Дуже специфічна у мене робота, делікатна. Мабуть, перша ж помилка вартуватиме мені життя. Чи спробують підремонтувати? Швидше всього — без зайвих вагань відправлять на демонтаж-реконструкцію, після чого набуду якихось зовсім інших властивостей, здатностей, рис характеру. Одне слово, то вже буду не я, не біокібер Ферар. Жаль. Дуже звик до себе теперішнього і мушу сказати, що сам собі подобаюся, хоч: і не молодий і міг би бути набагато кращим: універсальнішим та жвавішим. Але всі мої вади для мене самого — не біда, і навіть звичка часто розмовляти з собою не видається мені недоліком.
Сьогодні для мене організували найприскіпливіший профілактичний огляд. Навряд чи зможу це швидко пробачити Анатолію Севастіановичу…
“Розблокуйте перший контур… Спасибі… Відключіть сьомий блок… Дякую… Ви часто розмовляєте самі з собою?”
“Я ніколи не розмовляю сам із собою”.
“Чому?”
“Не знаходжу цікавої теми”, — спробував я тоді пожартувати з майстром.
“Он як… — щиро здивувався той і довго незворушно дивився на мене, задумливо підкручуючи свого рудого вуса. — Я не радив би вам жартувати зі мною, — нарешті він мовив з притиском. — Поза стінами цього кабінету можете скільки вам заманеться самовдосконалюватись у жартах, відшліфовувати свою, так би мовити, гумористичну спроможність, але тут… Ви ніби не розумієте, що йдеться про серйозні речі. Серйозні для вас. Я відповідаю за безпомилковість вашого функціонування. От! А ви, шановний Фераре, не просто біокібер, а біокібер спеціального призначення, тож рівень моєї відповідальності також дуже… А про що ви переважно розмовляєте з собою? Які проблеми чи теми вас хвилюють?”
“Я ніколи не розмовляю сам із собою”, — вперто повторив я.
Майстер довго дивився на мене. Він прекрасно розумів, що я кажу неправду. Будь-яка мисляча істота не може функціонувати без внутрішніх монологів. Вся справа у тому, про що ті монологи і скільки їх. Втім, багато говорити про дрібниці-подробиці я ніколи не любив. Та й головне — я відчуваю себе цілком нормальним біокібером. І навіщо зайві слова.
“Якщо ви ніколи не розмовляєте самі з собою, то це…”
“…також є свідченням деяких зрушень, — продовжив я слова майстра доволі різко. — Але в мене просто не вистачає часу на розмови із самим собою! — майже вигукнув я. — Я біокібер спеціального призначення, у мене вистачає роботи! В мене розписана кожна хвилина! А ви вимагаєте від мене відповіді па ваші, даруйте, не дуже розумні запитання!”
Майстер зверхньо посміхнувся. Формально він уже мав підстави віддати мене якщо й не на демонтаж, то в руки серйозної комісії, адже я, власне, образив його. З майстрових вуст уже злітало страшне (для мене) і таке буденне (для нього) слово, але я перебив його, ні на крихту не сумніваючись: моє буде зверху!
“Ви дасте відповідь перед Центром за кожну секунду мого перебування у вашому кабінеті. А рапорт Анатолія Севастіановича можете використати… як вам видасться за потрібне. Він ще дуже молодий диспетчер, аби мати право так вільно забирати мій час, і ваш, до речі, також, через свої підозри. Ви знаєте, майстре, де я зараз маю бути? Контролювати проходження сімнадцятого ваговоза. Якщо вам це нічого не говорить, то з’єднайтесь із Центром, і раджу зробити це якнайшвидше, бо вам перепаде за кожну секунду моєї затримки!”
Майстер лише пильно подивився на мене. Він зрозумів мій хід, проте не відважився навіть на якесь слово, бодай іронічне. Все ж я біокібер спеціального призначення і можу дещо не традиційно відстояти свої права па існування.
“Не буду вас затримувати, — сухо мовив майстер. — Але щиро вам раджу…”
Я вийшов з кабінету демонстративно швидко, не чекаючи на його поради. Почував себе кепсько: “Навіщо було розбалакувати із Анатолієм Севастіановичем про свої внутрішні монологи?!” Усвідомлюю, що вони справді займають у мене забагато внутрішньої енергії, яку потім треба поновлювати набагато частіше, ніж це роблять інші біокібери, проте я чітко відчуваю внутрішню гармонію. А це головне.
Якби не розмова з майстром, якби не моя категорична заява щодо відповідальності за проходження сімнадцятого ваговоза, то навряд би я оце пішов до Центру після профілактичного огляду. “Елефант ще достатньо молодий і надійний кіберон, працює бездоганно, і можу йому цілком довіряти: проведе сімнадцятий найоптимальніше. Власне, за будь-яких умов тримаю з “Елефантом” постійний радіозв’язок, моя безпосередня присутність у Центрі може бути необхідною лише в разі якихось екстремальних ситуацій, не просто аварійних, а надзвичайно специфічних — пов’язаних із загрозою для ЛЮДИНИ. В цьому моє спеціальне призначення в Центрі транспортного забезпечення. Можу не втручатися в розрахунки, графіки проходження доти, доки не виникне небезпека для життя ЛЮДИНИ. Лигає я маю право зупинити рух на будь-якій магістралі міста і навіть на всіх відразу, якщо в тому буде потреба. Приємне і відповідальне це право і трохи страшне, бо якщо я помилюся і з якихось причин постраждає ЛЮДИНА, тоді мене просто не стане, але то буду не я.
“Не буду вас затримувати. Але щиро вам раджу…”
Дивно, що ці слова мене роздратували. Може, і справді в мене не все гаразд? Адже майстер щиро турбується про мій стан, про мою здатність нормально функціонувати, а я ображаюсь і його ображаю… Не чекав від Анатолія Севастіановича такого… Звернувся б він сам до лікаря: піт струменить, коли стоїть біля пульта. Хлопчисько. Досвіду ще ніякого. А вдома молода дружина. Я переконаний, що він кожної хвилини думає про неї і чекає тої миті, коли закінчиться зміна. Я так і сказав йому жартома, а потім ці слова видались дещо фамільярними, і, щоб трохи виправдатись, додав, що й сам постійно думаю про всяку всячину, розмовляю сам із собою, коли стою біля пульта. А він виявився вкрай обережним. Ще не забув лекції професора Тріша: “Якщо процеси уявного моделювання та аналізу переважають над процесами реального активного функціонування, то це свідчить про органічне пошкодження в системі центральної групи сьомого тразонного перетворювача…” Хлопчисько, він думає, що в житті все так логічно і просто, як на лекціях професора Тріша. Але врешті то просто його обов’язок: потурбуватися, аби з Фераром все було в нормі. Турботливий…”
— Я радий вас бачити, Фераре. Все гаразд?
— Так. Безумовно, Анатолію Севастіановичу. Хіба у вас були якісь сумніви?
Диспетчер вловив у голосі біокібера приховану образу.
— Мене дещо турбує сімнадцятий ваговоз, Фераре. За півгодини він увійде в третій сектор з північного тунелю, але щойно прийшов наказ терміново пропустити через третій сектор спеціальний транспорт. А сімнадцятий ваговоз, як ви знаєте, Фераре, також затримувати не можна…
— Гадаєте, “Елефант” не знайде правильного рішення?
— Сподіваюся… Але…
Ферар підійшов ближче до центрального екрана і довго дивився на мереживо магістралей, на рухливі ланцюжки зеленкуватих вогників.
“Безумовно, нічого серйозного. Ситуація навіть буденна… Але чому я хвилююсь? Боюся, що може щось трапитись? Після цього профілактичного огляду я чомусь розбалансувався… Треба все зважити, навіть порахувати… Північний тунель має пропускну здатність…”
Ферар дістав із кишені портативний комп’ютер і почав квапливо програмувати. За хвилину він уже мав результати. Вони його втішили. Навіть подумки покепкував із себе: навіщо ця арифметика? “Елефант” усе це робить за частки секунди, і немає підстав йому не довіряти.
— Справа ще в тому, Фераре, що прийшло повідомлення про пошкодження стабілізації, швидкість спецтранспорту дещо відмінна від розрахункової і, головне, не постійна, ми практично не можемо бути впевненими в діях “Елефанта”, оскільки керування рухом іде переважно за принципом зворотного зв’язку, а звідси і відставання сигналу майже па сім секунд.
— Чому ви не сказали про це одразу, Анатолію Севастіановичу?! Навіщо було починати з турбот про сімнадцятий ваговоз?
— Сімнадцятий під вашою персональною опікою…
Біокібер Ферар з роздратуванням і обуренням дивився, як черговий диспетчер витирає вилицювате спітніле обличчя хустинкою.
“Хлопчисько. Нервує. Ніколи не сподівався від нього такої підступності: не сказавши мені й слова, подати рапорт в бюро технічного контролю. Чи, може, він гадає, що коли я біокібер, то позбавлений радості існування і зі мною можна поводитись, ніби з… Ет, прикро. І все це лише тому, що я дозволив собі покепкувати з нього. Якщо справді буде хоч натяк на небезпеку в проходженні сімнадцятого, мені загрожуватиме демонтаж: цей новоспечений диспетчер, відчуваю, намагатиметься всіх переконати, що також винен, а він, мовляв, першим помітив у моїй поведінці ознаки патологічних змін. Чи, може, я перебільшую? Але що ж робити? Відставання сигналу па сім секунд… Швидкість спецтранспорту нестабільна…”
Ферар зосередився, прислухаючись до радіопозивних “Елефанта”. Настроєна на частоту того блока, який проводив корекцію маршруту сімнадцятого ваговоза, капсула тихо, з ритмічними перервами дзуміла в лівому вусі. Дзуміла нормально. Ніщо не віщувало біди.
“Але якщо “Елефант” помилиться? Таке ж може трапитись? Що тоді? “Елефанту”, власне, нічого не буде — неодухотворене двоповерхове громило. Анатолію Севастіановичу загрожує зміна роботи. А мені — фініш?! Так? Мушу застрахуватися на всі сто відсотків! І можливість така лише… Так. Вихід один. Без варіантів!”
Ферар заклопотано ходив біля пульта, стурбовано позирав на екран, час від часу діставав з кишені портативний комп’ютер, рахував. Довго стояв замислений, потім знову нервово ходив біля пульта. Ніхто не міг би помітити, що його поведінка була чистісінькою імітацією діяльності, він вдавав, що шукає вихід із ситуації, проте вихід цей він уже знайшов, залишалося тільки виправдати його в очах диспетчера.
— Сімнадцятий іде з випередженням на тридцять дві мілісекунди, — нарешті голосно мовив Ферар.
— Мілісекунди — то дріб’язок, — сказав диспетчер, не відриваючи погляду від екрана великого довідкового бібліоскопа.
— Ви так гадаєте? — з ледь помітним викликом мовив Ферар. — Чи не занадто ви спокійні, шановний Анатолію Севастіановичу?
Той одвів погляд від екрана і здивовано подивився на біокібера.
— Тридцять дві мілісекунди випередження за умови нестабільності руху спеціального… можуть призвести… до зустрічі ось на цьому коліні, — Ферар яскравим зайчиком світлової указки тицьнув на згин восьмої магістралі. — А цей поворот траси, як мені відомо, ослаблений ґрунтовим зсувом, потребує ремонту. Зустріч двох транспортних засобів, та ще таких великих, на цій ділянці просто недопустима.
— Треба збільшити або зменшити швидкість сімнадцятого, аби вони зустрілися в іншому місці,— якось непевно мовив диспетчер.
— Цього робити не можна ні в якому разі, тому що тридцять другий поштовий, який іде за сімнадцятим, буде позбавлений змоги… — і далі Ферар так запально, так чітко і переконливо почав доводити всю загрозливість ситуації, натхненно імпровізуючи в розрахунках, вдаючись навіть до мови жестів, що коли він вигукнув: “Ситуація вкрай загрозлива для життя ЛЮДИНИ!” — диспетчер лише ствердно кивнув головою. Безумовно, це велика неприємність: порушаться графіки руху і постачання енергії, за яку доведеться звітувати, але ж…
— Що може бути дорожчим за життя ЛЮДИНИ? Чи не так, Анатолію Севастіановичу?
— Так, безумовно, Фераре. Спасибі вам.
Біокібер поважно підійшов до пульта, поклав правицю на важіль реверса. За якусь мить на великому оглядовому екрані два зелених пунктири восьмої та одинадцятої магістралей засвітилися червоним — рух зупинено!
“Так. Це єдиний вихід. Лише повна зупинка руху на магістралях гарантуватиме стовідсоткову певність, що нічого несподіваного не трапиться. Я прийду завтра, коли чергуватиме вже Антуан Вікторович. Ми з ним завжди знаходили спільну мову. Я увімкну рух на восьмій та одинадцятій магістралі. “Елефант” досвідчений кіберон, він кваліфіковано проведе транспорт, а якщо і виникнуть якісь проблеми, то з Антуаном Вікторовичем ми порозуміємось… А цей хай повчиться… Принаймні хай повчиться, як поводитися з іншими мислячими істотами…”
Ферар дістав з кишені свій номерний срібний жетон, підійшов до блока спеціального при-.шачення, опустив жетон у щілину, набрав код, відомий тільки йому, біокіберу Ферару. Тепер до завтра ніхто не зможе дозволити рух на магістралях. Ніхто. Навіть директор Центру. А завтра наполегливий пошук оптимального варіанту щасливо закінчиться.
— Ось так, шановний Анатолію Севастіановичу… Могла трапитись неприємність, якби я затримався бодай на кілька хвилин після профілактичного огляду, куди ви так люб’язно мене направили. Спасибі, що турбуєтесь про мій стан. Але, як бачите, в цьому ще немає великої потреби, я функціоную нормально. Принаймні всі ситуації, що можуть призвести до небезпеки для життя ЛЮДИНИ, я відчуваю, передчуваю, сказати б, усім єством. Добре, що я сьогодні не затримався…
— Спасибі вам, Фераре. Я дуже вдячний.
— Хочу вам порадити: до кінця чергування зробіть звіт для Центру, поясніть причину вимушеної і такої тривалої зупинки руху на двох магістралях відразу, не забудьте наголосити па необхідності ремонту восьмої магістралі, там знають про це, але чомусь не поспішають…
— Фераре, ви сказали, що зупинка руху була тривалою? Так?
— Гадаю, що саме так. На жаль. Не впевнений, що вдасться швидко щось придумати. Але безвихідних ситуацій не буває, шановний Анатолію Севастіановичу. Чи не так? — біокібер стримано посміхнувся. — Ми з “Елефантом” щось обов’язково придумаємо. Зараз піду до своєї кімнати. Прошу не турбувати мене. Я вийду сам, коли народиться розумне рішення. Не хвилюйтеся. Повірте, ми з “Елефантом” не будемо гаяти ні хвилини. Не забудьте про звіт. Якщо виникнуть ускладнення, звертайтесь до мене, з радістю допоможу усе пояснити якомога переконливіше, але не сьогодні. Сьогодні мене не турбуйте. Треба докласти максимум зусиль, аби швидше віднайти ключик… Правда ж?
— Безумовно, дорогий Фераре. Спасибі вам.
Біокібер квапливо пішов до виходу.
Зайшовши до своєї кімнати, Ферар надійно зачинив двері, потім сів у крісло біля вікна і кілька хвилин дивився на кружеляння лапатих сніжинок надворі, на небо, закрите сірими клаптями хмар, дивився з висоти на плетива магістралей і високі обеліски будинків… Потім заплющив очі і впокорено слухав тишу, яку порушувало тільки мелодійне дзуміння радіокапсули.