До потрібного будинку Степан Катрич не дістався: десь метрів за вісімсот авто зупинилося, мов укопане. Попереду стояв дивовижний знак: всередині скрипкового ключа стриміла в’януча квітка.

— Даруйте, сер, — зніяковіло розвів руки шофер. — Далі — приватна власність.

— А хіба можна їздити лише повз державні установи? — щиро здивувався Степан.

— Не всі легко переносять сучасний гамір, й коли маєш чим заплатити за тишу… — ухильно відповів водій.

Степану здалося, ніби він чогось не договорює. Втім за кілька днів перебування тут Катрич почав звикати до атмосфери натяків й напівправди. А може, це йому тільки здалося через погане знання мови? Доки розмірковував, машини й слід прохолов…

За місяць до подорожі на світовий конгрес молодого вченого охопило незбагненне тривожне передчуття. Майже фізично відчував — там з ним щось трапиться. А що оте “щось” не піддавалося суворій аналітичній перевірці, Катрич вкрай знервувався. Готував доповідь, старанно, педантично відпрацьовував відповіді на можливі запитання.

Він так змучився, що готовий вже був відмовитися від почесного відрядження.

Утримали від подібного кроку неможливість мотивувати відмову та чоловіча гордість. “Хочеш уникнути міста, де колись загинув твій дід й калікою залишився батько? Боїшся?” — картав себе.

Погодився остаточно.

Перші дні конгресу пройшли у буденній, діловій атмосфері. Щоправда, коли робив доповідь Катрич, зал був напівпорожній. Дехто вийшов, потім двоє зайшло.

Степан зібрався з думками, закінчив доповідь урочисто, навіть піднесено.

— Ми певні, — підсумував він, — що недалеко той день, коли людина забуде про похмуру низку віковічних хвороб. Століттями вважалися вони непереможними. Біокомплексні ліки — перший крок до їх подолання.

Відповівши на ряд запитань, Катрич зібрався було залишити зал, коли до нього підійшов витончений молодик і пластичним рухом тендітних рук простягнув візитну картку. На ній значилося: Йозеф-Марія Панк. Адвокатська контора “Панк та К°”.

На звороті рясніли номери телефонів.

— Діючи за дорученням мого друга Макса Крафта, — промовив молодик, — запрошую вас на гостину.

— До нього чи до вас?

— До нього.

— Несолідно якось. Ваш довіритель міг би сам запросити…

— Міг, — без тіні посмішки погодився несподіваний адвокат. — На жаль, він дуже зайнятий. Що відповісти пану магістру?

— Оскільки досі особисто незнайомий з паном Крафтом, мушу подумати.

— Двох годин вистачить?

— Цілком.

— Гаразд. О четвертій телефоную.

Порадився з товаришами. Думка була одностайна. Висловив її журналіст Микола Пшеничнов. Висвітлюючи хід конгресу, він добре знав, хто є хто.

— До Крафта слід завітати, — наполягав він. — Особа загадкова й неординарна. Років вісім тому він публікував одну за одною оригінальні праці з несподіваними висновками. Людина із статками, дуже заможна. Однак, коли не помиляюся, слава його значно перевищувала капітал і могла зрівнятися хіба що з його працелюбністю та прозорливістю. Деякі заздрісники розпускали плітки, ніби на нього працюють кілька світлих голів. Та хай що, але Крафт здобув визнання багатьох академій. Здається, його одностайно висували й на Нобелівську?

— Так. Але він відмовився, — доповнив інформацію журналіста професор Гейдадзе. — Не пристав він також й на пропозицію нашої Академії про встановлення прямих контактів.

— А далі?

— Припинив роботу. Деякий час газети мовчали, а тоді сповістили, що Крафт залишив науку, згорнув досліди, ліквідував лабораторію. Нині навіть фахівці забули про нього.

— Заради чого він це зробив? — не приховав подиву Катрич.

— Заради бізнесу та якихось окультних справ. Це якщо вірити газетам…

— Велика радість — зустрітися з новоспеченим астрологом чи спіритом! — зітнув плечима Катрич.

— Радощів, справді, мало, — мовив Гейдадзе, — та користь — безперечна. Не вірю в його відмову. Ми повинні знати, чим займається він тепер.

— Безумовно, — підтримав його журналіст. — Симптоматично: газети не випускають з поля зору жодного з багатіїв, пишуть про будь-яку дрібницю їхнього приватного життя. Тим часом про Крафта та сьогоденний стан його справ мовчать. Замовчуванням, як і музикою, завжди хтось диригує. Хто й навіщо?

— Облиш, — не здавався Степан. — Що нам дасть, коли дізнаємось, чим опікується новий “талановитий” капіталіст? Гудзики, капелюхи, нафта чи лікарські препарати — один біс.

— Різниця є, — озвався сивочолий академік Олден, який досі мовчав. — Родина Крафтів захопила електротехнічний та автомобільний ринки, має контрольні пакети акцій у десятку міжнародних консорціумів. Ніхто з того таємниці не робить. Діяльність же наймолодшого серед них оповита туманом…

— Можливо, примхи його вдачі? — висловив припущення Катрич.

— Не виключено, — засмоктав старий порожню люльку. — Але… Ось, коли палять, у люльці може бути лише одна річ — тютюн. Коли ж ні, хто скаже, що сховано в ній? Контрабандисти умудрилися героїн так переховувати.

— Не бачу зв’язку.

— Зараз побачиш. Вони вміють робити бізнес на всьому: на божевіллі й розумі, на коханні й ненависті, захопленні музикою та екзотичними папугами. Будь-яка надмірність, зрештою, комусь золотом брязкає в гаманець. Проте оригінальність в західній науці останнім часом вельми небезпечна. Саме таку й купує військово-промисловий комплекс.

— Не вийде, — усміхнувся Катрич, — на наших проблемах “яструби” й шеляга не зароблять.

— Ти так гадаєш? — звів густі брови Олден. — Антропологія також далека від зброї. Та це не завадило Гітлеру озброїти нею своїх суперменів. Найневинніший винахід не так вже й важко повернути в інший бік.

— Підтасовка! Гітлер користувався псевдонауковими посиланнями, котрі слугували йому лише ширмою для розбою. Тепер сліпих нема.

— По одній стежці справді двічі не обманеш. Проте де гарантії, що за кулісами військових та банкірів не визріває щось подібне? Тоді зрозуміло, чому мовчання дорожче від реклами.

— Де той фашизм, а де?..

— Можливо, ближче, ніж ти гадаєш, — урвав дискусію Олден. — Зараз ясно одне. Тобі треба зустрітися з Крафтом й розібратися на місці.

— А коли він не схоче відкривати секретів?

— Ну, то хоч побачиш кубло одного з справжніх володарів країни, — обізвався Пшеничнов. — Твої враження збагатять мої нариси. Мене ж на поріг не пустять. У Крафта до репортерів — алергія.

— Гаразд, умовили, — погодився Катрич.

Увечері за ним надіслали машину. Як не дивно, не службову, а таксі, котре не довезло його до місця призначення. Ось він тепер і стояв ні в сих, ні в тих. Глибина вулиці дедалі темнішала. Кроки шурхотіли по гравію. Проте шерхіт був якийсь незвичайний. Присвітивши ліхтариком, Степан побачив, що дорога встелена рожево-білими мушлями.

“Дорога — примха багатія! — подумав Катрич. — До моря — неблизький світ, а ще ж треба було відібрати “товар” по кольору. Проте гасять звуки вони непогано”.

Раптом десь вгорі спалахнуло гасло: “Увага! Власність Макса Крафта! Прохання розмовляти тихо!”

Ці слова горіли на фоні уже знайомого знаку: скрипковий ключ і в’януча квітка. Долаючи підсвідоме бажання притишити крок або й повернути назад, Катрич поминув яскравий заклик. Не встигла ще тінь вченого відокремитись від плями світла, як загорівся повий заклик: “Вітаю вашу неповторність!”

“Зворушливо до шоку!” — подумав Катрич. — Схоже, розмовлятимемо з набобом одними гаслами!”

Тим часом живопліт з одного боку порідшав. Нечутно відкрилася хвіртка. Вздовж неї спалахнули готичні літери: “Ласкаво просимо!”

Це запрошення дублювалося російською, англійською, іспанською та арабською мовами. Завершував його рівний стовпчик японських ієрогліфів.

Непомітно спрацювала якась автоматика. З’явився вхід. Перед очима постала велика веранда. Широкі двері були розчинені.

Ніким не зустрінутий, Катрич потрапив у великий зал. Довкруж панувала тиша. Та Степан відчув: за ним хтось стежить.

— Радий вітати вас! — почувся мелодійний голос. Його тембр здавався дивним — він ніби обіймав слухача м’якою, ніжною, заспокоюючою пеленою.

Людина, якій належав голос, сиділа на блакитній канапі з золотими китицями. Зграбна фігура, цупкі руки, про залізну міць яких легко було здогадатися.

— Сідайте, будь ласка, — дружньо і невимушено запропонував господар. — Розслабтеся. Адже ми давні знайомі, хоч ніколи не бачили один одного. Уважно стежу за вашими працями. Мушу зізнатися: вони викликають в мене і захоплення, і заздрість.

— Невже? — посміхнувся Катрич, опускаючись на канапу. — Я чув, що ви залишили наукову діяльність…

— Навіщо іронізувати? — мляво заперечив Крафт. — Кпини — поганий початок знайомства. Я вас запросив ось для чого…

Катрич відчув: голос його співрозмовника змінився. У нього з’явилися тривожні нотки. Та й сам Крафт зараз нагадував мисливця, який підбирається до дичини на влучний постріл.

— Чув, нібито у ваших вузах лікарі перед захистом диплома приймають клятву Гіпократа. Чи не так?

— Обов’язково, — ствердив Степан, дещо здивований поворотом розмови.

— Отже, лікар повинен допомогти хворому, незалежно від ставлення до нього?

— Звичайно. Приходимо на допомогу хворій людині, хто б вона не була.

— Тоді вважайте, колего, мене за такого хворого. Потребую вашої допомоги.

— Дивно. Виглядаєте напрочуд здоровим.

— Зовнішність оманлива. Крім того, не все слід розуміти буквально. Моя хвороба, моя біда дещо іншого характеру.

— А саме?

— Не поспішайте. Маємо час. І не дивіться на мене так. Репортери припустилися неточності, оповістивши, нібито Крафт ліквідував лабораторію й припинив досліди… Насправді все інакше та набагато складніше. Якщо ви погодитесь оглянути мої наукові пенати, нам буде легше порозумітися.

— Бажання господаря — закон! — промовив Катрич, тамуючи зацікавленість.

— Мушу попередити: все, що тут побачите, не підлягає розголосу. Покладаюся на вашу порядність.

Останнє речення Крафт промовив уже на ходу. Засвітилися різнокольорові китайські ліхтарики в глибині залу. Відчинилися легкі двері. Вчені потрапили до лабораторії. На прямокутних столах виблискували чашки Петрі, кришталево вигравали ряди пробірок у штативах. Катричеву увагу привернула ніша, в якій він побачив предмет, що символізував епоху середньовіччя.

— Невже реторта? — зачудувався гість.

— Так, саме вона. Якщо ви помітили — срібна. Людство звело різноманітні пам’ятники: королям, тваринам, бджолі й довгоносику… А це — пам’ятник лабораторному посуду. Наскільки мені відомо, єдиний у світі… Хіба не прислужилася реторта відкриттю багатьох сучасних див? Хоч згодом її витіснили ампули, зручніші для механічного запаювання, та що з того? Реторта тут, в мене, можливо, востаннє допомогла людству.

Крафтові очі сповнилися вогнем. Він не бачив вже Катрича, не бачив лабораторії.

— Надто довго мовчав, — продовжував він, — виношуючи винахід. Потім мовчав, ховаючи його від людських очей. Ви перший побачите його, бо як фахівець можете оцінити, а як людина не викликаєте в мене підозри у марнолюбстві… Вісім років тому йшов тим же шляхом, що й ви зараз. Не критимусь: мене не обходили голодуючі, не навчений вболівати і за все людство. Проте хотів створити колонії бактерій, грибків, чого завгодно, аби одержувати дешевий білок у необмеженій кількості. Навіть невігласу зрозуміло, які широкі, прямо таки фантастичні можливості відкрило б це. Зараз, коли білків не вистачає, коли вмирають не від голоду, а від споживання неповноцінних продуктів, білок робиться золотом. Що кажу? Дорожчим від золота!

— Мріялося створити фонд білкової валюти?

— Чому “мріялося”? Вже був на порозі його створення. Не вистачало дрібниці: потрібно було знайти чинники, що змусили б мікроорганізми відновлюватися максимально швидко.

— За рахунок чого?

— Здогадайтеся.

— Отак одразу?

— Добре… Що найцінніше в повітрі?

— Для людини?

— Звичайно.

— Кисень.

— Десять років тому відповів би приблизно так само. Але це помилка. Незабутній Гемфрі мав рацію, твердячи інакше. Кисень, безперечно, потрібний людині. Але багато бактерій обходяться без нього. Азот — ось що необхідно всім! Мої малюки живилися майже ним. Одного разу, спостерігаючи за ними на екрані, я мало не знепритомнів. Не від ядухи — причиною була несподівана здогадка. О, це була найщасливіша година мого життя! Я знайшов ключ до розв’язання проблеми. Це був азот. Проте радість виявилася передчасною: збільшуючи кількість цього елементу, міг прискорювати процес відтворення колоній в десятки тисяч разів. Не дивіться на мене, як на божевільного. Швидкість, яка вам здається дивовижною, не влаштовувала мене. Потрібно було досягти мільйонів… Слід було виділити чинник прискорення в чистому вигляді. Тоді — підсилити його дію. До того ж, не завадило б і на вищих організмах з’ясувати, як позначиться харчування лише одним “азотним” білком.

— Ви знайшли відповіді на обидва запитання? — насторожився Катрич, не в змозі приховати хвилювання.

— Перша коштувала мені року життя. Друга принесла несподіванку. Одначе ми тут затрималися…

Крафт торкнувся якоїсь кнопки. Частина підлоги втопилася, відкриваючи сходи. Вчені спустилися до підземелля. Тут панувало яскраве світло. Гнучкі ліани створювали кілька зелених завіс. Макс легко розсунув першу з них, запрошуючи гостя за собою. Далі майже всю площу займали великі вольєри. За гратами першої з них Степан побачив істот, що нагадували білих щурів.

Гризуни вражали розмірами. Дорослі були завбільшки з кішку, малеча нагадувала байбаків.

Було щось гротескне в цих тваринах. У широких клітках юрмилися какаду, стрибали мавпи, грілися під лампами штучного освітлення плазуни. Почуття химерності зростало, воно дратувало, мов примітивна хитрість простого запитання, відповіді на яке не знаходиш.

— У дитинстві, — розважливо говорив Крафт, — мріяв про власний зоопарк. Продумав все до дрібниць. Мрія моя здійснилася: ви бачите не просто зоопарк, який не має собі рівних. Ви бачите зоопарк, що належить Максу Крафту. Наймодерніший та найгуманніший.

— Навіщо стільки пафосу? Я не купую його, ви — не продаєте.

— Зоопарк є, — вів своєї Макс, не звертаючи уваги на репліку, — але мрія вмерла. Вона загинула того клятого чорного дня, коли годування тварин бактеріальним білком принесло мені другу відповідь, на яку я не сподівався.

— Тварини хворіють?

— Вони здоровіші від нас з вами.

— Надмірний розмір?

— Пхе! Міг би їх вигодувати хоч до мамонта. Вчасно зупинився — розтрощать місто.

— Зміна будови?

— Це вже ближче до істини. Шкода, бракує часу. Мушу вам допомогти. Справді, спочатку годування позначилося на розмірах. Далі почали виникати зміни характеру й поведінки. Тварини, які досі живилися травою й вважалися миролюбними, зробилися хижими та підступними. Хижі ж втрачали агресивність і кровожерливість. Перебудова торкнулася всього: інстинкту материнства, способу пересування, здатності стрибати чи бігати. Міг би показати вам вайлуватого лева, жирафу з чудовим голосом. Іншим став морж, що зненавидів водойму, бегемот, який кожен день ламав дерева, намагаючись видертись на них. Злива змін, швидка та невпинна, відвернула мою увагу від головного. Спробуйте зосередитись, коли сьогодні слона годуєш капустою, а за тиждень він переходить лише на морську рибу… Одне слово, настала криза. Звичайно, міг продати деякі екземпляри. Але де гарантія, що зміни, прогресуючи далі, не відкриють мого секрету в чужих руках? І все ж наважився. Почав відбирати, переглядаючи живу колекцію. Думки про розлуку краяли серце. Радше відмовився б від себе, ніж од них, моїх справжніх друзів!

— Невже ви так ненавидите людей?

— Я боюся їх! Я їх не знаю! Вони — ворожі мені! — у нападі надмірної відвертості вигукнув господар. Судома гидливості та відрази спотворила його риси. — Роздивляючись всіх по черзі, — продовжував він, — вперше помітив — змінюються обриси та вираз облич!

Він так й мовив “облич”, не намагаючись підшукати друге слово.

— Вони почали розвиватися у зворотному напрямку. Нагадували своїх пращурів. Втім, краще раз побачити…

Він ступив під тугу зелену завісу, поманивши Катрича. У зіниці вдарило яскраве світло. Степан зажмуривсь мимоволі. Коли ж розтулив повіки, остовпів. По стінах віварію тяглися суцільні надміцні, броньовані, та все ж прозорі плити. В найближчому закапелку ніжно голубило пташенят дивовижне створіння з пазурами на крилах та зубастою пащею ящера.

— Археоптерикс? — запитав нерішуче Катрич.

— І так, і ні. Не соромтеся здатися невігласом. Ви ж не фахівець по викопній фауні. Одначе й фахівці не второпали б тут нічого. Швидше всього, помилилися б у визначенні цього монстра. Бактеріальний білок повернув розвиток тварини у зворотний бік.

— Фантастика!

— Цілковита реальність. Можете побачити невеличких птеродактилів. Такої метаморфози зазнала звичайна ящірка. Певне, її предки колись літали…

— І оце все тримається за сімома замками — тільки для себе? Це ж злочин!

Макс зів’яв.

— А хіба люди чимось допомогли мені? — Його пальці ворушилися, немов клішні рака-відлюдника.

— Показане вам — лише парадний фасад, косметичний камуфляж труднощів. Коли б здогадався, до чого дійде, знищив би все. Перебудова лише починалася. Мене ж мов би лихий поплутав. Десь через тиждень після прозріння до мене завітав представник поважного зооконцерну. Вони відловлюють тварин і гендлюють ними років уже зо двісті. Невідомо, яку частину легально, а яку контрабандою вивозять з країн третього світу. Вступив з ним в переговори. Спочатку йшлося на добре. Представник концерну придбав чимало видів. Натякнув, що розрахунки можливі й золотом. Мені гарантували таємницю купівлі. Чого кращого бажати? Перспективи відкрилися райдужні, На біду, тоді-то й здогадався: дослід можна перенести на людей. Каюся, я — вчений, але комерсант сидить у мені в кількох поколіннях. Швидко підрахував, який матиму зиск. Погано знаюся на людях, але чув: серед них багато таких, які хочуть змінити зовнішність. Жагуче бажають зникнути від кредиторів чи обійти закон. Вони вдаються до пластичних операцій. Такі операції дуже дорогі. Проте до них вдаються, хоча й знають, що в багатьох випадках пластика не рятує. Криміналісти враховують її можливості, приватні детективи — теж. Одночасно доводиться страждати. Біль, знятий на час операції, повертається згодом.

— Є ж певні ліки, — зауважив Катрич.

— Натяк на них. Наосліп намагаються пом’якшити кліматичні впливи на хронічно хворих. Що ж казати про знервованих здорових? Злива, дощ чи сніг, перепади атмосферного тиску — і “нове” обличчя ниє кожним рубцем.

— Покидьки, — пробурмотів Катрич.

— О, тепер гидуєте ви. Мій спосіб — благородніший. Ніяких рубців, без протоколів операцій, патякаючих асистентів та слабких на язик медичних сестер. Скажете, не мав права легковажити? Переносити експеримент на людей? Якщо не пошкодував тварин, то що мені люди? Перші ж спроби окрилили. Стовідсотковий успіх!

— Його належно б оцінила прокуратура…

— Яким чином? Був обережним. Клініка — в закутку зоосаду, контрагенти менше всього зацікавлені в рекламі. Відсутність сторонніх свідків.

— Коли все йде так добре, навіщо вам я?

— Вся біда в тому, що я вдруге помилився. Таємниця розкрилася найнесподіванішим чином. Вибовтав усе один з “ощасливлених”. І кому? Військовим злочинцям, людям, на руках яких кров сотень людей.

— Ви маєте на увазі фашистів?

Крафт ствердно хитнув головою:

— Вони знайшли мене. Виходу не було. Пригрозили розкрити мою таємницю перед законом. Запропонували вдесятеро більше, ніж одержував.

— А совість?

— Облиште мораль. Йшлося про існування. Проби пройшли успішно. Рідна мати не впізнала б.

У грудях Степана наростав гнів:

— Заради нікчемного золота й сатанинської пихи ви рятували людожерів, вбивць, катів! Немає на вас кари!

Крафт зіщулився, знітився. Де й поділася самовпевненість.

— Кара настала, — нарешті прошепотів він. — За все одразу: за шалені гроші, байдужість та легковажність, нехтування наукою й законами.

— За зраду пам’яті загиблих, — вставив Катрич.

Макс не чув і не помічав його. Втупивши очі в землю, продовжував:

— Мені здавалося, що процес перетворень повільний. Вони ж поспішали й підганяли мене. Дуже швидко з’ясувалося: зміни в людей відбуваються активніше, ніж у тварин. Причому у тому ж самому зворотному напрямку. Через сім—вісім місяців клієнти набули мавпоподібних, нелюдських ознак. Тепер доводиться розплачуватися. За плечима в них — могутня організація з необмеженими коштами та підпільним впливом. Ще не позбавили мене фінансової підтримки, та поставили умову: потерпілим будь-що треба повернути природну зовнішність.

— Ну, то повертайте! Маскуйте недолюдків, яких сама доля затаврувала!

— Як? Не вмію. До речі, ви теж у їхніх руках. Ви знайомі з Йозефом-Маріею Панком? Він справді адвокат. Тільки не мій — неофашистський. І нашу зустріч влаштували неофашисти. Вони стежать, щоб жодна муха не вислизнула звідси.

— Допустимо. Мої товариші знають, де я. Викрасти мене важко. Оплутати неможливо. Залякати? Марні спроби. Мене шукатимуть.

— Це передбачено. Вам звідси не вийти.

— Досить погроз! — урвав господаря Катрич. — Що вам від мене треба?

— О, бачу, діловий підхід. Не гнівайтесь на мене: ми зв’язані однією мотузкою. Від вас не вимагають зради. Трохи допоможете мені. Ваші біоконтактні ліки при деякій модифікації стануть гальмом, а як поталанить, то й повернуть процес…

— Загнали вбивць у звірину подобу, а тепер вимагаєте від мене, аби їм людську повернув?

— Хіба самі? Разом зі мною. Помічників не бракуватиме. Зрештою, ви самі сказали: обов’язок лікаря допомагати хворим.

— А коли не дам згоди?

— Тоді ви надто багато знаєте, щоб жити.

— Так от: не згоден. І робіть зі мною, що хочете.

— Не кваптеся! — перепинив Крафт. — Не все сказав. Повинні знати: загинете не як патріот, як зрадник Вітчизни. “Вільна” преса оформить версію належним чином.

— Відповідь залишається в силі, — випроставсь Катрич. — Вимагаю випустити мене звідси!

— Ніколи й нізащо! — люто засичав Крафт. — Заночуєте в отій вільній клітці. Надивитесь на тих, ким самі станете завтра. Задня стінка тонша. Але випробовувати її на міцність не раджу: по ній та паркану проведено струм високої напруги. Легкий дотик до неї перетворить вас на купку попелу. Нам було б прикро втратити таку світлу голову.

Мов з-під землі, виросли два охоронці. Один з них мовчки вхопив вченого й заштовхнув у клітку.

Вона була простора. Коли доходив до зовнішньої стіни, спалахувало іронічне побажання: “На добраніч!” Коли наближався до задньої, загорялося погрозливе застереження: “Обережно! Висока напруга!”

Минали години. Гули ноги, паморочилася голова. Виходу не було.

Зненацька згасло світло. “Заощаджують електрику?” — промайнула думка. Одначе не горіли й контрольні світильники. “Ні, на економію не схоже”,— відкинув здогадку.

“Стривай, стривай! — промайнув спогад. Вечірні газети писали про електриків, які загрожували страйком. Невже оце він почався?”

Підбіг до задньої стіни. Світлові попередження не горіли. Натиснув і продавив стінку. Далі — паркан. Підтягнувся на руках, обдираючи шкіру об колючий дріт…

Свіже повітря холодило голову. Біг, не звертаючи уваги на біль у правій нозі. Лише діставшись до центральної вулиці, перейшов на ходу. Погоні, здається, не було.

Раптово пролунав постріл. Катрич впав на асфальт. Останнє, що побачив, — яскравий вибух блакитної блискавки.

Опритомнів у білій палаті. Повільно випливло, схилилося над ним бронзове обличчя. Це був Гейдадзе. За ним стояли Олден з Пшеничновим.

— Де Крафт?

— Мовчи. Тобі не дозволено розмовляти. Про все довідаєшся згодом. Ми знаємо про твою пригоду.

Минула доба, поки потерпілому дозволили рухатися. До нього завітав Пшеничнов. Подав газету.

— Читай. Тобі буде дуже цікаво.

“Вчора на віллі відомого вченого М.Крафта, — читав Катрич, — виникла пожежа. Фахівці вважають, що її причиною стало коротке замикання, викликане раптовим відімкненням струму. Зусилля поліції та чотирьох пожежних команд виявились марними. В полум’ї загинули унікальні розробки, колекції та коштовності доктора. Не вцілів і сам господар. За попередніми підрахунками, збитки становлять близько 15 мільйонів марок”.

Катрич згадав свої відвідини лабораторії Крафта. При сонячному світлі вони здалися химерним, жахливим сном. Чи ж були? Ворухнув рукою. Біль нагадав: так, були.

— Тобі пора до ліжка, — нагадав Микола.

Степан повернув до будівлі. В синій глибині неба кружляли біло-рожеві й сизі голуби…