоління. Є навіть видана Василем Прусом невеличка, але дуже цінна книга про той день.
Текля Куць пригадує, що життя у німецькій окупації серйозних змін не внесло. Єдине, чого боялися – вивезення молоді на роботи за кордон.
– Я вже була заміжня, мала шестирічну донечку, тож хвилювалася за чоловіка: абись і він у той список не потрапив, – розказує Текля Тимківна. – Але вночі раптово у село прийшли партизани із загону Медведєва. Мій Богдан, почувши грубе «Одкривай!», в одному спідньому вискочив через вікно і почав втікати снігом. Потім розповідав, що з іншими хлопцями побіг у Трійцю, де була боївка наших повстанців. Чоловік їх просив, щоб хоч не йшли в село, бо там гурва великая тих партизанів і може бути біда. А вони у відповідь ще й посміялися: «Що, так полякалися, аж штанками трясете». Спочатку усе було спокійно: руські партизани зайшли у хату, попросили зігріти їм води. Але згодом у селі почулася стрілянина. У тій метушні тільки й встигла, що схопити Ірину і скочити у льох. Коли все стихло, до нас увірвалися наші квартиранти-партизани, сказали, що зараз з мене будуть «паси дерти, бо повідомила бандерівців», і посадили у хаті під варту. Вдень ледве вмовила відпустити мене нагодувати худобу, яка несамовито ревла від голоду. Біля криниці були люди, від яких дізналася, що нашого солтиса (сільського голову) медведєвці за щось так катували, що кров по стінах стікала, відрубали йому руки і ноги. Мовляв, з тієї Панасюкової хати, де зачиняли заарештованих, ніхто живим не виходить. Потім знову щось забабахкало і партизани почали тікати. Підігнали фіру, на яку поскладали наше добро з комори: подушки (потім їх підкладали собі під дупи верхи на конях), ковдри, вбрання. А якась дівка була із ними, то вона навіть пальтечко моєї дочки забрала. Як це Іринка побачила, почала плакати. Партизанка розсердилася і щосили жбурнула ним просто в обличчя дочки. Потім вони почали палити хати, у нас з вогнем пішла вся господарка, льох…
Над трупами літали голуби
Достеменно не відомо, кого такого значимого із партизанів загону Медведєва підірвали у ту ніч українські хлопці. Очевидці кажуть, що мстити медведєвці почали, бо загинув якийсь командир, який перед смертю попросив стерти село із лиця землі. Інші стверджують, що повстанці забили їхнього лікаря. Але факт залишається фактом: одержимі почуттям помсти партизани накинулися на мирне населення. Хапали усіх підряд. Жертвами стали і батько з 17-літньою дочкою, які приїхали з сусідньої Мукані молоти просо на пшоно, замордували молоду жінку, що прийшла по молоко для своїх малих дітей… Людей зачиняли у Панасюковій хаті, а потім водили в льох на допит. Звідти їх, пока-лічених-побитих, із зав’язаними очима, вели до стодоли Максима Бортника (по-вуличному Заяцевої) і вже там добивали, складаючи трупи на купу. Відрубували руки-ноги, відрізали язики (а у жінок ще й груди), виколювали очі, стріляли…
– Я прийшла у невістки із Колісників у Нивиці в 1948 році саме у ту хату, в якій збирали заарештованих, – розповідає Марія Лук’янівна Панасюк. – Ще сама замащувала діри у льосі, які залишилися від автоматної черги. То свекруха, яка тоді вижила, розказувала, що в їхній хаті у той день було зібрано до ста чоловік. Всі стояли, як оселедці, і чекали смерті. Встигли замордувати аж 25 селян (з них лише десять чоловік мали зв’язки з ОУН-УПА – авт.), коли вдруге почулася стрілянина. Карателі почали спішно збиратися, вигрібати усе добро і підпалювати солом’яні стріхи. Людей, закритих у свекрушиній хаті, залишили на вірну смерть – якби ті не вибили двері і вікна, згоріли б усі живцем. Коли всі повискакували з хати, мучителів уже не було. Лише у підпаленій стодолі, куди кидали трупи замордованих, аж шваркотіло. В небі просто над чорним димом кружляло до сотні голубів. Страшна картина…
А зранку люди почали витягувати із купи обгорілих трупів своїх родичів. Чесно кажучи, у мене волосся дибки ставало, коли читала спогади очевидців, які записав Василь Прус: «У мого брата на шиї був пасок, зуби вибиті, ноги вкорочені», «Тіло Гані було окривавлене, коси обгорілі, груди обрізані, рот розкритий, язика не було», «Тіло мого чоловіка все обгоріло, одна рука висіла на жилах. Впізнала його по залишках вишитої сорочки. Лемент, зойк і крик стояв на кілька сіл».
Старожили кажуть, що якби надвечір край села німці не вивели свої самохідки та не почали стріляти, червоні партизани могли б закатувати усе село. Мовляв, люди, яким вдалося втекти, побігли до німців просити захисту від «руських». Після короткої перестрілки медведєвці спішно почали відходити. Залишали по собі спалені хати, господарки, а селян – голими і босими. Не один тоді господар позичав у сусідів, яким пощастило зберегти своє добро, штани чи сорочку. Слідом за Нивицями від рук партизан загорілися Трійця (39 господарств пішло з вогнем), Потоки. Через кілька днів обчистили Колісники і лише після того виїхали з Радехівського району.
– А вже через день у село прийшли німці, їх було небагато, – згадує Текля Куць. – Начальник їхній походив, подивився, похитав головою і виділив своїх солдат, які допомагали у похованні. Можливо, це тому, що у тій сутичці загинули німці. Не знаю. Знайшли також мертвими одинадцять хлопців-повстанців. Ми так собі часто думаємо, якби вони були не зачіпали медведєвців, ті б може і не звірствували так. Хтозна…
На місці тієї страшної Заяцевої стодоли тепер встановлено пам’ятний хрест, до якого щороку з’їжджаються люди, щоб пом’янути безневинно загиблих. Цікаво, що у своїй книзі «Сильные духом» комуніст Дмитро Медведєв згадує про Нивиці. Мовляв, були тут бої, на них напали фашисти, мали втрати. Але оскільки боєприпасів їм не вистачало, із першими сутінками покинули село. Кілька разів у пресі за радянських часів звучали й спогади їхніх розвідників та командирів. Вони заперечували випадки мародерства і катування мирного населення, або й переводили стрілки на «гітлерівців та їхніх посібників».
Знали б, яке обурення викликають ці слова у нащадків та родичів тих закатованих…
Мирослава КОСЬМІНА,