Тепер вже добре відомо, представники Організації українських націоналістів-бандерівців (далі – ОУН(б) і Української повстанчої армії (далі – УПА) у роки Другої світової війни контактували з військово-політичними формуваннями та державними інституціями найширшого спектру. Намагалися домовитися не тільки з польськими, румунськими, угорськими, хорватськими націоналістами, а й з радянськими партизани, російськими власівцями, німецьким СД.

Наприкінці радянсько-німецької війни ситуація змінилася настільки, що командувач УПА Роман Шухевич вирішив переглянути взаємовідносини з головним ворогом – «совітами».

Заступник начальника 4-го Управління НКДБ УРСР полковник Сергій Карін, шукаючи «ключик» до оунівського підпілля, оселився у Львові під виглядом уповноваженого в справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів УРСР Даниленка [6, арк. 97, 153, 173]. Його напарник, капітан Хорошун, за документами проходив як співробітник РНК Головко, «тезка» відомого українського письменника [6, арк. 152, 173; 7, арк. 254].

Розмови з греко-католицьким кліром у Львові не вдавалися – священики вдавали, що про повстанців нічого не знають. Вийти на підпілля «лицарям плаща і кинджала» допоміг Юліан Кордюк – працівник відділу охорони здоров’я Львівської області, агент НКДБ [6, арк. 6, 28]. За його рекомендацією ті звернулися до місцевої художниці Ярослави Музики [4, арк. 43; 5, арк. 125]. Ця вельми неординарна у мистецтві й поведінці жінка (зізнавалася, що розмовляла з «духом Шептицького» [6, арк. 167]) зв’язалася з ОУН через свого племінника – лікаря Лева Стефановича [6, арк. 2; 7, арк. 328].

Після новорічних свят 1945 року пані Музика передала чекістам: у неї в квартирі сидить оунівка Богдана Світлик-Литвиненко («Світлана») і бажає уточнити місце і час переговорів [4, арк. 43; 6, арк. 94; 7, арк. 231]. «Світлану» відправив «зондувати ґрунт» керівник розвідувально-інформаційного відділу референтури СБ проводу ОУН в Західній Україні «Мікушка» [6, арк. 67, 137].

Каріна співбесідниця вразила своїм твердим характером. Вона рішуче засудила радянські репресії, спрогнозувавши, що після них «Україна залишиться пустою і самостійність буде нікому давати».

Розмова йшла навколо двох тем: де відбуватимуться майбутні перемовини, хто у них братиме участь. «Світлана» зробила пропозицію зустрітися у лісовій глухомані – на хуторі Конюхи в Козівському районі Тернопільської області. Натомість її співрозмовник пропонував Київ чи Львів. Зрештою, сторони зійшлися на Конюхах. На прохання «Світлани» радянські представники мали подати сигнал про свою готовність до перемовин – зробити крейдою дві позначки на ліхтарному стовпі на вул. Коперника у Львові [6, арк. 100].

28 лютого 1945 року Карін з Хорошуном вирушили в Конюхи. Делегатам бандерівці обачно зав’язали очі. Їхати довелося на повстанських санях. Певний час подорожніх супроводжував чоловік, що біг з правого боку. Двічі переїздили ріку. Всього до пункту призначення добиралися 5 годин. У будинку на хуторі візитерів очікували представники від проводу ОУН(б) – заступник Шухевича Дмитро Маївський («Тарас») і Яків Григорович Бусол («Галина»). Останні назвалися «Гайворонським» і «Будяком» [6, арк. 175-179; 7, арк. 240].

Характеристики цих двох людей збереглися в архіві СБУ. Вони справляють гарне враження. Маївський виглядав так: середній на зріст, брюнет, обличчя смагляве, кругле, з чорними англійськими вусиками, зовнішність інтелігентна, приваблива, рівні білі зуби, носить окуляри, типовий галичанин, розмовляє з галицьким акцентом. Одягнений у темно-сіре пальто з м’яким «кенгуровим» коміром, сірий костюм, білу сорочку з темно-малиновим галстуком, коричневий светр.

Яків Бусол був ще вищий за свого напарника, блондин. Голова маленька, з лисиною. Мав бліде лице, що звужувалося до підборіддя, рум’янець, світлі очі, тонкі ледь стиснені губи. Темно-сірий костюм «Галини» вдало доповнювала такого саме кольору сорочка, краватка, а також бежевий светр [6, арк. 182].

При світлі ґасової лампи дипломатичний обмін думками за простим дерев’яним столом швидко переріс у запеклу політичну дискусію. Нічна розмова затягнулася до 5-ї години ранку.

Спершу заговорили про Україну, право української нації на незалежність. «Ми хочемо самі, відокремившись від росіян, визначати свої кордони, стати самостійною країною, а потім укласти угоду з Російською республікою. Ми бажаємо, щоб український народ працював на себе, був монолітним, щоб встановилася демократія, багатопартійна система, не було «казенних» виборів, щоб до управління країною залучалися усі здібні конструктивні елементи», – озвучив точку зору бандерівців Маївський. «Ми, українська нація, власну самостійну незалежну державу маємо вже 27 років. Наша країна перебуває у братському союзі з російським та іншими народами. З ними у революцію ми боролися за власну державу. Про яку незалежну державу йдеться?», – відповів йому Карін.

Далі зайшла мова про боротьбу з німцями. На традиційні закиди «дипломатів від НКДБ» щодо колаборації українських повстанців з нацистами («ви лише говорили і писали, що боретеся») «Тарас»-Маївський пояснив, що «з німцями ми воювали жорстоко, не так, як Ваші партизани. Ми боролися не так, як, скажімо, партизанський ватажок пан Бегма, котрий звів лише один бій з німцями. Цей Бегма звів навіть менше боїв, аніж наш командир «Ярема» на Волині» [6, арк. 190].

На підвищених тонах обговорювалися і причини повстанських диверсій. «Хто пустив під укіс декілька пасажирських потягів на перегоні Шепетівка-Здолбунів»? – не вщухав Карін. «Це буде продовжуватися, доки вивозитимуться у Сибір наші невинні люди», – відповів Маївський [6,

арк. 205].

Боліло оунівським парламентерам і повсюдне поширення по Україні російської мови. «Ви, комуністи, скрізь кричите, що у вас свобода української мови, видаються книги українською. Але візьміть такий факт. 90% населення Києва розмовляє на російській мові. Всі установи працюють російською», – заявив один з них [7, арк. 277].

А як відгукувалися делегати проводу ОУН(б) про своїх візаві? Вони одразу зрозуміли, що мають справу з НКДБ. На думку Маївського, хоча Карін чудово розбирався у галицьких справах («не міг він всього вивчити в книгах, а навпаки, дійсно має велику практику»), він виявився «недостатньо сильним дискусантом». Хорошун здався оунівцю «слабким політиком, котрий нездатний підібрати належні аргументи у відповідні моменти бесіди» [7, арк. 202-203].

Ближче до ранку Карін-«Даниленко» запропонував розпашілим оунівським парламентерам капітуляцію [6, арк. 199]. У відповідь йому озвучили такі пропозиції, за виконання яких ОУН припинить боротьбу з радянською владою:

1. Вихід України зі складу СРСР (право на це передбачала 14-а стаття Конституції).

2. Проведення в Україні вільних виборів за участю будь-яких партій, крім комуністичної [6, арк. 187].

Даниленко одразу ж заявив, що перший пункт виконати неможливо, оскільки такий союз себе виправдав. Зате знайшовся компроміс щодо форми наступних контактів. Було вирішено у подальшому, починаючи із середини березня 1945 року, підтримувати діалог листовно.

Отож 16 березня оунівцям надійшов ще один лист, цього разу змістовніший. «Урядові кола УРСР згодні вести переговори про припинення Вами в цілому боротьби з радянською владою», – зазначив «Д-9». Окрім традиційного місця для можливої зустрічі, Києва, ним пропонувалися альтернативні варіанти для наступного раунду перемовин – село Будераж у Рівненській області, село Тустоголови на Тернопільщині [6, арк. 236; 7, арк. 195].

Не зрозуміло чому, але повстанці не відповіли на звернення.

Представники ОУН і УПА на контакт так і не вийшли. Можливо, свої корективи внесло міжнародне положення – у травні 1945 радянські війська вступили до Берліна. Керівництво УРСР відчуло себе сильнішим.

Насправді, українських націоналістів радянські партійні функціонери не сприймали всерйоз. Опосередковані дані джерел свідчать, що домовленості з провідниками ОУН у їхні плани не входили. Зрештою, кожна зі сторін мала власний інтерес. Оунівці прагнули у такий спосіб зберегти кадри, керівне ядро організації (операція «Дажбог»). Стосовно радянської сторони, то вона займалася окозамилюванням, ніяких кроків назустріч опонентам не робилося [6, арк. 148-149]. Більше того, з 1947-го розпочався масовий вивіз сімей націоналістів до Сибіру