Розділ 1

«Я здуріла, це однозначно. Треба бути хворою на всю голову та ще й мати відповідну медичну довідку, щоб вирушити у цю подорож! «Феєрична мандрівка під вітрилом з моєю сім'єю!» Та ще й із Джейком!»

Ця думка мучила мене ось уже кілька тижнів, але сьогодні я вперше висловлюю її вголос. І навіть не висловлюю, а, фактично, волаю її на всю міць своїх легенів. Дякувати богові, офіс Сари у Верхньому Вест-Сайді колись був студією, де записувалися ток-шоу. Тому стіни тут звуконепроникні — принаймні, так каже мені Сара.

— З огляду на мою поведінку, стіни цієї кімнати також мають бути оббитими повстю — як у камері для божевільних!

— Ні, ти не божевільна, — відповідає мені Сара, незмінно спокійна та врівноважена. — Може, ти просто береш на себе більше, аніж спроможна? Як гадаєш?

— А хіба я не була такою завжди?

— Та отож, — відказує вона. — Принаймні, відтоді, як ми з тобою познайомилися. Тільки Бога ради не нагадуй мені, коли це сталося.

А чому б не нагадати? Це трапилося двадцять сім років тому, якщо точно. Ми з Сарою були першокурсницями Єльського університету і виявили, що обидві є прихованими фанатками серіалу «Лікарня загального профілю». Смішно сказати, але в глибині душі нам також страшенно подобався Блекі, персонаж цього серіалу, якого грав дуже молодий і неймовірно талановитий актор Джон Стамос.

Господи, як же давно то було!

Та хай там як, а останні два місяці Сара була мені не лише найліпшою подругою й названою сестрою. Вона була також доктором Сарою Барнет, моїм психіатром.

Звісно, на папері угода виглядала не надто привабливо. Але ж хто живе за паперами? Хто завгодно, тільки не я.

Я живу на кофеїні, адреналіні та безжально-напруженій, по шістнадцять годин на зміну, роботі в лексинґтонському шпиталі, де працюю кардіохірургом. І ця робота мені дуже до душі. Мені здається, що я для неї народилася. Я не мала достатньо часу й терпіння, щоб подовгу ходити до психотерапевта зі своїми проблемами. Тому я звернулася до Сари. Бо її думка для мене найавторитетніша. І нікому я так не довіряю, як їй. Крапка.

— Ні, я зовсім не намагаюся відрадити тебе від подорожі під вітрилом, Кетрін. Навпаки, я гадаю, що це потрясна ідея, — каже Сара. — Мене лише турбує те, що ти покладаєш на неї надто багато сподівань, а також те, що внаслідок ти й дітлахи відчуватимуть скутість та напруженість. А що, як ця мандрівка нічого не дасть?

— О, така проблема розв'язується дуже легко, — відказую я. — Я просто повбиваю їх, а потім зніму на себе руки — і всім нам одразу ж стане набагато легше.

— Прекрасно, — як завжди спокійно мовить Сара з безпристрасним виразом обличчя. — Втішно знати, що ти маєш про всяк випадок план Б.

Ми не витримали й розреготалися. З ким іще із психіатрів я могла б поводитись отак невимушено?

Втім, Сара має рацію. Я дійсно покладаю аж надто великі надії на цю подорож. Занадто великі. Та тільки я не можу вчинити інакше.

Не можу, бо моя сім'я розвалюється в мене на очах і мені здається, що це виключно моя провина.

 

Розділ 2

Якщо спробувати коротко — і не надто нудно — переповісти мою особисту життєву історію, то серйозні проблеми почалися чотири роки тому, коли несподівано загинув Стюарт, мій чоловік. Це був спустошливий удар. Навіть попри те, що Стюарт частенько зазирав під чужі спідниці. Та я винуватила в цьому себе не менше, аніж його, бо була надто вже зайнята кар'єрою й роботою.

Проте ще дужче смерть мого чоловіка вдарила по наших трьох дітях. Але спершу я цього не помітила. Може, була вельми зосереджена на собі.

Спочатку мені чомусь здавалося, що наша родина згуртується і ми всі разом якось переживемо це нещастя. Однак виявилося, що я себе обманювала.

Річ у тім, що Стюарт правив у нашій родині за якір, осердя. Я ж частіше перебувала не вдома, а у шпиталі або ж на виклику. Без Стюарта дітлахи ставали відокремленими один від одного острівцями. Ставали сердитими, неорганізованими, а ще гірше — не надто хотіли зі мною спілкуватися. Ні, я їх не звинувачую. Якщо чесно, мені б ніколи не загрожувала честь дістати звання «Найкращої матері року». Я, як і багато інших жінок, є ходячим доказом того, що насправді дуже важко поєднувати успішну кар'єру і водночас будувати прекрасні стосунки зі своїми дітьми. Не скажу, що це неможливо в принципі, але дуже, дуже важко.

Та все це має змінитися. Принаймні, я на це сподіваюся. Відчайдушно і всім серцем.

З наступної п'ятниці я беру відпустку і мене не буде в лексинґтонському шпиталі цілих два місяці. Доктор Кетрін Дан бере офіційну відпустку.

Більшу частину літа я проведу з дітлахами на яхті «Родина Данів». Вона завжди якось об'єднувала нас, коли Стюарт був живий. Ця яхта була його втіхою та гордістю. Maбуть, саме тому я так і не наважилася її продати. Не могла я так учинити — через своїх дітей.

Не сумніваюся, що Керрі, Маркові й Ерні ця ідея страшенно не сподобається, але мені байдуже. Я притягну їх на цей вітрильник, навіть якщо вони хвицатимуться, кусатимуться та верещатимуть!

— До речі, є одна добра новина, — кажу я Сарі під кінець прийому. — Діти нарешті припинили називати мою задумку «Відпочинок неблагополучної родини Данів».

— Дійсно, добра новина, — зауважує Сара і сміється своїм дзвінким сміхом, що так мені подобається.

— Ага, — додаю я. — Тепер вони просто називають це «Наша вбита відчуттям провини мамця влаштовує нам подорож до пекла».

Сара знову сміється, і цього разу я сміюся разом із нею. Але водночас мені кортить розплакатися і вистрибнути ластівкою з вікна її офісу.

До чого я дожилася? І як уберегти нашу сім'ю?

Два важкі запитання, на які наразі я не маю відповіді.

 

Розділ 3

Після легкої мжички, що вперто тривала увесь п'ятничний ранок, удень на пристань Ґоут-Айленд у фешенебельному та аристократичному Ньюпорті, що в штаті Род-Айленд, опустився туман.

Туман.

«Як вчасно», — подумав Джейк Дан, розминаючи своє тіло. Високий та стрункий, він стояв на тиковій палубі яхти, що колись належала його покійному братові. Можливо, ця думка зайшла йому в голову тому, що він і досі не визначився стосовно майбутньої подорожі: що від неї чекати, як вона обернеться взагалі. Чи не доведеться йому потім жалкувати?

Все, що він знав напевне, — це інтонація, з якою його колишня невістка Кетрін розмовляла з ним по телефону. Вимогливо. З нотками відчаю в голосі. Казала, що їй дуже потрібна, вкрай потрібна ця подорож із дітьми. Наче то була остання її надія.

Тому Джейк ніяк не міг їй відмовити, коли вона попрохала його бути капітаном. Ніяк не міг. Кетрін він ніколи не відмовляв.

Джейк збирався був продовжити свій остаточний огляд яхти, аж раптом почув, що його гукає знайомий голос:

— Агов, як справи, Джей Ді? Приємно тебе бачити.

Джейк обернувся і побачив Дарсі Гаммерман, жінку-капітана моторного човна. Дарсі стояла просто під ним на поверхні доку. На ній була футболка з логотипом Ґоут-Айленда, і такі футболки мав носити увесь персонал пристані. Тільки футболка Дарсі була вицвілою, що вказувало на тривалий стаж роботи та високу посаду. Ще б пак! Ця пристань належала їй та її братові Роберту.

— Привіт, Дарсі! А ти що тут поробляєш? — поцікавився Джейк своїм звичним невимушеним тоном.

— Та так, — відповіла Дарсі Гаммерман і так само невимушено усміхнулася. Маючи тридцять з гаком років, вона була тендітна, приваблива і завжди дуже засмагла. — Те, що й кожного дня: доправляю багатіїв до їхніх яхт, кожна з яких коштує значно більше за мій будинок.

Джейк розсміявся і побачив, що Дарсі дивиться пильним оком на яхту «Родина Данів».

— Ну і як вона тобі? — поцікавилася Дарсі. — Можна на ній виходити в море чи ні?

— Трохи іржава, але для плавання цілком годиться, — відповів Джейк, бо знав цей вітрильник як ніхто інший.

Виріс він у Ньюпорті, був наймолодшим сином у сім'ї затятих моряків, і ходити в море на човні було для нього все одно що дихати. З усієї родини Данів саме йому судилося стати найвидатнішим моряком. Двічі він вигравав найпрестижніші — і найважчі — перегони Ньюпорт — Бермуди в класі крейсерських яхт.

Проте Дарсі не надто переконала Джейкова побіжна оцінка готовності яхти. Вона й далі оглядала човен, і її занепокоєння зростало.

— Щось не так? — спитав він жінку. — Уздріла щось таке, чого не побачив я?

— Та ні, нічого.

— Скільки я тебе вже знаю? Років із десять? Досить, аби втямити, що ти щось таки знайшла. Що саме? Скажи.

Очі Дарсі перетворилися на вузькі щілинки.

— Та ні, просто негарне передчуття, спричинене ідіотськими забобонами, не більше того.

Джейк кивнув і не став вимагати пояснень. Йому й не треба було. Він і так чудово знав, що мала на увазі Дарсі. Серед бувалих моряків забобони є досить поширеними. І Джейк вірив у них. Ну, не те щоб беззастережно, але все одно певним чином вірив. І це тиснуло на його психіку. Висіло на душі двотонним якорем. Судно, що втрачає у морі свого капітана, довічно перетворюється на корабель-привид.

Брат Джейка, Стюарт, загинув, пірнаючи з аквалангом з яхти «Родина Данів». Його балон чомусь вийшов з ладу, і йому стало нічим дихати. Стюарт пірнув, але так і не виринув. Його тіло знайшли вже пізніше. Тому забобони забобонами, а для Джейка яхта його старшого брата була ще постійним нагадуванням про трагедію, яку він хотів би викреслити зі своєї пам'яті. Та якби ж то міг! Була б його воля, він продав би цю кляту штуковину ще до того, як устигла осісти земля на Стюартовій могилі.

Проте Кетрін уперто не хотіла цього робити — може, суто з сентиментальних причин, хтозна. Боже правий! Таж існують такі речі, як весільні стрічки або подарований годинник, але ж не яхта типу «Морріс» із титановим корпусом завдовжки шістдесят два фути!

До того ж усі ці чотири роки човен ніяк не використовувався, а простояв у якомусь великому сараї. Кетрін із дітьми нікуди на ньому не виходила. І навіть жодного разу не приїхала його оглянути.

Дарсі скорчила гримасу.

— Вибач мені, Джейку. Такий ідіотизм із мого боку. Зі мною це інколи буває. Я не збиралася лякати тебе своїми дурними теревенями. Тож я стулю свою пащекувату пельку і більше нічого не скажу. Краще пізніше, аніж ніколи.

— Дурниці, Дарсі, не переймайся. Все буде гаразд.

— Звісно, що буде. На тебе чекає фантастична подорож, — мовила Дарсі, натужно зображаючи оптимістичну посмішку. — Може, тобі чимось допомогти перед виходом у море?

— Та ні, сам упораюся. Перекажи від мене привіт своєму братові Роберту, — відповів Джейк, зиркнувши на наручний швейцарський годинник фірми «ТАҐ Гоєр». Родина Данів з Мангеттена запізнювалася. Інакше й бути не могло. — Все, що мені треба, — це дочекатися прибуття «команди».

 

Розділ 4

Через сорок хвилин родина Данів нарешті прибула. Принаймні, її молодший контингент. Оскільки над пристанню і досі висів щільний туман, Джейк спершу почув, а лише потім побачив свою племінницю та двох небожів.

«Ці діточки лаються як останні бомжі. Може, їм дійсно слід сходити в море, щоб провітрити свої мозки», — спало йому на думку.

Востаннє Джейк мав нагоду побути в компанії Данів-молодших та послухати їхні балачки, від яких в'янули вуха, одинадцять місяців тому, коли Кетрін гуляла своє друге весілля на мисі Код у шикарному готелі «Четгем Барз Інн». Поруч із Пітером Карлайлом Кетрін виглядала щасливою та світилася радістю — принаймні, так здавалося. А ще у Джейка також склалося враження, що цілий тиждень Керрі, Марк та Ерні Дан тільки те й робили, що сварились одне з одним.

Стоп, невеличке уточнення. То не враження склалося, то насправді було так.

І зараз, знову почувши їхні невдоволені та задерикуваті голоси, Джейк одразу ж збагнув, що у взаєминах між представниками молодшого покоління, котрі невдовзі мали стати членами його екіпажу, жодних змін не відбулося.

— Я ж казав вам, що треба йти сюди, ідіоти. Я завжди маю рацію. А ось уже й човен видно.

Джейк кивнув сам до себе. Це явно Марк, кінчений ледацюга. Такий собі Голден Колфілд двадцять першого століття .

— Ти кого називаєш ідіотом, бовдуре? Це тебе, а не мене спіймали минулого місяця на гарячому, коли ти курив траву в гуртожитку. Ото облажався так облажався!

Ага, а це не інакше як Керрі, наша ельська студентонь-ка, а у цієї студентоньки, наскільки я знаю, останнім часом нерви не в порядку.

— Та невже? — вигукнув Марк. — Та ти сама кинула курити траву лише тому, що тебе розперло від ласощів, на які тягне після марихуани! Твоя дупа луснула б від жиру, сестричко!

— Пішов у сраку!

— Тільки після тебе!

Цієї миті почувся ще один голос, набагато тонший і навіть приємний на слух.

— Вибачте, що перериваю таку змістовну й повчальну розмову між моїми старшими за віком братом та сестрою, але мені не дає спокою одна думка.

— Яка, бовдуре? — спитала Керрі.

— Цікаво, а чому дядько Джейк так ніколи й не одружився? На голубого він не схожий, еге ж? Утім, я не хочу сказати, що бути голубим — це погано.

Джейк не втримався і розсміявся. Молодець, Ерні, класно ввернув! Недоречне, але цікаве запитання для будь-якої ситуації.

Нарешті крізь пасма туману виринули троє менших Данів. Забачивши Джейка, вони всі негайно розпливлися в посмішках. Вони могли зневажати одне одного, але геть усі любили свого дядька. Він був «престижним» родичем. Правду кажучи, саме ця обставина і стала головною причиною того, що вони зрештою здалися й погодилися на подорож.

Утім, небожі не збиралися йому про це казати. Адже то було б украй «непрестижно».

— Як ся маєш, Керрі? — спитав Джейк, обіймаючи дівчину за плечі. Він помітив, що бідолаха явно схудла. Аж надто сильно. Та нічого. Це ми, дай боже, швидко вилікуємо.

Керрі ляснула себе долонею по худому стегну.

— А як ти гадаєш? Заради цієї кошмарної подорожі, що начебто має згуртувати нашу сім'ю, мені довелося покинути літній відпочинок у Парижі біля Сени, — пирхнула вона. — А що б ти вибрав, дядечку? Париж або яхту «Родина Данів»? Га? Париж чи родину Данів?

— Приємно бачити тебе, люба, — відказав Джейк, пускаючи повз вуха невдоволену ремарку. — Я вже зробив вибір: це яхта «Родина Данів».

Потім він обернувся і привітався з Марком, цюкнувшись із ним стиснутими кулаками.

— А ти як, друзяко? Чим тобі довелося офірувати заради цієї подорожі?

— Валері Д'Александер, — відповів Марк, пригладивши рукою скуйовджену чуприну, що вже місяцями не бачила не те що цирульника, а може, навіть гребінця.

— В-а-а-л-е-р-і-і-і! — зумисно противним голосом пропищав Ерні. — То є його темпераментна та хтива подружка з Ексетера. Втім, може, вона й не хтива. Але дошлюбним сексом вони займаються!

— Даруй, що спитав, — сказав Джейк і додав, звертаючись до Ерні: — А тебе хто просив лізти з коментарями?

Ерні знизав округлими плечима. Дитяча повнота вперто трималася в його майже підлітковому тілі.

— Розумієш, дядечку Джейк, я єдина дитина з родини Данів, кому хочеться тут бути, — сказав він. — І це правда.

— Що ж, бодай один охочий, і то добре.

— Ага. А ще я вичитав у одному з матусиних медичних журналів, що переміна обстановки вважається дуже корисною для дітей, які зростають у здебільша міському довкіллі.

Не вірячи своїм вухам, Джейк осміхнувся. Що ж трапилося? Невже діти більше не читають коміксів?

— Так скільки, кажеш, тобі років, Ерні? — спитав він. — Вісімнадцять, еге ж?

— Десять. Але за мангеттенськими мірками це приблизно шістнадцять. До того ж маю лексикон учня старших класів.

— Воно й видно. А де твоя мама?

— Та десь відстала зі своїм хвалькуватим містером Адвокатом та багажем.

— Хвалькуватим містером Адвокатом? Невже я і досі чую нотки ворожості до твого вітчима? — спитав Джейк. — Розслабся. А що з багажем? Може, їм треба допомогти?

— Треба — аж далі нікуди! А навіщо їм тоді отой водій лімузина, в якому вони їдуть з аеропорту?

Джейк недовірливо кліпнув очима. Йому почулося чи Керрі дійсно це сказала? Та ні, таки дійсно сказала.

Туман на пристані поступово почав розвіюватись, і у Джейковій голові теж розвиднілося. Він іще достеменно не знав, як складеться їхня подорож, але дещо він раптом зрозумів чітко і ясно. Невже Кетрін не помічає, в чому корінь проблеми? Серйозної проблеми! Ці шибайголови просто зіпсовані. Навіть гнилі. Так, вона дає їм материнську любов, але це не та любов, яка їм справді потрібна.

Одначе Джейк знав, що немає такої проблеми, яку б він не зміг подолати. «Двох місяців на яхті буде цілком достатньо», — подумав він. Підіймати, регулювати та ладнати вітрила. Вправлятися з підйомником. Шкребти палубу.

Хоч би що там було, а він обов'язково зробить людьми цих зіпсованих засранців.

 

Розділ 5

— Кет, а ти певна, що не хочеш, аби я теж вирушив у подорож разом із тобою? — спитав Пітер. — Ти ж знаєш, я залюбки це зроблю.

— Ну-ну, цікаво, як це в тебе вийде, — грайливо відповіла Кетрін, приставивши палець до підборіддя. — Скоро в Мангеттені розпочнеться дуже важливий для тебе судовий процес, в аеропорту на тебе чекає літак з увімкненим двигуном, і тобі навіть нема у що перевдягнутися. Тож давай, мій любий, піднімайся на борт!

Вони стояли удвох на автостоянці пристані Ґоут-Айленд, тимчасом як водій лімузина, огрядний італієць із дужими руками і так само сильним акцентом, куйовдився з чималою купою їхнього багажу. Втім, він не ремствував, бо вже навчився вгадувати щедрих клієнтів. І Пітер Карлайл за всіма ознаками підпадав під цей тип, починаючи з того промовистого факту, що він не лише був власником літака «Сесна Скайгок», а ще й сам його пілотував. «О, тут пахне грубенькими грошима! Багато доляро! До того ж сеньйор Карлайл зовсім не схожий на бундючних босів — такий увічливий. Дуже приємний у всіх сенсах чоловік».

Кетрін узяла Пітера за руку і грайливо торкнулася блискучої платинової обручки, яка й досі була мов нова.

— Я така вдячна тобі за те, що ти привіз нас сюди своїм літаком, — сказала вона. — Це чимало важить для мене та для всіх нас, любий.

— Та годі, Кет. Я просто мусив це зробити, тим паче що це було зовсім не важко. Ти навіть не уявляєш, як я за тобою скучатиму. Я вже за тобою тужу.

Вона ніжно поцілувала його в губи — раз, потім удруге.

— Отака вже я нахаба. Ще й року не минуло, як ми одружені, а я вже покидаю тебе на цілих два місяці.

— Та все нормально, я тебе чудово розумію. Правда. Діти дійсно стали на хибний шлях. І ти все задумала дуже добре. Просто чудово.

— За те я тебе й кохаю, що ти справді все розумієш. Ця подорож для мене така важлива, Пітере, така важлива…

— А я пишаюся тим, що ти її організувала і втілюєш у життя. Саме за цю здатність я тебе й кохаю, моя люба. Ти потрясна жінка, Кетрін Дан. — Він нахилився і прошепотів їй на вухо: — А ще ти до біса приваблива. Маємо трохи часу? — спитав Пітер і підморгнув. — У лімузині, га?

Кетрін зашарілася, що з нею траплялося вкрай рідко, майже ніколи. «Чому мені так поталанило його натрапити?» — радісно спитала вона себе. Після смерті Стюарта жінка гадала, що більше ніколи не покохає, але ось він, Пітер Карлайл, знаменитий нью-йоркський адвокат із правом виступати в судах.

Виявилося, що ці йолопи-газетярі насправді писали про нього просто безпідставну чортівню. Вони майже завжди пишуть якусь безпідставну чортівню. Називали його «Ґор-доном Ґекко з юридичним дипломом» та «дитям Чингізха-на і Лютої Відьми» .

Але Кетрін знала: то був імідж, роль, яку Пітер Карлайл грав, захищаючи своїх клієнтів. Пітер, котрого вона спізнала і покохала — таким, яким він поставав за межами судового приміщення, — був чоловіком добрим і чуйним, майже завжди уважним до її потреб. А крім того — вродливим та вельми сексуально привабливим!

А найкращим було те, що навзамін Пітер явно не хотів від Кетрін нічого, опріч її кохання. Ті ж самі йолопи-газетярі подейкували в розділах пліток, буцімто Стюарт залишив їй грубеньку спадщину в понад сто мільйонів баксів завбільшки, але ж Пітер сам наполіг, щоб у шлюбному контракті було зазначено його відмову від претензій на ці гроші. «Я не бідний, — сказав він Кетрін. — Я маю все. Одного мені лише бракувало — великого людського щастя, але тепер воно в мене є, бо я зустрів тебе, Кет!»

Мов закохані до нестями підлітки, Кетрін та Пітер пристрасно цілувалися просто посеред пристанської автостоянки, щасливо не помічаючи перехожих та їхніх осудливих поглядів, що наче промовляли: для любощів можна було б знайти і більш годяще місце! Ці мовчазні докори Кетрін списувала на ревниву заздрість. Ще б пак! Хіба ж можна було не заздрити їй та Пітеру?

Раптом він відступив від неї, немовби щось пригадавши.

— А тепер скажи мені, будь ласка, чи можу я бути спокійним за Джейка?

— Так, бо він дуже досвідчений моряк, — відповіла Кетрін. — Прекрасно знає свою справу. Ходив у море відтоді, як навчився дибати.

— Та я не про це, Кет.

Кетрін пирснула і жартома тицьнула Пітера в живіт.

— Я знаю, про що ти, розумнику. У відповідь можу лише зазначити, мій любий, що він був братом мого чоловіка.

— Проте я бачив, як він ласо зазирав на тебе на нашому весіллі, — сказав Пітер, глипнувши на Кетрін так, наче допитував під час суду свідка, який вперто не хотів «колотися».

— Тільки не кажи, що ти ревнуєш мене до Джейка чи ще до когось.

— Та ні, — стенув плечима Пітер. — Просто мені було б спокійніше на душі, якби він не скидався на мальованого

красеня з реклами чоловічої білизни. Перманентно засмаглі чуваки викликають у мене підозру.

Кетрін взялася під боки.

— А як ти, жеребчику? Збираєшся аж два місяці постити сам-один у великому місті?

— Сам-один? Ти забула про Анжеліку.

— Ага, себто про нашу товстеньку і мовчазну служницю з Гватемали!

Пітер знову обхопив Кетрін обома руками й міцно притиснув до себе.

— Облиш, Кет. Я шукав тебе половину свого життя. Тож почекаю ще два місяці, доки ти не повернешся зі своєї місіонерської подорожі.

— Досить удала відповідь, мій любий адвокате. Ти у мене такий кмітливий! — мовила Кетрін, зиркнувши на годинник. — А тепер ходімо, бо я спізнююся на яхту.

 

Розділ 6

Приблизно за двісті футів від «Родини Данів» стояв іще один мореплавець із Ньюпорта. Він був у блакитно-зеленій футболці та вигорілих на сонці жовтувато-коричневих шортах. Займався він тим, що ретельно поливав із шланга палубу елегантної яхти типу «Каталіна Морґан 440».

Утім, цей чоловік був не зовсім із Ньюпорта. Та і яхта була зовсім не його. Жерар Деву лише «позичив» її для того, щоб удало вписатись у ньюпортський пейзаж. Глянувши на нього, можна було запросто подумати, що Жерар Деву — звичайнісінький мультимільйонер, котрий панькається зі своєю цяцькою.

Але на нього ніхто не дивився. Деву так добре вмів залишатися непоміченим, що його на пристані фактично не існувало.

Це був психологічний трюк, і він про це чудово знав. То була ілюзія, яку йому добре вдавалося створювати. Тож недивно, що він сам собі вигадав прізвисько — Фокусник.

Зиркаючи крізь сонцезахисні окуляри — іще один предмет реквізиту, навмисне придбаний саме для сьогоднішньої події, — Деву спостерігав, як екіпаж «Родини Данів» готується до відплиття. Подумки він здійснив перекличку, наче ставлячи галочку напроти кожного з членів, перевіряючи їхню присутність. Бо це було вкрай важливо, оскільки Деву повністю контролював усі аспекти свого плану дій, за винятком одного: присутності та кількості людей на яхті «Родина Данів».

Але всі вони з'явилися: і гарненька мамця-хірург, і її дітлахи віком від десяти до вісімнадцяти років, і бунтарського вигляду шваґер, що скидався на Джорджа Клуні, який знічев'я забрів на пристань.

Ага, ще слід згадати новоспеченого люблячого чоловіка — мангеттенського адвоката у стильних штанцях.

Як же ж так, містере Карлайл? Невже вам не подобаються морські подорожі? Боїтеся модну зачіску зіпсувати, чи як?

Деву посміхнувся сам собі. Це була частина його роботи, і зазвичай цю частину він здійснював механічно, не надто замислюючись. Так, це було необхідно, але й водночас нудно: Деву вважав спостереження за марнотратство його енергії та дорогоцінних професійних навичок.

Проте сьогодні все було дещо інакше. Деву мав неабияке задоволення, навіть упивався моментом, а ще більше він тішився з передчуття того, що мало статися. І він прекрасно знав чому.

Бо це була не звичайна робота — це було його найповажніше, найризикованіше та найважче завдання за все життя. Для його виконання йому знадобиться увесь чималий досвід та вміння, а може, навіть більше того. Може, йому доведеться перевершити самого себе. Коротко кажучи, ця робота мала усі можливості стати справжнім шедевром планування та виконання задуманого.

Звіряючи час, Деву зиркнув на свій швейцарський годинник «панерай» з нержавіючої сталі. Здатний витримувати тиск на глибині тисяча метрів, цей годинник добре пасував до решти морського спорядження Деву. Втім, то була єдина річ, яка дійсно йому належала. Деву мав слабкість до годинників, але до найкращих із кращих. Він купляв їх, як Керрі Бредшоу купляла черевички у фільмі «Секс у великому місті». Десять тисяч доларів, двадцять тисяч, п'ятдесят тисяч — ціна не важила.

Значення мала злагодженість дії численних складних деталей та механізмів, яка забезпечувала надійність і точність ходу. І це було найвищим проявом краси. Принаймні, іншого йому досі бачити не доводилося.

Чотирнадцять годин одна хвилина, показав «панерай». Цілком слушно.

Невдовзі Деву непомітно вислизне з пристані, щезне як уранішній туман. А доти він стоятиме на своєму посту, пильно спостерігаючи за «Родиною Данів», поки та не вирушить до овиду.

І більше її ніколи не побачать. Тому що Жерар Деву, відомий також під прізвиськом Фокусник, мав вузьку спеціалізацію і виконував лишень один-єдиний трюк.

Він робив так, що люди зникали. Безслідно.

 

Розділ 7

Я стою на самісінькому краєчку носової частини яхти — як героїня фільму «Титанік» — і вбираю повні груди свіжого повітря. Стільки, скільки вміститься. А потім повільно випускаю його, стуливши губи, — наче свічку задуваю. І це заняття дає мені величезну насолоду.

Дивно, але принаймні поки що наша подорож теж дає мені величезну втіху. Хто б міг подумати, га? Може, я не така вже й божевільна. А може, то надлишок кисню на мене так діє. Публіка, що ходить під парусом, називає це явище «морським кайфом». Ми відпливли лише годину тому, але зараз, коли земля щезає з обрію за нашими спинами, в які дме попутний вітер, у мене вперше стало виникати дуже дивне відчуття, пов'язане з цією подорожжю. Мабуть, його можна назвати надією і воно має чітке позитивне забарвлення.

Джейкове почуття гумору і дійсно зняло напруження з дітлахів — ну, принаймні, з Марка та Ерні. Але Керрі й далі виглядає дуже пригніченою та нещасною, і ця обставина мене вельми турбує.

Втім, Джейк такий добрий до них усіх. Чому б і мені не бути такою? Я ж люблю своїх дітей більше за все на світі.

Не поспішай, Кетрін. Будь терплячою.

Однак у ньому щось помітно змінилося. Я маю на увазі Джейка. Зазвичай він — містер Невимушеність, і здебільшого таким наразі й залишається. Але в його поведінці з'явилося щось нове, і я не можу поки що сказати, що саме. Можливо, це через те, що ми пливемо на сумнозвісній яхті Стюарта. Та хай би яка була причина, Джейк виглядає більш зосередженим, аніж зазвичай. Хоча ні, це не зовсім удале слово. Скоріше, він виглядає як людина, що відчуває відповідальність, яка лягла на її плечі.

Звісно, він несе відповідальність, бо є нашим капітаном, про що він і заявив у той момент, коли ми покидали пристань. Він дав дітлахам годину, щоб освоїтися і розпакувати свої манатки. «А опісля ми перейдемо до правил», — сказав він їм. Правила? Які правила?

А я й не думала, що Джейк Дан знає істинний сенс цього слова. Хто-хто, а він завжди чинив проти правил, завжди йшов супроти вітру. Він навіть ніколи не мав ані авта, ані хатини, ніколи в житті не голосував і, наскільки мені відомо, ніколи не платив податків зі своїх доходів. У цьому світі Джейку належать лише дві речі: брезентовий рюкзак, напханий його одіжжю, а також антикварний «Гарлі Девідсон» зразка 1968 року. Цей мотик він придбав того дня, коли на другому курсі вирішив покинути Дартмутський інститут. І натомість улаштувався членом екіпажу на яхту якогось мільйонера.

І це він назвав «заочним морським семестром».

Однак його батько схарактеризував його вчинок по-іншому. Це була найбільша й найдурніша з твоїх помилок, Джей-ку, згадаєш мої слова. Це початок твого кінця.

Та Джейку було байдуже. Тим більше що в батьків уже був Стюарт — «золотий хлопчик», первісток, який ішов правильним і важким життєвим шляхом: навчався у Вортонській школі бізнесу. З роками Джейка «вже менше тягнуло у мандри». Так висловився ще однин «викидень» з Дартмута — Роберт Фрост.

Недивно, що він мене завжди приваблював, зізналася я сама собі, висловивши потаємну думку, яку тримала за сімома замками.

— Агов, Кетрін! — кличе він мене саме цієї миті.

Він що, телепат? Утім, я аніскілечки не здивуюся, якщо так воно і є.

Я йду до Джейка, а він стоїть за штурвалом. Це його найулюбленіше у світі місце. Так він мені колись сказав. Сказав лише раз, бо Джейк не любить повторюватися.

— Збери, будь ласка, дітей, — каже він мені. — Хочу перелічити ті правила, про які я їм уже казав. Знаю, що їм це не сподобається, але це вкрай необхідно.

— Нема питань, — відповідаю я, а сама мимрю собі під ніс: «Правила… Цікаво буде послухати».

Я зазираю під палубу й відразу ж бачу в камбузі Керрі та Ерні. Ерні наминає печиво з наповнювачем (і це недивно), а тим часом Керрі дивиться на нього так, наче перед нею не Ерні, а велика товста свиня. Що теж недивно.

Хоча Керрі ще дуже худа, принаймні, вона вже не вергає харчі в унітаз, не «стругає», як зараз прийнято казати. Я помітила, що зуби в неї побілішали, а волосся погустішало. Добрі ознаки. И університетський психіатр, і тамтешній лікар-дієтолог сказали, що Керрі одужує і що мені не слід наїжджати на неї, примушуючи більше їсти.

Не наїжджатиму.

Але ж їй не зашкодить трохи збадьоритися! Доцю, переключайся! Куди ти подінешся з цієї яхти, на якій ти опинилася разом з усіма нами? А ще у тебе є я, Керрі. Я твоя мати.

— Дядько Джейк хоче поговорити з вами про правила, — оголошую я. — А де Марк?

Керрі та Ерні синхронно показують мені на спальне приміщення. Я вирушаю у вказаному напрямку, тим часом як вони вибираються на палубу з таким виглядом, наче старий добрий дядечко Джейк буде піддавати їх тортурам і четвертувати.

— Марку! — гукаю я.

Він не відповідає — як і зазвичай. Тому я заглядаю в кожну каюту, але його ніде немає.

— Марку, ти де? — знову гукаю я.

Нарешті він відповідає.

— Не кіпешуй. Я в туалеті, — каже він. — Зараз вийду.

Я вже була хотіла сказати Маркові, щоб він ішов нагору, коли справиться, аж раптом почула отой характерний звук, який видає його з головою. С-с-с-с-т.

Я ледь не сказилася від люті, що мене охопила. Ледь на гівно не зійшла від злості.

 

Розділ 8

Я гупаю в двері туалету так сильно, що вони, здається, ось-ось тріснуть.

— Негайно ж відчини! — волаю я. — Марку, зараз же відчини двері! Серйозно тобі кажу, йолопе!

Я чую, як ляснуло, зачиняючись, віконце-ілюмінатор, — і знову той клятий звук! С-с-с-с-т! Потім з'являється запах освіжувача повітря — така собі ароматична суміш.

У якій має зникнути запах марихуани.

Нарешті Марк відчиняє двері й напускає на себе вигляд безневинного немовляти, але зробити це досить важко, коли у тебе скляні очі. Я гепаю його так сильно й різко, що він навіть не здогадався, що то його вдарило. Добре, що хоч долонею, а не кулаком. Отак роздратував мене мій найстарший та найбезголовіший син.

А коли він намагається заперечити, що курив «план», я горлаю на нього як навіжена. Тому що мені вже осточортіли його витівки та його побрехеньки.

«Ну-ну, тихше, тихше», — чую я за спиною.

— Що тут відбувається? — питає Джейк, а з-за нього визирає Ерні.

Я беруся під боки і роблю глибокий вдих, щосили намагаючись придушити свій гнів. Утім, даремно, нічого не виходить.

— А ти спитай оцього невдаху-наркомана! — відказую я. — Не минуло й години — лише години! — як ми на яхті, а він уже кайфує!

Зачувши ці слова, Марк дурнувато посміхнувся.

— Вибач, мамцю, а мені що, цілий день треба було чекати?

— Не корч із себе дурня, Марку! Це тобі не личить. І взагалі, твої справи досить кепські, скажу тобі чесно, — напучує його Джейк.

— Ага, можна подумати, що ти у молодості ніколи не курив шмаль!

Ось вона, типова універсальна відмовка підлітка: «Сам дурень!» І він запускає її, наче тенісний м'яч, на половину Джейка з радісно-переможним виглядом: «Отакий я розумний і кмітливий у свої шістнадцять!»

Та на Джейка цей «блискучий аргумент» не справляє аж ніякого враження.

— Так, хлопче, я дійсно покурював траву. І знаєш, що з того вийшло? На якийсь час вона зробила мене безмозким тупим йолопом, схожим на того, який наразі стоїть переді мною.

Одним управним ударом у відповідь Джейк переможно завершує сет.

Марк мовчить, не знаючи, що відповісти. Ошелешений тим, що Джейк на нього розізлився, він утратив дар мови. Тільки чутно, як придушено захихикав Ерні.

— Правило номер один на човні, — каже Джейк. — Не обкурюватися. — Він простягає руку, ледь не тицяючи нею в обличчя Марку. — А тепер віддай усе це мені. Все, я сказав.

Похнюплено зітхнувши, Марк лізе в кишеню й віддає Джейкові бляшанку з-під м'ятних льодяників. Звісно, що льодяників там і близько немає.

— На, — невдоволено вишкіряється Марк. — І дивись не викурюй усе одразу.

Джейк посміхається куточком рота і засовує бляшанку в задню кишеню.

Тим часом у моїй голові крутиться думка: як же мені поталанило, що він погодився вирушити в подорож разом із нами!

Раптом у мене виникає ще одна гадка.

— А хто керує яхтою? — питаю я.

— Я поставив за штурвал Керрі, — відповідає Джейк. — Вона впорається. Це дуже легко — як керувати автом на порожній широкій автостраді.

Та не встиг він вимовити ці слова, як човен різко рвонуло вправо і ми всі попадали та покотилися.

Трісь! Я гупаюся головою об підлогу і ледь не зомліваю. Мій мозок — як блималка поліційної автівки: то спалахне, то згасне.

— Керрі! — горлає Джейк, важко спинаючись на ноги. — Що ти там робиш?

Але вона не відповідає.

Яхту різко кидає ліворуч, і Джейк знову летить шкереберть. З усього розмаху гепається він на Марка, забиваючи йому памороки.

— Керрі! — знову волає Джейк.

І знову немає відповіді.

Нарешті човен випрямляється і ми підхоплюємося на ноги. Що ж, у біса, відбувається, га?! Джейк рвучко біжить догори, на палубу, і ми всі несамовито кидаємося слідком за ним.

Вискочивши на палубу, ми перелякано і здивовано роззираємося. Керрі біля штурвалу немає. її немає ніде.

 

Розділ 9

Раптом Джейк показує рукою в море і горлає щосили: «Людина за бортом!»

Я обертаюся, дивлюся туди, куди він показує, — і моє серце завмирає від страху: праворуч по борту видно русяву голову Керрі. Вона як поплавок: то зникає під водою, то знову виринає.

Мене охопила паніка, і на якусь дещицю секунди я зустрічаюся поглядом;з Джейком. Той швидко опановує себе й починає діяти.

— Хутко бери штурвал та роби поворот! — наказує він мені. Сам же хапає рятувальний жилет і стовбула шугає У воду.

Я бачу, як він виринає та починає плисти, і цієї миті поруч чути голос Ерні:

— За штурвал, мамо.

Нарешті починають працювати мої навички, набуті ще в підлітковому віці за два рибальські сезони в таборі Християнської асоціації жіночої молоді неподалік Нью-Йорка. Допомагають також поверхові знання, отримані від першого помічника капітана цієї самої яхти, тобто від мого чоловіка Стюарта, коли ми, ще за його життя, кожного уїк-енду виходили з ним у море.

З них обмаль практичної користі, та все ж досить, аби впоратися з шістдесятифутовою яхтою. Я горлаю Маркові та Ерні, щоб вони зважали на гік, який різко вимахує вліво-вправо, коли я навіжено обертаю штурвал. Водночас я стежу за рухом Джейка. Він намагається якомога швидше дістатися моєї доньки, і його сильні руки буквально шматують воду.

Господи милосердний, благаю, не дай їй потонути!

Мабуть, вона забилася, падаючи у воду, промайнуло мені в голові. Не інакше. Бо ж у середній школі вона була прекрасною плавчинею, брала участь у змаганнях і здобула багацько призів. За потреби Керрі могла годинами плавати у воді. А зараз навіть на плаву не може втриматися.

— Мерщій, Джейку! — волаю я, проте навряд чи він чує мене посеред білих баранчиків хвиль.

Марк та Ерні підібралися до борта. Все, що вони можуть зараз, — це безпорадно, як і я, спостерігати за тим, що відбувається. Плавці з нас — як із собачого хвоста сито, і раптом мені стає дуже соромно за це. І не лише за це, а й за чимало іншого.

Нарешті Джейк добирається до того місця, де зникла під водою Керрі, хоча за точність ручатися важко через рухливі хвилі. Я бачу, як він робить глибокий вдих і пірнає, залишивши на поверхні рятувальний жилет. Навіщо він це зробив?

І тут до мене дійшло: це орієнтир для мене.

Я різко розвертаю судно і скеровую його до жилета, йдучи проти вітру.

— Якір! — кричу я хлопцям. — Кидайте якір!

Хоч яким би обдовбаним травою був Марк, він умить підскакує і починає опускати лебідкою якір, від чого яхта відразу ж загальмовується.

Але ні Джейка, ні Керрі досі не видно, тож мені тільки й залишається що пригадати те почуття надії, яке було з'явилося у мене буквально кілька хвилин тому. Тепер же воно швидко зникає. Причому настільки швидко, що мені несила це терпіти мовчки!

Я хутко стягую через голову светр.

— Я теж стрибну до них! — кажу я хлопцям.

— Ні! — заперечує Марк. — Від цього стане лише гірше!

Проте що може бути гіршим за втрату рідної доньки?

Я розумію, що, вочевидь, Марк має рацію, та мені байдуже. Я підходжу до краю борту і збираюся пірнути, як раптом Ерні гукає:

— Дивись, мамо, дивись!

То Джейк! А в його руках — Керрі!

Вони хапають ротами повітря, і Джейк ловить рятувальний жилет і підтягує його до себе.

— Все клас! — вигукує Ерні й підносить долоню, щоб ляснути «п'ятака» з Марком. Але Марк не підняв своєї руки. Бо його увага зайнята чимось іншим.

Тепер і я бачу, чим саме. Відчувши величезну полегкість, я цього спочатку просто не помітила.

Щось тут не так. Ба більше — все не так!

 

Розділ 10

Нестерпний біль пронизував усе тіло Джейка. Серце його гупало у грудях як кувалда. Боліло все: руки, ноги, легені…

З човна здавалося, що Керрі зовсім близько: добрячий нирок, кілька сильних змахів руки — і він уже поруч із нею. Та коли він опинився у воді, Керрі стала далекою-далекою. За сотні миль від нього!

Втім, то не мало значення. Він до неї добрався. Він її витяг. Він не дасть їй загинути, ні! Він не дозволить, щоб іще одного члена родини Данів, як і його брата, навіки забрала морська безодня. І ось Керрі жива й здорова, вона поруч із ним.

Проте щось вона аж занадто жива й здорова!

Тим часом як Джейк намагався тримати її носа та рота над водою, Керрі почала несамовито брикатися й верещати, вириваючись із його рук. Яка муха її вкусила?

— Керрі, я тримаю тебе. Розслабся-но, і все, — наказав Джейк, намагаючись говорити спокійно та вгамувати її паніку.

«Це ж лише паніка, не інакше», — подумав він. Просто Керрі й досі в паніці від того, що ледь не потонула. І буквально до смерті перелякалася. Тому вона зараз і пручається.

Він знову спробував умовити її, тепер уже гучніше.

— Керрі! Це я, дядько Джейк. Припини борсатися.

Він чекав, що вона ось-ось отямиться. Збагне, що більше їй нічого не загрожує, і заспокоїться.

Та не так сталося, як гадалося. Навпаки, Керрі почала пручатися ще сильніше. Вона звивалася і хвицалася в його руках, як торнадо. Як невеличке смертельне торнадо вагою дев'яносто вісім фунтів! І звідки тільки в неї взялося стільки сили?!

А у Джейка сил лишилось обмаль. Його м'язи виснажилися, і стегна та литки почали терпнути й судомитися. Вперше за свої сорок чотири роки він по-справжньому відчув, що вже немолодий.

Що ж, досить панькатися.

— КЕРРІ! ЗАРАЗ ЖЕ ПРИПИНИ! — загорлав на неї Джейк.

Одначе не встиг він знову розкрити рота, як його заповнила, обпікши гортань, солона морська вода.

Йому вдалося втримати Керрі однією рукою, другою ж він чіплявся за рятувальний жилет. Вона так навіжено гам-

селила руками по воді, що Джейк майже нічого не бачив довкола себе. Не кажучи вже про яхту. «Може, погукати на поміч?» — подумав він. Вочевидь, іншого вибору йому не зосталося.

Та заледве ця думка оформилася в його свідомості, як він відчув, що дівчина вивільнилася з його хватки. І відразу ж, не надто опираючись, зникла під водою. Та що ж це, в біса, таке, га?

Джейк швидко набрав у легені повітря і кинувся слідком за нею сторч головою. Чорт забирай! Вода надто каламутна, і тому погано видно. Можна було лише мацати довкола, а не обдивлятися. Невже ж Керрі потоне, як і Стюарт?!

Десять секунд… двадцять… тридцять… Йому і досі не вдалося її знайти! От тільки легені його ось-ось луснуть.

Нарешті, коли його голова вже починала боліти від тиску, він намацав на великій глибині якусь піддатливу та слизьку плоть. То рука Керрі!

Джейк смикнув її так різко і сильно, наче йому треба було завести газонокосарку і він мав для цього лишень одну спробу. Тримайся, дівчинко. Вони подалися догори й виринули на поверхню в найостанніший момент. Іще мить, і було б уже пізно. І Керрі, і Джейк хапали ротами повітря, яке здавалося йому солодким та безцінним як ніколи.

Джейк навіть примудрився знову спіймати жилет. Уже вдруге він урятував життя Керрі. І вже вдруге йому здалося, що…

«Та ні, — подумав він. — Цього просто не може бути».

Проте оскільки вона й далі пручалася, то іншої гадки просто не могло бути. Цього разу Керрі не лише хвицалася та верещала. Тепер вона ще й нестямно відштовхувала його від себе!

Керрі прекрасно знала, що робить. Прекрасно знала увесь цей час.

Тепер у Джейка не лишилося сумнівів. Його небога не хотіла, щоб її рятували. Вона намагалася втопитися.

 

Розділ 11

Від огиди та обурення Марк починає безладно вимахувати руками. Він не вірить своїм очам. Я теж не вірю.

— Та що ж там, в біса, ця Керрі робить, га? Намагається втопити його, чи що?!

— Стули пельку, Марку! — кажу я. — Будь ласка, тільки не зараз.

Я кажу це, бо розумію, що мій син поставив слушне запитання, відповідати на яке буде вкрай боляче. Втім, на те воно і схоже. Ба гірше — здавалося, Керрі ось-ось візьме гору над Джейком. Те, що він важчий від неї фунтів на вісімдесят чи дев'яносто, наразі не має жодного значення. Вона так його гамселить, що Джейк уже ледь у змозі триматися на поверхні, не кажучи вже про те, щоб хоч якось тримати її.

— Керрі! — кричу я доньці. — Усе буде нормально! Дай дядькові Джейку допомогти тобі!

І саме в цей момент з її вуст виривається несамовите ревіння.

— Відчепіться від мене! — волає Керрі у відповідь. — Не потрібна мені нічия допомога! Відпустіть мене!

Відпустіть мене?!

Раптом коліна мої затремтіли. Боже милосердний! Значить, Керрі не впала за борт. Вона сама стрибнула у воду, намагаючись укоротити собі віку! І зараз чинить те саме.

Мені знову закортіло кинутись у воду і хоч якось допомогти. Не можу ж я просто так стояти і спостерігати, треба щось робити! Але, як і першого разу, я зупиняюсь останньої миті.

Зачувши, як скрикнув від болю Джейк, я заклякла від страху як укопана. На його лобі з'явилася цівка крові. То, напевне, Керрі дряпонула його своїми нігтями.

Кров стікає по обличчю Джейка, і його вираз ураз змінюється. Ну все! Годі! Немає більше доброго дядечка Джейка! Бо йому все це насточортіло.

Заревівши як тигр, він обхоплює Керрі рукою за шию й робить їй задушливий захват. Мені інколи доводилося бачити, як копи робили так само в нашому відділенні невідкладної допомоги, коли туди привозили поранених кримінальників.

Ніколи не думала я, що радітиму, коли таке вчинять моїй дитині. Керрі хвицає ногами, але руки її притиснуті до її ж грудей, тому тепер Джейк має змогу підтягнути її до яхти. Марк, Ерні та я — всі ми нахиляємося і хапаємо її за лікті та зап'ястя. І нарешті витягуємо Керрі на палубу, як рибину.

— Припиніть! — верещіть і хлипає вона. — Дайте мені спокій! Відпустіть мене!

Серце моє розбивається на тисячі малесеньких друзок.

Ми посадовили Керрі на палубу, і вона починає битися в істериці.

Нарешті вона скоцюрблюється у позі зародка й починає жалісно хлипати. її рюмсання передається мов інфекція. Я теж розпускаю нюні. Абсолютно розгубившись, я не знаю, що їй сказати. Чим же я можу зарадити Керрі?

— Нумо, хлопці й дівчата, допоможіть трохи! — чується ззаду засапаний голос Джейка. Ми обертаємось і бачимо, що він висить, учепившись за край борта; з нього ручаями стікає вода. Затягти, його на палубу виявилося набагато важче, аніж Керрі, але врешті-решт нам це вдається.

— Спасибі, Джейку, — кажу я. — Дякую тобі.

Кілька дуже химерних секунд ми тільки й могли, що мовчати та обмінюватися зніченими й безпорадними поглядами. Нарешті озивається Джейк:

— Морське правило номер два: ніяких спроб самогубства! Ця фраза нікому не підіймає настрою, але, спіймавши

Джейків погляд, я збагнула, що він і не думав нас розвеселити. Він дуже серйозний, як і те, що тільки-но трапилося.

Втім, тепер до справи. Бо Керрі цокотить зубами від холоду і тіпається з голови до ніг.

— Марку, збігай принеси рушників, — кажу я.

Він киває і зникає під палубою. Та буквально за кілька секунд він знову з'являється на верхній сходинці. На його обличчі — вираз паніки. Рушників при ньому немає.

— Ми в глибокій сраці, — повідомляє він. — Я серйозно.

 

Розділ 12

Що трапилося цього разу? Саме з таким виразом обличчя я змучено зиркаю на Джейка, і він тієї ж миті відповідає мені таким самим змученим поглядом і таким самим виразом. Я уявлення не маю, що там з'ясував Марк, але з його інтонації та тремтливого голосу видно, що він не жартує. І що справи дійсно кепські.

— Ерні, залишайся з сестрою, — кажу я, вирушаючи слідом за промоклим Джейком, схожим на виснаженого боксера-професіонала, який після удару гонга виходить на ринг, щоб розпочати п'ятдесятий раунд. Ми вдвох ідемо до Марка, щоб він поінформував нас про ще одну халепу, яка звалилася на наші голови.

Але все відразу стає ясно і без слів. Ось вона, халепа, — прямісінько під нашими ногами.

Вода! Скрізь куди не глянь. Вона вкриває всю підлогу каюти і далі швидко прибуває. Глибина її вже сягає кількох дюймів.

— Звідки вона береться?

— Знизу, — відповідає Джейк. — Більше їй братися нізвідки. Я пішов, Кет.

Посунувши вбік Марка, він стомлено поплентався на камбуз до невеличкої квадратної ляди, що вела до машинного відсіку. Вода Атлантики настійливо пробивається крізь щілини довкола її завіс. Джейк береться за ручку і ось-ось має відсунути ляду. І Господь один знає, що він там за цією лядою побачить. Серце моє знову завмерло зі страху.

— А може, не треба, га? — питає Марк.

— Або я її відкрию, або ми потонемо, хлопче, — незворушно відказує Джейк. — Я обираю перший варіант. Треба хоч подивитися, в чому справа.

Марк схвильовано ковтає слину, і його кадик зникає під комірцем футболки.

— Чимось допомогти? — питає він швидко.

— Скажу через хвилину.

Проте вистачило й частки секунди. Рвучко піднявши ляду, Джейк бистрим оком оцінив ситуацію в трюмі й відразу ж почав віддавати термінові накази.

 

Розділ 13

— Кетрін, мені потрібна водолазна маска та дихальна трубка з ящику «Боже, поможи!».

— З якого-якого? — спантеличено питаю я.

— Це червоний ящик під гіком. У ньому зберігається все, що може знадобитися під час аварії, — хутко пояснює він. — А в нас — аварія.

— Зрозуміло, — кажу я, щойно до мене доходить чорний гумор цієї назви: ящик «Боже, поможи!».

Джейк обертаєтеся до Марка і тицяє в нього пальцем.

— А ти, Марку, давай паняй і швидко знайди мені хоч щось схоже на цеберко.

Марк непевно киває головою, але не зрушує з місця. Я теж стою як умурована. Чого ми чекаємо?

— Ну!!! — горлає Джейк. — Чого стали? Вперед!

Це допомагає. Марк та я прожогом кинулися геть із трюма так, наче довкола палахкотіла пожежа.

— Що там сталося? — питається Ерні.

Не встигаю я відповісти, як Марк випереджає мене.

— Скоро наша яхта нафік потоне! — бовкнув він. Я б висловилася дещо інакше, але зараз не час грати словами.

— Ерні, допоможи братові знайти пару цеберок, — кажу я. — Ми не потонемо. — Господи, думаю я, не дай нам потонути.

— А як бути з Керрі? — питає Ерні.

Ми всі одночасно кидаємо на неї погляд. Вона й досі лежить на палубі, скоцюрбившись та затуливши обличчя руками.

І знову Марк мене випереджає.

— Не хвилюйтеся, може, нам усім невдовзі доведеться стрибати у воду.

Ерні витріщається на мене, і очі його від жаху стають великими, як літаючі тарілки Фрізбі. Мій малий, котрий завжди поводився наче юнак старший за віком, раптом знову стає десятирічним хлопчаком. Він ледь спромігся вичавити з себе кілька слів.

— Це… д-д-ійсно п-п-равда, мамо?

— Все буде гаразд, — кажу йому я. — Принаймні, сподіваюся. Просто бери й допомагай брату. Але ні — краще поглядай за Керрі.

Я вже була обернулася бігти до ящика з аварійним спорядженням, як краєм ока помічаю єдину приємну подію за увесь час сьогоднішньої драми.

Керрі.

Вона повільно спинається на ноги і витирає сльози.

— Давай я допоможу, — тихо каже вона.

Може, їй перехотілося помирати саме сьогодні? Тож отой потоп у трюмі — це на краще?

Я роблю крок їй на зустріч, щоб обійняти її, бо мені так кортить знову стати для неї матір'ю, відчути це, але тут лунає стривожений вигук Джейка. Його слова, вилетівши з трюма, зупиняють мене на півдорозі, тож обійми та сльози радості доводиться відкласти до ліпших часів.

— Агов, родичі, не баріться, інакше за десять хвилин яхта піде на дно!

 

Розділ 14

У мене виникло відчуття, наче я у відділенні невідкладної допомоги або ж роблю операцію в польових умовах і мені бракує необхідних інструментів. Я перерила геть усе в ящику «Боже, поможи!» — і аптечку невідкладної допомоги, і надувний пліт, і бозна-що ще, — аж поки не знайшла такі потрібні зараз трубку та маску. Кинувшись мерщій до каюти, я швидко подаю їх Джейку.

Він уже встиг змонтувати ручний насос і просовує шланг через люк. Каже, що електронасос у машинному відсіку залитий водою і тому не працюватиме.

Я зиркаю вниз, собі під голі ноги. Рівень води помітно піднявся. Якщо недавно в каюті її було чотири дюйми завглибшки, то тепер не менше шести. А яка вона холоднюча! Таке враження, ніби мої ступні вмерзли в кригу.

— Гадаєш, яхта в щось ударилася днищем? — питаю я.

— Якщо й забилася, то я цього не відчув, — відповідає Джейк, хутко натягуючи маску на голову.

Тут мене осяяло.

— Мабуть, це трапилося тоді, коли ти витягував з води Керрі. А ми настільки зосереджено за вами спостерігали, що не відчули удару.

— Навряд чи, — каже Джейк, стаючи на ляду. — Якби якась штука розпорола обшивку, ви не могли б цього не відчути. Отже, ні у що ми не забилися.

— А що, на твою думку, сталося?

— Незабаром дізнаюся, — відповідає Джейк. — До речі, про всяк випадок — ти пам'ятаєш аварійну радіочастоту?

— Так, пам'ятаю, — кажу я. — А який випадок ти маєш на увазі? Що мусить статися?

— Та так, нічого. Це я щоб перестрахуватися, — непереконливо пояснює Джейк. — Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися. Ну що ж, поїхали! Де наше не пропадало!

З цими словами він стискає зубами дихальний мундштук і, наче спецназівець ВМС США, опускається в затоплений машинний відсік. Я натомість якусь мить стою наче в коматозному стані, а потім до мене доходить, що треба ж виконувати роботу. Підступивши до ручного насоса, я заходилася качати. Та чомусь мені здається, що я марно стараюся.

Єдине, що може врятувати нас, — це якщо Джейк негайно знайде пробоїну. І швидко її заглушить.

Інакше родина Данів потрапить до книги рекордів Ґіннеса під заголовком «Найкоротший сімейний відпочинок».

 

Розділ 15

— А де дядько Джейк? — питає Керрі. З бригади цеберконосіїв вона першою зайшла до пасажирського відділення. З-за її спини визирали Марк та Ерні. Давно вже я не бачила у них такого настрою єднання й наміру разом щось робити.

— Він у трюмі, намагається нас урятувати. Дай Боже, щоб це йому вдалося, — відповідаю я і показую на люк. — А ми тим часом будемо відкачувати воду.

Я вишикувала дітей ланцюжком — від каюти до палуби. Пояснюю, що так буде найкраще. Я черпатиму воду, передаватиму відро Ерні, той передаватиме його Керрі, Керрі — Маркові, а Марк виливатиме воду за борт.

Простіше не буває. Як я інколи висловлююся в операційній, напучуючи практикантів, «це ситуація типу ІДЗ, тобто І Дурню Зрозуміло».

Але ж ні!

Ледве ми розпочали, як відразу ж почулися нарікання. І родинна гармонія враз зламалася.

— Ерні! Тримай рівно відро, коли передаєш його! Невже так тяжко зосередитися? Ти увесь час розливаєш воду, — невдоволено бурчить Керрі.

— На себе поглянь, Керрі! Не барись! Швидше включайся в процес! — підганяє її Марк.

— Хто б казав! Озвався обкурений! — парирує вона.

— Зате я не маю суїцидального комплексу!

— Марку, може, ти стулиш пельку, га? — підхоплює Ерні.

— Ти у мене допросишся, малий гівнюче!

Не встигла я й оком змигнути, як Ерні бере повне відро води і, оминаючи сестру, вихлюпує його прямо в лице Марку.

— Ой, знову вода розлилась, який жаль! — уїдливо констатує він.

Він почав був реготати з власного жарту, аж раптом — геп! Марк стрибає з верхньої сходинки вниз, налітає на Ерні й обхоплює його рукою за шию. Ерні намагається вивільнитися, і вони обидва починають несамовито борюкатися туди-сюди. Мій конвеєр «ІДЗ» для вичерпування води офіційно перетворюється на борецький ринг із вільним входом для глядачів.

— Зараз же припиніть! — волаю я, намагаючись розтягнути хлопців. Але сама стаю жертвою своїх миротворчих зусиль і падаю додолу. Мені з ними не впоратися: вони зчепилися всерйоз.

До речі, а де це Джейк? Хвилиночку, де Джейк? Чому його й досі немає — великий знак питання?

 

Розділ 16

Хутко повернувшись до люка, я не бачу нічого, крім холодної води, яка все прибуває. Я втратила відчуття часу, але Джейк пробув у трюмі ось уже кілька хвилин. Чи надовго йому вистачить повітря в легенях? Бо в нього ж трубка, а не акваланг. Не знаю, що й гадати.

«Ні, не може людина такий тривалий час перебувати під водою, не дихаючи», — промайнуло у моїй голові.

Вихопивши з комірчини біля холодильника швабру, я заходилася гепати її держаком об підлогу камбуза. Цей шум

негайно привернув увагу Ерні та Марка. Вони кидають битись і обертаються поглянути, що то я роблю.

Як там Джейк? Чи привернула я його увагу?

— Щось він там аж надто довго, еге ж? — мовить Керрі непевним голосом з нотками страху. Дякувати Богові, в голові їй прояснилося.

Я мовчки киваю, і ми всі витріщаємося на люк, чекаючи, коли з'явиться Джейк, щоб хапнути ковток свіжого повітря. Тим часом я вперше помічаю, що вага прибулої води починає гальмувати хід яхти. Таке враження, нібито океан поволі засмоктує нас у свої глибини.

Краєчком ока я бачу радіо та пригадую Джейкові слова про аварійний радіоканал. «Ніколи не знаєш наперед, що може трапитися», — сказав він. А я й не хочу знати.

Джейку, де ти? Мерщій виринай! Будь ласка, виринай і зроби ковток свіжого повітря. Благаю тебе!

Раптом у люку завирувала вода. Спочатку звідти показалася рука, потім голова, а потім — і ввесь Джейк.

Він поволі спинається на ноги в камбузі. На ньому маска і трубка. І більше нічого.

— Що сталося? — питаю я його. — І де твій одяг?

— Наразі слугує затичкою в шлангу, — відповідає він.

Я отетеріло мотаю головою.

— Що-що?

— Уся причина в шлангу, що подає забортну воду для охолодження двигуна. Не питай мене, чому він репнув, але саме це й сталося, тож мені довелося скинути з себе все, щоб припинити течу. Щойно ми вичерпаємо воду, я придумаю якусь більш надійну латку.

Це добра новина. Ні, це просто потрясна новина! Однак у мене з голови ніяк не йде одна думка.

— Е-е-е… Джейку…

— Що?

— Ти голий.

Він обдивляється себе.

— Ага, і дійсно голий, — каже він, зніяковіло посміхаючись. — Утім, ти ж лікар і тому все це багато разів бачила раніше, еге ж?

— Я маю на увазі дітей.

— Що тут такого? Я теж не раз таке бачила, — озивається Керрі та вперше за день осміхається.

— Он як? — відказую я і сама не можу втриматися від посмішки. — Якщо так, то чому ж ти стоїш вилупивши очі?

Керрі береться рум'янцем, Ерні та Марк починають кепкувати з неї, а Джейк хапає у мене з рук відро і прикривається.

— На цій оптимістичній ноті я покину вас і піду вдягнуся, — проголошує він.

 

Розділ 17

Виявляється, не можна просто так узяти і швиденько вичерпати з яхти п'ятсот галонів холодної морської води. Тут треба добряче упріти.

Решту дня і ввесь вечір я, діти та Джейк тільки тим і займалися, що цебро за цебром виливали воду в океан. Ми терпляче чекали, що невдовзі запрацює електронасос у машинному відсіку й полегшить нам роботу, але так і не дочекалися. Джейк припускає, що двигун теж надто мокрий і тому запустити його наразі не вдасться.

Наші тіла ниють з ніг до голови. Ми так потомилися, що коли нарешті вичерпали всю воду, в Ерні, Марка та Керрі тільки й стало сил, що побажати мені на добраніч.

Не маючи сил навіть повечеряти, вони зморено плентаються до своїх ліжок і, мабуть, засинають, заледве встигши торкнутися подушки.

Я б теж заснула, але мені не дає спокою те, що Джейк і досі ішачить у трюмі в машинному відділенні. Треба ж йому змайструвати на дірку в шлангові латку надійнішу, аніж його одіж, я правильно кажу? Сподіваюся, він упорається з цією проблемою.

Нам усім випав жахливий день, але Джейкові дісталося найважче. Йому довелося спочатку рятувати Керрі, а потім яхту. Відтепер він наш герой. І я просто не маю морального права спати, доки він не скінчить ремонт.

Окрім того, тут, на палубі, так хороше! Над головою багато-багато зірок. У небесах урочисто і тихо. Мені пригадуються ті часи в дитинстві, коли я ходила до католицької церкви, і я промовляю кілька подячних молитов.

Потім, затишно закутавшись у довгу ковдру з прорізом для голови, я відхиляюся на м'яку спинку лавиці, встановленої за штурвалом, і починаю розглядати сузір'я за сузір'ям. Оріон, Ліра, Кассіопея. Мої очі натрапляють на Великий Віз, і я не можу стримати посмішки, водночас і радісної, і сумної. «Знаєш, манюню, фактично Великий Віз — це не сузір'я», — багато разів повторював батько, коли мені було вісім чи дев'ять. Він або забував, що вже розказував мені про це, або хотів, щоб я запам'ятала. «Це просто скупчення зірок, або астеризм, — пояснював він, щоразу майже по складах повторюючи останнє слово. — Це означає, що Великий Віз є лише частиною більшого сузір'я».

Мій батько був заповзятим астрономом-аматором, а ще він був охочим та вправним оповідачем. Саме він кожної неділі водив нас до церкви, він, а не матуся, яка працювала медсестрою у відділенні невідкладної допомоги. Літніми ночами я впродовж кількох годин стояла з ним босоніж на холодній росяній траві, і ми по черзі зазирали в телескоп. Одна з ніжок триноги, на якій кріпився телескоп, зламалася в шарнірі, і я пам'ятаю, як татко полагодив її, принісши зі своєї підвальної майстерні широку липку стрічку.

«Усі ми, — вів далі він, — по-своєму схожі на Великий Віз, бо являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі. Сподіваюся, що колись ти навчишся сприймати себе саме так».

Мабуть, тому він і любив дивитися на зорі. Татко вірив, що там щось є. Якась вища сила. Щось набагато більше за всіх нас. І мені здається, що я сама знову починаю в це вірити.

Я і досі дуже за ним сумую й увесь час пам'ятаю про нього. Коли ж мене питають, чому я стала лікарем-кардіологом і утвердилася в царині, де домінують чоловіки, я завжди даю ту саму відповідь. Вона складається з речення, яке не потребує подальшого пояснення.

Коли мені було шістнадцять, мій татко помер від серцевого нападу.

 

Розділ 18

— Ось де ти, — каже Джейк голосом чоловіка, який майже повернувся до свого нормального стану.

Я настільки поглинута зоряними небесами та спогадами про батька, що не чула, як він піднявся з трюма. Він стоїть, узявшись за поруччя біля штурвала, і посміхається мені.

— Ну як? — питаю я. — Пощастило полагодити?

— Так, нарешті. Мені вдалося відрізати кінчик паливного шланга і припасувати його в те місце, де лопнув охолоджувальний шланг. Щось схоже на операцію коронарного шунтування.

— Так ти не тільки моряк, а ще й хірург. Я вражена.

— Не поспішай хвалити мене, Кет. Принаймні поки що. Подивимося, чи буде латка триматися.

— А якщо не буде?

— Тоді діємо згідно з планом Б.

— А що це за план?

— Я сподівався, що ти знаєш. Зазвичай ти завжди підстраховуєшся.

— То в операційній. А тут, у реальному світі, — не завжди.

Ми обоє сміємося, а тоді Джейк оминає штурвал і приєднується до мене. В руках він тримає дві склянки та пляшку білого вина. Гарна ідея, до речі.

— Гадаю, нам обом не завадить трохи випити, — каже він. — 3 чисто медичних міркувань.

— Не применшуй значущості моменту, Джейку. Бо потрапиш у книгу рекордів Ґіннеса за найстриманіше висловлювання року.

Джейк сідає на лавку напроти мене і дістає з кишені штопор. Він перевдягся у тепліше вбрання: червоний з вирізом светр та вицвілі джинси з кількома розривами та плямами білої фарби. Схожі джинси можна побачити в мангеттенських бутіках Сохо, де вони продаються за п'ятсот баксів.

Ясна річ, що ці джинси справжні й непідробні. Як і сам Джейк.

Коли він відкорковує пляшку, мені в око впадає чорна етикетка, і я відразу ж пригадую, що то за вино. Це «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві», одне з наших найулюбленіших.

— Я вже давно його не пила, — зазначаю я. — Точніше кажучи, останній раз пила його саме з тобою.

Мої слова завмирають у повітрі, і їх змінює ніякова тиша. Схоже, ми з Джейком пригадали той самий епізод. Ми розпили пляшку «Ля Скольча Ґаві ді Ґаві» саме тоді, коли востаннє кохалися.

 

Розділ 19

Джейк змінює тему, а радше — ігнорує її. Подаючи мені склянку, він пропонує тост:

— За спокійнішу подорож та за справді приємний відпочинок. Гадаю, що так воно і буде.

— За це і вип'ємо, — погоджуюсь я.

Ми цокаємося і відсьорбуємо зі склянок; вино, розтікаючись у роті, смакує терпкувато й солодко. Я ніколи не була прихильницею та великим знавцем вин і, мабуть, не зумію відрізнити сирах від ширазу, або піно ґріджіо від піно ґрі, але я здатна відчувати смак доброго вина. А це було добре вино. Дуже добре.

— Агов, Кет, ти чула? — раптом питає мене Джейк.

Я заклякаю і починаю прислухатися.

— Ні, нічого не чую. А що?

Джейк сміється.

— Та нічого. Ото ж бо й воно, що нічого. Просто тиша і спокій.

Він має рацію, бо це дійсно чудово. Та замість насолоджуватися прекрасним моментом, я думаю тільки про те, що він невдовзі скінчиться. Тоді, коли вранці попрокидаються діти. І все почнеться знову. Знову почнеться оте божевілля, що охопило мою родину.

Те, що Марк регулярно курить марихуану, — то одна річ. Але ж донька з потягом до самогубства — то зовсім інше.

— Джейку, що мені робити з Керрі? Звісно, певні ознаки були, але я ніколи не думала, що все зайде аж так далеко.

Джейк ненадовго замислюється, а потім злегка зітхає і знизує своїми широкими плечима.

— Одне з двох, -»каже він. — Ми можемо розвернути яхту і затягнути Керрі до якоїсь психлікарні, де її кілька днів обстежуватимуть, забравши у неї всі гострі предмети й пересвідчившись, що з одежі вона не зможе змайструвати зашморг. Опісля її накачають наркотиками та залишать у стаціонарі для лікування або накачають наркотиками і відпустять додому. В обох випадках ти ніколи не зможеш чітко визначити, чи вона буде намагатися зняти на себе руки, чи вже відпочила від цієї думки. Пам'ятай, Кет, Керрі потрясно добре плаває.

— Тебе як послухати, то Керрі тільки й думатиме, що про самогубство.

— Але я хочу, щоб вона про нього більше не думала.

— А який же твій другий варіант? — питаю я. — Невже є якийсь вихід із цього жаху? Ситуація — гірше не буває.

Джейк нахиляється до мене і стишує голос майже до шепоту.

— Будемо ходити під вітрилами цілісіньке літо і продемонструємо їй, що на цьому світі справді варто жити.

— Гадаєш, ми зможемо?

— Чесно кажучи, я не певен на сто відсотків. Знаю лише: якщо ми не спробуємо і якщо ти не вкладеш усю свою душу, то потім тобі доведеться шкодувати про це все життя. А Керрі… гадаю, що вона оклигає. Коли ми були з нею у воді, вона насамкінець раптом припинила опиратися мені. І таким чином урятувала себе.

Джейк відсьорбує «Ґаві ді Ґаві», а його слова поволі закарбовуються у моїй свідомості. Дивно все це. Я знаю багато чоловіків з грубшими грошима, поважнішою маєтністю та більш престижними професіями, ніж у Джейка, але ніхто з них не має того старого доброго почуття здорового глузду, яке властиве йому.

Запанувала комфортна мовчанка, яка нарешті дає мені змогу по-справжньому насолодитися тишею і спокоєм. Звісно, цей стан душі триватиме недовго. Та, мабуть, саме оця скороминущість і робить його таким приємним! Як і скороминущість самого життя.

Я вже знаю, що буде далі. Але нічим не можу зарадити. Я починаю думати про те, що смерть Стюарта трапилася саме на цьому човні. Про труднощі нашого шлюбу. Про помилки, що ми їх обоє припустилися. Та, виявляється, не одна я міркую таким чином.

— Хочеш розповім щось божевільне? — питає Джейк.

— А хіба може бути щось божевільніше за нинішній день?

— Так, якщо ти мені повіриш. — Він на хвилю замовкає, щоб наповнити наші склянки. — Приблизно півгодини тому, коли я сам порався у машинному відсіку, мені здалося, наче я чую чийсь сміх. То був чоловічий голос, і до того ж дуже знайомий. Я подумав, що то Марк, а може, навіть Ерні. Та висунувши голову з люка, сподіваючись їх почути, я не почув нічого. І раптом знову пролунав сміх.

Я збентежена.

— І виявилося, що то був таки один із хлопців?

— Ні. Сміх лунав ізсередини машинного відсіку, і я здогадався, чому він видався мені таким знайомим. То був Стюарт. То він сміявся. А коли я обернувся, щоб продовжити ремонт шланга, то…

Джейк замовкає, явно не бажаючи продовжувати речення. Я напосідаю на нього.

— Що? Що сталося в той момент?

— На якусь мить, — каже Джейк, — на якусь мить я його побачив, клянуся. Я знаю, що насправді цього не було, але здавалося, наче то було насправді. І мені стало лячно. Саме тому, що видіння було таким реальним! Немов він і справді був з нами тут.

 

Розділ 20

Навіть не знаю, як реагувати на сказане. Може, Джейк просто кайфує, викуривши частину трави, яку він відібрав у Марка? А може, він сильно вдарився головою під час сьогоднішніх перипетій?

— Я ж казав тобі, що це буде божевільна розповідь.

— Не така вже й божевільна, — намагаюсь я заспокоїти його. — Інколи, коли я йду по вулиці у Нью-Йорку, мені самій здається, що я бачу Стюарта.

— Ти кажеш про те, що бачиш людей, схожих на Стюарта, а я кажу, що бачив…

Джейк знову замовк, не закінчивши речення. Тож це роблю за нього я.

— Бачив привида?

Я не психіатр, але мені страх як кортить опинитися на місці моєї подружки Сари. Якби Джейк сказав їй усе це, сидячи у неї в кабінеті на Мангеттені, то як би вона відреагувала? Якщо чесно, не знаю. Але, гадаю, це було б щось креативніше, аніж примітивне: «Привидів не існує в природі, Джейку».

І тут мені дійшло. Ми ж удвох ніколи по-справжньому про це не говорили!

— Ти гадаєш, це через відчуття провини? — питаю я.

Він глянув на мене так, наче я відхилила важку гігантську штору, що приховувала його заповітні думки.

— Я ж був його братом…

— А я була його дружиною. Я переживала дуже непростий період нашого шлюбу, а тут мені трапився ти. Ніхто з нас не чекав, що таке станеться. Те, що ми зробили, було недобре, і ми обоє згодом це збагнули.

— І ти навіть швидше, ніж я.

— Я мала думати про дітей, Джейку. І про Стюарта, попри його штучки.

Він сумно киває.

— Знаю. Ти вчинила правильно.

— Річ у тім, що ми ніколи не зможемо змінити те, що вже сталося. І якщо чесно, я б не хотіла нічого міняти.

— Я теж. — Із цими словами Джейк кладе свою руку на мою, а потім прибирає.

Він через силу посміхається, і ми залишаємо цю тему. Принаймні, поки що. Ми допиваємо вино і навіть примудряємося трохи посміятися навздогін нашому першому дню в морі, який видався просто катастрофічним.

Та коли я, сказавши «добраніч», умощуюся спати, наша розмова з Джейком починає відлунювати в моїй голові. Надто вже добре знайоме мені те відчуття провини, яке залишив по собі наш роман. Воно спустошило мою душу і досі спустошує. Особливо тому, що навіть Джейк не знає усієї правди.

І якщо існує таке поняття, як «промінь надії», то він мене знайшов. Я незле засвоїла життєвий урок. Мені трапив-

ся другий шанс покохати, і зараз моє кохання чекає на мене в Мангеттені.

Хай там як, але я не зможу зраджувати Пітера. Я люблю його більше за саме життя.

 

Розділ 21

Повільно, спокусливо дражнячись, відчинила Бейлі Тод двері своєї двокімнатної квартири в Ґринвіч-Вілиджі. На її обличчі була бісівська посмішка, а на решті тіла — майже нічого. А якщо точніше, то чорний бюстгальтер і трусики.

Саме це і сподівався побачити на ній сьогодні Пітер Карлайл.

Інколи Бейлі вдягала яскраво-червоне, інколи — сніжно-біле. Але ніщо так не збуджувало Пітерові кров, напомповуючи її туди, куди треба, як коли вона вбирала чорну як смола білизну. В чорній білизні Бейлі була схожа на розпусну хвойду, але саме це і приваблювало Пітера Карлайла.

— Привіт, красунчику, — проворкотіла вона дещо награно, але не дуже. Принаймні, Пітер сподівався, що в неї до нього щирі почуття.

На якусь мить він затримався у коридорі, оглядаючи Бейлі з ніг до голови так, наче вона була разюче гарним та коштовним витвором мистецтва. Густе каштанове волосся, хтиво-замріяні очі, бездоганне двадцятип'ятилітнє тіло, і досі туге, як баскетбольний м'яч. Але справжнім шедевром природи її робило миловидне обличчя з безневинним ангельським виразом. Стосовно жінок є одне дуже слушне правило: вдвічі молодша плюс сім років. І Бейлі під це правило більш-менш підпадала.

— Я цілий день тільки про тебе й думав! — захоплено видихнув Пітер, і це було недалеко від істини.

Бейлі іронічно схилила голову.

— Навіть коли цьомкав свою дружину, бажаючи їй гарної подорожі?

— Так, особливо в той момент, — анітрохи не вагаючись, відповів Пітер. Бейлі двадцять п'ять; Кетрін — сорок п'ять. У його свідомості не виникало жодної суперечності: Бейлі однозначно була для нього на першому місці, хоча Кет і справді виглядала доволі добре для своїх років. А років їй було стільки, скільки і йому.

Він пройшов у квартиру, не озираючись, зачинивши двері п'яткою.

Бейлі притиснулася до нього і прошепотіла на вухо:

— Мені так кортить трахнутися з тобою. Спочатку відсмоктати, а потім трахнутися.

Взаємне бажання було у Пітера ще сильнішим. Він настільки завівся, що йому аж у голові запаморочилося. Він нахилився поцілувати її, але коли до її повних губ лишалося кілька дюймів, Бейлі раптом відступила назад і захихотіла. А потім поманила його вказівним пальцем.

— Іди за мною. Не забувай, що ти в гостях. Це ж моя домівка.

Бейлі повела Пітера до спальні, але не в ліжко, а посадила його в коричневе шкіряне крісло біля вікна, що виходило на дещо чудернацький та привабливий район, у якому вона мешкала.

«Що вона замислила?» — подумав Пітер. І в його свідомості промайнула безліч гедоністичних, хтивих та неймовірних своєю розпусністю комбінацій. Потім з'явилася ще одна думка, цього разу іронічна. Як добре, що юрфак Нью-Йоркського університету випускає таких безсоромних дівчат!

Саме там він і познайомився з Бейлі кілька шалених та незабутніх місяців тому. Його запросили зробити доповідь для першокурсників на симпозіумі, присвяченому ролі прав затримуваних у системі кримінального правосуддя. А після доповіді Бейлі обережно і вкрай поштиво спитала, чи не зволить він побіжно переглянути її курсову роботу та зробити свої зауваження.

Чи навмисне Бейлі його домагалася, чи просто так сталося само собою — хтозна. Але Пітер відразу ж побачив, якою розкішною та вбивчо-привабливою вона була. І вже через тиждень вони опинилися в ліжку.

А потім кохалися в його лімузині. І в чоловічій кімнаті відпочинку в Ґугенгаймі.

І в ліфті готелю «Маркіз Плаза», що біля площі Таймс-сквер.

Проте коли студентка третього курсу юридичного факультету запалила кілька свічок на туалетному столикові та повільно зашторила вікно, відгородивши таким чином свою спальню від зовнішнього світу, стало ясно, що Бейлі Тод уважає: настала пора створювати для Пітера Карлайла таку обстановку, щоб він почувався як удома.

 

Розділ 22

— Тобі подобається група «Боги дозвілля»? — спитала Бейлі, натискаючи кнопку «play» на своєму ай-поді. — Ти хоч знаєш, хто це і що це, дідусю?

Пітер здогадався, що це група, чия музика стала в той момент заповнювати кімнату, линучи крізь невеличкі гучномовці фірми «Bose». Він і справді її ще жодного разу не чув, але грали вони цілком пристойно. Якось навіть гіпнотично. А стосовно назви — то вона вибрана дуже вдало, просто прекрасно!

— Віднині це моя улюблена група, — оголосив Пітер. — І не називай мене дідом. Добре, крихітко?

Бейлі посміхнулася, оголивши свої бездоганні зуби. І, забавляючись, стала танцювати.

Рухаючись під пристрасний ритм «Богів дозвілля», вона почала легенько погойдувати стегнами й плечима, а її гладенька шкіра спокусливо блищала в мерехтінні свічок.

Уп'явшись пальцями у шкіряні підлокітники, Пітер незмигно витріщився на Бейлі. Йому не хотілося пропустити жодної мілісекунди цього захопливого видовища.

— Як гарно ти танцюєш! — нарешті вичавив він із себе.

— Для майбутнього адвоката, може, й гарно.

Втім, то вона просто розігрівалася під музику.

Поволі-поволі піднесла вона свій вказівний палець, засунула до рота і хтиво посмоктала.

Пітеру страшенно закортіло опинитися на місці того пальця.

Ще трохи — і це станеться!

Цієї миті Бейлі витягла палець і почала неквапно опускати його вниз. Вона провела ним по шиї. Затримала на вигині грудей, що спокусливо випиналися з-під бюстгальтера. Далі — по ребрах, наче перелічуючи їх.

Потім дійшла до пупка. Опустила руку до трусиків, торкнувшись їхньої тоненької смужки ліворуч.

Нарешті палець зник під смужкою між ногами, які вона розвела широко, дуже широко. її рука стала рухатися вгору-вниз, і Бейлі почала потихеньку стогнати. І дійсно — «Богиня дозвілля», подумав Пітер.

Понад усе на світі йому кортіло зараз вистрибнути з крісла і кинути Бейлі на ліжко. Або оволодіти нею прямо на твердій підлозі.

Але не встиг він нахилитися вперед, як Бейлі виставила другу руку, наказуючи лишатися на місці. Що ж, йому доведеться ще трохи почекати.

Відкинувшись на спинку крісла, Пітер радісно вишкірився. О, яка ж вона немилосердна! Просто бездоганна коханка, еге ж? Бейлі поводилася як хазяйка, що тренує пса, тримаючи приманку біля його носа.

Чим більше вона його стримуватиме, тим дужче йому хотітиметься її. Хіба ж не для цього влаштувала вона цю виставу?

«От розумна дівчинка!» — подумав Пітер.

А я — пес, якому дуже поталанило, зізнався він самому собі.

 

Розділ 23

А за якихось двадцять кварталів від Ґринвіч-Віліджа Фокусник Жерар Деву, стоячи в невеличкому барі свого мансардного помешкання в районі Сохо, налив собі два шкалики віскі «Ґленлівет» 1964 року витримки. То був його рідкісний різновид, який майже неможливо було знайти у продажу, і цю пляшку подарував йому один з колишніх клієнтів, котрому дуже сподобалася його робота. Як і всім іншим клієнтам, до речі.

Тримаючи шкалик у руці, Деву неквапливо підійшов до вбудованої книжної шафи, яка тягнулася вздовж унутрішньої стіни, що відокремлювала кімнату від спальні. На кожній полиці стояли підписані авторами першодруки відомих романів. Загалом його колекція нараховувала більше трьохсот видань і містила такі твори, як «Пастка для дурнів» Джозефа Геллера та «Грона гніву» Джона Стейнбека. Там був також роман «По кому подзвін» у шкіряній обкладинці, хоча підпис свідчив про те, що добродій Гемінґвей незлецьки приклався до пляшки, перш аніж підписати цю книгу.

Та хоч якими б цінними були ці першодруки, те, що ховалося за ними, було ще ціннішим. Деву поклав свою праву руку на «Кімнату з видом» Е. Форстера. Але замість витягти цю рідкісну книгу, він натиснув на неї і тиснув доти, аж доки вона, здавалося, не зникла за стінкою. Фокус.

Якусь мить Деву терпляче чекав, поки не почулося тихеньке шипіння — то спрацював гідравлічний затвор. Після цього книжкова шафа повільно від'їхала ліворуч на чотири фути. Як у фільмах про Джеймса Бонда, але все це дійсно відбувалося насправді.

Тепер його офіс готовий до роботи.

Сама кімната була маленька — десять на десять футів, але так нашпигована комп'ютерами та обладнанням стеження, що їх цілком вистачало, щоб прослухати майже кожну розмову по стільниковому телефону, зламати ледь не кожен захищений веб-сайт або заблокувати торги на Нью-Йоркській фондовій біржі з усіма її індексами — НАС ДАКом, Ніккеєм та Генг Сенґом.

Колишній — і дуже невдоволений своєю вимушеною відставкою — агент ЦРУ міг запросто впоратися з такими завданнями, бо був колись дуже цінним агентом, справжнім професіоналом своєї шпигунської справи.

Одначе сьогодні в його робочому розкладі було лишень одне завдання — простежити за переміщенням одного конкретного вітрильника в океані.

Ну як вам перший день подорожі, мої любі члени невдалої родини та її друзі? Чи, бува, не трапилося у вас там чого-небудь цікавого? Чи не лопнув, наприклад, шланг для охолоджувальної води?

Уявивши, як бідолашний дядечко Джейк поспішає на допомогу, Деву натиснув кілька клавіш.

Значить, ти не схотів повертатися до берега для ремонту, бувалий моряче? Що ж, це в твоєму стилі. Іншого я від тебе й не чекав. Кажеш, відрізав шматок паливного шланга і зробив латку? Я й не сумнівався, що саме так ти і вчиниш.

Деву натиснув іще кілька клавіш, і на екрані монітора яскраво спалахнули координати яхти «Родина Данів». Навігаційний маячок, який він установив уночі перед відплиттям, прекрасно виконував свою функцію.

Фокус!

 

Розділ 24

Рінкардо Санч, інакше знаний під ім'ям Гектор Енсуедо, а також під численними іншими іменами, які йому забезпечували крадені або ж фальшиві документи, сидів наодинці в номері люкс готелю «Белладжіо» в Лас-Вегасі. По телевізору з величезним плазмовим екраном він дивився рімейк фільму «Друзі» в іспаномовному варіанті. Сонце щойно сіло. Рінкардо не спав уже два дні і, схоже, ця ніч теж виявиться безсонною. Ось на які жертви доводиться йти, коли сам перевіряєш власну продукцію.

Раптом у двері постукали.

Санч потягнувся за пістолем. Він нікого не чекав. А навіть коли б і чекав, то все одно б потягнувся за пістолем.

Що вдієш, професійний ризик.

— Хто там? — гукнув він, швидко піднімаючись із канапи. На ньому був офіційний прикид наркоділка, прославлений Альфредом Моліною в фільмі «Ночі в стилі бугі»: шорти в обтяжку, розхристаний халат і маса золотих ланцюжків.

— Обслуга, — долетів з коридору слабкий жіночій голос. Санч обережно підступив до дверей.

— Чого вам? Мені тут нічого не потрібно.

— Постільна служба, — відповіла жінка.

Санч прилип оком до вічка у дверях. Готельна уніформа є? Є. Перевірено. Возик з рушниками та туалетним причандаллям є? Є. Перевірено.

Однак… Однак йому не потрібні послуги служби, яка готує до сну постіль клієнтів.

Та все ж Санчу дуже сподобалося, коли він, уселившись до готелю, знайшов на покривалі свого ліжка оті маленькі смачнючі шоколадки, що їх спеціально залишають працівники постільної служби. Формою вони нагадували морські мушлі, а всередині був якийсь наповнювач-спиртне. Мабуть, ром. Хтозна. Але він знав напевне, що ці шоколадні штучки викликали звикання — як наркотики.

Санч знову зазирнув у вічко. Гм. Може, випросити в неї цілу коробку отих шоколадок? І умовити її трохи порозважатися?

А що? Ця служниця досить гарненька. І молода. Якщо вона скине оту огидну сіру уніформу й розпустить волосся, то вигляд матиме просто потрясний.

— Секундочку, — сказав він.

Засунувши пістоль іззаду за шорти і зав'язавши халат, Санч відчинив двері та впустив гарненьку служницю до номера.

То була агент Елен Пірс із Антинаркотичного бюро.

 

Розділ 25

Тримаючи в голові розташування кімнат у номері люкс, а в руках — купу пухнастих рушників, Елен негайно звернула ліворуч і вирушила до спальної кімнати. Справжня служниця ані секунди не вагалася б, куди їй треба йти, еге ж?

Саме такі начебто дрібні деталі, а радше нехтування ними, і призводять інколи до провалу агента. Ба гірше — до його загибелі, особливо коли йдеться про такого відмороженого мерзотника, як Рінкардо Санч.

Та Елен не дозволить собі припуститися фатальної помилки. Хто завгодно, лише не вона. Надто вже довго і вперто займалася вона цією справою, щоб погоріти через якусь дурницю. Тільки не зараз, і взагалі — ніколи. До того ж, вона прекрасно знала, наскільки небезпечно й непередбачено може повестися Санч.

Наркоділок гукнув її.

— Агов, дамочко, а у вас є оті смачні шоколадки, що їх зазвичай кладете на постіль?

— Так, вони в мене у візку, — кинула Елен через плече.

Задоволений її відповіддю, Санч повернувся до телевізора. Це була саме та серія «Друзів», де Фібі співає пісню «Смердючий кіт». Тільки іспанською це чомусь звучало як «Прудконогий кіт».

Перед тим як сісти, Рінкардо Санч трохи постояв, уставившись на екран. Потім він раптом згадав про пістоль, заткнутий ззаду за шорти. Він витяг його і обережно поклав у праву передню кишеню халата. Агов, хлопче, а що то в тебе випирає спереду в штанях? Пістоль чи то ти просто так зрадів, побачивши мене?

А тим часом у спальній кімнаті агент Елен узялася до роботи.

Вона та її колеги майже рік вистежували Санча по справжніх та фальшивих документах. їм майже вдалося накрити його у Нью-Йорку, де він спочатку розгорнув свою діяльність, осівши в іспанському Гарлемі. Одначе, здогадно, він відчув, що запахло смаленим, бо одного дня взяв і вшився.

Тепер він знову повернувся, цього разу до Лас-Вегаса. Вважалося, що з собою він привіз дві валізи фірми «Самсо-ніт», напхом напханих чистим, без домішок, кокаїном. Роздрібна ціна того кокаїну становила чотири мільйони доларів, які бюро, скоріш за все, роздує перед пресою до десяти. Елен ненавиділа цю огидну політично вмотивовану брехню, але ніяк не могла вплинути на ситуацію. Принаймні, зараз.

До того ж, перш аніж висаджувати двері, Антинаркотичне бюро мало пересвідчитися, що в номері дійсно є наркотики. І для цього запустило туди свого агента Елен Пірс, яка мала репутацію працівника, здатного успішно впоратися з чорновою роботою.

Поклавши рушники на край ліжка, вона швидко розпочала обшук зі стінних шаф. Прокляття! Нічого, окрім кількох брудних шовкових сорочок та огидних розцяцькованих штанів. Після цього Елен перевірила нижні шухляди комода, на якому стояв іще один плазмовий телевізор. Теж нічого вартого уваги. Кокаїну там не було.

І чому зі мною немає Диявола саме тоді, коли він так потрібен?! Дияволом звали найкращого в усьому бюро пса, натренованого винюхувати наркотики. На жаль, брати його з собою не можна було, інакше гарантований провал.

І раптом вона помітила, що під ліжком щось тьмяно поблискує. Виявилося, що то металева ручка валізи. Чорної валізи фірми «Самсоніт».

Елен хутко стала навколішки і підтягнула валізу до себе. Боже, зроби так, щоб вона була незамкненою.

Валіза дійсно виявилася незамкненою. Намагаючись діяти якомога тихіше, агент Пірс стала відкривати її. Клацання першого замочка було майже нечутним. І друге також.

Але коли Елен розкрила валізу і побачила, що вона туго набита численними пакетами зі сніжно-білим порошком, раптом почулося третє клацання, від якого у неї душа в п'яти втекла від страху.

То клацнув пістолем Санч, зводячи затвор.

Елен швидко відсахнулася від валізи і сіла на підлозі.

— Що ти, в біса, тут робиш? — грізно спитав Санч, стоячи в одвірку й націливши пістолет просто агентці в голову.

— Мені потрібно більше рушників! — гучно відповіла Елен.

— Що тобі треба?

Санч не зрозумів її відповіді, зате її добре втямили хлопці з Антинаркотичного бюро, що причаїлися в коридорі. Для них воно прозвучало чітко і ясно: Елен у небезпеці й потребує допомоги.

Тривога! Тривога!

За якусь мить парадні двері розлетілися від удару, і до номера увірвалася ціла купа агентів. Тільки-но Санч обернувся, щоб вистрелити в них, Елен блискавично витягла з купи

рушників пістоль «ґлок» сорокового калібру і всадила в Санча дві кулі. З глухим стуком наркоділок гепнувся на підлогу.

Кілька секунд Елен заклякло спостерігала, як на халаті Санча розпливалася велика яскраво-червона пляма. В бюро вона славилася своїм досить оригінальним почуттям гумору, але коли спальню заполонили її численні напарники, то їй було зовсім не до жартів та коротких саркастичних ремарок. Це ж не кіно чи якийсь гівнячий телесеріал про копів.

То було реальне життя і реальна робота Елен Пірс, на якій її сьогодні ледь не встрелили. Більше того — вона сама вбила людину. Іще одну.

Опускаючи пістоль, вона глибоко-глибоко вдихнула, набираючи повні легені повітря. А потім повільно-повільно видихнула його.

 

Розділ 26

Перед тим як я вирушила у свою «морехідну відпустку», принаймні десятеро співробітників нашого шпиталю порадили мені вести в морі щоденник. А потім видати щось на кшталт «Два місяці простим матросом» і таким чином змусити Себастіана Юнґера, автора «Ідеального шторму», неабияк похвилюватися за свої літературно-кінематографічні лаври. Мій колега-кардіолог, дві медсестри, один нічний сторож і навіть одна добровільна дівиця-доглядачка з блискучими скобами для виправлення зубів — усі вони вважали, що було б чудово, якби я робила записи під час своєї подорожі. Подумати тільки! Я ледь не дослухалася їхньої поради! Дякувати Богові, що все ж не дослухалась і таки не почала писати щоденник. Інакше я б його невдовзі викинула. Або спалила. Бо майже кожен запис у ньому починався би словами: «Я повбивала б своїх дітей!» Уже шостий день, як ми в морі, за два дні маємо прибути у наш перший порт на Багамах, але становище в родині Данів і досі можна схарактеризувати лише як аварійне. Коротше кажучи, СОС: Стара Остогидло-гівняча Ситуація.

Керрі більше не намагалася накласти на себе руки, але їй іще далеко до того дня, коли з міс Занудство вона перетвориться на міс Жвавість. Постійно стежачи за нею, ми аж ніяк не сприяємо покращенню її стану. Недивно, що Керрі починає всього боятися. Ба гірше — вона знову перестає їсти, хоча запевняє, що почувається добре.

Марк нещасний по-своєму. Він явно сумує за своїм косячком, і в нього починається щось на кшталт ломки. Він нічого не каже, але я все одно бачу. Ловля кайфу була для нього єдиним способом утекти від цього човна зокрема та від життя взагалі, і тепер на його обличчі і вдень і вночі той самий вирячено-ошелешений вираз, наче він потрапив у пастку. Коли ж він дає собі клопіт розмовляти, то зазвичай відривається на мене або на Керрі. Мені добре відомі потенційні симптоми відвикання від наркотиків: агресія, неспокій, біль у животі, зниження апетиту. Я постійно й уважно спостерігаю за Марком.

Що ж до Ерні, то йому теж непереливки, бо він буквально розривається між своїми бажаннями. Бідний хлопчик! То йому хочеться бути дорослим і виконувати роль миротворця, то він починає хлипати наче мала дитина, якою він насправді ще й досі залишається.

А найгірше те, що він, здається, кожної хвилини щось жує. І він також це прекрасно усвідомлює. «Я страждаю від повноти, спричиненої стресом», — заявляє він, підносячи догори свій товстенький вказівний палець, немов якийсь університетський професор. На жаль, мабуть, він має рацію. Можливо, Ерні стане лікарем, коли виросте.

Залишається Джейк.

Бідолаха, він намагається зробити все, що в його силах. Джейк завантажив дітей рутинною працею, намагаючись уселити в них почуття відповідальності або, принаймні, забезпечити на яхті тишу і спокій. Уявляю, як він шкодує, що

погодився бути нашим капітаном! Якщо Керрі не стрибне за борт, то, боюся, так учинить він.

Усі ці негаразди змушують мене видобути супутниковий телефон. Річ у тім, що я сказала Пітеру, що перші два тижні не дзвонитиму йому. Не питайте, чому я це зробила, бо що зроблено, те зроблено. Мабуть, мені просто кортіло виглядати сильною, продемонструвати йому, що я не розпхикаюся при перших ознаках біди. Втім, саме розпхикатися мені й хотілося більше за все впродовж усіх цих шести днів. Мої запаси сили волі добігають кінця. Я ніколи не була скиглійкою, але відчуваю, що невдовзі нею стану.

Шість днів — це приблизно два тижні, еге ж? До того ж я і справді скучила за Пітером.

Зачинившись у себе в каюті, я набираю наш домашній номер. Зараз дев'ята вечора, і Пітер уже мусить бути вдома. Але вдома його немає. Після п'яти гудків умикається автовідповідач. Принаймні, на плівці почую його голос, хоч на кільканадцять секунд.

Потім я набираю номер його офісу — може, він там допізна затримався. Напевне, він дуже зайнятий отим великим судовим процесом, який має невдовзі розпочатися. А Пітер до кожної справи готується просто з маніакальною ретельністю. Ніколи не бачила людини, котра б так не любила програвати. Саме тому він досить часто й затримується допізна на роботі.

Ти диви — і офіс не відповідає! Де ж Пітер? Вечеряє в ресторані?

Нарешті я дзвоню йому на стільниковий телефон. Це стовідсотково надійний варіант. Коли Пітер десь прогулюється або відпочиває, то мобільник буквально прилипає до його вуха. Інколи він відповідає ще до того, як у мене залунає гудок. Але не зараз.

Один гудок, іще один…

Милий, де ти? Я дуже хочу з тобою поговорити. Мені вельми потрібна твоя допомога.

 

Розділ 27

За ті три з гаком місяці, що минули відтоді, як Пітер закрутив роман з Бейлі Тод, вона жодного разу не спитала у нього про Кетрін. Вона навіть імені її не згадувала. І взагалі, питання про те, що він одружений, виникло лишень один-єдиний раз, — а саме тієї ночі, яку вони вперше провели разом у студентському містечку юридичного факультету. Саме тоді Пітер і сказав їй напрямки:

— Ти ж знаєш, що я одружений?

— Так, про це було не надто важко здогадатися, побачивши обручку на вказівному пальці твоєї лівої руки, — відповіла Бейлі. І додала з невимушеною посмішкою, яку вона зазвичай приберігала для своїх молодих кавалерів: — Але якщо твоя дружина нічого не знатиме, то воно їй і не болітиме, еге ж?

Пітера вразили не самі слова, а те, як їх було сказано. Він одразу ж збагнув, що закохався у Бейлі по самісінькі вуха. Його підкорила її самовпевненість та вміння повернути ситуацію на свою користь. Безстидна. І безпринципна. Вона так нагадувала йому когось, хто був таким милим та дорогим його серцю!

Вона нагадувала йому самого себе.

Саме через це, коли вони, зморені та спітнілі, лежали після потрясного, видовищного й виснажливого сексу, він був украй здивований, щойно Бейлі, ні сіло ні впало, спитала у нього таке: «А ти б кинув через мене свою дружину? Ну так, чисто теоретично?»

Від несподіванки Пітерові на мить відібрало дар мови. То був підступний та раптовий хід навіть для такого вправного й досвідченого адвоката захисту, як він. Поки він відчайдушно намагався знайти правильну відповідь, Бейлі сама дала йому змогу викрутитися з незручної ситуації.

— Гаразд, Пітере, можеш мовчати, пославшись на право затримуваного не відповідати на запитання, — сказала вона. — Я знаю, що твоя дружина має величезну купу грошей. І твоя мовчанка вже є відповіддю. Втім, це для мене не є проблема. Я просто спитала.

«Маєш рацію, Бейлі», — спантеличено подумав Пітер — і відразу ж засмутився. Чи не означає це, що їхньому роману скоро настане гаплик?

Утім, нічого дивного: Бейлі дуже молода і надзвичайно вродлива, у неї ще все життя попереду. Захопливе та цікаве. Тут і гадати довго не треба: зрозуміло, що вона не гаятиме на нього час, коли пересвідчиться, що їхні стосунки не мають перспективи.

А ще вона розумна і впевнена в собі.

Така рідкість серед уродливих жінок! Принаймні, серед тих, яких йому довелося знати.

Бейлі перекотилася до Пітера і грайливо тицьнула його в живіт.

— Між іншим, — сказала вона, — якби я по-справжньому за це взялася, то чомусь мені здається, що, можливо, мені б удалося переконати тебе змінити свою думку. Звісно, чисто теоретично.

Пітер рвучко вхопив Бейлі, пригорнув до себе і вп'явся губами в її оголене тіло.

— Може, ти і маєш рацію, — промовив він. — Може, і змогла б.

Він хотів був поцілувати її груди, але цієї миті на нічному столику задзвонив телефон. То міг бути хто завгодно, але Пітер чомусь одразу ж здогадався, хто саме. І Бейлі здогадалася теж.

 

Розділ 28

— Це дружина, еге ж? — спитала вона. — Господині запраглося подружнього тепла. Як мило. Я дуже рада, що дрібка цього тепла перепадає і мені.

Пітер нахилився і поглянув на номер абонента на дисплеї своєї «Мотороли 1000». Хто б сумнівався! Звісно, що це Кетрін.

— Так, це вона, — сказав він. — Телефонує з яхти по супутниковому телефону.

Звук другого дзвінка наповнив спальню. Потім пролунав третій. Роздратування й напруженість зростали. І це ще м'яко кажучи.

— Ти що, не збираєшся відповідати? — спитала Бейлі. — Ну ж бо, Пітере, будь ласка. Покажи мені, яким милим ти можеш бути.

— Не зараз, — відказав він. — І не тут.

Бейлі посміхнулася.

— Ти що, боїшся, що я захихикаю під час розмови? Чи почну стогнати?

— Звісно, ні. Я знаю, що ти цього не зробиш.

Четвертий дзвінок. П'ятий.

— Тоді чому ж ти зволікаєш? Давай, відповідай, — спонукнула його Бейлі. — Хтозна — а може, вона щось запідозрить? Ти ж цього не хочеш, еге ж?

Так, Пітер цього не хотів. Тим більше що він завжди негайно відповідав на дзвінок, коли телефонувала Кет. Виняток становили судові засідання. Але ж який може бути суд серед ночі?

А, чорт із ним!

Пітер узяв телефон і клацнув, розкриваючи його своїм великим пальцем.

— Привіт, люба, — почав він, відразу ж плавно увійшовши в роль люблячого та незрадливого чоловіка.

Ти диви яку нього класно виходить! Не диво, що Кетрін обожнює його.

Бейлі прикурила цигарку, повільно затяглась і стала слухати, як Пітер розпитує дружину про справи на яхті.

Справи явно були кепські. Бейлі почула, що Кетрін плаче. Оці супутникові телефони забезпечують напрочуд гарний та надійний зв'язок. Прекрасно чути кожне слово! «Не знаю, чи зможу, — сказала Кетрін. — Я знову засипалася з дітьми і не можу дати їм ради».

— Слухай-но, люба, — відповів Пітер. — Ти ж сама казала, що подорож буде нелегкою. Але в тебе все вийде. Ти ж у мене сильна. І я тебе за це дуже люблю.

Закінчуючи це речення, Пітер підморгнув Бейлі. Невимушена розмова виходила у нього навіть краще, аніж він сподівався. Чорт забирай, він навіть відчув гордість за самого себе.

І тут у Бейлі виникла ідея.

Підморгнувши Пітерові у відповідь, вона з диявольською усмішечкою почала потихеньку цілувати його груди й опускатися дедалі нижче, пестячи при цьому його тіло своїм густим каштановим волоссям. Ось Бейлі уже проникла під простирадло… Пітер почав звиватися і навіть відштовхувати її від себе, але Бейлі й не думала зупинятися. Вона робила своє, і він не став їй заважати, бо був певен, що то вона просто бавиться і нічого не робитиме всерйоз.

А що, як вона не припинить? І що це означатиме?

Коли Бейлі почала ніжно пестити його живіт, роблячи язиком маленькі кола, в голові у Пітера зазвучало відлуння її фрази про Кетрін та його небажання кидати її. Якби я по-справжньому за це взялася, то чомусь мені здається, що мені б удалося переконати тебе змінити свою думку.

Тоді зрозуміло. Саме цим вона зараз і займається.

Її губи, язик, рот — усе повільно рухалося нижче його пупка. Бейлі зовсім не бавилася. І тому всі думки Пітера про те, щоб якось зупинити її, змінилися невимовним задоволенням, яке він мав від її пестощів.

Пітер ледь спромагався концентруватися на своїй розмові. Але він мусив. Яхта, подорож і все таке інше… він мав вислухати Кетрін, підбадьорити її і дати їй оптимістичні настанови, яких вона наразі так гостро потребувала.

— Але це так важко, — сказала Кетрін.

— Я тебе дуже добре розумію, люба, — відповів Пітер, цієї миті не кривлячи душею. — Це дуже важко.

Він збагнув, що Бейлі без боротьби не здасться. А ще він уторопав, що тепер не мислить без неї свого життя.

Вона була справжньою чарівницею в ліжку. А саме такі жінки і приваблювали Пітера найдужче.

 

Розділ 29

Спочатку Джейк відчув біду чисто інтуїтивно. Бо за останні двадцять років провів більше ночей на морі, аніж на суходолі. Навіть уві сні він міг відчути слабкі зміни вітру та хвиль.

Але цього разу зміни були аж ніяк не слабкі, а досить серйозні. Джейк іще не отямився як слід від недавніх потрясінь, і тому його свідомість просто відмовлялася вміщати в себе те, що мало невдовзі трапитися.

Тієї миті, коли він широко розплющив очі десь о четвертій ранку, він збагнув, що неподалік народжується справжнісіньке страхіття. Шторм-чудовисько. Але ж чому? Він же дивився прогноз погоди перед тим, як лягти спати. Єдиний шторм, що він його побачив на радарі, був далеко, та і той віддалявся від їхньої яхти.

Проте факт залишався фактом, і просто так відмахнутися від нього не було жодної можливості.

Джейк швидко підвівся і поспішив до каюти Кетрін.

— Прокидайся, — сказав він їй. — І дітей розбуди. Постарайся, щоб вони невдовзі були вже на ногах, бо знадобиться їхня допомога.

Не встигла Кетрін відповісти, як відчула, що велетенська хвиля підняла човен і закрутила його, як іграшковий кораблик у ванній, і на цьому кораблику вона якимось незбагненним чином опинилася разом із дітьми.

— Так, незабаром ударить шторм, — підтвердив Джейк, побачивши страх в очах Кетрін. — І він наближається дуже хутко!

— Гаразд, кажи, що треба робити, і я робитиму.

Ледь вона це вимовила, як прогуркотів перший закот грому, від якого затремтіло тонке дюймове віконце ілюмінатора. А ще через кілька секунд здалося, що в небі прорвало греблю. І вниз повалив дощ, холодний, злий і невідступний.

Кетрін швидко розбудила і привела дітей, а Джейк побіг до пасажирського салону, щоб послухати аварійну погодну радіочастоту.

— Де ж ти раніше був, сучий сину, — стиха пробурмотів він, лаючи диктора, який прочитав останній прогноз погоди. На той час уся родина Данів уже встигла зібратися навколо радіо.

Шторм виявився таким, як він і підозрював, — навіть сильнішим. І яхта «Родина Данів» перебувала якраз на його шляху. Може, це й не був «ідеальний шторм», про який писав Себастіан Юнґер, але щось близьке до того.

— Що ми маємо робити? — в один голос спитали діти. Ерні й досі потирав сонні очі, але він розмовляв, а значить, уже прокинувся.

— Єдине, що ми можемо, Ерні, — відповів Джейк, — це підіймати сраку і мерщій вшиватися звідси.

Такий був план дій — простий і зрозумілий. І виконувати його треба було негайно. Якщо вони збираються випередити цей шторм, то їм слід рухатися швидше від швидшого.

Але спочатку найголовніше.

— Треба підняти якір на носі, — сказав Джейк.

Визвалася Кетрін.

— Я підніму якір!

— Ні. Це дуже важко і небезпечно, — відповів Джейк. — До того ж ти мені потрібна за штурвалом, щоб тримати ніс яхти прямо по вітру. Марку, допоможеш матері.

— А я? — спитав Ерні.

— А ти з Керрі будь тут, унизу. Міцно закріпіть та прив'яжіть усе, що ще не закріплене. Дуже міцно, щоб добре трималося. Те, що відбувається зараз надворі, ніщо порівняно з тим, що на нас насувається.

Ерні набурмосився.

— Я хочу бути на палубі.

— Ти не хочеш бути на палубі. Тобі не можна, малий, повір мені.

 

Розділ 30

Джейк зупинився, набираючись духу перед тим, як рушити східцями на палубу. Він відчував відповідальність перед собою, Кетрін і дітьми, та все ж йому дуже не хотілося підніматися. Ляда пасажирського салону хоча й була щільно закрита, тремтіла під несамовитим напором шторму наче навіжена.

Джейк обернувся до Кетрін та Марка, які й досі прив'язували штрипки своїх рятувальних жилетів.

— Зачекайте тут, добре? Ніхто не виходить на палубу, зрозуміло? А мені треба принести ремені півкільця.

— Що принести? — спитався Марк.

Але Джейк уже розчинив люк і вискочив на палубу. Зараз не час для лекцій з основ вітрильного мореплавства.

Двадцять секунд, тридцять — і Джейк нарешті повернувся, виглядаючи так, наче побував у мийці для авта. Він промок буквально до нитки і цокотів зубами від холоду. Але все одно тримався бадьоро й зосереджено.

— Ось! — гукнув він, перекрикуючи вітер. — Одягніть оце!

Кетрін та Марк швидко вдягнули на себе нейлонові ремені безпеки, схожі на велетенські бікіні. А Джейк тим часом прикріпив кінці двох линв до металевих кілець на їхніх таліях. Клац! Клац!

Потім він клацнув іще двічі, прикріпивши протилежні кінці до линви, що тягнулася по всьому периметру яхти. Цю линву часто ще називали «упряж із півкільцями».

Після цього Джейк здійснив цю саму процедуру і на собі.

— Ось так, — мовив він, закінчивши з ременями. — Це і є рятувальні ремені півкільця — на той випадок, коли хтось із нас усупереч власній волі опиниться за бортом.

Марк перелякано кивнув, але очі його залишалися незвично уважними. Він усе ж таки засвоїв свій перший урок мореплавства. А ще краще — він швидко дорослішав.

Джейк наказав:

— Тепер намагайтеся тримати штурвал якомога рівніше, а я тим часом витягну якір, зрозуміли?

Не встигли ці слова зірватися з його вуст, як на човен налетіла величезна хвиля — бах! — і збила їх усіх з ніг. Сильно забивши щоку під час падіння на палубу, Кетрін застогнала.

Джейк нахилився і підняв її.

— З тобою все гаразд? — спитав він. — Кет?

«Ні», — хотіла вона відповісти. Аж тут наступна хвиля, перекотившись через борт, жбурнула їй в обличчя струмінь холодної води, і Кет, мотнувши головою, відкинула цю думку. На неї чекали набагато важливіші справи, аніж ушкоджена щока.

— Мені треба будь-що підняти отой якір! — крикнув Джейк. — І якомога швидше!

Він кинувся на ніс яхти, тоді як Кетрін та Марк розташувалися за штурвалом, щосили намагаючись утримати його в одному положенні. Стіна дощу була такою щільною, що з палубного ліхтаря не було жодного пуття. Вони ледь бачили обриси Джейка, коли той наче привид перехилився через борт човна.

Однак, попри майже непроглядний дощ, вони таки помітили, що коїться щось лихе. Може, через гойдання Джейкові важко втриматися на ногах? Чи заплуталась якірна линва?

До стерна долетів голос Джейка.

— Марку, мені потрібна твоя допомога! Мерщій сюди!

Марк блискавично рвонув уперед. Надто швидко, щоб Кетрін устигла зреагувати. Проте все одно вона навряд чи змогла б його зупинити. Так, на його обличчі відбився страх. Але не тільки. Попри страх обличчя її сина випромінювало рішучість. Досі він знав і шукав лишень одну розвагу в своєму житті — наркотики. А тепер для нього новою розвагою, новим відчуттям став оцей шторм. І хоч яким переляканим був Марк, коли він, петляючи, біг до Джейка на ніс човна, котрий несамовито тріпала буря, якась частина його єства явно мала величезне задоволення від усієї цієї пригоди.

Принаймні, перші п'ять кроків. А з шостим прийшла ВОНА.

 

Розділ 31

Це була найбільша хвиля відтоді, як почався шторм. Вона хутко неслася прямісінько на «Родину Данів», погрозливо вигнувши білий пінистий бурун, і видно було, що їм ніяк не вдасться її уникнути. Упавши на яхту на висоті гіка, вона повністю проковтнула Марка.

Коли він щез із-перед очей, Кетрін мимоволі випустила з рук штурвал. То був природній імпульс, але наслідки його стали вкрай небезпечними, у чому Кетрін змогла пересвідчитися негайно.

Човен різко кинуло вліво, і вона знову розпласталася на палубі. Коли ж Кетрін, погойдуючись, заледве зіп'ялася на ноги, Марка й досі не було видно. Він випав за борт! Вона в цьому майже не сумнівалася.

— Джейку! — розпачливо закричала вона. — Марка змило!

Але їй ніхто не відповів. Джейка теж ніде не було видно. Вочевидь, гігантська хвиля і його змила за поруччя.

Кетрін не знала, що їй тепер робити. Вона розгубилася. Та і хто б не розгубився? Раптом вона почула якийсь булькаючий зойк, що долинув з океану.

Марк!

Голос пролунав за якихось двадцять футів від неї, але тут у човен гупнула ще одна хвиля, і в свідомості Кетрін ці двадцять футів перетворилися на цілу милю, не менше. Вона не те що Марка не могла дістатися, вона на ногах ледь-ледь трималася.

Ставши навколішки, Кетрін почала повзти. Бо інакше рухатися було неможливо.

— Я йду! — щосили заволала вона.

Хапаючись за все, за що тільки можна було вхопитися на палубі, Кетрін примудрилася просуватися вперед досить швидко. Нарешті вона добралася до краю і визирнула за борт.

О господи, он він де!

Прикріплений до човна ременем безпеки, Марк гойдався і підплигував серед гігантських хвиль як поплавок, відчайдушно намагаючись хоч якось утриматися на плаву. Навіть рятувальний жилет мало допомагав, бо сила хвиль здавалася непереборною. Він виринав, але його знову і знову затягувало під воду.

— Марку, тримайся! — гукнула Кетрін. — Ми витягнемо тебе.

Але ж як? Вона знала, що Марк жодним чином не зможе видертися на човен самотужки. їй самій доведеться зробити це за нього. Але як? І куди подівся Джейк?

Ухопившись обіруч за линву, Кетрін відчайдушно потягнула її на себе, напружуючи кожну часточку своїх м'язів. Однак линва піддалася лише на якихось два-три фути.

І чим дужче вона старалася, тим більше їй здавалося, що її м'язи ось-ось відірвуться від кісток. То була даремна спроба. Самій їй не впоратися. їй потрібна була допомога.

 

Розділ 32

Мені гаплик, подумав Джейк, виснучи над краєм борту. Мені хана.

Коли хвиля перекинула його через поруччя, він примудрився вчепитися за край однією рукою. Навіть не всією рукою, а чотирма пальцями, та й ті от-от зісковзнуть.

Пасок безпеки міг би скрізь його врятувати — і на лівому борті, і на правому, і на кормі… Але не на носі яхти. І не в такий шторм. Човен кидало як тріску, і цей пасок безпеки запросто міг перетворитися на ремінь смерті. Його потягне донизу тієї самої миті, коли він упаде у воду. А потім ще й корпусом відутюжить і розчавить.

От якби йому вхопитися ще й другою рукою…

Але він не міг. Причина була проста: він не мав опори. Обшивка борту була надто слизькою, щоб зачепитися за неї ногами, а інакше Джейк ніяк не міг підтягнутися угору.

— Марку! Кетрін! — крикнув він, але даремно. Де ж вони? Невже випали за борт? Чи не помітили, що він зник?

Він кричав і кричав, кличучи їх, аж поки йому не заболіло горло. Гучніше Джейк кричати ніяк не міг і боявся, що через гуркіт хвиль та грому його можуть узагалі не почути. Чорт забирай, та він сам себе майже не чув!

Аж раптом пролунав якийсь звук, пролунав як злий грубий жарт, і чути його було досить добре. Вітер навіжено хльостав Джейка по щоках бризками води та злісно завивав у його вухах, і почувся йому знову сміх брата його, Стюарта.

— Заткнися! — безсило заволав на нього Джейк. — Знаю, що винуватий перед тобою! Саме тому я і подався в цю подорож… Щоб знову зліпити докупи твою родину.

Ще одна хвиля гепнула йому в спину і повернула Джейка до тями. Він відчув, як його пальці й далі зісковзують із краєчка борту. Гострий біль вогнем пропікав його руку. Божевільна ситуація, еге ж? Сам у холодній воді, а рука палає вогнем.

І раптом йому випав шанс порятунку. Радше не випав, а наче з неба впав.

На якусь нетривалу мить між хвилями, що гупали в борт човна, утворилася прогалина. Прогалина, на яку він чекав.

Зісковзнувши з вершечка хвилі, яхта несподівано клюнула носом і занурилася ним у воду разом із Джейком.

Якщо йому вдасться протриматися ще трохи, то, можливо, сер Ісак Ньютон допоможе йому — персонально. Бо на кожну дію є рівна і протилежна протидія.

Чорт забирай, спрацювало!

Вискочивши з води як праща, човен своїм рухом забезпечив Джейкові таке необхідне йому прискорення. Правильно розрахувавши час, він якомога вище викинув угору другу руку — і таки зачепився за край борту. Ледь-ледь, але зачепився.

Тепер у нього була опора. Зібравши останні сили, Джейк підтягнувся і нарешті виволік своє тіло на палубу.

Він у безпеці! Він урятувався!

Але побачивши, як Кетрін ризиковано схилилася над лівим бортом, Джейк відразу ж збагнув: тепер треба рятувати Марка.

 

Розділ 33

Джейк став пробиратися палубою, ризикуючи з кожним своїм хитким та непевним кроком утратити рівновагу та знову вилетіти за борт.

Коли він нагнувся під гік, іще одна потужна хвиля все ж таки збила його з ніг і ледь не змила з палуби, але останньої миті він ухопився за кріпильну планку й повиснув на ній, скриплячі від напруження зубами і до крові кусаючи губи. Розпластавшись на животі, Джейк кинув погляд на Кетрін, яка відчайдушно намагалася витягти Марка з води. Линва погано піддавалася, але вона все тягнула її. її тендітне тіло зігнулося так, що жінка стала схожою на горбунку. То вже не була колишня Кет, еге ж? Усі члени родини Данів ставали впертими бійцями.

«Господи! — подумав Джейк. — Та невже ж я такий виснажений, що нічим не зможу їй допомогти?» Невже їм удвох не вдасться витягти Марка?

— Я йду на допомогу! — заволав він. — Тримайся, Кетрін!

Підвівшись із палуби, Джейк подолав останні десять футів, що їх розділяли. Хутко вхопивши линву, що тримала Марка, він визирнув за борт і побачив, як хлопець ледь не захлинувся через величезну хвилю, що на нього накотилася. Голова його заледве виднілася над поверхнею води.

— Благаю, Джейку, допоможи, — тільки й змогла сказати йому Кетрін.

Він глянув на її руки і побачив, що з долонь крапає кров. Линва буквально пошматувала їх, але Кетрін і не збиралася відпускати її.

Він теж не збирався її відпускати. І став тягти з останніх сил. Повільно, дюйм за дюймом линва почала піддаватися.

Але цього було замало, цього і близько не вистачало, щоб витягти Марка з води. Джейк озирнувся, видивляючись на палубі щось підходяще, але крізь пелену дощу його поле зору являло собою одну велику розмиту пляму. Раптом він побачив те, що могло б допомогти.

— Лебідка! — вигукнув він. — Електрична лебідка!

Та от тільки була вона надто від нього далеко. Втім, спробувати можна…

І Джейк кинувся до стерна. Щоб не впасти, він тримався за поруччя. Коли він повернувся до Кетрін, то в руках у нього був моток грубої мотузки. Швидко прив'язавши її ковзним вузлом до Маркового ременя, він посунув вузол на максимально можливу відстань від борту.

А потім звернувся до Кетрін, міцно взявши її за руку:

— Коли я змотуватиму мотузку лебідкою, пересовуй вузол до Марка. Увесь час пересовуй.

Кетрін кивнула, і Джейк увімкнув лебідку.

Лебідка пищала. Лебідка стогнала. Лебідка погрожувала зламатися, не витримавши вантажу.

Проте не зламалася. Повільно, але впевнено стала вона витягувати Марка з буремного океану. І нарешті він опинився на палубі. Змерзлий та тремтячий. Але живий. І схожий на того малого хлопця, яким він колись був.

Кетрін обняла його так само міцно, як щойно тримала линву. Вона ніяк не хотіла відпускати свого хлопчика, і у Джейкових очах закрутилися сльози.

— Найголовніший улов дня! — вигукнув він, охоплений почуттям полегшення. — А тепер — хутко вниз!

— А як же якір? — спитала Кетрін.

— Та Бог з ним, тепер нам уже не втекти від шторму. Нині нам доведеться його перечікувати.

 

Розділ 34

Але перед тим як спуститися в пасажирську каюту, Джейк виконав одну дуже важливу роботу — взяв риф головного вітрила. При його площі, зменшеній більш аніж наполовину, вітри не зможуть перекинути яхту. Принаймні, Джейк сподівався, що цього не станеться.

Одначе з хвилями була зовсім інша історія. Тут протиставити лютій силі моря було нічого, окрім, хіба що, схрещених пальців.

— А тепер — мерщій униз! — прокричав Джейк. — Ставайте ззаду мене й хапайте мене та одне одного за талію!

Кетрін і Марк слухняно кивнули, не заперечуючи й не ставлячи зайвих запитань.

Отак і попрямували вони втрьох до пасажирської каюти, немов якась некваплива змія, котра, до того ж, хильнула чарчину. Втім, усе вийшло добре. Опинившись у безпеці на сходинках, вони відстібнули свої ремені.

— Чому ви затрималися? — спитав Ерні тієї ж миті, коли вони спустилися в камбуз. Він був блідий як привид і страшенно переляканий. Але, мабуть, не настільки, щоб утратити добрий розум і вибратися на палубу.

— Нам почулося, наче хтось кричав, — додав він.

Джейк не втримався і дав волю своєму чорному гумору.

— То твоєму братусеві схотілося трохи поплавати.

— Дуже смішно, — прокоментував Марк, знімаючи рятувальний жилет, але навіть він не зміг стримати легкої посмішки.

— Е, ні, — сказав йому Джейк, — не скидай жилета навіть тут, у каюті. — Він поглянув на Керрі та Ерні. — І ви обоє теж одягніть свої. І негайно, дітлахи.

— А ми що, потонемо, дядьку Джейк? — спитав Ерні тремтливим від дитячого страху голосом.

— Зовсім ні, мій юний герою. Нічого з нами не станеться. Просто пригодницька частина нашої подорожі в стилі Індіани Джонса закінчується.

Однак у глибині душі Джейка мучили сумніви. Так, «Родина Данів» була великою та міцною яхтою, але їй іще не випадало пройти справжньої перевірки штормом.

А цей шторм, за всіма ознаками, мав стати перевіркою з-поміж перевірок, справжнім випробуванням на виживання. Саме через це Джейк і збирався скористатися радіо. Він хотів установити зв'язок з Береговою охороною і дати їм свої координати. Звісно, ані Берегова охорона, ні навіть ВМС нічим не могли зарадити їм у цей конкретний момент. Родина Данів мала розраховувати лише на власні сили.

— Термінове повідомлення, термінове повідомлення, термінове повідомлення, — почав Джейк у мікрофон. — Це вітрильник «Родина Данів».

Поки він чекав на відповідь, Марк спитав його, чи, бува, немає де додаткових ковдр. Він і досі тремтів і трохи аж посинів, ставши при цьому схожим на льодяник на паличці.

Джейк показав на ящик, що висів над лавкою в камбузі, і цієї миті радіо затріщало електростатикою. Берегова охорона вийшла на зв'язок.

«Слухаю вас, «Родина Данів», ми записуємо», — почувся голос.

Та тільки Джейк його не почув. Уся його увага була прикута до Кетрін. Вона якраз скінчила перев'язувати бинтами свої руки, а тепер допомагала Маркові знайти ковдру. І відкрила не той ящик, що треба. У ньому містилися балони для підводного плавання. Чи перевірили Ерні та Керрі їхнє кріплення?

Саме в цей момент іще одна велика хвиля гепнула в яхту, і вона різко й круто накренилася. У Джейковій голові промайнуло видіння важких металевих балонів, що свистять у повітрі.

— Ні, Кетрін! Зупинися! — відчайдушно заволав він.

Але було вже запізно. Дверцята ящика розчинилися, і з нього вилетіли два балони. Один пролетів у якихось двох дюймах від голови Ерні.

Одначе другий влучив точно в ціль і розніс її на друзки.

SOS! SOS! На допомогу!

Радіо замовкло.

 

Розділ 35

Пітер Карлайл підійшов до лави присяжних настільки скромно, наскільки дозволяли йому зшитий на замовлення костюм від Бріоні за шість тисяч доларів та десь трьохсотдоларова краватка «Гермес».

«Ви знаєте, що таке хороший початок судового процесу? — відразу ж спитав він майбутніх присяжних. Поки вони отетеріло витріщалися на нього, на обличчі Пітера розпливлася широка заразлива посмішка. — Це коли авто

з адвокатами, що їдуть на суд, злітає з дороги в провалля — ось що таке хороший початок!»

Усі засміялися, навіть старий бурчало, що сидів із краю першого ряду. Він виглядав так, наче залюбки пішов би до дантиста зуби пломбувати, аби тільки не бути присяжним на суді.

Пітер вів далі: «А чули про адвоката, що розбив собі носа? Через те, що машина швидкої допомоги, за якою він гнався, раптом різко загальмувала».

Ще гучніший сміх наповнив застояну атмосферу, мабуть, найстарішої та найбільшої зали судових засідань на сотій Сентер-стрит, більше відомої під назвою Мангеттенський кримінальний суд.

Звісно, цей акт самоприниження, здійснений Пітером, був просто професійним трюком — і не більше того. Він називав його «зигзагом Карлайла». Присяжні гадають, що ти підеш в одному напрямку, а ти їх збиваєш із пантелику, вдаючи, ніби йдеш зовсім у іншому. І таким чином навіть змінюєш їхнє ставлення до себе.

Пітер мав репутацію — засвідчену численними газетними статтями та телерепортажами — безжального й жорстокого адвоката захисту, здатного навіть злобного Атілу, ватажка завойовників-гунів, представити таким собі безневинним плюшевим ведмедиком. Але якщо Пітерові вдавалося на самому початку зруйнувати цю славу і продемонструвати присяжним, що насправді він зовсім не такий, як вони про нього думають, то тоді його можливості змінювати їхню думку в потрібному напрямку ставали воістину безмежними.

І щонайперше це стосувалося думки майбутніх присяжних про винуватість чи невинуватість його клієнта.

А нинішній його клієнт, а радше клієнтка, була жінкою потрясної вроди. Кендіс Кінкейд, відому світську тусовщицю та колишню редакторку розділу моди журналу «Воґ», звинувачували у замаху на вбивство свого чоловіка, магната Артура Кінкейда, що торгував нерухомістю. Відкинувши звичайні методи вбивства, як-то пістоль, ніж, кілер або отрута, підсипана, скажімо, в яєчню, Кендіс зупинила свій вибір на «Мерседесі SL Родстер» вартістю сто сорок тисяч доларів.

Втім, в усіх інтерв'ю вона присягалася, що насправді зовсім не збиралася чавити машиною свого чоловіка. Просто хотіла трохи полякати його, щоб підняти йому тонус. Це мав бути просто злий жарт і все. Та от біда — переплутала педаль гальм із педаллю газу! Треба ж такому статися! Як казав Джоні Карсон у своїх нічних телепередачах, «це просто був безглуздий трагічний випадок».

Перед вступним словом Пітер хотів розвеселити кандидатів у присяжні ще одним адвокатським жартом, але представник супротивної сторони, якийсь, здогадно, початківець, але перспективний обвинувач, чиї окуляри в тонкій срібній оправі та цементно-сірий костюм-трійка надавали йому провінційного вигляду, підвівся зі свого стільця і висловив протест.

— Ваша честь! Це зала судових засідань чи «Камеді клаб»? — спитав він, картинно здіймаючи руки догори.

Пітер доклав зусиль, щоб не посміхнутися. Господи, який же він молодий та зелений! Зеленіший навіть за новачка, що вперше вийшов пограти у гольф.

Досвідченіші правники ніколи не клюють на таку наживку. А просто дають Пітерові самому закінчити свою комедійну програму. Зробити інакше означало б викликати роздратування майбутніх членів суду присяжних. їх же просто трохи порозважали після кількох украй занудливих годин! І тепер обвинувач, який позбавив майбутніх присяжних можливості безневинно посміятися, ризикував виглядати в їхніх очах як замшілий консерватор, або навіть гірше — як потенційний невдаха.

Тому цілком природно, що кілька членів суду невдоволено зиркнули на цього йолопа в непоказному сірому костюмі.

Пітер швидко втрутився, позбавивши суддю необхідності виносити рішення стосовно протесту.

— Даруйте, ваша честь. Я вибачаюся також перед обвинувачем за свою легковажність. Мені просто здалося, що ці люди знудилися, довго чекаючи, і тому мають право трохи посміятися. Дійсно, час братися до роботи.

З цими словами Пітер звернув свою увагу на першу кандидатку в присяжні — молоду японку у квітчастій сукні та кросівках. Помітивши його погляд, вона випрямилася у своєму кріслі й розправила плечі.

Та не встиг Пітер спитати її ім'я, як його знову перервали. Цього разу Анжеліка, його гватемальська хатня служниця.

Гм, дивно… Що вона робить тут, у залі засідань?

Почувши її писклявий голос, він уважно глянув на неї.

— Вибачте, вибачте, — повторювала вона. — Я маю екстрене повідомлення для містера Карлайла.

Поспіхом пройшовши проходом, вона рушила прямо до Пітера.

— Перепрошую, ваша честь, — спокійно мовив він і підкріпив свої слова сліпучою посмішкою. — Мабуть, це стосовно моєї заявки на участь у розважальному реаліті-шоу «Американський ідол».

Це його побіжне зауваження викликало гучний регіт серед кандидатів у присяжні. Навіть суддя і той не втримався й пирснув. Пітер підійшов до Анжеліки, зустрівши її на півдорозі й таким чином привернувши до себе погляди всієї зали. Але те, що вона сказала йому на вухо, аж ніяк не було смішним.

 

Розділ 36

Анжеліка говорила англійською погано, інколи зовсім нерозбірливо, але їй таки вдалося, повторюючи ключові слова та фрази, донести до Пітера суть свого повідомлення.

А радше — того повідомлення від Берегової охорони, що його записав автовідповідач домашнього телефону.

Шторм. Яхта зникла.

Жодної звістки від місіс Кетрін та містера Джейка.

Анжеліка примудрилася також записати телефонний номер, за яким Пітер міг би дізнатися додаткову інформацію. Та перш аніж кинутися до телефону й подзвонити, йому треба було зробити невеличку справу — вибрати присяжних для одного з найгучніших процесів, які тільки знало місто за останні роки. І Пітер підійшов до судді.

Звісно, глядачі, а особливо та їх частина на гальорці, що мала при собі яскраві значки представників преси, страшенно зацікавилися: що ж означає ця імпровізована нарада між суддею та адвокатом? Залою прокотився шелест і почав швидко наростати. Ця справа про вбивство і так уже наробила чимало галасу.

Тож оцей несподіваний поворот — чи не забагато буде?

Обвинувач-початківець теж страшенно зацікавився. Він став підозрювати, а вірніше боятися, що досвідчений Кар-лайл замислив іще якийсь трюк, щоб узяти над ним гору й домогтися призначення потрібних йому присяжних. І не встигли присутні й оком змигнути, як обвинувач поспішив приєднатися до приглушеної розмови між Пітером та суддею.

Тепер навіть судовий стенограф та секретар суду обмінялися здивованими поглядами. Що тут, у біса, відбувається? Що замислив Пітер Карлайл цього разу?

Проте саме в цей момент суддя підняв свій дубовий молоток і тричі різко ним гупнув.

У залі швидко запанувала тиша. Але те, що сказав після цього суддя, аж ніяк не покращило настрій присутніх. Суворим тоном він оголосив, що voir dire, тобто розгляд кандидатів у присяжні, відкладається «до наступного повідомлення».

І знову він підняв молоток, орудуючи ним, наче кувалдою. Геп! Геп! Геп!

І Пітер одразу ж стрілою вилетів із зали засідань, залишивши в ній отетерілу публіку разом з Анжелікою.

 

Розділ 37

Опинившись у тишині порожньої офісної кімнати, куди він хутко прошмигнув, Пітер рвучко висмикнув з кишені мобільний телефон. Палець його тремтів, а кнопки циферблата розпливалися перед очима. Номер місцевого відділу Берегової охорони мав регіональний код 305. Завдяки кільком справам, що стосувалися контрабанди наркотиків, він уже чимало років працював позаштатним радником Служби берегової охорони. І тому знав, що код 305 означав Маямі.

Анжеліка нашкрябала також ім'я капітана Берегової охорони, який телефонував. «Ендрю Тотен» — було написано на папірці. Чи, може, «Татем»? Пітер саркастично скривився на папірець. Анжеліка писала англійською не набагато краще, ніж розмовляла.

Та хоч там як, а він неодмінно дізнається від цього Тотена-Татема всю необхідну інформацію.

Через три гудки слухавку підняла якась жінка.

— Кабінет капітана Татема, — сказала вона різким голосом.

Ага, значить, Татем. Одна відповідь на запитання вже є. Залишилося всього-на-всього близько сотні інших запитань.

— Вас турбує Пітер Карлайл із Нью-Йорка. Сьогодні вранці капітан Татем залишив повідомлення на моєму домашньому телефоні. Наскільки я розумію, трапилося щось дуже серйозне.

— Я не впевнена, що він у себе, містере Карлайл, зараз перевірю. Хвилиночку.

Пітер отетеріло закліпав очима. Не впевнена, що він у себе? А наскільки ж серйозною має бути ситуація, щоб він був у себе, га?

Не встиг Пітер сказати «Чорт забирай, краще б він був на місці!», як його перемкнули в режим очікування. Спочатку йому здалося, що його просто від'єднали. Напевне, в Береговій охороні не полюбляли музичні паузи між гудками і тому віддавали перевагу могильній тиші.

Нарешті на протилежному кінці лінії озвався чоловічий голос. Звучав він досить офіційно, хоча, попри попередні здогадки Пітера, належав досить молодій людині.

— Капітан Татем слухає.

Пітер швидко розповів, хто він, і спитав, що трапилося з яхтою «Родина Данів».

— У тім-то й проблема, що ми самі достеменно не знаємо, — відповів Татем. — Нам відомо лише, що човен потрапив у сильний шторм, який минулої ночі пронісся над Атлантикою. Ми втратили з ними радіозв'язок приблизно о четвертій тридцять Східного поясного часу. Можливо, просто радіо вийшло з ладу.

— О Господи! — стиха вирвалося у Пітера.

— Гадаю, є всі підстави сподіватися на краще, містере Карлайл. Бо дві години тому ми отримали сигнал аварійного радіомаяка.

— А що це за маяк, якщо точніше? — спитав Пітер.

— Це радіомаяк аварійного визначення місцеположення, — пояснив йому Татем. — Він як система Лоджек, тільки для суден. Власне, саме завдяки цьому маякові ми вас і знайшли. Власниця човна, доктор Кетрін Дан, вказала пана Пітера Карлайла як контактну особу на випадок аварії. Ви є її адвокатом?

— Ні, я її чоловік. Стривайте, щось я не зовсім розумію… з моєю сім'єю все гаразд?

— Не можу сказати напевне, містере Карлайл. Але цей маяк приводиться в дію лише вручну. Хтось мав увімкну-

ти його. Ми пошлемо пошуково-рятувальну команду, як тільки-но зможемо.

В голосі Пітера з'явилися різкі нотки.

— Що означає — «тільки-но зможемо»?! Якого дідька ви й досі чекаєте?

— Шторм, містере Карлайл, — незворушно відповів Татем. — У тому районі, звідки надійшов сигнал, шторм іще не повністю ущух. Тому я не можу наразі послати туди рятувальну команду, аж поки не пересвідчуся, що її саму не доведеться рятувати.

— То коли ж шторм скінчиться? — спитав Пітер з нотками відчаю в голосі. — Які ваші розрахунки?

— Гадаю, це має статися незабаром.

— А що мені робити тим часом? Тобто чим я можу допомогти?

— Боюся, в даній ситуації — нічим. Вам лишається тільки чекати. Щойно ситуація зміниться і ми про щось дізнаємося, я вам неодмінно зателефоную.

Пітеру така відповідь видалась абсолютно недоречною. Наскільки він міг судити, казати людям, щоб вони зачекали, — це все одно що їм відмовляти, до того ж у досить нечемній формі. У нього виникло таке відчуття, наче з ним просто формально поговорили, щоб якомога швидше спекатися. А він просто шаленій, коли з ним обходилися таким чином.

Однак не було сенсу демонструвати цьому йолопові Та-тему всю силу свого вибухового характеру. Пітер чудово розумів, що йому не слід псувати стосунки з Береговою охороною. Бо він потребував їхньої підтримки.

— Капітане, не може бути, щоб не існувало якихось екстраординарних заходів, до котрих можна було б удатися в цій ситуації, — став обережно наполягати Пітер.

Татем глибоко і протяжно зітхнув.

— Не знаю, чи вірите ви в Бога, містере Карлайл, але можу запропонувати лишень один спосіб — молитву.

— Дякую капітане, це і справді дуже цінна порада, — сказав Пітер і став пригадувати, чи молився він хоч раз за останні двадцять років.

 

Розділ 38

— Свята Матір Божа, — пробурмотів Джейк, вибираючись на палубу, як тільки скінчився шторм. — Оце розгром!

Кетрін та діти, всі й досі в рятувальних жилетах, піднялися слідом за ним. Вони почали озиратися довкола, і реакція їхня була приблизно такою самою, як і реакція Джейка. Як наслідок, Третя заповідь — «Не згадуй імені Господа Бога твого даремно» — була не раз порушена. А Марк узагалі нагадував платівку, яку заїло у програвачі.

— Святий Ісусе! Очам своїм не вірю! — повторював він раз у раз. І мав для цього всі підстави.

Адже палуба мала вигляд бойовища де-небудь в Іраку. Буквально на кожному кроці валялися дерев'яні тріски, коло стерна — розбиті навігаційні інструменти, а сплутані й натягнуті мотузки та линви, серед яких стирчали валики з сидінь, нагадували справжнісіньку смугу перешкод.

А коли всі вони поглянули вгору, то з'ясувалося, що ситуація є навіть гіршою, аніж їм здалося спочатку.

— Святий Ісусе! — знову сказав Марк. — Очам власним не вірю!

— Якщо не віриш своїм очам, то припини кликати бідолаху Ісуса, — обірвав його нарешті Джейк, але при цьому поплескав по плечу.

Страшенний удар, який усі вони відчули вночі під час шторму, виявився саме тим, чим, на думку Джейка, він і був, — ударом блискавки. Напевне, вона влучила прямісінько в щоглу, і саме цим пояснювався другий удар, що його відчули одразу ж після першого.

Верхню частину щогли як ножем зрізало! Перебило навпіл. І з висоти кількох десятків футів знесений блискавкою шматок з усього розмаху гепнувся об палубу, радше об те, що від неї лишилося.

Саме ці нові обставини і змусили Джейка увімкнути аварійний радіомаяк. Так, їм поталанило пережити шторм, але Джейк усвідомлював, що без щогли подальша подорож на «Родині Данів» фактично унеможливлюється. До того ж за даних обставин їхній відпочинок скінчився не так уже й кепсько. Все могло бути значно гірше.

І тепер, стоячи на палубі при денному світлі, Джейк переконався, що його рішення вирушити в подорож разом із Кетрін та дітьми було правильним.

— Дядьку Джейк, а коли сюди прибудуть рятувальники? — спитав Ерні. — Скоро чи ні?

— Мабуть, Береговій охороні довелося трохи почекати, поки шторм піде з цього району, — відповів він. — Але вони обов'язково прибудуть, як тільки зможуть.

— А ти певен? — спитала Керрі, не переконана його словами. Вона виглядала трохи блідішою, ніж зазвичай.

— Так, я певен, що вони тут з'являться. Вони дізналися, що у нас проблеми. А ці люди досить ефективно виконують свої обов'язки.

— Краще б вони не барилися! — мовив Марк, і досі витріщаючись на залишок щогли. Закіптюжена згори, вона скидалася на великий обгорілий сірник.

Джейк іще раз заспокоїв дітей, а сам стурбовано поглянув на Кетрін. Усі вони під час шторму боролися за своє життя, але Кетрін виглядала наразі найбільш стомленою і шокованою.

— Ти як — нормально? — спитав він її.

Вона кивнула — і для всіх це був просто кивок. Звичайний кивок. Але Джейк побачив у ньому дещо більше. Він умів читати поміж рядків. Кетрін боролася не лише зі страхом, їй довелося боротися і з почуттям провини. Морська подорож — це була її ідея. І її помилка.

Джейк усе збагнув, швидко й одразу.

Його погляд ковзнув від Кетрін до дітей, які виглядали одне нещасніше від одного. Я не виконую своїх обов'язків, раптом промайнуло йому в голові.

Він же й досі капітан, відповідальний за їхній добробут і самопочуття, а такий поганий приклад їм дає! Після восьмигодинної виснажливої та відчайдушної боротьби за життя про відчай і зневіру не могло бути й мови. Вони мають почуватися щасливими. А якщо добре подумати, то не просто щасливими. Вони мають веселитися! Бо вони пережили шторм і лишилися живими!

Ну то й що, що яхта фактично знищена? Вони ж цілі й неушкоджені, еге ж? Невдовзі завдяки радіомаяку сюди прибудуть рятувальники, і всі вони, співаючи й танцюючи, помандрують собі назад, додому.

— Що ж нам тепер робити? — спитав Ерні.

На обличчі Джейка розпливлася сліпуча посмішка. Він прекрасно знав, що робити.

 

Розділ 39

Пустотливо усміхаючись, Джейк кинувся до Ерні, вхопив його за жилет і рвучко підняв високо угору.

— Питаєш, що нам тепер робити, малий? — сказав він. — Ми трохи поплаваємо — ось що ми будемо робити!

— Р-р-р-аз! — вигукнув Джейк і пожбурив Ерні через поруччя.

— Ні-і-і-і! — заверещав хлопчина й картинно плюхнувся у воду, здіймаючи купи бризок.

Марк та Керрі весело зареготали, а Кетрін кинулася до краю борта. Вона не сумнівалася, що Ерні буде плакати, а може, і впаде в істерику після такого грубого жарту Джейка — якщо це взагалі можна назвати жартом. Хтозна, що наверзлося йому на думку.

Та Ерні почувався прекрасно. Навіть більше ніж прекрасно. Він радісно хихотів, і на тлі жовтогарячого жилета його усмішка сіяла сліпучо-білими зубенятами. Поглянувши на човен, малий жартівливо пригрозив Джейку кулачком. А потім він почав дуріти і хлюпатися, веселячись донесхочу.

Джейк крутнувся на п'ятах і кинув нарочито-страхаючий погляд на Кетрін, Марка та Керрі.

— Хто наступний? — грізно спитав він. — Ясно, що хтось із вас. Кого мені найлегше впіймати, га?

Наче жучки, що ховалися під каменем, вони розсипалися тепер по палубі. Джейк виловлював їх одного по одному, ввесь час радісно й не до ладу мугикаючи. То була відома пісенька групи «Блонді»: «Хоч так, хоч сяк, а я тебе спіймаю, спіймаю-маю-маю!»

Спочатку Джейк упіймав Керрі. Вона безпорадно борюкалася і вимахувала руками, даремно намагаючись вирватися.

— Щось я не розумію, — пожартував Джейк, піднімаючи її над краєм. — А мені чогось подумалося, що тобі подобається випадати за борт!

Керрі нестримно реготала. їй здавалося тепер, що перший день подорожі та її спроба втопитися відійшли кудись далеко-далеко. І взагалі — то було давно й неправда.

— Гайда! — заволав Джейк, кидаючи Керрі у воду.

Аж тут Марк вирішив помінятися місцями зі своїм люблячим дядечком. Нарешті він вирішив проявити хоч якусь ініціативу.

Підкравшись іззаду до Джейка, він обхопив його за талію.

— Ага, тепер ти — наступний!

Та Марк ледь спромігся відірвати свого дядька від палуби, вже не кажучи про те, щоб зіштовхнути його у воду.

— Спробу зараховано, чуваче! — вигукнув Джейк і хвацьким прийомом, що зробив би честь професійному борцеві, викрутився з його захвату.

І рівно через дві секунди Марк теж полетів у воду.

— А потім вона лишилася сама! — оголосив Джейк, видивляючись Кетрін, яка намагалася сховатися на носі човна.

— Ну добре, гаразд. Здаюся, — сказала жінка, здіймаючи руки. — Я більше не граю.

— Не граєш? Та невже?

Джейк почав повільно наближатися до неї, перекриваючи шляхи до відступу. Кетрін потрапила у пастку, і вона це знала.

— Та ні, ну дійсно, досить, га? — знову сказала вона Джейкові. — Здаюся… дядьку… дядечку Джейк, я здаюся!

Він заперечно похитав головою.

— Докторе, невже ви і справді гадаєте, що вам удасться замовити мені зуби?

— Е-е-е… я забила вчора ногу, а точніше — литку.

— Вода її підлікує.

Діти радісно підгребли до носа яхти, не роблячи таїни з того, що їм кортіло побачити. Разючий і величний фінал.

— Нумо, дядьку Джейк! Кидай її сюди. Ми її спіймаємо.

— Агов, мамцю! — вигукнув Марк. — Давай сюди, до нас!

Джейк розсміявся і стенув плечима.

— Вибач, Кет, але ти сама чула, чого вимагають хлопці.

Він кинувся вперед, підхопив її на руки і крутнувся до борту. На коротку, але пронизливу мить їхні очі зустрілися, і спогади про спільну таємницю враз заповнили їхні душі — але так само швидко зникли, розлякані вереском дітлашні, яка спонукала Джейка не баритися.

І він не забарився.

Усі сміялися, пустували й веселились як ніколи в житті — в житті, яке могло обірватися ще зовсім недавно. А Джейк тим часом велично ступив на краєчок борту.

— Я — цар корабля! — гучно заволав він, кидаючи Кет-рін у воду. — Цар ко…

Ба-бах!!!

«Родина Данів» вибухнула і враз зникла, за якусь дещицю секунди поглинута величезною вогняною кулею.

 

Розділ 40

— Ось де він! Карлайл тут! — вигукнув якийсь репортер, вимахуючи рукою, як регулювальник жезлом, та вказуючи вглиб лункого коридору в приміщенні суду. І вся репортерська братія кинулася у вказаному напрямку, нагадуючи своїми манерами зграю гієн.

Це чимось нагадувало сцену зі старого фільму, де відважні репортери вистежують героя дня, аж поки той не стає переД їхніми очима. Не минуло й кількох секунд після Пі-терового виходу з кімнати, де він телефонував до Берегової охорони, як його взяли у щільне кільце облоги.

Кожен нью-йоркський репортер — від «Пост» і «Ньюс» до «Таймс» і «Джорнал» — свято вірив у те, що повідомлення, отримане Карлайлом у кімнаті судових засідань, мало якийсь стосунок до справи Кінкейд. І це повідомлення неодмінно мало бути соковитим, колоритним та дуже важливим! Інакше просто й бути не могло. Хіба ж могло щось інше змусити відомого адвоката перенести відбір кандидатів у присяжні?!

Втім, Пітер і не збирався нічого їм розповідати. Принаймні, наразі. Поки він не дізнається більше про цю таємницю. Репортери тулилися до нього, як цвяхи до магніту, але Пітер і не писнув у відповідь на зливу їхніх запитань. Навіть не сказав «Коментарів не буде».

От уже ж любитель подражнити… Що ж подієш — багаторічна практика…

Пітер Карлайл, знаменитий адвокат, у якого після красномовних виступів у натоптом натоптаних залах завжди знаходилося кілька слів (а інколи і цілий монолог) для преси, цього разу як води у рот набрав.

І замість давати інтерв'ю, він проштовхався крізь стіну рук з диктофонами і шмигнув у двері, що гарантували йому втечу завдяки напису на непрозорому склі. На ньому було виведено чотири магічні слова, здатних зупинити знавіснілу репортерську братію: «Представникам преси вхід заборонений».

Ці двері вели до кімнати відпочинку, з якої, спустившись два марші сходами, можна було потрапити до виходу в тильній частині будівлі суду.

Потрапивши до вузького проходу, Пітер обережно визирнув із-за рогу, оцінюючи ситуацію.

Гм. Класно. Схоже, він у безпеці. Ані праворуч, ані ліворуч репортерів не було видно. Втік, слава Богу.

Нарочито невимушено приєднавшись до мангеттен-ського натовпу, Пітер розчинився серед перехожих. Він іще не знав, куди йде. Та хоч би куди він ішов, там, принаймні, не буде набридливих газетярів і він зможе спокійно обміркувати тривожну новину, яку щойно дізнався.

Проминувши два квартали, він помітив газетний кіоск. У приміщенні суду кровожерливі газетярі намагалися витягнути з нього новини для завтрашніх заголовків, йому ж треба було прочитати заголовки сьогоднішні. До біса війну з тероризмом, голод у злиденних країнах та повідомлення про те, що якась схиблена знаменитість стала матір'ю ще однієї названої дитини! Цікаво, що вчені мужі кажуть про нього та про сьогоднішній суд?

Чи хоча б просто про нього. Дивно, але Пітер відчув нагальну потребу самоствердитися.

Він ухопив кілька місцевих газет, а потім тицьнув пальцем на маленький холодильник із прозорими ковзними дверима, що виднівся за типом з тюрбаном на голові, який сидів у кіоску.

— І «Ред Бул», будь ласка.

Те, що сталося потім, здавалося неймовірним, але було цілковито у стилі Пітера Карлайла. Тільки-но чолов'яга в тюрбані відвернувся, щоб відкрити холодильник, Пітер простяг руку до бляшанки з дрібними грошима, що стояла на прилавку, зачерпнув жменю монет і запхав їх у кишеню. І це при тому, що в тій самій кишені лежав гаманець із шістьмастами доларами.

Продавець обернувся, простяг руку з банкою холодного напою і швидко порахував загальну суму, включно з газетами.

— П'ять двадцять п'ять, — пробурмотів він зі слабким пакистанським акцентом.

Пітер засунув руку в кишеню і відрахував шість украдених доларів.

— Ось, — сказав він. — Здачі не треба.

 

Розділ 41

Так, я негідник, подумав Пітер.І навіть більший, аніж дехто вважає. Помітивши незайняту лавку на дитячому майданчику неподалік, він умостився на неї і почав переглядати газети, поцмулюючи «Ред Бул». А ще його гріла думка про так управно поцуплені грошенята.

Газети повнилися його дорогоцінною персоною. Бо вибір кандидатів у присяжні просто не міг не привернути пильної уваги преси. І левова частка цієї уваги перепала йому, Пітерові Карлайлу.

Акула. Пітбуль. Кінг-Конг. Так величали його газетярі.

Лише «Нью-Йорк тайме» удалося відійти від зоологічних метафор і досить упереджених коментарів стосовно його, м'яко кажучи, неоднозначної професійної репута-

ції. Свою коротку нотатку вони зволіли назвати таким чином: «Пітер Карлайл, кошмар серед кошмарів для обвинувача».

Це вони добре придумали, еге ж? Дай боже гараздів газеті «Таймс» та здоров'я панові Шульцбергеру, її видавцеві.

Пітер ще і ще перечитав заголовок, і його букви весело затанцювали у його голові. Румба! Танго! Ча-ча-ча!

І тут веселий танок перервав тихий та чемний чоловічий голос:

— Не думав вас зустріти у цьому місці, адвокате.

Пітер опустив газету і здивовано поглянув на непроханого супутника, що всівся на лавку поруч із ним. Здавалося, він щойно матеріалізувався з повітря.

Звідки він узявся?

— А чому ви не в суді? — спитав Деву.

— А чому ви тут, а не в якомусь іншому місці? — сердито відказав Пітер.

В їхніх стосунках існувала вузенька межа, що розділяла взаємну неприязнь та взаємну повагу, і наразі вони перебували саме на цій межі. І Пітер розумів, що те, що трапиться далі, матиме дуже важливе значення.

— А що з того, що нас можуть побачити разом? — спитав Деву. — Ми ж нічого лихого не вчинили.

— І то правда, — погодився Пітер. — Ми ж нічого не вчинили взагалі, еге ж?

Деву посміхнувся за своїми чорними окулярами «Арма-ні», що пасували його чорному костюму від Армані з трьома ґудзиками на піджаку.

— Чую слова справжнього адвоката.

— Який колись урятував вашу сраку, якщо я не помиляюся. Чи помиляюся?

— А хіба ж я не віддячив за цю послугу?

— Ага, тільки ця вдячність обійшлася мені у величезну купу грошей.

— Я і так зробив вам величезну знижку з моєї звичайної ціни. Ви такі забудькуваті!

— Я розчулений та зворушений.

— Еге ж. А то ви не знаєте, що безкоштовно виконує роботу лише матінка-природа.

— Так ви вже чули…

— Так, — відповів Деву. — Смію припустити, ви теж уже дізналися відомості від Берегової охорони.

— Фактично дві хвилини тому. Капітан, з яким я розмовляв, сказав мені, що вони втратили радіозв'язок із яхтою. Але додав, що потім вони отримали якийсь сигнал.

— Сигнал аварійного радіомаяка.

— Ага, точно, — підтвердив Пітер. — Капітан пояснив мені також, що цей маяк умикається вручну.

— Справді так.

— І це означає, що Кетрін та її виблядки й досі живі!

— Необов'язково. А я думав, що ви здогадливіші.

— Але ж Берегова охорона знає, принаймні, де їх шукати!

Деву знову посміхнувся, і цього разу його посмішка була широкою, як Атлантичний океан.

— Це їм так хочеться думати.

— Що ви маєте на увазі — «хочеться думати»?

— А те, що вони дістали хибні координати. І також те, що я дуже добре роблю свою справу.

— Як так?

— А отак — як фокусник у цирку. Раз — і готово!

Зрозуміло. Та Пітера не цікавили зловісні секрети професії Деву. Краще йому про них і не знати. Тому його мало хвилює, як саме колишній агент ЦРУ переналагодив аварійний маяк таким чином, що той видав хибні дані. Найголовніше, що він це зробив.

— Добре, — сказав Пітер. — Отже, Берегова охорона не зможе їх знайти. Ви це хочете мені сказати?

— Ні, я такого не казав. Вони б знайшли їх урешті-решт — якби не одна обставина.

Пітер прекрасно знав, що то була за обставина. Це розумілося само собою, але Деву все одно нагадав. Просто так, щоб зайвий раз повтішатися власною кмітливістю та вправністю.

— Можете не сумніватися. Якщо ваших близьких не вбив шторм, то їх прикінчить моя бомбочка — однозначно. Трах-бах — і готово. Родина Данів відійде в історію.

«Деву явно схиблений придурок», — подумав Пітер. Саме тому він і найняв його, щоб убити свою сім'ю.

 

Розділ 42

Перше, що я відчула, — це сильний жар, як від розпеченої плити. Поки я дриґаю ногами в повітрі, цей жар обсмалює моє волосся та обпікає шкіру. Все це якийсь сюрреалізм, цього не може бути. Але ж усе одно — я горю!

А коли я впала у воду, то стало ще гірше. Тому що я не впала у воду.

Натомість я гепнулася на зубчастий шматок титанового корпуса, який відлетів разом з іншими уламками від яхти, вірніше, 'від її решток.

Трісь! Це моя гомілкова кістка. Я точно знаю, це перелом. Бо відчуваю, що кістка проштрикнула мені шкіру.

Коли я скочуюся з уламка корпуса у воду, моє тіло стає немов паралізоване. Руки, плечі, незламана нога — всі вони ні до чого не здатні. Я жодним м'язом неспроможна поворухнути. Якби не рятувальний жилет, я б потонула.

Неймовірно! Що це, в біса, було?! Я і близько не можу уявити собі відповідь на це запитання.

Я озираюся на човен — а його нема! Його ніде не видно. Він зник! «Родина Данів» щезла, наче внаслідок якогось зловісного фокусу.

І цієї миті холодна й моторошна думка враз пронизує мою свідомість і крає моє серце.

Зникла не лише яхта «Родина Данів», зникла сама родина Данів!

Усе, що я бачу, — це густий чорний дим, що піднімається над водою. Довкола палають уламки човна. Я ніде не ба-

чу ані Керрі, ані Марка, ані Ерні, і моя паніка щосекунди зростає. Господи, де ж мої діти?! І де Джейк?!

Підстрибуючи, як поплавок у воді, я вигукую їхні імена між болісними нападами кашлю, що буквально шматують мене. Ядучий дим наповнює мої легені, і я відчуваю, як щосекунди слабну через сильну кровотечу з ноги. Ще трохи — і я знепритомнію.

Але поки що не зомліла. І думаю про дітей.

Керрі! Марку! Ерні!

Я відчайдушно раз по раз вигукую їхні імена, але не чую, щоб вони відповідали. Я взагалі нічого не чую довкола себе. Ніхто мене не кличе. Єдиний звук — це приглушене гудіння в голові. Я знаю, що це результат контузії після вибуху. Тупа травма вух.

Чорний дим оточує мене немов стіна, і я ледь у змозі дихати. Кожна спроба погукати дітей перетворюється на черговий напад кашлю, від якого на губах виступає кров. Я притуляю до рота руку й бачу, що вона стала яскраво-червоною. Гм, а звідки ж іде кров? Невже я зламала ребро і воно проштрикнуло мені легеню? Чи, може, то я просто прикусила язика, коли вдарилася об уламок корпуса?

І де все ж таки Джейк? Він був на човні, коли той вибухнув. І тепер його ніде не видно.

Невже всі загинули? І я єдина, хто врятувався?

Ні! Ні! Ні! Благаю, ні! Ця страшна паралізуюча думка просто не вміщається у моїй свідомості: уся моя родина загинула.

 

Розділ 43

Проте я таки й далі вигукую їхні імена.

Раптом крізь стіну диму до мене прорізається слово, і це слово є для мене зараз найпрекраснішим у світі. Це маленьке слово вселяє в мене надію.

Мамо!

Це Ерні — значить, він живий.

У моїх вухах наче щось клацнуло — і до мене враз повернувся повноцінний слух. Я вигинаюся назад і бачу, як до мене пливе Ерні. Від вибуху в нього закіптюжене лице, а вигляд отетерілий і настрашений, але все ж він живий. Хоча й переляканий, бідолаха.

Забачивши його, я забула про свою ногу і намагаюся пливти йому назустріч. Та в цей момент гострий біль нагадує мені, що плисти я не в змозі. А можу хіба що плакати, чекаючи, поки Ерні мене дістанеться.

Обхопивши сина за рятувальний жилет, я відразу ж міцно стискаю його в обіймах.

— Ти в порядку? — питаю я Ерні.

— Та начебто в порядку, — каже він. — А ти як, мамо?

Я вже збиралася була збрехати, бо не хотіла лякати його ще дужче, коли він сам побачив кров на моїх губах.

— Зі мною все буде гаразд, — кажу я.

Одначе він недовірливо дивиться на мене.

— Що сталося? Тобі потрібна допомога, — питає Ерні благальним тоном.

— Та ні, не треба, — запевняю я його, але мій зір починає слабнути. Я відчуваю, що мої очі поволі закочуються під лоба. Погано, зовсім погано. Я можу знепритомніти, і тоді Ерні залишиться тут сам-один. Раптом я починаю трястись як у пропасниці й цокотіти зубами. От чорт, зовсім кепські справи.

— Мамо! — репетує Ерні. — Матусю!

Я сильно кліпаю очима, намагаючись не зомліти. Мені треба мислити чітко і ясно, як і личить такому досвідченому лікареві, як я. І негайно зупинити кровотечу з ноги. Але для цього мені потрібен джгут.

Тож лікар у мені бере гору, і я відриваю від рятувального жилета одну зі штрипок. Простягнувши руки у воду, я міцно перев'язую ногу вище коліна. Минуло буквально

кілька секунд, і я відчула, що мені полегшало, хоча лише трохи.

— Ось так краще, — кажу я Ерні. — А тобі нічого не болить? Якщо болить, то кажи.

— Ні, мамо, зі мною все гаразд.

— Точно?

— Точно.

Ерні киває, і я питаю його, чи не бачив він своїх брата й сестру. Мені страшно слухати його відповідь. Я не хочу її чути.

— Ні, поки що не бачив, — хитає він головою. — А ти не бачила дядька Джейка?

— Ні, любий, не бачила. Нікого, крім тебе, я досі не бачила.

І знову я ледь не збрехала. Я хочу сказати Ерні, що все і всі будуть у порядку. Хочу, щоб він мені вірив, та мені й самій кортить у це вірити. Але я не можу. Мене так не вчили, і це проти мого єства.

Мій син простягає руку і кладе її мені на плече. Він здається таким маленьким у своєму великому жовтогарячому жилеті!

— Не турбуйся, мамо, — заспокоює він мене. — Все буде добре, обіцяю.

Мені захотілося плакати.

Це найприємніша брехня, яку мені випадало чути.

 

Розділ 44

Ні фіга собі! Що то було?!

Керрі моргнула і розплющила очі — і в них одразу ж потрапила солона й куслива морська вода. Вона різко підвела голову — і негайно закашлялася, прочищаючи легені від диму, що здіймався навкруги.

Керрі не почувалася щасливою, але їй таки дійсно поталанило. Просто неймовірно поталанило. Сталося так, що вона лежала непритомна, щокою на краю жилета. Ще хвилина-дві — і вона б загинула, якби її голова потрапила у воду.

Спочатку Керрі не могла збагнути, де вона. Навіть коли побачила за десять футів від себе Марка. Вона збагнула лише, що її брат потребує допомоги.

Як і вона, хлопець знепритомнів унаслідок вибуху на борту «Родини Данів». Але, на відміну від сестри, він і досі не отямився.

Напружуючи всі свої сили, Керрі попливла до брата. І з кожним помахом руки до неї поверталися спогади. Ось Джейк ганяється за ними по всьому човну… ось він кидає їх одного по одному за борт… матінка шубовснула у воду останньою… Чи ні? Стоп — а вона упала у воду чи не упала?

Після цього все довкола змеркло. Дівчина й досі не могла второпати, що ж сталося. Може… Ой, а де ж човен? І де решта родини?

— Марку! — гукнула вона, підпливаючи до брата. — Отямся, отямся!

Але він не відповідав. Керрі вхопила його за жилет і почала ляскати по щоках.

— Ну ж бо, Марку, давай оговтуйся, кому кажу!… Це дуже важливо, прокидайся! Чуєш чи ні, бовдуре?!

Нарешті очі його розплющилися і набули осмисленого виразу.

— Що сталося, га? — спитав він отетеріло. — І що тут коїться?

Керрі й сама досі до пуття не знала.

— Мабуть, стався вибух, — сказала вона.

Марк роззирнувся, оглядаючи залишки човна, які все ще палали й чаділи. Його волосся було обсмалене, а на лобі виднілося велике садно, з якого точилася кров. Одначе сарказм його залишився незмінним.

— Ой, та що ти кажеш? Правда?

«Краще б я не приводила тебе до тями», — хотіла сказати Керрі, але цієї миті вони обоє повернули голови.

— Ти чула? — спитав Марк.

Керрі кивнула.

— Це матінка.

Почувся також іще один голос. Дякувати Богові, то був Ерні! Ніколи в житті не раділа так Керрі, зачувши голос свого зазвичай аж надто балакучого й осоружного братуся.

Марк і Керрі загукали до Кетрін та Ерні й попливли до них, продираючись крізь ядучий дим та уламки човна.

— Агов, сюди! — відгукнулася матір. — Ми тут!

Іще одна хвилина квапливих зусиль — і нарешті всі Дани зібралися докупи у воді. Всі, окрім Джейка.

 

Розділ 45

— Погляньте! — скрикнув Ерні, показуючи рукою. — Ген там! Та погляньте ж ви всі он туди!

Проте дим і досі висів усюди, як густий туман. І тому важко було щось чітко побачити. Аж тут дмухнув вітерець, і всі зрештою побачили те, що угледів Ерні.

То був Джейк. Він перебував від них на відстані ярдів у сорок-п'ятдесят.

— Дядьку Джейк! — гукнула Керрі.

Але їм ураз стало ясно — до болю ясно, — що від нього марно чекати відповіді. Він непорушно лежав лицем у воді, широко розпростерши руки. То була типова поза утопленика. Кетрін забило подих. Ні, Господи, ні!

Марк негайно перебрав на себе роль командувача.

— Ви удвох залишайтеся тут, — сказав він, звертаючись до Ерні та Керрі. — А я притягну дядька Джейка.

І він відчалив від щільного чотирикутника, утвореного у воді їхньою родиною.

— Е, ні, стривай, я теж попливу, — заперечила Керрі, пригадавши, як Джейк урятував її у перший день їхньої подорожі.

— Гаразд, — погодився Марк. — Але давай хутчіш.

І вони попливли. Марк швидко, а Керрі — іще швидше. Колись вона встановила рекорд школи у плаванні вільним стилем на дистанції п'ятдесят метрів. Тому недивно, що вона першою добралася до Джейка.

І відразу ж ледь не пожалкувала. Його руки та ноги — принаймні ті їхні частини, які бачила Керрі, — були сильно обгорілими. З опіків точилася кров. Його обдерта червона шкіра вкрилася пухирями, як фарба під паяльною лампою. Керрі стало зле.

Долаючи нудоту, вона спробувала перевернути Джейка на спину. Але він був для неї заважким. Та в цей момент підоспів Марк і заходився допомагати сестрі. Спільними зусиллями їм нарешті вдалося перевернути дядька горілиць.

— Марку, він не дихає, еге ж? — спитала Керрі тремтячим голосом. — Він мертвий, Марку.

Марк розстебнув дядьків жилет і приклав вухо до його грудей.

— Ударів серця не чути. Може, вони надто слабкі?

Керрі заклякла на місці. Вона перелякалася до смерті, її наче паралізувало від страху. І тут у її голові пролунав голос із минулого. То був голос інструктора зі штучного дихання. Усі члени команди плавців з їхньої школи мали пройти підготовку й отримати відповідну довідку.

Це було давно, але Керрі чітко все пригадала.

— Підніми йому голову, Марку! — сказала вона братові. — Я знаю, як робити штучне дихання. Треба спробувати.

Марк підхопив дядькову голову за шию, а Керрі нахилила її так, щоб відкрилися дихальні шляхи. Затиснувши йому ніздрі, вона притиснулася ротом до рота Джейка і почала вдихати в нього повітря.

Раз, два, три…

— Нумо, дядьку Джейк! — благала Керрі між вдихами. — Давай!

Минуло півхвилини, не менше. Керрі втомилася, її легені боліли від незвичного напруження. Але вона й не думала здаватися.

— Чорт забирай, дядьку Джейк! Дихай! — закричала вона.

І він почав дихати. Попервах слабко, потім — дужче. І нарешті його дихання повернулося до норми.

Очі його були заплющені: він і досі був непритомний. Але з того світу вже повернувся.

Марк про всяк випадок знову притулив вухо до дядькових грудей. Почувши, що його серце б'ється досить сильно і регулярно, він викинув угору руку зі стиснутим кулаком.

— Господи, Керрі, ти зробила це! Молодець!

І, утворивши руками щось на зразок петлі, вони повільно й обережно потягли Джейка до матері та Ерні.

Екіпаж «Родини Данів» знову був у повному складі. Як і належало.

— І що ж нам тепер робити? — спитав Ерні. — Може, у когось є якась думка?

— Чекатимемо, — відповів Марк. — Бо Джейк сказав, що невдовзі тут з'явиться Берегова охорона.

І, глянувши на хмару густого диму над їхніми головами, додав:

— Гадаю, нас неважко буде помітити.

 

Розділ 46

Капітан Ендрю Татем стояв скраю велетенського критого тренувального басейну на базі Берегової охорони США в Маямі. Повільним і позбавленим емоцій поглядом спостерігав він, як тренуються шість рятувальників, розсікаючи воду у своїх водолазних костюмах. Це була згуртована команда сильних, молодих та здібних хлопців і дівчат, єдиним ґанджем яких був брак досвіду.

Втім, невдовзі цей ґандж буде подолано. І саме в цьому й полягав сенс роботи, якою займався капітан Татем. Принаймні, впродовж останніх днів.

Два роки тому він був одним з найкращих рятувальників Берегової охорони. І був би й досі, якби не покалічив свою праву ногу під час виконання завдання біля узбережжя острова Гренада. Завдяки майстерності хірурга та дюжині металевих гвинтів ногу йому «відремонтували». І він зміг знову добре ходити. Одначе про біг довелося забути. А про стрибки з гелікоптера в океан — і поготів.

Тепер половину дня Татем проводив за робочим столом, а другу половину займався тим, що немовби клонував себе у школі підготовки рятувальників. Він і не думав нарікати на долю. Просто він дуже скучив за справжньою роботою.

— Ми вже готові, а ви, сер? — пожартував один з рятувальників у басейні. Вже минуло двадцять хвилин, як він та його колеги інтенсивно плавали.

Татем«зиркнув на свій годинник: якщо точно, то двадцять три хвилини.

Курсанти вже добряче втомилися, і саме в цьому й полягав сенс цього нелегкого й виснажливого тренування. Тепер вони були готові до його основної частини.

— Вмикай на всю! — гукнув капітан Татем оператору за пультом керування.

Його підлеглий, лейтенант Стен Мілкрест, підняв угору великий палець — мовляв, команду зрозумів. І, клацнувши тумблером, увімкнув найбільший у світі підвісний вентилятор. Лопаті, кожна у двадцять футів завдовжки, почали повільно обертатися над басейном. Та не минуло й кільканадцяти секунд, як їхня швидкість сягнула максимуму — три тисячі обертів на хвилину. Цей режим роботи вентилятора капітан Татем ніжно називав «Апокаліпсис сьогодення» .

— Страх як люблю легенький морський вітерець! — заволав він до курсантів. — А ви? Гадаю, він вам теж подобається.

Метою цього заняття була імітація на воді вітру ураганної сили, щоб рятувальники мали уявлення, з чим їм доведеться зіткнутися під час справжньої роботи. Ясна річ, ця вправа мала небагато спільного з відпочинком на пляжі.

Татем спостерігав, як четверо хлопців та двоє дівчат відчайдушно намагалися втриматися на плаву, але їхні вже зморені руки й ноги швидко слабнули і знесилювалися. При першому ж сигналі когось із курсантів, що не витримав напруги, капітан Татем мав дати наказ Мілкресту вимкнути вентилятор, але через це курсанта могли й не допустити до подальших тренувань у рамках підготовчої програми.

Татем знову глянув на годинник.

— Ще дві хвилини! — крикнув він.

Уважно спостерігаючи за штучним штормом у басейні, він не міг не згадати про той справжній шторм, що прокотився океаном за кілька сотень миль від узбережжя. Загалом, пошуково-рятувальній групі Берегової охорони (ПРГ) пощастило: майже всім суднам у тому районі вдалося уникнути жорстокої та руйнівної хватки шторму.

Майже всім, окрім одного: вітрильника на ймення «Родина Данів». З ним і досі не було зв'язку.

Але водночас були всі підстави для оптимізму. Річ у тім, що аварійний радіомаяк цього судна передав координати, і найкраща пошуково-рятувальна група вже вирушила на його пошуки. Фактично, на кінець цієї години Татем мав дістати останні відомості про поточну ситуацію. О тій порі група вже мала прибути на місце інциденту. І розібратися, що трапилося.

Раптом двигун вентилятора вимкнувся.

Чорт! У чому справа?!

Можливо, лейтенант побачив щось таке, чого не побачив він? Може, хтось із курсантів почав тонути?

Татем швидко перерахував голови у воді. Та ні, всі на місці. А за його годинником до кінця вправи залишалося ще тридцять п'ять секунд. Що ж трапилося?

Він поглянув на лейтенанта Мілкреста за пультом керування. Може, він знає? Але того вже за пультом не було — він ішов до нього по краю басейну, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго.

Сталося явно щось екстраординарне.

 

Розділ 47

— Як це так — узяв і пропав? — спитав Татем. — Щось я вас не розумію.

Він зі Стеном Мілкрестом увійшов до роздягальні, попередньо давши курсантам команду відпочити, яку вони виконали з превеликим задоволенням.

— Я знаю лише, що мені тільки-но дзвякнули з нашої радіостанції і повідомили, що сигнал аварійного маяка з яхти «Родина Данів» пропав, — відповів Мілкрест. — Буквально хвилину тому він був чіткий та сильний, а потім — раз! — і зник.

— Вони не помилилися?

— Аж ніяк. Цілком упевнені.

— А може, це з нашим обладнанням щось не в порядку? Таке вже бувало раніше не раз. Може, вийшла з ладу якась із наших антен?

— Це перше, про що я спитав, — сказав Мілкрест. — І вони відповіли, що двічі все перевірили. Ніяких збоїв та глю-ків не виявлено.

Татем закурив цигарку «Кемел». Куріння та гра в покер були єдиними його вадами, і зазвичай вони йшли рука в руку. Єдиний виняток становила ситуація, коли на роботі траплялися проблеми. Такі, як зараз, наприклад.

— Гадаю, причин може бути дві, — вів далі Мілкрест, проявляючи свою рису, яка подобалася Татему: лейтенант не боявся висловлювати власну думку командирові. — Або розрядився акумулятор, або вони чомусь самі вимкнули радіомаяк.

Капітан зробив довгу затяжку і повільно випустив дим, розмірковуючи над ситуацією. Обидві причини були ймовірними. Але ж чи були вони реальними? Ось у чому питання. За всі роки своєї служби в Береговій охороні він не пам'ятав жодного випадку, щоб аварійний маяк вимкнувся після того, як його увімкнули. Втім, усяке буває. Завжди щось трапляється вперше.

— Хоч там як, — сказав Татем, — а навряд чи початкові координати змінилися. Нам просто треба буде дещо розширити зону пошуку з урахуванням домінуючих течій.

— Це неважко, — зазначив Мілкрест. — Шторм уже минув, і океан досить спокійний.

— Та отож. Але все одно — зроби мені послугу, добре? Вийди на зв'язок із ПРГ та накажи їм потроїти зусилля. Нехай вважають це сигналом тривоги, але чим скоріше вони знайдуть той човен, тим краще.

Мілкрест кивнув і крутнувся на п'ятах.

— Я триматиму вас у курсі, — сказав він і пішов. Татем іще трохи потинявся у роздягальні, докурюючи

цигарку й відчуваючи перед собою провину за те, що взагалі закурив. Дивно, але чомусь голос Пітера Карлайла, адвоката з Нью-Йорка, і досі не йшов йому з голови. Було в ньому щось бентежне.

За останні десять років безліч людей телефонували Татему і терпляче чекали на бодай якісь новини про своїх рідних та близьких, що вскочили у халепу в морі.

На перший погляд, Карлайл нічим від них не відрізнявся. Був так само нетерплячий, надміру емоційний та явно стурбований. Проте щось усе одно непокоїло капітана Та-тема. Але що саме, він не міг сказати.

Можливо, просто не довіряв адвокатам.

 

Розділ 48

— Мені х-х-х-олодно, — сказав Ерні, цокочучи зубами, що виднілися крізь припухлі посинілі губи.

Нам усім холодно. Ми вже чекаємо отак багато годин, і наші рятувальні жилети дійсно рятують нам життя. Ми фізично виснажені та знесилені.

А ще ми спустошені емоційно. Страшна паралізуюча підозра починає заповзати у мою душу. І тут Керрі вимовляє слова, які жоден з нас не хотів би почути.

— Вони що, за нами так і не прибудуть?

— Звісно, що прибудуть, — заспокоюю я всіх. — Може, дійсно трапилася якась затримка. Можливо, у Берегової охорони зараз купа роботи через цей шторм, і їм доводиться рятувати не тільки нас. Нам просто слід дочекатися своєї черги.

Я сама лише наполовину вірю в те, що кажу. Але якщо бовкнути щось менш оптимістичне, то діти ще більше перелякаються, особливо Ерні.

— Іди сюди, — кажу я синові й міцно пригортаю його до себе. До речі, це гарна ідея — триматися тісно докупи разом із Джейком, щоб уникнути переохолодження. Саме це ми зараз і зробимо.

— Як твоя нога? — шепоче Ерні мені на вухо.

— Добре, — шепочу я у відповідь. — Усе нормально, чуваче.

Втім, я знаю, що це не так. Бо наразі абсолютно не в змозі займатися нею. Вона оніміла і стала як гумова, і я намагаюся просто про неї не думати. Класичний приклад емоційного витіснення, промовляє в мені лікар. Тепер я розумію, що, напевне, думають про мене мої клієнти, коли я наступаю їм на мозоль, радячи більше піклуватися про серце. Ось що вони гадають: заткніться, будь ласка, лікарю! Отож-бо.

Окрім того, мене дужче непокоїть Джейк, аніж моя нога. Хоч він і дихає стабільно, але до тями все одно не приходить. А ще гірше те, що його опіки треба забинтувати, бо через них він утрачає багато крові. І кров'яної плазми. Якщо так триватиме, то у Джейка станеться шок, і ми його втратимо назавжди. Зла іронія полягає в тому, що холодна вода лише прискорює процес утрати плазми.

Та хай там як, але нам треба якомога скоріше вибиратися з води. Навіть під жарким полуденним сонцем вода доволі холодна. Боюся, із заходом сонця ми страждатимемо від переохолодження, хоч як би щільно тулилися одне до одного.

— Може, нам треба якось змайструвати саморобний пліт, — пропонує Ерні, оглядаючись довкола. Неподалік і досі плаває чимало уламків яхти. Але невдовзі їх рознесе вітром і течіями.

— Може, й треба, — відповідаю я.

Тут у розмову втручається Марк. Він так захрип, що я ледь його чую. Він озивається відлунням моїх слів.

— Може.

Хвилиночку! Та то ж не Марк!

Ми всі враз обертаємося до Джейка, голова якого ледь видніється над поверхнею води.

— Він опритомнів! — каже Керрі.

Вона має рацію — але він сказав не «може». Те слово радше скидалося на «Боже».

— Джейку, це я, Кетрін, — звертаюся до нього. — Ти чуєш мене, Джейку?

Його губи тремтять, намагаючись щось сказати. Проте виходить знов те саме слово.

— Боже, — повторює він.

— Джейку, це я, Кетрін.

Очі його заплющені, обличчя бліде й непорушне. Рухаються самі лише губи. Він силкується вимовити ще одне слово.

— Боже… Боже, поможи, — бурмоче він.

До мене раптом доходить, і я хутко повертаюся до Марка.

— Це ж він про ящик «Боже, поможи!».

В ньому містяться необхідні нам речі. От якби Бог дійсно почув наші молитви та допоміг… Допоможе — якщо ящик не потонув після вибуху.

— Якого він кольору? — питає Керрі.

— Червоного, — відповідаю я.

— Еге ж, я пам'ятаю, що бачив його на човні, — каже Ерні.

Марк та Керрі негайно вирішують вирушити на його пошуки. Вони розпливаються у протилежних напрямках, погодившись плисти за годинниковою стрілкою. Марк крутить пальцем, зображаючи напрямок руху.

— Будемо прочісувати район колами, гаразд? — пропонує він.

— Зрозуміло, — відказує Керрі.

— Тримайтеся поруч, благаю вас, — гукаю я їм.

І намагаюся тим часом розговорити Джейка — може, я годна щось зробити, щоб полегшити йому біль. Але марно. Він знову замовк, і губи його не рухаються.

— Усе нормально, — кажу я йому.

Джейк ледь притомний, але все ж він спромігся допомогти нам отими двома словами. Боже, поможи. Отже, він і досі наш капітан.

 

Розділ 49

Приблизно через десять хвилин повітря прорізав голос Керрі. Явна виснаженість дещо послаблює її захват і радість.

— Я знайшла його! — верещіть вона.

Я ледь вірю своїм вухам. І ледве бачу Керрі. Вона зараз десь ярдів зо двісті від мене і виглядає скоріше як маленька чорна цятка.

— Я знайшла його! — знову радісно верещить донька. — Ящик «Боже, поможи!».

Слава Богу! Це просто чудо!

Я гукаю Марка, який заплив так само далеко, як і Керрі, тільки у протилежному напрямку. І далі шукає ящик.

— Повертайся! — кричу я йому. — Керрі знайшла його!

Марк чує мене і неквапно пливе назад. Та хіба ж можна його винуватити?

Я взагалі здивована, що він та Керрі навіть рукою змогли поворухнути. Виявилося, вони у кращому фізичному стані, аніж я думала.

— Як ти гадаєш, у тому ящику є їжа? — питає мене Ерні. — Бо я дуже зголоднів.

Я відтворюю в пам'яті той момент, коли шукала в ящику маску та трубку, і щось мені не пригадується, щоб там були якісь харчі.

— Сподіваюся, що є, — кажу я малому. — Все буде добре, Ерні.

Ми спостерігаємо, як Керрі повільно наближається до нас. Дуже повільно. Ящик тягти нелегко, але вона старається щосили. Коли відстань до Керрі істотно скоротилася, я бачу, як на обличчі доньки відбилася величезна втома. Бідолаха, вона зовсім виснажена!

— Керрі, перепочинь! — волаю я їй.

Певна річ, вона мене й не думає слухати. Я повертаюся до Ерні й жартома кажу:

— Як це схоже на Керрі! Ти їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше.

Тільки Ерні мене не чує. І навіть не дивиться в мій бік. Мені не видно, на що він там витріщився, але я інстинктивно відчуваю, що у нас проблема.

Коли Ерні був малий і ледь умів ходити, він часто клацав куточком рота, коли йому бувало страшно. Тільки тихо так, майже нечутно. Щоб почути цей звук, треба бути дуже близько від нього. Як от зараз.

— Що там, Ерні? Що ти там побачив?

— Ще точно не знаю, — відповідає він. — Але там щось є.

Він показує рукою і скоса зиркає на мене. Та я все одно не бачу. Якщо Марк перебуває у напрямку три години, а Керрі — у напрямку дев'ять, то оте загадкове «щось» знаходиться точно на шість годин.

— Ерні, я таки нічого не…

Раптом мої губи зсудомило від жаху. Тепер я бачу, що то таке. Боже милосердний! Невже це дійсно те, про що я подумала?!

А Ерні клацає ротом іще частіше та гучніше, ніж я коли-небудь чула.

— Ага, зрозуміло, — каже він. — Керрі, стережися! Керрі! КЕРРІ!!!

 

Розділ 50

То зовсім не Берегова охорона йде нам на поміч. Це ясно мов день. То якась фігура. Трикутник. Два фути заввишки і темно-сірий, він як ніж розсікає поверхню води. А на моїх вустах лишень одне страшне слово: акула!

— Вона йде просто на нас, — каже Ерні. — Що ж нам робити?

Кожен м'яз мого тіла, кожна кістка, зламана й неушкоджена, — всі вони панічно волають: «Рятуйте!»

Я чітко збагнула, що наш нинішній день може стати останнім. Але не дозволила паніці оволодіти мною. Я швидко опанувала себе і стала спокійною, як під час операції.

— Мамо, — знову питає мене Ерні. — Що нам робити?

— Нічого не робити, — відказую я. — Залишатися на місці й не рухатися. Може, вона нас не помітить.

— Гадаю, що вже помітила. Однозначно. Ось поглянь. Спосіб визначення місцезнаходження за уявним циферблатом годинника.

Я дивлюся на Ерні, а Ерні дивиться на воду. Вона червона. Кров з моєї ноги та кров, що точилася з опіків Джейка, була як запрошення цієї тварюки до столу.

Гарно аж далі нікуди.

Ми піднімаємо голови і дивимося на плавник, що наближається до нас. Але виявилося, що їх тепер двоє! Десь футів зо п'ятнадцять за великим плавником з'являється малий. Мені враз зблиснула думка, що то друга акула. Можливо, маля. Однак тієї ж миті я здогадуюся про дещо гірше, іще жахливіше. То не маля, а хвостовий плавник тієї самої акули.

То не акула, а справжнє чудовисько!

— Марк! Керрі! — кличу я.

Марк відгукується першим, і мені не треба щось йому прояснювати і підганяти. Він теж бачить те саме, що й ми.

— От сука! — волає він. — Я зараз повернуся!

— НІ! — лементую я у відповідь. — Залишайся на місці!

— Але…

— Ніяких «але»! Ані руш — ти мене чуєш?!

Якщо вже нам судилося стати обідом для акули, то Марк не мусить піти їй на десерт.

— Це й тебе стосується! — кричу я Керрі.

Дочка досить близько, і я бачу страх в її очах, з яким вона спостерігає за рухом плавника. Гадаю, мої очі зараз такі самі — маленькі чорні ґудзики.

Я рвучко беру Ерні за його жилет і підтягую до себе так близько, що ми практично торкаємося носами. В моїй нозі пульсує біль, та мені байдуже.

— Слухай, що ми зараз зробимо, — кажу я малому. — Хапай дядька Джейка і ховайся за мене.

На секунду мені доводиться перерватися. По пухкеньких щічках Ерні котяться сльози.

— Мамо… Мамо… — тільки й здатен вимовити він.

— Т-с-с-с, не плач, усе буде гаразд, — шепочу я. — А тепер слухай мене, бо це дуже важливо. — Я замовкаю, щоб відсапнути, а потім додаю: — Якщо та акула на мене нападе, не намагайся мені допомогти. Тобі зрозуміло?

Я бачу, що не зрозуміло. Хіба ж дитина може таке збагнути? Ерні дивиться на мене широко розкритими переляканими очима.

— Слухай мене, синку. Ти не мусиш мені допомагати. Ти візьмеш і чимдуж попливеш до свого брата Марка. Зрозумів?

— А як же дядько Джейк? — питає Ерні тремтливим голосом.

Цього запитання я боялася.

— Залиш його тут зі мною, — відповідаю я. — Зосередься на тому, щоб чимдуж поплисти геть. А тепер розкажи мені, що ти втямив з того, що я тобі сказала.

Однак Ерні не хоче відповідати.

— Відповідай!!! — Мені не залишається нічого іншого, як горлати на нього. Я не можу цього не робити, бо надто сильно його люблю. І ніяк не можу дозволити, щоб він тут загинув разом зі мною.

Нарешті малий киває головою, і я допомагаю йому схопити Джейка й підтягнути його так, щоб вони удвох з Ерні опинилися за мною. Хлопець такий нажаханий, що навіть припинив плакати. І мовчить. Ми всі мовчимо. Тільки чути, як хлюпає вода навколо нас.

Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп. Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп.

Дивлячись на плавник, що невмолимо наближається до мене, я роблю глибокий-глибокий вдих. І без надії сподіваюся, що він не стане моїм останнім.

 

Розділ 51

Погляд блакитних очей Керрі застрибав по воді туди-сюди. Акула — матінка — брати — дядько Джейк…

Знову бісова акула… І чому б їй просто не взяти та не вшитися звідси, га? Невже вона відчуває, що ми беззахисні? Звісно, відчуває. Вона ж хижак.

Керрі відчула себе безсилою і скутою по руках та ногах. Та все одно вона мусить щось удіяти. Але ж що? І тут її наче думкою уразило — в буквальному сенсі.

Ящик «Боже, поможи!».

Дівчина мимоволі відпустила його, а тепер він, гойднувшись на хвилі, луснув її по голові. Невдовзі на лобі вискочить синець — це однозначно. Якщо взагалі воно настане, це «невдовзі».

Проте найважливішим було те, що відбувалося зараз. Чи є у ящику щось таке, що може допомогти в цій ситуації? А може, і справді щось є?

Зібравшись на силі, Керрі несамовито смикнулася, вхопилася за клямку і розщібнула її. Відкинувши віко, вона спробувала підскочити у воді й зазирнути всередину.

Задум удалося здійснити лише наполовину. На якусь нетривалу хвильку Керрі побачила, що було всередині: аптечка, кілька ковдр, надувний пліт, але навіть нахиливши ящик до рівня очей, неможливо було розібрати, що лежало під усіма цими речами.

«Ну нафік! — подумала Керрі. — Зараз візьму і все повишвиргую у воду!» Утім вона стрималася і подумала ще раз. А що, як деякі речі не плавають? А що, як та річ, котра зможе стати їй у пригоді, піде на дно і вона не встигне навіть за неї вхопитися?

Керрі не уявляла собі, що то могла бути за річ, але сама гадка про те, що та річ може потонути, таки змусила її спробувати добутися до дна ящика. Дівчина залізла всередину рукою і почала намацувати.

«Ну, давай! Тут має щось бути!»

Один по одному вона відчайдушно перебирала предмети. Чи має це бути пляшка з водою? Чи ліхтарик?

Не припиняючи пошуку, Керрі озирнулася. Акула вже була за якихось сто ярдів від матусі та Ерні. А можливо, навіть іще ближче. Треба поспішати!

Рука Керрі знову застрибала навмання від одного предмета до іншого. Нарешті її пальці з глухим стукотом уперлися в дно. Чорт!

Нема нічого.

На очі їй навернулися розпачливі сльози, аж раптом її рука вперлася в щось у дальньому кутку ящика. Щось холодне і металічне. То був пістоль!

Керрі у цьому зовсім не сумнівалася. Бо намацала крутий вигин спускового гачка. Вона смикнула скільки було сили. І дійсно витягла з ящика пістоль! Та тільки він не був схожий на ті, які їй доводилося бачити. За його руків'ям були прикріплені якісь великі трубки. В них що — кулі? Ні, здогадалася Керрі. Не кулі, а сигнальні ракети. То була ракетниця.

Ну то й що?Все що завгодно, аби стріляло!

Керрі повернулася до акули. Рука її непевно тремтіла. І все її тіло тремтіло теж. Спершись лівою рукою об ящик «Боже, поможи!», вона спробувала стабілізувати своє положення. Ще ніколи в житті не доводилося їй натискати на гачок пістолета.

Керрі почала щосили верещати і хлюпатися. Тож недивно, що акула обернула до неї. А може, не слід було цього робити?

«Не бійся, у тебе все вийде! Лише прицілься і стріляй! Прицілься і стріляй…»

Керрі навела приціл на акулу й почала зворотний відлік.

Три. Два. Один. Вона натиснула на гачок.

Ракетниця вистрелила — і створила таку густу завісу диму та іскор, що Керрі нічого не бачила. Вона розгубилася, випустила пістоль, і той пішов під воду.

Та дівчина й не могла його втримати, бо іскри обпекли їй пальці. А може, пістоль дав збій? Може, ці ракети були вже старі та непридатні до застосування? Керрі відчула тільки, що рука її наче запалала.

— Ах ти ж сука триклята! — несамовито закричала вона. І впродовж кількох секунд звук власного голосу був єдиним звуком, який дівчина почула.

А потім пролунав іще один:

— Ура-а-а!

То горлали з радощів Ерні, Марк та Кетрін. А коли дим розсіявся, Керрі побачила, чому вони раділи: акула розвернулася й попливла геть. Вона таки налякала цю чортову тварюку!

Не стануть Дани обідом для акули! Обід скасовується! Принаймні зараз і принаймні в цьому конкретному місці.

 

Розділ 52

Деву попрощався з Пітером Карлайлом і підвівся з лавки на дитячому майданчику неподалік Мангеттенського кримінального суду. Він пройшов квартал — так, щоб гарантовано зникнути з поля зору Пітера Карлайла.

А потім обернувся.

І куди ж ти тепер, Пітере? Скажи, будь ласка!

Клієнти були для Деву більш, аніж просто клієнтами. Вони були його об'єктами інвестицій. А ще точніше — високими ставками у ризикованій грі. І чим вищий ризик, тим більша винагорода. Тому, цілком природно, Деву мав за ними приглядати. Надто ж — за Карлайлом.

Наразі той являв собою найбільше джерело доходів Деву. Але він чесно заробив ті гроші.

Загалом, брудна робота була найлегшою частиною завдання. Бо в умінні вбивати Деву досяг вершин майстерності. Він на це вчився і вбивав залюбки та з творчим підходом. Ясна річ, ЦРУ дуже не хотіло втрачати такого цінного фахівця, але

там просто не мали вибору. Якщо ти підробляєш на стороні, то тебе виженуть без права повернення.

Саме ця обставина і привела Деву до Пітера. Він не був першим таємним агентом, що підробляв на стороні, і не був першим, хто на цьому попався.

Однак він був першим, хто найняв суперкласного адвоката, і той пішов прямо в Ленґлі, щоб обговорити деталі надзвичайно таємної угоди про виплату допомоги у зв'язку зі звільненням.

Це була обопільно вигідна угода, й іншого вибору жодна зі сторін не мала. А для більшої надійності її текст у запечатаному конверті віддали на збереження третій особі.

— Ви є хранителем моїх найбільших таємниць, — якось сказав Деву Пітерові. — Якщо вам коли-небудь закортить довірити мені якусь із ваших великих таємниць, то зробіть ласку — дайте мені знати.

Так що брудна робота дійсно не була проблемою для Деву. Проблему становили її наслідки, з якими він зіткнувся у своїй новій кар'єрі і які його серйозно турбували. А полягала ця проблема в тому, щоб клієнт усе не зіпсував, а особисто його не підставив і не надурив.

У випадку з Карлайлом основне питання стояло таким чином: чи зможе Пітер витримати прискіпливу увагу і тиск із боку преси, а якщо зможе, то як довго? Звісна річ, цей суперадвокат був міцним горішком, звичним до екстремальних умов та постійного тиску. Але ж то стосувалося лише кімнати судових засідань.

А в цій грі йшлося про багато інших речей. Тому останні двадцять хвилин Деву крадькома стежив за Пітером, коли той ішов пішки в бік житлових кварталів міста.

Невже цей тип і справді збирається пройти пішки аж до Верхнього Іст-Сайду? Та начебто ні.

Неподалік юридичного факультету Нью-Йоркського університету Пітер зупинився біля аристократичного особняка з вузькими вікнами, збудованого ще до Другої світової війни з бурого піщаника. Перед тим як піднятися крутими кам'яними сходами, він уважно роззирнувся навсібіч.

Спостерігаючи за ним з кінця кварталу, Деву захихотів. Пітере-Пітере! Невже ти ходиш туди, куди не слід ходити, і робиш те, чого не слід робити?

Але так воно й було.

Деву зрозумів це ще тоді, коли вони зустрілися вперше, щоб обговорити його справу: Пітер не мав пристрасті ні до грошей, ані до сексу, ані до чогось подібного. Він мав пристрасть до ризику.

 

Розділ 53

Стукаючи у двері квартири, де мешкала Бейлі, Пітер збагнув, що це його перший візит, який не стосувався сексу. І не тому, що він не мав бажання. А тому, що існувало дещо інше, чого він жадав іще сильніше.

То була маєтність Кетрін. Саме ця маєтність і була його кінцевою метою. Зігнавши зі світу Кетрін та її огидних діточок, він одержить сто мільйонів зелених. А якщо їх таки дійсно вдасться спекатися, то йому вже зараз треба вживатися в роль прибитого горем чоловіка. І грати її навіть з Бейлі. Особливо з Бейлі.

Вона була як несподівано випала карта, що стала частиною Пітерового життя, але аж ніяк не частиною плану. Коли замислював цей план і залучав Деву до його виконання, він її навіть іще не знав!

Але тепер, коли він уже знав — і бажав продовжувати їхні стосунки, — Пітерові хотілося, щоб їй ніколи навіть на думку не спало провести якийсь зв'язок між ним та зникненням яхти «Родина Данів». Ані Бейлі, ні будь-хто інший не мав здогадатись, яким холоднокровним і жорстоким гівнюком він був.

Пітер збирався постукати ще раз, аж раптом почувся типовий нью-йоркський звук, характерний для замка складної конструкції. Коли Бейлі почала відчиняти двері, він молив Бога, щоб вона виявилася вдягнутою не надто сексуально. Він же жива людина, зрештою. Може й не опертися спокусі.

— Пітере, яка приємна несподіванка! — проспівала Бейлі. — Очам своїм не вірю. Я лише двадцять хвилин як повернулася з останньої лекції.

Добре вже хоч, що на ній було істотно більше одежі, аніж просто ліфчик та трусики. Цього разу — аж ціла футболка й шорти. А погано було те, що Бейлі відразу ж нахилилася до Пітера і вп'ялася в нього своїми хтивими та жалючими як оси губами. Йому доведеться відсахнутися від неї. Ну ж бо, Пітере. Постарайся це зробити! Зараз не час трахатися.

— Що трапилося? — спитала Бейлі.

— А«ти хіба не дивилася новини?

Бейлі похитала головою.

— Стривай, — сказала вона й додала, трохи знітившись: — Сьогодні ж твій день вибору кандидатів до журі присяжних, наскільки я пам'ятаю. А чому ти тоді не в суді?

— Трапилася неприємність, — відповів Пітер.

— Сподіваюся, дружина Кінкейда не намагалася цього разу задавити тебе своїм «мерседесом»? — пожартувала Бейлі, задоволено вишкірюючись.

Та Пітер не засміявся. Він дуже хотів, але йому не дозволяла роль, яку він мав грати. Втім, дуже шкода, бо це дійсно прозвучало смішно. Красива, розумна, та ще й з потрясним почуттям гумору. Це не Бейлі, а просто знахідка.

Увійшовши до квартири, Пітер одразу ж вихопив з холодильника пляшку дієтичної кока-коли. А потім коротко розповів коханці про те, що сталося вранці. Починаючи з того моменту, як у зал судових засідань буквально увірвалась Анжеліка, і до телефонної розмови з капітаном Берегової охорони. Розмову ж із Деву довелося завбачливо вилучити з цієї надзвичайно мелодраматичної та сумної історії. Бо вона у неї явно не вписувалася.

Сказати, що Бейлі була ошелешена, — це означає нічого не сказати. Не вірячи своїм вухам, вона присіла, щоб перевести від хвилювання дух. А ще в неї виникло сильне почуття провини, про що вона й не проминула сказати Пітеру.

— А чому? В чому ти винувата? — спитав він.

— Та так, ні в чому. Забудь.

— Та годі тобі, мені ти можеш казати все що завгодно.

Бейлі ще більше знітилась і густо почервоніла. Проте нарешті зізналася.

— В той момент, коли ти сказав мені, що пропала яхта з твоєю дружиною, моєю першою думкою було: «Нарешті ми залишимося вдвох і нам ніхто не заважатиме». Це так жахливо з мого боку, еге ж? Я така сволота!

— Та ні, це цілком по-людськи, — заспокоїв її Пітер і, простягнувши руку, погладив її по щоці. — Тому те, що у тебе виникла така думка, не означає, що ти погана і зла людина.

— Ти і справді так уважаєш?

— Справді. Ти не зробила нічого поганого. І ніяка ти не сволота. До того ж я певен, що невдовзі зателефонують з Берегової охорони й повідомлять, що з моєю сім'єю все гаразд.

Не встиг Пітер закінчити цю фразу, як задзвонив його мобільний телефон. І вони обоє посміхнулися — цікавий збіг обставин!

— Це дійсно Берегова охорона? — спитала Бейлі, коли Пітер видобув телефон з кишені свого костюма.

Він глянув на дисплей і заперечно похитав головою. А потім повівся досить дивно, принаймні на думку Бейлі. Замість відповісти на дзвінок, Пітер сидів, уставившись на телефон, а той все дзвонив та дзвонив.

— Хто це, Пітере? — спитала Бейлі. — У тебе дуже здивований вигляд.

Вигляд у нього і справді був здивований.

 

Розділ 54

Як же вона могла так швидко рознюхати?

Пітер знав, що рано чи пізно йому все одно доведеться зробити «вихід до преси» через зникнення яхти «Родина Данів». Але ж не так швидко!

Пролунав іще один дзвінок — і він нарешті відповів.

— Чому ти так довго не відповідав? — пролунав у телефоні саркастичний голос.

Якби він направив її дзвінок на голосову пошту, то ця жінка все одно не вгамувалася б. І таки змусила б одного зі своїх агентів вистежити його і зв'язатися з ним особисто. Отак вона працювала. Чіпко як пітбуль.

— Пітере, вибач, будь ласка, — сказала Мона Елін, ведуча популярного ток-шоу на кабельному телебаченні. — Ти, напевне, засмучений лихою новиною про сім'ю, бо знаю, що сім'я для тебе — це головне.

— Дякую, Моно. Так. Мені зараз дуже важко.

Пітер стиха шепнув Бейлі, пояснюючи, з ким розмовляє, і та була приємно вражена. Ще б пак! Сама Мона Елін! її ім'я знала кожна домогосподарка, і ця ведуча навіть потіснила саму Опру Вінфрі в останніх опитуваннях.

Однією з причин шаленої популярності Мони була її просто неймовірна здатність подавати сенсаційні репортажі. Перш за все вона була впертим та настирливим репортером з потрясним шостим чуттям на новини. Окрім того, вона мала широке коло корисних знайомств і знала буквально всіх знаменитостей, включно з Пітером.

Вони познайомилися на прийомі в готелі «Волдорф Асторія», організованому Американською спілкою адвокатів. То було ще в ті часи, коли Мона працювала репортером сенсаційних новин у компанії WNBC. А Пітер якраз удало захистив у суді одного крутого репера від звинувачень у намірі вбивства і щойно відчув перший смак своєї загальнонаціональної слави.

Тож недивно, що Мона розшукала його на тому прийомі, а Пітерові вдалося її зачарувати, що теж було не дивина.

їхнє знайомство швидко переросло в інтимні стосунки. Увесь наступний рік, аж до того моменту, коли Мона започаткувала власне шоу з «Таймс-сквер», їх з Пітером єднала «взаємовигідна дружба», як писали в газеті «Нью-Йорк пост» у розділі світських новин. А грубі й безжальні блогери, які висвітлювали тему засобів масової інформації, були дещо відвертішими, характеризуючи їхні стосунки як «партнери по трахальному бізнесу».

Коротко кажучи, Пітеру та Моні Елін було про що згадати. І саме тому Мона вважала, що має першочергове право на висвітлення новини про зникнення яхти.

Лічачи подумки секунди, Пітер чекав, поки вона почне його благати. Саме так і сталося.

— Ти просто неодмінно маєш з'явитися сьогодні в моєму шоу, — почала благати його Мона. — Мусиш з'явитися.

Пітер хотів був відмовитися на тій підставі, що ще зарано робити якісь висновки, але Мона хутко загнала його в куток.

— Пітере, перш аніж відмовитися і казати мені, що ти й досі не перетравив цю новину, подумай ось про що, — вела далі вона. — Надавши розголосу цій історії, ти автоматично забезпечиш те, що Берегова охорона зробить усе можливе й неможливе, щоб знайти твою сім'ю. Ти ж цього хочеш, еге ж? Звісно, хочеш.

Іронія ситуації була настільки явною, що Пітер ледь стримався, аби не пирснути. Звісно, що ВІН ЦЬОГО НЕ ХОЧЕ!

Проте гра почалася, і наразі найважливіше — це правильно говорити і правильно виглядати, чи не так? Тому, хоче він чи ні, але йому доведеться-таки залучати сьогодні всі свої акторські здібності на ток-шоу Мони Елін.

Чорт, а може, вона йому саме вчасно зателефонувала! Це ж як знахідка! Чим швидше він поширить серед публіки свій образ прибитого горем, ні в чому не винуватого чоловіка, тим краще.

— Так, Моно, звичайно ж, — сказав Пітер. — Усе що завгодно заради порятунку моєї родини.

 

Розділ 55

— Яке ж це я рекламне гасло недавно бачила? — спитала сама себе Елен Пірс. — А, пригадала. Що у Вегасі трапляється, те у Вегасі й лишається. Ага, як же. Коли завгодно, але не тоді, коли ти працюєш агентом Антинаркотичного бюро. Те, що трапляється у Вегасі, перетворюється потім у Мангеттені на купу паперів для звіту!

Вже третій день поспіль після повернення з Лас-Вегаса Елен гнула спину за столом свого маленького офісу нью-йоркського відділу Антинаркотичного бюро в Нижньому Вест-Сайді.

Ця частина її роботи ніколи не мала для неї ані найменшого сенсу. Якщо облажаєшся і твій підозрюваний вшиється, то мусиш писати один звіт. А коли ти його завалиш, то мусиш писати аж три. Приблизно те саме, що працювати лікарем, але увесь час з'ясовувати стосунки зі страховими компаніями. Не краще. Ця думка зайшла їй у голову, мабуть, тому, що колись Елен збиралася вступити не на юридичний факультет університету Вейк-Форест, а на медичний.

Тож недивно, що вона сьогодні увесь час барилася та відкладала паперову роботу. Наразі ж Елен розважалася тим, що розгадувала кросворд, застрягши на № 7 по горизонталі: слово з восьми букв — «та, що не має обручки».

«Одиначка!» — нарешті вигукнула вона і вдоволено посміхнулася. Як же я раніш не здогадалася? Тим паче що матінка вже голову прогризла їй своїми балачками на цю тему. Чому ж, скажіть будь ласка, моя донька, така красива та розумна, і досі одиначка?

Тому що вона одружена зі своєю роботою, ось чому… А може, тому, що вона вже не така вродлива, як була колись…

Відірвавшись від кросворду, Елен почала збирати квитанції для ще одного звіту, фінансового. Вона якраз заглибилась у математичні розрахунки, коли раптом у її кабінеті почувся знайомий голос, і від його звуку їй аж у животі похололо. Від несподіванки Елен Пірс заклякла на місці.

Вона зиркнула на маленький телевізор, який постійно стояв у її офісі. Зазвичай він створював звуковий фон і вона протягом дня звертала на нього мало уваги. Так, інколи кілька хвилин переглянути програму «Точка зору». Або спортивні новини.

Проте зараз було по-іншому. На екрані з'явився ніхто інший, як Пітер Карлайл, адвокат захисту. Тьху-тьху тричі! Чорти б його забрали!

Від злості й досади Елен аж зубами заскреготала. Як же могла вона забути голос цього нахабного й зарозумілого мерзотника адвоката? І до сьогодні його звук для неї — як смертний вирок! Цілих два роки збирала вона незаперечні докази проти відомого ватажка мафії, щоб висунути проти нього звинувачення у хабарництві та здирництві — й лише для того, щоб у суді цей Карлайл узяв гору завдяки своїй безпардонній рисовці та не менш безпардонним брехням його негідника-клієнта.

Перемкни канал, сказала Елен сама до себе. Спекайся цього гівнюка. Але вона не наважилася. Це було все одно що спостерігати за автокатастрофою, щоб знати, чим вона скінчиться.

Взявши зі столу пульт, Елен додала гучності. Інтерв'ю в Карлайла брала Мона Елін. Кажуть, вони колись були близькими друзями, якщо я не помиляюся.

Елен прислухалася. «Що на цей раз рекламує цей негідник?» — подумала вона. Якусь нову книжку про чиїсь амурні походеньки? Чи розповідає про свою найостаннішу виграну справу? Втім, це не мало значення. Хоч би що Пітер Карлайл рекламував, він завжди насамперед рекламував самого себе.

Одначе ці думки швидко змінилися відчуттям провини. Інтерв'ю стосувалося раптового зникнення його сім'ї. Чорт забирай, навіть такий вилупок, як він, не заслуговує на те, щоб його дружина та нерідні діти зникли посеред океану.

Пітер Карлайл мав пригнічений та розгублений вигляд. Його відомий на всю країну голос, що був наче візитівкою, трохи тремтів, коли Пітер пригадував той момент, коли йому сповістили про зникнення сім'ї.

— Я твердо переконаний, що Берегова охорона їх знайде, — сказав він тремтливими губами. — Поки є надія, я буду сподіватися.

— Гадаю, наразі це єдине, що вам залишається, Пітере, — відповіла Мона Елін, повертаючись до студійної аудиторії з легким кивком голови. — Наша Берегова охорона відома своїми вдалими пошуково-рятувальними операціями, і я гадаю, що ця служба зробить усе належне, щоб знайти вашу родину, Пітере, цілою та неушкодженою.

Цілком захопившись тим, що відбувалося в студії, Елен мимохіть теж кивнула в унісон з Моною Елін. Це дійсно була якісно зроблена передача. У ній було все: і драма, і невизначеність, і слабкий проблиск надії на фоні тривоги й суму. Раптом Елен страшенно закортіло дізнатися, чим же все це скінчиться.

Саме цієї миті в неї виникло якесь химерне відчуття. Елен не знала, чому воно з'явилося, але душею відчувала: тут щось не так. І чим більше вона слухала, тим потужнішим це відчуття ставало. Вона навіть підвелася і підійшла ближче до телевізора.

Щось дивне було в тому, як Пітер про все розповідав. Здебільшого у минулому часі. Наче вже знав, чим скінчиться ця історія.

 

Розділ 56

Достатньо було смикнути за чорну штрипку, як рятувальний пліт з ящика «Боже, поможи!» надувся прямісінько перед нашими стомленими очима. Слава тобі Господи, нарешті ми виберемося з цієї обридлої води. Досить з нас плавати по-собачому. Досить з нас акул.

Першими на пліт залізають Марк та Керрі, а потім я підсаджую туди Ерні. Я — наступна. Коли діти бачать мою ногу, а радше білу кістку, що стирчить крізь проколоту нею шкіру, вони відразу ж замовкають із серйозними виразами на обличчях. Інколи треба зламати ногу, щоб примусити їх усіх замовкнути, а особливо Ерні.

— Чи є на кораблі лікар? — жартую я, намагаючись розрядити атмосферу.

Та мій невдалий жарт не допомагає. Ба більше — тиша на плоту лише посилюється після того, як діти затягли на нього Джейка.

Він навіть у ще гіршому стані, аніж я вважала. Майже все його тіло вкрите опіками третього та четвертого ступенів. Його шкіра схожа на повітряно-бульбашкову обгортку, в якій усі бульбашки луснули.

Керрі не може на нього спокійно дивитися: напевне, її мучить почуття провини за те, що вона в перший день подорожі намагалася втопитися сама, та ще й прихопити з собою Джейка.

На суходолі, в опіковій палаті лексинґтонського шпиталю, до наших послуг був би широкий вибір усіляких ліків та інструментів. Але то на суходолі. Натомість тут, посеред безмежного океану, все інакше. Набагато гірше. І я мало чим можу допомогти Джейку.

— Дай-но мені оту аптечку, — кажу я Маркові, скрегочачи при цьому зубами, бо мені навіть розмовляти боляче.

Решта пакунків, що містилися в ящику «Боже, поможи!», розкидані по всьому плоту. Окрім аптечки, ми маємо сім пляшок з водою і трохи їжі. Остання складається з сухофруктів, галет і горіхів, усі вони — у пластикових вакуумних упаковках. Звісно, що мало, але це краще, аніж узагалі нічого. Бо з нічого нічого путнього не вийде!

Однак у нас немає ані весел, ані козирка від сонця, ані радіо, ані мобільного телефону. Так негоже! Це проти правил!

Більше немає у нас і ракетниці, але ніхто не збирається винуватити Керрі після того, як вона врятувала наші сідниці — та й інші частини тіла — одним вчасним і влучним пострілом.

— Ось, візьми, — каже Марк, подаючи мені аптечку.

Знайшовши в ній антисептичну мазь, я легенько наношу її на ті частини тіла Джейка, де існує найбільший ризик зараження. Його голова спирається на бортик плоту, і він не ворушиться й нічого не каже. Мабуть, або знову знепритомнів, або просто не має сили говорити.

— Отак буде краще, — зауважую я, забинтувавши його руки й ноги одним тоненьким шаром, щоб шкіра могла дихати. — Цілком досить, аби дочекатися допомоги.

— А як же ти? — питає Ерні. — Твоя нога.

— Поки що нехай буде так як є, — пояснюю я. — її треба вправити, але я маю в запасі ще цілу добу, перш аніж можуть початися якісь незворотні зміни. А на той час я вже щасливо опинюся у шпиталі, а ви всі залишите свої автографи на моєму гіпсі.

— Ти й справді гадаєш, що вони й досі шукають нас? — питає Керрі.

— Звісно. А чому б їм нас не шукати?

 

Розділ 57

Капітан Ендрю Татем спересердя гепнув слухавкою об телефон у своєму маленькому кабінеті на базі Берегової охорони в Маямі. Лейтенант Мілкрест щойно повідомив йому останні новини про пошуки яхти «Родина Данів». І ці

новини були невтішними. Власне, ці новини полягали в цілковитій відсутності будь-яких новин.

Прожогом вискочивши зі свого кабінету, Татем кинувся найкоротшим шляхом до OB, тобто Оперативного відділу, звідки йому щойно телефонував лейтенант.

— Що за чортівня?! — прогримів Татем, проштовхнувшись крізь подвійні двері оперативного відділу. — І це ви називаєте «пошуково-рятувальною операцією»?! Зі мною такі штучки не пройдуть!

Ніхто в кімнаті і слова не зронив. Усі мовчали як у рот води набравши. І відповідальний за операції на суходолі. І радист. І унтер-офіцер, єдиною роботою якого було нанесення на карту місцеположення гелікоптера пошуково-рятувальної групи, що розшукував зниклу яхту.

Натомість вони всі обернулися і поглянули на Мілкреста.

Це був один з тих моментів, коли лейтенант пожалкував, що у нього з командиром склалися такі добрі взаємини. Через це «за умовчанням» вважалося, що з Татемом розмовляти має саме він.

— Ну, як я вже казав, гелікоптер досяг координат, які вказав радіомаяк зниклої яхти, але нічого в тому місці не знайшов. Навіть самого радіомаяка.

Раптом Татему захотілося курити. Страх як закортіло.

— З'єднайте мене з пошуково-рятувальною групою, — наказав він. — Я хочу сам почути, що саме вони там не знайшли.

Мілкрест повернувся до радиста. Той, хруснувши шиєю, різко кивнув і проказав у мікрофон позивні гелікоптера. Вся стіна перед ним була заставлена моніторами та завішана географічними картами.

Почувся дратівливий сплеск статичного електроструму, і за кілька секунд стало чути голос першого пілота.

— ПРГ «Вовк» один-дев'ять-один слухає, прийом, — голос пілота заповнив кімнату, бо радист увімкнув гучномовці.

Татем підійшов до пульта і вхопив мікрофон. Його голос лунав гучно як у діжці. Він не питав, він вимагав.

— Що там у вас таке, Джоне?! Чому й досі нічого не знайдено?

Пілот пояснив, що тричі пролетів над указаними координатами, але не побачив у воді ані човна, ані його екіпажа, ані будь-яких предметів узагалі. Вони починають огляд прилеглої території, але запасів палива на ретельні пошуки не вистачить, тому невдовзі їм доведеться повертатися на базу.

— А може бути таке, що координати були вказані неправильно? — спитав Татем.

— Ні, сер, — відізвався пілот. — Ми їх уже тричі перевіряли.

Мілкрест знизав плечима.

— Може, то сам радіомаяк. Видав хибні координати, а потім вийшов з ладу.

— Можливо, — погодився Татем. — Якщо дійсно так, то сподіваймося, що ці хибні координати лише незначною мірою відрізняються від реальних цифр. Інакше район наших пошуків доведеться розширити до району, охопленого штормом, а може, й більше.

— Навіть якщо задіяти кілька ПРГ, цей пошук може розтягтися не менше ніж на тиждень, — зауважив Мілкрест.

— Та отож. І це означає, що нам слід розпочинати розширений пошук уже зараз, — сказав Татем, склавши на грудях руки і наче звертаючись до самого себе. А виходячи з кімнати, він додав: — Будемо сподіватися, що ця родина Данів не тюхтії і що вони боротимуться за своє життя.

 

Розділ 58

Який чудовий захід сонця! І яка гірка іронія!

Якби ж то ми могли насолоджуватися неймовірно прекрасним жовтогарячим сяйвом, яке повільно зникало за обрієм, де пурпурові хмаринки зливалися з блакитним океаном! Але ми, безустанно гойдаючись на хвилях у нашому плоту, не помічаємо цієї краси, бо всі наші думки зосереджені на темряві, яка невдовзі нас поглине. І настане ніч. А з нею — пронизливий холод.

Іще ніколи двійко ковдр не були такими дорогоцінними, як зараз.

— Здається, Керрі мала рацію, — похмуро каже Марк. — Вони за нами не прилетять. Ніхто не прилетить.

— Нам не можна думати в такому ключі, — кажу я. — Нам слід залишатись оптимістами, і це не просто слова, хлопці та дівчата.

Проте Марк наче не чує мене.

— Якби Берегова охорона мала наші координати, то вже давно прийшла б нам на допомогу, еге ж?

— І дійсно. Щось тут не так, — погоджується Керрі.

Ерні теж схвально киває головою — зараз він скидається на маленького китайського мудреця.

— Слухайте, все, що ми можемо зараз зробити, — це залишатися на місці й чекати, поки прибудуть рятувальники, — кажу я.

Це далеко не найкращий з тих аргументів, що я коли-небудь наводила, але він таки спрацьовує. А все тому, що я вимовила слово «чекати». І воно змушує Марка поглянути на мою ногу. А коли він підводить на мене очі, то вони промовляють краще за будь-які слова. Моя нога не може чекати. Принаймні, тривалий час.

Що ще здатне змусити нас швидко змінити тему розмови, як не відкритий перелом гомілкової кістки?

— Чи не пора вже зайнятися цією проблемою? — питає мене нарешті Марк.

Він знову дивиться на мою ногу, і я роблю те саме.

— Ага, — кажу я і киваю головою. — Втім, сама я з цим не справлюсь.

— Я пас, — відразу ж озивається Керрі. — Вибач, мамо, я вже казала тобі, що не вмію надавати невідкладної медичної допомоги.

Марк кидає на неї удавано жалісний погляд.

— Облиш, Керрі! Після всього, що тобі довелося сьогодні пережити, ти будеш розказувати мені, що тебе лякає невеличка зламана кістка?

— Якщо ця кістка стирчить із плоті і я її бачу? Так, саме це я і маю на увазі. Вона мене лякає.

На жаль, виявилося, що моя донька-супергерой має вразливе місце. Це перебірливість і схильність до нудоти.

— Гаразд, мамцю, я допоможу тобі, — зголошується Ерні.

Отакої! Та ще й каже це таким ніжним та співчутливим голосочком, що мені аж плакати захотілося. Одначе вправляння кістки, що стирчить із плоті, не є заняттям для десятирічної дитини, хоч би яким вундеркіндом вона була. За великим рахунком, це не заняття і для сорокап'ятирічної жінки, але ж хіба я маю вибір?

— Дякую, мій маленький, але для цього мені знадобиться твій брат, — пояснюю я.

Твій брат та ще купа морфіну, слід було додати.

І тут я бачу, як Марк засовує руку в кишеню своїх шортів. Наша одягачка уже кілька годин як висохла, але мені здається, що те, що сховане в його кишені, все одно перетворилося на мокре місиво.

Так мені здавалося, поки я не побачила пластиковий пакет і запальничку «Бік».

Марк потримав пакет кінчиками пальців, а потім струснув його і посміхнувся.

— Ти диви! І досі сухий наче порох.

Раптом я розгубилася, не знаючи, лаяти його чи вихваляти. І вибираю компромісний варіант.

— Ти ж мав віддати Джейкові усю траву!

— Знаю, але хочу зробити маленьке уточнення. Я завжди ношу з собою запасну дозу. Як НЗ, — відповідає Марк. А потім витягує з пакета вже скручену цигарку і подає її мені. — Вважай, що це медична марихуана. Абсолютно легальна — а що?

Минуло кілька секунд, а я і досі витріщаюся на цигарку. «Невже я і дійсно куритиму синів косяк?» І тут я кидаю погляд на свою ногу й уявляю, який неймовірний біль мені доведеться пережити. Дивно, як твій світ може перевернутися за один день.

— Дай мені запальничку, — прошу я Марка.

 

Розділ 59

Косячок подіяв. Ну, не те щоб дуже, але подіяв. Він і дійсно трохи вгамував біль. І замість агонії вийшла пом'якшена форма тортур.

Зате я знаю, що коли виберуся з цього плоту й повернуся до шпиталю, то неодмінно обійму всіх анестезіологів. Ні, не те щоб я раніше не помічала їхньої роботи і вважала її чимось таким, що йде саме собою. Просто я ніколи належним чином не поціновувала їхньої праці.

Хай там як, а операція, наскільки можу судити, пройшла успішно. Марк просто молодчага. Жодного разу навіть не моргнув, коли ми з ним вправляли мою зламану кістку. У цих ідіотських фільмах жахів, де героїв розпилюють бензопилками, ще й не такого надивишся, пояснив він мені.

Тепер мені треба тримати пальці хрестом, щоб рана не інфікувалася.

А ще я страждаю від побічного ефекту, про який і гадки не мала: мене «пробило на хавчик». Нормальною мовою — страшенно захотілося їсти.

Ось уже чотири години, як скінчилась операція, діти зморено поснули, притиснувшись одне до одного, а я лежу з широко розплющеними очима і ледь стримуюся, щоб не пожерти всі наші їстівні припаси.

Ага, іще забула згадати про страшенний холод та вітер.

Не можу не дивуватися: чому ж і досі не прибула Берегова охорона? Може, через шторм? Може, він, досягши суходолу, завадив пошуково-рятувальним операціям? А може, це через аварійний маяк? Так він же працював. Дійсно працював. Однозначно. Я впевнена в цьому.

А ще я впевнена, що нас не віднесло далеко від місця катастрофи. Увесь день ми гребли руками проти течії, намагаючись зберегти наші координати. І навіть якщо нас віднесло на милю або дві, все одно нас було б добре видно з гелікоптера чи літака.

Принаймні, це я не раз повторюю сама собі.

Поклавши голову на бортик плоту, я дивлюся на зорі. Здається, їх на небі мільйони. Мені знову пригадується батько і його телескоп на нашому подвір'ї. Мені навіть чується його голос. Такий заспокійливий… Усі ми, як і Великий Віз, є частиною чогось більшого, аніж ми самі.

Зненацька я чую ще один голос. Він слабкий, ледь чутний, і мені здається, що то хтось із дітей розмовляє уві сні.

І раптом до мене доходить: це Джейк.

Я швидко перекочуюсь на його бік. І бачу, як тріпочуть його повіки… Він ледь притомний.

— Джейку, ти мене чуєш? — шепочу я йому на вухо.

З його вуст виривається слабкий стогін.

— Джейку, — знову пробую я. — Це я, Кетрін. Джейку, ти чуєш мене?

Нарешті він повертає голову й дивиться на мене.

— Що трапилося? — нарешті питає він. Слова даються йому з великими труднощами.

— На яхті стався вибух. Потужний вибух. Ти що-небудь пам'ятаєш?

Ні, він не пам'ятає. Це я бачу з виразу його обличчя, зі збентеження в його очах і зі страху.

— Ти ганявся за нами по всьому човну й кидав нас у воду, — розповідаю я. Коли я вимовляю ці слова, мене наче осяває: саме тому ми і досі живі… Завдяки тобі.

— Я стояв…

Джейк замовк, скривившись від болю. Йому важко говорити, тому я наказую йому мовчати. Але він усе одно веде своє. Джейк залишається Джейком, хай би що відбувалося довкола нього. Навіть така біда, як оця.

— Я стояв на носі яхти разом з тобою, — заледве вимовляє він. — Тепер я пригадав.

— Правильно. І саме тієї миті стався вибух. Ти був єдиним, хто лишився на човні. Тому ти й обгорів.

Чорт! Де ж моя лікарська етика? Він не має про це знати, принаймні зараз.

Джейк силкується поглянути на себе. Це зусилля завдає йому ще більшого болю, аніж намагання говорити, і його обличчя кривиться від нестерпної агонії.

— Сильно обгорів?

Я беру його за руку.

— Все буде гаразд. Ти видужаєш. Аварійний маяк — ти ж увімкнув його, пам'ятаєш? Нам прийдуть на допомогу і порятують.

Я дивлюсь, як він намагається пригадати. Дихання його утруднюється і частішає. Я кажу йому, щоб він перепочив.

— Я… і досі чую його, — каже Джейк.

— Кого?

— Мого… брата.

До мене не відразу дійшло. Дійсно, він казав мені, що чув Стюарта на борту — навіть бачив його, — хоча й додав, що розуміє, що насправді там нікого не було.

Я стискаю Джейкову руку.

— Тепер він уже не буде сміятися, це точно, — запевняю я його.

Засмагле обличчя Джейка зблідло і стало схожим на обличчя мерця. Він дихає все важче, і це мене лякає.

— Ти мусиш зберігати сили, — кажу я йому. — Будь ласка, помовч.

Але Джейк щось іще хоче мені сказати. Попри те, що йому дуже боляче говорити.

— Я ніколи не жалкував, — каже він слабким голосом.

Я не бажаю, щоб він розмовляв, але я також не розумію, про що він каже. Мабуть, він бачить це по моїх очах, бо, незважаючи на біль, Джейк осміхається. Він трохи прихиляється до мене й шепоче мені на вухо.

— Я ніколи не жалкував, що кохав тебе, — каже він.

Я відвертаюся, не в змозі стримати сліз. Вони стікають по моїх щоках. Усе було так непросто того літа, коли у нас із Джейком трапився гріховний роман. Стюарт замало бував удома, і я майже не сумнівалася, що він знав про наші стосунки із Джейком, але йому було байдуже. Можливо, Стюарт десь підгулював і хотів, щоб я займалася тим самим, що й він.

Я дивлюся на океан і на дивовижне віддзеркалення місяця у воді. Потім знову здіймаю погляд на небо і на незчисленні зорі, що купчаться у височині.

Я зиркаю на дітей, які й досі сплять. Дивно, але зараз я люблю їх дужче, аніж будь-коли.

Я стискаю Джейкові руку, бо мені теж треба йому дещо сказати.

— Джейку, — кажу я, обертаючись нарешті до нього. — Джейку…

Мої вуста завмирають. Усе завмирає в моєму всесвіті. Джейк більше не дихає. Він пішов у вічність.

 

Розділ 60

Мамо, а ми теж помремо?

Запитання малого Ерні вражає мене просто в серце, і на кілька секунд я втрачаю дар мови. Раніше мені здавалося, що найважче в житті — це повідомляти дітям про смерть їхнього батька. Виявляється, я помилялася. Сповіщати дітей про те, що Джейк не пережив першої ночі на плоту, було ще важче.

Коли загинув Стюарт, ми відчули себе самотніми. Коли ж помер Джейк, то ми тепер і справді одинокі. Уже два дні, не менше.

Під сонцем ми обпалилися і стали червоними як буряки, а води та їжі лишилося так само мало, як і нашої здатності терпляче витримувати труднощі. Горе через смерть Джейка змінило настрій дітей з тотального відчаю на щось навіть гірше — на страх. Страх того, що ми можемо виявитися наступними.

Ми увесь час намагалися перебувати якомога ближче до того місця, де затонула яхта, але ні корабель, ані гелікоптер так і не прибули, щоб нас урятувати.

Коротше кажучи, ми були десь неподалік Карибів, але точно не знаємо, де саме. І, схоже, ніхто не знає.

Тож навіщо я й далі кажу дітям, що нам слід залишатися на місці? Чому ми все ще маємо боротися з течією?

Два дні я впиралась як віслюк і казала, що ми маємо дати Береговій охороні більше часу для того, щоб нас знайти. Але тепер я знаю: діти підозрюють справжню причину.

Це мені потрібно більше часу. Джейк спочиває на дні океану, а я — ні туди ні сюди. Застрягла межи смертю та життям. І чисто фізично не можу рухатися. Якщо чесно, то коли б я була єдиною живою істотою на цьому довбаному плоту, то я б навіть і з місця не зрушила. Так би і стирчала неподалік Джейкової морської могили, допоки мене або порятували, або ні. Так, ми одинокі серед океану, але ми самотні разом.

І ми потребуємо порятунку.

Через вузькі щілини припухлих повік дивлюсь я на дитячі обпечені сонцем тіла, на порізи та синці і на засохлу кірку, на якій виступила морська сіль. їхні губи пересохли й потріскалися, а волосся скуйовджене. Я зазираю їм у вічі.

— Ні, Ерні, — відповідаю я. — Ми не помремо, ні.

Час припиняти боротися з течією. Час відпливати. А там подивимося, куди нас винесе.

 

Розділ 61

Операція «Випадкова зустріч» почалася. Так назвала її Елен Пірс, ідучи до маленького, зате добре оснащеного гімнастичного залу, який обладнало Антинаркотичне бюро для власних співробітників у підвалі приміщення свого нью-йоркського відділу.

Була п'ята двадцять ранку. Оце рано так рано!

Недивно, що Елен виявилася у спортзалі повноправною хазяйкою. Теж добре. Бо ніхто не побачить, як вона навмисне змочить водою «Польська джерельна» свій рушник, футболку й обличчя. І нікому нічого не доведеться пояснювати. Особливо чоловікові, котрого вона збиралася тут зустріти, — своєму шефові.

Елен знала, що Ієн Макінтайр займається фізичними вправами в цьому спортзалі щоранку кожного робочого дня починаючи з п'ятої тридцять. Він був схиблений на здоровому способі життя і до сорока з великим гаком брав участь у виснажливих змаганнях із триборства. Тепер, ставши офіційним членом Американської асоціації пенсіонерів, він трохи вгамувався. І перейшов лише на марафони. Якщо точно, то він бігав їх тричі на рік: у Бостоні, Нью-Йорку та Філадельфії, своєму рідному місті.

Тож зайве говорити, що це був чоловік міцний як криця, саме тому Елен і вдалася до невеличких хитрощів, щоб мати змогу приватно з ним поговорити.

Вдень на державній службі Ієн Макінтайр усе робив у суворій відповідності до уставу та інструкції. Теми робочих розмов з агентами він реєстрував у спеціальному журналі, відомому під назвою «Могила». В часи дражливих та нервуючих конгресових слухань це виявилося досить удалою задумкою.

Був іще один плюс. «Могила» заважала агентам марнувати дорогоцінний час Макінтайра. Вони намагалися бути стислими, бо чим більше різних версій висувати, тим більше в майбутньому могло з'явитися підстав для звинувачень у неефективній роботі. А це могло погано вплинути на результати річної оцінки їхньої праці.

Як і слід було чекати, рівно о п'ятій тридцять Ієн Макінтайр підстрибом зайшов у зал через чоловічу роздягальню. І відразу ж помітив Елен Пірс, яка сходила зі стенда «біжуча доріжка». Він не звик до компанії в таку ранню годину.

— Доброго ранку, Іене, — привіталася Елен, витираючи з лоба піт, створений за допомогою «Польської джерельної».

— Привіт, Елен. Яка несподіванка! Я й не думав, що ти теж займаєшся у цьому залі.

— Зазвичай — ні. Просто вчора увечері в залі нашого будинку прорвало трубу, тому я зрання прийшла сюди.

Макінтайр кивнув, після чого відразу ж гепнувся на мат і почав розминатися та розтягуватися. Намагаючись виглядати природно й тому не поспішаючи, вона виждала якийсь

час, витираючи рушником мокре поруччя стенду. А потім спитала, надавши своєму голосу максимуму невимушеності:

— До речі, а ти не стежиш за отією історією з родиною Пітера Карлайла?

— Це ти про зникнення яхти? Та трохи дивився. Жахливо, еге ж?

— І справді жахливо. Діти, дружина. Ніколи не думала, що колись співчуватиму цьому типові.

Макінтайр знавецьки посміхнувся.

— Я також. Хоча моє співчуття більше стосується його родини.

Елен розкрила рота, наче збираючись щось сказати, але перервалася. Настав момент істини.

— Що ти хотіла сказати? — спитав Макінтайр.

— Та так, нічого, — стенула плечима Елен. — Просто у мене виникло одне відчуття, коли я дивилася оте шоу Мони Елін.

— Щ» за відчуття?

— Досить дивне. Схоже було, що…

Макінтайр перервав її фразу наче сокирою перерубав.

— Негайно ж припини. Я не хочу цього чути.

— Чути що?

— Те, що ти збираєшся сказати.

— Так ти ж навіть не знаєш, про що я, Іене.

— А я і не хочу знати, Елен. Тут не час і не місце.

— Ти можеш мене просто вислухати? — спитала Елен. — Я хотіла сказати про поведінку Карлайла. Вона мені не подобається. Щось тут не так. Даю сто відсотків, що я маю рацію. Карлайл щось знає.

Макінтайр підвівся з мата. Мить — і він уже був лицем до лиця з Елен.

— Слухай-но, — почав він. — Цей тип — хитрун і негідник найвищого ґатунку, і ти пам'ятаєш, як він пошив нас у дурні на суді та зруйнував твою справу. Я знаю, що ти й досі сама несамовита від злості, і я тебе прекрасно розумію.

Але я відмовляюся збагнути — толерувати — одне. Це коли гнів мого агента починає впливати на його здоровий глузд і здатність робити об'єктивні висновки. Оговтуй свою фантазію, тобі ясно? І жіночу інтуїцію також.

Елен отетеріло витріщилася на свого шефа. Фантазія? Жіноча інтуїція? А може, мені слід забути також про свій досвід та здоровий глузд?

— Іще раз питаю: тобі ясно?

Елен нарешті кивнула головою.

Макінтайр обернувся і підійшов до найближчого стенда. Стаючи на нього, він поглянув на Елен.

— До речі, наступного разу, коли ти, щоб зі мною поговорити, прийдеш сюди і навмисне вдаватимеш, буцімто напружено займаєшся спортом, не користуйся мінералкою, прагнучи зробити на футболці плями поту, та ще й такої бездоганної форми. Второпала?

Елен скривилася. От чорт, погоріла! Що ж, операцію «Випадкова зустріч» завершено. Час братися до плану Б.

 

Розділ 62

У Маямі ледь була дев'ята ранку, а температура за стінами бази Берегової охорони вже сягнула вісімдесяти з гаком за Фаренгейтом, і це при високій вологості повітря. Всередині ж бази було не набагато прохолодніше. Основний кондиціонер явно капітулював перед напливом спеки і продукував огидно-теплувате повітря.

Справи йдуть просто прекрасно! Настільки прекрасно, що гірше не буває!

Капітан Татем підняв слухавку і набрав номер. Хоч як він не любив діставати прочуханів та терпіти приниження, саме це на нього зараз і чекало. І причому, по-крупному.

— З'єднайте мене, будь ласка, з Пітером Карлайлом. Це капітан Татем з Берегової охорони.

Минула ще одна ніч, але ні яхти, ні її екіпажу так досі й не знайшли. Влаштувавши цілодобовий пошук та залучивши додаткову кількість гелікоптерів, Татем і його Берегова охорона не отримали ані найменшого результату.

Тепер — і це вже стало правилом — Татем двічі на день телефонував до Нью-Йорка, щоб повідомити новини. Вірніше, брак новин.

— Я ніяк не можу втямити! — гаркнув Карлайл у слухавку, явно гублячи терпець, якого, напевне, лишалось обмаль. — Ви ж сказали, що маєте координати, коли я не помиляюся? Хіба ж ви мені не це казали, капітане Татем? Я навіть записав.

— Так, маємо, але наразі виникли певні сумніви. «Цей виблядок усе занотовує. Щоб подати на нас до суду, чи що?» — подумав капітан.

— А ви хоч карти маєте? Ви впевнені, що правильно їх читаєте?

Татем заплющив очі, щосили намагаючись стриматись і говорити спокійно та розважливо. Правильно читати карти? Він що, гадає, ніби ми користуємося шкільним географічним атласом?

— Містере Карлайл, це одна з наших найбільших пошуково-рятувальних операцій, до яких ми коли-небудь удавалися. Запевняю вас: ми робимо все від нас залежне й докладаємо всіх зусиль.

— Якщо і досі нічого не знайшли, — значить, не всіх! — почулася роздратована відповідь, після якої пролунало гучне «бац!».

Карлайл кинув слухавку, даючи Татему зрозуміти, що більше не бажає з ним розмовляти.

Ну й чорт із тобою!

Такі вибрики не були чимось новим для Татема. Він уже звик до того, що члени родин пропалих мандрівників у різний спосіб висловлювали свою пригніченість, роздратування. Більше того, він прекрасно розумів цих людей. їхня

реакція була цілком природною. Людською. А отже — пробачною.

Але в даному випадку існувала одна незвична деталь, і саме вона дещо дивувала Татема: Карлайл не висловлював своє роздратування йому в обличчя, а робив це по телефону.

Понад сотню разів доводилося капітанові брати участь у порятунку на морі. У переважній більшості випадків рідні та близькі вважали за свій обов'язок особисто прибути на базу, якщо могли собі це дозволити фінансово. Ці люди хотіли бути ближче до подій, відчувати себе їхньою частиною.

Утім, Карлайл поводився інакше. Він волів знати все, що відбувається, але при цьому не виїжджаючи з Мангеттена.

Ясна річ, що його поспішний приїзд до Маямі нічим би не допоміг рятувальній операції. Навпаки, він міг би лишень ускладнити її перебіг. Особливо якщо взяти прискіпливу увагу засобів масової інформації до цієї історії, — а вони накинулися на неї як шакали.

Поява Карлайла на шоу Мони Елін узагалі перевела висвітлення подій, пов'язаних зі зникненням яхти, ледь не в істеричне річище.

І зараз, три дні по тому, за повної відсутності результатів пошуку істеричний тон подачі матеріалів посилився ще дужче.

Тоді чому ж Карлайл і досі був у Нью-Йорку?

 

Розділ 63

Я хочу несамовито верещати!!! Я хочу волати оглушливим як удар грому криком, що струсоне небеса і того, хто, перебуваючи на тих небесах, відповідає за все, що відбувається на цій планеті! А може, там нікого немає? І ніхто ні за що не відповідає?

І чи дійсно ми являємо собою частину чогось більшого, аніж ми є самі?

Я починаю в цьому сумніватися, татку, і втрачаю віру. Я почуваюся такою маленькою та незначущою, що ти мені не повіриш. Як комаха.

Два дні ми дрейфуємо в океані, і краєвид довкола нас зовсім не змінився. Куди не глянь — скрізь вода. Сама вода. Наче в нашому світі не існує більше нічого, окрім води.

Пліт і досі надутий так само, як і був раніше, зате ми видихалися, мов пробите колесо. Палюче сонце та жалюгідні запаси їжі випустили з нас дух опору. Ми виснажені, приголомшені й мовчазні.

Діти — ті хоч можуть поспати. Я ж — ні. Зараз знову зійде сонце, і я почуватимусь як інтерн на цілодобовому чергуванні.

Проте цього разу все набагато гірше. Тоді я хоча б знала, що ось скінчиться зміна — і все відразу стане кращим.

Мої думки увесь час повертаються до зламаної ноги. Може, кістка і зростається, але шкіра довкола неї набула зеленуватого відтінку, і це тривожна ознака. Навіть якби моя медична підготовка обмежувалась елементарними знаннями з анатомії, я все одно збагнула б, що сталося те, чого я боялася найбільше. Сталося зараження рани.

Невдовзі зараження розповсюдиться по всьому тілу. А там недовго й до жорстокої лихоманки.

Я ще нічого не сказала про це дітям. І не збираюся казати. Принаймні, поки що. їм і своїх проблем вистачає. Тому я увесь час прикриваю ногу, без надії сподіваючись, що пейзаж довкола нас невдовзі зміниться. І зміниться дуже швидко!

Раптом закортіло гучно розреготатися, та сил не було.

Річ у тім, що я вже багато років плекала надію придбати великий будинок на узбережжі в Мартаз-Віньярд чи, може, в Нантакеті. І мала би змогу час від часу тікати туди з Мангеттена до своєї яхти, до веранди з шезлонгами, а найголовніше — до неймовірно видовищного океанського краєвиду.

Ага, як же, дочекалася! До біса всі ці марення! Віднині все, що я хочу бачити, — це земля, земля і ще раз земля.

Я хочу, щоб мене порятували! Я хочу, щоб діти мої були у безпеці! І тільки тоді, нарешті, я зможу виспатися.

Я була знову заплющила очі, щоб спробувати заснути, як — що це?! Мої повіки раптом підскочили як на пружинках!

Ой! Господи! Милосердний! Це що — міраж? Невже я вже так виснажена безсонням, що починаю марити?

Ні, це не марення, це насправді. Принаймні, мені так здається.

Далеко-далеко у відблиску перших променів сонця я бачу найпрекрасніший у світі пейзаж.

— Дітлахи! — волаю я мов навіжена. — Прокидайтеся! Прокидайтеся!

Мало-помалу вони починають ворушитися — вкрай повільно, як мені здається, — тож я додаю їм спонуки на всю силу своїх легенів. І видаю оглушливий неначе удар грому крик, який струсонув небеса і того, хто, перебуваючи на них, буцімто відповідає за все, що відбувається на нашій планеті.

— Земля по курсу!!!

 

Розділ 64

Заледве стихнув мій лемент, як наша родина вмить перетворилася на олімпійську гребну команду.

Це неймовірно. Фантастично. Це не вкладається в голові.

Ми починаємо несамовито гребти руками, а наші біль та втому як вітром звіяло. І вони ховаються у найвіддаленішому куточку нашого плоту. Я навіть забуваю про свою ногу.

Ми щосили прямуємо до маленької зеленої цятки на зеленому обрії, але діти так само впевнені, як і я: це острів. І нам страх як кортить якомога швидше до нього добратися! А найбільше кортить до нього добутися нашим порожнім шлункам!

— Сподіваюся, що у них там є «Макдональдс»! — цвірінчить Ерні. — Як ви гадаєте, є чи нема?

Ми всі вибухаємо веселим реготом, і наш настрій миттєво стрибає догори. Бо доброго гумору, як і харчів, нам за останні кілька днів страшенно бракувало.

— Та який там гамбургер! — озивається Марк, не припиняючи гребти мов заведений. — Я б зараз ум'яв смажену корову, не менше! Може, в них на острові є ресторан «Мор-тон», де подають м'ясні страви? Або біфштексна «Рут Кріс», де м'ясо смажать безпосередньо для клієнта?

— Або яка-небудь класна піцерія, — додає Керрі, приєднуючись до розмови. — Я б зараз самотужки впоралася з великим пирогом пепероні, це однозначно! Ой, скоріше б туди дістатися!

Нарешті я дочекалася! Моїй донечці, бач, їсти схотілося!

— А ти, мамо? — питає в мене Ерні. — В який ресторан ти воліла б піти?

Мені не потрібно багато часу на роздуми.

— А я б замовила їжу до готельного номера! — випалила я не вагаючись. — Я б замовила все, що в них є, а потім розкошувала б, зіпершись на пухкі подушки.

— І я так хочу! — вигукує Керрі. — Замовляй!

— А мені байдуже, є на цьому острові пристойний готель чи ні, — зауважує Марк. — Хай би було там тільки ліжко та щось краще з наїдків, аніж оцей гидкий продуктовий набір з ящика «Боже, поможи!».

Ми й далі гребемо, хоча вже відчуваємо біль у плечах. Але це найкращий біль у світі. У глибині душі я хочу, щоб з нами був Джейк, щоб ми разом з ним пораділи нашій удачі.

У моїх очах закрутилися сльози. Я не можу їх стримати. Навіть не намагаюся. Що це? Печаль? Радість? Гадаю, і перше, і друге.

Уявляю, як би пишався Джейк нами всіма. Ми проявили впертість, ми вистраждали свій порятунок. Як справжня родина. І це для нас найголовніше.

 

Розділ 65

До острова лишається ярдів чотириста. Потім триста. І раптом Ерні припиняє гребти.

— Гей, — вигукує він, прикриваючи долонею очі від сонця. — А куди всі поділися?

Ми враз кидаємо гребти і примружуючись витріщаємося на острів. Наразі ми вже досить близько від берега й можемо добре його роздивитися. Але хоч би куди ми дивилися, ніде не видно жодної душі. Та і взагалі там обмаль видно. Ні тобі дахів, ані хатинок, ані хоч якихось будівель. Ніяких ознак життя.

— Ну то й що з того? Просто це усамітнений безлюдний берег, — каже Керрі, знизуючи плечима. — Гребімо далі, любі мої. Ви тільки погляньте, як тут гарно!

Стосовно цього вона дійсно має рацію. Прекрасний пастельно-рожевий пісок просто-таки яскриться в ранкових променях, а поодаль схиляються велетенські пальми, наче прислухаючись до бурмотіння прибою. В буквальному сенсі слова незайманий куточок суходолу.

— Закладаюся на десять доларів, що лише місцеві мешканці знають про цей пляж, — каже Марк. — Напевне, вони тримають його в таємниці від туристів.

— Еге ж, якби вони про нього дізналися, то через них тут просвіту не було б, — обережно зауважує Керрі. — Бо не надто він уже й великий.

Насправді ж пляж досить малий. Та й сам острів здається маленьким, принаймні з нашого кута зору. Але я і далі сподіваюся, що м'які подушки готелю «Сент-Реджис» та їжа в номері очікують на мене на протилежному кінці острова.

— Не зупиняймося, гребімо далі, — кажу я.

Зараз ми рухаємося на самій лише суміші адреналіну та чистої цікавості, і наші стримані жарти поступаються місцем стриманому розчаруванню. Ми витріщаємося на найбажаніший за чотири дні — та де там, за все наше життя! — клаптик суходолу, і нас усіх не полишає якесь дивне відчуття. Фраза, що її кинув Ерні, і досі відлунює в наших головах: а куди всі поділися? І чи є тут хоч одна жива душа?

Ми гребемо й гребемо, не відриваючи поглядів від дивовижно прекрасного берега, на якому нікого не видно.

 

Розділ 66

Земля по курсу стала землею поруч.

Дітлахи вистрибують у воду, що сягає їм по пояс, і штовхають до берега пліт, на якому сиджу я. Я взагалі не в змозі спиратися на зламану ногу, тож Марк бере мене на руки, несе на пісок і вкрай обережно кладе додолу. Ніколи я ще не бачила, щоб він так чуйно поводився, і це мене глибоко вражає. Марк молодчага.

Ми мовчимо й лише витягуємо шиї, немов лелеки, озираючись довкола.

Нарешті Ерні підбиває підсумок:

— Я маю таке відчуття, що ми дуже, дуже далеко як від «Макдональдса», так і від «Тако Белл» .

Боюся, він має рацію. Судячи з першого враження, на цьому острові немає ані «Макдональдса», ані ресторану м'ясних страв. Стосовно ж п'ятизіркового готелю, то це вже просто нереально. А щодо телефону — і поготів.

Особливо якщо взяти до уваги, що на піску не видно жодних слідів, окрім наших.

— Не може бути, щоб це був безлюдний острів, — каже Керрі, наче намагаючись переконати саму себе. — Тобто ну просто не може бути… еге ж?

— Навряд чи, — підтримую я її, при цьому теж намагаючись переконати себе саму.

— Ну чому ж, це цілком можливо, — припускає Ерні діловитим тоном. — Нам у школі показували фільм, де йдеться про те, що насправді існує значно більше безлюдних островів, аніж прийнято вважати.

Марк підкочує очі під лоба.

— Той фільм, вочевидь, зняли років зо п'ятдесят тому. В найгіршому випадку зараз на острові може й не бути людей, але це не означає, що він цілком безлюдний і на ньому ніхто не буває.

— А яка різниця, якщо наразі тут немає нікого, хто міг би нам допомогти? — питає Керрі.

— Велика різниця, — відказує Марк. — Це означає, що десь на цьому острові має бути будинок чи два з супутниковим зв'язком. Щось на кшталт телефонної станції для космічних прибульців, уторопала?

Керрі киває головою, трохи скривившись від думки про те, що її молодший брат, який курить траву, виявився кмітливішим за неї — старшу, розумнішу і талановитішу сестру, котра навчається в Єльському університеті і здобула високий бал на іспиті з визначення академічних здібностей.

— Тож чого ми чекаємо? — питає Ерні. — Ходімо подивимося, де тут є телефон.

Я, звісно, нікуди не збираюся йти. Хіба що з неба несподівано впадуть милиці. А навіть якби і впали, я б добряче подумала, вирушати в похід або ні. Бо щось тут не так, і мене мучать якісь невиразні підозри.

— Стривайте, — кажу я, підносячи руку, наче регулювальник на перехресті. — Можливо, цього не варто робити саме зараз.

— Чого не варто робити? — перепитує Марк. — Намагатися встановити зв'язок з Береговою охороною?

— Ні, я маю на увазі — може, не слід одразу ж вирушати досліджувати острів? Сонце навіть не встигло зійти над небокраєм.

— Хіба не однаково? Досі ми лише тим і займалися, що гребли до берега. І ми все ще маємо знайти допомогу. А допомога чекає на нас ген там. — І Марк показує рукою в глиб острова. Керрі та Ерні кивають на знак згоди.

— Він має рацію, мамо, — каже Керрі. — Нам треба подивитися, що там є.

Я знаю, що вони обоє мають рацію. В тім-то й проблема.

— Гаразд, зробімо таким чином, — пропоную я голосом стурбованої матері, ким я, власне кажучи, і є в цей конкретний момент — стурбованою матір'ю. — Ви утрьох мусите триматися вкупі й не випускати одне одного з-перед очей. Хоч би що ви робили, не відходьте далеко одне від одного. І жодних сварок та сутичок, зрозуміло?

Марк по-армійському приставляє долоню до голови.

— Слухаюся, докторе!

— Я серйозно, хлопці й дівчата. І не затримуйтесь.

— Не хвилюйся, ми швидко повернемось, — обіцяє Керрі. — Ми не залишимо тебе тут надовго. І будемо поводитися як зразкові виховані діти.

Коли вони вже пішли, Марк обернувся й гукнув:

— Якщо через кілька годин ми не повернемося, клич на допомогу Берегову охорону!

 

Розділ 67

Так, я казала їм повертатися якомога швидше. Але ж не настільки швидко! Це або дуже добре, або дуже зле. Дітлашня повернулася менше ніж за двадцять хвилин. Коли вони вийшли з пальмових заростей і почимчикували берегом, я помітила, що Марк щось тримає кінчиками пальців.

— Що то таке? — гукаю я йому. — Що ти знайшов?

— Я знайшов єдину наявну ознаку цивілізації, — відповідає він.

І піднімає предмет угору, щоб я роздивилася. Це пляшка з прикипілим до неї піском та майже стертою етикеткою. Але форму її не можна сплутати ні з чим іншим. Класичну форму.

Це пляшка кока-коли.

— Ага, і знайшли ми її відразу ж за пляжем, — додає Ерні.

— Ну і що? Немає там будинку з супутниковою антеною? — питаю я.

— Там узагалі нічого немає, — відповідає Марк. — Ані доріг, ані дороговказів. Схоже, людей немає теж. А якщо й були люди, то досить давно, — додає він, поглянувши на пляшку.

— Ви впевнені, діти? Ви ж далеко не заходили.

— А нам і не треба було, — відказує Марк. — Там, за пляжем, — справжні джунглі. Густі джунглі й більше нічого. Це дійсно безлюдний острів, безлюдний з великої літери «Б».

— І що ж нам тепер робити? — питає Керрі.

Слушне запитання, на яке я не маю готової відповіді. Я прислухаюся до тривожних сигналів, які починаю отримувати від свого тіла.

Спочатку в мене була невисока температура, але зараз вона стає дедалі вищою. Мені не потрібен термометр, я й без нього її відчуваю, так само як і дрижаки. Унаслідок я з ніг до голови беруся холодним потом. Мої діти не помічають цього лише тому, що самі упрівають, але від спеки.

Марк тим часом генерує більше ідей та ентузіазму, аніж за увесь попередній рік.

— Гадаю, нам слід зробити кілька речей, — пропонує він. — По-перше, маємо забезпечити нашу здатність посилати сигнали кораблям та літакам, еге ж? Нам треба викласти камінням великий напис «SOS» і приготувати дрова, щоб у потрібний момент розкласти багаття. Варто також розібратися, де ми будемо сьогодні спати.

— Пропоную спати там, де є дах над головою, — каже Ерні, показуючи на обрій.

Ми всі обертаємось у вказаному напрямку і бачимо, що там купчаться загрозливі чорні хмари.

— От чорт, а я думала, що шторми нам більше не докучатимуть, — ремствує Керрі.

— Ага, це так само, як ми всі думали, що врятовані, коли підпливали до острова, — каже Марк, з досади копнувши ногою пісок. Він явно пригнічений. Раптом він розмахується і кидає пляшку з-під кока-коли у прибережний прибій.

— Гей, припини! — заперечує Ерні.

Марк пирхає.

— А ти що, збираєшся використати її як скарбничку?

Ерні ігнорує зауваження свого старшого брата, заходить у воду й вихоплює з неї пляшку, що підстрибує на хвилях.

— Ти що, не второпав, Марку? Вона може врятувати нас!

— Та невже? — з удаваним подивом витріщається на нього Марк. — Яким же чином?

— Дуже просто, йолопе. Ми вкладемо туди записку.

Ми всі регочемо, але моя веселість одразу ж змінюється відчуттям провини. Либонь, Марку й Керрі можна було сміятися, але мені — аж ніяк. Бо я знаю вразливість свого малого, і зараз дражнити бідолашного Ерні зовсім не на часі.

— Вибач, манюній, я знаю, що ти просто дуже хочеш допомогти, — кажу я. — Нам не треба було сміятися. Ми повелись як бовдури.

— Смійтеся, смійтеся. Потім ви дякувати мені будете.

— Ну звичайно ж будемо, — глузує Марк. — Скажи, будь ласка, о юний Ейнштейне, а на чому ти напишеш ту записку?

Ерні на мить розгубився, і я теж. Але невдовзі його обличчя осяює здогадка.

— Ми напишемо послання на шматку моєї футболки, — відповідає він. Із цими словами Ерні туго напинає нижній край своєї футболки.

— Я відірву клапоть і на ньому напишу.

Марк киває. Просто так, щоб повтішатися.

— Гаразд, але ж чим ти збираєшся писати? Я б тобі радо допоміг, але даруй, у мене щойно скінчилося чорнило в ручці.

Та Ерні вже знає відповідь.

— Коли ми йшли крізь зарості, я бачив кущ із червоними ягодами на ньому. Я розчавлю їх і зроблю з них чорнило. — Він корчить гримасу, перекривляючи свого брата, і це виглядає дуже смішно.

— Смію припустити, що все це ти бачив у ще одному навчальному фільмі в школі.

— Смійся, смійся. Добре сміється той, хто сміється останнім.

Марк підходить до Ерні і кладе руку йому на плече.

— Мій маленький бовдуре, якщо ти забув, то нагадаю: ми кілька днів дрейфували в океані й жодного разу не бачили нічого, що хоч віддалено нагадувало б корабель. Минуть місяці, якщо не роки, перш аніж оцю пляшку викине на берег десь у іншому місці, тож як ти гадаєш, хто її знайде? Аквамен?

Керрі знову сміється, але я — ні.

— Гаразд, досить, — кажу я. — Якщо Ерні хоче це зробити, то нехай робить. А ми тим часом спорудимо щось на кшталт табору.

— Ага! — каже Керрі. — Табір під назвою «Жертви корабельної катастрофи».

 

Розділ 68

Виглядаючи як нова копійка у білій та акуратно напрасованій уніформі Берегової охорони, Ендрю Татем підступив до гнітюче-великого букету мікрофонів на стоянці поруч із базою. За мікрофонами розмістилися представники преси, які не зводили з капітана об'єктивів своїх камер. І недарма: він був високий тридцятивосьмирічний красень із флоридським загаром та білими зубами, які він планував не демонструвати сьогодні публіці, бо для вдоволених посмішок не було підстав.

Засоби масової інформації буквально показились, як і передбачав Ендрю Татем, і вся вулиця перед воротами бази скидалася на велелюдний з'їзд власників супутникових антен. Один по одному репортери підходили до камер, сподіваючись хоч на крихту нової інформації про загадкове зникнення яхти «Родина Данів». Грим на їхніх обличчях почав братися лушпайками, не витримуючи немилосердної південної спеки. Зграя газетярів та телевізійників ставала дедалі більш нетерплячою.

Уже впродовж усього циклу появи та висвітлення новин, яким зазвичай і вимірюється їхнє життя в ефірі, ці люди не здобули ані дещиці нової інформації. І Татем знав чому. Тому що жодних новин не було.

Але Татем знав також, що треба дати журналістам змогу займатися їхньою працею. Репортери — народ мінливий і хиткий, тому зараз він аж ніяк не збирався перетворювати їх на своїх ворогів.

Тож і довелося влаштувати прес-конференцію.

Повільно, спокійно і методично виголосив Татем свою заздалегідь приготовану заяву. Пошук триває… докладаються всі зусилля… океан великий та безкраїй… Берегова охорона й далі вірить і сподівається… Я особисто вірю і сподіваюся…

Усе це була правда. Але це не було чимось новим. Саме тому Татем, закінчивши виголошувати заяву, зібрався на відвагу, глибоко вдихнув і просто запропонував:

— А тепер я відповім на ваші запитання.

І відразу ж навколишнє повітря вибухнуло вигуками. Репортери буквально відштовхували одне одного ліктями, щоб їх почули.

— В який момент ви можете дати команду на згортання пошуків?

— Ви можете підтвердити, що «Родина Данів» подала сигнал SOS перед своїм зникненням?

— Чому до пошуків не залучили ВМС?

Татему вже не раз доводилося давати прес-конференції, але жодна з них не була такою, як оця. Вони і близько не нагадували її за розмахом та напругою.

Особливо безжально нападав на нього один тип, лисуватий репортер, що мав свою колонку в газеті «Дейлі Маямі». Флорида була його «вотчиною», і він явно хотів це всім показати.

— А як ви прокоментуєте чутку про те, що вас невдовзі усунуть від керівництва цією пошуково-рятувальною операцією?

Татем здивовано закліпав очима.

— Усунуть? Нічого такого я не чув.

Репортер повернувся до якоїсь брюнетки, що стояла поруч, і пробурмотів так, щоб його всі почули:

— Не чув! Хто б сумнівався!

Татем знехтував неприємне зауваження і тим більше придушив своє величезне бажання зістрибнути з подіуму і хвацьким борецьким прийомом кинути цього гівнюка на тротуар. А потім спитати: «А як ти прокоментуєш отаке, сволото?!»

Настав час згортатися.

— Я відповім іще на одне запитання — і все, — оголосив капітан.

Ураз здійнявся гамір, і новинарі почали проштовхуватися ближче до подіуму. Намагаючись триматись якомога невимушеніше, Татем підніс руку, щоб стерти з лоба краплини поту, — і відразу ж фотоапарати заклацали своїми затворами. «От чорт, а якщо гучно перднути, то вони й цього не пропустять?!» — спало на думку капітанові.

Він вже уявив свій знімок у кожній великій газеті. Журналісти задали перцю капітанові Берегової охорони Ендрю Татему, йтиметься у заголовку. Або і щось гірше:

«Ендрю Татем за кілька годин до свого усунення від керівництва операцією».

Раптом йому захотілося, щоб він ніколи й анічогісінько не чув і не знав про родину Данів та їхню довбану яхту. Капітанові було шкода їх, але під прискіпливим недобрим поглядом преси вся ця справа перетворилася на цілодобовий цирк, який не викликав нічого, окрім пригнічення. Ба навіть роздратування й люті.

Що ж, у біса, сталося з цією родиною? Поки що навіть і близько не можна було припустити, що саме.

Раптом Татем побачив краєм ока якийсь рух у натовпі. То був Мілкрест. Лейтенант ішов просто до нього з добре знайомим виразом обличчя. Він явно мав повідомити Та-тему якусь термінову новину.

 

Розділ 69

Татем відступив від мікрофонів, і Мілкрест прошепотів йому на вухо:

— Ми дещо знайшли, сер.

Нарешті! Він уже давно хотів почути ці чотири слова! Але ж як довго довелося на них чекати!

Швидко вдягнувши свою звичну непроникну маску гравця в покер, Татем повернувся до натовпу репортерів і оголосив, що має терміново взятися до невідкладної справи. Ніхто із журналістської братії на це не купився, але йому було байдуже. Не встигли репортери загорлати «А що це за справа?!», як капітан уже зник за воротами бази.

І подався прямо до оперативного відділу.

— Ми знайшли рятувальний жилет, сер, — сказав Мілкрест, поки вони йшли коридором. — Напевне, на яхті сталася пожежа, бо жилет сильно обгорів.

— А звідкіля ви знаєте, що той жилет саме з цієї яхти? — спитав Татем.

— А він сам про це сказав, — відповів Мілкрест і злегка посміхнувся. — Дивно, але власники яхти, вочевидь, підписали кожен жилет. На комірцеві був вишитий напис: «Родина Данів».

— Знайшли лишень один жилет?

— Наразі один.

— І більше нічого? Уламків, плям мазуту?

— Поки що нічого. Ми знову оглядаємо район, поступово збільшуючи радіус. Утім, ураховуючи те, що жилет сильно обгорів…

— Зрозуміло, — мовив Татем. — Скоріш за все, вони більше нічого й не знайдуть.

Мілкрест рвучко розчинив двері, пропускаючи шефа в кімнату, і той негайно прикипів поглядом до унтер-офіцера, що сидів за радіо.

— Чия група його знайшла? — спитав Татем. — Група Пауела?

— Ні, група Гокінса, — відповів радист.

— Вони зараз на каналі секретного зв'язку?

— Так, сер, і чекають на вас.

Унтер-офіцер зв'язався з групою, і вони відповіли через кілька секунд.

— Гарний улов, хлопці, — сказав Татем, і він був щодо цього абсолютно щирим. Бо знайти рятувальний жилет в океані — це було те саме що відшукати горезвісну голку в копиці сіна.

Тепер він мав поставити їм питання з-поміж питань.

— А чи далеко ви перебуваєте від початкових координат, що їх видав нам аварійний маяк яхти?

— У тім-то й проблема, — забубонів у гучномовцях голос пілота Гокінса, командира групи. — Ми зараз набагато дальше, аніж їх здогадно могло занести течією чи панівними в цьому районі вітрами. Капітане, ви розумієте, про що я.

Татем замовк. З одного боку, стало очевидно, чому пошуковим групам так довго не вдавалося нічого знайти. Бо

яхта «Родина Данів» ніколи не перебувала за вказаними координатами.

З другого боку, ситуація прояснилася, принаймні з погляду Берегової охорони. Надії на те, що хтось вижив, не було.

— Сер, які будуть вказівки? — спитав Мілкрест.

Це запитання вивело капітана із задуми.

— Вибачте, що ви сказали?

— Може, Гокінсу слід знову облетіти увесь район?

Татем трохи помовчав, натискаючи пальцями на скроні,

наче намагаючись вичавити з себе відповідь, яку він не хотів давати. Але мусив.

— Ні, — нарешті сказав він. — Накажіть їм повернутися. Накажіть усім повернутися. Пошук закінчено. Район надто великий. А яхта «Родина Данів» затонула.

 

Розділ 70

Наступного ранку Пітер насолоджувався своєю самотністю у величезній квартирі Кетрін з п'ятьма спальнями, розташованій на Парк-авеню. Однак розкошував він недовго. Продзижчав дзвінок унутрішнього зв'язку, і йому повідомили, що щойно прибула Сара Барнет.

І де вона взялася на мою голову?! Тільки її тут бракувало!

Сара прийшла першою висловити Пітеру своє співчуття, але вона була останньою, кого б він хотів бачити. А радше, він не хотів її бачити взагалі. Особливо тут, у квартирі Кетрін.

Попри те що їм доводилося кілька разів спілкуватися за різних обставин, Пітер не надто добре знав найкращу подругу Кетрін, та й не хотів знати. І тут не було якоїсь особистої причини. Навпаки, причина була суто професійною.

Сара була психіатром з Нью-Йорка. А Пітер терпіти не міг психіатрів, хоч із Нью-Йорка, хоч із будь-якого іншого міста.

Ще з дитинства.

Коли Пітеру було дванадцять і він зростав у Аарчмонті, батьки спіймали його на тому, що він цупив кошти з їхніх гаманців. Він почав виправдовуватися тим, що йому не вистачало тих кишенькових грошей, які вони йому давали. Батьки всипали йому добрячого прочухана. Але водночас збільшили вдвічі суму кишенькових грошей, наївно сподіваючись, що у сина більше не виникатиме спокуси заглядати до їхніх гаманців. Проте невдовзі батьки переконалися, що річ не в тім, скільки грошей вони давали Пітеру. Сума не важила, їхньому недолугому синочку все одно було б мало.

Він хотів мати більше. Тому вони повели Пітера до психіатра. Коли цей ескулап не зміг розібратися в причинах, батьки потягли його до іншого «психа». Потім — іще до одного.

І Пітер зненавидів психіатрів. Вони були для нього не більш аніж солодкоголосими нікчемами, які щось занотовують у робочі записники і ставлять ідіотські запитання на кшталт «А що ти при цьому відчуваєш?»

Йому стало бридко перебувати з ними в одній кімнаті. І він вирішив, що є лише один спосіб спекатися їх. Брехати.

Наступній жінці-психіатру Пітер сказав точнісінько те, що вона, на його думку, збиралася від нього почути. Він пояснив, що поцупив гроші, щоб привернути увагу своїх батьків, але тепер дуже шкодує, що завдав їм стільки болю та клопоту.

І ця брехня спрацювала. Більше того — вона змінила його життя. Пітер уперше в житті збагнув, що він може обдурити найкращих психіатрів і що він природжений адвокат.

І він дійсно став до біса успішним адвокатом. Фактично, під ту пору, коли він зустрів Кетрін, Пітер огрібав до двох мільйонів доларів на рік. Цієї суми вистачило б кожному Для комфортного життя. Але Кетрін та її дітям не пощастило. Пітерові цих грошей не вистачало.

Він хотів мати більше.

І вже зробив багато для досягнення своєї мети, значно Ао неї наблизившись. Усе, що він мав робити зараз, — це дотримуватися початкового плану гри. Конкретно? Якщо конкретно, то надурити приятелів і родичів Кетрін так само, як він іще у дитинстві надурив оту жінку-психіатра.

Як доречно, що Сара Барнет стане першою! Бо вона теж психіатр.

Що ж, час братися до сеансу.

 

Розділ 71

Квартирний дзвінок зіграв приємну мелодію, яка, втім, страшенно не подобалася Пітерові. За тиждень він збирався її поміняти. Так само, як і мелодію дзвінка в заміському будинку Кетрін у маленькому сільці Чаппакуа.

Йдучи зустріти Сару, Пітер зупинився перед дзеркалом з листового золота в оздобленому мармуром фойє. Він хотів пересвідчитися, що виглядає достатньо засмученим.

Визнавши своє зображення не надто переконливим, Пітер кілька секунд заповзято тер кулаками очі, щоб вони почервоніли так, наче він ридма ридав не менш аніж півночі.

Ось так. Так набагато краще.

— Дякую, що прийшла, Capo, — сказав Пітер, відчиняючи двері.

Вона не відповіла. А натомість уставилася на нього й довго дивилась у вічі. Пітерові здалося — цілу вічність. Вона не плакала й не лізла до нього з утішливими обіймами. Нарешті вона заговорила.

— Я знаю, що ти вчинив, — сказала Сара.

— Прошу?

Пітер спитав це чисто автоматично. Звісно, він прекрасно почув, що вона сказала. Просто не повірив, що вона промовила саме це.

Розслабся, звідки їй знати? А що, як вона дійсно знає?

Не зводячи з нього очей, Сара увійшла до квартири. Потім поставила сумочку на оббитий шовком ослінець під дзеркалом і сказала:

— Я по очах бачу. Почуття провини.

— Провини?

— Так. Ти винуватив себе увесь час відтоді, як Кетрін та діти зникли. Наче щось змінилося б від того, якби ти відплив разом з ними.

— Ага, ясно, — мовив Пітер, ледь приховуючи своє полегшення. Який же я дурень! Забув, що психіатр завжди залишається психіатром.

— Це нормальна реакція, Пітере, — провадила Сара. — Але ти мусиш знати, що в цій трагедії твоєї вини немає. Тому не треба себе картати, не треба.

Пітер і оком не зморгнув. Хоча насправді йому кортіло розреготатися.

— Та знаю, — відповів він, похнюплено кивнувши головою. — Проте все це так важко…

З цими словами він кинув на Сару розпачливий погляд, і вона, як він і передбачав, утішливо обійняла його за плечі. Зовсім як собака Павлова. Чи собака Пітера?

Для рівного рахунку він теж хотів був розпустити нюні, бо Сара, яка плакала від щирого серця, підсвідомо явно очікувала на таку саму реакцію і з його боку.

Нарешті вона відсторонилася від нього.

— О Господи, мабуть, у мене все обличчя заквацьоване! — сказала Сара, витираючи сльози. Хоч як скупо користувалася вона фарбою для вій та брів, але ця фарба швидко розпливлася темними плямами під її очима. І вона відчувала це. — Дозволь мені піти поглянути, що стало з моїм обличчям.

Сара прекрасно знала розташування кожної кімнати в квартирі Кетрін, включно з маленькою ванною поруч із фойє. Вона увійшла до неї та зачинила за собою двері.

Якусь мить Пітер просто стояв собі та байдикував. Раптом погляд його впав на сумочку, що її Сара залишила на ослінці. Звісно, це було безумство, але він нічого не міг із собою вдіяти.

Він швидко підійшов до ослінця, збираючись дослідити вміст сумочки. Хай би скільки там було грошей, Пітер збирався взяти таку їх кількість, щоб Сара не помітила пропажі.

Хутчіш! Вона може вийти будь-якої миті! І спіймати його на гарячому!

Аж раптом рука його завмерла від несподіванки. Поруч із гаманцем він помітив одну річ. Та річ була увімкнена і працювала.

 

Розділ 72

Годину по тому Пітер ішов до центру по Парк-авеню. Думки його були зайняті несподівано виниклою проблемою.

Магнітофон? Але ж чому? Навіщо Сарі Барнет знадобилося записувати їхню розмову? Що ж ця сука замислила, га?

На думку не спадало нічого, окрім очевидного висновку: напевне, вона його в чомусь підозрює. Або, в найкращому випадку, просто не довіряє.

Тим більше він має всі підстави зробити те, що він наразі збирався зробити. Щоб убезпечитися.

Пітер перейшов на П'яту авеню, повернув у напрямку до центру і пройшов кілька кварталів, аж поки просто перед ним не показався фонтан біля знаменитого готелю «Плаза», який нещодавно зазнав істотної реконструкції, таким чином підтверджуючи тезу про те, що нема нічого вічного у цьому світі.

Незмінним лишилося одне — натовпи приїжджих та городян, які, перепочиваючи та підкріпляючись, використовували периметр водограю як гігантську круглу лавку.

І сьогодення нічим не відрізнялося в цьому сенсі від усіх інших днів.

От і добре. Прекрасно підходить для здійснення його задуму. Ціла купа свідків!

На Пітерові була червона куртка та бейсболка з всюдисущим логотипом таверни «Блек Дог», що на острові Мартаз-Віньярд. Вони з Кетрін часто там бували, втім, і з Бейлі теж.

Підходячи до фонтана, він швидко насунув бейсболку на лоба, до того ж так сильно, що ледь устиг уздріти з-під дашка двох копів, котрі стояли на дальньому розі і про щось теревенили з продавцем хот-догів.

Але Пітер був радий, що їх помітив. Дуже радий. Вони прекрасно вписувалися в його сценарій.

Це ж треба - так поталанило! Мабуть, Господь Бог ставиться до мене вкрай поблажливо. Хутко зиркнувши на тротуар, Пітер придивився до людей, що простували йому назустріч. Жінки, діти та чоловіки явно старші за нього відпадали. Це мав бути хлопець, і до того ж молодший за нього.

Ура! Онде він іде!

Пітер помітив його за тридцять ярдів від себе. Мішкуваті джинси, важкі черевики фірми «Тімберленд», похмурий погляд.

Містерові Тімберленду було років під тридцять: високий, стрункий, але вочевидь не культурист. А найважливішою обставиною було те, що його сердитий погляд свідчив про певне невдоволення станом справ у світі, якщо не відверте роздратування.

Коротше кажучи, містер Тімберленд явно не чекав, що хтось із перехожих почне його ображати і принижувати. Від Пітера він теж цього не чекав.

А Пітер засунув руку до кишені й видобув звідти невеличку сріблясту пляшку віскі «Джек Деніелс». Не стишуючи ходи, він відкрутив пробку і зробив кілька ковтків рідкого еквівалента хоробрості.

Вистава починається!

Розділ 73

Після цього Пітер одразу ж різко змінив курс, націлюючись прямо на Тімберленда. Відстань між ними швидко зменшувалась і скоротилася до якихось кількох кроків. Останньої миті Пітер напружився — і налетів на парубка.

Геп! Двоє чоловіків болюче зіштовхнулися плечима. Заледве хлопець збагнув, хто чи що його вдарило, як Пітер до тілесного ушкодження додав ще й образу.

— Дивись куди йдеш, йолопе! — гаркнув він.

— Прошу? — вигукнув хлопець. Сама по собі ця фраза була ввічливою, але тільки не інтонація, з якою її сказали. Навпаки. У голосі містера Тімберленда почулася погроза, і видно було, що він негайно ж завівся.

Пітер зупинився і впритул поглянув на нього.

— Ти що, погано чуєш?! — кинув він роздратовано.

— Чую. Чого чіпляєшся? Маєш якісь проблеми?

Пітер тицьнув пальцем, мало не торкаючись ним обличчя суперника.

— Так, маю. І наразі моя проблема — це ти!

Пітер відчув, як кілька людей біля водограю відірвалися від своїх бутербродів з оселедцем і з цікавістю стали спостерігати за їхньою сутичкою.

Але він ні на кого з них не зважив, а й далі дивився просто у вічі Тімберленду, який почав потроху до нього наближатися. Мить — і вони вже буквально наступали один одному на пальці.

— Слухай, охолонь, чуваче, кажу тобі, — погрозливо мовив хлопець.

Який прекрасний шанс!

Пітерові лишилося тільки пересвідчитися, чи він зробив правильний вибір. Питання було не в тому, чи витримає цей хлопець його удар, а в тому, чи зможе містер Тімберленд завдати удару у відповідь. І бажано якомога дужче.

Час було переходити до рішучих дій. А там, дивись, і преса належним чином висвітлить інцидент.

— А ти що — крутий? — глузливо спитав Пітер. — Бо ти більше схожий на сцикуна.

— Як-як ти мене назвав?

— Ти що, оглух? Я назвав тебе сцикуном, сци-ку-ном — почув?

Пітер помітив, як обличчя хлопця густо почервоніло. Ніздрі розширились, а вени на шиї понадувалися крізь шкіру.

Так, він дійсно вибрав правильного хлопця. Так само як і з вибором членів суду присяжних, інтуїція його не зрадила.

Пітер був лівшею. Він відступив назад і міцно стиснув ліву руку в кулак. Коли він викинув її уперед, то почув, як усі глядачі, що зібралися довкола фонтана, аж хекнули від несподіванки. Коли копи спитають свідків, хто вдарив першим, то сумнівів не буде. Буде одностайний і однозначний вирок.

Трісь!

Кісточки пальців Пітера влипли в щелепу Тімберленда, і він, захитавшись, позадкував по тротуару. Хлопцеві забило памороки, але він не впав. Поки що не впав.

Пітер кинувся вперед і завдав іще кілька ударів навздогін першому.

— Зупиніться! — почали благати кілька громадян. — На Бога — зупиніться!

Пітер проігнорував ці заклики. Навпаки, вони його лише підштовхнули. Бо він любив працювати на публіку. З носа Тімберленда бризнула кров. А Пітер гамселив його та гамселив, аж поки той не впав.

— Ухопив по пиці, грьобаний сцикун?! Піднімайся! Підводься і бийся, довбаний виблядку!

І хлопець підвівся. Умить зірвавшись на ноги, він налетів на Пітера як бик, ухопив за куртку і швидко повалив додолу. А ще швидше замахали його кулаки, луплячи Пітера по пиці, коли той лежав, безпорадний, на спині.

Втім, Пітер легко міг підняти руки і захистити обличчя, але він не поспішав. І почав захищатися лише тоді, коли відчув у роті присмак крові.

Тієї миті він зрозумів, що дістав те, за чим сюди прийшов.

Двоє поліціянтів полишили продавця хот-догів та вирушили до них, щоб припинити бійку.

— Хто бачив, як це сталося? — спитав один з них у натовпу зівак, що зібрався довкола, немов журі присяжних.

І через дві хвилини на Пітера Карлайла начепили кайданки.

 

Розділ 74

Камера попереднього затримання в Північно-центральному відділку поліції просякла сциклинням та ригачкою, але Пітерові той сморід був як солодкий аромат успіху. Голова його нестерпно боліла, зір і досі був тьмяний, а бинти-липучки ледь тримали його обличчя докупи.

Однак на все це можна було не зважати. Він знав, що воно того варте. Варте суми в понад сто мільйонів доларів.

— Ні фіга собі! — почувся голос із-поза ґрат. — Ну тебе й відметелили, мушу тобі сказати!

Обернувшись, Пітер побачив, як його «єдиний дозволений телефонний дзвінок» вилупився на нього не вірячи своїм очам.

— Я теж радий тебе бачити, — мовив Пітер. — Чому затримався?

Ґордон Ноулз стояв біля камери, тримаючи в руках шкіряний аташе-кейс від Луї Вітона вартістю дев'ять тисяч доларів, чекаючи, поки полісмен відімкне йому двері. Клацнув замок, Ґордон коротко кивнув поліціянтові на знак подяки, і вони залишилися самі.

— Ні фіга собі! - знову промимрив Ґордон. — Ну в тебе й вигляд!

— Бачив би ти мого суперника, — стенув плечима Пітер. — Та знаю, знаю: невдалий жарт.

Кожному адвокатові, хоч би яким управним він був, потрібен власний адвокат. У особі Ґордона Ноулза Пітер мав одного з найкращих у Нью-Йорку. Тільки Пітер був неперевершений у судовій кімнаті, а Ґордон спеціалізувався на тому, щоб його клієнти ніколи туди не потрапляли.

— У мене погані новини і гарні, — почав він. — Гарна новина — це те, що отой хлопець не збирається позиватися. Коли я пояснив йому, хто ти такий, і розповів про твоє горе, він охолонув і сказав, що вдовольниться оплатою всіх його медичних витрат плюс скромною компенсацією моральних збитків.

Пітер байдуже знизав плечима.

— А які ж тоді погані новини?

— Погані новини полягають у тому, що на даний момент коло відділку вже зібралося з десяток знімальних телевізійних груп.

— Швидко ж поширюються чутки!

— Еге ж. А зображення й фотографії — іще швидше. По дорозі сюди я випадково дізнався, що хтось із гостей міста, що сиділи на фонтані, мав при собі відеокамеру. Тому не виключено, що ролик з вашою бійкою невдовзі з'явиться на Ю-тьюбі.

Пітер прогарчав спересердя — і досить переконливо:

— От сука!

— Та отож. Я сам роздосадуваний. Це ще одна вагома підстава для того, щоб організувати все так, аби тебе непомітно вивели через гаражний вихід.

— Ні, я не хочу, щоб мене непомітно виводили, — заперечив Пітер.

Ґордон здивовано підняв свої кущасті сивуваті брови. Він явно цього не чекав. А чекав, що Пітер похвалить його за винахідливість.

— Але ж… — почав був він.

Пітер перервав його.

— Зараз мій публічний імідж мені до сраки, — сказав він, затуляючи обличчя руками. Проте крізь щілину в пальцях він і далі пильно спостерігав за своїм адвокатом.

Ґордон являв собою перший і, напевне, найважчий етап у розробленому Пітером плані забезпечення додаткового захисту. Ґордон Ноулз був метикуватий чолов'яга; серед випускників Гарварду зазвичай усі були такі. Він також напрочуд управно грав у покер, а це означало, що він міг прекрасно розпізнавати блеф.

Цікаво, а мій розпізнає?

Але Пітер теж був міцний горішок. До того ж він усе добре продумав і не збирався намагатися успадкувати всі гроші Кетрін. Щоб відвести від себе підозри у навмисному вбивстві, він мав зробити так, аби всі його жаліли. І чим дужче жалітимуть, тим менше підозрюватимуть.

І якщо для того, щоб викликати співчуття, треба влаштувати бійку і дістати по пиці в Мангеттені, то нехай так і буде. Тому що так міг учинити лише чоловік, настільки вбитий горем, що втратив над собою контроль.

Ґордон Ноулз повільно кивнув голово.

— Вибач, — сказав він. — Зараз я міркую як адвокат, а мав би міркувати як твій друг. Я забув, як важко і боляче тобі зараз. Кетрін, дітлахи…

Ось-ось, саме так. Біль, страждання Пітера тепер вповні проявилися на його обличчі у вигляді крові та синців. Як публічне засвідчення його печалі через тяжку втрату.

— Тобі дійсно не треба нікуди ховатися, — сказав Ґордон. — Ми разом вийдемо крізь парадні двері. Не переживай, я з тобою, друже.

— Дякую, — сказав Пітер. — Дякую тобі за все. Ти мені дуже допоміг.

Друже.

Ґордон обернувся і гукнув копа, щоб той відімкнув двері камери.

— Ага, забув тобі відразу повідомити, — сказав Ґордон, знову обернувшись до Пітера. — Розумію, що тобі зараз не до цього, але мені телефонував адвокат Кетрін. Тобі відомо, що троє дітей були єдиними спадкоємцями, вказаними в її заповіті?

— Ні, — збрехав Пітер і, заплющивши очі, розпачливо похитав головою.

— Це означає, що…

— Я не хочу грошей, — простогнав Пітер. — Я хочу, щоб вони всі повернулися.

— Знаю, знаю. Але і в цій справі я теж мусив діяти саме як твій адвокат і розшукати тебе тут. — Ґордон схрестив руки на грудях. — Що ти робитимеш із цими грошима, то твоя особиста справа. Можеш віддати їх на доброчинність. Моя ж справа — вчинити так, щоб це рішення ухвалив саме ти, а не хтось інший.

Пітер повільно кивнув. Ну, якщо ти вже так наполягаєш, Ґордоне…

 

Розділ 75

Дітям нічого не треба мені казати, бо все й так видно в їхніх очах. Ясно, що я виглядаю так само жахливо, як і почуваюся. І почуваюся я дедалі гірше.

Аспірин в аптечці давно скінчився. Вочевидь, інфекція поширилася по всьому тілу, і воно буквально палає, намагаючись самостійно боротися з отрутою.

Пліт затягли під гілки, і тепер, слава Богові, наді мною є тінь. Марк, Керрі та Ерні по черзі змочують листя і прикладають його мені до лоба, щоб хоч якось остудити жар. Окрім цього вони мало чим можуть мені допомогти. Лихоманка має пройти свій цикл.

Я не знаю, скільки ще зможу витримати. Ще ніколи в житті я так не хворіла. Вже двічі я зомлівала: першого разу на кілька хвилин, другого — аж на годину. Що ж буде третього разу? А що, коли я так і не опритомнію?

Саме ця думка і спонукує мене поговорити з дітьми. Мені треба сказати, як я їх люблю і як мені шкода через ті випадки, коли я поводилася з ними несправедливо. А понад усе мені слід приготувати їх до найгіршого сценарію. Я знаю, що ця думка вже теж виникала в їхніх головах. Не могла не виникнути.

Я бачу це по тому, як вони дивляться на мене не зводячи очей. Вони вже знають, що я можу й не вижити. Навіть малий Ерні вже усвідомив цю сумну істину.

Моїм першим імпульсом було поговорити з ними як із членами родини. Бо хіба ж не для цього, врешті-решт, задумувалася ця подорож? Але я швидко збагнула, що коли говорити з ними усіма одночасно, то це закінчиться змаганням з проливання сліз. І я цього просто не переживу.

Тож я вирішую поговорити з кожним із них окремо. І спочатку — з Керрі. Одначе вона не хоче, щоб я про це говорила.

— Я просто не… — каже вона і відвертається. — Ти не помреш, ти видужаєш. Ти найміцніша і найвитриваліша людина, яку я коли-небудь знала.

— Обернися до мене, Керрі. Повернися, моя люба.

Нарешті вона обертається.

— Даруй, — каже моя донька, і очі її набігають слізьми.

Такого я не чекала.

— За що «даруй»? Це я мушу вибачатися.

— Ні, я мушу перепросити. Бо я була егоїстичною й несправедливою до тебе. Я не бажала брати відповідальність за своє життя. І в усіх негараздах винуватила тебе, хоча твоєї провини там не було.

— Інколи була. Я мало приділяла тобі уваги, Керрі. А треба було більше.

— Все нормально, все нормально, — каже вона. — Шкода лише, що знадобилась оця подорож, щоб я це збагнула.

— І щоб я збагнула.

— Я люблю тебе, мамо, — каже Керрі, і ми обидві плачемо.

Потім настає черга Марка. Він також не готовий до розмови. Жартує, що на отриману спадщину купить собі до-рогущий «мазераті», щоб заглушити гнітючі спогади. І хто йому може щось закинути? Хто завгодно, тільки не я.

— Ти знаєш, що я збираюся тобі сказати? — питаю його.

Марк киває.

— Що мені доведеться бути старшим по будинку. Вірніше — по острову. Щось типу того, еге ж? Не треба мені цього казати, мамо.

Він має рацію. Але є іще одна річ.

— Ти мусиш мені дещо пообіцяти.

— Що?

— Спочатку скажи, що пообіцяєш.

— Це не зовсім чесно. Але… гаразд, обіцяю. А тепер кажи, що саме.

— Коли ви — хоч так, хоч сяк — виберетеся з цього острова, ти більше ніколи не будеш розмінюватися на дрібниці. Ніколи, чуєш?

Він дивиться на мене збентежено.

— Я… не зовсім розумію, про що ти…

— Я гадала, що була тобі доброю матір'ю, виконуючи всі твої забаганки. Я помилялася. Дуже помилялася. Слід було тримати тебе на голодному пайку. Натомість я тебе явно перегодувала.

— Це ти в такий прихований непрямий спосіб хочеш сказати мені, щоб я припинив курити траву?

— Частково — так. Насправді ж я хочу сказати тобі, що і твій батько, і я, самі того не бажаючи, дали тобі гіркий урок: життя є надто коротким та дорогоцінним, щоб його марнувати.

Марк киває і посміхається куточком рота.

— Це означає, що я не мушу марнувати свого, еге ж?

Я простягаю руки і обіймаю його.

— Зроби так, щоб я тобою пишалася. Я знаю, що ти це зможеш, Марку. Ти чудовий хлопець.

— А ти чудова матір, ненько.

Нарешті я опинилася наодинці з Ерні.

— Малий, ти швидко дорослішаєш, — кажу я. — Аж надто швидко.

— Та ні. Мені страшно, мамо. Вперше я почуваюсь як десятирічний. Ну, принаймні, вперше після того, як мені виповнилося три роки.

— То нічого, дорогенький. Мені теж страшно. Втім, хоч би що сталося, я завжди буду з тобою отут. — І я показую на його серце.

— А як стосовно цього? — питає Ерні, показуючи на свою голову.

— Ти про що?

Малий тяжко зітхає. У нього — як це краще сказати — у нього знічений і винуватий вигляд.

— Відразу по тому, як помер тато, я без проблем міг уявити його. А тепер це дуже важко. Чому так? Боюся, я й тебе не зможу надовго запам'ятати.

Я притягую його до себе і тихенько поколихую.

— Зараз — інакше. Ти вже набагато старший. І ти пам'ятатимеш мене, запевняю тебе. Стосовно ж татка…

Раптом я завмираю — мої слова, мої рухи.

Ерні відхиляється, змахуючи сльози.

— Що таке, матусю? — питає він. — Що ти хотіла сказати?

Та ні, не треба. Не час і не місце.

— Та ні, нічого, манюній. Просто я хочу, щоб ти знав, що татко твій тебе дуже-дуже любив. І я тебе дуже-дуже люблю. Я тебе обожнюю, мій маленький.

Чому ж я раніше не казала йому такого? А треба було, кожного дня.

 

Розділ 76

Широкий подвійний шезлонг стояв так, аби крізь густі вічнозелені віти було добре видно нічне небо. Пітер і Бейлі витріщалися на океан зірок, сама неосяжність якого навіювала думку про Бога.

— Поглянь, татку, а онде — Великий Віз, — сказала Бейлі.

Пітер простежив за її тонким пальцем, і його погляд зупинився на знайомому сузір'ї, що яскраво виблискувало на чорному тлі. Бейлі вдавала з себе маленьку дівчинку, його доньку. Дуже оригінально. Пітер поцілував її в лоба і притяг до себе, насолоджуючись близькістю її тіла.

— Дякую, що ти тут зараз зі мною, — тихо мовив він.

— Нема за що, — так само тихо відповіла вона.

Пітер доклав чималих зусиль, щоб знайти місце, де він із Бейлі зміг би побути на самоті. І знайшов — на відстані двісті п'ятдесят миль, углибині лісу біля Дорсета в штаті Вермонт. Він не сумнівався, що тут, у викладеному камінням подвір'ячку біля ідилічної, але оснащеної всім необхідним дерев'яної хатини, вони будуть у безпеці від завидющих очей папараці та репортерів. Вони вже й так добре прислужилися йому, викликавши хвилю співчуття. І тепер вони лише дратували Пітера, ніяк не бажаючи дати йому спокій.

Людина не може в своєму горі залишатися сама, еге ж?

Цю хижку орендував Пітерові один з його друзів-адвокатів, коли він натякнув йому, що хоче провести певний час на самоті перед похороном Кетрін та дітей. Звісно, цьому приятелеві зовсім не треба було знати, що на самоті означало наодинці з іншою жінкою. Якщо говорити про похорон, то багато хто вважав, що Пітер надто поспішає, але до біса їх усіх! Після похорону преса нарешті відведе від нього свій прискіпливий недоброзичливий погляд — у цьому Пітер не сумнівався. Похорон стане фінальним актом, після якого репортери відчепляться від нього, це однозначно.

— Як твоє лице? — турботливо спитала Бейлі.

— Заживає, — відповів Пітер.

Вона легенько торкнулася рукою і досі припухлих синців та подряпин навколо його очей і рота.

— А для мене ти з синцями наче ще привабливіший, — прошепотіла Бейлі. — Із подряпинами також.

— Значить, мені варто було дістати по пиці. Тепер я страшенно сексуальний парубок.

Вони весело засміялися, але Бейлі раптом замовкла.

— Щось не так? — спитав Пітер.

— Якось нам негоже сміятися після того, що сталося з твоєю сім'єю, Пітере. Не гнівімо Бога.

— Та ні, все нормально. Сьогодні увечері мене наче попустило. До того ж мені так гарно з тобою, Бейлі. Цей тиждень був для мене надзвичайно важким, і я не знаю, що б і робив без тебе.

Щодо своїх почуттів до Бейлі він не брехав і не придурювався. Йому дійсно було з нею добре.

— Ти не хочеш покохатися зі мною? — спитала вона.

А чому б ні?

Пітер повільно роздягнув свою прекрасну студентку-юристку, на якій, власне, одежі було не надто й багато: шорти, трусики та футболка. Ліфчика на ній не було.

Повністю гола і неймовірно спокуслива, Бейлі стала, розсунувши ноги, над Пітером і розстебнула йому джинси.

Поки вона засовувала руку йому в труси, він уже був «готовий як штик». Повільно, дуже повільно він увійшов у неї. Глибоко-глибоко.

— Так класно! — тихо сказала вона.

— Мені теж.

Пітер млосно заплющив очі, а Бейлі почала ритмічно погойдуватися. Здавалося, вигинаючи спину та стискаючи стегна, вона хотіла увібрати в себе всього Пітера, цілком і повністю.

— О, як гарно, Пітере, — стогнала Бейлі. — Давай, давай, іще, ще! Господи, як класно!

Через кілька хвилин вона кінчила, закричавши при цьому гучніше, аніж будь-коли під час їхніх любощів. Так голосно, що Пітер ледь не пропустив повз вуха ще один звук, який пролунав неподалік. Але він точно щось почув.

— Стривай, що то було? — спитав він, притримуючи Бейлі за талію. — Якийсь звук… ти чула?

— То, мабуть, під нами земля двигтіла, — відповіла Бейлі, грайливо посміхнувшись. — Тепер твоя черга.

Але Пітер і далі пильно прислухався до навколишнього лісу. Він міг заприсягтися, що почув якийсь клацаючий звук, але явно не такий, що його могла видати якась тварина.

Прокляття! Невже їх вистежили?! Невже папараці дізналися про їхнє місцезнаходження?

Вистежили, але не папараці.

 

Розділ 77

Елен Пірс мала приказку (вона взагалі любила приказки), якою керувалася усе своє свідоме життя: нічим не ризикнеш - нічого й не отримаєш. За сім років своєї роботи в Антинаркотичному бюро вона успішно справлялася з численними груповими ґвалтівниками, наркоділками та мафіозі, один хитріше та злобливіше від одного. Але сміливістю й рішучістю ніхто з них і близько не нагадував Ширлі.

Ширлі, яка народилася у Квінсі й досі зберегла недоторканним свій акцент, понад десять років була особистою секретаркою та помічницею Ієна Макінтайра. Вона не стільки сиділа в приймальні його офісу, скільки царила у довколишньому просторі. Ніхто — і це означало, що дійсно ніхто - не міг зустрітися з Макінтайром без попередньої домовленості, якої того ранку в Елен не було.

Зате тепер у неї була велика чашка чорної кави та булочка. Своєрідний хабар.

— Ось, візьми, — сказала Елен, зупиняючись біля столу Ширлі по дорозі до свого офісу. — Гадаю, ти не проти підкріпитися сьогодні вранці.

Ширлі здивовано підняла брови.

— Дякую, Елен, а тобі щось від мене потрібно? — спитала вона підозріло.

— Господи, невже в наш час не можна нічого зробити приємного, щоб тебе при цьому не звинуватили в корисливих мотивах?

— Тільки не в цьому приміщенні, моя люба. Якщо це ти таким способом намагаєшся побачитися з Іеном, то дарма стараєшся. Він наразі готує звіт для конгресу і наказав не турбувати його аж до обіду.

Елен соромливо посміхнулася, наче спіймана на гарячому і зізнаючись у скоєному.

— Але ж спробувати треба було, еге ж?

— Коли як. Кава та булочка мої чи вже не мої?

— Звісно, що твої, — сказала Елен. — Мені все одно не хочеться.

І недаремно.

Коли через півгодини кава та булочка зробили свою справу й Ширлі ненадовго відлучилася до туалету, Елен наче ненароком ускочила просто до кабінету Макінтайра без жодного запрошення. В цьому і полягав її план Б.

Не встиг шеф грізно спитати, якого біса вона відволікає його від важливої справи, як Елен кинула йому на стіл лискучу фотографію.

— Ця фотка — як наживка, щоб тебе зацікавити, — заявила Елен.

Навіть такий дисциплінований чоловік, як Макінтайр, не міг не витріщитися на світлину голих чоловіка та жінки, що займалися сексом у шезлонгу.

— Це той, про кого я думаю? — спитав він.

Елен кивнула, просяявши від задоволення. Правду кажучи, вона пишалася собою. І не сумнівалася, що Макінтайр теж нею пишатиметься, швидко забувши, що наказував їй «не лізти в цю справу». Вона діяла чисто за методом Макіавеллі: мета виправдовує засоби.

— А з ким це він? — спитав Макінтайр.

— Поки що не знаю. Але точно, що не з дружиною.

Одну по одній Елен швидко кинула на стіл нові фотографії, наче здаючи карти. По черзі падали вони перед Макінтайром відлунням того самого висновку: Пітер Карлайл не поводиться як гнічений горем чоловік.

— Класні картинки, правда ж? — спитала Елен, не приховуючи свого задоволення. — Я ж казала тобі, Іене, що тут щось не так.

Секунд із десять її шеф мовчав, може, трохи довше. Нарешті він відірвав погляд від знімків і втупив у Елен свої очі-буравчики.

Ой, що зараз буде!

— Що ти собі думала, га?! — загорлав Макінтайр, тицьнувши на неї пальцем, наче бажаючи проштрикнути наскрізь. — Я ж тобі зрозуміло сказав, щоб ти не лізла в цю справу!

Ієн Макінтайр явно не читав макіавеллівського «Володаря».

— Але ж фотографії! — промовила Елен. — Нам треба зайнятися цим Карлайлом!

— На якій підставі? На тій, що він не знає, кому б іще запхати свого прутня? Нагадую тобі, якщо ти забула: позашлюбні стосунки не є злочином у нашій країні.

— Навіть якщо його родина та діти таємничо зникли з лиця землі?

— А де ти бачиш тут таємницю? Яхта потрапила у шторм, на її борту сталася пожежа. І це дійсно сумна історія, це трагедія, але ніякої таїни я тут не бачу.

Раптом щось над головою Макінтайра привернуло увагу Елен. То був телевізор, прикріплений до стіни. На його екрані репортер стояв на пристані в якійсь сонячній місцевості, а перед ним висіла на гаку величезна рибина.

Репортер щось казав, але звуку не було.

— Стривай! — вигукнула Елен. — Увімкни звук!

Ієн крутнувся, щоб подивитися. Він уже хотів був спитати, що там такого несподіваного сталось, аж раптом на екрані з'явилася заставка.

Сенсаційна новина! Родина Данів жива?

 

Розділ 78

Опустивши плечі, Пітер сидів сам-один на першій лавці Пресвітеріанської церкви на Медісон-авеню. Ті, хто сидів позаду, не бачили ледь стримуваної радості на його обличчі. І він спиною фізично відчував хвилю симпатії, що йшла від присутніх, яких зібралося більше п'ятисот чоловік. Пітерові навіть потилиця засвербіла.

Церемонія була до біса прекрасною і зворушливою, І взагалі, цей похорон був конче потрібним.

Скрізь куди не глянь виднілися червоні троянди на довгих стеблах. То були улюблені квіти Кетрін, і Пітер вирішив, що вони виглядатимуть дуже доречно на поминальній службі з приводу загибелі її та її виблядків.

Решту приготувань виконала його секретарка Лейла. Вона чудово впоралася з цим завданням. Коли Пітер пояснив їй, що він не в змозі організовувати похорон, вона його прекрасно зрозуміла. Звісно, за сто двадцять тисяч баксів на рік плюс преміальні Лейла здатна була зрозуміти все, що від неї вимагалося.

— Господу помолимось! - мовив священик.

Після короткої молитви, яку повторили речення за реченням усі присутні, Пітер слухав, як священик говорив про крихкість та незахищеність життя і про нерозбірливість трагедії. Цей тип явно мав чималу харизму й талант оратора. Його стисла і витончена промова звучала щиро й переконливо.

Пітерові завжди видавалося кумедним те, що найталановитіші адвокати не пішли свого часу в священики. Бо їм також надзвичайно добре вдавалося змушувати людей вірити в речі, існування яких важко було довести за браком фактичних доказів.

«Амінь, — сказав священик. — А тепер я зачитаю…»

Служба тривала, але Пітер не слухав. Натомість він зосередився на поминальній промові, яку сам мав невдовзі виголосити.

Ця промова буде заключним незаперечним аргументом, що його виголошує в суді адвокат.

Коли він стоятиме перед друзями та колегами Кетрін, її нечисленними родичами, а також однокашниками й однокашницями її дітей, тоді настане сліпучий момент його слави і торжества духу. Почне він, звісно, на сильній та стоїчній ноті. Потім, коли перейде до спеціально придуманих зворушливих сімейних історій, почнуться тривалі паузи й відчайдушне намагання стримати сльози.

Зрештою, він розплачеться і ридатиме довго й безутішно. І тут йому добре прислужаться синці та садна на його обличчі. Він буквально потоне у зливі співчуття. Заплющивши очі, Пітер навіть уявив, як, підійшовши до нього

й намагаючись утішити, його обійматиме священик. А опісля все буде легко і просто. І він заживе новим життям. А чому б ні?

Звісно, Пітер і гадки не мав, що відбувалося за стінами церкви. Сенсаційна новина ще тільки тупцювала на її порозі, не в змозі проникнути всередину. Бо всі мобільні телефони були вимкнені. Зрештою, це ж похорон, а не вінчання!

Пізніше, коли Пітер знов увімкне свою «Моторолу 1000», він одразу ж отримає три термінові повідомлення від капітана Ендрю Татема з Берегової охорони, не кажучи вже про два повідомлення від Мони Елін з новим запрошенням на своє шоу.

Однак то мало статися пізніше. А поки що настав час для надгробної промови Пітера. Він з нетерпінням чекав, коли це все залишиться в минулому: похорон, троянди, а особливо Кетрін та її вишкребки.

Стоячи на подіумі перед ущерть заповненою церквою, він спочатку зробив невелику паузу, начебто будучи не в змозі втриматися. Він просто не міг не зупинитися, щоб на повні груди не вдихнути аромат троянд. Пітеру аж самому було дивно, що він не відчував ані найменшого жалю — ні до Кетрін, ані до Марка, Керрі чи Ерні, хоча всі вони насправді були не такими вже й поганими людьми.

Раптом за собою він почув шепіт. Злегка роздратований, Пітер обернувся. Якийсь чоловік років тридцяти з гаком, одягнений у штани хакі та футболку, щось казав на вухо священику, прикривши рота рукою.

Що за чорт? Що сталося?

Цей молодик був органістом. Він не мусив читати SMS-повідомлення на своєму пристрої «Блекбері», але все одно читав. Тим більше що його місце розташовувалося високо і з лавок його видно не було.

Але тепер він з'явився перед присутніми — і мав для цього всі підстави. Хлопець випадково зайшов на сторінку новин, щоб дізнатися результат бейсбольного матчу «Янкіз — Ред Сокс» на стадіоні «Фенвей-парк». Хіба ж міг не запасти у спокусу та не зазирнути туди? І саме тоді його увагу привернув іще один заголовок — історія про те, як спіймали велетенського тунця з дивним вантажем у шлунку.

Священик швидко вийшов на подіум до Пітера і радісно виголосив у мікрофон:

— Господь сотворив чудо!

 

Розділ 79

Слова, що їх почув Пітер, увесь час відлунювали в його голові дорогою додому. Якимось чином ваша родина опинилася набагато південніше, аніж указав аварійний радіомаяк їхньої яхти. Ми негайно розпочинаємо новий пошук… З'явилася надія, містере Карлайл.

Ендрю Татем не дав якихось подробиць, а Пітер про них і не питав, коли телефонував капітанові. Бо й досі перебував у стані сильного потрясіння. Лише кілька хвилин тому похорон перетворився на свою цілковиту протилежність. Ото була сцена! П'ятсот людей спеціально вдяглися і прийшли, щоб віддати останню шану загиблим, а з'ясувалося, що віддавати шану нікому!

Принаймні поки що, а може, і ніколи. Ніхто не знав, та й не міг знати напевне. Та хай би як там було, а Кетрін і дітей усе одно треба було знайти. «Але їх знайдуть!» — запевняли люди одне одного, тоненькою цівочкою витікаючи з церкви. Неодмінно знайдуть.

Для Пітера ж ці звуки були як серпом по яйцях. Недивно, що він нетерпляче чекав, коли зможе вшитися додому… до помешкання Кетрін.

Щойно Пітер відчинив двері, він тієї ж миті кинувся найкоротшим шляхом до вщерть заповненого міні-бару в комірчині. Бурбон, і негайно. Повний шкалик. І без льоду.

Витріщившись на пляшку віскі, Пітер не міг вигнати з голови думку про іншу пляшку, яка зруйнувала йому день, що почався так прекрасно. Послання у пляшці з-під кока-коли, яку знайшли в череві тунця?

Що могло бути неймовірніше та божевільніше за цей химерний випадок?! Який підступний удар долі! А в посланні — обіцянка винагороди в один мільйон доларів. Один з тих мільйонів, які невдовзі мали дістатися йому. Щастя було так близько!

Пітер залпом випив віскі та налив собі ще шкалик. Коли він підносив його до рота, його рука раптом заклякла у повітрі. Він почув якийсь шум. У квартирі щось було. Або хтось. Йому відразу ж пригадалася хатина у Вермонті. Цього разу шум відрізнявся від того, що його він почув тоді у лісі. Або здалося, що почув. Він уже не був певен. Але стосовно щойно почутого шуму Пітер не мав жодного сумніву.

У квартирі був хтось іще.

Пітер потихеньку наблизився до виходу з комірчини і прислухався. Знову цей звук! Схожий на якесь шипіння. Чи на свист?

Хоч би що то був за шум, а виходив він з його кабінету біля вітальні. От чорт, ідеальне місце для незваного гостя! Бо саме в кабінеті Пітер тримав свій пістоль.

Він вислизнув з капців і навшпиньки вийшов у коридор. У комірчині поблизу фойє була схована ще одна зброя, теж підходяща в такій ситуації. Там у сумці для гольфу лежали ключки. Можна взяти його щасливу ключку з титановим держаком, призначену для середньої дистанції. Замашна штука! А можна скористатися коротшою ключкою з важчою головкою, виробництва фірми «Одіссей».

Перш аніж узяти ключку, Пітер перевірив вхідні двері. Невже він забув замкнути їх за собою?

Та ні, не забув. Його думки завертілися і застукали в голові швидко й несамовито, як і його серце.

Ця споруда на Парк-авеню була відносно безпечною, хоча два роки тому двома поверхами нижче сталося пограбування квартири зі зломом. Це що — іще одне? Можливо.

Е, ні — вхідні двері були зачинені. А хіба ж зломник сам себе замикає?

Ще одна здогадка, цього разу цілком реалістична. Телевізор. Він дивився його перед тим, як піти на похорон. І, мабуть, забув вимкнути.

Та все одно Пітер узяв ключку і повільно рушив до свого кабінету, щомиті готовий завдати удару з усього розмаху. Однак за кілька кроків від дверей кабінету він полегшено зітхнув. Ху-у-у-х, слава Богу! То був дійсно телевізор.

Пітер увійшов до кабінету і побачив, що на екрані вкотре йшов серіал «Сайнфельд». Підступивши до величезного столу з червоного дерева біля вікна, він відклав ключку вбік, спостерігаючи, як знову червоніють його побілілі від нервового напруження пальці. Щоб остаточно заспокоїтись, Пітер зняв підвішений під столом ключ і відімкнув нижню шухляду, в якій він тримав свого пістоля. Але зброї в шухляді не виявилося.

— Ти випадково не оце шукаєш? - почувся голос.

 

Розділ 80

Деву посміхнувся, тримаючи у простягнутій руці револьвер «сміт-енд-вессон» сорок четвертого калібру. Фокусник спокійнісінько стояв у дальньому кутку кабінету.

— І що за біда з вами, міськими ковбоями? Чому ви завжди тримаєте свою зброю у розцяцькованих столах? Хтось може випадково її там знайти й поранитися або застрелитися.

Та Пітерові було аж ніяк не смішно. Він розлючено витріщився на Деву, а між ними, здавалося, витало у повітрі

слово «замкнений». Квартира була замкнена. Стіл був замкнений. Усе було замкнене.

— Як ти сюди потрапив? — погрозливо спитав Пітер, вимкнувши телевізор якраз під час вигадливої музичної заставки, яка йшла в інтервалах між серіями.

Але Деву і не збирався нічого пояснювати. А натомість заявив:

— Нам треба обговорити справи.

— Та невже? — визвірився Пітер.

Деву вмостився у шкіряному кріслі, розташованому коло величезного каміна. Закинувши ноги на оттоманку, він поклав револьвер на підлокітник і ліниво схрестив руки на грудях.

— Почувайся як удома, — в'їдливо кинув Пітер.

— До речі, класна домівка, — відповів Деву, роззирнувшись і схвально кивнувши. — Треба розуміти, що невдовзі вона стане повністю твоєю?

— Коли я прокинувся сьогодні вранці, я так і думав.

— Що ж, сімейка твоя виявилася досить твердим горішком.

— Поясни мені, будь ласка, чому вони й досі живі? Ти ж казав, що під час вибуху на яхті всі загинуть? Виходить, ти помилявся?

— Може. А може, й ні, — відповів Деву.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Те, що їх могло не бути на яхті під час вибуху. Гадаю, це найкраще з пояснень.

Пітер закотив під лоба очі.

— І ти гадаєш, що я повірю у цю фігню?

— Правду кажучи, мені байдуже, повіриш ти чи ні. Ти що, не розумієш? Головне не те, що сталося. А те, що станеться.

— Я знаю лишень одне: Берегова охорона відрядила цілий флот на нові пошуки, — сказав Пітер. — Можеш уважати мене божевільним, але мені здається, що цього разу їм більше поталанить. Що скажеш?

— Виглядає так, що саме це і станеться, — сказав Деву, беручи револьвер Пітера. — Але позір часто виявляється оманливим.

Різким помахом кисті Деву розкрив барабан револьвера і, швидко труснувши його, висипав у долоню всі шість куль. Потім показав їх Пітеру, після чого увіткнув одну кулю в гніздо барабана і різко його крутнув. Перегодом іще одним натренованим помахом кисті він клацнув барабан на місце.

Не встиг Пітер отямитись, як Деву вже націлював револьвер прямісінько йому у груди.

А оце як тобі виглядає?

Серце Пітера на мить завмерло, коли він помітив, як на обличчі Деву розпливлася відверто божевільна посмішка. Невже це і справді відбувається? Цього не може бути!

Але це дійсно відбувалося. Деву відвів ударник затвора великим пальцем, а вказівний поклав на спусковий гачок. У цей момент безтямна посмішка повністю зникла з його обличчя.

її змінив холодний, позбавлений виразу пильний погляд, що, здавалося, проникав Пітерові просто в душу.

Клац!

Глухий звук порожнього патронника заповнив кімнату, а Пітер стояв ошелешений і переляканий, відчуваючи водночас величезну полегкість.

— Сучий сину, ти ж міг мене убити!

Деву захихотів. Потім приставив пістоль до своєї голови і швидко натиснув на гачок п'ять разів поспіль.

— Ти що, зовсім схибнувся?

Певна річ, що коли Деву знову відкрив барабан, то в ньому не виявилося жодної кулі. То він лишень удав, що заряджає револьвер. Спокійно розтиснувши руку, він показав Пітерові всі шість куль, що й досі лежали в його долоні.

— Пропоную таку оборудку, — сказав Деву. — Виходячи з координат, що їх видав аварійний маяк, і місця, де спіймали отого тунця, Берегова охорона почне пошук з Багамських островів, розташованих набагато північніше від того місця, де фактично може перебувати твоя родина. Звісно, чимдалі на південь, тим більше траплятиметься незаселених островів. Тому в твоєму розпорядженні буде день, максимум два.

— Для чого?

— Для того, щоб спочатку знайти свою родину. Якщо вони і справді ще живі, — відповів Деву. — Ти ж пілот, наскільки я пам'ятаю?

Пітер кивнув, і в його голові почав вимальовуватися план, замислений Деву. Думки великих людей збігаються. Слабих на голову — теж.

Для преси й широкої публіки все це виглядатиме так, наче люблячий татусь від розпачу вирішив узяти справу в свої руки. Зараз час — найголовніше. І тому він зволів не покладатися на саму лише Берегову охорону. Татусь сам вирішив стати пошуково-рятувальною групою у складі одного чоловіка.

— Залишилося ще одне, про що я хотів би дізнатися, — сказав Деву, знову піднявши у руці револьвер Пітера.

— Що саме?

— Ти будеш готовий скористатися цією штукою?

 

Розділ 81

Перший промінь сонця торкається мого обличчя і будить мене. Так траплялося кожного ранку відтоді, як ми опинилися на цьому острові під назвою Забуте Богом Місце, яке розташоване бозна-де. Але цього разу я маю інше відчуття, яке можна вмістити в одне-єдине слово: алілуя!!!

В голові моїй не паморочиться, мене не нудить, і я навіть не пітнію, як гладунка у сауні. Лихоманка зазнала поразки. Інфекція зникла геть. Або, принаймні, зникає. І я повторюю: алілуя!!!

Я сідаю і вдихаю на повні груди. Звісно, я не почуваюся на сто відсотків здоровою, куди там! Але зрозуміло одне: я на шляху до одужання, а не на порозі смерті.

Чорт, якби не моя зламана нога, я б підскочила і станцювала б джигу.

Натомість я починаю рюмсати. Я не можу стриматися — настільки велике полегшення я відчула. Чому? З трьох причин. І всі троє лежать, примостившись біля мене.

Вони й досі міцно сплять, але мені байдуже.

— Дани, прокидайтеся!!! — гукаю я. — Вставайте, ви, ліногузи!

Вони ворушаться, поволі підіймають голови, озираються — що ж сталося?

Коли ж дітлахи помічають мою посмішку, вони враз підскакують. І мовчки витріщаються на мене, явно втративши дар мови. Але я не втратила.

— Марку, здається, тобі доведеться трохи почекати з покупкою «мазераті», — жартую я. — Моя лихоманка скінчилася.

Дивно, але з його боку не чутно якоїсь швидкої гумористичної ремарки, на які він зазвичай такий мастак. Натомість Марк робить те, чого ніколи не робив відтоді, як загинув його батько. Він починає плакати.

Сльози — річ заразлива, і невдовзі до нього приєднуються Керрі та Ерні. У родини Данів трапився цілком офіційний емоційний зрив, але, здається, ця обставина лише додає нам радощів. І немає на світі людей щасливіших за нас.

Аж раптом гучне низьке бурчання різко повертає нас до дійсності. Що це — грім? Та ні.

— Це у тебе в животі, мамо? — питає Ерні.

За інших обставин ми б усі розсміялися. Але не тут і не зараз. Мій шлунок дійсно бурчить, і це — пряме нагадування про те, що ми й досі стирчимо на цьому острові, а їжі у нас лишилося катастрофічно мало. Завдяки кільком дощам ми змогли назбирати трохи питної води, але з харчів у нас зосталася буквально жменька горіхів.

— Стоп! — раптом шепоче Марк. — Усі завмерли на місці!

Його очі уставилися в одну точку за моєю спиною.

— Що там таке? — пошепки питаю я.

— Дещо набагато більше за жменьку горіхів.

Ми повільно обертаємося, щоб поглянути. Поодаль на піску сидить біло-коричневий кролик і гризе пальмовий листок. Такий пухнастий та милий кролик.

Це ж наш обід! Але нам не хочеться чекати до обіду. Кролик запросто може стати і нашим сніданком, тільки як же його спіймати? Я знову шепочу:

— А як нам…

Утім, я не встигаю скінчити фразу. Марк ракетою зривається з місця, щодуху мчить по піску, як спринтер, і кидається на кролика. Я ніколи не бачила, щоб він так прудко бігав. Він промайнув у моїх очах розмитою плямою. На жаль, кролик бігав іще швидше. І промайнув переді мною ще більш розмитою плямою. Він кидається в кущі, а Марк тицяється обличчям у пісок.

— От зараза! — скрикує він. — Тепер його вже не спіймати.

— А нам і не треба ловити, — зазначаю я. — Принаймні, саме його.

— Мама має рацію. Це ж кролик, - каже Керрі.

Цього разу Ерні не розуміє, про що йдеться, бо ще малий.

— А що це має означати? — питається він.

Я простягаю руку і лагідно поплескую його по потилиці.

— Це означає, що там, звідки цей кролик прийшов, є багато-багато інших кроликів. Кролики люблять заводити великі родини, Ерні. Ще більші, ніж наша.

 

Розділ 82

У мене з'явилося дивне нове відчуття. Дома, у Нью-Йорку, буквально кожна моя хвилина була ретельно розписана. Кожна операція, мої зустрічі, — все мало чітко розрахований початок та кінець. Якщо я відставала від графіку, то просто починала швидше працювати. А коли обганяла графік і мала вільну хвилину…

Стоп, кого ти хочеш обдурити? Ніколи ти не обганяла графік і ніколи ти не мала вільної хвилини.

Про що це я? А про те, що це так дивно — мати купу вільного часу! І нічого більше, окрім вільного часу. Звісно, це страшенно нудно, саме тому, до речі, і виникають у мене такі думки. Через те, що мені страшенно нудно. Сидячи тут

і чекаючи, доки мої малі повернуться з полювання на кроликів, я буквально не знаю, куди себе подіти.

Мені тільки й лишається, що думати, хоча це не така вже й погана річ.

Головним чином я розмірковую про те, що зараз робить Пітер і як він, бідолашний, переживає наше зникнення. Уявляю, як він поневіряється. Напевне, місця собі не знаходить. Я почуваюся такою винуватою, що кинула його та подалася в цю подорож: наше спільне життя тільки-но починалося. Чи судилося нам зустрітися знову?

Так. Бо нас знайдуть. І ми з Пітером знову будемо разом. Я просто впевнена у цьому.

Зрештою, ми ж не десь на іншому краю планети посеред безмежної пустелі. Просто опинилися трохи поза рамцями цивілізації. Так, зараз ми не на її магістральній дорозі, але все одно десь поруч. І рано чи пізно, але нас помітять — або з корабля, або з літака.

Я правильно кажу, еге ж? Господи, сподіваюся, що так воно і є!

Від цих думок мене відриває бурчання в позбавленій їжі порожнині, яка зветься моїм шлунком. Уперед, діточки! Я схрестила всі пальці на руках та на ногах і молюся за те, щоб їм пощастило вполювати кролика, хоча б одного.

Нарешті приблизно через годину я чую, наче вони повертаються.

— Марку! — гукаю я. — Керрі! Ерні!

У відповідь — тиша.

Я гукаю знову. А у відповідь — лише посвист вітру в пальмових гілках. Значить, мені причулося. А може, то у мене марення від голоду?!

Я пильно придивляюся до заростів уздовж лінії піску, сподіваючись будь-якої миті побачити там своїх дітей. Проте натомість бачу щось інше.

— О Боже! — шепочу я. — О Боже, ні!

 

Розділ 83

Це змія!

Сказати, що то змія, — це все одно що назвати Велику Китайську стіну парканом. Яскраво-зелена з чорними плямами, вона виповзає по водоростях на пляж, і не видно їй ані кінця ні краю. Оце так змія! І вона направляється прямо на мене. Мені хочеться підскочити й тікати. Кожна клітина мого тіла криком кричить: тікай!!! Але я не в змозі. Я не можу навіть іти, не те що бігти.

Відштовхнувшись від піску, я силкуюся звестися на ноги. Можливо, змія мене ще не встигла помітити. Цікаво, наскільки добре бачать змії? Шкода, що поруч немає всезнайка Ерні!

Я була хотіла закричати і погукати дітей, але в останню мить замовкаю, ледь розкривши рота. Навіщо ж привертати до себе увагу? Може, потихеньку відійти кудись убік і сховатися? Чи краще стояти, заклякнувши на місці?

Та ні, здається, так рекомендують поводитись з ведмедями. Принаймні, так мені видається. Утім, хтозна. Я достоту не пам'ятаю. Зі страху мої думки рухаються повільно немов слимаки. Ніколи в житті не доводилося мені бачити змію таких гігантських розмірів, навіть у журналі «Нешенал джіогрефік».

Я обережно спробувала спертися на праву ногу — рівно стільки, скільки потрібно, щоб хоч якось іти, накульгуючи. Чорт! Як боляче! Біль пронизує моє стегно та литку, немов гостра зазубрена стріла.

Раптом змія зупиняється. На кілька секунд вона завмерла. Ну, повзи назад у свою траву, чувихо. Тут, на березі, їжі немає. Звісно, окрім мене.

Проте боюся, що якраз у цьому сенсі я її і зацікавила. Як потенційний харч. Бо змія-велетень знову рушила вперед, пригнувши голову і наче націлюючись на мене. Ну все, годі стояти, мене все одно помітили.

Тепер я не маю іншого вибору, як кричати і гукати дітей. І я кричу. Волаю так сильно, що мені аж горло заболіло. Потім гукаю знову і знову. Але марно. Криків у відповідь не чутно. Мабуть, діти зайшли досить далеко.

Начхавши на біль, я починаю кульгати геть від змії. Однак вона рухається швидше. Може, мені звернути до води? Можливо, вона не піде за мною у воду? А що, як я потону?

Я обертаюся, щоб поглянути, яку відстань по піску мені треба буде подолати, щоб дістатися води. Приблизно футів тридцять. А може, я встигну! Треба лише прискорити ходу.

Впавши у відчай, я починаю рухатися підстрибом. Одним оком я позираю на змію, другим — на воду.

А треба було поглядати ще й на пісок! Заледве я оком змигнула, як беркнулася навзнак, перечепившись п'яткою через шмат якоїсь деревини, викинутої хвилями на берег. Мить — і над цим шматком деревини показалася огидна зміїна голова.

 

Розділ 84

Зараз вона мене вкусить. Я знаю, що змія може кинутися на мене будь-якої миті. Мене охоплює паніка, і я знову намагаюся підвестись. Але не можу. Таке враження, наче мій мозок відокремився від тіла і вони існують нарізно одне від одного.

Єдине, що я можу, — спиратися руками в пісок і намагатись якось відштовхнутися геть. Це я і роблю, щосили прагнучи відповзати якомога швидше. Проте швидко все одно не виходить.

Опинившись за кілька дюймів від моєї ноги, змія раптом підіймає голову. Мені здається, що я ось-ось побачу її отрутний клик, а потім і відчую його в своїй плоті. Але цього не трапляється. Велетенська змія не стала ні кидатися на мене, ані кусати. А натомість повільно-повільно переповзає через мої ноги. Ох і важка ж вона!

І тут до мене доходить, що вона збирається зробити. Ця тварюка не просто хоче відкусити від мене шматочок. Вона бажає проковтнути мене всю, цілком.

Я знову кричу, гукаючи дітей на допомогу, тим часом як гігантська рептилія заповзає мені на стегна й обвивається навколо талії. Вона ще не встигла повністю оповити мене, а я вже відчуваю на собі всю міць її хватки. Змія обвивається навколо моїх грудей, а я витрачаю повітря із затиснутих легенів на останній крик, що радше схожий на писк. Я відчайдушно борсаюся, пробуючи вирватися. Але хватка надто сильна. І чим дужче я пручаюсь, тим міцнішою вона стає. Я вже не можу дихати!!!

Змія вже добралася до моїх плечей, і її холодна й суха луска огидно коле мені шкіру. Коли голова рептилії вкотре проходить переді мною, я на мить бачу її очі. Вони чорні як вуглини і непроникні. Здається, вона мене зовсім не помічає. Боже, яка ж вона гидка!

Думка про смерть охоплює мою свідомість — і ще одна хвиля паніки прокочується моїм тілом. Цього разу паніка просто несамовита: я кручу і вимахую всіма тими частинами свого тіла, які ще не опинилися в лещатах змії. Ні, так помирати не годиться!

 

Розділ 85

— Тримайся, мамо! - раптом чути крик.

Із заростів вискакує Марк і вихоплює з піску шматок деревини, через який я перечепилася.

— Не рухайся! — волає він.

Ухопивши дровиняку як кувалду, обома руками, він заносить її над своєю головою. Геп! І знову він розмахується, цього разу навіть сильніше. Геп!

Марк лупцює по вузькій смузі зміїного тіла якраз над моєю колінною чашкою. Якщо він схибить, то я матиму дві зламані ноги. Але мені наразі байдуже. Та Марк не схибив. І спрямовує на змію жорстокий удар за ударом.

Краєм ока я бачу Керрі та Ерні. Вони надто ошелешені, а тому просто стоять та витріщаються. Зате їхній брат гупає та гупає, безупинно і неослабно.

Але хватка змії теж не слабшає. І завдає мені нестерпного болю. Мені здається, що вона ось-ось мене роздушить.

— Марку, поквапся! — благаю я.

Зрештою надходить момент, якого він чекав. Змія намагається дати відсіч, і її голова смикається до нього із загрозливим та пронизливим сичанням. Паща тварюки широко роззявлена, і стає добре видно її зуби.

— От і прекрасно! — вигукує Марк. — А тепер тримай своє, падлюко!

Мить — і кувалда перетворюється на бейсбольну біту. Тепер, коли голова змії відірвалася нарешті від мого тіла, вона являє собою досить незлецьку мішень. Марк щосили скеровує на голову змії дровиняку — як бейсбольну біту на завислий підкручений м'яч. Раз! Два! Три! І кожен удар є потужнішим за попередній.

Сталеві лещата зміїної хватки нарешті починають слабнути. Змія вже не намагається напасти на Марка. її голова безсило опускається на пісок. Удар! Іще удар! Кінець.

 

Розділ 86

— М-м-м-м! А на смак — як курча, — каже Ерні, посміхаючись і наминаючи смаженю. — Жарт, звичайно ж.

І ми всі сміємося, сидячи в сутінках навколо вогнища і ласуючи делікатесом, про який деякий час тому навіть і подумати не могли: смаженою змією на паличці.

— Аж не віриться, що це змія, — додає Керрі.

Але це дійсно смажена змія, і всі ми її їмо. І їмо досхочу, бо змія велика, і щоб її усю з'їсти, треба добряче потрудитися.

— До речі, якби не змія, то нам було б нічого їсти, — зауважує Марк. — Уявімо, що в нас тематичний пікнік, присвячений поїданню зміятини.

Як з'ясувалося, їхнє полювання на кроликів виявилося гаянням часу. Ну, може, й не зовсім марнуванням, бо вони добряче повправлялися у спринтерському бігові. Та все одно їм не вдалося спіймати жодного з тих нечисленних кролів, що потрапили їм на очі.

— Між іншим, у деяких народів змія вважається за делікатес, — зазначає Ерні. — Щира правда.

— Еге ж, — відказує йому Керрі. — І зазвичай ті народи проштрикують носи та вуха кістками — для краси.

— Пригадую, я читала, що в кількох ресторанах на Мангеттені подають гримучих змій, — кажу я, знічев'я підтримуючи цю незвичну розмову.

Керрі мотає головою.

— В тих ресторанах, де мені доводилося бувати, нічого такого я не бачила. Але якщо вже ти нагадала про ресторани, то я багато б віддала за те, щоб попоїсти в таверні Ґрамерсі просто зараз.

Я не можу їй нічого заперечити, бо відчуваю те саме. З тією лише відмінністю, що я чимало віддала б за те, щоб поласувати великим та соковитим яловичим біфштексом.

— А як стосовно смаженої курки в ресторані біля нашого заміського будинку? — кажу я. — І взагалі, коли скінчиться оце жахіття, то я запрошу вас усіх пообідати в ресторан по повній програмі — від супу до горішків.

— А суфле? — питає Керрі.

— Ну аякже! Буде тобі й суфле! — відповідаю я, дивлячись на Марка та Ерні.

Звісно, я не очікувала від них вибуху нестримного ентузіазму, але побачити їхні насуплені пики я теж не сподівалася. Особливо в Ерні.

— Щось не так? — питаю я його.

— Ти сказала — коли скінчиться оце жахіття. А що, як воно ніколи не скінчиться?

— Неодмінно скінчиться, повір мені, манюній.

Але я бачу, що він не вірить. Натомість Ерні повертається до Марка.

— Ти мав рацію. Оте послання у пляшці було величезною дурістю. Ніхто його — і нас — не знайде.

Я була втрутилася в розмову, щоб знову взяти на себе роль «заспокійливої матері», як Марк зупиняє мене ледь помітним помахом руки. Він сам хоче владнати цю ситуацію.

— Ні, це не було дурістю, братане. Аж ніяк. Ти ж просто намагався допомогти всім нам, — каже він. — Це я був телепень, що кепкував з тебе.

Ерні посміхається як мала дитина, що знайшла під різдвяною ялинкою всі подарунки, про які мріяла. Я ж просто млію від щастя, дивлячись на Марка. Що ж сталося з моїм зіпсованим старшокласником, що полюбляв бавитися марихуаною? У нього навіть вигляд помінявся після двобою зі змією. Він наче став трохи вищим, а вираз обличчя — впевненим та мужнім.

Марк обертається до мене і переймає мій погляд.

— А коли мама поведе нас до ресторану, то я замовлю подвійний біфштекс! — каже він. — А ти як, малий, теж хочеш подвійний біфштекс?

— Авжеж, — відповідає Ерні.

— От і добре. Мамця має рацію, я це єством чую. Ми залишимо цей острів. І чекати нам лишилося недовго.

 

Розділ 87

— Не переймайся, — сказав Пітер, погладжуючи гладеньку щоку Бейлі. — Ти й оком не змигнеш, як я повернуся.

— Саме цього я й боюся, — відповіла вона. — Ти знайдеш свою родину, знову поєднаєшся з доктором Кетрін, а я і оком не встигну змигнути, як перетворюся на торішній сніг.

Пітер іще мало вивчив оцю приховану сторону зазвичай такої жорсткої та впевненої в собі Бейлі — емоційну вразливість та незахищеність. Він мусив зізнатися собі самому, що ця її риса була привабливою і навіть милою.

— Повір мені, хоч би що сталося під час моєї подорожі, я просто не зможу викинути тебе з голови, — заспокоїв він її.

Бейлі явно сподобалися ці слова. Вона взяла з таці пухкеньку полуницю і м'яко огорнула її своїми спокусливими губами. Відкусивши від неї шматочок, вона підморгнула Пітерові.

— Я вірю тобі, Пітере. Але чи правильно я роблю, що вірю тобі?

їхня ніч із шампанським і сексом була його ідеєю — щось на кшталт палкого прощання перед тим, як залишити Бейлі й податися на Багами. Він обрав готель «Апекс» у тихому центрі через дві причини, й обидві були суто географічними. По-перше, цей готель розміщувався неподалік Центральної станції метро, де він легко міг відірватися від набридливих папараці в тому випадку, якщо вони переслідуватимуть його пішки.

По-друге, готель «Апекс» розташовувався поблизу тунелю Мідтаун, крізь який відкривався найкоротший шлях до аеропорту імені Кеннеді. До вильоту на Багами лишалося менше двох годин.

— А до речі, — сказав Пітер, — я хотів би, щоб ти зробила мені одну послугу — звісно, якщо зможеш.

Із цими словами він перехилився через край двоспального ліжка і щось витяг зі своєї спортивної сумки, що стояла на підлозі. То був коробок служби кур'єрської доставки.

— Я не встиг відправити його увечері перед тим, як сюди приїхати. Ти не проти відправити його замість мене, коли я від'їду до аеропорту?

Бейлі поглянула на етикетку відправки. На ній була адреса готелю на Багамах, де Пітер мав намір зупинитися.

— Звісно, відправлю, — кивнула вона, трохи повагавшись.

Саме на таку реакцію й очікував Пітер.

— А чому ж ти не питаєш, що там усередині? — поцікавився він.

— Не хочу. Це не моє діло.

Пітер удавано розчарувався.

— І це мені каже майбутній юрист? А що, як усередині щось незаконне? Дуже рідко, але все ж ця компанія просвічує посилки рентгеном. Ти, сама того не бажаючи, можеш стати співучасницею злочину й назавжди позбудешся права займатися адвокатською діяльністю.

Бейлі потягнулася за ще однією полуницею, але цього разу згодувала її Пітерові.

— Що ж, доведеться мені ризикувати, — сказала вона.

І цю відповідь він теж очікував від неї. Бейлі дійсно йому довіряла.

Проковтнувши полуницю, він підморгнув Бейлі у відповідь. А потім зиркнув на свій платиновий «ролекс».

Час було від'їжджати до аеропорту, щоб потім братися за владнання невеличкої сімейної проблеми.

 

Розділ 88

Звісно, це не порівняти з прийомом, що його влаштували на честь прибуття «Бітлз» до аеропорту Кеннеді в середині

шістдесятих, але явка преси була приблизно такою самою, як і тоді. Відразу ж після полудня рейс 307 приземлився в міжнародному аеропорту імені сера Ліндена Піндлінґа на острові Нью-Провіденс Багамського архіпелагу.

«Турбуючись» про інших пасажирів, а насправді лише про те, щоб підсилити драматичний ефект, Пітер навмисне покинув літак останнім.

Із чорною спортивною сумкою через плече наблизився він до натовпу репортерів, що зібралися біля мотузкової загорожі на літовищі.

Ой, скільки людей — і все це через мою скромну персону?

Саме для цього Пітер і полетів комерційним рейсом. Бо йому потрібен був розголос. Йому потрібна була публічність. Звісно, преса може поставити під сумнів правильність його вчинку: кинути виклик Береговій охороні й розпочати власні пошуки. Але йому треба було, щоб преса не поставила під сумнів його мотив. Тому з бездоганною самовпевненістю, набутою під час численних судових виступів, Пітер зробив чітку і недвозначну заяву:

— Я не зможу ані секунди прожити з думкою про те, що не зробив геть усе можливе й неможливе, щоб допомогти знайти свою родину. Особливо враховуючи ту обставину, що я пілот з посвідченням.

Репортери без заперечень проковтнули сказане. І завжди проковтували, якщо інформацію їм подавали на ложечці — як-от зараз, наприклад. До того ж, день видався до біса спекотний. Просто нестерпно спекотний. І представникам преси кортіло якомога швидше оформити свої репортажі та вшитися з-під палючих променів сонця.

Пітер подякував репортерам і швидко пішов, залишивши їх фактично ні з чим. Пройшовши митну та еміграційну процедури, він покинув аеропорт через парадний вхід і став шукати таксі.

Рідкокристалічний екран поблизу тротуару показував температуру розпеченого повітря: 101 градус за Фаренгейтом. Біля екрана висів щит з рекламою лосьйону для засмаги. Реклама попереджала: «Не засмаліться!» А під цим написом красувалося зображення безпорадного опецькуватого чоловічка у плавках і зі шкірою як у вареного рака.

— Трохи незвична спека для мешканця Нью-Йорка, еге ж? — почувся чоловічий голос просто над лівим плечем Пітера.

Хто це? Місцевий мешканець? Іще один репортер?

Виявилося, що ні.

Обернувшись, Пітер буквально наштовхнувся очима на погляд Ендрю Татема. Він упізнав капітана Берегової охорони, бо бачив по телевізору його прес-конференцію в Маямі. А тепер він тут, на Багамах, і намагається бути на короткій нозі з Пітером. З якого б це дива?

— Містере Карлайл, я…

— Так, я упізнав, ви Ендрю Татем, — перервав його Пітер. — Приємно вас бачити. Як ся маєте?

— Чудово. А ви явно здивувалися, побачивши мене.

Пітер знизав плечима. Кривити душею не було сенсу.

— Так, я здивований. Хіба ж ви не казали мені, що залишаєтеся в Маямі попри те, що пошуково-рятувальна операція переміщається сюди, на Багами?

— Так, казав, і то дійсно був мій початковий план.

— А що ж змінилося?

— Не що, а хто. Змінилися ви, містере Карлайл.

 

Розділ 89

— Вас підвезти до готелю? — спитав Татем. — Мені буде приємно зробити вам послугу.

— Дякую, але я краще скористаюся таксі, — швидко відмовився Пітер. — На ньому й доберуся.

— Не завдавайте собі клопоту. До того ж це дасть нам змогу переговорити. їдьмо зі мною.

Пітер зміряв Татема поглядом. Капітан явно мав щось на думці й заперечень приймати не збирався.

— Гаразд, — здався Пітер. — Дякую, це дуже мило з вашого боку. Мені до готелю «Шератон Кейбл Біч».

Мить — і він уже сидів на передньому пасажирському сидінні чорного седану, який усім своїм виглядом безпомилково свідчив про те, що він є державною власністю.

— Вам не слід було приїжджати сюди, містере Карлайл, — почав Татем через кілька секунд по тому, як вони виїхали з аеропорту. Він явно не збирався тягти кота за хвіст і хутко перейшов до справи.

Машину він водив так само швидко. Його гоночна манера їзди різко контрастувала зі стислою та виваженою манерою говорити.

Пітер устигав тільки бачити, як пальми, що рядами росли при дорозі, зі свистом лишаються позаду. Цікаво, а чи є на Багамах обмеження швидкості? Чи цей бовдур просто намагається мене залякати?

Татем продовжив розмову, швидко переводячи погляд з Пітера на шосе і навпаки.

— Втім, я не проти вашої присутності тут, на Багамах, містере Карлайл. Просто я проти того, щоб ви намагалися влаштувати самостійну пошуково-рятувальну операцію.

Пітер потер щоку, наче і дійсно беручи до уваги думку Татема. Але насправді було не так. Те, що цей тип зустрів його в аеропорту, і справді його здивувало, але тільки не його «порада». Цілком зрозуміло, що Татем не хотів, аби Пітер виконував його ж роботу. Бо начальство не погладить його за це по голові, ясна річ.

— Ви боїтеся, що я заважатиму? — спитав Пітер.

— Якщо чесно, то так.

— Таж океан великий. Роботи вистачить усім.

— Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі.

— Так. Ви боїтеся, що моя присутність лише розпалить істерію преси. Ваша гадка мені зрозуміла.

Татем кивнув.

— Дуже важко керувати пошуково-рятувальною операцією і водночас мати справу з пресою.

— Так і не зв'язуйтеся з нею! — сказав Пітер.

— При всій до вас повазі, не думав я, що ви даватимете мені таку нереалістичну пораду. Хто-хто, а ви, як адвокат, маєте добре це розуміти.

— При всій до вас повазі, гадаю, насправді ви просто боїтеся, що я перший знайду свою родину.

Татем кинув на Пітера холодний суворий погляд.

— Запевняю вас, що справа не в цьому. Я не та людина.

— Але ж я тоді взагалі не розумію, в чім проблема! Я просто хочу їх знайти.

— Я теж. Це наша робота. Це те, чого нас навчали.

— Ага, зрозуміло, — мовив Пітер. — Ви хочете, щоб я залишив цю справу професіоналам?

— Так. Хоча можна було б сформулювати цю думку дещо інакше.

— Ви маєте на увазі тих професіоналів, котрі нещодавно заявили про згортання пошукової операції?

Це взяло Татема за живе, і він наїжачився.

— Ви не гірше за мене знаєте, що координати яхти… Однак Пітер ураз перервав його. Доброго потрошку.

— Слухайте, я робитиму те, для чого я сюди прибув, — жорстко відказав він. — І якщо ви цього не тямите або воно вам не подобається, то мені начхати.

В авті запала тиша, і Пітер насолоджувався кожною її секундою. Наскільки він зрозумів, подальша розмова втратила будь-який сенс. І Татему не залишалося більше нічого, як довезти його до готелю та висадити.

— Нагадую, що мені до «Шератон Кейбл Біч», — сказав Пітер. — Ви знаєте, де це?

— Так, — крізь зуби відповів Татем.

Вони вже від'їхали миль зо п'ять від аеропорту і якраз на великій швидкості вписувалися в поворот, який близько підступав до берегової лінії.

— Під'їжджаємо?

— Готель за милю звідси, праворуч, — відповів Татем.

В автівці знову запала тиша. Невдовзі перед ними показався бежево-коричневий рекламний щит готелю, і Пітер полегшено зітхнув. За щитом виднілися парадні двері. Готель оточував парк із буйною тропічною рослинністю, а за ним було видно разюче красивий пляж із білим піском. Легенький вітерець колихав гілки казуарин.

Але Татем не став гальмувати. Навпаки, лише додав газу, ледь не до упору натиснувши на акселератор.

І авто кулею проскочило повз готель.

 

Розділ 90

Уже вп'яте Пітер питав — ні, настійно вимагав, щоб Татем пояснив, куди він його везе.

І вже вп'яте Татем проігнорував його запитання, поводячись так, наче Карлайла взагалі в машині не було. Та й далі ігнорував, аж поки вони не проїхали крізь високу ковану браму посольства Сполучених Штатів у центрі міста Нассау.

— Ідіть за мною, — сказав Татем, зупинивши авто біля входу. То було не прохання, а наказ.

І Пітер увійшов слідком за Татемом до посольства, і вони рушили довгим вузьким коридором. Якщо у приміщенні й був кондиціонер, то він усе одно не працював. Усередині було парко як у сауні. Під стелею висіли вентилятори, які виконували важливу функцію: рівномірно розподіляли сперте задушливе повітря.

Коло останніх дверей у кінці коридору Татем зупинився. — Проходьте, — сказав він, відступивши вбік.

Пітер уставився на зачинені двері; по його скронях текли крапельки поту. Цей Татем виявився крутішим, аніж можна було припустити, слухаючи його голос по телефону.

— А ви зі мною не йдете? — спитав Пітер.

— Ні. Це поза моєю юрисдикцією, як прийнято говорити. Я почекаю на вас тут.

Татем відвернувся і пішов, залишивши Пітера на самоті з тривожною думкою: що тут, у біса, відбувається?

З-поза якихось дверей у коридорі чулося радіо та приглушені звуки пісні Боба Марлі «Дозволь тебе кохати». Але доречнішою в цей момент була б пісня групи «Енімелз» «Треба звідси вшиватися».

Табличка «Вихід», що виднілася в кінці коридору біля сходів, буквально спокушала Пітера до втечі.

Але цієї миті двері перед ним несподівано відчинилися.

— Привіт, Пітере, — сказала жінка.

Вони опинилися лицем до лиця, і то був іще один сьогоднішній сюрприз. І сюрприз цей був просто приголомшливий. Ба більше — вкрай неприємний та небезпечний.

Востаннє Пітер зустрічався з агентом Елен Пірс у кімнаті суду, де вона кидала на нього гострі як кинджали погляди своїх, безперечно, прекрасних карих очей. Два роки свого життя присвятила вона розслідуванню злодіянь одного бруклінського кримінального авторитета, який тримав мережу наркоторгівлі з оборотом у сотню мільйонів зелених. І їй удалося таки взяти його за сраку. А Карлайлу знадобилося лише два тижні, щоб той лиходій вийшов на волю.

Коли суд присяжних виніс вирок «не винуватий», Елен Пірс не втрималася і заволала на всю судову залу: «От блядь!» Ця, мовити б, емоційна ремарка навіть викликала у Пітера легку посмішку.

Тож що робить тепер тут міс Пірс? Чому ж це їй раптом захотілося з ним поговорити? І про що?

Втім, він здогадувався, про що саме.

— Тільки не кажіть мені, — почав Пітер, підіймаючи угору руки, — що теж хочете мене відговорити від пошуків моєї родини.

Пірс осміхнулася. На ній була біла футболка, охайно заправлена у лляні коричневі шорти. Це що - така тропічна форма в агентів Антинаркотичного бюро?

— Звісно, ні, — відповіла вона. — Навпаки, я вважаю, що це дуже добре, що ви хочете їх. розшукати самотужки. — Агент кивнула Пітеру, щоб той сідав за невеличкий столик поруч із нею. — І перед тим як ви візьметеся до пошуків, я хочу, щоб ви дещо знали. Я тут для того, щоб допомогти вам, Пітере.

 

Розділ 91

Джейк Дан — перевізник наркотиків? Дядько Джейк є зловмисником? Невже це правда?!

Ці слова прозвучали як маячня з вуст Елен Пірс і видалися ще більшим божевіллям, коли Пітер подумки їх повторив. Він навіть на мить не міг таке уявити. І це був не жарт. Так, від Антинаркотичного бюро багато чого можна чекати, але влаштування комедій не було одним із чільних методів його роботи. Вірніше, це взагалі не було методом їхньої праці.

— Вже понад рік ми стежимо за Джейком Даном, — сказала агент Пірс, склавши на столі свої тендітні руки. — Його не раз помічали в компанії з одним відомим контрабандистом, і маршрути його подорожей виглядають, щонайменше, вкрай підозріло. На жаль, окрім цього ми не змогли нічого довести. Бракує прямих доказів, щоб віддати його під суд.

— Навіть якщо ваші підозри про Джейка і є правдивими, то який стосунок це має до зникнення моєї сім'ї? — запитав Пітер. — Вони ж потрапили в шторм.

— Так, дійсно, — сказала агент Пірс. — Але ми не знаємо достеменно, чи саме шторм призвів до того, що яхта затонула. Залишається ще один варіант — що Джейк під час цієї подорожі грав подвійну гру: виступав у ролі капітана й водночас мав прийняти нову партію наркотиків.

— Нову партію наркотиків? Де? — спитав Пітер. Тепер агент Пірс і справді викликала у нього чималий інтерес. Його дедалі більше інтригував напрямок їхньої розмови.

— В тім-то й річ. Такі оборудки роблять зазвичай у відкритому морі, коли є лише два кораблі, а довкола — ані душі. Саме це, вочевидь, і планував Джейк Дан, але трапилось якесь ускладнення — сварка через гроші абощо. Боюся, що ваша родина стала жертвою кримінальних розборок. Втім, це лише робоча версія.

— Але ж є пляшка з посланням, що вони живі, — сказав Пітер. — Принаймні, я сподіваюся, що вони й досі живі.

— Я молю Бога, щоб так воно й було, містере Карлайл. І я сподіваюся, що так і буде, — запевнила агент Пірс. — А переконавшись колись у залі судових засідань у вашій рішучості, я навіть ризикну побитися об заклад, що ви знайдете свою родину першим. I саме тому я хочу дати вам оце.

З такими словами Елен Пірс поклала на стіл плаский чорний мобільний телефон. Таких Пітер іще не бачив, хоча був упевнений, що йому добре відомі всі існуючі мобільники. Він узяв його в руки і витріщився так, наче цей телефон щойно з неба впав.

— Ото ж бо, у мене була така сама реакція, коли я вперше його побачила, — сказала Елен. — Дайте-но я покажу вам, як ним користуватися. Простий як калькулятор. Навіть не потрібно бути технарем.

Із цими словами вона взяла телефон у Пітера і розкрила його, наче пласку пудреницю. На одному боці містилася клавіатура, а на другому — щось на кшталт сонячної батареї.

— Це супутниковий телефон? — спитав Пітер.

Елен кивнула.

— Найкращий з тих, що можна придбати за бюджетні кошти. Водонепроникний, ударостійкий, з вуглецевою нано-трубковою батарейкою, здатною забезпечити сто годин

роботи на одній зарядці. З нього можна зателефонувати будь-коли з будь-якого місця на планеті. Надійний сигнал, до того ж повністю зашифрований. Ніхто не підслухає.

— Клас! — прокоментував Пітер. — Однак навіщо він мені?

— Тому що, хай би де ви були, мені потрібно, щоб ви зв'язалися зі мною в ту ж мить, коли знайдете Джейка та свою родину. Я мушу про це дізнатися раніше від преси і, якщо можливо, раніше за Берегову охорону.

— Я зрозумів вас, агенте. Але ж навіщо все це?

— Якщо є люди, які бажають смерті Джейка, то резонно припустити, що вони й досі мають таке бажання. Саме тому ми і хочемо першими добратися до нього, щоб захистити його, а найважливіше — вашу родину. Не забувайте, що він є перевізником наркотиків, а це вже саме по собі небезпечно.

Пітер отетеріло закліпав очима.

— Так дивно, — нарешті мовив він. — Ну, дивно, що ви мені допомагаєте. Ви ж мені явно не симпатизуєте.

— Так, не симпатизую. Але, попри це, у вас своя робота, а у нас — своя, — з посмішкою відповіла Пірс. — А тепер зробіть мені послугу, добре? Ідіть і відшукайте вашу родину.

 

Розділ 92

Якось уночі, коли я працювала ординатором у «Клівленд клінік», мені випала одна-єдина година за всю цілодобову зміну, коли можна було подрімати. То виявився мій єдиний шанс перепочити, бо я була буквально виснажена.

Проте сон чомусь не йшов. Таке трапляється, коли людина аж надто зморена. Тому я увімкнула старий телик «Соні Трінітрон» у лікарській кімнаті відпочинку і почала дивитися документальний фільм про відомого фотографа Анселя Адамса. Чи про Франкліна Б. Вея? Точно не пам'ятаю. Але мені добре запам'яталася фраза, що характеризує ту годину дня, коли світло сонця є начебто найідеальнішим для зйомки. «Чарівна година» — ось як це називалося. Чарівна година.

І тепер, коли я сиджу собі на березі, споглядаючи океан і сонце, яке ніжно торкається обрію, я прекрасно розумію, про що тоді йшлося у тому фільмі. Бо це дійсно прекрасна і незабутня година.

Втім, для мене вона сповнена певної іронії. Вдома, у Нью-Йорку, я майже ніколи не бачила, як сідає сонце. Господи, та я навіть надворі ледь чи колись бувала! Більшість свого часу я проводила у стерильній кімнаті без вікон, а все, що бачила, — це монітори приладів забезпечення серцевої діяльності й живе, реальне серце переді мною на столі.

Одначе я ні про що не шкодую. Я ніколи не забувала про те добро, яке я робила людям. Хоча, повторюю, в усьому цьому є певна іронія. Треба було статись оцій трагедії, щоб я змогла, нарешті, помилуватися таким простим явищем, як захід сонця.

— Агов, мамо, — каже Ерні, підбігаючи до мене. Він стає боком, демонструючи свій профіль. При цьому видно, що він трохи, майже непомітно, втягнув живіт.

— Як ти гадаєш, я сильно схуд? — питає він.

І дійсно, мій пухкенький синочок став не таким пухкеньким, як був на початку мандрівки. Він скинув десь фунтів сім-вісім, і це й справді видно. Ясна річ, що дома йому б навряд чи вдалося це зробити.

Я дивлюсь на його обличчя, яке аж сяє гордощами за своє неабияке досягнення. А потім переводжу погляд на живіт Ерні. І вже було почала висловлювати своє захоплення фактом його схуднення. Та в цей момент мої очі ледь на лоба не вилізли.

Нарівні пупка мого сина з-за його фігури повільно показується вітрильний човен!

— Що сталося, мамо? Щось не так? — питає Ерні та з жахом позирає на свій живіт.

— Усе гаразд! — майже вигукую я. — Все просто прекрасно.

І навіть краще. Це просто фантастика! Дійсно - чарівна година!

 

Розділ 93

Від хвилювання я ледь не втратила здатність говорити. Слова даються мені з неабиякими труднощами.

— Ерні, а де твої брат і сестра?

— Ягоди збирають. А що?

— А ось що! — відповідаю я, показуючи на горизонт. — Ось поглянь, що там таке.

Ерні обертається і помічає те, що бачу і я: великий вітрильник, який пропливає так близько, що можна розрізнити форму вітрил. Нам уже кілька разів доводилося бачити судна, але вони були надто далеко, щоб нас помітити, і виглядали вони маленькими цятками. Але цей вітрильник був досить близько й на цятку аж ніяк не скидався.

У нас з'явився шанс. Справжній шанс!

— Мерщій! — кричу я. — Швидко біжи і знайди Марка та Керрі! Треба розпалити багаття! Ерні, біжи!

Ерні кидається геть, а я силкуюся підвестися. Якби я могла, то стрибала б і вимахувала руками, робила б усе що завгодно, аби тільки привернути увагу. Господи, вчини так, Щоб на палубі з'явився хтось із біноклем! Дивіться сюди! Я ж вас бачу, то й ви мусите мене бачити!

— Ні фіга собі! — горлає Марк, вискакуючи з заростів на берег, а Керрі біжить слідком за ним. Вони обігнали Ерні, який мчить трохи позаду.

— Ось бачите, бачите! А що я казав! — вигукує малий.

— Усе клас, але треба зробити так, щоб і вони нас побачили! — кричить Марк і прямує до приготованого заздалегідь вогнища.

Він хапає наш імпровізований сірник — палицю з прив'язаним до неї клаптем ковдри — і змочує його спиртом для розтирання з аптечки. Коли «сірник» займається, Марк щодуху мчить до трьох куп із листя та сухих гілок, і в цей момент він схожий на бігуна, що несе олімпійський вогонь.

— Поїхали! — вигукує він і підпалює ворохи.

Вони спалахують миттєво, і жовтогаряче полум'я прекрасно гармоніює з кольором небокраю, за який сідає сонце.

А коли останній сонячний промінь зникає, все, що ми можемо, — це стояти на березі й поглядати то на багаття, то на корабель, наче намагаючись з'єднати їх невидимою ниттю.

— Ну, давай! — благає Марк. — Вони не можуть нас не помітити!

Це мусить бути наша нагода. По-іншому просто бути не може. Ми заслужили її. І тому ми чекаємо, що нас обов'язково помітять; а вогнища тим часом гудять, викладені рівностороннім трикутником. Навіть я, перебуваючи від них за п'ятдесят футів, відчуваю їхній жар. І щосекунди чекаю, що з вітрильника надійде сигнал. Спалах світла, промінь прожектора — щось неодмінно надійде.

Я дивлюся на дітей і бачу, що вони відчувають те саме, що і я, — надію. Але п'ять хвилин перетворюються на сорок, з вітрильника — жодного сигналу, і ця надія починає згасати. Повільно. Болісно. Наші багаття теж згасають. На берег спускається морок. У прямому й переносному сенсі. Мені хочеться плакати. Та я не плачу. Не маю права. Заради дітей. І заради себе самої. Але ж Господи, як це жорстоко!

— Нічого, невдовзі з'явиться ще один корабель, ось побачите, — заспокійливо кажу я, намагаючись підтримати настрій.

Діти чудово розуміють мій намір. Одначе замість докоряти мені, як це часто бувало раніше, вони зі мною солідаризуються. Схоже, вони раптом збагнули, що, хоча наша надія і зазнала сьогодні фіаско, все ж таки це краще, аніж не мати ніяких сподівань загалом.

Як це дивно: чим більше життя нас випробовує, тим дужчими ми стаємо.

 

Розділ 94

Сидячи за самітним віддаленим столиком в «Біллі Роза», найзадрипанішому із задрипаних барів на околиці Нассау, Деву знов поглянув на свій годинник — коштовний «ґласгютте навігатор». До подорожі на Багами він удався з однієї-єдиної причини: підстрахуватися. Якщо Карлайлу знадобиться допомога, то він буде поруч і втрутиться в перебіг подій. Але Деву таки сподівався, що до цього не дійде. Він знав, що їм не можна допустити ані найменшого проколу. Все мало йти за планом — гладесенько та чітко. Як годинник.

Утім Карлайл уже півгодини як запізнювався. А вони мали зараз сидіти і востаннє обговорювати план дій: як і коли він має здійснити вбивство. Що ж там, у біса, його затримує, га?

— Не що, а хто, — пояснив Пітер, нарешті з'явившись

кількома хвилинами пізніше.

Перегодом він оповів про свою розмову з агентом Елен Пірс. Ця нахабна вискочка виявилася на диво простакуватою, та ще й із претензією на інтуїцію та проникливість. Вона все звалила на Джейка Дана.

— Цікавий поворот подій, еге ж? — сказав Пітер і навмисне капосно захихотів. А потім нахилився до Деву, стишуючи голос до шепоту. — На якусь мить я майже повірив цій сучці.

Деву замислено потер свою квадратну щелепу, ще не вирішивши, як бути.

— А що тебе насторожило?

Пітер поліз у кишеню.

— Оце, — сказав він. — Вона дала мені оце, щоб я зателефонував їй тієї ж миті, коли знайду Кетрін та її вилупків.

Уважно глянувши на супутниковий телефон, Деву знавецьки кивнув. Він був професіоналом своєї справи і метикував з воістину космічною швидкістю.

— Усередині — стежовий пристрій.

— Саме так.

— А ти певен, Пітере, що не перебільшуєш? Що все це не є лише твоїми страхами?

— Та ні. Ця сучка і справді щось підозрює. Не знаю, що і як, але підозрює.

Тепер до кишені поліз Деву. І видобув звідти швейцарський армійський ножик, класичний, червоного кольору.

— Ану дай мені телефон, — сказав він.

— Що ти хочеш зробити? — спитав Пітер.

— Просто дай мені телефон — і все.

Пітер подав йому через стіл телефон.

— Дивись не зламай. Вона не мусить знати, що я його зіпсував.

Деву не став користуватися розкладними ножицями та викруткою фірми «Філіпс», які містилися в цьому багатофункціональному ножику, а відразу ж витягнув лезо і загнав його в паз телефону. І легким порухом кисті розкрив його, наче устрицю.

— Повір мені, — сказав він. — Якщо твоя подружка-агент і дійсно щось запідозрила, то зіпсуття телефону буде найменшою з наших проблем.

 

Розділ 95

Територія довкола бару «Біллі Роза» явно не викликала бажання зайти до нього і перекусити. А точніше, вона взагалі відбивала усіляку охоту туди заходити, подумала Елен. Ліворуч від бару вивищувався покорчений скелет якоїсь згорілої комори, праворуч — звалище старих іржавих авт. Решта безлюдної піщаної території була поцяткована чахлим хвойником та кущиками вицвілої трави. Коротше, це явно було не місце для зйомок рекламної туристичної брошури про Багамські острови.

Однак Елен все одно зупинилася. Перше, що вона зробила, — це поставила свою взяту напрокат «Хонду Акорд» посеред іржавих авт на звалищі, та ще й капот підняла — щоб не відрізнятися. По-друге, вона сховалася за хвойником ярдів за сімдесят від входу в бар. А по-третє, Елен стала чекати.

Попри той очевидний факт, що сонце хилилося за обрій, спека все одно лишалася вбивчою. Краплини поту виступали з кожної пори її тіла, і невдовзі її одіж змокла до рубчика. Навіть ремінець потужного бінокля на її шиї, і той просякнув потом.

Цікаво, чому з усіх закладів, де можна пропустити чарчину, ти вибрав саме цей, Пітере?

Елен чекала далі, час від часу глипаючи на приймач у руці, який отримував сигнал з телефону, що вона його дала Карлайлові. На приймачевому дисплеї розміром не більше кредитної картки яскраво висвітлювалася тривимірна топографічна карта району, на якій червона цятка вказувала, що Пітер перебував усередині бару «Біллі Роза».

Елен осміхнулася. Вона перетворила живого адвоката на ходячий пристрій Аоджек. От і чудово. Тепер їй не доведеться цілодобово плентатися за ним як хвіст. А робити це лише тоді, коли дійсно треба. Як, наприклад, зараз.

Уставившись на вхід до бару, Елен пильним поглядом вивчила з десяток авт, припаркованих біля входу. Деякі з них лише трохи відрізнялися в кращий бік від металобрухту на звалищі, решта являли собою або малолітражки, або джипи. Проте один автомобіль скраю привернув її увагу. Він наче щойно з'їхав з вітрини престижного автосалону.

І дійсно, ця штука чітко вирізняється серед інших.

То був «мерседес CL600» купе. Елен не була поведена на автомобілях, але за кілька років розслідувань діяльності наркоторговців вона встигла дещо дізнатися про дорогі авта. Коли йшлося про «феррарі», «порше» та «мерседеси», вона запросто могла б підробляти репортером у автожурналі «Авто і водій».

Зі п'ятисотсильним движком, який гучно вихваляли рекламні проспекти, та ціною, що пурхала в районі ста п'ятдесяти штук баксів, «мерседес CL600» вирізнявся скрізь, хоч би де його паркували. І тому коло бару він був таким помітним, наче його розфарбували у червоний колір з білими цятками.

І чим більше Елен дивилася на нього, тим настійніше інтуїція підказувала їй, що цей «мерседес» мав якийсь стосунок до Пітера Карлайла. А через кілька хвилин виявилося, що інтуїція її не підвела.

Карлайл вийшов з бару. Він був не сам.

Елен швидко припала до бінокля. З Карлайлом був якийсь чоловік приблизно його статури, але, можливо, трохи молодший. Він мав на собі лляні шорти, шовкову блакитну сорочку й темні дзеркальні окуляри. Його загальний вигляд був так само зловісним та огидним, як і в Карлайла.

Ці двоє трохи побазікали й розійшлися в різні боки, не потиснувши рук і навіть, здається, не кивнувши один одному на прощання.

Карлайл підійшов до «тойоти Короли». Загадковий чоловік усівся за кермо крутого «мерседесу». Що ти замислив, Пітере? Хто твій новий приятель? Може, мені слід про нього дізнатися докладніше? Це можна зробити лише в один спосіб.

 

Розділ 96

Хутко в машину!

Елен рвонула до своєї «хонди» і з розмаху захряснула багажник. Ускочивши за кермо, вона міцно стиснула в руці ключ запалення і повернула його, вмикаючи двигун. Тієї ж миті кволенький двигун невдоволено завищав.

Що не кажи, а ситуація явно програшна! Чи зможе вона бодай наздогнати той «мерседес», уже не кажучи про те, щоб за ним стежити?

В одному Елен була на сто відсотків певною: вона спробує це зробити.

Загадковий незнайомець якраз і був тією потрібною їй зачіпкою. В цьому вона не сумнівалася. Той тип виглядав явно некошерно. Тому конче треба його наздогнати. А до Карлайла вона повернеться пізніше, бо це тепер не є проблемою — завдяки стежовому пристрою.

А справжня проблема щодуху мчала попереду по ґрунтовій дорозі. Той «мерседес» уже був як цятка на горизонті. Ще трохи — і він зовсім загубиться.

Але схоже, що ні. Елен закліпала очима від здивування. Цятка почала наближатись і збільшуватися в розмірах. Загадковий незнайомець, очевидно, не поспішав і просто насолоджувався поїздкою.

«А може, ґрунтовка надто погана і він просто береже підвіску авта від пошкодження?» — подумала вона.

Карлайл поїхав у тому напрямку, звідки прибула Елен. А загадковий незнайомець рухався у протилежний бік, наче щезаючи у безвісті. Дорога була ґрунтова, вибоїста і звивиста. Довкола не було видно ані будинку. Ні тобі дороговказу, ані рекламного щита. Якщо бар «Біллі Роза» був відлюдне-ним, то цей район, либонь, на карті взагалі не позначено. Ніби його й не існувало.

Зненацька Елен довелося зробити те, чого вона очікувала найменше: різко натиснути на гальма. Вона підібралася надто близько до «мерседеса» і мала трохи відстати, щоб не викликати підозри.

Куди ви їдете, загадковий незнайомцю? Але відповіді не було. Принаймні поки що.

Одна миля зміняла іншу, і Елен не відривала очей від багажника «мерседеса». Але її думки, не такі зосереджені, як погляд, почали повільно дрейфувати. Раптом звідкись із минулого почувся голос. То був голос її діда, і він пролунав так чітко, наче старий сидів поруч на пасажирському сидінні і низьким хрипким стакато промовляв один зі своїх найулюбленіших виразів: краще чорт, якого ти знаєш, аніж дідько, якого не знаєш.

Тоді, бувши ще маленькою дівчинкою, Елен ніяк до кінця не могла второпати, що той вислів означав. Але зараз цей час настав.

Вона поглянула через кермо на спідометр. Загадковий незнайомець плентався зі швидкістю не більше ніж тридцять миль на годину. Хоч би куди він їхав, але він явно не поспішав.

Аж раптом за мить усе змінилося. «Мерседес» рвонув з місця як ракета, враз задіявши всі свої п'ятсот кінських сил. І не встигла Елен натиснути на акселератор, як незнайомець зник за хмарою здійнятої пилюки.

Чорт!

Елен намацала ногою акселератор, але то була, мабуть, даремна справа. Які там перегони з таким потужним рисаком!

Загадковий чоловік щез. Його не було видно. Агентці Пірс узагалі нічого не було видно. Навіть кулі, яка летіла простісінько їй у голову.

 

Розділ 97

Один дюйм. А може, два. Отак близько підібралася Елен до смерті, прямуючи ґрунтовою дорогою на закапелках Багамських островів.

Куля розтрощила вітрове скло, просвистівши біля правого вуха Пірс разом із друзками скла. Жінка навіть не встигла второпати, що сталося. І раптом… Прокляття!

Якраз попереду посеред шляху стояв загадковий незнайомець і цілився в неї з «беретти» калібру 9 мм. Коли він вистрілив знову, Елен кинулася на сидіння, натиснувши ногою на гальма. Бац! Авто зупинилось, а її голова тріснулася в передню панель.

На якусь мить Елен занишкла на сидінні, чекаючи на другий постріл. Утім, пострілу вона не почула. А натомість почула дещо гірше — кроки. Незнайомець наближався до неї.

Мій пістоль! Де ж мій пістоль?!

Елен простягла руку до правої ноги й намацала шорстку поверхню поношеної кобури. Але пістоля в ній не було. Вона ніколи її не застібала, от він і випав!

Кроки стихли. Елен нажахано вигнулася й визирнула у вікно з пасажирського боку. Ось він! Просто біля неї! Його постать застувала сонце, наче сталося якесь катастрофічне затемнення. Він підніс руку і звів затвор. У його очах не промайнуло ані іскорки жалю. Цьому типові явно раніше вже не раз доводилося вбивати.

І наразі він збирався зробити те саме.

Ні!!!

Елен швидко увімкнула задній хід і, переставивши ногу з гальма на акселератор, різко його натиснула. І в цей момент постріл розніс на друзки вікно з пасажирського боку.

Мене вбито? Чи тяжко поранено? Ні. Він не влучив!

Швидко здаючи назад, Елен ховалася за панеллю. Однією рукою вона стискала кермо, намагаючись тримати авто рівно, а другою похапцем мацала навмання під сидінням.

Знайшла!

Огорнувши пальцями руків'я, Елен витягла пістоль. Іще ніколи відчуття холодної сталі в руці не було таким приємним.

Крутнувши кермо, вона різко розвернула авто на сто вісімдесят градусів, здіймаючи хмару куряви. Ти мені хмару - і я тобі хмару. Тепер моя черга, сучий сину.

 

Розділ 98

Ґрунтовка вже була не дорогою, а чимось більше подібним до канзаського торнадо.

Під прикриттям здійнятої пилюки Елен знову круто розвернулася, промчала ярдів зо сто й на кілька секунд зупинилась — якраз достатньою мірою, щоб підвестися і розчистити залишки розбитого вітрового скла. Коли скляні друзки розсипалися по капоту, вона зняла із запобіжника свій пістоль. І натиснула на газ!

Маленька синя «хонда» ревнула двигуном і рвонула вперед — тридцять, сорок, п'ятдесят миль на годину. Коли ж вона нарешті вискочила з хмари пилу, її швидкість уже сягала більше вісімдесяти!

Ти й досі тут, загадковий незнайомцю? Ти на мене чекаєш? Що ж, ось тобі від мене маленький сюрприз. Зараз я тебе встрелю, а не ти мене!

Забачивши його, Елен негайно відкрила вогонь. Незнайомець і досі стояв прямо посеред дороги — там, де вона його залишила. Тільки цього разу з однією суттєвою відмінністю: його пістоля ніде не було видно.

Це тип стояв собі, не думаючи відстрілюватися. Може, він псих? Йому що, жити набридло? От і прекрасно! Якщо він хоче смерті, то матиме її.

Елен була прекрасним стрільцем, але їй ніколи не доводилося вправлятися в стрільбі з авта, що мчить на шаленій швидкості вибоїстою дорогою. Та після третього промаху її мозок здійснив необхідні коригування траєкторії пострілу. Вчетверте вона вже не схибить.

Аж раптом Елен помітила, як загадковий незнайомець витяг свою «беретту», яку ховав за ногою.

 

Розділ 99

Деву різко викинув уперед руку, зафіксував лікоть — і зробив лишень один постріл. Єї Прямо в точку!

Праве переднє колесо з гуркотом вибухнуло, шматки гуми залопотіли у повітрі, і гидотний синій автомобільчик безладно завихляв. Решта ж відбувалася у суворій відповідності до законів фізики. Він побачив, що Елен намагається загальмувати. Але то вже марно. Надто пізно, дорогенька. Тобі гаплик. Просто ти цього ще не збагнула.

Ліві колеса машини відірвалися від землі. Ще за мить — усі чотири. «Хонда» злетіла у повітря, двічі перевернулася — із глухим хряскотом гепнулася на дорогу, а її дах перетворився на зигзаг сплющеного металу. Зашипів двигун, а крізь решітку радіатора повалив густий чорний дим.

Поки осідала пилюка, Деву стояв з пістолетом у руці, чекаючи, чи не буде всередині авта якихось ознак життя. І він побачив, як з водійського боку автомобіля показалася скривавлена рука. Вхопившись за виступ на дорозі, жінка намагалася витягти себе з-під уламків.

Ти диви яка живуча! Та недовго їй лишилося жити. Деву рушив уперед. Спочатку кроком, потім — підтюпцем. Час було прикінчити її, навіть якщо ця пані — агент Антинаркотичного бюро.

Він мусив це зробити. Вона була як п'яте колесо до воза, як муха в сметані, вона являла собою фактор ризику, а він не міг дозволити собі ризикувати. Поки ця сука житиме, вона обов'язково намагатиметься накопати щось на Пітера Карлайла, і не виключено, що одного дня таки накопає.

І в цей момент він закляк як укопаний.

По ґрунтовій дорозі до них швидко наближався якийсь автомобіль. Тільки чиєїсь компанії йому тут бракувало! Свідка, а може, і свідків!

Але трохи часу Деву ще мав. Він знову перевів погляд на агента Елен Пірс і вже хотів був підбігти та прикінчити її, як…

От чорт!

Агент витягнула з перевернутого авта свою другу руку. І в цій другій руці тримала пістоль. Повільно і незграбно вона прицілилась.

Пора вшиватись. Деву кинувся до свого «мерседеса», вскочив за кермо і рвонув з місця, вильнувши задком. Зиркнувши у дзеркало заднього огляду, він побачив, як тремтяча і скривавлена Елен Пірс, агент Антинаркотичного бюро, важко підводиться на ноги й дивиться йому вслід. Нічого, крихітко, пізніше поквитаємося.

 

Розділ 100

Капітан Ендрю Татем ускочив у кімнату невідкладної допомоги шпиталю «Марґарет» у Нассау, і його негайно провели до сусідньої приймальної палати. Це був один з нечисленних привілеїв, який йому давала уніформа та офіцерський чин. Добре, що є люди, готові все кинути і примчати на допомогу.

У повідомленні, що він його отримав зі штабу Багамської асоціації пошуково-рятувальних операцій, ішлося лише про те, що Елен Пірс потрапила до шпиталю. Чому — він не знав. Навіть не знав, чи то її було поранено, чи когось іншого.

Ця невелика таємниця розкрилася тієї ж миті, коли Ендрю Татем побачив Елен у ліжку. То дійсно була вона, і була вона тут як пацієнтка. З саднами, синцями і вся забинтована з ніг до голови.

— О Господи, що трапилося? — спитав він.

— Невеличка поломка авта, — відповіла Елен, демонструючи, що її почуття гумору в цьому інциденті не постраждало. — Якщо точніше, то лопнуло колесо.

І вона розповіла йому про свою перестрілку з озброєним загадковим незнайомцем із бару «Біллі Роза». Елен не сумнівалася, що Карлайл заздалегідь домовився з ним там зустрітися. Чому — вона достеменно не знала, але певні підозри в неї були, і до того ж недобрі.

Такі самі підозри мав і Татем.

— Ми не можемо дозволити йому вилетіти звідси завтра вранці, — сказав він. — Мусимо взагалі позбавити його можливості скористатися літаком.

— Знаєш, я теж лежала й думала про те, як нам це зробити. Тобто — на законних підставах.

Татем підкотив очі.

— Тебе сьогодні ледь не вбили. І для того, щоб виграти час, ми маємо вигадати щось таке, що залишить Карлайла на цьому острові. Твоя контора має поставитися до цього з розумінням. Хіба ж ні?

Елен кинула на нього знічений винуватий погляд.

— Щось не так? — спитав Татем. — Може, я чогось не знаю?

Елен зиркнула йому за спину, щоб пересвідчитися, що вони у палаті самі. Медсестра була в коридорі і явно поза межами чутності. До того ж її голос у цій ситуації в розрахунок не брався.

— Бачиш, у чому справа… Офіційно мене тут немає, — пояснила Елен.

— Не розумію.

— Скажу так: мій шеф у Нью-Йорку не поділяє мого занепокоєння Пітером Карлайлом. Я приїхала сюди типу відпочивати.

Татем знову підкотив очі, збагнувши, про що йдеться.

— А тепер давай напрямки: ти зв'язалася зі мною за власною ініціативою? І прилетіла сюди сама, без будь-якого дозволу?

— Еге ж. Навмання.

— Я не люблю, коли щось робиться навмання. Господи, так он навіщо ти попрохала мене, щоб я виступив у ролі таксиста!

— Вибач, — мовила Елен. — Я тобі компенсую моральні збитки. Ще не знаю як, але компенсую.

— Звісно, що компенсуєш. Я про це потурбуюся, — відповів Татем і не зміг стримати посмішки. Хоч там як, та все ж агент Елен Пірс проявила ініціативу й хоробрість. І йому це сподобалося. Так, вона була з тих людей, що завдають клопоту, але то був клопіт, у якому він почувався як риба у воді. До того ж Елен Пірс була дуже привабливою, навіть коли лежала тут, у ліжку, вся в бинтах.

— Проблема ось у чому, — вела далі вона. — Якщо Карлайл якимось чином рознюхає, де його сім'я, то єдиний спосіб позбавити його можливості скористатися літаком — це заарештувати його. А для цього нам потрібні якісь докази.

— Яких ми, звісно, не маємо. Чи маємо?

— Поки що ні. — Елен на мить замислилася. — Слухай, а як стосовно того обгорілого жилета, що знайшли твої хлопці? Наскільки швидко можна перевірити його на сліди вибухівки?

— Коли як. А ти що, збираєшся ввести когось у курс справи? Агентів ФБР?

Елен похитала головою.

— Не знаю, — сказав Татем. — До обов'язків Берегової охорони безпосередньо не входять функції розслідування, але маю одного досить надійного знайомого, що працює у лабораторії в Маямі. Гадаю, годин за вісімнадцять ми зможемо отримати результат. Максимум — за добу.

— Думаю, нам цього вистачить.

— А що ми робитимемо тим часом? — спитав Татем.

— Дуже просту річ: молитимемося, щоб твої хлопці знайшли родину Данів швидше, аніж цей вилупок Карлайл.

 

Розділ 101

Наступного ранку в готелі Пітер почув чотири магічні слова. О дев'ятій п'ятнадцять задзвонив телефон.

— Вам надійшла термінова посилка, — сказала реєстраторка. Ось тепер він мав усе, що потрібно.

Найняти приватний літак не було проблемою. Вибір у нього був широкий. Наче добрі самаритяни, близько дюжини авіаційних орендних підприємств надавали йому свої послуги майже задарма. Справжньою причиною такої нечуваної щедрості було те, що власники літаків сподівалися повернути з лишком свої витрати за рахунок того, що преса й телебачення, рекламуючи Карлайла, безкоштовно рекламуватимуть і їхній бізнес.

І дійсно, всі підлаштовуються під обставини, намагаючись заробити. Впродовж століть історії людства нічого не змінилося. Основним мотивом як було, так і лишається прагнення до наживи.

О дев'ятій сорок п'ять Пітер уже був на літовищі міжнародного аеропорту ім. сера Ліндена Піндлінга і здійснював попередній огляд орендованого літака моделі «Скайлайнер ТХ5». Це був так званий «літак-амфібія», здатний злітати і сідати як на землю, так і на воду.

Пітер повільно обійшов літак. Берегова охорона, напевне, почала свій пошук іще з першими променями сонця, але його не турбував такий ранній початок. Хай вам щастить, чуваки. Робіть свою справу.

Тим часом як їхні потужні комп'ютери силкувалися звести докупи фальшивий сигнал аварійного маяка, координати місця, де було знайдено обгорілий жилет та міграційні схеми гігантського синього тунця, район пошуків Пітера базуватиметься на одній речі, якої у Берегової охорони не було: на справжніх координатах того місця, де затонула яхта «Родина Данів».

Пітер забрався у літак і пристебнувся. Навіть у безпеці кабіни пілота, де його ніхто не бачив, він інстинктивно озирнувся, як підліток, що збирається списувати на іспиті з математики. З однією лише розбіжністю: Пітер продивлявся не шпаргалку, а план дій, зокрема — план убивств. Потім він швидко виконав передпольотну перевірку. Всі прилади та давачі функціонували бездоганно, без перебоїв і глюків. Принаймні поки що.

Пітерові ніяк не вдавалося цілком зосередитися на панелі приладів, і він це відчував. Але нічого не міг із собою вдіяти. Його думки були в іншому місці. Бо неможливо не згадувати про Кетрін та її виблядків, а також про те, який неприємний сюрприз він для них приготував, а саме — план післяпольотних заходів:

1. Убити їх усіх, принаймні тих, хто вижив після вибуху яхти.

2. Закопати їх.

3. Іще кілька днів придурюватися, буцімто продовжує пошуки.

4. Обливаючись сльозами перед купою репортерів з усього світу, заявити про припинення пошуку.

У навушниках затріскотів голос авіадиспетчера:

— «Скайлайнер ТХ5», вам дозволено зліт зі смуги А-3. Від себе особисто додам: бажаю вам знайти вашу сім'ю.

Пітер подякував голосу з контрольної вежі й гидко посміхнувся за своїми сонцезахисними окулярами. «Тьху-тьху, щоб не наврочити, чуваче», - подумки відповів диспетчеру Пітер.

 

Розділ 102

День видався на славу: справжня мрія пілота. Видимість була практично абсолютною. За майже повної відсутності хмар з висоти три тисячі футів Пітерові було видно буквально все. Тобто майже все, за винятком Кетрін та кодла її набридливих та осоружних вилупків. Ну і, звісно, їхнього дядечка.

Він облетів півдюжини островів на крайньому півдні Багамського архіпелагу, що їх колись визначили як безлюдні. Звісно, такими вони й залишилися донині. Зосталося два багатообіцяльні острова, і Пітер мав координати обох. Через півгодини ця кількість зменшилася до одного.

Пітер не був схильний до невпевненості у собі, а тому рішуче додав швидкості і спрямував літак на схід. Він почав сумніватися не в собі, а в якості послуг Деву.

Оснастивши Пітера графіками та діаграмами, цей тип запевнив його, що знайти шукане йому буде так само легко, як заколотити м'ячу баскетбольну корзину, вистрибнувши з-під щита. Стосовно ЦРУ цей вислів має досить цікаву історію, еге ж?

Пітер і досі зискував з нечесної переваги над Береговою охороною. їхній пошук сягне так далеко на південь лише наступного дня, та й то — у кращому випадку. Але який сенс у додатковому часі, якщо він ним не скористається?

Пітер додав газу, і літак миттю слухняно зреагував. Адвокатові Карлайлу подобалася легкість у керуванні цією моделлю. Навіть якщо різко збільшити швидкість, літак реагував гладенько і плавно. Мотори воркотіли, і Пітер додав іще трохи газу. Чому б не дістатися туди трохи швидше? Аж раптом ні з того ні з сього літак одізвався гучним чмиханням. Ось чому.

Підвівшись із крісла, Пітер поглянув у бокове вікно і побачив, що лівий пропелер уповільнив оберти, а потім зовсім завмер.

І тієї самої миті літак почало заносити з боку в бік і сильно тягти вліво. Пітер наліг на штурвал, силкуючись вирівняти траєкторію польоту.

І знову він поглянув у вікно — цього разу обабіч, — перевіряючи елерони на задній кромці крил. Вони виглядали непошкодженими, але все одно літак утрачав поперечну керованість.

Серце Пітера впало від страху: літак став завалюватися по спіралі вниз. Він спробував перезапустити двигун — раз, іще раз… Марно. Ніс літака дедалі більше хилився донизу, іще кілька секунд — і почнеться штопор. Тоді він уже нічого не зможе вдіяти. Залишиться тільки в море гепнутися.

Невже це Бог втручається у його справи? Невже і дійсно існує якась космічна справедливість?

Пітер похитав головою і стиснув зуби. Чимдуж він потягнув на себе штурвал, намагаючись не дати літаку звалитись у штопор. Якщо йому вдасться вирівняти літак, тоді можна буде ще раз спробувати запустити заглухлий двигун. Нумо, крихітко, вирівнюйся! Ти ж можеш, я знаю!

Лівий двигун ворухнувся, потім смикнувся — і пропелер закрутився дедалі швидше, швидше, швидше… І двигун завівся!

Яка солодка музика! Мотор загуркотів, пропелер ухопився за повітря і висмикнув літак зі штопору. І лише тоді, коли машина вирівнялася на висоті кількох сотень футів над водою, Пітер зміг відсапнути.

— Неймовірно, це просто триндець!!! - заволав він. Але це ще було не все. Витріщившись уперед, через ніс літака, він аж окуляри підняв від несподіванки. Острів! На дванадцять годин, просто попереду! А що то за істоти внизу? Тварини? Та ні, люди. І явно не відпочивальники, що насолоджуються купанням на усамітненому пляжі.

Він знову насунув на очі окуляри. Потім збавив газ, і літак почав знижуватися. Пітер хотів підлетіти ближче, аби пересвідчитися, що бачене ним є реальністю.

Так, то були вони.

 

Розділ 103

Не я перша помітила його, а Марк. Він кричить так гучно, що мені на мить здалося, наче я в кімнаті невідкладної допомоги й у нас виникла якась дуже серйозна проблема. Але в той момент, коли я обертаюся і бачу його з простягнутою рукою, якою він раз по раз тицяє в небо, до мене відразу ж доходить, що то він кричить від радості.

Ще мить — і ми всі волаємо з радості.

Керрі та Ерні, що лежали в тіні на краю пальмових заростів, підскакують, як чортики на пружинках і, перечіпаючись одне через одного, кидаються до свого брата. І ніхто й слова не каже про те, щоб розпалити вогнища. Бо нам не потрібно цього робити! Тому що літак дуже близько і летить на малій висоті. Він рухається прямо на нас, це однозначно. Пілот просто не може нас не помітити.

Та все ж, про всяк випадок, Керрі біжить до напису «SOS», викладеного камінням. Я не можу втриматися від посмішки, бачачи, як вона хитромудрими жестами рук намагається привернути увагу пілота до цього напису. В цей момент вона чимось нагадує мені сурдоперекладача в телевізорі. Невже це правда? Ура, нас скоро порятують!

Учора нам здавалося, що за нами прийде корабель. Але сьогодні — і це правда — за нами прилетів літак! Він лише за кілька сотень ярдів від нас і спускається дедалі нижче, наче вітаючись із нами і даючи знати, що нас помітив.

Аж тут Марк знову волає як навіжений.

— Погляньте! У нього поплавки!

І дійсно. Я настільки зраділа, побачивши літак, що якось не подумала, де ж він буде приземлятися. Виявилося, що з цим немає жодної проблеми. У нього є злітно-посадочна смуга розміром з океан.

З оглушливим гуркотом літак проноситься над нами і, накренивши крила, різко розвертається. Я на якусь мить побачила пілота або, скоріше, його силует. Схоже, що це чоловік, принаймні, так мені здалося. Точно сказати не можу. Але якщо цьому правда, то йому дістануться найпалкіші обійми в його житті, хоч би ким він був.

— Він розвертається, щоб зайти на посадку! — волає Марк. — Розвертається, розвертається!

Ми дивимось, як літак робить коло над дальнім кінцем пляжу. Його крила знову вирівнюються на висоті не більше двохсот футів над поверхнею води. За увесь час, проведений мною в морських мандрівках на яхті, я жодного разу не бачила, як літак сідає на воду.

І ось цей пам'ятний момент настав. Літак наближається, і його пропелери — як два бездоганні кола на тлі блакитного неба. Тепер він кожної миті може знизитися до лінії прибою і плавно торкнутися поплавками води.

Утім, цей сподіваний момент так і не настав.

Просто перед нашими очима — так близько, так неймовірно близько — літак проноситься повз нас — вж-ж-ж-ж-ж! — і наші крики тонуть у ревінні його двигунів. Ні-і-і-і-і-і-і-і!!!

Ошелешені та пригнічені, дивимося ми, як літак зникає вдалині. Він не робить розворот і не повертається назад. А просто зникає за обрієм. Аж поки зовсім не щез.

Як же таке неподобство, котре щойно трапилося, могло статися взагалі, га? І що це був за псих, який атакував нас на бриючому польоті?!

 

Розділ 104

От чорт, так темно…

Ні, Пітер не нарікав. Саме цього він і дожидався — нічної темряви. І чим темніше, тим краще. Пробираючись крізь густі та сплутані хащі, він намагався тримати ліхтарик низько, щоб було видно лише, куди ступати. А вище не можна було. Бо він одразу ж перетворився б на ходячий маяк.

Зрештою, він же був непроханим гостем — останнім неочікуваним візитером. І на цьому тримався увесь його план — на чинникові раптовості появи. Тепер йому треба було лише знайти свою кохану сімейку та раз і назавжди прикінчити її.

Літак Пітер поставив на якір на протилежному кінці острова. Заздалегідь вимкнувши двигуни, він здійснив майже безшумну посадку за кілька миль від берега. Привіт, діточки, зараз я покажу вам фокус. Один-єдиний раз. Виходу на біс не буде.

Минуло кілька годин, перш аніж течія винесла літак прямо до острова. Але Пітер мав у своєму розпорядженні доволі часу. От чого він не продумав, так це покласти у поштову коробку кілька запасних обойм із набоями.

Одначе, за винятком цього досадного недогляду, Пітер запакував у коробок усе необхідне: складану лопатку, ліхтарик та міцну подвійну линву. І, звичайно ж, «сміт-енд-вессон» сорок четвертого калібру. Пітер був рішуче налаштований ним скористатися. Тож із убивством проблем не виникне. Він прискорив крок. Нічне повітря було тепле й нерухоме, і нічну тишу порушувало лише щебетання якоїсь пташки. А окрім нього єдиним звуком було гупання його серця. Адреналін хвилями прокочувався його тілом. Може, й справді убивство не становитиме великої проблеми.

Нарешті крізь прогалину Пітер побачив те, що шукав. На відстані, але чітко і ясно. То було невеличке, але яскраве жовтогаряче світло. їхнє вогнище.

До краю пляжу залишалося тепер усього-на-всього кількасот ярдів. Вийшовши на нього, Пітер негайно скинув сандалі й рушив босяка по мокрому піску. Так надійніше. І зручніше тримати рівновагу.

Тепер кожен його крок заглушувався піддатливим піском. Він рухався тихо як миша. Ні, краще звучатиме — як змія.

Коли Пітер підкрався ближче, йому досить чітко стало видно силуети біля вогню. Тіла. Всі — в горизонтальному положенні. І міцно сплять. Ніхто й не поворухнеться. А хтось навіть стиха хропе. Одна велика й щаслива родина.

«Але ж хто з них є хто?» — подумав Пітер. А яка різниця?

Різниця була, хоча й безумно химерна. Бо перший постріл призначався Кетрін. Пітер нічого не мав проти неї особисто. Просто він не хотів, щоб вона бачила, як убивають її дітей.

Він зробив іще один крок уперед, очі його лиховісно звузились і стали схожі на щілини. Аж раптом полум'я вогнища злегка колихнулося і на мить вихопило з темряви обличчя Кетрін.

Так ось де ти, моя мила!

Пітер рвучко підняв пістоль перед собою, тримаючи його у закляклій руці, і направив його ствол просто в голову Кетрін, цілячись їй межи очі. Залишалося одне — натиснути на курок. Принаймні, саме так це виглядало збоку.

Але повірте мені, пані та панове присяжні, я був там для того, щоб урятувати свою родину, а не вбити її.

 

Розділ 105

«Суперкоманда» адвокатів, що їх зібрав Пітер, нагадувала рекламу костюмів від Пола Стюарта, коли вони приглушено радилися біля трибуни захисту. Сам же Пітер, який змінив свій кричущий «Бріоні» на скромний фланелевий костюм від «Брукс Бразерс», зосередився на тому, що витріщався фальшиво-щирим поглядом на членів суду присяжних, коли ті заходили до зали засідань після годинної перерви на обід.

Ось так, правильно, шановні, погляньте мені у вічі. Лише невинувата людина може подовгу дивитися присяжним просто в очі, еге ж? Зрештою, я знаю це із власного адвокатського досвіду.

«Усім встати!» — пробасив секретар суду.

Суддя Роберт Барнет, чоловік п'ятдесяти п'яти років, із сивим волоссям, розділеним гострим як бритва пробором, пройшов до лави суддів і вкотре підтвердив власну репутацію ділової, не схильної до байдикування людини ще до того, як сів на своє місце. Він обійшовся без непотрібного базікання — навіть без «Прошу сідати!» — і відразу ж попросив обвинувачення викликати свого першого свідка.

Нолан Гіт, головний обвинувач, швидко підвівся, випрямив свою краватку і поправив окуляри у дротяній оправі. Гіт був чоловіком обачливим та розсудливим, і на обличчі завжди мав вираз шахіста, що обдумує свій наступний хід.

— Ваша честь, обвинувачення викликає Марка Дана.

Марк, який не прикладався до марихуани ось уже чотири місяці, хутко встав зі свого місця в першому ряду за лавою обвинувачення. На його обличчі був вираз людини, якій не терпиться дати показання. І хто міг йому дорікнути? Він дійсно мав щось сказати, до того ж щось украй важливе.

Присягнувши суду, він уставився на Пітера Карлайла, і всім присутнім стала очевидною та ненависть, якою він палав до цього чоловіка.

Гіт: «Марку, опишіть, будь ласка, події ночі двадцять п'ятого червня цього року так, як ви їх пам'ятаєте».

Марк кивнув і зробив глибокий вдих. Саме цьому Гіт не раз навчав його, розповідаючи, як слід поводитися на трибуні свідків. Вдихни. Подумай, а вже потім говори.

І Марк заговорив. Поволі, не поспішаючи.

— Ми з сестрою Керрі вартували по черзі біля нашого вогнища, а решта спали. За кілька днів до того на нашу матір напала велика змія, тому ми хотіли убезпечитися від можливих нічних нападів. Отже, Керрі та я не спали.

І ось минуло кілька годин, і мені щось почулося. Було темно, але я збагнув, що то не просто шум вітру. І навіть не тварина. Зазвичай тварини рухаються тихіше. Ясна річ, що я побачив, як до нас хтось іде. Ну, точно не було видно, хто саме, але видно було, що то людська істота.

Гіт кивнув.

— І ви, напевне, зраділи, еге ж? Подумали, що нарешті вас урятують.

— Ага, саме так мені спершу і здалося, — відповів Марк. — Але потім у мене виникла думка: а чому ж оця людина не гукає до нас абощо? Це видалося мені дивним. І саме тієї миті я побачив пістоль у його руці.

— Ну, і що ж ви зробили потім? — запитав Гіт, наче почувши цю історію вперше.

— Я став захищати свою родину як міг. Тільки-но я побачив, що він націлив пістоль на мою матір, я вдарив його по голові. І він, дякувати Богові, знепритомнів.

— Марку, а коли ви кажете «він», то кого маєте на увазі?

Марк підняв руку і вказав пальцем — так само як і тоді на острові, коли над ними з'явився літак.

— Он кого. Пітера Карлайла. Отого сучого сина!

В залі здійнявся гамір, і суддя Барнет змушений був гепнути своїм молоточком.

— Молодий чоловіче, я не потерплю таких висловів у залі цього суду! Вам зрозуміло?

Марк слухняно кивнув і знову повернувся до Гіта. З виразу обличчя обвинувача ніхто б не здогадався, що він був украй задоволений виступом свого молодого свідка і навіть пишався ним. Фразу «Отого сучого сина!» Марк промовив саме так, як його й навчили.

— Питань більше немає, ваша честь.

 

Розділ 106

Суддя Барнет кивнув убік представників захисту.

— А тепер — ваш свідок, — сказав він.

— Дякую, ваша честь, — проворкував Ґордон Ноулз, неофіційний головнокомандувач супергрупи адвокатів Пітера. Він підвівся і чемно кивнув присяжним.

А потім, наче бажаючи піддакнути невдоволеному судді, відразу ж накинувся на Марка.

— Ви засвідчили, що тієї ночі чергували на острові. Отже, в якомусь сенсі ви самі напрошувалися на неприємність, чи не так?

Гіт зірвався зі свого місця.

— Я протестую, ваша честь! Він вкладає свої слова у вуста свідка.

— Протест приймається, — пробурмотів суддя Барнет і сердито поглянув на Ноулза. — Кому як не вам, досвідченому адвокатові, про це знати?

Звісно, що Ноулз про це знав.

І не раз управно користувався цим прийомом.

— Скажи мені, Марку, — почав він і на мить замовк. — Ти ж не заперечуватимеш, якщо я називатиму тебе «Марк»?

— Зовсім ні, Ґордоне.

Присяжні стримано захихикали.

— От і домовилися, — мовив Ноулз, удаючи, що йому теж весело. — Так от, Марку, коли ти вперше помітив, як містер Карлайл наблизився до вашого вогнища, ти бачив, у що він був одягнений?

— Ні, не бачив, — відповів Марк. — Я ж сказав: було темно.

— Звичайно, було темно. А ще ти сказав, що не бачив, хто до вас наблизився, аж поки ти на нього не напав.

Гіт хотів був виголосити протест, але Ноулз швидко змінив формулювання.

— Вибачте, — нещиро посміхнувся він. — Слід було сказати «вдався до рішучих дій».

Суддя Барнет нахмурився.

— Переходьте до вашого запитання, адвокате.

— Із превеликим задоволенням, ваша честь. Я хочу спитати ось що. Марку, якби ти знав, що то був містер Карлайл, ти б ударив його отією важкою дровинякою?

Марк закліпав очима, наче намагаючись відновити душевну рівновагу. Він зрозумів, куди Ґордон Ноулз хилить зі своїм запитанням, і не бажав потрапити у розставлену ним пастку. Я не дам цьому козлові пошити мене в дурні!

— У нього був пістоль, — повільно й чітко відповів Марк.

— Я питав не про це, — зауважив Ноулз. — Якби ти знав, хто то був, ти б ударив його тією дровинякою?

Марк знову замовк.

Суддя Барнет нахилився до трибуни свідка.

— Будь ласка, відповідай на запитання, синку.

— Ні, я б його не вдарив, — тихо проказав Марк.

— А чому ж? — наполягав Ноулз.

— Тому що він мій вітчим.

— Тобто людина, яка не мала підстав завдавати шкоди ні тобі, ні будь-кому іншому з вашої родини, чи не так?

— Але ж у нього був пістоль! — схвильовано повторив Марк, і голос його затремтів.

— Так, у нього був пістоль, — погодився Ноулз. — Із тієї самої причини, з якої ти на нього напав. Для самозахисту. - Він повернувся до присяжних і здійняв руки, зображаючи розпач. — Бо тієї ночі містерові Карлайлу треба було боятися не лише велетенських змій. Як я вже зауважував у своєму вступному слові, ніхто інший, як агент федерального Антинаркотичного бюро сама попередила його, що до зникнення його родини могли докластися наркоперевізники. Тому містер Карлайл і з'явився на острові цілком підготовленим і озброєним. І пістолет він мав виключно для самозахисту. Яка ще причина могла бути вагомішою за обставини, що склалися?

Гіт підвівся, щоб заявити протест, але було вже запізно. Кілька присяжних уже знизували плечима, вочевидь, погоджуючись із твердженням, що наявність пістоля не означає вини.

Шкоди завдано. От тобі й Ноулз!

— Більше питань нема, — заявив він.

 

Розділ 107

Екстрадиція Пітера з Багамів — то було одне, але суд над ним перетворився на ще гірший цирк. Не знаю, скільки я ще здатна буду витримати, а це ж тільки початок! Початок божевілля!

Втім, річ не в самому суді. А в тому, як він впливає на дітей та на мене. Таке враження, що наша подорож почалася знову і ми її наново переживаємо.

Здавалося, наше життя нарешті увійшло в нормальне русло і ми рушили вперед. Настирлива увага преси нарешті вщухла: ні тобі фото в газетах, ані виділених жирним шрифтом заміток у розділі світських пліток. Навіть моя зламана нога, і та прекрасно зрослася й загоїлася.

І раптом — на тобі! Починається суд, він немов відкидає нас у часі на яхту «Родина Данів» і змушує поновно все пережити. То ж недивно, що я знов опинилася у психоаналітика, тобто на кушетці в Сариному офісі.

— Прокляття! Прокляття! — горлаю я, коли ще й хвилини не минуло від початку сеансу. — Це так несправедливо стосовно дітей!

Судове засідання тривало майже цілий день, і Сара погодилася прийняти мене увечері, щоб, як вона сама сказала, «поскаржитися та пожерти». На зрозумілу мову це перекладається таким чином: спочатку я заходжу до неї десь на годину, а потім ми йдемо разом до ресторану — на її розсуд. Я пригощаю, і моя щедрість стане мені в чималу копієчку.

Я швидко перепрошую, що втратила самовладання й заверещала, але Сара каже, що це є цілком нормально.

— Більше того, — додає вона. — Я вважаю, що для тебе це навіть корисно.

— Можливо, — відповідаю я. — А ще б корисніше для мене було побачити Пітера за ґратами. А це станеться ой як нескоро.

— Водночас тобі треба приготуватися на той випадок, якщо…

Я піднімаю руку, щоб вона негайно замовкла. Я навіть чути не хочу це жахливе слово: невинуватий.

Те, що зробив Пітер (а я твердо переконана, що він дійсно це зробив, і не маю щодо цього жодного сумніву), важко переварити. І думка про те, що він може уникнути покарання, бісить мене до нестями.

Інші люди теж погоджуються зі мною і підтримують мене. І не в останню чергу — агент Елен Пірс. Вона важила своєю роботою, кар'єрою та життям, стежачи за паном Пітером Карлайлом, бо так їй підказувала інтуїція.

— Що ти подумала, коли агент Елен Пірс уперше звернулася до тебе по допомогу? — питаю я Сару.

— Я навіть не знала, що й думати. В той час я гадала, що ти загинула. Тому те, що я почула від агента Пірс, стало для мене шоком. Підозра, що за цим усім міг стояти Пітер… Я просто не могла їй не допомогти і тому погодилася занести отой магнітофон. Шкода, що це не допомогло.

— Яка моторошна іронія, еге ж? — кажу я. — Людина, якій я, здавалося, вірила найбільше, намагалася мене вбити, а ті люди, на котрих, як я думала, мені не можна покладатися — тобто мої діти, — ті люди мене врятували.

— Дійсно, іронія, — погоджується Сара. — А пам'ятаєш, як ти сиділа отут у мене перед мандрівкою і розповідала, як тобі хочеться врятувати свою сім'ю? Тобі це ледь не коштувало життя, але із цим завданням ти впоралася. Подорож вам усім пішла на користь, і ви повернулися з неї сильнішими та кращими.

Ми відразу ж замовкаємо, раптом збагнувши, що це не зовсім так. Бо не всім ця подорож пішла на користь.

— Даруй, — каже Сара. — Виглядає так, наче я забула про Джейка. Я про нього не забула. І ніхто не забув.

— Усе нормально, — відповідаю я. — Інколи мені хочеться про нього забути, якщо ти знаєш, про що я. Не минає і дня, щоб я не згадувала про Джейка.

— А як діти? Вони вже пережили цю втрату?

— Марк та Керрі — так. Бо вони старші. Ерні для цього знадобиться більше часу. До того ж він дійсно дуже любив Джейка. Як батька.

Промовляючи останнє речення, я чудово знаю, про що зараз думає Сара. Мабуть, тому, що я думаю про те саме.

— Час іти? — питаю я її.

— Так, — відповідає вона. — Либонь, уже час.

 

Розділ 108

— А тепер ваші запитання свідкові, містере Ноулз.

Різким кивком голови Ґордон Ноулз подякував судді Барнету і встав з-за столу захисту. Агент Елен Пірс була головним свідком обвинувачення, і йому нетерпеливилося піддати її перехресному опитуванню, щоб розбити її свідчення.

— Агенте Пірс, — почав він голосом увічливим та заохочувальним, як матрац із голками. — Ви щойно показали, що вистежили мого клієнта у Вермонті, причому незаконно проникли у приватну власність і крадькома сфотографували його з іншою жінкою. Чи вважаєте ви це неспростовним доказом того, що містер Карлайл планував убити свою родину?

Елен відповіла швидко і впевнено:

— Ні, не вважаю.

— Сьогодні ми вже заслухали свідчення фахівця, який заявив, що його лабораторія виявила сліди гексогену — вибухівки військового типу — на рятувальному жилеті, знайденому після зникнення яхти «Родина Данів». Чи вважаєте ви це неспростовним доказом того, що містер Карлайл планував убити свою родину?

Елен, скромно вдягнена у білу блузку та чорний брючний костюм, поглянула на присяжних так, наче хотіла висловити своє невдоволення таким напрямком опитування. Ноулз водив її як собаку на налигачі, і їй це не подобалося. Дуже не подобалося.

Настав час завдати удару у відповідь.

— Я вважаю ось що. Чи не варто присяжним замислитись над тим, що всі ці, з дозволу сказати, випадковості, як ви їх називаєте, є чимось більшим, аніж просто випадковостями.

Суддя Барнет не став чекати, поки втрутиться Ноулз зі своїм протестом, і хутко перевів погляд на лаву присяжних.

— Журі присяжних може не зважати на міркування, висловлене свідком за власною ініціативою. — Після цього суддя осудливо поглянув на Елен. — Міс Пірс, будь ласка, дайте відповідь на запитання.

— Вибачте, ваша честь, — сказала Елен, хоча перепрошувати їй зовсім не кортіло. Навпаки, вона була задоволена тим, що на її зауваженні зосередили належну увагу. Хтось мусив це зробити, якщо в цій кімнаті має вершитися правосуддя, а не пародія на нього.

— Вам повторити запитання, агенте Пірс?

Вона перервала Ноулза.

— Ні, я не вважаю, що самі лише сліди вибухівки неспростовно доводять, що містер Карлайл хотів убити свою родину.

Ноулз самовдоволено посміхнувся.

— Агенте Пірс, вас тимчасово усунули від виконання ваших обов'язків як співробітника Антинаркотичного бюро за ваші нерозважливі дії під час переслідування мого клієнта, чи не так?

Елен інстинктивно поглянула на Ієна Макінтайра, який сидів на лаві обвинувачення. Вона була дещо здивована, що адвокат заручився підтримкою її шефа. Від подиву Елен навіть на мить забула про той біль, якого завдав їй Макінтайр, відправивши на три місяці «на канікули».

— Не думаю, що слово «нерозважливий» слушно відображає…

Але тепер настала черга Ноулза перервати її.

— Вас усунули чи не усунули від виконання службових обов'язків?

— Так, усунули.

— І начальник вашого відділу недвозначно наказав вам не переслідувати містера Карлайла, правда ж?

— Так.

— І попри це ви все одно зустрілися з містером Карлайлом під вигаданим приводом і збрехали йому, нібито Джейка Дана підозрюють у причетності до перевезення наркотиків, я правильно кажу? Фактично, ви попередили містера Карлайла про те, що його родина, коли він її знайде, і досі перебуватиме під загрозою. Що ви цим хотіли досягти? Ось у чому питання. Чого ви цим прагнули добитися? Помститися, чи що? Кожна клітинка тіла Елен наказувала їй не втрачати самовладання і не хвилюватися, щоб цей вилупок не обернув її емоції собі на користь. Але їй треба було захищати себе.

— Це просто сміховинно, — твердо сказала вона. — Ніякої помсти не було. Це безглуздя й образа.

— Та невже? Начальник вашого відділу сам сказав, що ваше упереджене ставлення до Карлайла міг викликати судовий процес кількарічної давнини, на якому мій клієнт успішно захистив людину, чию діяльність ви аж надто ревно розслідували.

— Знаєте, якщо була якась несправедливість, то вона полягала саме у вироку, який виніс той суд, — відказала Елен. — Вона знала, що каже зайве, але не могла втриматися. Скільки можна мовчати! — Інколи правосуддя і справді буває сліпим, — додала вона.

Ноулз похитав головою.

— Соромтеся, агенте Пірс! У мене складається враження, що ви зневажаєте нашу систему правосуддя.

— Та ні, — відповіла Елен, дивлячись йому просто у вічі. — Не всю систему. Лише адвокатів захисту.

 

Розділ 109

Лише на один день. Тільки на один-єдиний день збираюся відірвати своїх дітей від занять. Для Керрі й одного дня забагато. Вона про Пітера чути не хоче, хай навіть її участь дасть змогу засадити його за ґрати на всю решту його жалюгідного життя. Сподіваюся, так і буде.

Втім, я не заперечую. Нехай Керрі буде там, де вона є зараз, — у Єльському університеті на другому курсі. їй уже не потрібен ані дієтолог, ані психолог. їй потрібні лише знання. її вага повернулася до норми, і я сподіваюся, що такою вона й залишиться.

Звісно, Марку довелося пропустити заняття в Дірфільдській школі, щоб дати свідчення в суді. Я дуже ним пишаюся, бо це у нього вийшло досить добре, навіть за несприятливих обставин. З іншого боку, він трохи ошелешений тим, як жорстко обійшовся з ним приятель Пітера, адвокат Ноулз, — підар кошачий, за висловом Марка.

До речі, про ошелешеність… Це я про Ерні.

Після ранньої вечері з Ноланом Гітом, під час якої ми з ним обговорили свідчення, які я маю дати завтра, я повертаюся додому і відпускаю нашу хатню служницю Марію до завтрашнього ранку. Вона каже мені, що Ерні у своїй кімнаті готує домашнє завдання.

У багатьох сенсах Ерні має чимало підстав почуватися — разом з нами — на сьомому небі. Бо то була його ідея вкласти послання у пляшку з-під кока-коли. Це він нас урятував. І з того моменту, як ми увімкнули радіомаяк-передавач на Пітеровому літакові, щоб дати рятувальникам знати, де ми є, Ерні став героєм та загальним улюбленцем. Він дав понад десяток телеінтерв'ю і побував на шоу Ларі Кінґа та Ґрети Ван Састерн. А в усіх статтях, присвячених нашим злигодням, на його долю випало найбільше типографської фарби.

От тільки йому ніколи все це по-справжньому не подобалося, навіть коли він сам вирішував, давати інтерв'ю чи ні. Мій малий посміхався у камери, казав і робив усе правильно, як природжений шоумен. Але ж я мати. І мені видніше. Й ота якась його внутрішня лякливість так нікуди і не поділася. Звісно, я звинувачую лише саму себе.

Я потихеньку стукаю у напівпрочинені двері.

— Не проти, якщо я зайду? — питаю я його.

Ерні сидить у дальньому кутку за столом.

— Звісно, — каже він, не відриваючи погляду від монітора свого комп'ютера фірми «Епл». — Привіт, мамо.

— Як твій твір? Робота йде?

Він мав написати твір обсягом п'ятсот слів про «Маніфест» Лінкольна. І це не враховуючи артиклів. Ось що я дістала навзамін скорочення мого робочого часу в шпиталі: знання про подробиці життя своїх дітей.

— Триста вісімдесят сім слів… І підрахунок іще не закінчено, — відповідає Ерні, швидко клацаючи на бездротовій клавіатурі. — Скоро зроблю.

— Не сумніваюся.

Якусь хвильку я обдивляюся його кімнату, не поспішаючи зайти. Он на стіні фото Альберта Ейнштейна, те саме знамените, на якому він показує язика.

Потім я зупиняюся перед узятою в рамку світлиною Ерні та двох рибалок — капітана Джека та його першого помічника. Як його звати? Дейв? Ні, Ділон, пригадую я. Ну й колоритні ж типи ці хлопці! А які в них посмішки! Ще б пак! Оцей знімок був зроблений відразу ж після того, як я вручила їм їхню винагороду. Хто б не посміхався?

Я теж усміхалася. Здається, це найкращий у світі спосіб витратити мільйон доларів.

— Ти боїшся? — питає Ерні, і його голос долинає до мене наче нізвідки, порушуючи тишу в кімнаті.

— Це ти про мої завтрашні свідчення в суді? Та, мабуть, трохи нервую, — зізнаюсь я. — Ти ж прийдеш мене підтримувати?

Ерні киває. Він вирішив відпроситися зі школи саме на той день, коли мені призначено давати показання у суді. І ця обставина настільки мене тішить, що мою радість важко навіть описати словами.

— Ерні, мені треба з тобою про дещо поговорити, — кажу я.

Мабуть, моя інтонація підказує йому, що ми не обговорюватимемо погоду чи інші тривіальні речі нашого буття. Він відривається від комп'ютера і зазирає мені просто у вічі.

— А що сталося, мамо?

Я сідаю на його ліжко, переводжу дух і починаю. Подум-ки я планувала цю розмову вже багато років, увесь час уважаючи, що мені вдасться підготуватися заздалегідь, щоб не бути занадто емоційною.

Ну, час.

— Чому ти плачеш, мамо?

Я кажу йому правду.

— Це через Джейка. Я і досі сильно за ним сумую.

— Я теж.

— Знаю, мій маленький. Саме про це я й хотіла з тобою поговорити.

— Я щось зробив не так? — питає Ерні.

— Та ні, зовсім ні.

То я дещо зробила не так. Але це найкраща і найприємніша помилка у моєму житті, за яку я ніколи не буду жалкувати.

Я придивляюся до Ерні, до його очей, до обличчя, і мені здається, що я бачу його якось по-новому, наче вперше дізналася, хто він насправді такий.

— Мамо? — питає він. — Ти ж хотіла щось мені сказати.

— Так, любий, хотіла.

І я кажу. Я розповідаю Ерні, хто його справжній батько.

 

Розділ 110

Після того як увечері я розповіла Ерні правду і нічого, крім правди, вранці у суді я теж присягаюся говорити правду і нічого, крім правди. І поки що все йде нормально.

Коли завершую давати свої свідчення Ноланові Гіту та іншим представниками обвинувачення, то єдине, на що мені хочеться поскаржитися, — це твердість лавки для свідків. Невже б вони надірвалися, якби обладнали цю лавку м'якими подушечками, га? А якщо серйозно, то мені здається, що наразі у мене все виходить досить непогано. Здається, присяжні мені вірять або і співчувають нам відверто через те лихо, яке спіткало нашу родину. А одна бабуся скраю в першому ряді, так та взагалі має такий вигляд, що залюбки кожного дня безкоштовно пригощала б нас тістечками.

При цьому маю таке відчуття, ніби мої слова важать не надто й багато. Максимум, що я можу довести, — це те, що я жінка, яку вправно обдурив талановитий пройдисвіт. Мені здавалося, що я одружуюсь із дійсно визначною особистістю. Звідки мені було знати, що чарівливий Пітер Карлайл насправді є брехливим, шахраюватим і готовим на вбивство негідником?

І це було основне. Я ніяк не могла знати наперед, хто такий Пітер. Інколи мені й досі важко у це повірити. Мій чоловік намагався вбити мене і всю мою родину.

— Тепер питання до свідка від сторони захисту, — оголошує суддя Барнет. Мені відразу ж холодок поза спиною пробіг.

Досить було Ґордонові Ноулзу підвестися з лави захисту, як до мене враз дійшло, що все лише тільки починається. Не може все завжди йти нормально і гладенько на суді, де розглядається справа про вбивство.

— Докторе Дан, ця подорож із дітьми на яхті була вашою ідеєю, чи не так? — запитує він.

— Так, — відповідаю я.

— Наскільки я розумію, містер Карлайл не мав до її організації жодного стосунку?

— Так. Хоча Пітер Карлайл знав про неї задовго наперед. Точніше, за кілька місяців.

Ноулз радісно вишкіряється.

— Зрозуміло. Ви хочете сказати, що через те, що він знав про неї заздалегідь, у нього було доволі часу, щоб ретельно спланувати вбивство вашої родини?

— Я просто кажу…

— Між іншим, чимало людей знало наперед про вашу заплановану подорож — наприклад, ваші колеги в Лексинґтонському шпиталі.

— Я більш аніж впевнена, що ніхто з них не бажав моєї смерті.

— А ви сама, докторе Дан?

Я ошелешена.

— Я не впевнена, що зрозуміла ваше запитання. Будь ласка, сформулюйте його якось інакше, добре?

— Ви певний час лікувались у психіатра, чи не так? — питає Ноулз.

— Так, я буваю на прийомі у психоаналітика. І так чинять багато людей.

— Ви приймаєте антидепресанти?

Мить — і я відчула, як моя кров, котра, дякувати Богові, досі грілася на слабкому вогні, починає закипати. Слова «отетеріння» та «огида» і близько не передають того, що я відчуваю в цей момент.

— Ви і справді хочете сказати, що я мала до цього якийсь стосунок?! — питаю я Ноулза тремтливим від обурення голосом.

— Ваша честь, поясніть, будь ласка, свідкові, що лише я наразі маю право ставити запитання, — самовдоволено вишкірився Ноулз.

— Гадаю, ви якраз і зробили це замість мене, адвокате. Давайте далі, — каже суддя Барнет, кинувши на нього суворий погляд.

— Залюбки, — проспівав Ноулз. — Це була так собі, лише розминка…

 

Розділ 111

Ноулз обертається до мене і підступає ближче. Настільки близько, що я відчуваю запах його дорогого одеколону з дизайнерської серії парфумів. Скоріше за все, це «О де Помпу», а може, й ні… Мені ніколи не подобався цей чоловік. Навіть тоді, коли він був на прийомі, присвяченому нашому з Пітером одруженню. Тепер це навіть важко уявити. Приятель Пітера піддає мене перехресному допиту на суді, де розглядається справа про вбивство!

— Вам відомі останні слова, записані Береговою охороною на сеансі радіозв'язку, здійснюваного Джейком Даном під час шторму?

— Ні, не відомі.

— А мені відомі. Ось вони, — каже Ноулз і сягнистим упевненим кроком підходить до столу захисту. Він бере свій жовтий блокнот і поправляє окуляри. — Якраз перед тим, як радіо замовкло, Джейк Дан заволав: «Ні, Кетрін, не роби цього!»

Ноулз схрещує руки і дивиться на мене упритул.

— Не роби що, докторе Дан?

Я зиркаю на нього і спантеличено кліпаю очима, намагаючись пригадати. Бо тоді, під час шторму, сталося багато чого.

Нарешті до мене доходить. Ящик з балонами.

— Мені здається, що…

Ноулз перериває мене.

— Вам здається? Що це означає? Ви пам'ятаєте чи ні?

— Протестую, ваша честь, — каже Гіт, устаючи з лави обвинувачення. — Він заплутує свідка. Доктор Дан не мала змоги відповісти на запитання.

— Я беру назад своє запитання, — швидко каже Ноулз.

Звісно, береш, сволото хитрожопа, бо твоє завдання вже зробило свою справу й завдало мені шкоди. Недивно, що у Пітера такі ж огидні приятелі, як і він сам.

Та Ноулз веде далі:

— Докторе Дан, скільки грошей успадкували ви, коли помер ваш перший чоловік?

— Я не знаю точної суми.

— Чи можна з великою ймовірністю стверджувати, що вона становила близько ста мільйонів доларів?

— Так, — кажу я.

— Ви були останньою, хто бачив вашого першого чоловіка живим на його яхті, чи не так?

— Загалом, ні…

— Я протестую! — кричить Гіт. — Яке неподобство! Це недоречність, котра не має жодного стосунку до нашої справи!

Ноулз хутко обертається до судді.

— Ваша честь, суд постановив, що смерть Стюарта Дана сталася внаслідок нещасного випадку. Я просто намагаюся загострити увагу на тому, що випадковості трапляються на човнах так само, як і в усіляких інших місцях.

— Зауваження приймається, — заявляє суддя Барнет.

Ноулз знову крутнувся в мій бік.

— Фактично, докторе Дан, у своїй попередній заяві ви визнали, що перед штормом на вашій яхті виникли технічні проблеми, вірніше, поломка. Це так чи ні?

— Так. У нас лопнув шланг зовнішнього сполучення.

— Для тих, хто не знайомий з морською справою, пояснюю: це шланг, який подає забортну воду для охолодження двигуна. Я правильно кажу?

— Взагалі, я й сама не знала, доки мені Джейк не пояснив.

— Зрештою, вашому колишньому шваґерові вдалося усунути проблему. Згідно з вашими показаннями — як він описав свої дії?

Ноулз іще не встиг закінчити своє запитання, а я вже збагнула, наскільки небезпечною для звинувачення може виявитися моя відповідь.

— Він укоротив паливний шланг, — кажу я.

— Вибачте, докторе Дан, а можна гучніше? Ви сказали, він укоротив паливний шланг?

— Так.

— Тобто він відрізав частину шланга, по якому подається займисте паливо, і припасував її до шланга зовнішнього сполучення? Так чи ні?

— Я достеменно не знаю. Я не була з ним тоді, коли він це робив.

— Ага. Отже, ви не знаєте, наскільки якісно він виконав цю роботу, чи не так?

Цей тип — як ходяче мінне поле. І навіть гірше. Він — штурмбанфюрер підрозділу СС під назвою «Обґрунтований сумнів».

Я відчула в животі сильний ниючий біль.

— І останнє запитання, докторе Дан. Нагадую, що ви й досі під присягою, — додає Ноулз, кинувши через плече. — Ви коли-небудь працювали на Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів?

Я майже фізично відчуваю, як хруснули шиї усіх присутніх у залі, швидко повертаючись від Ноулза у мій бік. Господи, а звідки він про це дізнався? Це не запитання, а бомба. Як і моя майбутня відповідь.

Так, кажете, нічого, крім правди? Що ж, буде вам правда.

Я нахиляюся до мікрофона. Не знаю чому, але мені не хочеться повторювати свою відповідь двічі.

— Так, я працювала на ЦРУ.

 

Розділ 112

Того вечора Пітер знову зустрівся з Бейлі в готелі «Апекс». Він став їхнім таємним місцем зустрічі, принаймні до закінчення суду. їхня перша ніч, проведена тут безпосередньо перед тим, як Пітер вирушив на Багами, ознаменувалася двома пляшками шампанського «Кристал». Але відтоді, як він повернувся звідти в кайданках, коштовний потік іскристої рідини припинився. Втім, Пітер був упевнений, що ненадовго.

Побачивши прекрасну роботу Ноулза, який улаштував Кетрін просто нищівне перехресне опитування, він почувався впевненим в успіхові захисту. То був просто шедевр адвокатського мистецтва. Навіть у мене так добре не вийшло б. Хоча можна було б і більш жорстоко порвати цю Кетрін на шматки.

— Ти певен, що й досі хочеш свідчити завтра у суді? — спитала Бейлі, пригорнувшись до Пітера під ковдрою. Господи, які ж у цієї дівчини гарні груди, просто бездоганні! Це відчувається навіть на дотик, коли їх не видно.

— Забудь те, чого тебе вчать в університеті, — відповів він. — Обвинувачувані у вбивстві завжди мають свідчити на суді. До того ж мені абсолютно нема чого приховувати. І це найкраща підстава для того, щоб завтра давати показання в суді.

Бейлі на мить замовкла. Це було якраз те мовчання, що говорить промовистіше від слів, і Пітер це відчув. Молоду дівчину щось явно турбувало.

— Що сталося? — спитав він. — Тільки, будь ласка, не кажи мені, що не сталося нічого, Бейлі.

— Та ні, це не нічого, — відповіла вона. — Мені дійсно треба дещо знати, Пітере.

Відтоді як його випустили під грошову заставу, він завжди чекав на цей момент. І, добре знаючи вдачу Бейлі, Пітер дивувався, чому вона не зробила цього раніше. Втім, він незле попрацював, вирощуючи її довіру до себе. І той факт, що поставити запитання вона наважилася через багато місяців, тішив його самолюбство.

Пітер вирішив випередити її.

— Ні, я не намагався убити Кетрін та дітей.

Бейлі взяла його обличчя руками і ніжно поцілувала в губи.

— Мені просто необхідно було це почути, Пітере. Ти пробачиш мені? Мені так соромно перед тобою.

— Облиш, не виправдовуйся. То в тобі заговорив юрист. І це гідно поваги.

— Ти вибачаєш мені? — спитала Бейлі.

— А ти мені віриш? Бо це дуже важливо.

— Так, вірю, — відповіла вона. — Справді вірю.

Він теж почав її цілувати й міцно пригорнув до себе.

— А тепер, долаючи всі свої первісні та сексуальні інстинкти, я мушу трохи поспати, — сказав Пітер. — Бо завтра буде вкрай напружений день, повір мені.

 

Розділ 113

Я дивлюся на Нолана Гіта, а він іде до трибуни свідків наче Гарі Купер у фільмі «Рівно опівдні».

Протистояння починається.

Він знає це, я знаю це, вся зала засідань знає це, включно із присяжними. Нолан Tim проти Пітера Карлайла. Один дуже рішучий обвинувач проти одного дуже й дуже кмітливого обвинувачуваного. Хто виграє цей двобій, той зможе виграти й увесь процес.

— Містере Карлайл, з'ясуймо одну річ від самого початку. Доктор Дан сама казала вам коли-небудь, що вона виконувала певну роботу для ЦРУ, чи не казала?

Пітер з готовністю киває головою.

— Так, казала.

Гіт виставляє вказівний палець наче уявний пістоль і обводить ним залу засідань. Це виглядає смішно, і хтось на галерці не втримався й розсміявся. Саме цього ефекту і хотів добитися Гіт.

— Чи казала вам доктор Дан, що вона була чимось на кшталт таємного агента, що подорожує світом, убиваючи диктаторів та знетронюючи уряди? Щось на взір жіночого варіанту Джеймса Бонда?

— Ні, не казала.

— Ага, зрозуміло, — каже Гіт. — Значить, вона казала вам лише про те, що допомагала організувати дослідження з метою визначити вплив різних нейротоксинів на людське серце — так чи не так?

— Так.

— Не дуже схоже на те, чим займаються лицарі плаща та кинджала, еге ж?

Пітер промовчав.

— До речі, про секретну діяльність, містере Карлайл. Ваша поведінка на Багамах викликала у мене чималу цікавість. Агент Пірс засвідчила, що бачила, як ви вийшли з віддаленого бару в Нассау з чоловіком, який кілька хвилин по тому намагався її вбити. Ви заперечуєте, що вона вас там бачила?

— Не знаю, чи бачила мене агент Пірс, але я там дійсно був.

— А що ви робили в тому барі?

Пітер стенає плечима.

— Трохи випив.

— А ви знали, що в Нассау є сімнадцять барів, розташованих набагато ближче до готелю, де ви зупинялися?

— Я намагався уникнути преси й телебачення. Вони мене безжально переслідували, мушу вам нагадати. І досі переслідують. Ви не могли не помітити репортерів біля суду.

— Що то був за чоловік, з яким ви випивали?

— Не знаю. Ні з ким я не випивав.

— Стривайте, щось я не розумію, — звертається Гіт до присяжних. — Ви ж разом вийшли, чи не так?

— Якщо ви маєте на увазі, що ми покинули бар одночасно, то це дійсно так, — каже Пітер. — Я ніколи раніше його не бачив, але цей чоловік сказав, що впізнав мене, бо бачив на екрані. Коли я виходив, то трохи з ним поговорив. Але навіть імені його я не спитав. Я поїхав у один бік, а він — у другий.

— Ага, а коли агент Пірс поїхала слідом за цим начебто безневинним незнайомцем, він відкрив по ній вогонь. Як ви гадаєте, хто то був?

— Уявлення не маю. Я вже сказав, що не знаю того чоловіка.

— Ага, значить, ви це сказали, так? Сказали «я не знаю». — Гіт схрестив руки на грудях і з удаваним здивуванням похитав головою. — Як же так, містере Карлайл, ви, такий розумний та кмітливий чолов'яга — і раптом не знаєте багатьох речей, про які йдеться на цьому засіданні?

— Я знаю одне: я невинуватий, — емоційно каже Пітер.

— Звісно, — не задумуючись відказує Гіт діловитим тоном. — Доки в суді не доведуть протилежне.

 

Розділ 114

І після цих слів Гіт вмикає свої потужності на всю котушку. Його питання вилітають безперервними автоматними чергами, а інтонація стає агресивнішою і часом навіть сердитою. Перехресний допит він перетворює на безперервний обстріл, і від збудження та цікавості я аж посунулася на краєчок лави.

— Містере Карлайл, а яким чином на яхті опинилася військова вибухівка, здатна рознести на друзки великий корабель?

— Уявлення не маю, — відповідає Пітер.

— А що ви скажете на таке: чому аварійний маяк човна видав хибні координати, через що пошуково-рятувальна операція Берегової охорони змістилася на сотні миль від фактичного місця катастрофи?

— Моє припущення ось яке: радіомаяк просто схибив.

— Он як? І коли ж таке припущення наверзлося вам на думку? Адже ваш самостійний пошук чомусь почався з тих островів, де яхта затонула насправді. Чим ви це поясните?

Я бачу, що Пітер посміхається з виглядом людини, у якої все під контролем. Лячно думати, що колись мені дуже подобалася ця його усмішечка. Коли я її бачила, то мені ставало затишно і тепло.

Який жах! Соромно навіть згадувати про це.

— Те, що ви називаєте підозрілим, насправді є звичайним здоровим глуздом, — відповідає Пітер. — Навіщо мені здійснювати пошуки в районі, уже обстеженому Береговою охороною?

— Щось мені не зовсім зрозуміло. Тобто, шукаючи свою родину там, де вона, за попередніми даними, не мала бути, ви що — дослухалися до інтуїції? Це була ваша здогадка?

— Скоріше, це називається «без надії сподіватися». Але я припускав також, що якби вони були в якомусь видному місці, то їх давно б уже знайшли.

— І вам страшенно поталанило, еге ж? — саркастично питає Гіт. А потім обводить поглядом аудиторію. — А може, і не дуже.

Раптом ліворуч від мене чується різкий як гавкіт вигук. То протестує Ґордон Ноулз.

— Ваша честь, він намагається залякати свідка!

Суддя Барнет киває на знак згоди.

— Переходьте до вашого наступного запитання, містере Гіт.

— Прийміть мої вибачення, ваша честь. Є ще один не зовсім зрозумілий для мене момент, містере Карлайл. І доктор Дан, і її син Марк засвідчили, що вперше помітили вас у літаку, коли ви пролетіли просто над ними ще вдень. Вони несамовито вам махали, вони гадали, що нарешті їх урятовано. Чому ви не здійснили посадку?

— Ото ж бо й воно, — відповідає Пітер, полегшено знизавши плечима. — Звісно, я бачив, що вони мені махають, але в світлі того, що повідомила мені агент Пірс про перевізників наркотиків, мені здалося, що моя родина насправді намагається попередити мене про небезпеку. Саме тому я і дочекався нічної темряви, щоб повернутися… ну і звісно ж, із пістолетом. Бо був упевнений, що мою родину тримають заручниками.

Нолан здіймає руки в удаваному розпачі.

— Тримають заручниками?! Ви і справді думаєте, що суд вам повірить?

Пітер і оком не зморгнув.

— Так, думаю, що повірить. Так само, як я вірив тоді, що агент Елен Пірс каже мені правду.

Я хитаю головою. Яка нісенітниця! Який жах! Як можна отак стояти і спокійнісінько брехати?! А ще жахливіше те, що, здається, присяжні сприймають його брехні всерйоз. Господи, невже та бабця в кінці першого ряду і справді знавецькії кивнула головою?

Ні, ні і ще раз ні! Нолан має рацію: як хтось при здоровому розумі і дійсно може повірити, що нас тримали заручниками? Присяжні не можуть цього всього не бачити, еге ж? Хай би що казала Пітеру агент Пірс, є цілком досить інших доказів — надто вже багато «випадковостей», і всі вони, докупи взяті, свідчать проти нього. Присяжні не можуть цього не розуміти.

Чорт, навіть Пітер мусить утямити, що його притиснули до канатів. Але, дивлячись на нього, цього не скажеш. Таке враження, ніби він знає щось таке, чого не знають інші. Що ж він замислив? У мене починає з'являтися вкрай неприємне передчуття.

І невдовзі трапляється найприкріше.

 

Розділ 115

Гіт вистрілює наступним запитанням, що стосується мотивів.

— Містере Карлайл, вам відомо, скільки б ви успадкували, якби доктор Дан і її діти загинули під час цієї подорожі?

Пітер негайно стріляє у відповідь.

— Гадаю, ту саму суму, яку б я успадкував, якби минулої зими вони літали разом на відпочинок до Аспена і провели там два тижні в готелі «Сент-Реджіс».

— А що сталося — в тому польоті бомба не спрацювала, чи як? — запитує Гіт. — Чи вона не спрацювала в готелі?

Ґордон Ноулз зривається з місця, щоб заявити протест, але його випереджають. Його випереджає Пітер.

— Слухай, ти, сучий сину! — горлає він, і його холодна постава тріскається і розлітається на друзки, як дешева ваза. — Ти не знаєш, що я тоді пережив! Так, я через дурощі зраджував свою дружину, яку насправді сильно кохав. І тут я дізнаюся, що вона зникла разом з дітьми. Ти розумієш, яким винним я себе відчув?! Я все готовий був віддати, щоб їх знайти, тобі ясно?

Пітер умить червоніє як рак і подається вперед. Вени на шиї та лобі враз набрякають і синхронно пульсують, поки він волає:

— Я не монстр! Я помилявся, але я не монстр! І тим паче — не вбивця. Як ви можете…

Зненацька він замовкає. І хапається за руку. Потім — за серце. Погойдуючись, він дибає з трибуни свідка. Раптом перед лавою присяжних його тіло обм'якає і з лячним стуком гепається на підлогу.

Бабця в кінці першого ряду гучно верещить. Уся зала підводиться, щоб поглянути, що сталося.

Пітер лежить, простягшись горілиць, і його обличчя спотворене гримасою нестерпного болю. Очі його розплющені та сповнені страху.

— До… допоможіть, — мимрить він.

Першим до нього підбігає секретар суду, а за ним — Ґордон Ноулз.

— У нього серцевий напад! — вигукує Ноулз.

Усі зриваються з місця. Хтось кричить: «Йому потрібне свіже повітря! Дайте повітря!»

— Йому потрібен лікар! — гаркнув у відповідь Ноулз.

І тут до мене доходить, що я ні на міліметр не зрушила зі свого місця. Я завмерла як статуя. Наче зовсім забула, що я кардіолог.

Проте інші люди довкола мене не забули. Я кидаю погляд на присяжних якраз учасно, щоб помітити, як вони відвернули свої голови від Пітера, котрий лежав на підлозі, до мене. А я й досі сиджу на лаві.

Пітер виглядає безпорадним. І безневинним. Я ж виглядаю холодною. І безсердечною. Немов у цій кімнаті я жорстока потвора, а не він.

Навіть Нолан Гіт, і той нарешті гукає до мене:

— Кетрін! Ти можеш допомогти?

Не можу. Я знаю клятву Гіппократа напам'ять, але все одно не зрушую з місця. Я тільки те й роблю, що дивлюся. Витріщаюся. І почуваюся паралізованою з голови до п'ят.

Аж доки через частокіл ніг, що зібралися довкола Пітера, моїм очам не відкривається невеличкий простір. Відкривається на якусь мить, але я встигаю побачити. Це трапляється так хутко, що навряд чи хтось помітив, — окрім однієї людини, для якої це призначалося. Окрім мене.

Пітер швидко підморгнув.

 

Розділ 116

Елен Пірс не хотілося пропускати «великий день» Пітера Карлайла в суді, і вона сподівалася на його цілковите приниження й поразку. Вона очікувала видовища, але явно не такого. Ще хвилину тому він відсиджувався на лаві, і ось тепер — відлежується на підлозі.

Серцевий напад? Було на те схоже, особливо коли примчали хлопці зі швидкої і хутко зареєстрували основні показники життєдіяльності. Не минуло й кількох хвилин, як вони поклали Пітера на візок, пристебнули і покотили геть із судової зали.

— До якого шпиталю його відправлять? — спитала Елен охоронця в коридорі. Стояв такий гармидер, що вона ледь почула власний голос. Фоторепортери збивали один одного з ніг, намагаючись устигнути зробити знімок, який мав з'явитися на перших шпальтах видань.

— Скоріше за все, вони повезуть його до шпиталю Святої Марії, — відповів охоронець. — Це найближче.

Виявилося, що він мав рацію. Не минуло й десяти хвилин, як Елен вибралася з таксі біля входу в шпиталь і швидко попрямувала до переповненої кімнати невідкладної допомоги.

Ніхто не спитав, чи потрібна їй допомога. Це було одне з див Нью-Йорка — надто багато людей, щоб помічати якусь окрему персону.

Елен роздивилася кімнату невідкладної допомоги навкруги на всі 360 градусів. Тут — пакунок з льодом, он там — бинти. Єдину лячну картину являв собою якийсь будівельник біля реєстратури. З кінчиків його пальців текла кров. Його рука була забинтована, але Елен добре бачила, що з ним сталося. Бр-р-р! Будівельник явно опинився не з того боку пневмомолотка.

Про всяк випадок вона знову роззирнулася. Але Пітера Карлайла ніде не було видно. Може, його повезли до іншого шпиталю? Та ні.

Хвиля повітря з розчинених позаду дверей війнула їй у спину. Елен обернулася й побачила фельдшерів швидкої, які везли Карлайла. Таке буває лише в Нью-Йорку — таксі обігнало швидку з її сиренами та мигалками.

Елен прудко відступила вбік, коли двоє медсестер, не зупиняючи візок, прийняли його від фельдшерів. А потім побігли підтюпцем! Неможна гаяти ані секунди! Треба рятувати життя цього негідника і пройдисвіта!

Елен простежила за ними по коридору і підгледіла, як з Пітера буквально зірвали його одяг та дорогий «ролекс», щоб зняти електрокардіаграму. А потім вони всі зникли в кімнаті і закрили завіски на спостережному віконці.

Що ж тепер?

Доконечна потреба знову стежити за Карлайлом ураз змусила Елен пригадати Нассау та бар «Біллі Роза». Ніколи їй не забути, як вона ледь не загинула, коли отой загадковий виродок відкрив по ній вогонь на ґрунтовій дорозі. Навіть зараз вона могла поклястися, що відчуває, як на її зубах скрипить пісок.

Байдуже, яким буде вирок суду — «винуватий» чи «невинуватий». Усе одно Елен збиралася з'ясувати, як і чому Пітер зустрічався з тим чоловіком. Це був ключ до всієї ситуації, вона не сумнівалася. Просто нутром відчувала.

Одначе спочатку найголовніше: Карлайл. І стан його здоров'я.

Елен хотіла трохи зачекати, а потім причепити свій жетон і випитати у першого-ліпшого лікаря усю інформацію. Чи дійсно у Карлайла серцевий напад? Чи щось інше? А може, взагалі нічого? Фальшива тривога?

У ситуації, що склалася, від цього типа можно було чекати чого завгодно. Та хоч як Елен кортіло якомога швидше про все дізнатися, вона розуміла, що грає у ризиковану гру. її щойно поновили на роботі після тимчасового усунення з посади. Тому їй ніяк не можна звертатися до лікарів у кімнаті невідкладної допомоги. До того ж у неї виникла набагато краща ідея.

 

Розділ 117

Я кажу собі знову і знову: я ні про що не шкодуватиму!

Зараз вечір, і Пітер на обстеженні в шпиталі Святої Марії, а ми з Ноланом Гітом сидимо в його офісі, і він викладає мені варіанти розвитку подій у суді. Звісно, це його робота, і я бачу, що він рішуче налаштований іти до кінця. Але йому потрібна моя активна участь, і моя думка для нього є дуже важливою. Як сказав мені Нолан, коли ми зустрілися вперше: так, для мене це є роботою, але ж для вас це життя, і я ніколи про це не забуваю.

І він чітко дає мені зрозуміти, що може висунути вимогу визнати судовий розгляд неправочинним. І що, скоріше за все, його вимогу буде задоволено.

— Але нам треба бути дуже обережними, перш аніж ухвалювати таке рішення. Бо шанси обвинувального вироку істотно зменшуються під час повторного слухання справи.

— А якщо ви не вимагатимете визнання судового розгляду неправочинним?

— Тоді, я певен, захист уже нічого не зможе додати. Після завершальних виступів слово залишиться за присяжними. В цей момент не матиме значення, імітував ваш колишній чоловік серцевий напад чи ні, бо все одно присяжним цього не скажуть. Вони знатимуть лише те, що бачили на власні очі. Чи зможе та сцена вплинути на них? Безумовно. Чи зможе вона змусити присяжних знехтувати всіма доказами? Щиро сподіваюся, що цього не станеться.

І тут Гіт додає в наші перспективи ложку дьогтю — величину X, бо він хоче, щоб я мала повне уявлення про всі можливі наслідки мого власного рішення. Йдеться про гроші.

— Ризик цього судового процесу виходить за рамки того, що вашого колишнього чоловіка можуть виправдати. Він позиватиметься на вас до суду за образу особистості, заявляючи, що ви завдали непоправної шкоди його кар'єрі адвоката. І, цілком імовірно, виграє справу. Тут питання полягатиме в розмірах суми, яку він від вас вимагатиме.

Гіт дивиться на мене, сидячи напроти за охайним робочим столиком. Він працює так само, як і вдягається: чисто й акуратно. Я бачу, що він очікує від мене запитань, що ми будемо довго обговорювати подробиці…

До біса все це. До біса Пітера.

— Я жива й здорова. Хоч як він старався, це те єдине, чого Пітер так і не спромігся у мене відняти, — кажу я. — Стосовно ж іще одного суду, то немає у світі таких грошей, які

змусять мене все це знову пережити. Іншими словами, хай би що я мала виплатити Пітеру, це вже буде справа торгу і домовленості. Гроші мене мало хвилюють.

— Ви впевнені, Кетрін? — питає Гіт. — Інколи зопалу люди ухвалюють поспішні рішення, про які згодом їм доводиться жалкувати.

Я не вагаюся. Ані хвилини.

— Так, упевнена. Я ні про що не жалкуватиму.

 

Розділ 118

Журі радилося три довгі дні, і чекання стало для нашої родини просто нестерпним. Під вечір у п'ятницю, о пів на п'яту, старшина присяжних вручив судді Барнету складений удвоє аркуш паперу, де йшлося про те, що журі винесло одностайний вирок. Вочевидь, присяжні мали плани на уїк-енд.

— Ну, як ти гадаєш, мамо? — питає мене Ерні дорогою до суду. Раніше я казала йому, що він зможе потрапити на виголошення вироку лише в тому разі, якщо це станеться після закінчення його занять. Так воно й вийшло…

— Я гадаю, що не маю уявлення, ось як, — відповідаю я йому. Ми сидимо на задньому сидінні таксі, яке мчить нас до будівлі суду.

Я не жартую, бо дійсно не знаю, чого чекати. Моя інтуїція мовчить, нічого не провіщаючи ні про результат, ані про те, чи буде він мати стосунок до справедливості у моєму розумінні цього слова. Те саме і з Ноланом Гітом.

— Мені смішно, коли ці розумники на телебаченні намагаються узалежнити вирок від тривалості засідання суду присяжних, — каже він мені по телефону. — Істина ж полягає в тому, що вони не знають геть зовсім нічого, і я теж.

Ерні та я займаємо місця в передньому ряду зали засідань. Мене дивує, наскільки наелектризована атмосфера

в приміщенні! Усі гудуть, обмінюючись думками щодо майбутнього вироку.

Зала вгамовується лише тоді, коли з'являється суддя Барнет, усідається на своє місце, бере в руку молоток і кілька разів стукає ним, закликаючи аудиторію до тиші. Легким кивком голови він дає судовому розпорядникові вказівку впустити в залу членів журі присяжних.

Коли вони човгають кожен на своє постійне місце, я роблю те, чого ніколи не робила впродовж усього суду. Я крадькома зиркаю на Пітера. Він щасливо уникнув викладення завершальних аргументів. Мабуть, у цей час він якраз одужував після свого фальшивого серцевого нападу. Дивно все це, дуже дивно… Щось він підозріло спокійний навіть уже після того, як присяжні ухвалили вирок.

Частину з того, що відбувається, я і досі сприймаю як таке, що відбувається не зі мною, як щось нереальне. Як це все сталося? Що я роблю в цій залі? Чому я виявилася такою дурепою, що покохала вродливого й чарівливого негідника Пітера Карлайла? Та ще й убивцю, прости Господи.

Невдовзі я перестану докоряти сама собі. Кілька сеансів у Сари — і все буде в порядку, правда ж?

— Журі винесло остаточний вирок? — питає суддя Барнет.

Ось воно — найголовніше риторичне запитання.

Старшина присяжних повільно підводиться зі свого місця. Цікаво, що б ця повільність могла означати?

— Так, винесло, ваша честь!

Секретар вручає вирок судді Барнету. Цей чолов'яга, мабуть, є надзвичайно вправним гравцем у покер, бо коли він спершу читає вирок мовчки для себе, обличчя його залишається абсолютно непроникним.

Перегодом суддя киває старшині присяжних, котрий, як мені сказали, працює дипломованим бухгалтером. Вигляд у нього знервований. Хоча, звісно, не такий знервований,

як у мене. І не такий знервований, як у Пітера, — чого б мені дуже хотілося.

Я беру Ерні за руку й сильно її стискаю. Ось воно. Тобі гаплик, Пітере!

— У справі штат Нью-Йорк проти Пітера Карлайла…

 

Розділ 119

Публіка в залі засідань гучно охає і від подиву аж роти роззявляє. Нолан Гіт підбігає до мене, а я тим часом обіймаю Ерні, але не від радості.

Ґордон Ноулз та решта його адвокатської братії торжествуючи тицяють у повітря кулаками, потім він обертається до Пітера і буквально прилипає до нього в широких обіймах. Від споглядання цієї сцени мені нудить. Я ані слова з себе не можу вичавити — наче заніміла.

— Як же так, мамо, — каже Ерні. — Це ж несправедливо. Він же намагався нас убити.

Я ледь його чую. Все, чого мені хочеться, — це тримати Ерні в міцних обіймах.

Значить, ось воно як? Ось як воно закінчується? Пітер уникнув покарання. Але ж він убив Джейка і намагався вбити нас! Це все, про що я можу думати.

А тим часом Ерні вивільняється з моїх обіймів. Вийшовши у прохід між рядами, він наближається прямо до Пітера й легенько плескає його по спині. Що він задумав? Коли Пітер обертається до нього, малий Ерні розмахується правою ногою і сильно торохкає його просто в пах. Прекрасно!

І тут з мене враз сходить заціпеніння. Я знову все відчуваю. А найголовніше — відчуваю, що мені стало набагато краще. Я навіть мимоволі розсміялася. Може, це через жалюгідний вигляд Пітера, який зігнувся мов складаний ножик, скорчившись у три погибелі від сильного й різкого болю. А може, через самовдоволений вираз обличчя Ерні, котрий з почуттям виконаного обов'язку повертається до мене.

Я чітко усвідомлюю одне: нинішній день — це лише крапля в океані того, що мені довелося пережити.

І на цьому життя не закінчується. Я ж стала мудрішою, правда?

Мандрівка на яхті задумувалася для того, щоб знову згуртувати сім'ю, зібрати її докупи. І саме це й сталося, хоча ми і подумати не могли, як і якою ціною.

І ніщо на світі вже не змінить того, що в нас є, — відчуття єдності. Тепер у родини Данів усе буде гаразд. Ми знову одна сім'я, і ще ніколи не були ми такими сильними, загартованими та згуртованими.

 

Розділ 120

Біль від удару, що його завдав Ерні, ущух тільки через дві години. Але Пітер вирішив, що то мізерна ціна за виграний процес. Особливо коли врахувати, що на горизонті — День великих грошей.

І він настав.

Менш аніж за тиждень Пітер з просто грошовитого нежонатого панича перетворився на неженця з величезною купою грошей. Заложивши до суду громадянський позов, він з усіма для того підставами сподівався на позасудове розв'язання цієї справи шляхом обопільної домовленості. Чого він не сподівався, так це того, що Кетрін погодиться так швидко й легко, та ще й на грубеньку суму грошей. Що ж, шкода, що не вдалося заграбастати у вигляді спадщини всі її кошти. Одначе шістнадцять мільйонів — теж непогано. Можна випити багато пляшок дорогого шампанського!

Настав час святкувати перемогу.

— Нумо, збирайся, кудись поїдьмо і відв'яжімося по повній програмі! Поставимо публіку на вуха! — сказав Пітер, сідаючи у ліжку в квартирі Бейлі. їм уже не треба було ховатися від завидющих очей у готелі «Апекс». Прийшли нові часи. — Я повезу тебе до будь-якого ресторану, в який тобі заманеться. Мені страх як нетерпеливиться показатися з тобою на людях.

Бейлі ляснула резинкою його трусів, які були єдиним предметом одежі на Пітерові.

— Я вже зробила замовлення в китайському ресторані, мій милий дурнику. Хочу поласувати своєю улюбленою свининою му шу. Зараз її принесуть у номер.

Пітер кинув на неї недовірливий погляд.

— Ти що, і досі побоюєшся виходити разом зі мною в люди? Скільки разів тобі казати: такої проблеми вже немає. Я невинен. Мене виправдали. І я вільний як птах у польоті. Дякувати Богові, справедливість таки перемогла в тій залі суду.

— Та знаю, знаю. Дай мені ще трохи часу, добре? Я ще не зовсім звикла бачити свої фото у розділах світських новин.

— Зате я звик, — сказав Пітер. — Нехай усі бачать, яка ти неймовірно гарна і який я щасливий, що тебе зустрів. — Він нахилився і погладив її щоку. — Слухай, а чому б нам не вибратися за місто й кілька днів не відпочити? Можемо вирушити вже завтра. Можу скромно запропонувати вам Кариби.

— Ти дещо забуваєш, — відповіла Бейлі. — У мене ж заняття.

— А ти їх просачкуй.

— Легко вам говорити, містере Шістнадцять мільйонів доларів.

— Який зиск із цих грошей, якщо мені ні на кого їх витратити? Сама подумай.

— Отож-бо, отакі слова мені більше імпонують. Може, ця поїздка і дійсно є непоганою ідеєю.

Бейлі міцно притисла своє голе тіло до Пітера. Тільки-но вона хотіла поцілувати його, як зателенькав дзвоник унутрішнього зв'язку.

— О, це моя китайська свинина! — вигукнула Бейлі з хтиво-пожадливою усмішечкою і буквально вискочила з ліжка.

Вона загорнулась у білий плюшевий халат, який взяла зі шкіряного крісла біля вікна. Пітер, дивлячись на неї, не міг не пригадати той час, коли він опинився в цьому кріслі, вперше прийшовши на квартиру до Бейлі. Хіба ж можна забути той прекрасний еротичний танок, який вона для нього виконувала? І те, що було потім…

— Ти їстимеш у ліжку? — спитала Бейлі.

— Авжеж, — відповів Пітер. — А коли поїмо, то можна буде ще трохи порозважатися, еге ж?

Бейлі, виходячи з ванної, спокусливо посміхнулася і звернула до вітальні. Проте за кілька секунд вона повернулася не зі свининою в руках, а з пістолетом біля скроні.

 

Розділ 121

— Привіт, вибачте, що отак вриваюся без попередження, — сказав Деву, випромінюючи сарказм. — Я не сильно вам завадив?

Він підштовхнув прекрасну безпорадну Бейлі до краю ліжка й міцно притиснув довгий глушник свого пістоля до її правої скроні. І чим міцніше він тиснув, тим більше вона зіщулювалася від страху, підкоряючись його наказам.

— На Бога, що ти тут робиш? — сердито вигукнув Пітер.

— У нас із вами є одна невеличка незавершена справа, адвокате, — відповів Деву.

— Пітере, що відбувається? Хто цей чоловік? — тремтячими губами спитала Бейлі.

Деву захихикав.

— А ти що, їй нічого не розповів?

Пітер хотів було вдати з себе дурбаса. Заперечуй, заперечуй! - підказував йому внутрішній голос. Але не було ні сенсу, ані можливості. Деву явно не жартував.

— Люба, я тобі зараз усе поясню, — пробелькотів Пітер, марно намагаючись заспокоїти Бейлі.

— То вже поясни, зроби ласку, — погрозливо сказав Деву. — Можеш почати з того, що скажеш мені, де мої гроші.

Пітер різко сіпнув головою, не вірячи своїм вухам.

— Які ще твої гроші?

— Решта суми, адвокате. Тобі не здається, що на цей час ти вже мав би її переказати? Де гроші?

— Що? Ти що, здурів? Радуйся, що я не став вимагати назад початковий внесок. Якщо ти не читаєш газет і не дивишся телебачення, то нагадую: далеко не все сталося так, як планувалося.

Легким поштовхом руки Деву кинув Бейлі на ліжко. Тепер у його пістоля була нова мішень — проміжок між очима Пітера.

— Можливо, але якщо ти ще не сліпий і не глухий, то підказую: це не переговори. Торг тут недоречний, — сказав він. — Я прийшов за своїми грошима.

Пітер підняв обидві руки долонями вперед.

— Добре, добре, заспокойся. Одержиш ти свої гроші. — І з цими словами він кивнув на портативний комп'ютер Бейлі, чорний «Мак бук», що стояв на столі в кутку. — Я можу переказати їх негайно.

— Гарна відповідь, — мовив Деву з самовдоволеною усмішечкою. — Тут іще один маленький нюанс. Тобі доведеться переказати трохи більше, аніж ми домовлялися.

Пітер спантеличено закліпав очима. І відчув лють через власну безпорадність та приниження.

— Скільки? — спитав він.

— Зараз пригадаю… Яку ж там цифру бачив я у газетах? Здається, шістнадцять мільйонів?

— Тепер я точно бачу, що ти з глузду з'їхав, — сказав Пітер. — Та я швидше помру, аніж віддам тобі всі гроші.

Усмішечка Деву розпливлася на все обличчя.

— Знаєте, адвокате, я чомусь вам вірю. Та все одно це був ризик від самого початку, еге ж? — Він звів пістоль. — Тому завжди корисно мати план Б.

І з цими словами Деву різко перевів пістоль на Бейлі.

— О Боже, будь ласка, не треба! — стала благати вона, відповзаючи до бильця ліжка і кладучи на нього руку.

— Прекрасно вас розумію, дівчинко, — сказав Деву. Й обернувся до Пітера. — Ну то як, адвокате? Передумали? Чи нехай молода красуня помирає?

Пітер глянув на Бейлі, очі якої переповнив тваринний страх. І чому він з нею здибався? Що він у ній знайшов?

Бейлі тремтіла, абсолютно втративши над собою контроль. І все це через нього.

Прокляття! Гру програно. Цілком і повністю. Вибору він не має. Узагалі ніякого. Чи, може, все ж таки є?

Підвівшись із ліжка, Пітер підійшов до комп'ютера Бейлі.

— Як прийшло, так і пішло, — сказав він.

Він з'єднався з банком на Кайманах і ввів код та пароль свого анонімного рахунку. Ще кілька разів натиснувши на клавіші, він приготував переказ шістнадцяти мільйонів доларів. І кожен нуль, який він вдруковував, був для нього як кинджал у серце.

Пітер повернувся до Деву.

— Куди переказувати?

Деву вихопив Бейлі з ліжка і буквально витяг її на середину кімнати.

— Стань отут разом з нею, — наказав він. — А то знаю я вас, іще обдурите.

Наставивши на них обох пістоль і самовдоволено хихикнувши, Деву підійшов до комп'ютера і став натискати на клавіші. Одним оком він позирав на екран, іншим — на Пітера і Бейлі.

Пітер обережно, майже непомітно зиркнув на свій «ролекс», подумки рахуючи секунди. П'ять. Чотири. Три. Дві…

Раптом комп'ютер Бейлі вибухнув гучним дзеленчанням, на якусь мить ошелешивши Деву. То Пітер завів сигнал умонтованого будильника.

Вперед!

Пітер кинувся до пістоля і вибив його з руки Деву на підлогу. З розбігу гепнувши Деву об стіну, він став завдавати йому ударів — раз, іще раз!

І Деву упав. Однак не знепритомнів.

У них була приблизно однакова статура, але не однакова підготовка.

Лежачи на підлозі, Деву різкою підсічкою звалив Пітера з ніг і наскочив на нього. І став гамселити Карлайла по обличчю так, що тому бійка коло фонтана здалася сваркою двох хлопчиків у пісочниці. Який там пістоль! Він і без нього вб'є його — старим доісторичним способом!

Раптом наче грім серед ясного неба гримнув голос Бейлі — і бійка відразу ж припинилася.

— Ані руш!!! — заволала вона.

 

Розділ 122

Пітер з полегкістю зітхнув так глибоко, що йому аж запаморочилося в голові. Чи, може, то внаслідок ударів, що їх завдав Деву?

Втім, яка різниця? Головне те, що пістолет тепер у Бейлі. Думай, і швидше! - наказав він собі. Про виклик поліції і мови не може бути. Треба щось терміново вигадати.

Але Деву вже придумав.

— Крихітко, ти що, збираєшся мене встрелити? — спитав він, зробивши крок до Бейлі.

— Так. Саме так вона і вчинить, — сказав Пітер.

— А я кажу — не вчинить. — Із цими словами Деву зробив іще один крок. Тепер він був за шість футів від неї, а це вже небезпечно.

— Бейлі, якщо він ступить іще хоч крок, — стріляй. Просто натисни на курок і все.

— Вона цього не зробить, — сказав Деву. — Вона ж не вбивця, як ти. Правда ж, Бейлі?

— Не наближайся до неї, кажу тобі! — гаркнув Пітер.

Утім, Деву вчинив саме так.

— Стріляй! — заволав Пітер. — Пристрели цього виродка, ну!

І Бейлі натиснула на курок, щосили намагаючись твердо тримати руку.

Пуф! — проскочила куля крізь глушник. Звук був такий тихий, що Пітер його не почув. Зате він його відчув.

Якого бі…

Пітер поглянув на маленьку дірку в своєму животі, з якої на труси потекла цівка крові. Його відкинуло назад, і ноги стали як ватяні.

Він ніяк не міг збагнути: що ж трапилося секунду тому? Невже це дійсно трапилося?

— Бейлі, ти що?! — спитав він, хапаючи ротом повітря. Вона похитала головою, і на її вустах з'явилася — не може бути! — посмішка.

— Знаєш, Пітере, хоч ти і мальований красень, а трахальник з тебе нікудишній.

Деву просунув руку під короткий халат Бейлі й узявся за її апетитну сідницю.

— Тільки не треба мені триндіти, — сказав він, притягуючи її до себе. — Я знаю, що тобі подобалося з ним ужарюватися. Не кажи йому цього, йому ж і так зле.

Виряченими від болю й подиву очима дивився Пітер, як вони цілувалися. І то був не просто цьом у щоку, а поцілунок узасос.

О Господи, ні! Не може бути. Деву і Бейлі?

Пітер упав додолу, притиснувши руку до живота, що вже починав нестерпно боліти. Крізь його пальці точилася кров. Він важко дихав, а зір почав тьмяніти.

Деву відхилився від Бейлі, обернувся і з ядучою усмішечкою поглянув на Пітера.

— І що тільки не зробиш заради грошей, правда ж, адвокате? — сказав Деву, вкладаючи в свої слова максимум іронії.

— Але ж… я тебе витяг із в'язниці. Ми ж підписали угоду.

— Недоумкуватий адвокате! Ти ж робив це не для мене. То був твій черговий шанс злупити з клієнта бабки. І ти ним скористався. Як і я своїм шансом — сьогодні. Ти слабка ланка, Пітере. До того ж ти заслуговуєш на смерть, бо збирався вбити отих дітлахів. І свою кохану дружину.

З цими словами він повернувся до комп'ютера й закінчив переказ шістнадцяти мільйонів.

— Знаєш, іще ніколи не відчував я такого задоволення від своєї роботи, як зараз. Ніколи. Таке бездоганне завершення справи!

Пітер міг хіба що дивитися на Деву і думати про те, що він помирає. Життя крапля за краплею покидало його, і він слабшав з кожною секундою. Невдовзі його тіло увійде в шоковий стан.

Свідомість його поволі почала затьмарюватися. Як же таке могло статися, га? Те, що Деву розвів його як лоха, — це вже більш-менш ясно. Але ж така дівчина, як Бейлі?! Студентка юридичного факультету! А може, ніяка вона не студентка?

— Ти… ти… хто? — спитав її Пітер, на превелику силу вичавлюючи з себе кожне слово.

Деву захряснув портативний комп'ютер. Потім підвівся з-за столу, підійшов до Бейлі й забрав у неї пістоль.

— Вона — мій план Б, — пояснив він. — У кожного професійного фокусника має бути асистентка, правда ж?

Цього разу він не підморгнув, ба навіть не посміхнувся. А натомість підійшов до Пітера і підняв пістоль.

— Іди до біса! — гаркнув Пітер.

— Тільки після тебе, — відказав Деву.

І двічі натиснув на курок. Пуф! Пуф! Перша куля продірявила Пітеру голову, а друга влучила прямісінько в його холодне й жорстоке серце. Чиста робота.

Ставши на коліно, Деву вхопив Пітерову руку і помацав його пульс. Не тому, що думав, що адвокат якимось чином воскресне, діставши три кулі, а йому просто закортіло відчути, як він помирає. Чи вже помер.

— Ти диви який класний годинничок, — сказав Деву, роздивляючись Пітерів «ролекс». І, швидко знявши його з руки вбитого, запхав собі в кишеню. — Хто знайшов, тому й дістанеться, еге ж?

— Поквапся, любий, нам треба встигнути на літак, — сказала Бейлі.

Деву підвівся і послав їй поцілунок рукою.

— Боюся, ти маєш рацію лише наполовину, крихітко.

Пуф! Пуф! І слабких ланок не залишилося зовсім.

 

Розділ 123

Не минуло й півтори доби, а Деву вже шпацирував по Єлисейських Полях; звідусіль линула приємність та легкість, і взагалі, йому було так гарно, що краще не буває. Вечірнє сонце почало хилитися до обрію, і його сяйво поглинало Тріумфальну арку своїм жовтогарячим відблиском. Господи, як же він любив Париж!

Він буквально вдихав його, і від насолоди аж заплющував очі. Хрустке жовтневе повітря було просякнуте ароматом хліба та сиру, що линув з вуличних кафе на тротуарах. Цей аромат п'янив, він був знайомий, як давній добрий друг.

«Моя країна — Америка, але моє рідне місто — Париж», — сказала якось Гертруда Штайн, і ця фраза стала знаменитою. І Деву прекрасно розумів, що мала на увазі ця стара шльондра.

З тими грошима, що він їх одержав з Пітера Карлайла, він міг дозволити собі, м'яко кажучи, тривалий відпочинок у Європі. І саме це Деву і збирався зробити. До того ж душа має відпочивати — надто велика кількість убивств негативно впливає на психіку.

Раптом голос якоїсь перехожої змусив його зупинитися.

— Ви не підкажете, котра година? — звернулася вона до нього французькою мовою.

Звісно, що підкаже. Хто-хто, а він знав, котра година. Завжди знав.

Коли Деву відкотив рукав своєї дорогої куртки з провощеної бавовни, він лише краєм ока глянув на жінку, яка його зупинила. А натомість зосередив свій тренований погляд на нещодавно роздобутому платиновому «ролексі».

Треба віддати належне цьому Карлайлу, він мав добрий смак. І знав, як витрачати бакси на якісні речі.

Нарешті Деву відірвав очі від годинника й уже збирався відповісти незнайомці гарною французькою, що зараз двадцять на шосту. Але цієї миті слова застрягли у нього в горлі. То не була незнайомка.

— Ані руш! — сказала агент Елен Пірс, відступивши два кроки назад і тримаючи в руці пістолет «ґлок» сорокового калібру. — Ані руш, бо клянусь, пристрелю на місці.

Дивно, але Деву посміхнувся.

— Треба було пришити тебе, коли в мене була нагода, — сказав він.

— Еге ж, у житті часто доводиться жалкувати, — відрубала Елен. — А ще в житті буває чимало невеличких несподіванок. А тепер — руки за голову і навколішки. Негайно!

Перехожі вже встигли помітити її пістоль і нажахано пороззявляти роти. А потім масово стали задкувати і ховатися за деревами та автівками.

Тим часом Деву навіть не поворухнувся.

— Я сказала, руки за голову і навколішки! - звеліла Елен.

Натомість Деву зробив крок уперед.

Елен наставила свій «ґлок» просто йому на груди.

— Останнє попередження! — заволала вона. — Іще один крок — і ти помреш!

Однак Деву зробив крок, і не один. З усмішечкою самогубці на обличчі він кинувся до Елен, простягаючи руки до її пістоля.

Шпок! Елен всадила кулю йому в груди. Натовп зівак заверещав від страху. Частина людей кинулася тікати.

Деву хитнувся і позадкував. Ноги його підломилися. Але він не впав. Він мав би вже лежати долу на спині — мертвіше мертвого. А він і досі стоїть, сучий сину! Та ще й намагається знову напасти! І звідкись видобув викидний ніж. Шпок, шпок! Цього разу загадковий незнайомець упав і більше не підвівся.

Елен схилилася над убитим і закотила лівий рукав його куртки. Яка все ж таки славна ця штука — жетон таємного агента! Досить лише на мить показати його шпитальній медсестрі — і проходь куди хочеш.

А якщо точніше — то до Пітера Карлайла та його годинника. У шпиталі Елен мала доволі часу, щоб устаткувати його «ролекс» мініатюрним радіопередавачем.

— Якщо спочатку щось не вийшло, — сказала Елен сама собі, — то спробуй ще раз, потім іще.

Удалині почулося виття поліційних сирен. Кілька наступних годин їй доведеться відповідати на вкрай дражливі питання працівників французької жандармерії. А потім,

можливо, Ієн знову усуне її від виконання обов'язків. Але хоч би яку ціну довелося заплатити, Елен знала, що вона того варта.

Зрештою, їй таки вдалося спіймати «лиходія». Суперли-ходія, це однозначно. Того дня, коли він ледь не вбив її на Багамах, Елен дала собі обіцянку: хай там як, а вона неодмінно поквитається із загадковим незнайомцем.

— Щоб знав, як на мене нападати, виродку! — сказала Елен мерцеві, котрий лежав перед нею.

 

Розділ 124

Звісно, всі відразу ж подумали, що то я пришила Пітера та його здогадну коханку. Не знаю, чи пишатися мені, чи обурюватися. Втім, нью-йоркській поліції не знадобилося багато часу, щоб зняти з мене підозри.

Окрім того що на час убивства я читала лекцію про серцеві захворювання на 92-й-стрит, детективи, котрі працювали на місці скоєння злочину, дійшли висновку, що то не було вбивство через ревнощі. Надто вже чисто й акуратно все було зроблено, надто вже точними були постріли. Вони сказали, що той, хто вбив, убивав і раніше. І, скоріш за все, багато разів.

Тіла Пітера та дівчини віднайшли лише через два дні після вбивства. Може, вони б пролежали у квартирі ще довше, якби сусід не поскаржився управдому на будильник у прилеглій квартирі, який безперервно дзвонив.

Коли я про це вперше дізналася, то відчула приблизно те саме, що того дня, коли виголосили вирок. Заціпеніння. І майже цілковиту відсутність справжнього подиву. Мої почуття до Пітера вмерли вже давно і швидко. І він сам став для мене як мрець. А тепер він мрець і для усіх інших людей.

Єдине, про що я думаю, — це про оту дівчину. В поліції мені сказали, що в шухляді туалетного столику в її помешканні знайшли водійське посвідчення, видане в Неваді. Звали її Люсі Голт, і її двічі заарештовували за проституцію в Лас-Вегасі. Втім, вона не була звичайною вуличною повією. Вочевидь, вона була дуже дорогою проституткою, що працювала за викликом і заробляла грубі гроші. Що ж вона робила в Нью-Йорку, мешкаючи в такій скромній квартирі? І що її пов'язувало з Пітером? Цього не знає ніхто, включно з власником квартири, який незаконно здавав її в суборенду. Він знав лише, що йому платили готівкою. Звісно, що Пітер.

Я навіть зателефонувала агентові Пірс до її офісу, сподіваючись, що, може, у неї є якісь міркування. Однак на місці її не було. її колега пояснила мені, що Елен Пірс узяла двотижневу відпустку і поїхала до Парижа. От і добре. Бо після того суду вона виглядала сама не своя.

Втім, розслідування триває, але особисто мої знегоди скінчилися.

А це означає одне-єдине: я маю дотримати своєї обіцянки, що її дала деяким дітлахам, а точніше — своїм.

 

Розділ 125

— Мені, будь ласка, біфштекс із яловичої вирізки, з кров'ю, — каже Марк офіціанту в біфштексній «Флеймз» неподалік нашого заміського будинку в Чаппакуа. Це один з наших найулюбленіших ресторанів.

— І мені те саме, — каже Ерні.

— А як стосовно суфле? — питає Керрі після того, як замовила мале філе з кісточкою. — Я чітко пам'ятаю, що ти обіцяла суфле, мамо.

— Звісно, — кажу я. — Обіцянку ж треба справджувати. Собі я замовляю курку з пармезаном, мою улюблену

страву в цьому ресторані. А потім обводжу поглядом стіл, така щаслива, що наша родина зібралася разом. Минулого літа Марк та Керрі ні за які гроші не погодилися б провести тут уїк-енд після занять. Але сьогодні це їхня ідея, і я розумію, що справа не лише в біфштексах.

Офіціант іде, і Марк піднімає свою пляшку з дієтичною колою.

— За дядька Джейка, — каже він.

Ми теж підіймаємо свої склянки.

— За дядька Джейка, — каже Керрі.

— За дядька Джейка, — повторює Ерні.

Коли ми цокаємось, Ерні ловить мій погляд і підморгує мені. Він просив мене раніше, щоб наша таємниця так і лишилася нашою таємницею. Для мене це не проблема. Керрі та Марку цього не потрібно знати, принаймні зараз. Я здогадуюся, що одного дня, коли Ерні вже буде дорослим — можливо, після того, як я помру, — він їм усе розповість.

— Ну що ж, у мене одне запитання, — кажу я, коли ми, добряче попоївши, відкинулися на спинки зручних крісел.

Діти всі як один дивляться на мене.

— Що будемо робити наступного літа? — питаю я. — Хтось має якісь ідеї стосовно гарного сімейного відпочинку? Може, комусь кортить у мандрівку на яхті?