Їм залишилось обстежити останню планету цієї системи. І невелика “Горлиця”, відділившись од матірної ракети, легко пурхнула на залиту ранковим сонцем піщану рівнину. На своїх коротких крилах вона принесла чотирьох членів екіпажу й три щільно завантажених багажних відсіки.

— Гарний день, — сказав ще в ракеті біолог Буряк, — та кисню нам тут не вистачатиме.

— Що ж, доведеться взяти легкі скафандри, — тільки й зауважив командир групи Забара. Більше говорити не було потреби: кожний чітко знав свої обов’язки, як і суворі правила експедиційного режиму.

І, хоч першого дня працювали порівняно недалеко від корабля, роботи вистачило всім. Найбільше, однак, діставалося Бурякові. Намагаючись заощадити пальне авіакатера, він одразу розчохлив одну зі своїх валіз та склав собі “хруща”. Осідлавши цього невеличкого літального апарата, він тепер без зайвого клопоту заглядав у глибокі провалля та на вершечки стрімких скель. До того ж па ньому біолог легко переслідував будь-яку тварину чи птаха, знімаючи їх одночасно кіно- і рентгенокамерою.

За цим заняттям і минув для Буряка трудовий день. Він уже взявся заносити своє начиння в намет, коли почув радіоголос Клим’юка — той, виявляється, вирішив заїхати по дорозі до нього. Дізнавшись про це, біолог одразу поспішив закінчити роботу: він трохи здивує товариша, а заодно й похвалиться своїми трофеями. З цією метою Буряк акуратно розклав у наметі чотири кістяки різних тутешніх тварин. На незайманій планеті він знайшов їх просто долу — нахиляйся й бери. І були вони ідеально чисті. Тільки не вибілені сонцем та вітрами, а зовсім свіжі, наче навмисне приготовані для зоологічного музею… Та ось і Клим’юк.

— Бачу, бачу, — відразу оцінив картину геолог. — Ти що — вже на місці й виварюєш?

Буряк задоволено посміхнувся:

— Уяви собі, що ні. Саме такими їх знайшов, — із піднесенням почав описувати незвичайного скелета, якого не взяв із собою тільки через те, що той виявився занадто великим та важким для “хруща”. — Їх тут сила-силенна, і всі отакі. Чисті і свіжі.— По тих словах Буряк трохи замислився, та хутко спохопився: — Еге, час уже нам додому. Зачекай — лише внесу “Універсала”.

— “Універсали”, — виправив Клим’юк. — Їх же тут у тебе два! Не розумію, навіщо так страхуєшся?

Буряк здивовано підняв брови:

— Видно, тобі вже двоїться в очах, друже. Коли це було, щоб Забара дав аж два!.. До того ж, мене цілком влаштовує один.

— Уяви собі, що два, — немов дражнячись, потвердив своє геолог і вийшов услід за товаришем.

Однак лічильник стояв один. Буряк повернув обличчя до Клим’юка й промовисто похитав головою.

— Не… не розумію, — щиро розвів руками геолог. — Добре пам’ятаю; коли підходив до намету, їх було два… Їй же богу — два! Це мене навіть здивувало.

Буряк одверто засміявся, а тоді по-змовницькому підморгнув:

— Справа заплутана. Мабуть, знов Марина винувата.

— Ні, ти не подумай…

— Гаразд, гаразд, вважай, забули.

На те Клим’юк тільки стенув плечима і мерщій узяв до рук лічильника, що мав форму досить правильної півкулі.

— А він у тебе липучий, навіть пахне неприємно, — немов беручи реванш, зауважив геолог.

— Ну, це через те, що з двох зробився один, — так і зрозумів його Буряк.

Клим’юк мовчки тицьнув йому до рук лічильника, а сам залишився чекати біля намету, готовий міцно зашнурувати його на ніч. “На ньому справді якийсь паскудний слиз…” — чув він Бурякове бурчання, але вже не озивався.

Наступного дня тривали ті ж операції. Дослідники міняли місця стоянок, дедалі заглиблюючись у простори цієї широко полатаної пустелями планети. Буряк сумлінно нишпорив по перелісках та чагарниках — знімав, а іноді й ловив цікаву для себе живність, і всюди надибував на скелети — переважно свіжовибілені. Того дня звернув на них увагу Дунеряну — фізик і хімік. Клим’юк же повідомив, що дивуватись тут нічого: подібним “скарбом” нашпиговані майже всі шари кайнозою. Безсумнівно, на планеті хтось дуже чисто їсть, і Бурякові лишається тільки виявити цього акуратиста.

Звісно, біолог теж дотримувався такої думки, та з усіх членів екіпажу поки що він один знав: жоден хижак, спроможний убити більш-менш помітну здобич, йому ще не траплявся. Скелети хижих тварин були тільки серед викопних палеогену.

Третього дня експедиція перебазувалася на морське узбережжя. Взагалі, води на цій планеті збереглось небагато, і внутрішнє море, що нині з плюскотом шуміло перед землянами, було порівняно невелике та мілке. Про це вже встигли повідомити з борту зорельота, який, перебуваючи па орбіті, ні на хвилину не переривав глобального обстеження планети. Звідти ж надійшла і відеокарта морського дна, фотокопію якої Буряк одразу прикріпив на кермі свого мезоскафа. Сьогодні він із полегшенням покинув бідні жовто-коричневі пейзажі суші, хоч із досвіду знав: живий світ моря буде ще біднішим.

До полудня Буряк повністю обстежив материкові відмілини і вийшов у відкрите море. Він уже зайнявся поверхневим шаром води, коли одержав повідомлення про велику піщану бурю, що насувалась на північно-західне узбережжя. Така різка зміна погоди серйозно зашкодила б роботі на поверхні, тому біолог вирішив опуститись на глибину. Хутко вибравши з води мережу датчиків, він наглухо зачинив шлюзові камери і заходився над системою “занурення”.

З увімкнутою апаратурою кругової фіксації човен поволі набирав глибину. То тут, то там жовто-зелений тон води змінювався голубим з коричневим відтінком, що вказувало на значну її каламутність. Однак, незважаючи на це, довкола вирувало життя. Міріади дрібних організмів — тутешній планктон — жваво роїлись у світлі фар, за ними не менш жваво полювали великі і малі риби.

Що глибше, то частіше стали траплятися риби з непропорційно великими пащами та щітками гострих зубів. “У морі інакше: хоча малі, та є хижаки, і все зрозуміло, а от на суші…” — подумав Буряк і вирішив глибше не опускатися. Давши човнові передній хід, він випустив “надонну тарілку” — дистанційного авторозвідника дна. Тільки-но те зробив, як на другому екрані одразу з’явились неглибокі улоговини, банки та відмілини, заселені організмами найхимерніших форм. Ось захитав своїми ходулями, всмоктуючись у пісок, якийсь грунтоїд, там — візерунками і шишками повитикались голкошкірі, чудернацькими стоногами розгалузились губки… А коли під човном з’явилась чимала ділянка рожевого мулу, на табло відразу спалахнуло слово “нафта”. Стрілка вказувала, що запаси сировини досить великі, а це означало: дані про них треба занести до окремої карти. Як і кожен член екіпажу, Буряк був зобов’язаний облікувати всі найважливіші знахідки та явища, котрі потрапляли в поле його юру.

Буряк з неабиякою цікавістю дивився на морське дно, стежив за поведінкою його мешканців, за звичкою шукаючи їм земні аналоги, та згодом відчув, що увага до всіх цих хребетних і безхребетних послаблюється. Передусім давалася взнаки втома очей. І це спонукало його швидше посуватися вперед. Невдовзі він цілком доручив фіксувати бачене автоматиці, а сам, щоб хоч трохи розважитись, почав думати над новим конкурсним завданням: підібрати для цієї планети найбільш підходяще ім’я. Не поспішаючи, він “просіяв” з десяток різних варіантів і вже залишив для подальшого аналізу тільки три, коли несподівано всю його увагу прикував центральний екран, у полі зору якого пливли дві дивовижні істоти. Красиві еліпси їхніх тіл, облямовані червоними китицями, скидались на великі перламутрові кулони в химерній золотій оправі. Зачудований, Буряк на хвилину вимкнув зовнішнє освітлення — і на тілах істот, немов разки яскраво-жовтих коралів, одразу ожили численні світлоносні органи. “Як у нашої риби-мічмана”, — подумав біолог, знову вмикаючи світло. Так, то були найчарівніші мешканці моря з усіх тих, що йому довелося тут побачити.

Намилувавшись ними, Буряк увімкнув систему автоматичного відлову. І — залишився дуже задоволений тим, що істоти зовсім не помітили просторої тонкої сітки, яка миттю оточила їх з усіх боків.

Окрилений успіхом, біолог рішуче повернув до берега і вже по дорозі назад набрав код автоінформатора погоди. Виявляється, вітер уже вщух і піски вляглися. Однак, незважаючи на це, Буряк вирішив іти до берега під водою. “Хоч буря і вщухла, — думав він, — та хтозна, може, моїм бранцям до вподоби тільки глибина”. Хутко ж по тому він непомітно для себе знову втупився в екран, шукаючи цікавих для себе й науки живих форм.

Буряк не забув глянути на своїх полонених ще на підході до берега. Глянув — і мало не закричав од розпачу. Там, у сітці, погойдувалась тільки одна мертва істота. І все тіло її було якимось бляклим та сплющеним, ніби вже встигло добре висохнути.

Пригнічений втратою, Буряк поволі вибрався на берег і підтяг до себе сітку. Тоді висунув звідти істоту, мов не своїми пальцями взяв скальпеля і розітнув її від голови до хвоста. Щойно те зробив, як одскочив мов ошпарений і, не зводячи з істоти очей, лячно відступив на кілька кроків… Перед ним справді лежали тільки шкіра та кістки. Всередині істота була зовсім порожня: жодного внутрішнього органу, лише ряди вузьких, старанно очищених ребер… Що за клята система?! Чий то почерк?! І до того ж, як могла зникнути друга істота? Коли сітка цілісінька, а її вічко можна затулити долонею.

Не заспокоївся Буряк і по поверненні на базу. Сьогодні йому особливо хотілось поговорити на цю тему з товаришами. Подумки він уже склав план доповіді, систематизував факти, та гіпотези власної ще не мав. Як не силкувався — жодна більш-менш вірогідна версія на думку не спадала. “Може, народимо щось укупі”, — плекав слабку надію, очікуючи останнього члена експедиції — Дунеряну. Однак минав час, а той усе не з’являвся. Уже почався відлік тридцяти резервним хвилинам, уже… і Буряк одразу всім єством відчув, як у їхньому колі різко запахло тривогою. Коли ж чекати лишилося п’ять хвилин, Забара скомандував приготуватися до пошуку.

Його знайшли на рівному, аж занадто рівному, місці — біля намету, в оточенні приладів і схем. А смерть до нього прийшла, ймовірно, під час обідньої перерви: поруч лежав розпечатаний продуктовий пакет. І та смерть була до моторошного страхітлива, чужа уявленням землян: під цупкою оболонкою скафандра вони побачили не тіло Дунеряну, а лиш його абсолютно чистий скелет…

Буряк тужно дивився на горизонти, що одразу стали гнітючими й ненависними. У його замкнуту свідомість ледь-ледь проникали слова Забари про те, що Дунеряну навіть не намагався оборонятися, що біля намету не виявлено жодного підозрілого сліду й, нарешті, про те, що за наказом командира зорельота завтра вони спішно закінчують роботу і покинуть цю прокляту планету.

То буде аж завтра… Зараз же вони обережно підняли і понесли до машини те, що лишилося від їхнього товариша. По дорозі до корабля Буряк знову й знову згадуватиме момент, коли, піднімаючи скелет Дунеряну, він раптом злякався, що той от-от розсиплеться.

Останнього дня Буряк з Клим’юком працювали в кількох кілометрах од бази. Так розпорядився Забара, не забувши водночас наказати, щоб обидва вони постійно тримали один одного на радіохвилі. Та й сам він, залишаючись поблизу ракети, доволі часто роз’єднувався із зорельотом, аби перемовитися з ними.

Десь по кількох годинах Буряк почув, як Клим’юк майже пісенно чортихнувся й послав у пекло цю планету, а заодно і будь-яку роботу на ній. Не загаявшись, Буряк у такому самому жанрі засвідчив йому свою солідарність. Через півгодини Клим’юк сказав, що фактично про роботу як таку не може бути й мови, лишається тільки “заокруглення та зведення до спільних знаменників нескінченного ряду іксів”. “Зв’язування докупи хвостів”, — погодився з ним Буряк і розказав на цю тему жовчний анекдот. Клим’юк, очевидно, хотів йому відповісти такою ж люб’язністю, та раптом па півслові замовк, а по хвилі з якимось острахом і подивом вигукнув: “…Іде! Він іде!” — і пробелькотавши щось невиразне, замовк уже остаточно.

У Буряка похололо всередині, та ноги його вже самі рвонулись до авіакатера, що стояв неподалік. Ускочивши в кабіну, він стрімко підняв машину в повітря і став хутко набирати швидкість… Уже перед Рудими скелями він раптом згадав, що мусить повідомити Забару. Кілька разів послав йому виклик, та дарма, той, очевидно, розмовляв з орбітою. Тоді біолог цілком зосередився на лінії свого курсу. Не зменшуючи швидкості, він високою параболою обігнув скелі й опинився над сопкою погаслого вулкана. Тут, біля її підніжжя, притулився ледь помітний намет геолога.

Тремтячи від нервового збудження, Буряк різко посадовив машину і чимхутчіш кинувся до намету. Проти входу до нього лежали двоє людей — в однакових скафандрах, впритул один до одного.

З розгону зупинившись перед ними, Буряк якусь мить тільки гарячково водив очима, намагаючись збагнути, що до чого, та раптом спохопився, що згаює дорогоцінний час. І відразу метнувся до тіл — обома руками навсібіч розвів їхні голови. Розвів — і оторопіло випустив. З-під шоломів на нього дивилися два Клим’юки — кожен у дрібних краплинах поту, з печаттю смерті на голубих очах. Буряк дико зойкнув і щосили взявся розривати їхні переплетені руки. Він уже зовсім їх роз’єднав, він уже сам опинився між обома тілами, коли враз усвідомив, що одна з рук, які він зараз стискає, якась незвичайна. Ніби вилита з тугої гуми. Цього відкриття було досить, щоби Буряк міцно схопив лівого Клим’юка за голову і знову повернув її обличчям до себе.

Тепер він уважно вдивлявся в усі його риси, намагаючись знайти хоч найменшу відмінність од так добре знаного оригінала. І коли ті риси раптом ні з того ні з сього почали втрачати виразність, біолог зловтішно засміявся. Так, хихикаючи дедалі тихіше й рідше, він витяг скальпеля і… вмить одсахнувся: тепер на нього дивилося його власне обличчя. Дивився другий Буряк, так само, як і він, ошелешений несподіванкою, з якимось містичним острахом і стражденним запитанням. Тієї ж миті Буряк відчув, як йому наморочиться голова, а по всьому тілу розповзаються приємні теплі лінощі. Проте ослаблена свідомість іще встигає ворухнути недавній досвід і, відчувши смертельну небезпеку, блискавично будить нею інстинкт життя. “Геть!”— враз хрипко ревнув Буряк і, відчайдушно закрутивши головою, рвучко відскочив од свого двійника. Тремтячими пальцями гарячково увімкнув собі протигазовий захист і збільшив надходження кисню. В голові одразу прояснилось.

Та тільки-но він глянув на свого противника, як знову жахнувся: той уже стояв на ногах і пальцями правої руки нишпорив собі на шиї. Виявляється, у нього там були точнісінько такі перемикачі обох систем. Та ось він полишив цю справу і, мов для вітання, простягти руку вперед, пішов на зближення. У Буряка відразу замлоїло під грудьми, а його ослаблена права нога нервово затрусилась.

“То звичайне хвилювання”, — подумки заспокоював він себе, хоч добре знав, як воно зараз його знесилить. Саме такої реакції від власного організму Буряк давно боявся в критичні моменти свого життя. Ще від контузії на метеориті. Бо тоді сили його катастрофічно падали, слабшала воля. І інша річ, коли хвилювання дратувало, викликало лють… О, тоді він був здатний на чудеса, тоді не відчував навіть болю!.. А зараз… зараз Буряк тільки мовчки задкував, тужно проклинаючи свої примхливі нерви. І при всьому тому якось тупо дивився на простягнуту руку двійника. Та рука має от-от доторкнутись його, Бурякових, грудей, і — о жах! — усі її п’ять пальців уже перетворюються на пучок вертких темно-коричневих присосків… Далі чекати не можна! — Буряк облизав пересохлі губи і розпачливо вдарив свого ворога в живіт.

Удар вийшов слабкий, проте двійник не витримав і такого. Кілька разів хитнувшись, він глухо упав навзнак і, вже лежачи, мов робот-імітатор, зробив і собі млявий випад погою. Це несподівано розсмішило Буряка і дало йому змогу кинутись до Клим’юка, щоб порятувати його додатковим киснем. Він навіть встиг од-тягти товариша на кількадесят метрів убік і поверхово глянути. Зовнішніх пошкоджень, здається, не було, однак обличчя його лякало своїм жовто-фіолетовим кольором. При вигляді товариша у Буряка боляче стиснулося серце, а тим часом пам’ять уже подала інший образ — обтягнутий скафандром скелет Дунеряну… І біолог одразу випростався. Його груди й голова завібрували, загули бадьорою, жорстокою силою. Та сила проникла в кожну клітину, і від того весь організм його, здавалось, розтягувався, ширився у просторі. Він зараз сам собі нагадував великого круглого м’яча, готового будь-де відбитись од землі і полетіти у будь-якому напрямку. Віднині ним володіла сила, що звалася, лють.

З налитими кров’ю очима і потворно вишкіреними зубами метнувся Буряк на свого двійника, що за цей час уже встиг звестися на ноги. І перший удар він обрушив на ту ненависну копію власного обличчя, більше зап’ястям, ніж ножем, пробиваючи всю піддатливу голову. Затим ударив його в груди — раз і ще раз… “У, проклятий упир! Я таки побачу тебе!” — і бив, оскаженіло бив ножем свого тяжкого ворога. Довкола нього густо заклубочився чорно-рудий туман, а він усе не переставав завдавати удари.

Його відтяг за плечі вже сам Клим’юк, і Буряк навіть не здивувався його появі. Знесилений, важко дихаючи, він споглядав відразливу картину, що раптом відкрилася з-за клубків смердючого газу. Там, стікаючи брудним слизом, в оточенні сотень великих і малих присосків, агонізував довжелезний, мов у пітона, шлунково-кишковий тракт. На ньому повсюдно вискакували численні бульки, вирували пухирчасті плівки, і все те лопалось, сичало, скручувалося та обвисало мертвою тканиною… І враз обидва земляни рвучко відскочили назад. То невгамовне черево зненацька бухнуло до їх ніг клубком пінявого слизу. Не встигли астронавти опам’ятатись, як той клубок перетворився на людську, обтягнуту скафандровою оболочкою ступню. Якусь мить ступня здригалась і вібрувала, а тоді, беручись фіолетовими плямами, почала всихати і морщитись, аж доки не розсипалася.

— Унікальний адаптант! — збуджено вигукнув Клим’юк, марно хапнувшись за плече, де в нього часто висів фотоапарат.

Але Буряк мовчки узяв його за лікоть і відступив з ним ще на кілька кроків. Тоді враз дістав пістолета і, переборюючи огиду, полоснув вогнем по цьому брутальному череву.

— Сьогодні наука ним гидує, — немов виправдовуючись, нарешті сказав він і тут же подумав: “Як рідко ми користуємось вогнепальною зброєю! Не диво, що забуваємо про неї, коли прокидаються наші інстинкти”. Вголос же додав: — Страх яка несимпатична вона, ця… планета суперхамелеона.

— Авжеж, суперхамелеона, — ствердив Клим’юк. — А знаєш: ото і є їй найправильніша назва…

Вони вже сиділи в авіакатері, коли надійшов наказ зібрати все начиння і прибути до ракети. Експедиція покидала планету.