Я прокинувся опівночі. В кімнаті було темно й тихо, а знадвору чулися шум дощу й завивання вітру. Рипіли віконниці, краплі тарабанили в шибки, і я був один у цьому великому порожньому будинку.
Чомусь мені стало страшно. Хоч, здавалося, чого боятися дорослій людині, яка давно знає, що домовиків на світі нема і то лише ввижається, ніби хтось таємничий заглядає у вікно…
Зненацька в небі спалахнула блискавка, розкотисто загуркотів грім. Од сильного вітру з грюкотом розчахнулося вікно, й гроза увірвалася в кімнату. Фіранки напнулися, як вітрила, а папери злякано спурхнули зі столу.
Раптом щось упало й покотилося по підлозі. Жах пронизав мене крижаною голкою, і в що мить мозок осяяла думка. Це був саме той — єдино можливий — розв’язок задачі, над якою ми з Олегом билися другий рік.
Я схопився з ліжка, застрибав від радості і лише після цього зачинив вікно. Предмет, так доречно посланий мені долею, виявився невеличким зеленим яблуком, — вітер зірвав його з дерева й шпурнув у кімнату.
Наступного дня ми з Олегом зробили ретельні розрахунки й остаточно переконалися в правильності знайденого мною рішення.
Минуло кілька років. Одного разу я неквапливо йшов вулицею, глибоко замислившись. Робота над дисертацією наближалася до кінця, але не вистачало важливої, глобальної думки, що стала б підсумком багаторічних досліджень. Не було тої стрункості й закінченості, завдяки якій безформна купа каміння перетворюється у прекрасний витвір архітектури. Я почав уже побоюватися, що не зможу завершити свою працю…
Різко заскрипіли гальма — оглянувся. Прямо на мене мчав сірий автомобіль. Однак замість болю відчув дивну полегкість. Коли піднявся з допомогою перехожих, зрозумів причину несподіваної радості: падаючи, я вловив нарешті ту важливу, глобальну думку!
Уже дома ввечері згадав оту ніч у порожньому будинку й те щасливе потрясіння, яке допомогло мені тоді розв’язати складну задачу. Зіставивши й проаналізувавши обидва факти, розповів усе Олегові.
Він довго мовчав, пораючись коло апаратури, а потім запитав:
— Ти хочеш сказати, що страх допомагає тобі просувати вперед науку?
— Не зовсім, але… щось на зразок цього…
Олег знову зайнявся апаратурою. Я терпляче чекав його відповіді.
— Так от, — нарешті озвався він. — Є в мене знайомий психолог — Іван Єршов. Працює в Новосибірську. Він якраз спеціалізується на психічних станах, викликаних страхом. Поїдь-но до нього, сподіваюсь, він переконає тебе, що ти став останнім часом надто помисливий. А тепер іди, не заважай працювати.
За тиждень я летів у Новосибірськ. Почувався неспокійно: може, й справа того не варта, щоб людей турбувати, самому від роботи відриватися, та ще й забиватися за тисячі кілометрів від домівки. Мабуть, я просто все це вигадав. Але десь у глибині душі все-таки на щось надіявся. Сам не знаю на що…
Єршов зустрів мене в аеропорту. Міцної статури, веселий, з розумними очима, що дивилися на світ крізь товсті скельця окулярів.
По дорозі в інститут я детально виклав йому всі факти й пояснення до них. Він мовчки слухав, а коли я закінчив розповідь, запитав:
— А ці дві проблеми, розв’язані під впливом страху, мали щось спільне?
— Та ні, це зовсім різні напрями досліджень.
Після цих слів Іван зрадів, мов дитина. Він плескав мене по плечах, тер від задоволення руки й бурмотів:
— Довго чекав… те що треба… Феноменально…
Потім, спохопившись, повернувся до мене:
— Ви мені вибачте, просто я довго чекав… Отже, почнемо прямо зараз.
Ми пройшли безліч коридорів та кімнат і нарешті опинилися у великому залі, заставленому невідомими мені приладами. Іван познайомив зі своїми співробітниками і сказав:
— Це та людина, про яку я вам розповідав. Готовий витримати всі наші тортури. Вірочко, ввімкніть, будь ласка, апаратуру.
Протягом трьох днів я був “піддослідним кроликом”. Всього не зможу розповісти, ба навіть і пригадати важко всі страхи, які на мене звалювалися, і ті хитромудрі тести, які пропонувалися після кожного чергового жаху.
Коли випробовування закінчилися, я поспішив додому, адже робота чекала. Прощаючись в аеропорту, Іван сказав:
— Ще не опрацьовано всіх даних, але вже й зараз я можу майже напевно говорити, що твої здогади, Славо, підтвердилися. Стресовий стан, викликаний страхом, спричиняється в тебе до яскраво вираженого ефекту. У цей момент твої творчі здібності досягають найповнішого вияву. Для пояснення такого феноменального явища можна залучити теорію позитивної інтеграції професора Казімежа Домбровського та, мабуть, і Чазаре Ломброзо. Але будь обережний, Славо. Не надійся на відкриття, що їх допоможе зробити страх. Працюй, інакше занапастиш себе. Він міцно потис мою руку й Додав:
— І потім… твої нерви… Їх може згубити страх.
Коли я зайшов у нашу лабораторію, Олег не звернув на мене ніякої уваги. Він щось підраховував на калькуляторі, зрідка постукуючи олівцем. Я тихенько сів навпроти і став чекати.
— Ну як, вдалося Іванові вибити з твоєї голови дурниці? — нарешті спитав Олег, не відриваючись від роботи.
Я розповів йому все.
Минуло кілька років. Наш інститут (керівником його на той час уже був Олег) вийшов на такий рубіж, за яким відкривалися нові, фантастичні горизонти. Тут починався шлях у незвідану галузь пізнання.
Однак, перш ніж піти цим шляхом, ми мали розв’язати ще одну, останню проблему: якою системою символів і уявлень виразити незвичні, парадоксальні поняття нової науки? Інакше кажучи, треба було розробити мову, принципово відмінну від існуючих.
Завдання виявилося надзвичайно складним. Усі в інституті відклали свої поточні справи й ламали голову над мовною проблемою. Але за весь час ніхто ще не навчився “розмовляти” краще новонародженої дитини.
В один із дощових осінніх днів, невдовзі після свого приїзду з Москви, Олег запросив мене до себе в кабінет.
— Я хотів порадитися з тобою… — Було помітно, що він хвилюється. — У Москві мені сказали, що інститут надто довго займається своєю ініціативною темою. Що витрачаються дуже великі кошти. Власне, дали три місяці,— якщо не доведемо за цей час, що тема варта уваги, її закриють.
Олег сів у крісло й охопив голову руками:
— Славо, але ж ця тема… переворот, відкриття! Ось тільки б мову знайти… Що ти скажеш про це?
Але я не міг запропонувати нічого путящого.
…Я подзвонив Олегові о четвертій ранку. Мабуть, він теж не спав, бо відразу ж зняв трубку.
— Олег, — сказав я. — А якщо спробувати?
— Думаєш, варто? — перепитав він.
— А раптом вийде? Адже раніше виходило.
— Я знав, що запропонуєш це. Але чи пам’ятаєш ти, що сказав Іван?
— Пам’ятаю.
— І все ж оголошуєш погоню за страхом?
— Так.
— Тільки постарайся бути обережним…
Три тижні я не з’являвся в Олега — різними способами намагався викликати в себе почуття страху. Мало не розбився на машині від божевільної гонки по лісовій дорозі, але й це нічого не дало.
Коли я зайшов у кабінет, Олег підвівся назустріч:
— Що з тобою? Я ж просив тебе бути обережним!
— То пусте, — сказав я й повалився в крісло, — трохи подряпався. Але справи мої кепські, друже. Я просто… супермен якийсь, та й годі. Ніщо не може мене злякати.
Олег похнюпився й прошепотів:
— В інституті теж ніхто нічого не придумав. Виходить, усе…
— Я хочу востаннє спробувати знайти страх, — сказав я. — Може, в цьому допоможуть дитячі спогади. В лісі, неподалік від села, де я народився, є стара похилена хатинка. В ній, якщо вірити легенді, здавна оселився Страх. Старі люди розповідають — одного разу там вирішив заночувати якийсь бувалий мисливець. Невідомо, що йому довелося пережити, але на ранок він геть посивів. Одне слово, хочу поїхати й залишитися на ніч у тій хатинці.
Олег довго мовчав, а потім запитав:
— А де воно, власне, твоє село?..
…Хатинка — на диво — ще збереглася, але дуже похилилася. Однак усередині можна було непогано влаштуватися. Почало смеркати. Запаливши свічку, я вирішив трохи прибрати в хатині. Відсунув до стіни розкидане каміння і, розтрусивши принесену з поля в’язку соломи, приготував постіль. Потім повечеряв бутербродами, загасив свічку й ліг. То де ж ти, Страх? Я посилаю тобі виклик!
Дзвінку тишу ночі лише зрідка порушувало скрипіння незачинених дверей. Спати не хотілося. На що я сподіваюся? Лежу тут у покинутій усіма хатці й чекаю, поки на голову впаде ньютонівське яблуко, спокушаю долю…
Несподівано почувся дивний звук. Здалося, він долинув не з лісу, а ніби виник тут, у хаті. Я напружив слух і зір, але у тьмяному місячному сяйві годі було щось розгледіти. І все ж побачив, пі, швидше відчув, як поруч піднімається підлога. З підземелля висунулась біла голова…
Страху я не відчув, просто в мені прокинувся інстинкт самозбереження. Схопивши камінь, я щосили шпурнув його. Здасться, попав у голову. Привид важко посунувся вниз.
Я ввімкнув ліхтарик. Мені не було страшно, лише — цікаво. Промінь вихопив з пітьми обсипану землею дерев’яну ляду, під якою зник привид. Я спустився у підвал. На підлозі лежала людина в білому. На голові — кров. Обличчя сховане під маскою, невміло пошитою з носової хустинки. Я зірвав маску. Це був… Олег. Він ледве дихав…
Мені стало страшно.