Голова випускної екзаменаційної комісії Міжнародної Академії Космонавтики доктор Франчак здавався доброзичливим і балакучим чоловіком з білявою, коротенько підстриженою головою. Такими рано чи пізно стають майже всі генерали, якщо, звичайно, вчасно виходять у відставку.

На колишньому генералові були джинси та картата сорочка з одкритим коміром. На ногах — замшеві чобітки з низькими й широкими халявами. В цьому вбранні нині важко було впізнати того уславленого космонавта, котрий двадцять п’ять років тому очолив першу експедицію до сузір’я Білих Лебедів.

Кожного випускника Міжнародної Академії Космонавтики, що підходив до нього карбованим кроком, старий космонавт панібратськи поплескував по плечах, — мовляв, навіщо так оглушливо гриміти підборами такого знаменного дня, — а потім, досить міцно прихопивши за рукава курсантського мундира, довірливо говорив:

— Ти справжній мужчина, синку! Адже протягом п’яти років навчання в Міжнародній Академії Космонавтики жодного разу не пошкодував, що надумав вступити сюди. Тепер ти скінчив цей славний заклад і перед тобою з’явився вибір: або залишитись у наземних службах космодромів, або стати пілотом космічних кораблів. Завтра в тебе перший самостійний політ. Пам’ятай, що від нього залежить твоє майбутнє, і нехай тобі щастить.

— Я готовий, сер, — так само, як і інші, козирнув у відповідь випускник Ірвінг Інтем.

А повернувшись до строю, він подумав, що коли б голова випускної комісії закликав курсантів не забувати, що незалежно від температури за бортом космічного корабля два помножити на два однаково дорівнюватиме чотирьом, у цьому було б стільки ж глузду, як і в його просторікуванні з приводу завтрашніх польотів. Адже всім було відоме статистичне зведення про те, що лише десять з половиною відсотків випускників успішно справляються з польотом і разом зі званням “Пілот космічного корабля першого ступеня” отримують право літати. Решта ж залишається назавжди прикутою до наземних служб космодромів, і про жодну переекзаменовку не може бути й мови.

Усе це було вчора. А сьогодні Ірвінг Інтем, сидячи за пультом управління одномісного космічного корабля, призначеного для перевезення пошти на відстані середньої дальності, думав про те, що старий доктор Франчак мав, вочевидь, рацію: Ірвінгу й справді слід було б пошкодувати, що п’ять років тому він вступив до Міжнародної Академії Космонавтики…

Перші чотири години після старту все йшло нормально. Та й сам старт Ірвінг переніс навдивовижу легко, попри те, що через застарілу конструкцію поштового космічного корабля стартове перевантаження було тут чималим. І раптом на початку п’ятої години в кабіні спрацював сигнал тривоги.

— Друзяко, — звернувся чийсь невидимий голос до Ірвінга, — на нас чекають неприємності!

Зо два роки тому на всіх космічних кораблях сирени, котрі в разі тривоги завивали на всі голоси, було замінено балакучими приладами-жартунами, підключеними до комп’ютера пульта управління. І хоча космопсихологи дійшли висновку, що подібні бравурні теревені краще діють на пілота, ніж страхітливе виття сирени, Ірвінга від переляку аж зсудомило.

Ірвінг добряче пам’ятав той найперший у житті випадок, коли перелякався, як заєць, якого підстерегла лисиця.

Це сталося взимку, Ірвінгу щойно виповнилося чотири роки. Батько, котрий працював тоді мийником універсального магазину, повіз його на санчатах, що подарував їх на день народження.

За кілька кварталів од будинку починалось залізничне полотно. Вони з батьком спустилися вниз насипом і підійшли до рейок. Тоді ще користувалися грошима, й батько Ірвінга поклав на рейку двійко чи трійко дрібних монеток.

Скоро вони почули ритмічне стугоніння, що наближалось і ставало дедалі гучнішим. Незабаром з пітьми виринуло триоке виюче чудисько. Ірвінг, не відриваючись, неначе загіпнотизований, дивився на прожектори потяга.

Батько відніс його метрів за п’ятнадцять від полотна, і звідси Ірвінг помахав машиністові поїзда рукою.

— Ти бачив, він помахав тобі у відповідь?! — у захваті волав батько, прагнучи перекричати гудіння товарних вагонів, що летіли повз нього. — Ні, ти бачив, як він помахав рукою? — шарпав сина. — Висунувся з кабіни й помахав!..

Та Ірвінг мовчав. Потяг давно пройшов, принишкнув здійнятий ним вітер, падали на землю великі пухнасті сніжинки. Мийник вікон універсального магазину нахилився до сина й сердито запитав:

— Так ти що, справді не бачив, як машиніст помахав тобі рукою?

— Звичайно, бачив, — раптом заплакав Ірвінг, хоча він навіть не встиг розгледіти, чи був взагалі в кабіні машиніст — може, потягом керував робот.

— Що бачив? — з недовірою спитав батько.

— Як помахав…

Батько Ірвінга раптом страшенно зрадів, дзвінко засміявся, неначе почув щось справді надзвичайно важливе, потім витер Ірвінгу сльози вовняною рукавичкою й гукнув:

— Тоді — гайда до рейок гроші шукати!

І першим побіг до залізничного полотна.

Вони знайшли лише одну монетку. Вона прилипла до рейки, розпластана, як препарована жабка із шкільного підручника зоології.

Батько підняв монетку й віддав її синові:

— На пам’ять.

Ірвінг поклав її до кишені своєї чорної кроликової шубки. Тоді батько посадовив його на санчата й повіз вгору по насипу.

Насип був крутим, тому він тягнув санчата, взявши трохи праворуч, що було легше. За кілька метрів до кінця підйому вони перехилились надто сильно, й Ірвінг випав на сніг. Та мийник вікон універсального магазину нічого не побачив і не відчув. Він спокійно дряпався вгору, тягнучи за собою порожні санчата. І тоді Ірвінг уперше відчув той страх, що кригою схоплює все всередині. Він не пам’ятав, чи спітніли в нього тоді долоні. Та в пам’яті залишилось, як пронизливо він закричав, прагнучи вцілити голосом в батькову спину, що повільно щезала в снігопаді.

Батько почув і обернувсь. Побачивши, що сталося, він повернувся за Ірвінгом і, знову саджаючи його в санчата, засміявся:

— Так ти, виявляється, ще й боягуз!

Вдома в Ірвінга почалась істерика. А коли мати його заспокоїла, він тихенько виліз із ліжка, нишком вийшов до передпокою, вийняв із кишені своєї шубки розчавлену колесами потяга монетку й кинув її в унітаз.

Потому Ірвінгові доводилось неодноразово потерпати від страху. Проте такий переляк, як тоді, в чотирирічному віці, підчатував Ірвінга лише раз. Це сталося невдовзі перед закінченням коледжу. Пізно ввечері Ірвінг повертався додому після тренувань з боксу. В їхньому містечку тоді ще користувались трамваєм, який, сварячись на час, по-дідуганівськи шаркаючи колесами, тинявся вулицями за маршрутом залізничний буфет—перукарня.

Ірвінг був єдиним пасажиром у салоні. Після виснажливого тренування хотілося спати. Однак тільки-но він починав куняти, зіпершись головою на спинку переднього сидіння, тієї ж миті жінка-водій, увімкнувши мікрофон на повну потужність, гучним голосом, що зовсім не пасував її втомленому іконописному обличчю, оголошувала чергову зупинку, або попереджала, що за проїзд в трамваї треба розраховуватись вчасно, або нагадувала, яке сьогодні число, день тижня, місяць і рік. А коли ж Ірвінг, нарешті, задрімав, жінка-водій заволала щосили в мікрофон:

— Спати в трамваї заборонено! Ви чуєте? — Її голос став зриватись на істерику. — Спати не можна! Негайно просніться!

Ірвінг, стенувши плечима, кивнув головою на знак згоди й спробував посміхнутись скривленому обличчю жінки, що тривожно дивилось на нього крізь дзеркало заднього огляду. І тієї ж миті знов заснув, встигнувши помітити, що трамвай, астматично задихаючись, пнеться вгору крутим узвозом.

Прокинувся Ірвінг від того, що хтось торсав його за плече. Відкривши очі, побачив водія трамвая. Вагон стояв, жінка досить боляче смикала його за сорочку.

— Я ж вас просила не спати! Ну, просніться негайно! Чуєте — негайно! Я благаю вас, — додала вона втомлено.

— Я вже не сплю, — пробурмотів Ірвінг і раптом відчув, як разом із трамваєм летить у прірву.

Миттю скинувши із себе сон, він побачив, що трамвай справді летить, лише не в прірву, а назад, униз, що він, набираючи дедалі більшої швидкості, котиться з узвозу, на який щойно видряпався. А ще Ірвінг звернув увагу, що кабіна водія зовсім порожня…

Світло вуличних ліхтарів, повз які проносився кинутий напризволяще трамвай, тривожно відбивалося в Ірвінгових очах. Він розумів, що треба скочити, вибити ногою вікно й вистрибнути з трамвая, котрий щомиті може у щось врізатись чи просто злетіти з рейок. Та страх, який прикув Ірвінга до трамвайного сидіння, був сильнішим за здоровий глузд. Ірвінг заплющив очі…

Тим часом вагон почав пригальмовувати й скоро зовсім зупинився. Ірвінг сидів, не наважуючись ворухнутись, аж поки позаду не почув клацання металу. Ірвінг по-вовчому обернувсь на нього всім тілом і побачив, як, стрімко відкинувши від себе дверцята другої водійської кабіни, що знаходилась в протилежній частині пасажирського салону, до нього поспішає та ж таки жінка-водій.

— Я ж вам наказувала, — розплакалась вона, наблизившись до Ірвінга, — я ж вас благала: не спіть, не спіть! Ви бачили колись, як на друзки розлітається трамвайне скло, якщо вдарити по ньому ногою?

Ірвінг похитав головою у відповідь.

— А ви знаєте, яке воно дороге, це кляте скло?

— Де ми? — пошепки відповів запитанням на запитання Ірвінг.

Жінка-водій трохи заспокоїлась, дістала з рукава носовичок і, витираючи сльози, пояснила:

— Біля депо. Ми піднялися вгору, обминули стрілку й іншою вже колією спустились сюди…

— Я не став би бити скло, — рішуче мовив Ірвінг, дивлячись крізь жінку.

— Я вже розумію, що не стали б, — посміхнулась вона. — Ви — мужня людина. А от інший розбив би. А потім плати з кишені…

Усе свідоме життя Ірвінгові доводилось старанно приховувати, що він — боягуз. Тому захопився боксом і три роки поспіль посідав у коледжі перше місце з цього виду спорту. В навчанні він також не пас задніх. У Міжнародній Академії Космонавтики ходив серед відмінників.

Командування Академії вважало його людиною сміливою, навіть дещо шибайголовою. Особливо перелякав він усіх на другому курсі, під час навчальних парашутних стрибків з приводненням.

Курсанти стрибали над широкою й глибокою річкою Тірза. Під час приводнення парашутист повинен був спочатку відстібнути нижні обхвати, потому розкрити грудну перемичку. Після цього мав сидіти в лямках системи, наче на гойдалці, аж поки не торкався води. Тоді треба було відштовхнутись від системи, щоб купол парашута не накрив з головою.

Курсанти стрибали групами по п’ять чоловік. Ірвінг залишив літак останнім. З землі було добре видно, як приблизно на сімдесятиметровій висоті Ірвінг одстібнув парашут і стрімко полетів униз.

— Курсанте, наказую негайно розпочати гальмування, розкриливши руки! — встиг кілька разів вигукнути крізь потужний радіопідсилювач підполковник, що керував стрибками.

Ірвінгові пощастило. Він приводнився на глибокому місці й увійшов у воду майже вертикально. Його відразу ж підібрав один із катерів, що чергував на Тірзі. Ще за п’ятнадцять хвилин Ірвінг опинився в госпіталі, де пробув кілька годин.

Він відбувся трьома синцями та доганою від командування, котра була скасована відразу ж після того, як Ірвінг пояснив причини свого вчинку. Натомість йому оголосили подяку за кмітливість та мужність. Але сам Ірвінг знав: це — подяка за боягузтво. Бо саме воно було рушієм його рішення позбутись парашута.

Коли до землі залишалось метрів сімдесят, Ірвінга почало зносити вітром до верхів’я річки, де потужний буксир тягнув молом кілька кілометрів свіжозваленої деревини. Ірвінг миттєво збагнув, що в разі приводнення у верхів’ї Тірзи він буде затягнений під колоди й розчавлений ними. І тоді страх, що охопив його, примусив одстібнутися від парашута, аби в такий маловірогідний спосіб спробувати врятувати своє життя. Того разу йому це вдалося… А ось нині, коли комп’ютер байдужим голосом сповіщав про тривогу…

— Що сталося? — спитав Ірвінг.

— Не завадило б вийти прогулятись, — весело почав пояснювати комп’ютер. — Перпендикулярним до нас курсом рухається метеорит. Маса — в півтора раза більша від нашої.

Він замовкнув.

— Ну, а далі що?! — поквапив його Ірвінг.

— А що далі? — комп’ютер, здавалося, хизується своєю байдужістю й спокоєм. — А далі — нічого. Вріжеться він у нас — і приїхали. Бо зустрічаємося ми з ним в одній точці…

Ірвінг помовчав кілька секунд, дихаючи якомога глибше, аби, ставлячи комп’ютерові наступне запитання, не заїкатись.

— Що ж робити? — спитав він нарешті.

— Зливати воду, — пожартував комп’ютер.

— А шанси є?

— У тебе — так. Ти можеш катапультуватись. А я, вважай, уже перебуваю по той бік добра й зла.

Ірвінг розізлився на машину:

— Що за недоречні жарти?

Комп’ютер посерйознішав:

— У даному випадку є лише один варіант: залишити корабель. І мене… — він знову перейшов на пустотливий тон. — Отже, допоміжно-катапультна ракета подана…

— До цього рішення я і сам якось дійшов би, — буркнув Ірвінг, намагаючись всередині скафандра витерти спітнілі від страху долоні. — Скільки ще маємо часу?

— Тридцять вісім хвилин.

Ірвінг тоскно подивився в бік відсіку, де зеленів аварійний люк для переходу в допоміжну ракету. У ній не було автопілота, а враховуючи, що стартувати б їй довелося з борту тихохідного корабля застарілої конструкції, Ірвінгові шанси залишитися живим і дістатись на Землю були зведені нанівець.

Поштовий корабель, наче по рейках, рухався двома паралельними променями, що стабільно проектувалися з Землі. Тому навіть на міліметр змінити орбіту, аби уникнути зіткнення з метеоритом, Ірвінг не міг. Але ж у нього була ще одна змога врятувати життя, про яку він одразу не подумав. Якщо розвинути максимальну швидкість, можна проскочити перед метеоритом. Звичайно, після прийняття такого рішення можливість літати буде втрачена для Ірвінга назавжди. А втім, працюють же якось люди і в наземних службах космодромів…

— Давай спробуємо застосувати форсаж на двигуни, — запропонував Ірвінг комп’ютерові.

З хвилину той займався підрахунками, аж ось нарешті видав інформацію:

— Цим самим ти, здається, врятуєш моє життя. Якщо обшивка витримає, якщо двигуни не підведуть, — неначе проскочимо. Так що натисни на педалі!

Ірвінг зробив кілька глибоких вдихів і видихів, аби серце не вискакувало з грудей, потім спробував встановити ноги так, щоб вони не тремтіли, й простягнув руку до реле швидкостей…

* * *

— …Сміливий цей хлопець Ірвінг Інтем, — зауважив голова випускної екзаменаційної комісії Міжнародної Академії Космонавтики доктор Франчак. Він уважно стежив за екраном монітора, на якому було видно Ірвінга, що почав збільшувати швидкість поштового корабля. — Він прийняв найвідчайдушніше, але, як на мене, найслушніше рішення.

— Маєте рацію, сер, — поштиво кивнув головою один з його помічників.

— Звичайно ж, маю рацію! — усміхнувся доктор Франчак. — Я був таким самим, як і він. І попри класичне правило космічної служби про те, що збереження космічного корабля, коли, звичайно, на ньому нема пасажирів, не варте життя космонавта, ніколи б не катапультувався, аж поки не використав би останню можливість врятувати корабель.

— Це один із кращих наших курсантів, — зауважив хтось із присутніх. — Пам’ятаєте, сер, ви звернули на нього увагу ще кілька років тому, під час навчальних стрибків у воду?..

— Ні, не пам’ятаю, — сухо відповів доктор Франчак. — Та що б там не було, цей мужній хлопець може вважати, що звання пілота космічних кораблів йому вже присвоєно.

Трохи помовчавши, додав:

— Гадаю, він далеко піде. Мужні люди завжди далеко йдуть…