Кардинально різні цілі, що переслідували український повстанський рух і радянські партизани спонукали між ними війну. Повстанці прагнули створити незалежну українську державу, борючись з усіма зайдами на українські землі, натомість червоні партизани боролись за відновлення радянської влади. Зрозуміло, що через таку кардинально різну мету порозуміння знайти було надзвичайно складно.

Після катастрофи, що спіткала Червону Армію влітку сорок першого, радянського впливу на Правобережній Україні практично не відчувалося. Групи оточенців, диверсантів і підпільників були майже повністю знищені органами німецької держбезпеки разом з місцевою міліцією до весни 1942 року. Тому наприкінці травня почалося засилля радянських партизан з Брянщини, Орловщини і Білорусі, або перекидання повітряним шляхом з-за лінії фронту. В середині червня 1942 року в лісах Рівненщини була скинута група диверсантів НКВС на чолі з полковником Д. Медведєвим, яка займалася розвідкою, диверсіями, нападами на окупаційну адміністрацію, за що страждало ні в чому не вине місцеве населення, адже за кожного вбитого німця жандарми розстрілювали п”ятьох поліщуків, а за підірваний ешелон страждало все ближнє до залізниці село.

З листопада сорок другого на Волинь і Полісся починають прибувати російські партизанські з”єднання. У лютому 1943 року перекинутий на Полісся генерал Бегма В. створює Рівненський партизанський штаб. Радянські партизани опановують Західним Поліссям. Під головний удар партизанів попадає залізниця Брест-Ковель-Сарни-Київ. Розпочинається запекла боротьба проти українських січовиків разом з поляками, для чого в лютому сорок третього було спеціально створено польський партизанський загін ” Єще Польська не згінєла” під командуванням співробітника НКВС Р. Сатановського.

Перша велика сутичка між січовиками і партизанами відбулася наприкінці зими сорок третього року біля села Заморочне на Рівненщині, де сотня Г. Перегіняка І Яреми наголову розбила партизанів, спалила табір, захопили коней і вози з провіантом а застрелили 15 партизанів. Того ж таки дня повстанці атакували ще один партизанський табір біля села Озерське, який пограбували і знищили дотла.

У відплату за напад оунівців і опір сільської самооборони 25 лютого 1943 року Ковпак спалив декілька сіл у Сарненському, Степанському і Костопільському районах. У відповідь українські повстанці атакували партизанів в районі Сарн і Володимирця. В помсту за це, диверсанти Мєдвєдєва знищили с. Богуш, розстріляли при цьому 70 мешканців села і відразу ж після бою відійшли у ліси за річку Случ.

– Всякоє бульо. Господі: поліцаїв боїшся, партизан боїшся.

У нас колпаковскій отряд ходив і мєдвєдьовський. Той Медвєдьов – із Росії – мацкаль, кацап х…в. Так той, б…дь, хати палив. Там до лєсу якась курва вбила партизанового дєда, от вони за дєда отомстіли. А не розбиралися, б…дь: випили по 150 чистого спирту і давай палити всіх підряд- 4о дворів спалили і 72 невинні душі загубили- згадує 80-річний очевидець Терешко Крат.

29 травня, цього ж таки сорок третього року, сотня Яреми поблизу села Старинки розбила групу радянських диверсантів із 16 бійців.

З 20 травня до 1 серпня 1943 року через Рівненське Полісся з”єднання І. Федорова здійснило два рейди. Під час цих рейдів було вбито 163 українські патріоти. Намагаючись залякати поліщуків терором партизанський командарм Т.Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком очевидно, що така помста “народних месників” падала в основному на селян.

Намагаючись залякати українських патріотів терором командарм всіх українських “народних” месників Т. Строкач у квітні 1943 року видав наказ, у якому вимагалося за кожного убитого партизана знищити 15 січовиків. Цілком зрозуміло, що така помста падала на простих, ні в чому не повинних селян. Але вже в травні цього ж року було наказано знищувати ті повстанські загони, які нападають на партизан, а також ліквідовувати їх командирів, а рядових намагатися перетягнути на свій бік.

З початку червня 1943 року партизани починають застосовувати нову тактику- намагаються заволодіти великими лісовими масивами, створити власні аеродроми, склади, бази, проводять мобілізацію місцевого населення, при цьому заперечують факти свого підпорядкування Кремлю і намагаються переконати населення, що ведуть боротьбу “За Суверенну Соборну Українську Державу з демократичним устроєм.”

З огляду на такі обставини ОУН-УПА передислоковується на Полісся, в райони річок Прип”ять, Стир, Горинь, Случ. Ведуть запеклі бої, намагаючись втримати за собою ліс й не допустити проходу червоних з Поділля і південної Волині на Полісся, а з Білорусії на Волинь.