Дотепник, який приліпив Центрові назву “Три Т”, забажав лишитися невідомим, але назва прижилася. Правда, й поміж моряками іноді спалахують суперечки про те, що повинні означати ці “Три Т”: “Трирський тренувальний тренажер” чи розшифровку ініціалів його творця й багаторічного директора Тимофія Трохимовича Тенесюка. Схожу на шафу статуру цього чоловіка пам’ятає багато хто з любителів спорту ще з тих часів, коли він був центральним нападаючим “Водника” і лобовою атакою пробивався до воріт суперника. Так само добре знали його атакуючий стиль і наполегливість керівники організацій, з якими Тенесюкові доводилося мати справу, вибиваючи обладнання для нових тренажерів Центру.
Вісім разів на рік набиралися стажерські групи на перепідготовку. Кожне місце цінувалося в пароплавстві на вагу золота. Практика довела, що півтора місяця навчання на гладіні міні-океану дають такий же досвід, як кілька років плавання дублером на найбільших суднах.
Щоправда, на головному тренажері країни проходили перепідготовку не другі, треті, четверті і навіть не старші помічники капітана. Сюди посилали найдосвідченіших судноводіїв. Після переучування вони мали піднятися на місток супертанкера чи рудовоза, які й після зупинки машини з повного ходу “пробігають” ще понад десять (!) морських миль.
За давньою традицією, першу, ознайомлювальну, лекцію стажерам читав сам директор Центру. Він здивовано підняв брови, побачивши серед капітанських — широких золотих нашивок на рукавах кітелів — одну вузеньку. Відчувши на собі здивований погляд, молодий моряк відрекомендувався:
— Васильєв Олег Васильович, четвертий помічник, теплохід “Селенга”.
Тенесюк на мить задумався…
— А втім, прізвище мені знайоме з недавнього наказу міністра. Нагадайте, чим відзначилися?
Одне слово, переказав Васильєв усю свою флотську біографію: і як у шторм на гвинт теплохода сіть намотало, і як він пішов під воду в аквалангу, і як сіть розрізав. Ну і, певно ж, про найголовніше не забув: як у Центрі опинився.
— Коли “Селенга” прийшла у порт приписки, на судно приїхав начальник пароплавства. Спитав у мене, — вів далі Васильєв: “Що хохочеш, четвертий?” Ну, думаю, зараз скаже: в треті тебе переводимо… Через те відразу й випалив: “Прошу послати на стажування до “Три Т”.
Схвально глянувши на небоязкого моряка, “Три Т” — Тимофій Трохимович Тенесюк — сказав:
— Що молодчина, то молодчина! Але навчальна програма в нас усе-таки на капітанів розрахована. Тому зробимо так: пошлемо тебе першим у плавання, сьогодні ж уночі. Обговоримо результати на педраді і тоді остаточно вирішимо. А тепер усі пройдемо територією, ознайомимося з обстановкою.
…Прямий, як стріла, дослідний басейн простягся на півтора кілометра. По його водній гладіні візок, який розганяло біжуче магнітне поле, тяг зі швидкістю двадцять два вузли модель судна. Другий басейн, що нагадував цирковий манеж, підготовлений для водної феєрії, служив для визначення повороткості суднових моделей. У ньому над водою, неначе велетенська карусель, оберталася потужна ферма. І все-таки гордістю комплексу були не ці басейни, а штучне озеро химерної форми. В його береги врізалися мініатюрні, але глибокі затоки, біля входу в які, немовби вартові, застигли кам’яні башточки. Зв’язані у “снопи” поліетиленові труби вкривали окремі ділянки берега, а де-не-де над ними височіли сріблясті машини з довжелезними ричагами, що простягалися над водою. В них були затиснуті пакети вигадливо гнутих пластин. Часом ці ричаги рухалися в дивному ритмі, і пластини, одна за одною занурюючись у воду, викликали на її поверхні хвилі. Частина з них гасла серед поліетиленових снопів, а друга вривалася в затоки й розбивалася об берег, здіймаючи фонтани бризок.
Укриті бетоном острівці ділили озеро на кілька частин, сполучених звивистими протоками. Поміж собою всі називали цей тренажер “міні-океаном”. Майже два роки витратили робітники “Морпортбуду” на те, щоб збудувати затоки й острівці. Серед цих, зменшених у сто разів, копій найважливіших портів і проток світу плавав свій міні-флот, точніше, виконані в масштабі восьми-, дванадцятиметрові моделі найбільших суден країни.
У схожій на куб споруді, між дослідними басейнами з “міні-океаном”, розміщено обчислювальну техніку, в тому числі й ЕОМ ІВРу — одну з найпотужніших у країні. Буква “у” означає, що комп’ютер поліпшений. Все це труд наших фахівців.
— А ви знаєте, що капітани її “брехункою” звуть? — зауважив хтось із стажерів.
— Це вони зі злості. Справді, в пам’яті машини закладено обставини численних аварійних ситуацій, от вона й програє їх: то маяк погасить, то туман нажене, то хвилю здійме. І все в найвідповідальніший для капітана момент.
— Товаришу Тенесюк, погляньте, яку я літературу дістав! — перебив пояснення директора збуджений чоловік невисокого зросту. Він тримав у руках купку книжок, ще одну несла його рудоволоса молода супутниця.
— Про вовка помовка, а вовк у хату, — всміхнувся Тенесюк, анітрохи не здивувавшись експансивності свого підлеглого. — Знайомтеся, це — завідувач Обчислювального центру Ігор Карпович Шерест, а з ним — найчарівніша співробітниця тренажера Віронька Гілева.
Знічена Віронька незграбно повернулася, і кілька книжок полетіло в траву.
Піднімаючи їх, один із капітанів прочитав уголос назви: “Тумани Марса”, “Океани альфа Ліри”.
— Захоплюєтеся фантастикою, Віронько?
— Книжки не для нас, а для ІОРу, — відповів за неї Шерест. — Усі підуть на читальну приставку. Машина і лоції, і морехідну астрономію давно вже проштудіювала, вивчила опис корабельних аварій та небезпечних ситуацій на морі мало не від зіткнення Ноєвого ковчега з горою Арарат до недавньої пригоди з теплоходом “Селенга”. Правда, у давнину розповідати вміли яскраво і образно. Ось послухайте, як умів писати Де Фріз! — Ігор Карпович безцеремонно тицьнув свою ношу найближчому стажерові і, розгорнувши книжку в шкіряній оправі, заходився голосно читати:
“Тут, коли корабель обігнув мис Горн, нас підстерігала страшна небезпека: серед звичайних хвиль вахтові раптом побачили вал-велетень. Вершина його, здавалось, торкалася хмар, потоки білої піни, немов лавини з гір, котилися схилом, який стрімчастою стіною виріс перед кораблем. Шах пойняв корвет.
— Віддати марса-фали, — голосом, що заглушив шум шторму, наказав капітан. Марселя впали з таким гуркотом, неначе вистрілила гармата…”
— А мені здається, сучасні фантасти цікавіше пишуть, — втрутилася в розмову Віра. — Досить прочитати опис зустрічі з морським змієм у Де Фріза і порівняти його з чудовиськом у “Планеті спрутів”:
“Титанові задрайки не витримали напору, і в кабіну ввірвалося в’юнке щупальце, вкрите білими присосками. На кінці його виднілося три бульбашки, що поблискували, мов скло.
— Це очі! — від страху закричав Руан, хапаючись за бластер…”
— Однак продовження літературної дискусії відкладемо до наступного разу, — посерйознішавши, мовив директор, — наша ІОРу не лише романи і фантастику читає. Он бачите цех? Там під керівництвом ІОРу діють тільки роботи — модельних справ майстри. Вони ріжуть, зварюють, фарбують моделі суден, на яких ви й будете плавати. А тепер пройдімо до “міні-океану”. Тут ІОРу ускладнює капітанам життя. Учора стала до ладу нова ділянка: саме прохід повз мис Горн, про який читав Ігор Карпович.
— І що ж, кожен стажер повинен зустрітися з таким валом? — спитав один із капітанів.
— Ні. Кожному машина загадує свій “горішок”. До речі, хвилередуктори у нас потужні: можуть розігнати півметрові хвилі. От, здається, і все. А зараз відпочивати тим, кому вночі на вахту. Це вас стосується, стажер Васильєв.
Із детального рапорту Васильєва О. В. на ім’я директора Центру Тенесюка Т.Т.
“…Будильник приглушено затріщав над вухом. Ще остаточно не прокинувшись, я звично вдягнув форму і, аж коли поглянув на циферблат, збагнув, що мені не на вахту, а тримати екзамен — настала моя черга пуститися в плавання по “міні-океану”.
— Стажер Васильєв прибув! — доповів я по формі.
— Пунктуальні, — відзначив інструктор і вимовив загадкову фразу: — Назвіть будь-яке тризначне число і запам’ятайте його.
Певно, у мене був не дуже розумний вигляд, бо інструктор вирішив пояснити:
— Я введу його в машину, і всі завдання вона видаватиме на це число.
Я назвав 537, і через хвилину мені вже було вручене завдання, виконане букводрукуючою приставкою, здатною робити карколомні підрахунки.
— Отже, рудовоз “Ріон”. Ідете в Перу. Ось вам паспорт судна, схема рубки, лоції, карти. Дві години на ознайомлення з документацією — і в дорогу! Ввідні задачі — од відмови стерна до бурунів по курсу — в завдання, ясна річ, не даються, але вони в будь-який момент можуть проявитися.
Дві години промайнули надто швидко.
Погасли ліхтарики на причалі. Спалахнув вогонь маяка, і “Ріон” зі мною в однині на борту вирушив у рейс.
Я полегшено зітхнув, пройшовши складну протоку, і легко впорався з раптовою відмовою помпи стернової машини, переключившись на резервну. Виконуючи завдання, зробив кілька поворотів і приготувався зустріти можливий “шторм” біля “мису Горн”. Та хвиль не було, зате з берега, густішаючи з кожною хвилиною, попливли хвилі туману, який чомусь пах нафталіном. Вони затулили ніс мого “корабля”, погасили навіть ледве видимі проблиски вогнів удалині, і аж тоді “Ріон” гойднуло плавними брижами. Ілюзія була повною.
На мить я навіть забув про те, де я, і хотів віддати стерновому наказ, але отямився, зменшив хід і сам почав подавати звукові сигнали. Зненацька мені здалося, що па них хтось відповідає!
“Зустрічне судно? Відлуння од берега?” — гарячково подумав я, вдивляючись у екран локатора. Там щось майнуло, потім знову і знову. Маневруючи, щоб обійти перепону, я намагався згадати, чий же силует воно мені нагадує. Але предмет, що рухався назустріч, здавалося, повторював у дзеркальному відображенні всі маневри “Ріона”, невблаганно наближаючись до судна.
Подув вітру на мить розсунув пелену туману, і назустріч “Ріону” рвонулося… зелене чудовисько! Його голова на довгій шиї була увінчана зазубреним гребенем, очі горіли голубуватим вогнем, чорна грива розвівалася під вітром. Завдовжки, як мені здалося, чудовисько було таке, як “Ріон”, але помітити точно, де кінчався укритий лускою довгий хвіст, я не зміг.
Різко гальмую і даю задній хід своєму судну, та не зважуюсь повернутися спиною до незрозумілої тварини. Здавалося, вона сприйняла відступ “Ріона” за ознаку слабкості і, спінюючи воду широкими ластами, пішла в атаку.
— На “Ріоні”! Що там у вас сталося? Що за маневри? — почувся голос інструктора з динаміка.
— Крокодил якийсь! Нападає!.. — пояснюючи, відповів я.
— Крокодил? Ви що, з глузду з’їхали?!
Але на ці запитання я не мав часу відповідати. Різким кидком тварина, що нападала, вискочила на ніс моделі, і тепер її голова завбільшки як футбольний м’яч мигтіла у мене просто перед носом. Я круто повернув стерно, але відкинути зайду не вдалося.
—“Ріон”! “Ріон”! — надсадно кричав інструктор, та його голосу не чутно було від гуркоту ударів ластами об борт.
У динамік про щось питали, радили, але вся моя увага була прикута до голови нападниці. Вигнувши шию, мов лебідь, вона, здавалося, якусь мить роздумувала, а потім кинулася з розмаху на скло стернової рубки. Пролунав оглушливий тріск, і скло взялося павутиною тріщин. Тварина знову підняла голову й роззявила пащу. В ній було повно гострих зубів, з яких стікала зелена піна!
“Отруйна гадина! — здригаючись, подумав я. — І як це їй вдалося із зоопарку втекти? Рідкісний, напевно, екземпляр, ніколи не чув про такий. От галас там зараз стоїть…”
Другий страшний удар по склу показав мені, що цікавитися зоологією слід було б в іншому місці. І тут я побачив просто перед собою чорну брилу, що височіла над берегом. Це був вхід у “Варден-Фіорд”. Руки автоматично повернули стерно і пересунули рукоятку машинного телеграфа. М’який поштовх… і тварина опинилася затиспутою між берегом і корпусом “Ріона”. Вона вмить повернула шию, намагаючись укусити скелю! І враз — звідкіля тільки доблесть взялася — я вискочив на палубу і, зірвавши з плечей нейлонову куртку, спритно накинув її на голову “крокодила”. Той щосили забив ластами, але зашморг із галстука вже був накинутий па довгу шию. Міцно принайтовивши голову звіра до кнехта, я скинув пасок і, тільки-но “Ріон” віднесло од скелі, зв’язав задні ласти і хвіст. Вийшов досить незграбний “згорток”. Не втрачаючи й миті, я стрибнув назад у стернову і дав задній хід, відчалюючи од берега. Поріділий туман висів тільки біля самісінької води. Ледве добираючи слова, я доповів інструкторові:
— Придавив і зв’язав крокодила. Судно Підкоряється стерну, має хід. Чекаю вказівок. — І додав зовсім не за статутом: — Він, падлюка, виривається, втекти хоче!
— Негайно повертайтеся по зеленому ланцюжку! Не вкусив?
— Ні, але скло розбив, залізти хотів.
Попереду, під водою, спалахнула зелена зірочка, друга, третя. Вони по-дружньому підморгували, ведучи судно найближчим шляхом до причалу”.
На цьому, власне, закінчується дивний, що більше скидається на розділ із старовинного роману, детальний рапорт стажера.
Залишається додати, що авторитетна комісія, до якої входили сам Тенесюк, Шерест і програмісти, уважно вивчивши екземпляр, доставлений на “Ріоні”, дійшла висновку: він був точною копією легендарного морського змія, правда, штучного походження. Його створили роботи під керівництвом електронної машини, котра, як видно, віддала перевагу старовинному роману Де Фріза перед науковою фантастикою!