Савчин О.М. Поліські січовики. Зі спостережень за станом злочинності в СРСР у повоєнні роки випливають три взаємо пов’язаних питання. Перше. Статистичні дані про злочинність в країні вказують на те, що кримінальний і політичний бандитизм був зосереджений у тих районах, де існував націоналістичний повстанський рух проти радянської влади. Радянськадержава навмисне переплутала між собою усвідомлене політичне протистояння режиму і кримінальний терор… Кримінальники використовували ті ж методи несподіваних ударів і спішного відступу, створюючи тим самим погану славу всім “борцям” – і грабіжникам, і повстанцям – серед місцевого населення. Взяти лише один приклад: навіть між собою підпільники-націоналісти на Західній України гірко ремствували з приводу дій справжніх бандитських груп, що стояли поза політикою. Подібна плутанина стала потенційним знаряддям в арсеналі радянської влади, які кожні ексцеси місцевих бандитських груп записували на рахунок жорстокостей, нібито вчинених українськими націоналістами. Хоча були й приклади іншої поведінки повстанців. Так в ніч на 8 січня 1947р. на Волині місцевий підрозділ Української повстанської армії (ОУН) стратив за кримінальний бандитизм двох своїх товаришів по службі – В. С. Тхорик і Н. А. Лукашука. Обидва були повішені, їх трупи понівечені, а біля їх тіл був встановлений знак: “Тхорик та Лукашук страчені УПА за крадіжку і бандитизм”. Друге. Важливе питання стосується самих виконавців злочинів. Ідеальна ситуація для грабежів виникає тоді, коли місцева влада представлена місцевими жителями, а складна обстановка, коли всього кілька кілометрів можуть зробити розбійника недосяжним, і навіть знання про те, що відбувається на землях, підлеглих їхній владі, не змушує їх турбуватися про те,що діється за межами свого впливу. Використовуючи спорідненість, соціальні, культурні та етнічні зв’язки, протекцію чи залякування, вони заручалися підтримкою і створювали опорні пункти на локальному рівні. Дуже рідко, тільки в тих випадках, коли бандити діяли проти інших місцевих жителів, вони надягали маски, щоб уникнути впізнання. Але найчастіше бандити наносили удари за межами тих місць, де базувалися: бандити в одному селі могли виглядати “робінгудами” і кривавими бандитами-вбивцями в іншому. Тут і далі ОУН – абревіатура Організації Українських Націоналістів, а УПА – Українська Повстанська Армія, що виникла на Поліссі в Сарненському селі Немовичі після липня 1941 року і в 1943 році докорінно винищена бандерівцями /ОУН/. Тепер вже відомо, що всупереч враженню, яке виникає при знайомстві з радянськими архівами, український підпільний рух опору не був єдиним – він був строкатим поєднанням безлічі конкуруючих угруповань, методи і програми яких значно відрізнялися один від одного. Співробітники НКВС виявили велику кількість матеріалів з архіву українського націоналістичного підпілля. Їх увагу особливо привернув один такий документ – докладний 20-сторінковий аналіз методів роботи радянської таємної поліції на Західній України, що має назву “Агентура НКВС-НКДБ в дії”. Цей рідкісний матеріал був надрукований обмеженим тиражем спеціально для керівництва СБ. Брошура представляла собою свого роду “Молот відьом” – це було навчальний посібник з полювання на радянських шпигунів. Даний документ був настільки точний, що його негайно передали на верх по інстанціях, так що в підсумку він ліг на стіл генерал-лейтенанта Т.А. Строкача, в той час заступника Наркома Внутрішніх Справ України. Від нього він потрапив до генерал-лейтенанту А.М.Леонтьєву – начальнику Главного Управління по боротьбі з бандитизмом (Губбіо), секретного підрозділу Наркомату Внутрішніх Справ СРСР, який відповідав за так звані спецгрупи, або таємну агентуру, і за диверсійні операції проти бандитів і підпільних націоналістичних групп. З розтаємнених у Москві фондів Головного Управління по боротьбі з бандитизмом (1938-1950) ясно, що радянська влада, прагнучи зміцнити своє становище у щойно завойованих або повторно приєднаних до СРСР регіонах, спиралася переважно на мережу інформаторів, або агентуру. Кілька десятків штатних працівників НКВС-НКДБ, які знаходяться в районному апараті, в кожному селі вони таємно організують спеціальну агентурну інформаційну сітку з цивільного населення.Тільки після створення такої сітки в кожному населеному пункті, органи НКВС-НКДБ починають свою діяльність. За допомогою цієї сітки вони мають можливість контролювати внутрішнє життя кожного населеного пункту, виявляти і “розробляти” об’єкти, які для них будуть представляти певний оперативний “інтерес”. В підсумку радянській владі вдалося здолати супротивника завдяки тому, що вона змогла створити складну систему внутрішнього шпигунства або агентури. Українське націоналістичне підпілля готувалося до повернення Радянської армії на Західну Україну за трьома напрямками. По-перше, до березня 1944 р. українські партизани-націоналісти майже перестали здійснювати напади на німецькі окупаційні війська. Наприкінці війни, після того як у Німеччини були відвойовані окуповані нею території, першим кроком Рад завжди було захоплення і вивчення архівів німецьких окупаційних сил. В архівах виявлено, що в кінці грудня 1944р. численні джерела підтверджували існування “українсько-німецьких банд в більшості сіл… Вони бродять по сільських районах великими групами, тероризуючи місцевий радянський актив і не дають районним [партійним] працівникам ніякої можливості виїжджати в села “. По-друге, наближається “звільнення” Радянською армією окупованих німцями областей зустрічалося масовим “відходом під землю” – так націоналісти готувалися до боротьби за незалежність. До того часу як навесні 1944 р.радянські війська вступили на Західну Україну, практично в кожному селянському дворі були вириті “схрони”, “притулки” або “укриття”, де зберігалися таємні запаси зброї та боєприпасів, продовольства та одягу, де сім’я могла сховатися надовго в разі приходу в село німців, румунів, поляків, радянських військ або просто однієї зі справжніх банд мародерів, яких було безліч в областях,спустошених війною.Такі притулки стали нагальною потребою на Західній Україні, де війна залишила глибокий слід. Значна частина населення регіону було вбита або вивезена на примусові роботи до Німеччини, а інша, більш значна, помре або буде депортована до Сибіру і на Далекий Схід (в основному у Воркуту) з приходом радянської влади. Ці потаємні укриття завжди знаходилися неподалік житла, оскільки звістка про швидкий прихід ворогів не залишала часу для втечі. Вони облаштовувалися так, щоб звідти можна було легко бігти і щоб їх тяжко було виявити навіть при самому ретельному обшуку. Безсумнівно, такі “схрони” кидали виклик прагненню радянської влади взяти регіон під свій контроль. Укриття були уособленням підпільного світу – зі своїм урядом, своїми громадянами, глибоко окопалися в очікуванні затяжної війни проти радянської присутності в регіоні. Існували й особливі сховища, призначені під госпіталі, поліцейські управи, друкарні, бібліотеки і архіви, а також для централізованого зберігання предметів першої необходімості16. У 1945-1946 рр… радянські частини виявили тільки на Західній Україні 28 969 таких підпіль. Прагнення населення уникнути Рад і ухилитися від служби в армії збігалося із закликами УПА. Однак, до великої досади керівництва українських повстанців, така поведінка ще не означала, що втікачі неодмінно поповнять ряди ОУН-УПА. Війна породжувала не тільки нових борців націоналістичного підпілля, але й незліченні незалежні кровожерливі і жорстокі банди мародерів. Ці банди тримали в страху всіх, не розбираючись між простими обивателями, повстанцями та представниками радянської влади. Навіть у своєму середовищі підпільники-націоналісти Західної України нарікали на дії справжніх банд, що знаходилися поза політикою. Вступ на територію Західної Україні Червоної Армії, а слідом за нею і прикордонних військ НКВС, не позбавив населення від страху, викликаного очікуванням повернення радянської влади в регіон, який в цілому був налаштований до неї вороже. За перші 17 місяців повторної окупації Західної України радянськими військами (з лютого 1944р. по червень 1945р. включно) донесення НКВС з грифом “цілком таємно” показують, що радянські частини провели 15733 військових і міліцейскіх операцій проти українських націоналістів. Кількісні результати цих операцій вражають уяву: 91615. українських повстанців було вбито, 96446 захоплено живими, 41858 взято в полон. За перший рік після встановлення радянської влади на Західній Україні в ході жорстоких військових операцій було депортовано 10139українських сімей (26093 осіб). Десяткам тисяч ще належало бути депортованими на протязі наступних кількох років. Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “В даний час більшовики активізували кампанію, націлену на те, щоб відколоти від нас маси. Українське населення коливається під впливом більшовицького терору і пропаганди. Метою цієї пропаганди було протиставити радянську владу попереднього періоду – епохи польського панування. Як зауважив селянин Іван Колядко на Немовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний селянин отримав би таку урядову нагороду? Такі, як Колядко з с. Немовичі, справедливо вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. А тих же, хто відмовиться це зробити, потрібно “вбивати як собак”. Після цього виступу, сам Колядко та його численні родичі стали мішенню для ударів повстанців. За кілька тижнів,після його виступу, було по звірячому зарубано і розчленовано його дев’ять родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі. Всупереч таким звірствам “совєти” проводили показові суди на сільських сходах, що давали вихід озлобленості і гніву населення і стали на Західній Україні потужним знаряддям підтримки радянської влади на селі. Мені в Степані розповідали про один випадок: “у січні 1945 р. двоє українських націоналістів були публічно страчені за військові злочини проти радянського народу. На центральній площі селища Степань спеціально спорудили шибениці, потім туди вивели двох ув’язнених з табличками на грудях, на яких було написано “бандіт” і “убивця”. Їх підвели до шибениць, зв’язали руки за спиною й одягли на шию петлю. Було зачитано вирок радянського суду: смерть через повішення. Злочин цих людей нібито полягав в тому, що вони рік тому вбили дев’ятьох радянських партизанів з десанту. Їх також звинувачували у збройному бандитизмі проти місцевого населення. Оголошення вироку викликало гучні оплески серед натовпу”… Звісно, сьогодні важко уявити, що боротьба за незалежність могла б увінчатися успіхом. В 1944-1945 рр. ОУН сподівалася на перемогу, спираючись на три фактори. Першим з них вважалася повна підтримка з боку населення Полісся та Галичини. Керівництво ОУН було переконане, що ніякої окупаційний режим не зможе підкорити край, якщо самі українці відмовляться визнати законність цієї влади.Другим чинником була віра в успіх, заснована на багато-чисельності населення. ОУН розраховувала на те, що після-воєнне перетворення Західної України та утвердження радянської влади в регіоні виявляться не під силу навіть Сталіну. Третім було сподівання на те, що західні союзники будуть наполягати на демократичному вирішенні завдань повоєнної реконструкції Східної Європи. До того ж ОУН покладала великі надії на Третю світову війну між “Росією” і Америкою. Після серпня 1945 року українські націоналісти особливо розраховували на загрозу застосування США атомної зброї. Тим не менш бойовий дух українського націоналістичного підпілля був значно підірваний вже одним розмахом дій радянської влади щодо встановлення свого контролю на Західній Україні в перші шість місяців з початку повторної окупації регіону радянськими військами. Більшість жителів непокірного краю втомилися від війни і не бажали воювати проти непереможної, як тоді здавалося, Червоної Армії. Таємне донесення агента “Бусько” з Сарнів керівництву ОУН, датоване 4 листопада 1944 р., відображає загальну атмосферу, в якій доводилося діяти українським націоналістам: “Ставлення організованого населення до нашого руху співчутливе. Ставлення неорганізованого населення негативне, оскільки більшість з цих людей не вірить в нашу перемогу над сильним ворогом. Люди сильно залякані арештами та висилкою до Сибіру”. Підтримка ОУН-УПА з боку населення танула на очах і це ставало головною загрозою підпіллю. Як показує абсолютно таємна доповідь НКВС -”… жовтня 1944 р., місцеве українське “населення також починає проявляти зневіру в пропаганду ОУН і поступово полишає їх. Лише невелика частина населення надає підтримку. Головну небезпеку для підпілля – і успіх в очах радянських агентів – представляли песимістичні настрої. Вони все більше поширювалися серед повстанців, у міру того як широкі верстви українського населення, які раніше їм співчували, тепер від них відрікалися, відчуваючи неминучість поразки” Тіл?ьки під страхом смерті ОУН ледь вдавалося поповнювати свої лави. Савчина Поліна Василівна /Ковпак/- уродженка с. Немовичі, що біля Сарн розповідала своєму сину Олексію, як старша її сестра Ганна опинилася у курінного Яреми за розвідницю і зв”язкову: -Та осінь,першого року після війни, була з проливними дощами,від чого ночі були темні,темні… Вдосвіта наремно, мабуть прикладами, постукали у двері. Батько з нами не ночував, бо десь ховався, щоб не забрали в ліс,отож ми спали з мамою. Нас було семеро: Іван, Ганна, Параска, я, Маня, Антон,Василь і маленька Любка. Від стуку всі вмить схопилися, бо добре знали, що в такий час і в таку погоду з добром не приходять. Ми так полякалися, аж дух перехватило, а мова десь поділась. До хати зайшло четверо. Попросили щось від живота для молодого хлопця, бо знали, де є малі діти, там є якийсь лік від шлунку-ромашка,полинь, а може й горілка,чи ще щось. Хлопці були не з нашого села. Але мабуть їх хтось до нас направив, ми ж не жили десь на краю, а в самому центрі. Мама дала їм повечеряти і випити самогонки, яку держали для компресу, коли хворі… “Гості” повечеряли, але з хати нейшли. Сказали мамі, для того щоб ви нас не “продали”, ми беремо з собою вашу найстаршу дочку. Не бійтеся ми з нею нічого поганого не вчинимо. Вона буде у нас зв”язковою, а якщо не відпустите, то самі знаєте що зробимо з вашими гарними дівчатами, а хлопців порубаємо на “свіжину”… Ганна одягнулася і пішла з ними… Десь півроку була в Тинному. Повернулась, коли захворіла тифом, а від неї всіх нас “покосило” на ту страшну хворобу. Але це й нас врятувало, бо коли “руські” прийшли “вивозити” в Сибір, то сказали, що і так повмирають всі, а ми “взяли” та й всі до одного вижили…” Діючи в атмосфері фаталізму, несучи постійні втрати в зіткненнях з переважаючими силами радянської армії, керівництво українського націоналістичного підпілля вдавалося до жорстких заходів, аж до розстрілу, щоб запобігти дезертирству..Проте з плином часу ця тактика дуже часто призводила до того, що лідери повстанців перетворювалися на катів, а рядові бійці все більше віддалялися від свого керівництва.Коли керівники підпілля підозрювали своїх людей у мовчазній згоді з Радами або в дійсному співробітництві з ворогом, замість доган вони відразу вдавалися до набагато більш жорстких заходів-знищення “Совєти” застосовували іншу поширену форму дезорганізації повстанців стали часті облави, під час яких “підозрюваних” забирали на допит в НКВС-одних затримували на якийсь час, інших відразу ж відпускали. Такі облави настільки увійшли в звичайну практику, що у них з’явилася подвійна мета: таким чином одночасно виявлялася справжня радянська агентурна мережа і в той же самий час сіялись страх і підозри в лавах підпільників. Нескінченні арешти і допити помітно руйнували об’єктивні критерії, за якими можна було б судити про відданість українських повстанців своїй справі. У результаті підозрювати починали майже кожного. Вже в серпні 1944 р., У відповідь на спроби НКВС проникнути до лав підпільників, ОУН ввела в дію “наші контрзаходи… ліквідація сексотів усіма доступними засобами (розстріл, повішення і навіть четвертування, з написом на грудях:” Сексот “)”.У численних інструкціях УПА прямо описується, як слід чинити розправу. Мета терору полягає не тільки в тому, щоб знищити запідозрених зрадників, а й у тому, щоб залякати інших і тим самим не допустити можливої зради в майбутньому.Тому ритуальне осквернення тіл було важливою частиною терористичних методів, що застосовувалися українським націоналістичним підпіллям. На Сарненщині у Рівненській області в червні 1944 р. оуновці стратили місцевого селянина, запідозреного у співпраці з Радами, повісивши його посеред села. Потім повстанці публічно осквернили тіло – “порубали труп повішеного бандита сокирою”. Таке ж ритуальне насильство в найстрашніших формах застосовувалося бандерівцями по відношенню і до приїжджих, направлених радянською владою на Західну Україну для повоєнного відновлення господарства. “ 13 вересня 1944р. в Сарнах Рівненській області повстанці напали на п’ятнадцять співробітників радянського районного апарату. Одному із них вдалося втекти, а чотирнадцять інших повели в ліс і розстріляли. Потім повстанці вчинили наругу над трупами, відрізавши голову в одного вбитого чоловіка і ноги,і обличчя жінки” Звичайно, у конкретних актах відплати часто був свій особистий, якийсь символічний сенс. Так А.В. Грицук – повстанець з 10-го Рівненського обласного загону СБ пізніше зізнався на допиті радянським слідчим: у січні 1944 р.в селі Грушвиця він задушив молоду жінку-українку тієї ж мотузкою, якою радянські спецгрупи стратили двох членів обласної СБ-НЕЧАЯ. Жінку підозрювали в тому,що вона видала двох контррозвідників повстанців Радам. Ось як про результати такого залякування відзначалося в радянському донесені осені 1946р.: “Ніхто не хоче бути Головою на селі, бо вдень його вибрали, а на наступний ранок його повішено”. У численних свідченнях жителів Західної України, записаними в останні роки, відслідковується одна й та сама деталь: на виборах до сільрад селяни по можливості намагалися зробити так, щоб керівниками виявилися неодружені чоловіки, у яких не було родичів на утриманні. До самого кінця 1940-х рр. більшість сільрад існували лише на папері, оскільки місцеві жителі зазвичай відмовлялися займати посади, що були незайнятими після вбивства попередніх керівників повстанцями. Такі ж жорстокі терористичні методи застосовувалися націоналістичним підпіллям здебільшого проти самих же українців та членів їх сімей, підозрюваних у співпраці з радянською владою. А радянська влада навпаки,використовувала інші методи-масовий терор шляхом публічної демонстрації військової переваги. У перші повоєнні місяці вона не завдавала точкових ударів по повстанцях – замість цього, встановлення контролю над суспільством досягалося залякуванням всього населення. У той же самий час особливі спецзагони, маскуючись під бандитів-повстанців, зробили безліч диверсій, операцій по дезорганізації і актів саботажу. Метою цих злочинів Рад було збити з пантелику місцеве населення, яке прагнуло до того, щоб справедливість була відновлена іншими методами. Радянська практика виставляти на показ трупи вбитих повстанців не зводилася до однієї лише символічною демонстрації терору і жорстокості з очевидною метою залякати противника. Ця практика була також частиною радянських методів оперативної роботи: співробітники НКВС-НКДБ “з легкістю розпізнавали вирази облич глядачів, що проходили повз один за іншим. Оскільки їм потрібно було встановити особу. Співробітники радянських органів також встановлювали спостереження за похованнями партизанів, намагаючись не допустити, щоб вбиті “бандити” перетворилися на мучеників антирадянського повстанського руху спротиву. Радянський терор був наслідком не двозначних вказівок зверху – інакше як пояснити огидні фотографії, що попадаються в архівних фондах радянських частин особливого призначення, – “трофеї” спецгруп, на яких зображено систематичну наругу над трупами повстанців,здійснювану з очевидною метою вселити страх і залякати населення. Проте завдання, що стояли перед радянськими органами безпеки, набагато перевершували їх можливості, а тому саме незначне протистояння на місцях ставало для них серйозною загрозою. На Західній Україні майже все населення відмовлялося коритися радянської влади. Патологічна ненависть до росіян служила живильним середовищем для масової опозиції. Цей регіон був відвойований у німців і повторно приєднаний до СРСР, але ще довго не був утихомирений і поставлений під радянський контроль. Існувала також проблема кадрів. Найбільш досвідчені фахівці до кінця 1945 р. були на фронті. Працювати на місцях зі сходу України направлялися партійні працівники та керівники районної ланки, які не мали майже ніякого бойового досвіду і практично не отримували підтримки з боку місцевих жителів. Сильно страждаючи від браку кадрів, відносно слабкі органи радянської влади зайво покладалися на примусові заходи впливу, вдаючись до насильства і терору для упокорення окупованого краю. Отож керівники українського підпілля розуміли, що радянський контроль у регіоні тримався на відносно нечисленних співробітників. Це підказувало повстанцям характерну тактику боротьби: зосередити зусилля своєї контррозвідки на вбивствах ключових кадрів радянського апарату.В інструкції ОУН / УПА січня 1945 ця логіка була сформульована гранично чітко: “Вилазки слід проводити проти “совєцких” керівників, проти режиму і його самих слабких місць. У більшєвиків немає людей, які могли б замінити керівні кадри, – вони повинні посилати за ними в інші регіони [Советского Союза]. Такі новачки повинні довго вчитися [щоб хорошо взнать місцеві умови], за ними потрібен догляд і [постійне] керівництво у справах “ Через постійні вбивства у складі радянського адміністративного персоналу районної ланки рідко налічувалося понад шість осіб, які не були б місцевими уродженцями.У результаті штати районного керівництва завжди були укомплектовані менш ніж на половину, що серйозно підривало зусилля радянської влади щодо встановлення своєї присутності в регіоні. Боротьба Рад з опором українських націоналістів в Західній Україні нагадувала битву з багатоголовим чудовиськом, у якого на місці відрубаних відразу зростали нові голови. Можна було вбити, посадити у в’язницю або депортувати його лідерів і членів їх сімей, але на їх місце завжди приходив хтось інший. Були й інші особливості радянської агентури на заході України. Декілька випадків з практики та захоплені секретні розпорядження органів НКВС-НКДБ говорять про те, що, крім зазначених вище видів агентури, на території Полісся та Галичини організований і діє особливий вид агентури, створений з неповнолітніх (діти 12-14 років). Цих дітей ловлять під час облав і під різними приводами відвозять до райвідділу НКВС-МДБ, під час допитів погрожуючи їм смертю, якщо вони не розкажуть, в чиїх хатах розквартировувався бандерівці, хто в селі варить їм їсти, де є їхні магазини, хто голова, де зв’язок та інше. На всі питання діти можуть відповісти, бо вони в такому віці спостережливі і мають хорошу пам’ять. Це враховують і використовують працівники НКВС. Крім цього класифікація противника за національними категоріями широко застосовувалася в НКВС, чий апарат був переконаний в “наявності зв’язку між [антирадянської] шпигунською діяльністю і етнічним або соціальним походженням”. За всі післявоєнні роки сталінського правління основною тактикою радянської влади було розпалювання ворожнечі між етнічними групами… На Західній Україні це означало перш за все використання етнічних українців проти етнічних поляків і навпаки. Хоча війна між радянською владою і українським підпіллям тривала і в 1950-і рр…,становище в більшості областей Західної України більш-менш стабілізувалася до кінця 1948 р. Війна закінчилася і наступала пора активного кадрового будівництва. Категорична заява 24 липня 1948різко контрастувало з тієї жорсткою критикою, якої Хрущов піддав в 1945 р. районних керівників за недостатнє застосування сили. У ньому відкидалися “порочні методи” і що стало вже стало хронічним неправильне ставлення до селянства в масовій політичній роботі… Використано матеріал з книги "радянської агентури. Нариси історії СССРв повоєнні роки (1944-1948) Москва – Нью Йорк «Сучасна Історія» 2006 Чому було знищено Ромашівку, Буду і Гуту Степанську ?У кожного з мешканців Волині була своя правда: у тих, хто тут жив завжди і у тих хто сюди переселився з Польщі. Вічна пам"ять тим, чиї предки прийшли з Польщі у XVI ст., і навіть у тим, кому Польська держава за безсумнівні заслуги перед собою дала ділянку української землі, щоб підтримати і розвинути "польськість кресів" і простим патріотам Українцям, які були втягнуті у кривавий конфлікт. Соціальні фактори конфлікту були не менш вибуховими, ніж релігійні і національні. Але не слід забувати, що соціальна напруженість штучно створювалася відповідною національною політикою всіх урядів Другої Речі Посполитої. Не слід забувати також, що переслідування українців за релігійною ознакою на “східних кресах” здійснювалися не тільки екстремістськими елементами, а й місцевою адміністрацією при бездіяльності або й потуранні центрального уряду довоєнної Польщі. Про те, що в той час відбулося поблизу Немович, що на Сарненщині, дізнаємось з поданого нижче звіту командира 1-ї групи УПА від 27 липня 1943 року: “Командир /Дубовий/ ЦДАВО України. – Ф. 3833.- Оп. 1.- Спр. 40. – Арк. 16. Оригінал. Машинопис. Звіт командира 1-ї групи УПА про збройну акцію проти польських колоній на території Рівненської області** 27 липня 1943 р. УПА 1-а група Постій, дня 27.У11.43 р. 27 липня 1943р. Звіт з акції (Гута,Буда) Завдання: Знищити узброєні польські банди, що містились в кол[оні- ях] Буда, Гута-Степань, Борок, Ляди, Омелянка, Ромашівка, Темне-Жондове, ?Внаслідок переведених дій, першою групою днів 17, 18 і 19 липня зліквідовано села і колонії:,Гута-Степань, кол[онія] Борок, Буда, Омелянку, Ляди і хутори Кам’янок, Ромашівка, Подселече, Поляни, Голинь, Темне./В лагері Гута-Степанська ховалися близько двох тисяч поляків. [140] ?Вони були під охороною полських партизанів-твердить -”Історія ОУН-УПА/. А очевидця Евеліна Міхновська (дівоче прізвище Барінська) про ці страшні криваві події у колонії Буда (ґміна Немовичі повіт Сарни) розповіла так: “Буда – польський хутір в ґміні Немовичі, поблизу с.Катеринівка. Це був досить густо забудований польський хутір, оточений колоніями, у яких мешкало переважно польське населенням. У липні 1943 року, коли вбивства польських родин українськими бандитами відбувалися все частіше, було організовано самооборону, а до хутора поступово почали стягуватися поляки, які мешкали в колонії Ромашівка. Трагедія розпочалася десь в середині літа 1943 року о другій годині ночі. Хутір оточили, розпочалася страшна стрілянина, запалюючі кулі літали як зірки. Дерев’яні забудови, накриті солом’яними стріхами, палали. Нечисленна самооборона розуміла, що захистити село неможливо. Тому мешканців скеровували до центру села, щоби після цього вивести їх до Немовицької Гути, що за 4 кілометри від хутора і де були німці. Але люди страшно налякалися і почали панічно тікати у різних напрямках. Їх вбивали у страшний спосіб. Люди гинули від куль, багнетів, сокир, у вогні палаючих будинків, їх кололи косами, багато кинуто в криниці. Загалом загинули майже всі 128 осіб разом з крихітними дітьми. Ми зі всією родиною вибігли з дому до меліораційного рову, який вів до переліску. Ми не встигли відійти далеко, бо там вже чекали бандерівці і кричали: “Куди, польська морда? Тут вас виріжемо!” Ми не мали іншого вибору, як повернутися до рову. За нами побігли і бандити. Вони стріляли та кидали гранати. У певний момент я почула голоси: “Туди, там є ще живі”. Цей голос був мені знайомий. Це був голос українця з сусіднього села, одного з керівників. Я почала його благати, щоби не вбивали дітей. Він впізнав мене, бо працював з моїм чоловіком, і сказав мені, щоби я не боялася. Однак я почула тупіт тих, хто надбігав і слова: “Будемо переколювати – куль шкода”. Я знову стала благати, аби не вбивали дітей. Українець, який стояв поруч, заспокоїв мене, а тим, хто надбігли сказав, що тут вже немає нікого живого. Вони пішли геть, він також. Я залишилася з дітьми поміж замордованих. Ми вижили, але до свого хутора не повернулися. Якось дісталися до Костополя, а звідти нас переселили до Перемишля, де ми виховали трьох синів. Третій народився вже в Перемишлі.” /Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej/ Зі спогадів активних учасників польської самооборони дізнаємось, що: “У Гуті діяла – ославлена на цілу Волинь – самооборона, щось на зразок партизанського підрозділу. Їм було далеко до цієї назви. Це була група без доброго одностайного керівництва, розсварена, погано озброєна; люди здібні, із чистим сумлінням, але без дисципліни. Натомість Гутою кермували інші – багатії. Мешканці не здавали собі звіту, що на них чекає. Заробляли гроші, торгуючи продуктами рільництва, і громадили їх під подушками… замість купувати зброю – а тільки вона могла врятувати життя. Більше було поголосок про силу Гути, аніж правди. -Людей, котрі б мали сяку-таку зброю, в Гуті було мало. Не більше тисячі осіб. Ця зброя в принципі не була придатна до вжитку. Придатними до бою бути тільки: два кулемети польського виробництва, один легкий авіаційний кулемет німецького виробництва, два ручних кулемети совєцького виробництва, три гранатомети, але без зарядів, а також 130 ручних карабінів різного виробництва, до яких постійно бракувало патронів.“ (Опубліковано у Ludobojstwo dokonane przez nacjonalistow ukrainskich na ludnosci polskiej Wolynia 1939-1945// Warszawa 2000) Тут також слід згадати, що, шукаючи можливість помститися українцям, чимало поляків вступали до лав радянських партизанів. На Волині 7 тис. поляків перебувало у складі різних “червоних” партизанських груп. Це також додавало жару до вогню, оскільки радянські війська і вважалися ворогом № 1 для бійців УПА та мирного українського населення, яке добре пам’ятало “перший” прихід радянської влади. А не задовго до цих подій, на початку червня 1943 року німці організували на Волині польську поліцію. Вона була одягнута в однострої та озброєна. Поляки з радістю стали записуватися в поліцію… Крім того, німці перекинули на Волинь польські батальйони «Шуно», що були утворені та вишколені в Дембіці поблизу Кракова, а німецьку жандармерію вивезли з краю. У Людвипольський район до с. Бистрич приїжджала одна рота «Шуно» та одна рота волинської польської поліції. Поліційні постерунки також розташовані і в інших районах, включаючи Янову Долину. Тепер в окрузі наступили нові порядки. Любо дивитися на ті загони, хоч і в німецьких одностроях, як справно, з польською пісенькою на устах марширували вони. Бачивши це, українці опустили голови, а на їх обличчях можна було прочитати жах і приниження. Сиділи по домах, рідко появляючись на вулиці. З самого початку поляки спалили Неміле. Через декілька днів оточили село Віллю, де перебувала банда (українців) і всіх до одного жителів порізали, а хати їхні було спалено. Деяким польським селянам німці дають зброю. Наприклад, Гута Степанська впродовж 3 днів вела бої з великою масою українських бандитів… Тим часом польська партизанка росте і активно діє в районі Заріччя… Наш головний осередок знаходився у Старій Гуті. Там же перебував і штаб совєтських партизанів… Рота польської поліції майже кожного дня здійснює напади на села і ліси, знищуючи українські банди… Були випадки, коли на допомогу польській поліції приходили польські партизани і спільно громили українські банди……Подібна ситуація склалася у всіх селах Костопільського та Сарненського районах. Українські села горять, а люди тікають до лісу, копаючи для себе землянки. На такі землянки напали поляки в лісі поблизу с. Борщева Костопільського повіту. Там виявилося багато збіжжя, муки та іншої всячини. Бандити оборонялись заклято, але врешті решт повтікали, залишивши нам усе. Німці також користаються з такої ситуації бо, спаливши село, забирають собі м’ясо і зерно. (СА КС Р2РК, zesp. 2400 8 203 XV- 42 стор. 39-40). Прикро, що дуже мало збереглося інформації, яка би стосувалася польських акцій супроти українців до 1943 року. А з того, що збереглося, виглядає, що дії ці мали радше випадковий характер. Та з початком антипольських акцій на Волині Української Повстанської Армії ситуація змінилася. Найяскравішим прикладом антиукраїнських дій були каральні акції, які провадила польська допоміжна поліція, що перебувала на німецькій службі. Поліційні підрозділи, утворені з поляків, німці стали формувати замість української поліції, яка масово розбігалася. До тих підрозділів увійшло близько 1500-2000 поляків. Окрім цього, з Генерального Губернаторства перекинуто 202-ий поліційний шуцманшафтбатальйон, який складався з поляків, чисельністю 360 осіб, який діяв в основному на теренах Рівненського, Костопільського та Сарненського повітів. На початку 1944 року його розбила Червона Армія. Польська поліція, без сумніву, брала участь у численних каральних акціях в українських селах, здобуваючи собі тим недобру славу серед українців. Про це свідчать багато спогадів із того періоду/4/. У каральних акціях найчастіше брав участь 202-ий шуцманшафтбатальйон. Один із поліціянтів так описував діяльність загону: “Село Підлужне оточене і спалене, мешканців розстріляно. Злазне спалене дощенту. (…) Нападаємо раптово з лісу і робимо ґрунтовні чистки. (…) У кожному селі насамперед спалюємо млини і церкви, отож невдовзі на засягу кільканадцяти кілометрів уже немає жодного млина, жодної церкви, жодного попа. Так само знищуємо могили і пам’ятники”5. Такої інформації, про польські акції мало ще й через те, що поляки чинили звірства під виглядом бандерівців, про що свідчать спогади вояків Армії Крайової: “Коли ми наближалися до українських сіл, нам було суворо заборонено розмовляти по-польськи. Ми вдавали їхній загін УПА, так само часто робили совєцкі партизани” “/…/” Безпосередньо на території сторонами конфлікту були поляки, представлені силами самооборони (пізніше до них приєдналися й тим самим розконспірувалися законспіровані раніше загони Армії крайової), а також українці, представлені ворогуючими між собою силами – ОУН(Б), ОУН(М)- УПА Саме криваве протистояння українців і поляків на Волині та акції примусового або добровільно-примусового виселення «на історичну батьківщину» представників цих двох націй у період з 1939-го до 1947 року (зокрема акція «Вісла» – депортація українців на західні і північні землі Польщі) залишаються найболючішою проблемою у стосунках двох сусідніх народів і сьогодні. Завжди існували дві правди, дві пам’яті про події на Волині. «Ніколи не буває так, що є тільки жертви і тільки герої», – пише відомий український історик Ярослав Грицак.? Останній бій куреня “Крука” 10 травня біля села Стінка, на межі Тернопільської та Чернівецької областей, пізньої весни 1945 року трапилось те,чого не очікував ніхто. Підполковник НКВС віддав наказ поховати загиблих стрільців УПА із честю, – “Вони на це заслужили. Це герої!». Пізньою весною 1945 року Західну Україну заполонили радянські війська. Цього разу це були не фронтові частини Червоної армії, які через Україну прямували на Берлін, а дивізії внутрішніх військ НКВС. Їх відправили сюди з чітким завданням – знищити опір Української повстанської армії. Знищити безжально і жорстоко, незважаючи ні на що. Найпопулярнішою тактикою у війні проти підпільної армії стали облави. Суть методу проста: до охопленої партизанським рухом області відправляють військові частини і методично прочісують ліси і села, по ходу арештовуючи всіх, кого підозрюють у співпраці з підпіллям, та виселяючи родини партизанів. На Чортківщині цю «миротворчу місію» мав виконати 281-й полк ВВ НКВС із завданням знищити повстанські частини в краю. Полк мав у своєму розпорядженні танки і літаки, а також особовий склад Чортківського винищувального батальйону – додаткові 150 чоловік. УПА в регіоні представляв курінь під командуванням «Крука» – Івана Климишина. Курінь було сформовано ще в лютому 1943 року в Залужжі на Волині. Спочатку це був невеликий загін, який згодом розрісся до сотні. В 1943-1944 роках «круківці» воювали з німцями на Волині, мали на рахунку низку вдалих операцій – лише в селі Великі Бережці вояки УПА тричі знищували німецьку адміністрацію і жандармерію.Один із найбільших боїв з німцями підлеглі «Крука» витримали 20 серпня 1943 року біля села Антонівка. За місяць до того, в липні 1943-го, повстанці розгромили підрозділ «ковпаківців», залишений як залога в Суразьких лісах. Так і познайомилися з новим ворогом. На початку весни 1945 року Климишин був командиром бережанського тактичного відтинка у складі третього воєнного округу «Лисоня». Курінь отаборився біля села Сосулівка над Дністром. Пообід 7 травня вартові доповіли, що на табір розпочався наступ “руських” зразу з двох боків – з півночі та сходу. Піднятий на сполох курінь вирушив на південь. Дорогою повстанців невідступно супроводжували два літаки – розвідники, які справно стежили за пересуванням куреня. Від них і довелося відбиватися насамперед – як тільки партизани більш-менш окопалися в обраному місці, літаки тут же почали обстрілювати повстанські позиції і скидати легкі бомби. Повстанці відкрили вогонь у відповідь – один літак підбили, другий поспішив зникнути. Основні сили армійських переслідувачів підійшли ззаду і вдарили по позиціях сотні «Сірі Вовки» та підстаршинської школи, яка перебувала разом із куренем. Сотня наступ витримала, а ось школа – ні, і енкавеесівці змогли прорватися до центру табору. Звідти їх викинув контрнаступ резервної чоти і ще двох роїв «Сірих Вовків». Тут показали себе повстанські кулеметники. Під натиском щільного вогню енкавеесівці почали подаватися і зрештою безладно відступили. Але й сотня зазнала серйозних втрат – найтяжчою з них була загибель командира «Крука». Крім нього загинуло ще четверо повстанців, було чимало поранених. 140 повстанців, уродженці Волині, Поділля, Галичини, Наддніпрянщини, Донбасу вирішили не чекати повернення значно сильнішого ворога і під покровом ночі рушили на південь, до Дністра. По п’ятах наступало НКВС, посилене «стребками» («істрєбітєльними батальйонами». -АлМаС). Повстанці маневрували, намагаючись відірватися від переслідування. Але Чортківщина – густозаселений регіон, усіяний містечками і селами. Якби не облава, в кожному з них- повстанці знайшли б притулок. Скрізь стояли залоги енкаведистів – тому села треба було обминати. Бо ж цілі села висилались до Сибіру за зв”язок з УПА. Повстанці рушили через невеликий лісовий масив між Сосулівкою та Озерянами. Залізницю вдалося перейти без особливих проблем чергової ночі – з 9 на 10 травня. Перейти Дністер не вдалося, бо межі областей вже заслонили загони внутрішніх військ. Тому довелося йти лісистими берегами Дністра. Так добралися до села Стінка, що на високому обривистому березі річки. З обох боків – села, ззаду – ворог. Відступати нікуди. Оточені, притиснені до стіни в буквальному розумінні слова, повстанці відстрілювалися до останнього. Гинули один за другим. Під вечір зі 140 залишилося живими лише двадцять. Двадцятеро останніх, оточені силами 281-го полку, що переважав їх, останні набої залишили для себе… Переможці, увірвавшись на поле бою, побачили лише мертві тіла. Після бою чекісти збирали тіла і везли їх до найближчого села. Там збирали, точніше, зганяли усіх мешканців, від малого до старого і вимагали назвати ім’я когось з убитих, тобто опізнати. Ця процедура повторювалася в усіх довколишніх селах і містечках – найчастіше безрезультатно. Для будь-кого з селян назвати ім’я загиблого означало підтвердити знайомство з «бандитом». А це – депортація до Сибіру. А для полеглих фіналом була спільна могила без хрестів і обелісків. Чекісти уже починали збирати тіла… І тут трапилось те, чого не очікував ніхто. Підполковник НКВС, оглянувши бойовище, віддав останній наказ того дня: «Поховайте їх із честю. Вони на це заслужили. Це герої»… За Україну чи за ОУН були бандерівці? В “Енциклопедії українознавства”[1] вказано: “Перші загони УПА -”Поліська Січ” створив з вибухом німецько-совєтської війни отаман Т. Боровець-Бульба в районі Олевського на Поліссі для боротьби проти большевиків. Вони діяли незалежно від німців проти решток розбитих совєтських військ…” Пізніше під цією назвою виступали й ОУНовці які й досі не можуть поділити свої “заслуги”. От чи діяли вони незалежно, чесно кажучи в мене закрався величезний сумнів після прочитання книжки Василя Боровця ”Армія без держави”, яка нещодавно перевидана у Львові. Отож використаємо інформацію “Тараса Бульби” і розглянемо, які вони були “незалежні” і проти кого фактично вони діяли? Василь Боровець відверто зазначає, що на початку війни “націоналісти всіх напрямків беззастережно орієнтувалися на гітлерівську Німеччину” Тут же Боровець підкреслював, що з цієї концепції випадає ОУН-бандерівців, бо це організація, яка хоче здійснити все і негайно. Однак сам Боровець -”Бульба” чинить в даній ситуації ще “оригінальніше”: “На тлі такої невиразної політичної ситуації України… народжувалась наша нова революційно-партизанська армія. Від 22. 06. 1941 р. автоматично перестало існувати Українське Національне Відродження (підпільна організація в Олевську, Сарнах та в інших населених пунктах Полісся, створена Боровцем-”Бульбою” напередодні війни і підпорядкована “президенту” Української Народної Республіки (УНР) за кордоном А. Лівицькому – В.М.), а на його місці зродилася Українська Повстанська Армія. Я сам перестав бути “Байдою”, а прибрав собі нове військово-революційне ім’я й почав підписувати всі накази та документи “Отаман Тарас Бульба”.[3] Хоча тут же дізнаємося, що ця “революційна” УПА під назвою “Поліська Січ” аж ніяк не була “партизанською”, а звичайним поліцейським підрозділом, що діяв в інтересах німецько-фашистських окупантів. Ось як про це пише сам Боровець -”Бульба”: “Початкові дії УПА були невеликі. Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червної Армії, а полювали головним чином на банди НКВС”. І далі: “Ми переставляємо військо УПА на офіційну “міліцію”, організуємо в Сарнах Окружну команду української міліції. Я обіймаю посаду окружного коменданта міліції… Загальним чином наша “міліція” (Боровець-”Бульба” сам ці слова бере в лапки – В. М.) в усьому Поліссі перевищує 10 тисяч вояків…”. І як воювали в цю пору “січовики-бульбівці”? Зупиняли на шляхах (“полювали”, як писав Боровець – “Бульба”) окремих червоноармійців, які відставали від своїх відступаючих частин, виловлювали відступаючих разом з радянськими військами біженців із Бреста, Ковеля, Луцька, Рівного та інших міст, радянських активистів, що намагалися евакуюватися, усіх, хто пробивався в напрямі на Київ, і тут же ліквідовували. Від нас німці не мали змоги вимагати скорочення числа та централізації наших операцій так, як це вони робили в інших областях. Німці намагаються використати наші сили для своїх цілей, а ми намагаємося використати своє привілейоване становище для нашої рідної справи, тобто – вишколювати кадри, здобувати зброю та очищати ціле Полісся від російсько-комуністичної диверсії, щоб зберегти всю Поліську котловину як базу для себе”. І ще: “Поліська Січ” уже своїми першими бойовими операціями здобула собі велику справу й розголос по Україні”. (Виділено мною – В. М.) Отже, як бачимо, гітлерівці ставляться прихильно до “бульбівців” чи “бульбашів”, як називали цю”міліцію” поліщуки, бо ті робили велику послугу окупантам – очищували Волинське Полісся від “червоних”. Вже наприкінці липня 1941 р. отаман “Поліської Січі” – “міліції” звітував “президентові” УНР Лівицькому у Варшаву, де перебував його штаб. “Очищені” від “червоних” цілі райони Полісся, пограбовані і ліквідовані тисячі біженців – радянських активістів, євреїв, сімей офіцерів і службовців, червоних партизанів, які створювали тут осередки і бази антигітлерівської народної війни. “Президент”, як відомо, порадив діяти більш наполегливо. “Ми домагалися від німців, – продовужвав Боровец -”Бульба”, – визнати “Полліську Січ”, як окрему національну військову частину”. Але й були й інші, яких біль за народне горе проймала до глибини серця. Бо навколо горіли села, гітлерівці насильно реквізували селянську худобу та інше майно, відправляли на рабську працю в гітлерівську Німеччину поліських юнаків і дівчат, гинули рідні люди від куль гітлерівських катів та їх прислужників. Саме тому окремі підрозділи “Січі” виходили з-під контролю отамана і намагалися захистити населення від пограбувань і катувань карателів Вони рвалися до помсти, до розплати з ворогом. Це змусило Боровця-”Бульбу” маневрувати і дещо міняти свою поведінку. Він, звичайно, не поривав тісних зв’язків з гітлерівцями, однак водночас намагався показати перед “січовиками” і населенням Полісся свою “незалежність” і “самостійність”. “У перших днях вересня 1942 року, – зазначає отаман у своїй книзі, -… на визначене нами місце прибула совєцька делегація у складі п’ятьох офіцерів під охороною 15 автоматчиків. Делегацією керував підполковник А. Лукін та капітан Брежнєв.”[4] Переговори проходили на хуторі в селі Стара Гута Людвипільського району на Рівенщині. Ці переговори повинні були офіційно (мов би дипломатично) закріпити ті епізодичні усні угоди, які вже мали місце ще весною 1942 р. між “бульбівцями” і “червоними” партизанами. Підстав, як зазначено вище, було чимало, але головна з них та, що “бульбівці” з активізацією дій радянських партизанів, прагнули забезпечити собі спокій у навколишніх лісах. З травня того ж року бульбівці оминали сутичок з радянськими партизанами, що ставало попередньою підставою та основою для предметних переговорів.Однак, обидві сторони не могли принципово погодитись навіть на поставлені на головні умови. Так наприкінці листопада 1942 року відбулася друга зустріч делегацій. “У грудні 1942 р.обом сторонам стало ясно, що переговори ні до чого не доведуть”.[5] В той же час отаман вів активні переговори з гітлерівцями. В жовтні 1942 року рейхскомісар України Е. Кох доручив їх ведення рівненському гебітскомісарові Баєру та шефові служби безпеки Волині і Поділля оберштурмбанфюреру (підполковнику) СС Пютцу. 6 грудня 1942 р. Боровець звернувся до Пютца з такою заявою: “Наше нелегальне становище не означає, що ми перебуваємо у стані чинної боротьби з Німеччиною. Це є тільки примусова самооборона. Ми вважаємо Німеччину тільки тимчасовим окупантом, а не ворогом України.” Отаман, як бачимо, аж ніяк не збирався шкодити гітлерівцям. Зате з радянськими партизанами справи все більше загострювались. Більш-менш терпимі стосунки (в силу зазначених обставин) “бульбівців” з “червоними” тривали з весни 1942 р. до лютого 1943 р. Ось як це пояснював сам отаман: “Однак від половини лютого 1943 року наш домовлений нейтралітет з Лукіним був остаточно, по-більшовицькому, односторонньо зірваний. Вони отримали з Москви наказ винищувати всіма силами та засобами всі ті національно-визвольні партизанські організації, яких їм досі не пощастило перетягнути на свій бік”.[7] Отаман “Бульба”- Боровець ось як характеризує ”Акт від 30 червня 1941 -го”, здійсненого бандерівцями у Львові- “водночас із ейфоричним проголошенням “Акту 30-го червня 1941 року” банедрівці поширюють копію іншого документа під назвою “Акт консолідації українських політичних сил” (очевидно, мається на увазі документ Українського націоналістичного комітету (УНК), прийнятого 22 червня 1941 р. в Kpaковi, який “Бульба” сприймав за бандерівський, і зазначає, що цей документ було “підтасовано до загальних подій… з великою майстерінстю”). “Наскільки ці два акти та їх початкові наслідки були переконливі, свідчить той факт, що “державу” пана Бандери в перших днях благословить архіпастирськими посланнями навіть така політично грамотна людина, як князь Української грецько-католицької церкви митрополит граф Андрій Шептицький”. Далі ж “Бульба”-Боровець зауважує: “Якраз найбільшою жертвою ошуканства актом “консолідації” зроблено митрополита Шептицького. Він благословив “державу” пана Бандери тільки тому, що його явно ошукував підвладний йому духівник отець доктор Гриньох та сам “прем’єр-міністр” Ярослав Стецько. Вони о 4 год. ранку 30.06.1941 р. з’явилися у митрополита Шептицького як спеціальна делегація від С Бандери, де заявили, що вони діють на підставі консолідаційної угоди з усіма політичними партіями та що їм “Український національний комітет” доручив проголосити створення української незалежної держави. “… Надзвичайно цікаві зауваження Боровця стосовно самого Акту; 1. Акт не був волевиявленням всього українського народу через репрезентативно-парламентські органи. Він був наспіх проголошених кількома випадковими людьми. З таких причин це не жоден акт націнально-державної політики, а самозванна двиресія і явна отаманія. 2. Проголошувачi цього акту автоматично анулювали Четвертий Універсал Української ради від 22.01.1918 року, яким була проголошена та затверджена Українська Народна Республіка. 3. Навіть із становища авторів цей акт не може мати ані політично-дипломатичної, ані революційної законності, бо був проголошений за плечима чужої армії без згоди політичної влади та держави тієї армії. Цей акт мав революційно-юридичну законність, якби він був проголошений не 30.06. 41 р., а раніше, і не за плечима німецької армії, а в підпіллі попереднього, совєтського, окупанта України. Німецька армія тоді застала б доконаний революційний факт, з яким, згідно з міжнародними законами, повинна б рахуватись і його респектувати. 4. Проголошення цього акту внесло юридично-державний дуалізм в українську національну політику. Така затія є доказом нерозуміння політичних законів авторами акту, чим компрометується державна традиція української нації перед широким світом… І на завершення Боровець зауважив: “Акт… був доказом повного політичного анальфабетизму його авторів”. В цих оцінках, погодьтеся, чимало доказового і справделивого. Може й тому бандерівці ліквідували УПА – “Поліську Січ” Отаман на зауважує, що претензійність ОУН-бандерівців на початку і в ході війни щодо всього політичного життя в Україні не мала меж. Бандера прагнув прибрати під своє крило всі органцізації військового характеру. “Бандерівці… домагалися від нас, – писав отаман, оповідаючи про події літа 1941 р., – щоб УПА (тобто УПА – “Поліська Січ” – В. М.) офіційно визнала їх “владу” та підпорядкувался наказам політичної лінії їх партії. 3 кожним місяцем напруга взаємостосунків між бандерівцями і бульбівцями наростала. Коли ж весною 1942 р. окремі підрозділи “Поліської Січі”, вийшовши з-під контролю Боровця, вступають в епізодичні сутички з гітлерівцями, які проводили масові реквізиції селянської худоби та іншого майна, та визволяли групи молоді, призначеної для вивозу на рабську працю в гітлерівську Німеччину, “натомість, – вказує “Бульба”- Боровець, – група С. Бандери, якою керував тоді Микола Лебідь, стояла за пасивний опір без партизанської диверсії. Стосунки вкрай загострилися з початком осені 1942 р. Саме в цей час провокації бандерівців переростають у збройні сутички. Боровець старався владнати конфлікт дипломатичним шляхом. Але даремно. Така ситуація привела до швидкого зближення “Бульби”- Боровця з ОУН-мельниківців, проти яких також чинили тиск бандерівці. Після приєднання остання була перейменована в “Українську народно-революціну армію” (УНРА). В складі УНРА була створена політична рада з представників “Української народно-демократичної партії”, “Союзу комуністів-самостійників” і мельниківського проводу ОУН”.[12] На початку 1943 р. кілька загонів бульбівців були нахабно роззброєні бандерівцями. Однак справжня війна між ними починається з літа 1943 року. 18 серпня того року бандерівці роззброїли основні загони УПА-”Поліська Січ”, а 4 серпня 1943 р. отаман “Тарас Бульба” звернувся до ОУН-банедрівців з відкритим листом у якому закликав припинити ворожнечу між усіма течіями націоналістичного руху та згуртуватися на багатопартійній основі (платформі) в боротьбі за Українську самостійну державу: “Вислати цей відкритий лист до Вас змусила мене Ваша робота на терені, яка входить у таку стадію, коли до братовбивчої війни залишається тільки крок. Про це говорять Ваші провідники, відкидаючи всякі переговори порозуміння, а вимагають абсолютного підпорядкуання виключно проводові ОУН. Вони відверто заявляють, що для осягнення своєї партійної диктатури не завагаються розпочати братовбичву війну, коли б вона коштувала україснькому народові не сотні, а цілі мільйони жертв…”. І далі: “З цих категоричних поглядів дозволю собі запитати Вас: за що Ви боретесь? За Україну чи за ОУН? За українську державу чи за диктатуру в цій державі? За український народ, чи тільки за свою партію? – Командуючий УНРА отаман “Тарас Бульба”-Боровець.”[13] А восени 1943 р. отаман розповсюдив таке звернення: “Трудящі України!… Якщо бандерівські фашисти починають кидати в народ демократичні лозунги і говорять, що вони також боряться за єдність і за повну свободу трудящих, то ж чому вони цю єдність розбивають прагненням встановити безконтрольну диктатуру методами боротьби, як знищення жінок і дітей, тероризування населення, безпощадним знищенням інших політичних угрупувань… ” [14] З наближенням фронту отаман видав наказ від 5 жовтня 1943 р., в якому вказував залишкам УНРА не чинити опір частинам Червоної Армії, а штаб і друкарню перевів у підпілля під охорону невеликого загону. В листопаді того ж року “Бульба”- Боровець почав вести переговори з гітлерівцями у Рівному. Ті відправляють його в Берлін для “дальших переговорів” і тут же командирують в Заксенхаузен, в той же бункер “Целленбау”, де вже тривалий час перебував С.Бандера. В жовтні 1944 року його відпускають “на волю” і залучають до створення Українського національного комітету (УНК) і до дальшої активної “співпраці”. А далі – шлях на Захід, під крило англо-американських розвідок й окупаційних властей в Європі… І тут в мене виникає ще один сумнів. Справа в тому, що книжка спогадів “Тараса Бульби”- Боровця “Армія без держави”, якою я користувався, вийшла у Львові в 1993 р. Але яке моє було розчарування, коли я переглядаючи видання спогадів “Тараса Бульби”- Боровця “Армія без держави” (Вінніпег, 1981), виявив глави у яких Боровець писав не тільки про партійну, а й збройну боротьбу з УПА, про злочинства бандерівців проти національних меншинств на Волині. Отож у розділі “Ліквідація Поліської Січі” (якого чомусь нема у львіському виданні) Боровець відзначав, що “Поліська Сiч” виконала своє завдання, очистивши Поліську котловину від диверсії большевиків”. Тут же читаємо. Наприкінці 1942 року отаман звернувся до всіх націоналістичних організацій з закликом “знайти спільну мову” й об’єднати всі збройні формування. Тимчасом ОУН-бандерівців перехоплювала ініціативу і, будучи тоталітарним об’єднанням, не терпіло жодних політичних конкурентів. “22 лютого 1943 р., – писав далі “Тарас Бульба”, – до нашого штабу прибув член проводу ОУН-Бандери, мій особистий приятель, п. Олександр Бусел. Зроблена заява про спільні дії. Але мова про злиття не йшлася”. Це, виходить, була лише розвідка, яка ставила за мету заспокоїти своїх суперників. Однак, “9 квітня 1943 р. розпочалися ділові переговри між Головною командою УПА і ОУН-Бандери. Бандерівці вимагали: підкоритись ОУН-Бандері, визнати “Акт 30 червня 1941?, беззастережно виконувати розпорядження ОУН-б. Отамана “Тараса Бульбу”-Боровця пропонували залишити як фахового партизанського командира, але в УПА запровадити систему партійних комісарів та службу безпеки, провести негайну мобілізацію в ряди УПА, очистити терени від польського населення”. Цим диктаторським вимогам отаман дав таку відповідь: УПА не може належати якійсь партії, а повинна бути “всенародною”; УПА не визнає “Акт 30 червня”, бо вважає його незаконним; повстанський зрив в Україні не потрібний, “бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою”. “Тарас Бульба”-Боровець тут визначав позицію ОУН-Бандери так: “На все польське населення Західної України в березні 1943 року винесено колективний вирок смерти і наказано дотла випалювати всі оселі польських селян”. У зв’язку з диктаторським натиском ОУН-бандерівців на УПА-”Поліська Січ”, керівництво формувань Боровця винесло постанову про зміну назви на УНРА (Українська народно-революційна армія) і негайний перехід її формувань у підпілля. В розділі “Масові жертви лебедівської диктатури” Боровець називає керівника ОУН-бандерівців М. Лебедя “диктатором” і тут же додає: “Замість боротьби проти зовнішніх ворогів, замість ударів по об’єктах військово-стратегічного значення Гітлера та по совєтських партизанах, нова армія Лебедя (тобто ОУН-бандерівців – В.М.) заходилася винищувати національні меншини України”. “Починаючи від червня 1943 року, пропаганда цієї групи (ОУН-б) почала називати армією тільки свої нові військові відділи. А існуюча УПА з її багатим бойовим досвідом, з її висококваліфікованими старшинами в їх очах стала “бандою”, а командування – агентами: раз -Берліна, другий раз – Лондона, і нарешті – червоної Москви. На цілий наш штаб Лебедь виніс заочні присуди смерті і наказав СБ ті присуди всіма засобами виконувати. Усіх переловлених наших вояків братія Лебедя агітувала переходити на їх сторону, а хто відмовлявся, то на місці розстрілювали. При зустрічах більших військових частин лебедівці відкривали братовбивчий вогонь”. [15] І далі: “Всі ці непочитальні дії випливають з низькопробного розуміння світу і людей, з тоталітарної ідеології та дикої жадоби абсолютної влади. Мало того, що вони ведуть свою окрему політику, не рахуючись з багатьма іншими угрупуваннями; вони ще хочуть доказати перед цілим світом, що в Україні лише їх партія є тією реальною силою, яка веде визвольну боротьбу і має право на військово-політичний провід цілої нації. А щоб так було, треба всіх своїх противників фізично знищити. Ця засліплена мегеломанія Бандери та Лебедя коштує нашій нації сотні тсяч кривавих жертв в часі Другої світової війни, що їх при іншій політиці можна було б уникнути”.[16] Боровець далі так пояснював свою позицію: “Командування нашої армії стояло влітку 1943 року перед альтернативою: або мобілізувати відповідну кількість нашого демобілізованого війська та дати відповідь засліпленим братовбивцям огнем і мечем, або маневрувати так, щоб до масового братовбивства не допустити… Події розвивалися шаленим темпом. З кожним днем збільшувався масовий терор лебедівської отаманії проти свого власного народу. Всіх, хто не поділяв думки Лебедя та його програми, якою бездарною вона не була, піддавали різним, дуже гострим репресіям. Їх оголошували “зрадниками української нації”, “саботажниками українського ладу”. З а це карали шомполами та розстрілами. В кінці липня 1943 р. Головна Команда УНРА видала відозву до українського народу, в якій протестувалося проти всіх тих заходів, осуджувалося їх, як непочитальні вчинки засліплених тоталітаристів, та підкреслювалося, що за всі ті злочини всю відповідальність несе персонально урядуючий провідник ОУН-Бандери, пан Лебедь…”.[17] А 10 серпня 1943 р. отаман видав відозву “Відкритий лист до членів ОУН Степана Бандери”, де висловлював усі свої незгоди з акцією бандерівців. У відповідь на цю відозву підрозділи служби безпеки ОУН-бандерівців здійснили напад на штаб отамана 19 серпня 1943 р., в результаті якого загинуло немало людей. Частина керівного складу формувань “Поліської Січі” було захоплено, в тому числі і дружина “Тараса Бульби” Ганна. Про цей трагічний епізод Отаман писав: “Всі ці люди були терором примушені деякий час працювати в новому війську, а потім були поголовно ліквідовані як свідки масових злочинів. Особливо була тортурована Анна Боровець, щоб виявити деякі теємниці чоловіка, а головним чином – де поховані магазини зброї та наші друкарні. Ця людина нічого не зрадила і була замучена на смерть…” І тут же: “15 листопада 1943 року партія Лебедя подала до відома, що “СБ устійнила, що Анна Боровець, як полька за національністю (вона була чешка), була польським шпигуном серед українців і тому її засуджено ревтрибуналом на кару смерти та вирок виконано 14.ХІ.1943 р.” Так бандерівці жорстоко помстились отаману… ДИТЯЧІ СОТНІ ОУН Вивчаючи історію визвольного руху ОУН та УПА, неодмінно задумуєшся над долею дітей. Адже малеча завжди наслідує дорослих у своїх іграх. І живучи разом з батьками у підпіллі, діти наслідували їх у своїх забавах, мимоволі готуючись стати наступним поколінням, яке візьме зброю батьків і дідів. Ось так на іграх, в лісах появились дитячі повстанські сотні. Такі “сотні” були створені на Закерзонні (українських землях, що відійшли до Польщі після 2 світової війни). Їх не було, ні в Галичині, ні в нас- на Волині, але й тут не було жодного загону, де б юнні помічники не помагали повстанцям. Мені це достеменно відомо по своєму селу Немовичі, що біля Сарн, де мамина 15 річна сестра Ковпак Ганна була зв”язківцем- розвідником у курінного Яреми, повстанці якого контролювали Тинненський кущ, а ворожі зайди не потикалися сюди місяцями. У 1946 р. повстанці натрапили на дитячу “сотню” “Любка”.Повстанець Богдан Гук писав про знайомство із цією сотнею так: ”Лабіринтом меж нарешті підходимо до крислатих садів. Санітар Левко йде до крайньої хати на розвідку. За хвилину чую борсання за кущами тернини та якісь дивні, притишені голоси. Займаємо становища в житі. Сполох одначе скоро скінчився і перед нами стояв Левко, держачи за комір малого хлопчину. Дивлюсь, не старший як 8-9 років, босий, у подертій свитині, зате в мазепинці, з дерев’яним крісом, поясом, дерев’яною гранатою, полотняною торбою на пістоль, та з лентою дерев’яних куль. Обличчя серйозне, відважне”. А інший повстанець – Дуда зворушено розповідав: ”Я бачив багато див, і не з одної печі хліба їв, але такого чогось таки не сподівався. Поїхав, пане брате, до тих голопупенків на жарти, а повернувся морально здивований на все життя. Дивлюсь… неначе вояки-карлики, стоять у дволаві й ніхто навіть оком не моргне. Дерев’яна зброя до дрібниць імітує правдиву. 12 вояків відрапортував “Любко” як свою першу “чоту”, готову на накази. Ще 12 – на стійках і “заставах” при всіх стежках. Підслухи теж розставлені. Уявіть – навіть свою кличку мали! Всі поважні, слухняні і, як на дітей, впоряд (команди і їхнє виконання – ІП) знають знаменито. Казали, що мають свої криївки з харчами, зброєю та “ліками”…”Любко” казав, що вони мають теж і правдиві набої, понад триста штук, заховані в окремій криївці, про яку знають – тільки він (“Любко”) та його два заступники”, Дитячі сотні не Закерзонні – не поодиноке явище. Першою була створена сотня хлопчаків зимою 1944-1945 рр. у с. Буковець. Згодом у с. Березка сформувалася сотня “Хріна”, яка була однією з найбільших – нараховувала близько 75 підлітків, а у сусідній Волі Матіяшовій – сотня “Біра”. Ще одна така сотня з’явилася у с. Терка на Лемківщині, якою “командував” теж свій “Хрін”. По селах квартирували повстанські відділи – а хлопчаки із захопленням спостерігали за військом і розпочинали свою гру. Діти приглядалися до поведінки повстанців, їхнього одягу, зброї, військових вправ та відтворювали побачене в своїх забавах. Малі “повстанці” часто брали собі й псевда реальних командирів – сотенних та чотових, із якими зустрічалися. Часто можна було зустріти маленького “Хріна” чи “Бурю”. Зазвичай “сотенним” ставав ініціатор та організатор сільської дітвори. З-поміж однолітків 6-12 років він обирав собі помічників – чотових та ройових, як це було заведено у повстанських відділах, що перебували в селі. Проте такі ігри часто ставали не просто грою – довкола вирувала жорстока війна і ворог вбивав, не перебираючи – перед ним воїни, чи жінки, старі і діти. Сувора реальність щодня загрожувала життю українців і трохи більша малеча та підлітки намагалися не лише копіювати дорослих, але й допомагати батькам у боротьбі за свободу… Так закінчився організований спротив радянській владі Вони передруковували ОУНівські агітки, датуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. Вони грабували магазини і вбили офіцера КДБ. Ці люди були останніми, хто свідомо чинив спротив радянській владі зі зброєю в руках. І не відступився від своїх переконань до останнього. Закінчувалася нетривала хрущовська “відлига”. Світовий авторитет і державна потуга Радянського Союзу здавалися такими непохитними, що виступити проти них зі зброєю в руках міг хіба що той, хто не боявся за життя. Такі люди знайшлися. Повстанська боївка кілька років переховувалася на кордоні Івано-Франківщини і Тернопільщини, дбайливо зберігаючи вже непрацюючу рацію, справну зброю і друкарську машинку, на якій вони передруковували повстанські агітки, підписуючи їх різними датами, щоб створити враження масовості. І все заради короткочасної вогневої сутички і самогубства. Так само як 10 років тому Шухевич. ____________________ Наближається 51-ша річниця останнього бою підпілля України із радянським військами. Як відомо, він відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року – в лісі біля хутора Лози, розташованого між селами Шумляни та Божиковим. В результаті бою із опергрупою Тернопільського управління КДБ із доданим до неї 12-тим Римнікським ордена Богдана Хмельницького загоном Внутрішньої охорони МВС СРСР (раніше, до речі, ця частина охороняла тили Особливого корпусу, який придушував Угорське повстання 1956 року) була оточена і розгромлена остання група українських повстанців. За наслідками того бою двох чоловіків, учасників групи, було поранено і вони застрелися, а третій учасник – жінка – останнім набоєм учинила невдалу спробу самогубства. Чекісти управління КДБ Івано-Франківської області з мешканцями села Верхня Липиця Рогатинського району (центр сільської ради, до якого належав і Цюцьків) після віднайдення бункера групи “Петра”. 1960 р. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху Група повстанців діяла з літа 1952 року – спочатку у складі Пальчак Марії Іванівни, псевдо “Стефа” (22.07.1922 – 03.01.1998) та члена Подільського окружного проводу ОУН Пасічного Петра, з 1948 р. вінчаного чоловіка Марії, псевда “Чорний”, “Петро” (1925 р.н., с. Середнє Войнилівського району Івано-Франківської області – 14.04.1960р.), а з 1955 року до цієї групи приєднався Цетнарський Олег з с. Боків Підгаєцького району (1938 – 14.04.1960р.). З надрукованих спогадів Марії Пальчак (яка після того, як була засуджена, повністю відбула свій строк покарання, вийшла на свободу 14 квітня 1975 року та дожила до незалежності України)знаємо, що повстанцям допомагало вузьке коло довірених осіб сіл Шумляни, Боків, Підгаєцького району села Тростянець, Славитин, хутір Діброва Славитинська Бережанського району Тернопільської області, сіл Зеленів, Свистільники і, природно, Цюцьків Станіславської області. В своїх спогадах Пальчак виголошує таємничу фразу: “В одних господарів ми перебули три зими в криївці і ніхто про це не знає з посторонніх ще й до сьогодні”. Тепер, крім каральних органів радянської влади, про це знаємо і ми, “посторонні” – цими людьми було подружжя Клюбів з хутора Кубань на Івано-Франківщині! Хутір Кубань – маленьке поселення тоді ще села Цюцькова (з 1968 року радянська влада перейменувала його на Малинівку), на п’ять-шість хат. Після Другої Світової війни дехто з господарів переселився до самого Цюцькова, а на хуторі залишилися обжитими лише чотири хати. Зараз обжитою залишилась лише одна хата. Хутір, як і саме село, оточений лісом та знаходиться на межі Рогатинського та Бережанського районів Івано-Франківщини. А якщо перейти через ліс “Кізлики”, опиняєшся у Підгаєцькому районі Тернопільської області. Зиму 1952-1953 років Пальчак та “Петро” зимували в криївках, розташованих в Тростянецькому лісі, що в Тернопільській області, але через труднощі та незручності тривалого перебування далеко від населених пунктів, вирішили обладнати криївку в якомусь населеному пункті. Тому восени 1954 року за пропозицією Петра Пасічного та за згодою жителя хутора Кубань Мирона Клюби і його дружини Михайлини Нижник (прізвище по першому чоловікові – так її і кликали в селі) в недобудованій частині їхньої хати була викопана криївка. Вона була невеликою та розрахована на двох осіб. Господарство Мирона було вибране для обладнання криївки не випадково. Господарів та їхніх сусідів Петро Пасічний знав давно, тому ховатися тут, на думку підпільників, було безпечно. До господарів ця група повстанців постійно заходила на протязі 1952-1954 років разом із Михайлом Перегінцем “Білим”, деколи переховуючись тут та отримуючи допомогу продуктами. Криївка була викопана за п’ять днів з допомогою господарів та їхніх родичів – Ярослава Клюби та його дружини Каськи. Під час копання криївки підпільники були вимушені з допомогою господарів та їх сусідів витягати великий камінь, що виявився в тому місці. В подальшому ця криївка використовувалась підпільниками в зимовий час аж до 1959 року, а коли була така необхідність через небезпеку, то і в літній час. Сама криївка, як вже вказувалося, була малою за розмірами і повітря для перебування там трьох людей (після приєднання до них в 1955 році Олега Цетнарського) не вистачало, тому переховуватися в ній було важко. Через це підпільники намагалися більше бути на поверхні, дотримуючись при цьому правил конспірації. Те, що на Кубані переховуються підпільники, жителі Цюцькова знали, але мовчали – переважно через страх бути покараними, бо дійсно вірили, що десь у “Кізликах” є ще інші, які можуть помститись за цих підпільників. Ставилися до цього нейтрально, але і зв’язків із групою не шукали. З огляду на пасивність радянських каральних органів, протягом 1955-1958 років підпільники більшу частину часу проводили на горищі або в хаті, а не в криївці, оскільки через те, що хутір Кубань знаходиться серед лісу, до нього рідко навідувались представники радянської влади. Повстанцям допомагали діти Мирона Клюби, які інформували про становище на хуторі та чужих осіб чи представників органів влади, якщо вони з’являлися. Тоді група ховалася у криївці. З часом підпільники почали почувати себе настільки вільно, що – за спогадами жителів Малинівки – навіть зверталися за медичною допомогою до медпункту у центрі сільської ради – Верхній Липиці, а також ходили на танці до клубу в тому ж селі. На озброєнні група мала автоматичну гвинтівку та пістолети. Мали вони також друкарську машинку і вже несправний передавач (Пасічний був радистом, закінчивши відповідний вишкіл УПА в Карпатах). Крім цього, у підпільників був певний запас старої націоналістичної літератури, яку Цетнарський регулярно передруковував, датуючи більш пізнім часом, ніж вона була створена – у такий спосіб підпільники переконували населення, що крім них, є й ще інші підпільники, а повстанська боротьба триває. З часом про те, що вони переховуються на хуторі, стало відомо родичам дружини Мирона Клюби, з якими повстанці навіть сфотографувались – в подальшому це фото зіграло фатальну роль в їх повстанській долі. Під час бесіди з працівниками Тернопільського обласного КДБ відразу після захоплення, 15 квітня 1960 року, Марія не сказала спецслужбам про це, повідомивши, що єдина їхня криївка знаходиться в хаті Мирона Клюби на хуторі, як неправильно записано в довідці, “Тютьків”, тобто Цюцьків. Причини, чому група не ховалася у криївці взимку 1959-1960 років, Марія Пальчак пояснила тим, що влітку 1959 року їм стало відомо, нібито КДБ має у своєму розпорядженні фото, на якому зображені “Петро”, сама Марія Пальчак, жінка з родини Мирона Клюби і ще один чоловік, і що органи намагаються встановити особи сфотографованих Фото, яке допомогло каральним органам вирахувати одну з останніх боївок УПА. “Петро” стоїть праворуч, Марія Пальчак сидить праворуч Зиму 1959-1960 року група Марії Пальчак перебула в криївці, викопаній в господарстві жителя села Шумляни Підгаєцького району Петра Підгородецького. Повстанці знали, що це фото було зроблене на хуторі Кубань у Ярослава Клюби, і вирішили з літа 1959 року більше тут не базуватися. Але перед відходом вони попередили Мирона, щоб він криївки не засипав, бо вона може їм іще згодитися. Однак схоже, що каральні органи почали безпосередньо займатися цією групою лише після того, як 12 жовтня 1959 року Петро Пасічний застрелив – швидше волею випадку – лейтенанта КДБ В. Стороженка, який йшов на зустріч із інформатором з с. Тростянець в Тростянецький ліс. Лейтенант Стороженко став останньою бойовою жертвою з боку радянської влади у її війні з націоналістичним підпіллям. За показами Марії Пальчак, це вбивство сталося тоді, коли група йшла на вечерю до когось із села Тростянець. На узліссі Тростянецького лісу на них вийшов якийсь чоловік, який крикнув: “Стой! Кто идет!”. Група кинулась тікати, а “Петро” подумав, що це засідка на них. В. Стороженко почав переслідувати підпільників із пістолетом в руках. Коли стало ясно, що він один, “Петро” вбив КДБіста із мисливської рушниці. Документи та зброю партизани забрали. На той час група вже фактично не вела жодної організаційно-пропагандистської роботи, але здійснила 11 озброєних пограбувань магазинів і колгоспних складів у навколишніх селах для забезпечення своєї життєдіяльності, а також займалася залякуванням сільських активістів. Награбовані товари реалізовувались через магазини споживчої кооперації у інших селах. Поступово коло пошуків звужувалось. У навколишніх селах з’явились відозви до партизанів, щоб вони здавались. В цей час, взимку 1960 року група перебувала в криївці в Петра Підгородецького в с. Шумлянах, який, здається, був родичем Марії Пальчак. Питань більше ніж відповідей Офіцери КДБ старої радянської школи вміють тримати інтригу. Відчувається рівень підготовки. Нічого навіть порівнювати з нинішніми «джейсобондами». Але, навіть вони у захопленні від професіоналізму та патріотизму звичайних українців, що стали до лав ОУН, а особливо легендарної Служби безпеки ОУН! Мова піде про якусь супергрупу СБ ОУН, яка протрималася у підпіллі аж до 1990 року! Цікаво, що КДБ не зміг вирахувати жодного прізвища! Можливо, ті повстанці і потрапили до лап охранки, але ніхто не видав таємниці штабного схрону! Ця детективна історія, за участі журналістів часопису «Музеї України», продовжується вже кілька місяців. Ми не розуміємо, чому вибрали саме нас? Можливо, врахували наш досвід кількох резонансних міжнародних розслідувань? Як би там не було, ми почали отримувати ексклюзивну інформацію, якою щиро ділимося з читачами. Нічого стверджувати напевне не можемо, вкотре нагадуючи, що всі події розгортаються у сірій зоні історії, де замість спростувань чи підтверджень звучить коротка фраза: «Без коментарів!». Ми підозрюємо, що нашими інформаторами є анонімні колишні високопоставлені офіцери радянської контррозвідки, що мають на руках певні архіви… Факти і фотографії у нас накопичуються, скептиків стає все менше……Приблизно у літні місяці 1991 року, не то Тернопільське, не то Хмельницьке управління держбезпеки, отримало сигнал про віднайдення якогось таємного схрону. Створили групу, дуже обережно – боялися міни, – розконсервували схрон. Коли все роздивилися, здивуванню кагебістів не було меж! Споруда була споруджена за всіма правилами інженерного мистецтва – на схилі. Ідеально замаскована. Виявилося, що нею користувалися мінімум до 1989-90 років! Та найбільший шок пережили, коли почали вивчати вміст схрону, як швидко зрозуміли, якоїсь керівної ланки СБ ОУН. Знайшли чимало радянських документів часів війни і післявоєнних років, детальні карти району, німецькі папери, у тому числі так званий архів українського представництва Аненербе, велику кількість іноземної та радянської валюти… Журнал «Музеї України» опублікував кілька зразків документів. Написали ми і про танки-сейфи СС ставки «Вервольф» під Вінницею, які закопали і втопили, загрузивши якимись цінностями. Як не дивно, після публікації, знайшовся свідок, який описав події літа 1948 року, поблизу ставки, коли туди здійснила рейд спецгрупа СБ ОУН! Шукали закопані «Тигри»… Потім нам прислали фальшиву купюру у 50 англійських фунтів стерлінгів. Теж з схрону. Деякі історики зробили скептичні коментарі. А ми отримали зображення цілої серії різноманітних купюр з схрону СБ ОУН. Там було чимало старих радянських грошей, англійські і швейцарські фунти, долари США… Гроші датовані 1960-70 роками. Всі, крім однієї купюри, справжні. Не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти – попри «залізну завісу», члени ОУН, спираючись на можливості американської та англійської розвідок, зуміли налагодити нелегальний канал Україна – Західна Європа. Більше того, бандерівці підтримували контакт з «лісовими братами» з Прибалтики! Доречно згадати дисидентський рух… І НАПРИКІНЕЦЬ Пора навчитися не боятися Альтернатива Друга світова війна стала подією, що визначила майбутнє Європи та світу на багато десятиліть. Тож не дивно, що досі вона залишається улюбленою темою не лише літераторів та кіномитців, а й учасників запеклих історичних та політичних дискусій. Своє бачення цієї війни сформулювали практично всі її учасники. Яке ж цілісне бачення війни та місця в ній українців? Попри існування великої кількості спеціальних наукових відділів в академічних установах та університетах, докторів і кандидатів наук, які вважають себе спеціалістами із цієї проблеми, цілісної концепції історії України в Другій світовій війні не створено. Єдиним узагальнюючим дослідженням досі є давно застаріла «УРСР в роки Великої Вітчизняної війни»… Серед націй, для яких Друга світова мала братовбивчий характер, були й українці.Хоча в українських реаліях не так просто визначити навіть чіткі хронологічні рамки війни. Адже перші бойові дії, які умовно можна зарахувати до Другої світової, тут почалися не у вересні, а в березні 1939 року. Тоді вояки Карпатської Січі дали бій угорській армії, що наступала на новостворену Карпатоукраїнську державу. Останні ж постріли українських підпільників відлунали в середині 1950-х років. Основним і одним з головних чинників, що визначив місце і роль українців у Другій світовій, стала відсутність у нас власної держави. Україну та українців всі учасники війни розглядали виключно як ресурс (людський, матеріальний, політичний), який можна використати у протистоянні. Як результат – наша земля стала однією з головних арен світового бойовища, наші земляки – вояками практично всіх армій, які пройшли через неї: вже у перші дні війни українці воювали в лавах польського війська, Червоної армії, так званого легіону Сушка в складі німецької армії. Всі учасники протистояння закликали українців реалізувати патріотичний обов’язок саме в їхніх лавах. Для цього польська влада декларувала готовність іти на поступки в повоєнному вирішенні українського питання (щоправда, лише в рамках відновленої Речі Посполитої); радянська – називала окремі свої фронти українськими, до пантеону героїв віднесла Богдана Хмельницького, іменем якого названо новий військовий орден; німці в останні дні війни пішли на перейменування колишньої дивізії Ваффен СС в «Українську національну армію» і навіть призначили її командиром українця Павла Шандрука. Кожен, хто воював на українських землях, намагався продемонструвати свою «українськість» чи бодай прихильність до українства, особливо в критичній для нього ситуації. І не можна сказати, що це їм абсолютно не вдалося – українські юнаки, які йшли до Червоної армії, як і ті, що вступали до дивізії «Галичина», часто були переконані – вони роблять це, аби захистити свій народ. Єдиним справді українським суб’єктом у роки Другої світової війни був український визвольний рух. Діяльність організацій визвольного руху на той момент мала вже чималий «стаж», її учасники мали значний досвід підпільної боротьби, проте саме війна стала каталізатором розвитку і виходу на якісно вищий рівень. За роки війни він пройшов значну ідеологічну еволюцію, зазнав серйозних організаційних змін, які дали змогу вийти за межі Західної України, де він зародився у формі підпільного націоналістичного руху. Друга світова стала найкривавішою війною в історії людства – затерта, здавалося б, фраза, проте вона актуальна і до сьогодні. Цей конфлікт став найбрутальнішим проявом тотальної війни, коли всі його учасники цинічно відкидали закони і правила ведення бойових дій, фактично не розрізняли у ставленні, хто перед тобою – армія противника чи цивільне населення, коли звичною практикою стали інститут заручництва та принцип «збірної» відповідальності. Друга світова «збагатила» історію такими жахливими «ноу-хау», як концтабори, перетворені на «фабрики смерті», Голокост, масове знищення в’язнів, ліквідація цілих міст та атомне бомбардування. В цьому страшному смертельному поєдинку всі без винятку його учасники вдавалися до дій, що кваліфікуються як військові злочини. Свій досвід з війни маємо винести й ми. Адже досі не можемо назвати цифри убитих у ній українців, проте точно знаємо, що частина з них була вбита іншими українцями. Бездержавна нація повторила страшний досвід братовбивчої Першої світової. Ця війна стала страшною платою за нездатність відстояти державність у 1917-1921 роках. Прийшла та пора, коли ми не повинні боятися того, що в нашому минулому їх так багато, не повинні прикривати одну з найстрашніших з них прапором міфічної перемоги. Навчитися не боятися дивитися у вічі правдивій історії, подолати минулі трагедії, почерпнути з них силу для майбутнього – сьогодні це найважливіший виклик, який стоїть перед нами. Ми пережили найстрашніші трагедії у світовій історії, які коштували мільйонів життів, і залишилися жити на своїй землі, відновили на ній свою державу. Це означає, що ми здатні перемагати. Це означає, що ми здобули саме ту, найважливішу перемогу, за яку варто було боротися Зміст TOC \o "1-3" \h \z \u 30 листопада 39-го війну не оголошували… PAGEREF _Toc308360312 \h 2 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310032000000 Знімали шкуру з України, не думаючи про наслідки». PAGEREF _Toc308360313 \h 5 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310033000000 Дві правди про війну… PAGEREF _Toc308360314 \h 7 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310034000000 Українці втікали з Червоної Армії, як тільки німці захоплювали їхні рідні місця… PAGEREF _Toc308360315 \h 21 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310035000000 На самому початку війни в”язнів розстрілювали без жодних списків… PAGEREF _Toc308360316 \h 23 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310036000000 17 жовтня Сталін і Гітлер у Львові підписали таємну угоду… PAGEREF _Toc308360317 \h 25 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310037000000 19 вересня 1941-го Львів наввипередки штурмували радянські і німецькі вояки… PAGEREF _Toc308360318 \h 26 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310038000000 У сорок першому відбувся крутий поворот віри в Бога. PAGEREF _Toc308360319 \h 28 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300310039000000 Таких,як Власов були мільйони… PAGEREF _Toc308360320 \h 31 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320030000000 “Власовці!” найкращими були у каральних акціях… PAGEREF _Toc308360321 \h 33 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320031000000 німці возили багатьох голів міст, журналістів, поліцейських і вчителів до Рейху, щоб показати їм «німецький спосіб життя». PAGEREF _Toc308360322 \h 36 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320032000000 Настояща комедія… PAGEREF _Toc308360323 \h 38 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320033000000 містичнА операціЯ під Москвою у 41-му… PAGEREF _Toc308360324 \h 38 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320034000000 «Священна війна»… між одеситами і москвичами… PAGEREF _Toc308360325 \h 42 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320035000000 Найскандальніший експеримент німецько-радянської війни… PAGEREF _Toc308360326 \h 45 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320036000000 У жінок, які народжували в концтаборах, дітей забирали… PAGEREF _Toc308360327 \h 53 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320037000000 Штрафбат. PAGEREF _Toc308360328 \h 55 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320038000000 Супроти того, що творилося в той час на Рівненщині, бліднуть навіть страхіття монголо-татарської орди… PAGEREF _Toc308360329 \h 58 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300320039000000 Партизани мали дотримуватись законів і звичаїв війни… PAGEREF _Toc308360330 \h 61 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330030000000 Корюківська трагедія очима свідків… PAGEREF _Toc308360331 \h 64 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330031000000 Політика “випаленої землі” красних партізан… PAGEREF _Toc308360332 \h 66 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330032000000 Ця стаття є, власне, спробою акцентувати увагу на вже оприлюднених, але малознаних широкому загалу документах. PAGEREF _Toc308360333 \h 66 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330033000000 Драматична сторінка історії Волині PAGEREF _Toc308360334 \h 71 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330034000000 Партизанам потрібно було якось годуватися… PAGEREF _Toc308360335 \h 74 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330035000000 Люди навіть просили німців захистити село від «руських»… PAGEREF _Toc308360336 \h 76 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330036000000 Пауль Зіберт- радянський ПАРТИЗАН-шпигун Никанор Кузнєцов… PAGEREF _Toc308360337 \h 79 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330037000000 Повстанці і партизани на Поліссі PAGEREF _Toc308360338 \h 81 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330038000000 УПА… PAGEREF _Toc308360339 \h 85 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300330039000000 ОУН… PAGEREF _Toc308360340 \h 89 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340030000000 Було «ОУН», БУЛО і «УПА»… PAGEREF _Toc308360341 \h 89 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340031000000 “Ярему”, як агента НКДБ, восени 45-го стратила СБ ОУН… PAGEREF _Toc308360342 \h 92 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340032000000 Перемовини ОУН з НКВД.”Цей Бегма звів навіть менше боїв, аніж наш командир «Ярема» на Волині» PAGEREF _Toc308360343 \h 101 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340033000000 І герої, і бандити в одній іпостасі PAGEREF _Toc308360344 \h 104 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340034000000 Чому було знищено Ромашівку, Буду і Гуту Степанську… PAGEREF _Toc308360345 \h 112 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340035000000 Останній бій куреня “Крука”. PAGEREF _Toc308360346 \h 116 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340036000000 За Україну чи за ОУН були бандерівці?… PAGEREF _Toc308360347 \h 118 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340037000000 ДИТЯЧІ СОТНІ ОУН… PAGEREF _Toc308360348 \h 125 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340038000000 Так закінчився організований спротив радянській владі PAGEREF _Toc308360349 \h 127 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300340039000000 Питань більше ніж відповідей… PAGEREF _Toc308360350 \h 132 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300350030000000 І НАПРИКІНЕЦЬ… PAGEREF _Toc308360351 \h 133 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300350031000000 Пора навчитися не боятися. PAGEREF _Toc308360352 \h 133 08D0C9EA79F9BACE118C8200AA004BA90B02000000080000000E0000005F0054006F0063003300300038003300360030003300350032000000