Минуло вже 70 років, відколи Україна була окупована військами нацистів та їхніх союзників. Чи виявиться сучасне суспільство спроможним відмовитися від усталених ідеологем та догматів, де все поділено на своїх та чужих, на чорне та біле, ворогів та визволителів, героїв та зрадників? Український вимір окупації років Другої світової війни – це й подвиг мільйонів воїнів Червоної армії, і тавро запроданців для тих, хто опинився у полоні. Це майже 2,5 млн молодих людей, котрі потрапили на примусові роботи до Рейху. Це й неоднозначний характер взаємин представників радянського партизанського руху Опору з місцевим населенням, і самовіддана боротьба бійців УПА, які відстоювали українську державницьку ідею.

Німецька експансія на території Радянської України розпочалася 22 червня 1941 року і тривала до 28 жовтня 1944-го.Захоплення УРСР вважали пріоритетним першочерговим завданням для успішного ведення війни на Сході. Схожість статусу простежується передусім із Радянською Україною як «братньою» республікою для РРФСР. Адже військово-економічна політика більшовиків, що бере свій початок від лєнінських «тез поточного моменту», була відповідником продовольчої стратегії вермахту – з тією лише різницею, що «Хлєба, хлєба, хлєба!» змінилося на «Яйка, млєко!».

Спільною для обох ідеологій була й повна незацікавленість у державницькій ідеї українців. Як і їхні попередники, нацисти не бачили самостійної України. Показовує тут є заява генерал-губернатора Ганса Франка про те, що німці не визнають у середині «Великого Рейху» ніякої Української держави.

Утворивши окупаційні органи влади та відповідні управлінські структури, нацисти взялися викачувати з України економічні та господарські ресурси, робочу силу тощо.

Основним мотивом, що певний час забезпечував прихильність місцевого населення до окупаційної влади, була обіцяна аграрна реформа, проголошена «Законом про новий земельний лад» від 15 лютого 1942 року. Її пропаганда серед селянства супроводжувалась обіцянками приватного землеволодіння. Зокрема, в окупаційній пресі давали чіткі роз’яснення: «Самостійні одноосібні господарства можуть мати тільки ті селяни, які довели свою особливу здатність до праці і є цілком надійними. Селяни, які погано працюватимуть на своїх земельних ділянках, утрачатимуть їх на користь інших». Господарювання гітлерівців в Україні бачилось подібним до моделі, запровадженої більшовиками, яка, на думку багатьох сучасних дослідників, була найбільш ефективною формою економічної експлуатації населення.

Але на першому ж етапі окупації нацисти скомпрометували себе масовим знищенням євреїв та комуністів, засвідчивши жорстокий карально-репресивний характер своєї влади. Саме така позиція окупантів підкреслює ще одну яскраву паралель, що існувала між нацистським і більшовицьким режимами, – тотальне підкорення у спосіб фізичної ліквідації ідеологічних опонентів. Утім, надалі нацисти вдавалися до покарань та розправи над усіма, хто не бажав дотримуватися встановлених порядків, зокрема й над позапартійними та аполітичними громадянами.

Однією із привілейованих верств у цей період залишалися етнічні німці – фольксдойче. Їм вручали відповідні посвідчення. Саме ця категорія громадян мала право на отримання продуктового пайка у спеціальних крамницях, закритих для місцевого населення, а також могла харчуватись у відповідних їдальнях. Асортимент продуктів бачився аж надто вишуканим як на воєнний час: м’ясо, мед, мармелад, кава у зернах тощо. Крім того, для потреб фольксдойче діяли школи, лікарні, заклади громадського харчування, громадські установи та організації. Вони одержували переваги у працевлаштуванні, заробітній платі, в сільській місцевості їм надавали більші земельні ділянки, скасовували податки. Із їхнього числа часто призначали чиновників місцевої адміністрації. Зрештою, від 23 листопада 1942 року керівництво Рейху ухвалило рішення надати зареєстрованим особам німецьке громадянство.

До кінця окупації гітлерівці невпинно доводили своєю позицією місцевому населенню, що воно перебуває у статусі звичайних безправних рабів, які лише виконують розпорядження та вказівки. Навіть у власних оцінках представники німецької влади об’єктивно зауважували, що «знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки».

Дві правди про війну

Напевно, сьогоднi ні для кого немає сумнiву, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керiвництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати…