Леопард у відчаї робив довжелезні стрибки, та Сергійко теж не барився: відстань між ними невпинно скорочувалася. Шалена гонитва наближалася до кінця. Сергійко підніс вінчестера, і леопард, втративши останню надію, закляк на місці, а тоді поплазував до хлопця, запобігливо помахуючи хвостом.

Сергійко торжествував.

— Начувайся! — промовив він і вже ладен був зв’язати хижака міцною ліаною, аж раптом той відкрив пащу і приємним голосом Миколи Васильовича Грубенка мовив:

— Доброго ранку, товариші!

Не вельми гучний голос мав Микола Васильович, але почути його міг кожен.

Він любесенько собі вмостився в зручному фотелі в майже порожній кімнаті-студії, думав про те, щоб ненароком не чхнути і не зашурхотіти папером, а вже радіо розносило його слова на всі боки, і, геть не до речі, збудило столичного школяра — і саме тої миті, коли Сергійко в помаранчево-спекотній Африці наздоганяв леопарда.

— …ву гімнастику! — почув хлопчик і остаточно прокинувся.

Африки й сліду не стало. У вікно зазирав застуджений ранок — впусти погрітися! Та ніч не квапилася йти. Вона ковзнула кімнатою, попестила м’якими долонями меблі — заколисувала дерев’яних чотириногих. Мстиво хукнула на шибку, щоб не запітніла. На вулиці ж бо осінь, яка невідомо на кого образилася, а тому супилася й рюмсала без перерви.

Шафа спала навстоячки, наче слон, тільки трошки підігнула товстенькі короткі ніжки й сперлася спиною на стіну.

— Е-е-х! — солодко позіхнув хлопчик і обхопив руками подушку. Під нею він мав старенького іграшкового літака. Ну й що ж тут смішного? Сергійко й гадки не мав із ним гратися — чи він маленький? Просто від дуже шанував авіацію, а тому полюбляв усе крилате: жуків, горобців, літаки. А з тим, кого любиш, хіба легко розлучатися, хоч би й на ніч?

Сергійко перевірив, чи на місці його приятель, заплющив очі і здивувався. Ще б пак! Адже він побачив таке, що не кожен і віри дасть.

Клен, з котрим хлопчик щоранку вітався, бо той стояв біля ганку з ранку до вечора, бо й уночі вартував двері, виник йому перед очима, наче між ними жодної стіни не було. Сергійко звичайно бачив лише його золотаву маківку — він бо ж був на чотирнадцятому поверсі, а клен ледве сягав п’ятого. Так ось, це дерево раптом просто на очах почало рости! Спершу до чотирнадцятого поверху примірялось — мало. І ну тягнутися аж до самісінького неба!

Сергійко, звісно, здивувався, проте мовчав — вичікував, що ж відбудеться далі. Золотаві долоньки листя тихцем прочинили вікно, гнучкими пальцями сягнули кімнати, а між ними вмостився сумний новенький літак. Він, сердешний, гадав, що геть нікому не потрібний: хлопчаки ж бо восени не видираються на дерева, а отже, ніхто його не знайде, ніколи не відшукає.

— Маєш від мене подарунок! — промовив клен. — Бери хутчіш, а то Павло Петрович незабаром на роботу йтиме, аби не злякався, що я такий довгий.

Ось який той клен добрий! Нікого не забув! Втім, хіба дерева бувають лихі?

Сергійкові від страху аж живіт зсудомило — а раптом усе це йому наснилося? Він простягнув руки, і — от тобі й маєш! — за стіною гучно чхнув тато. Клен злякався, висмикнув гілку за вікно — тільки Сергійко й бачив свій новий літачок!

От прикро, що тато так гучно прокинувся! Сергійко розсердився і вирішив сьогодні взагалі не вставати. Він стулив повіки міцно, як двері на ніч, а для певності притис їх руками. Нікого він не хотів бачити.

Тато збирався на роботу цілком безшумно — це йому так видавалося. Але Сергійко чув кожен звук: адже будинок було зведено для чесних людей, котрим, як відомо, нема чого приховувати.

Вранці тато завжди: поспішав. Спершу він впустив мило і довго ганяв його кахляною підлогою. Сергійко навіть ображатися забув, так цікаво було, хто ж переможе: тато чи мило? Аж ось почувся татків зневажливий шепіт: “А куди ж ти від мене втечеш?” Сергійко всміхнувся з заплющеними очима. Молодець тато — не лякається труднощів!

— Зараз шість годин сорок хвилин, — нагадав Микола Васильович, і тато почав збиратися втричі швидше.

На завод запізнюватися не можна в жодному разі! Тим паче, такому досвідченому і шановному авіаконструкторові, як Кучкін-старший.

Кулеметною чергою заляскали двері, а вхідні — ті вже гахнули чисто як гармата. Тато разом із ліфтом спустився на землю.

“Щасти в польоті!” — побажав йому Сергійко. І почав із цієї хвилини думати про маму — адже прийшов її час.

“Моя мама — диригент, а наша квартира камерний оркестр”, — вигадував Сергійко, дослухаючись до маминих кроків. І справді…

Варто було мамі увійти в кухню, як тої ж миті задзвеніло й загуло — от ніби там були бубни, барабани й лункі срібні тарілочки! Навіть холодне повітря, вдершися в квартиру, відтануло цвіріньканням горобців. А пилосос, хоча й фальшивив, наполегливо тягнув свою басову партію. Телефон же просто захлинався пронизливими трелями — скучив за ніч.

“Чисто тобі концерт! — зітхнув Сергійко. — Не дають дитині поспати ще аж за п’ятнадцять хвилин, а сну — хоч би ріска!”

Для різноманітності він вклався впоперек ліжка головою донизу. Від цього в голову сповзали нелегкі думки. “Як би це сьогодні до школи не піти? — розмірковував хлопчик. — Не можу ж я Топу підвести. Обіцяв — треба зробити! А скажи-но мамі, що собака прийде позувати — на кпини візьме. Хіба мама повірить, що варто надіслати Топин портрет на виставку собак — і перше місце їй забезпечено? Ніколи вона не зрозуміє, яка Топа гарна, тільки сором’язлива…”

Від таких думок Сергійко геть засумував і майже заслаб. Мама була така весела й добра, але сьогодні, коли вона зайшла до кімнати в своєму гарному жовтому халатику, Сергійко навіть не повернув їй усмішки.

— Ти що, горобчику, захворів? — стурбувалася мама. Очі їй зразу взялися переляком, а губи стали схожі на сумне рожеве “О”.

— Еге ж, захворів, — мерщій погодився Сергійко. Хоча й не слід було лякати маму, втім, тут-таки скривився, щоб на правду скидалося.

Сергійко чудово знав, що прикидатися негарно. “Це я заради Топи, — вмовляв він себе, — разочок збрешу, задля їхнього ж щастя. Коли мама дізнається, що ми з Топою перше місце посіли, сама ж перша зрадіє… Не казатиме тоді: “Що із тебе буде, синку?”

— Мені болить голова, живіт, горло, руки й ноги… і зуби, — перелічував хлопчик, намагаючись нічого не пропустити.

— Негайно до лікарні! Де “швидка допомога”? — мама, мов той птах, війнула рукавами й пурхнула до синочка, щоби пригорнути, поки ще живий.

— Не хочу до лікарні! — з переляку Сергійко верескнув так голосно, що мама зразу заспокоїлася: відчула, що сили в сина ще є.

— Я помилився, мені тільки голова болить… — заскімлив Сергійко, бо мама, либонь, щось запідозрила. Вона уважно придивилася до сина, хвильку поміркувала, навіть головою похитала, та зглянулася на його страждання і лагідно мовила:

— Гаразд. Не хочеш до лікарні, то полеж якийсь день удома. А завтра побачимо…

І пішла собі на роботу. А Сергійка так сумління почало картати, що він од сорому почервонів і навіть спітнів, наче справжній хворий від підвищеної температури.

“Шкода мами, — подумав Сергійко, так-таки лежачи в ліжку. — А що вже соромно! Ну, далебі, нічого, зараз встану і геть усе зроблю. Може, навіть пиріг спечу…”

Крізь уже блакитну шибку до нього всміхнулося скромне сонечко.

Сергійко жваво зіскочив на підлогу, змахнув раз руками й потупцював на місці — це мала бути ранкова гімнастика.

— Так, тепер — водні процедури! — виголосив Сергійко і попрямував до ванної.

Хлопчик любив блискучу блакитну ванну, проте не дуже їй довіряв. Це через неї він часто-густо сварився з мамою. Щойно захопишся якимось експериментом — неодмінно вбігає мама і ну тобі шию намилювати! А тоді ще й вимагає, щоб ти оту шию мив і зуби чистив.

— Ні-ко-ли! — відрубав хлопчина, розглядаючи себе в дзеркалі. — От ще геть невмитий, а все одно симпатичний.

Тут Сергійко чимось засоромився, а відтак “перейшов до водних процедур”: відкрутив спочатку гарячу воду до краю, а тоді — холодну і заходився спостерігати — що ж воно буде?

А сталася якась нісенітниця. Він просто забризкався теплою водою з голови до п’ят, а па підлозі заблищала калюжа.

Мусив перевдягнутися. Сергійко наміряв увесь свій одяг: старий і новий, літній і зимовий, навіть черевики з ковзанами взув, проте на них стояти було незручно, та й паркет вони псували — довелося знімати.

Аж ось у батьківській шафі надибав нарешті якраз те, що треба, — татові джинси і кудлатий з червоними ромбами мамин светр, що від нього плечі ширшали вдвічі. Затягнувши й підгорнувши де треба було, Сергійко наблизився до дзеркала й остовпів від захвату. Він був схожий на того актора, що вчора по третій програмі…

Саме тут пролунав нахабний дзвінок у двері. Інакше й не назвати.

Сергійко аж до місця прикипів — він же нікого не чекав.

Батьки на роботі…

…друзі в школі…

Кого це принесло?

Сергійко почав скрадатися до дверей, щоб подивитися у вічко — чи, бува, не злодії? Невже вони схожі на нормальних людей?

Зненацька задзеленчав телефон. “Це мамуня!”— зрадів Сергійко й помчав до телефону.

Телефон був ще зовсім новенький і дуже нагадував лагідне чорне цуценя. А що вже вподобав Сергійкову маму — годі й казати: теревенив з нею чи не весь вільний час. Хіба він міг промовчати — не попередити Сергійка про небезпеку?! Лишень голосу свого він не мав, а от думок — повно!

— Алло!.. Не чую!.. — надсаджувався Сергійко до трубки. А та — анічичирк.

Та ось здалеку почулося потріскування і хтось попередив: “…втратили совість заокеанські магнати та їх покірливі поплічники…”

— Недолугі ваші жарти! — обурився хлопчик і кинув трубку.

Від вхідних дверей знов озвався дзвоник, а по невеличкій паузі там як натиснули кнопку, так уже й не відпускали.

Ну й розгнівався ж Сергійко! З вішалки, наче бойову булаву, ухопив парасольку й кинувся на ворога — рвучко прочинив двері…

— Вольдемар, — репрезентувався незнайомець, що мав лискучий шкіряний піджак, жовту валізку й гарний настрій: все це зразу в око впадало. Для ясності ж, сліпучо всміхаючись, додав:

— Служник прийдешнього і взірець вишуканих звичаїв.

Сергійкові аж голова обертом пішла. Невже нині гарних манер навчають удома? Оце втрапив! Ліпше б уже до школи…

— Може, запросиш до хати? — запитав Вольдемар.

Сергійко лише мовчки рота відкрив і закрив.

— Прошу, — сам до себе озвався служник прийдешнього і ступив повз хлопчика до квартири.

А Топа! Незабаром же Топа прийде! Ніколи не позуватиме вона при чужому!

Сергійко отямився й нарешті здобувся на запитання:

— А кого ви шукаєте?

Хоч як несміливо й тихо він спитав, невідпорному Вольдемарові й це не сподобалося.

— Тебе, друже мій, тебе, — сумно зітхнув він і заходився крутитися перед дзеркалом. Певно, Вольдемар побачив там того, кого любив понад усе на світі — себе, бо враз заспокоївся і глянув через плече на Сергія підбадьорливо: мовляв, вибачаю.

— То що ж… Веди, показуй…

— Куди?!

— От нетямущий хлопець! — знову розхвилювався Вольдемар. — Де тут телевізор? Чи ти гадаєш, що я прибув теревені з тобою правити?

“Еге, — зметикував Сергійко, — то це телемайстер”. І провів гостя до татового кабінету, де знаходилася майже вся родинна побутова техніка.

— Ось, прошу… — Сергійко притьмом вислизнув на кухню — кортіло поласувати чаєм з бубликами й сиром. А заодно і майстра слід почастувати — може, подобрішає й подарує тріод.

День вияснів. Сонце пропалило в кудлатих брудних хмарах дірку і дивилося крізь неї на землю. В квартирі № 76 нічого цікавого, на перший погляд, не відбувалося. Сергійко намащував половинки бубликів маслом і будував із них вежу на тарілці. За стіною Вольдемар, знати, вже покінчив із телевізором, бо саме підкрадався до телефону. Він його аж обмацував і обнюхував. Телефону це явно не сподобалося. Він спробував видертися з чіпких рук служника прийдешнього, та той рішуче обрізав шпур, відгвинтив дно і засунув усередину пласку металеву коробочку.

— А хто вас викликав? — запитав Сергійко, обережно прочиняючи двері ногою — руки ж бо йому були зайняті тацею з чашками й бутербродами.

— Ти їх усе одно не знаєш… — відмахнувся майстер і без церемоній усівся до столу.

— Як — не знаю? — здивувався Сергійко. — Це ж я тут мешкаю! Я не викликав майстра! Либонь, тато чи мама?..

— Тато, мама, майстер… — перекривив його Вольдемар, заїдаючи образу хлібом із сиром. — За кого ти мене маєш? За п’ятнадцять хвилин мене викличе шеф — от я й прийшов!

— Та хто ж ви?! — в розпачі заволав Сергійко. Він так злякався, що радий був утекти.

Вольдемар уважно придивився до хлопчика, співчутливо всміхнувся і видобув із кишені тріод.

— Матимеш згадку про мене.

Сергійкові від серця відлягло. Тріод він, звісно, взяв, але, про всяк випадок, відсунувся подалі.

— Зараз я тобі все поясню. От скажи мені — ти коли-небудь міркував про те, як зробити людей щасливими? Геть усіх?

Вольдемар глянув на Сергійка, мов учитель на двієчника. Та не так сталося, як йому гадалося! Саме про це Сергійко міркував з ранку до вечора, ба навіть уві сні!

Замість відповіді Сергійко сягнув до шухляди письмового столу, попорпався там якусь хвилю, а тоді сором’язливо простяг Вольдемарові розфарбований у всі кольори аркуш паперу.

— Ось… людиноліт…

Слід віддати Вольдемарові належне — він ані крихти не розгубився. Велично схилив голову над “кресленням” і чесно спробував у ньому щось второпати.

— Так-так-так! — бурмотів він, прикидаючи, де низ, де верх. — Так-так-так-так-так-так, — він аж головою похитав.

— А як це зробити? — нарешті запитав нетямущий Вольдемар і впав у глибоку задуму.

— Не знаю… — Сергійко зів’яв, наче підтятий соняшник. Ясна річ, дядько жартують! Зараз, напевно, скажуть, що треба багато вчитися і, якщо я дуже старатимусь, тоді…

— А я знаю! — несподівано заволав Вольдемар, от ніби знайшов у себе в кишені кілограм найсмачніших цукерок. — Для цього я й служник прийдешнього!

Сергійко нарешті зрозумів, що таке щастя. Він довірливо глянув на Вольдемара — може, вони просто зараз і заходяться робити людиноліт? Вольдемар — чудовий хлопець, на всячину майстер. Віднині вони приятелюватимуть!

Та замість інструментів той видобув із кишені великого срібного годинника і урочисто виголосив:

— Час!

Сергійко мало чаєм не похлинувся: Вольдемарові бракувало клепки в голові! А тому — байдуже! Підморгнув Сергійкові, міцно ляснув по спині, щоб не кашляв, і…

Телевізор, мов за наказом штукаря, спалахнув яскравими барвами.

Сергійко про все на світі забув — перед очима йому світилося диво! Телевізор був чорно-білий — став кольоровий. Оце Вольдемар!

Хлопчик плюхнувся в крісло, ще не вірячи такому щастю, вхопив газету з програмою, і — таланить, то таланить — прочитав:

— 11.35. Дитячий кіножурнал “Хочу все знати!”

— Знатимеш, усе знатимеш… — пообіцяв Вольдемар і під’їхав на стільці до Сергійкового фотеля.

На екрані діялося щось незрозуміле — рожеволисий дядечко на очах телеглядачів намагався втиснутися в крісло, що було, певне, на два розміри менше від його штанів. Та дядько був упертий, умів свого домогтися. Нарешті він вмостився і завсміхався, наче в себе на іменинах.

— Вворр! Радий тебе бачити, старигане! — зненацька заволав Вольдемар і поклав ноги на журнальний столик. Мабуть, щось у старигані Вворрі нагадало йому про рідну домівку.

— Ось тобі й маєш — га-а-арні манери! — здивувався Сергійко, уявивши, як би мама глянула на цього Вольдемара.

— Це — мій приятель Сергій. Я обробив його сундук, і ось — весь перед тобою! — Вольдемар широко розкинув руки, правою обхопив хлопчика за шию, а ліву відкинув просто так — мовляв, живий-здоровий, усе гаразд.

— Що ви робите?! — обурився Сергійко — ще бракувало обійматися з усякими там Вольдемарами.

— Годі патякати! До діла! — зажадав стариган Вворр, який, хоч і усміхався, та по очах видно було — не кохався в жартах.

Вольдемар ураз принишк, слухняно склав руки на колінах і обізвався до нього:

— Бу-бу-бу, бім-бом! Трам-тарарам, ні-ні-ку!

Сергійко ані слівця не второпав. Вворр натомість серйозно кивав головою, явно схвалюючи те, що почув.

“Ой лелечко! Оце втрапив! Вони, либонь, божевільні!” Сергійко сидів нерухомо, наче манекен, і подумки наказував Топі: “Стань переді мною, мов лист перед травою…”

Де б там! Топа в себе, в квартирі навпроти, навіть не поворухнулася, бо спала, і хіба їй ходило про якісь там накази!

— Ну, годі про справи! — спохопився Вольдемар і поплескав по плечу скам’янілого Сергійка. — Вворр! Стара колодо! Нізащо не вгадаєш, що винайшов цей школяр! Закладаюся на твоє кам’яне серце!

— Ге-ге-ге! — стариган Вворр явно зрадів, що може позбутися цього непотрібного йому органа. — Мало що здатні втяти ці школярі!

— Ну ж бо, давай, — на обличчі Вольдемара вимальовувалася така віра в Сергійкову спроможність здивувати світ, що хлопчик бадьоро виголосив:

— Людиноліт!..

І враз надовго замовк. Ну от ніяк не міг знайти потрібні слова.

— Присягаюся на найсолодшу кістку того гада, мати якого гієна, а батько — шакал, колький місяць йому в горлянку і вулкан під ковдру, ми його збудуємо — твій літальний апарат! — пристрасно заявив стариган Вворр, щоби заохотити хлопця.

Сергійко зразу ж йому повірив — така людина слів марно не сіятиме. Заспокоївся і закричав:

— Це дуже проста конструкція!

Йому ж бо видавалося — що голосніше, то зрозуміліше.

— На голову надягається найміцніший прозорий шолом… до нього прив’язується ліхтарик… щоб літати й уночі. На руки надягаються крила, он наче у птаха… Ну, там, із паперу або з пір’я… Тільки дуже великі! До ніг прив’язуються подушки — для посадки… та й край! Сергійко зупинився, щоб перевести дихання, навіть руками більше вимахував. Як не дивно, обличчя співрозмовників не пашіли від захвату.

— Далі що? — скривився Вольдемар, ніби кислиць об’ївся. — Що ж змусить твоє опудало злетіти?

Стариган Вворр мало носа з екрана не вистромив, а очі йому пройнялися хтивістю — це ж таку купу грошей можна за цю знахідку отримати!

— Як — “що”? — глянув на нетямущого Вольдемара Сергійко. — Гарний настрій! Зроби добру справу — враз закортить літати!

Нагла тиша обсіла кімнату. Вворр і Вольдемар глибоко замислилися. Лишень зараз хлопчик спостеріг, що Вольдемар мав довгий ніс і лихі очі, а стариган Вворр плямкав губами, наче людожер до смачного.

Аж тут Вольдемар пирхнув, почухав кінчик носа і озвався до телевізора:

— Сер! Усе ясно, як стій! Для дитини подяка — чудовий допінг! їй здається, що можна гори з місця зрушити. І от вона починає швидко рухатися, білок в організмі розпадається — дає додаткову енергію, а різкі помахи рук утворюють підйомну силу… Такий опецьок літатиме, доки настрій йому не зіпсується. А покажіть-но мені дитину, в якої псується настрій, коли вона літає! Це — вічний двигун, сер! — сяйнуло Вольдемарові.

Стариган Вворр, здавалося, геть його не слухав. Він мріяв про своє. Солодка картина постала перед очима містера Вворра, чиє ім’я по-нашому звучало так: Війна!

— Еге ж… Ідея непогана, — погодився він. А уява вже понесла його мрії далі. — Найсильніший допінг, що його ми маємо, дамо піхоті. Слухай-но: в кожному — по крихітній бомбочці,— ніжно протяг стариган Вворр.

— Ми ще повоюємо! Вони нам потанцюють! — грізно підніс він грубезного кулака. А тоді знову ж лагідно всміхнувся до винахідника.

Сергійко тихо писнув і заплющив очі.

— Чудово, сер, але… Як же солдати стрілятимуть? Руки ж зайняті крилами, — не вгавав із сумнівами Вольдемар.

— Про мене! Нащо ж їм стріляти? Ти що, геть нічого не тямиш?! — вищирився Вворр. — Хай собі вибухають у повітрі, де хто вподобає!

Оце так! Тепер Сергійко не мав жодних сумнівів, що Вворр — людожер, жалюгідний шахрай! Навчився дітей дурити! Ну, постривайте! Я вас навчу гарних манер!

— Вольдемар, а яким це побитом ви до нашої квартири потрапили? — запитав Сергійко: йому ж бо конче потрібно було з’ясувати, чи не за його провиною все це відбулося.

— А тобі й невтямки! — зрадів Вольдемар. — Ми ж тебе, горобчику, віддавна на оці маємо. А сьогодні ти сам усе зробив: маму обдурив, до школи не пішов, тільки з тебе й користі, що нам допоміг! — геть розперезався служник прийдешньої війни — чого б це він шанував брехуна?

Аж тут Сергійко нарешті зрозумів, що він накоїв. Ти ба — це ж через нього всьому світові загрожує страшна небезпека. А це вже не жарти! Ображатися нема коли, треба світ рятувати… Ех, де раз, там і два: обдурив маму, обдурю й цих, начуватимуться.

— А знаєте! — аж підскочив він із фотелю й притьмом до столу. — Можна так само, але значно краще! Їй-пра, точно вам кажу! А як того додати, то й узагалі… — вигукнув хлопчина, тицяючи пальцем у свій малюнок.

— Ти що, не ладен ручку взяти й написати все, якщо вже говорити по-людському не вмієш? — обурився Вольдемар.

А Сергійкові саме цього й бракувало! Він ухопив татову авторучку, глянув, чи є там чорнило? Є! Ура! І на строкатій, наче казковий птах, схемі людинольота розпливлася чорнісінька пляма.

Зловісна тишина вовняними пальцями заткала всім вуха. Жодного звуку не було чутно, наче на вулиці вимерли геть всі вантажовози й птахи.

Вольдемарові наче заціпило — не сподівався від Сергійка такого.

— Ох-ох-ох, — похнюпився стариган Вворр і докірливо глянув на хлопчину.

А Сергійкові байдуже: адже справу зроблено! Хоча він чудово розумів, що медяників йому за це не вділять.

“Так їм і треба! Нехай тепер роблять що заманеться! Авжеж, не ревітиму!”

Щойно Вольдемар оговтався, як узяв аркуша і заходився розглядати, чи можна чимось зарадити.

— Ну що там?! — аж совався разом із затісним фотелем Вворр.

— Ет, дурниці! Виведу, — недбало змахнув рукою Вольдемар.

А насправді він страшенно нервував. Стариган Вворр ладен був подарувати все — тільки не похибки в роботі. Бос не розводитиме церемоній із агентом-невдахою!

Сергійко одразу ж спостеріг, що Вольдемарові непереливки. І вирішив додати жару.

— Не вірте йому, — довірливо мовив він до Вворра. — Це таке чорнило, що його й зубами годі відгризти! Татова гордість — сам його винайшов. Закладаюся на вашу мідяну голову — ні за що не виведе!

Стариган Вворр невдоволено скривився й промовчав, бо що ж мав казати: серце йому на такій роботі ні до чого, а от голова ще й як може придатися.

Вольдемар полохливо закрив собою хлопчину, щоб поменше розпатякував, а сам крадькома показав Сергійкові кулака: мовляв, я тобі покажу, як боса дрібницями морочити!

— Які будуть вказівки, сер? — запобігливо запитав він.

Стариган Вворр невдоволено глипнув на свого колишнього найкращого шпигуна — не дав ради якомусь хлопчиськові! Такі телепні Вворрові ні до чого, і вже таке збирався сказати, та тут у країні, яка відмежувалася від усіх величезним океаном, сталося диво. Хоча права партія якимось робом і домовилася з лівою, а та, в свою чергу, дійшла згоди з лівою напівкраїною саме в той час, як усі напівкрайні напівпартії дослухалися до центральних підпартій, уряд був змушений прислухатися до голосу народу. Щоправда, спробували піддобритися, та ба! — не до шмиги їм стало, бо геть усі вулиці завирували від колон робітників, що їх годі було спинити кийками й газом.

— Ми прагнемо миру! Нам потрібні робота й щастя! — ось що казав народ, проходячи демонстрацією протесту повз палаци, що в них сховалися члени уряду. А тоді колони повернули і рушили просто на палац.

— Геть війну! — лунало зусібіч.

Отим заокеанським магнатам аж жижки затрусилися. Що ж його робити?! Як рятуватися? Як діяти?

Містер Вворр злякано обернувся. Двері за його спиною прочинилися, а що вислизнути з замалого для нього фотелю він не зміг, то кілька кремезних робочих парубків викинули його геть разом із кріслом.

Зблідлий Вольдемар аж рота роззявив од розпачу.

— Куди ж мені тепер? — прошепотів служник прийдешнього, бо годі вже було сподіватися від коханого боса вказівок, напучувань чи бодай слова прощання. Отож він підвівся і, наче причинний, попрямував до виходу.

— Стій! Руки вгору! — грізно вигукнув Сергійко. І треба ж! Вольдемар слухняно підніс руки і позадкував. Сергійко навіть відсунутися мусив, щоб той об нього не перечепився. Вольдемар стояв до Сергійка спиною й лунко виляскував щелепами. Дивний тип, нівроку! Та що з ним далі робити?

Аж тут усе владналося: де не взялася Топа. Нюх вона мала відмінний, враз зрозуміла, з ким має справу, а відтак загарчала на Вольдемара в такий спосіб, що той аж затріпотів, наче риба на гачку.

— Гарний песик, — спробував він підлеститися до Топи. — А що це за порода?

Краще б йому помовчати! Топа була дуже добра, до того ж породиста: це кожному відразу в очі впадало, дарма що піхто досі не міг визначити, як саме називається її порода. Отже, Топі так дошкулила Вольдемарова неґречна цікавість, що, якою б вона шляхетно вихованою не була, а тут витримки забракло, і вона так обурено сказала “ГАВ!!!”, що Вольдемарові остання надія на порятунок згасла.

Він рвучко вихопив із кишені барвистий флакон, скочив на стіл і розпачливим голосом вигукнув:

— Назвіть мене Вовою!

І був уже підніс руку, та згадав:

— Піджак тобі дарую, бережи його…

Та й оббризкав себе рідиною з голови до п’ят.

Сергійко з Топою аж очі вибалушили: навіщо він це робить?

— Нічого тобі не зарадить! — сказав суворий Сергійко. Та Вольдемар вже опанував себе, влігся на стіл, тільки ноги й руки йому тіпалися, ніби трясця вхопила.

Зовсім несподівано кімнату сповнили пахощі манної каші й гарячого молока. Топа запитально крутнула носом — чи не час підобідати? Сергійко й собі здивувався й побіг на кухню перевірити, хто це там господарює.

На кухні було чисто й порожньо. На плиті нудьгував чайник, що кохався в теплій компанії, а тим часом студенів від самотності. Чуйна Топа запропонувала Сергійкові не йти з кухні, не поївши.

— А шпигун?! — нагадав їй Сергійко. — Ану як утече?

Та Вольдемар не втік.

На письмовому столі, посеред модного шпигунського одягу, лежало симпатичне рожевеньке немовля. Цієї хвилини воно мовчало, бо не до розмов було: робило ж бо справу — пускало під себе калюжу. А щойно впоралося з цим, заволало па всю силу, щоб усі знали, що мокре йому не до вподоби.

З Сергійка й Топи можна було в той момент зліпити непогану скульптурну групу “Подив” для міського парку.

Першою оговталася Топа. Вона обнюхала немовля, лизнула, і те враз заспокоїлося. Топу любили всі дітлахи в будинку, та й було за що, вона цього заслужила.

— Чи знаєш, — мовила Топа, — намалюємо мене іншим разом! А зараз я не маю часу, треба Вовочку доглянути… Я його залюбки всиновлю.

— Отакої! — обурився Сергійко. — Це я його залюбки всиновлю! Вовочка мій! Мені давно кортіло мати братика. Не руш… чуєш! А піджак він кому заповів — тобі, чи що?!

Насправді ж доля піджака Сергійка анітрохи не обходила, просто слушних аргументів забракло. Дивна річ: якщо здоровенний Вольдемар нікому не був потрібний, то через м’якенького, немов курочка, Вовочку друзі мало не побилися. Добре, що саме тут мама нагодилася з роботи. Поки Сергійко розповідав, а Топа ревниво слідкувала, щоб усе було вірно, мама вправно запеленала лагідного Вовочку, а той умостився їй на руках, наче в себе вдома.

Цим він свою долю й обрав. Мама сказала, що з Вовочки треба зробити справжню людину, а тому вона залишає його на виховання. А скривдженій Топі пояснила, що собакам виховувати дітей не личить.

— Оце так! — ще гірш образилася Топа. — А чому ж тоді дітям вільно собак виховувати? От напишу в газету — нехай зроблять закон, щоби й ми до виховання могли руку, чи то пак, лапу докласти!

Та мама Топу не зрозуміла, а Сергійко перекладати не став. Натомість він обійняв подругу й лагідно промовив їй на вухо:

— Топочко, люба, не картай нас. Ми ж усі разом гратимемось.

Тим часом мама Вовочку нагодувала, скупала, чомусь зітхнула: “Ось буде татові сюрприз!” — і виставила друзів за двері, щоб не галасували, малому ж бо треба спати. “І взагалі, — сказала вона, — віднині шануйтеся мені, знайте, що за його виховання теж відповідаєте”.

Відтоді минуло багато часу. Сергійко й Топа так старанно виховували Володимира Кучкіна-третього, що самі стали на себе не схожі. Сергійко виріс па знаного художника, а Топа — на шановну підстаркувату собаку. Вовочка ж завдяки їм анітрішечки не нагадував огидного Вольдемара. Він став письменником і склав цю історію про себе!