Катря проминула бульвар і ступила на бруківку. Все, що сталося потім, відбилося у її пам’яті, як різка фотографія, — і до слуху долинуло пронизливе вищання гальм. Катря інстинктивно озирнулася і побачила: прямо па неї сунув темно-вишневий капот машини з холодно блимаючими фарами. Вкрай здивовано, не відчуваючи страху, дивилася вона на злякане обличчя за кермом. Через якусь мить інстинкт самозбереження штовхнув її вперед. Катря рвонулась і відчула, як під нею зникає земля.

Тиша… Яка тиша! Спалахують у непроглядному мороці яскраві зірки, з темних глибин пливе таємничий гул, породжуючи відчуття якогось великого простору.

Катря жадібно, мов губка, всотувала потік розрізнених почуттів. Здатність відчувати прийшла до неї раніше усвідомлення свого “Я”.

Вона не втратила здатності дивуватися — думка, яка виникла у свідомості, була забарвлена цим почуттям. “Що зі мною?.. Де я?..” Катерина напружено вслухалась в оточуючу її тишу, вдивлялась у мерехтливий морок, але морок і тиша не поспішали видавати свої таємниці. Першим сигналом, що проник до неї із зовнішнього світу, було тихе шелестіння, можливо, навіть, обережний рух чиєїсь руки по поверхні столу. Потім м’який чоловічий голос виразно промовив:

— Ви мене чуєте?..

— Чую, — відповіла Катря і не впізнала свого голосу. Він пролунав різко й гучно.

— Ви можете назвати своє ім’я?..

— Так… Катя… Катя Скворцова, — тим самим різкуватим голосом відповіла вона. їй раптом пригадались морозний ранок, темно-вишневий автомобіль, підступна крига під ногами… Певно, вона потрапила до лікарні, статі її серйозний, біля неї чергує лікар. Катря поквапливо запитала:

— Де я?.. Що зі мною?

Їй здалося, що паузі, яка настала, не буде кінця. Катря не втрималась і заплакала.

— Лікарю, скажіть правду… Тільки правду…

— Заспокойтеся, прошу вас. Вам нічого боятися… Найстрашніше вже минуло.

Людина, яка чергувала біля Катрусі, здавалось, прониклась її хвилюванням, співчутливі нотки в її голосі зворушили Катрю і породили в ній надію.

Найстрашніше позаду!.. Вона жива!.. Яке це щастя жити!

— Дякую, лікарю! Ви врятували мені життя, — Катруся намагалася пристосуватися до свого голосу, але він все ще погано підкорявся їй — звучав надто гучно там, де їй хотілося б перейти на довірливий шепіт.

— Як ви себе почуваєте?.. Розкажіть, будь ласка, про свої почуття. Це надто важливо, — м’яко попросив лікар.

Катря збиралася з думками. Старалась розібратися у потоці почуттів. Це було неймовірно. Вона могла поклястися, що почуває себе цілком здоровою. Здавалось, кожний нерв, кожна клітинка її тіла посилають сигнали про своє благополуччя, але вона даремно намагалась обмацати оточуючі предмети рукою — навколо була порожнеча.

— Це надзвичайно!.. — нарешті мовила Катруся. — Я почуваю себе цілком здоровою. Але моє тіло стало ніби невагоме й безтілесне. І потім цей непроникний морок… Чому тут так темно?

— З цим вам доведеться примиритися. Деякий час, звичайно…

Катрусин страх мов рукою зняло. Вона задоволено стала відповідати на запитання співрозмовника. Іноді вони смішили її своєю наївністю, наче були адресовані п’ятирічній дівчинці. Лікар запитував, якого кольору у неї волосся і з чим вона б порівняла запах фіалки, чи любить вона тварин і як звуть її двоюрідних братів і сестер. Потім лікар став пропонувати їй нескладні арифметичні задачі. І тут довелося дивуватися: Катря виявила в себе математичні здібності, яких раніше ніколи не помічала. Почавши з таблиці множення, вони перейшли на дії з числовими велетнями, й кожного разу Катря безпомилково знаходила правильну відповідь. Як це їй вдавалося, вона не могла пояснити. “Певно, це наслідок аварії, у яку я потрапила”, — з сумом подумала Катря і сказала про це лікареві. Той погодився.

Потім лікар сказав, що на сьогодні досить, подякував Катрі й побажав їй спокійного відпочинку.

…Коли вона прокинулась, знову почула знайомий голос:

— Доброго ранку, Катре!..

Катря уявила собі лагідне обличчя лікаря й усміхнулася йому у відповідь. Цього разу він був не сам. Вона вловила голоси: тремтливий старечий, який належить, мабуть, літній людині, — Катря тут же про себе назвала його професором, — й інший, жвавий і нетерплячий. “Лікарі, — подумала Катря, — прийшли на консиліум”.

Їй знову довелося відповідати на запитання, що нагадували довгі психологічні тести. Лікарів, як видно, турбував стан її психіки, вони перевіряли Катрину пам’ять і здатність логічно мислити. Серед запитань траплялись жартівливо-каверзні, які нагадували дитячі головоломки, як ця: “На що схожа половина яблука?” або “Що було вчора, коли сьогодні було завтра?”

Потім були математичні вправи, і знову Катря дивувалася з своїх здібностей.

— Все!.. Більше не хочу, — нарешті, категорично заявила Катря.

— Тобто як? — щиро здивувався власник жвавого голосу.

— Набридло. Я вам не лічильна машина, — Катря уявила, як її губи зробили вередливу гримасу. їй стало прикро від ноток здивування, які проривалися у голосі екзаменатора. Що, вони й справді вважають її за машину, яка не знає втоми?!

— Вибачте нам, Катре, — почула вона тремтливий “професорський” голос. — Ми трохи захопилися, не подумали, що ви могли стомитися. На сьогодні досить. Ми вам дуже вдячні.

Лікарі пішли. Залишився тільки лікар, який чергував біля неї. До Катриного слуху долинав легкий шелест паперу і швидкий рух скрипучого пера.

— Лікарю, мені можна порозмовляти з вами? — боязко запитала Катря. Вона намагалась уявити свого співрозмовника: як їй здавалось, він був високою молодою людиною з стомленим розумним обличчям, у білосніжному халаті й окулярах.

— Звичайно, можна, — відповів Катрин співрозмовник.

— Лікарю, скажіть… Моє обличчя… Я дуже змінилася?

— Ваше обличчя?.. — перепитав лікар. Катря виразно уявила, як її співрозмовник знизав плечима. — Запевняю, ви ніскілечки не змінилися. Все ваше ластовиння залишилося з вами.

Катря поривчасто здихнула й тихо схлипнула.

— Мені боязко, лікарю… Навколо мене порожнеча. Це нестерпимо — людина не може, не повинна жити в порожнечі.

— Я вже пояснював, — долинув голос лікаря. — З вами трапилось нещастя. Ми повернули вам слух і мову — це поки що єдине, що зв’язує вас з зовнішнім світом. З часом ми постараємося повернути вам усе. Треба тільки набратися терпіння.

— Яке сьогодні число? — Катря неуважно слухала лікаря і намагалась притлумити в собі наростаючу тривогу.

Вона почула відповідь і вжахнулась — минуло вже більше місяця з того нещасного дня!..

— Скажіть, лікарю, моя мама знає про те, що трапилося зі мною?.. Я хочу її бачити… — Катря осіклась, згадала про морок, що її оточував, і сумно промовила: — Чути… Тільки почути б мамин голос.

Настала пауза. До Катриного слуху долинало стримане дихання замовклого лікаря.

— Зрозумійте, Катре… — почав лікар, і в його впевненому раніше голосі пролунали нотки сумніву. — Ваша мама, звичайно, знає про вас те, що їй можна й потрібно знати. Але бачитися вам зараз не можна. Повірте, для цього є досить переконливі причини.

Катря безутішно заплакала, і лікар, розуміючи стан дівчини, навіть не намагався її втішити. Невидимі сльози лоскотали Катрині щоки, вона відчувала їх тепло й солоний смак, підносила руку до обличчя — можливо, це їй тільки здавалось, що вона робить рукою такі прості мимовільні рухи.

— Я розумію вас, вам нелегко, — лікар старався говорити якомога переконливіше — йому треба було заспокоїти Катрю. — У вашому житті відбулися великі зміни. Ви втратили багато, але не все. Головне, ви живі, живий ваш неповторний внутрішній світ, ваші розум і почуття. Ви здатні думати, аналізувати, міркувати. Ви маєте запас життєвих вражень, молоду чіпку пам’ять. Ви можете вчитися, розвивати свої здібності, вдосконалюватися.

— Ні, лікарю! Я не можу жити в темноті, — Катря скористалась секундною паузою і заговорила, хвилюючись. — Поверніть мені світ, у якому я жила. Я хочу бачити людей, зірки й сонце, бігати по росі, милуватися заходом сонця і рвати квіти… Я дуже люблю квіти…

Катрин голос затремтів і затих.

— Заспокойтеся, прошу вас! — лікар угадав Катрин настрій і боявся нового спалаху. Щоб утішити її і відвернути від тяжких дум, запитав з надією:

— Ви любите музику?.. Я принесу вам цікаві записи з своєї колекції.

— Спасибі… Мені подобається Гріг.

Катря поринула у свої думки і якось непомітно для себе задрімала. Цього разу її сон був неглибоким, зі сновидіннями. Вона бігла по квітучому полю, в її вухах свистів вітер, хтось знайомий біг поряд з нею, вона відчувала на щоці гаряче дихання, відповідала на потиск дружньої руки…

Катря прокинулась, і перше, що вона почула, були мокрі ляскаючі звуки. Коли прислухалась, здогадалась — у кімнаті прибирали. Напевно, вже ранок. Лікар ще не прийшов, а може, вона й не чула його приходу — він десь поряд.

— Лікарю!.. Ви тут? — покликала Катря.

Пролунав голосний стук — хтось упустив швабру.

— Боже!.. Хто тут? — почувся зляканий жіночий голос.

— Це я… Катря Скворцова… Хіба ви мене не бачите?

— Боже, який страх! Та куди вони тебе засунули, люба?..

— Дивно… Хіба ви не в одній палаті зі мною? — заклопотано запитала Катря.

— Та що там лепечеш: “Палата, палата!”… Ніяк не можу зрозуміти, — з прикрістю відповів жіночий голос. — Я прибиральницею тут другий рік, ніяких палат не знаю.

— Так де ж я?.. — трохи не крикнула Катря.

— Та хто ти, люба!.. Ніяк не второпаю, не бачу я тебе. Тут отой… Інститут. Кібер… Кібернетики. Кругом шаф понаставляли, з машинами, що рахують…

— А лікар?.. Біля мене чергував лікар. Він повинен бути тут.

Катря відчула, що втрачає опору, і, як потопаючий за соломинку, вхопилась за останню надію.

— Немає тут ніяких лікарів. І не лікарня це… А заходить сюди Багров Ігор Іванович. Часто його бачу. Той, що борідку має… Та ще його начальство — академік Павло Васильович.

Прибиральниця стукала шваброю, щось говорила, говорила — Катря вже не слухала, її свідомість свердлила думка: це не клініка, не лікарня — її ошукали!.. Але навіщо?.. І раптом страшний здогад вразив її. Пригадався багатолюдний диспут, свідком якого довелося їй бути одного разу: йшла суперечка про штучний розум. Молодий вчений з рудою борідкою і в окулярах твердив, що неможливо штучним шляхом створити мозок, у всьому подібний до людського. Людина — суспільна істота, вона сформована суспільним середовищем, з яким зв’язана мільйонами важковловимих зв’язків. Змоделювати ці зв’язки штучним шляхом, мабуть, не пощастить. Але, якщо не можна взяти фортецю з ходу, нею можна оволодіти, здійснивши обхідний маневр. Вчений пропонував ввести в пам’ять ЕОМ інформацію живого людського мозку. Створений гібрид буде мати всі властивості людської особистості.

Катря гарячково роздумувала. Так ось звідки в неї відкрилася незвичайна здатність оперувати гігантськими числами!.. Страшна думка постала перед нею без прикрас: вона і є тим гібридом, про який мріяв на диспуті рудобородий вчений. А справжня Катря вже відокремлена від неї навіки, живе іншим незалежним життям, а можливо… Можливо, її взагалі немає серед живих, залишилася лише її тінь, відбита на гладенькій поверхні магнітної стрічки. Минуть роки, десятиріччя, віки, а вона, тінь дівчини, що колись жила, житиме на самоті, у тісному колі назавжди померклих спогадів і пробуджуватиметься до сліпого примарного життя за примхою експериментатора, що вставив магнітну стрічку у пам’ять обчислювальної машини.

Катрі раптом, як у мареві, пригадалось далеке дитинство: ось вона, маленька дівчинка, пробирається по тонкій колоді, що перекинута через глибоку канаву. Вона старається не дивитися у чорну прірву під ногами, але проти волі прірва, як магніт, притягує погляд, серце її зупиняється, тіло дерев’яніє, стає неслухняним — вона відчуває, що падає в яму, і з жаху кричить… Зараз Катрю охопило те ж саме почуття страху, який наростає, заповнює усі куточки свідомості. Вона летить у страшну прірву, і немає нікого поряд, хто б її врятував, утримав від падіння.

“Я божеволію?” — майнула гарячкова думка. Холонучи з жаху, дівчина закричала і раптом… побачила світло. Ні, це не марево. Вона досить чітко бачила яскраву світлу пляму на фоні білої стіни. Вона бачить! До неї повернувся зір — лікар виявився правим. Ось Катря почула звуки кроків — людина в білому халаті з рудою борідкою постала у її полі зору і привітно мовила знайомим голосом:

— Доброго ранку, Катре!.. Як вам спалось?

Витяг з історії хвороби: “…Доставлена в клініку в непритомному стані. Травма голови і нервовий струс викликали глибоке гальмування мовних центрів. Восьмої доби в хворої відновились слух і функції мовного апарату.

Пам’ять та інтелект — без видимих змін. Виявлена здатність здійснювати в думці складні арифметичні дії.

Під впливом нерухомості і втрати зору у хворої розвинувся комплекс власної неповноцінності, виникло стійке почуття страху, що могло істотно подіяти на відновний характер нервових процесів. За допомогою психологічного експерименту хворій навіяли, що її свідомість — продукт електронного мозку. Емоційний вибух, який настав слідом за цим, довів хвору до майже шокового стану, що, як і передбачалось, сприяло ефективному розгальмуванню зорового центру. Після цього видужання хворої пішло набагато успішніше… Виписана з клініки в задовільному стані”.