Розділ 42
Перше, що я відчула, — це сильний жар, як від розпеченої плити. Поки я дриґаю ногами в повітрі, цей жар обсмалює моє волосся та обпікає шкіру. Все це якийсь сюрреалізм, цього не може бути. Але ж усе одно — я горю!
А коли я впала у воду, то стало ще гірше. Тому що я не впала у воду.
Натомість я гепнулася на зубчастий шматок титанового корпуса, який відлетів разом з іншими уламками від яхти, вірніше, 'від її решток.
Трісь! Це моя гомілкова кістка. Я точно знаю, це перелом. Бо відчуваю, що кістка проштрикнула мені шкіру.
Коли я скочуюся з уламка корпуса у воду, моє тіло стає немов паралізоване. Руки, плечі, незламана нога — всі вони ні до чого не здатні. Я жодним м'язом неспроможна поворухнути. Якби не рятувальний жилет, я б потонула.
Неймовірно! Що це, в біса, було?! Я і близько не можу уявити собі відповідь на це запитання.
Я озираюся на човен — а його нема! Його ніде не видно. Він зник! «Родина Данів» щезла, наче внаслідок якогось зловісного фокусу.
І цієї миті холодна й моторошна думка враз пронизує мою свідомість і крає моє серце.
Зникла не лише яхта «Родина Данів», зникла сама родина Данів!
Усе, що я бачу, — це густий чорний дим, що піднімається над водою. Довкола палають уламки човна. Я ніде не ба-
чу ані Керрі, ані Марка, ані Ерні, і моя паніка щосекунди зростає. Господи, де ж мої діти?! І де Джейк?!
Підстрибуючи, як поплавок у воді, я вигукую їхні імена між болісними нападами кашлю, що буквально шматують мене. Ядучий дим наповнює мої легені, і я відчуваю, як щосекунди слабну через сильну кровотечу з ноги. Ще трохи — і я знепритомнію.
Але поки що не зомліла. І думаю про дітей.
Керрі! Марку! Ерні!
Я відчайдушно раз по раз вигукую їхні імена, але не чую, щоб вони відповідали. Я взагалі нічого не чую довкола себе. Ніхто мене не кличе. Єдиний звук — це приглушене гудіння в голові. Я знаю, що це результат контузії після вибуху. Тупа травма вух.
Чорний дим оточує мене немов стіна, і я ледь у змозі дихати. Кожна спроба погукати дітей перетворюється на черговий напад кашлю, від якого на губах виступає кров. Я притуляю до рота руку й бачу, що вона стала яскраво-червоною. Гм, а звідки ж іде кров? Невже я зламала ребро і воно проштрикнуло мені легеню? Чи, може, то я просто прикусила язика, коли вдарилася об уламок корпуса?
І де все ж таки Джейк? Він був на човні, коли той вибухнув. І тепер його ніде не видно.
Невже всі загинули? І я єдина, хто врятувався?
Ні! Ні! Ні! Благаю, ні! Ця страшна паралізуюча думка просто не вміщається у моїй свідомості: уся моя родина загинула.
Розділ 43
Проте я таки й далі вигукую їхні імена.
Раптом крізь стіну диму до мене прорізається слово, і це слово є для мене зараз найпрекраснішим у світі. Це маленьке слово вселяє в мене надію.
Мамо!
Це Ерні — значить, він живий.
У моїх вухах наче щось клацнуло — і до мене враз повернувся повноцінний слух. Я вигинаюся назад і бачу, як до мене пливе Ерні. Від вибуху в нього закіптюжене лице, а вигляд отетерілий і настрашений, але все ж він живий. Хоча й переляканий, бідолаха.
Забачивши його, я забула про свою ногу і намагаюся пливти йому назустріч. Та в цей момент гострий біль нагадує мені, що плисти я не в змозі. А можу хіба що плакати, чекаючи, поки Ерні мене дістанеться.
Обхопивши сина за рятувальний жилет, я відразу ж міцно стискаю його в обіймах.
— Ти в порядку? — питаю я Ерні.
— Та начебто в порядку, — каже він. — А ти як, мамо?
Я вже збиралася була збрехати, бо не хотіла лякати його ще дужче, коли він сам побачив кров на моїх губах.
— Зі мною все буде гаразд, — кажу я.
Одначе він недовірливо дивиться на мене.
— Що сталося? Тобі потрібна допомога, — питає Ерні благальним тоном.
— Та ні, не треба, — запевняю я його, але мій зір починає слабнути. Я відчуваю, що мої очі поволі закочуються під лоба. Погано, зовсім погано. Я можу знепритомніти, і тоді Ерні залишиться тут сам-один. Раптом я починаю трястись як у пропасниці й цокотіти зубами. От чорт, зовсім кепські справи.
— Мамо! — репетує Ерні. — Матусю!
Я сильно кліпаю очима, намагаючись не зомліти. Мені треба мислити чітко і ясно, як і личить такому досвідченому лікареві, як я. І негайно зупинити кровотечу з ноги. Але для цього мені потрібен джгут.
Тож лікар у мені бере гору, і я відриваю від рятувального жилета одну зі штрипок. Простягнувши руки у воду, я міцно перев'язую ногу вище коліна. Минуло буквально
кілька секунд, і я відчула, що мені полегшало, хоча лише трохи.
— Ось так краще, — кажу я Ерні. — А тобі нічого не болить? Якщо болить, то кажи.
— Ні, мамо, зі мною все гаразд.
— Точно?
— Точно.
Ерні киває, і я питаю його, чи не бачив він своїх брата й сестру. Мені страшно слухати його відповідь. Я не хочу її чути.
— Ні, поки що не бачив, — хитає він головою. — А ти не бачила дядька Джейка?
— Ні, любий, не бачила. Нікого, крім тебе, я досі не бачила.
І знову я ледь не збрехала. Я хочу сказати Ерні, що все і всі будуть у порядку. Хочу, щоб він мені вірив, та мені й самій кортить у це вірити. Але я не можу. Мене так не вчили, і це проти мого єства.
Мій син простягає руку і кладе її мені на плече. Він здається таким маленьким у своєму великому жовтогарячому жилеті!
— Не турбуйся, мамо, — заспокоює він мене. — Все буде добре, обіцяю.
Мені захотілося плакати.
Це найприємніша брехня, яку мені випадало чути.
Розділ 44
Ні фіга собі! Що то було?!
Керрі моргнула і розплющила очі — і в них одразу ж потрапила солона й куслива морська вода. Вона різко підвела голову — і негайно закашлялася, прочищаючи легені від диму, що здіймався навкруги.
Керрі не почувалася щасливою, але їй таки дійсно поталанило. Просто неймовірно поталанило. Сталося так, що вона лежала непритомна, щокою на краю жилета. Ще хвилина-дві — і вона б загинула, якби її голова потрапила у воду.
Спочатку Керрі не могла збагнути, де вона. Навіть коли побачила за десять футів від себе Марка. Вона збагнула лише, що її брат потребує допомоги.
Як і вона, хлопець знепритомнів унаслідок вибуху на борту «Родини Данів». Але, на відміну від сестри, він і досі не отямився.
Напружуючи всі свої сили, Керрі попливла до брата. І з кожним помахом руки до неї поверталися спогади. Ось Джейк ганяється за ними по всьому човну… ось він кидає їх одного по одному за борт… матінка шубовснула у воду останньою… Чи ні? Стоп — а вона упала у воду чи не упала?
Після цього все довкола змеркло. Дівчина й досі не могла второпати, що ж сталося. Може… Ой, а де ж човен? І де решта родини?
— Марку! — гукнула вона, підпливаючи до брата. — Отямся, отямся!
Але він не відповідав. Керрі вхопила його за жилет і почала ляскати по щоках.
— Ну ж бо, Марку, давай оговтуйся, кому кажу!… Це дуже важливо, прокидайся! Чуєш чи ні, бовдуре?!
Нарешті очі його розплющилися і набули осмисленого виразу.
— Що сталося, га? — спитав він отетеріло. — І що тут коїться?
Керрі й сама досі до пуття не знала.
— Мабуть, стався вибух, — сказала вона.
Марк роззирнувся, оглядаючи залишки човна, які все ще палали й чаділи. Його волосся було обсмалене, а на лобі виднілося велике садно, з якого точилася кров. Одначе сарказм його залишився незмінним.
— Ой, та що ти кажеш? Правда?
«Краще б я не приводила тебе до тями», — хотіла сказати Керрі, але цієї миті вони обоє повернули голови.
— Ти чула? — спитав Марк.
Керрі кивнула.
— Це матінка.
Почувся також іще один голос. Дякувати Богові, то був Ерні! Ніколи в житті не раділа так Керрі, зачувши голос свого зазвичай аж надто балакучого й осоружного братуся.
Марк і Керрі загукали до Кетрін та Ерні й попливли до них, продираючись крізь ядучий дим та уламки човна.
— Агов, сюди! — відгукнулася матір. — Ми тут!
Іще одна хвилина квапливих зусиль — і нарешті всі Дани зібралися докупи у воді. Всі, окрім Джейка.
Розділ 45
— Погляньте! — скрикнув Ерні, показуючи рукою. — Ген там! Та погляньте ж ви всі он туди!
Проте дим і досі висів усюди, як густий туман. І тому важко було щось чітко побачити. Аж тут дмухнув вітерець, і всі зрештою побачили те, що угледів Ерні.
То був Джейк. Він перебував від них на відстані ярдів у сорок-п'ятдесят.
— Дядьку Джейк! — гукнула Керрі.
Але їм ураз стало ясно — до болю ясно, — що від нього марно чекати відповіді. Він непорушно лежав лицем у воді, широко розпростерши руки. То була типова поза утопленика. Кетрін забило подих. Ні, Господи, ні!
Марк негайно перебрав на себе роль командувача.
— Ви удвох залишайтеся тут, — сказав він, звертаючись до Ерні та Керрі. — А я притягну дядька Джейка.
І він відчалив від щільного чотирикутника, утвореного у воді їхньою родиною.
— Е, ні, стривай, я теж попливу, — заперечила Керрі, пригадавши, як Джейк урятував її у перший день їхньої подорожі.
— Гаразд, — погодився Марк. — Але давай хутчіш.
І вони попливли. Марк швидко, а Керрі — іще швидше. Колись вона встановила рекорд школи у плаванні вільним стилем на дистанції п'ятдесят метрів. Тому недивно, що вона першою добралася до Джейка.
І відразу ж ледь не пожалкувала. Його руки та ноги — принаймні ті їхні частини, які бачила Керрі, — були сильно обгорілими. З опіків точилася кров. Його обдерта червона шкіра вкрилася пухирями, як фарба під паяльною лампою. Керрі стало зле.
Долаючи нудоту, вона спробувала перевернути Джейка на спину. Але він був для неї заважким. Та в цей момент підоспів Марк і заходився допомагати сестрі. Спільними зусиллями їм нарешті вдалося перевернути дядька горілиць.
— Марку, він не дихає, еге ж? — спитала Керрі тремтячим голосом. — Він мертвий, Марку.
Марк розстебнув дядьків жилет і приклав вухо до його грудей.
— Ударів серця не чути. Може, вони надто слабкі?
Керрі заклякла на місці. Вона перелякалася до смерті, її наче паралізувало від страху. І тут у її голові пролунав голос із минулого. То був голос інструктора зі штучного дихання. Усі члени команди плавців з їхньої школи мали пройти підготовку й отримати відповідну довідку.
Це було давно, але Керрі чітко все пригадала.
— Підніми йому голову, Марку! — сказала вона братові. — Я знаю, як робити штучне дихання. Треба спробувати.
Марк підхопив дядькову голову за шию, а Керрі нахилила її так, щоб відкрилися дихальні шляхи. Затиснувши йому ніздрі, вона притиснулася ротом до рота Джейка і почала вдихати в нього повітря.
Раз, два, три…
— Нумо, дядьку Джейк! — благала Керрі між вдихами. — Давай!
Минуло півхвилини, не менше. Керрі втомилася, її легені боліли від незвичного напруження. Але вона й не думала здаватися.
— Чорт забирай, дядьку Джейк! Дихай! — закричала вона.
І він почав дихати. Попервах слабко, потім — дужче. І нарешті його дихання повернулося до норми.
Очі його були заплющені: він і досі був непритомний. Але з того світу вже повернувся.
Марк про всяк випадок знову притулив вухо до дядькових грудей. Почувши, що його серце б'ється досить сильно і регулярно, він викинув угору руку зі стиснутим кулаком.
— Господи, Керрі, ти зробила це! Молодець!
І, утворивши руками щось на зразок петлі, вони повільно й обережно потягли Джейка до матері та Ерні.
Екіпаж «Родини Данів» знову був у повному складі. Як і належало.
— І що ж нам тепер робити? — спитав Ерні. — Може, у когось є якась думка?
— Чекатимемо, — відповів Марк. — Бо Джейк сказав, що невдовзі тут з'явиться Берегова охорона.
І, глянувши на хмару густого диму над їхніми головами, додав:
— Гадаю, нас неважко буде помітити.
Розділ 46
Капітан Ендрю Татем стояв скраю велетенського критого тренувального басейну на базі Берегової охорони США в Маямі. Повільним і позбавленим емоцій поглядом спостерігав він, як тренуються шість рятувальників, розсікаючи воду у своїх водолазних костюмах. Це була згуртована команда сильних, молодих та здібних хлопців і дівчат, єдиним ґанджем яких був брак досвіду.
Втім, невдовзі цей ґандж буде подолано. І саме в цьому й полягав сенс роботи, якою займався капітан Татем. Принаймні, впродовж останніх днів.
Два роки тому він був одним з найкращих рятувальників Берегової охорони. І був би й досі, якби не покалічив свою праву ногу під час виконання завдання біля узбережжя острова Гренада. Завдяки майстерності хірурга та дюжині металевих гвинтів ногу йому «відремонтували». І він зміг знову добре ходити. Одначе про біг довелося забути. А про стрибки з гелікоптера в океан — і поготів.
Тепер половину дня Татем проводив за робочим столом, а другу половину займався тим, що немовби клонував себе у школі підготовки рятувальників. Він і не думав нарікати на долю. Просто він дуже скучив за справжньою роботою.
— Ми вже готові, а ви, сер? — пожартував один з рятувальників у басейні. Вже минуло двадцять хвилин, як він та його колеги інтенсивно плавали.
Татем«зиркнув на свій годинник: якщо точно, то двадцять три хвилини.
Курсанти вже добряче втомилися, і саме в цьому й полягав сенс цього нелегкого й виснажливого тренування. Тепер вони були готові до його основної частини.
— Вмикай на всю! — гукнув капітан Татем оператору за пультом керування.
Його підлеглий, лейтенант Стен Мілкрест, підняв угору великий палець — мовляв, команду зрозумів. І, клацнувши тумблером, увімкнув найбільший у світі підвісний вентилятор. Лопаті, кожна у двадцять футів завдовжки, почали повільно обертатися над басейном. Та не минуло й кільканадцяти секунд, як їхня швидкість сягнула максимуму — три тисячі обертів на хвилину. Цей режим роботи вентилятора капітан Татем ніжно називав «Апокаліпсис сьогодення» .
— Страх як люблю легенький морський вітерець! — заволав він до курсантів. — А ви? Гадаю, він вам теж подобається.
Метою цього заняття була імітація на воді вітру ураганної сили, щоб рятувальники мали уявлення, з чим їм доведеться зіткнутися під час справжньої роботи. Ясна річ, ця вправа мала небагато спільного з відпочинком на пляжі.
Татем спостерігав, як четверо хлопців та двоє дівчат відчайдушно намагалися втриматися на плаву, але їхні вже зморені руки й ноги швидко слабнули і знесилювалися. При першому ж сигналі когось із курсантів, що не витримав напруги, капітан Татем мав дати наказ Мілкресту вимкнути вентилятор, але через це курсанта могли й не допустити до подальших тренувань у рамках підготовчої програми.
Татем знову глянув на годинник.
— Ще дві хвилини! — крикнув він.
Уважно спостерігаючи за штучним штормом у басейні, він не міг не згадати про той справжній шторм, що прокотився океаном за кілька сотень миль від узбережжя. Загалом, пошуково-рятувальній групі Берегової охорони (ПРГ) пощастило: майже всім суднам у тому районі вдалося уникнути жорстокої та руйнівної хватки шторму.
Майже всім, окрім одного: вітрильника на ймення «Родина Данів». З ним і досі не було зв'язку.
Але водночас були всі підстави для оптимізму. Річ у тім, що аварійний радіомаяк цього судна передав координати, і найкраща пошуково-рятувальна група вже вирушила на його пошуки. Фактично, на кінець цієї години Татем мав дістати останні відомості про поточну ситуацію. О тій порі група вже мала прибути на місце інциденту. І розібратися, що трапилося.
Раптом двигун вентилятора вимкнувся.
Чорт! У чому справа?!
Можливо, лейтенант побачив щось таке, чого не побачив він? Може, хтось із курсантів почав тонути?
Татем швидко перерахував голови у воді. Та ні, всі на місці. А за його годинником до кінця вправи залишалося ще тридцять п'ять секунд. Що ж трапилося?
Він поглянув на лейтенанта Мілкреста за пультом керування. Може, він знає? Але того вже за пультом не було — він ішов до нього по краю басейну, і вираз його обличчя не провіщав нічого доброго.
Сталося явно щось екстраординарне.
Розділ 47
— Як це так — узяв і пропав? — спитав Татем. — Щось я вас не розумію.
Він зі Стеном Мілкрестом увійшов до роздягальні, попередньо давши курсантам команду відпочити, яку вони виконали з превеликим задоволенням.
— Я знаю лише, що мені тільки-но дзвякнули з нашої радіостанції і повідомили, що сигнал аварійного маяка з яхти «Родина Данів» пропав, — відповів Мілкрест. — Буквально хвилину тому він був чіткий та сильний, а потім — раз! — і зник.
— Вони не помилилися?
— Аж ніяк. Цілком упевнені.
— А може, це з нашим обладнанням щось не в порядку? Таке вже бувало раніше не раз. Може, вийшла з ладу якась із наших антен?
— Це перше, про що я спитав, — сказав Мілкрест. — І вони відповіли, що двічі все перевірили. Ніяких збоїв та глю-ків не виявлено.
Татем закурив цигарку «Кемел». Куріння та гра в покер були єдиними його вадами, і зазвичай вони йшли рука в руку. Єдиний виняток становила ситуація, коли на роботі траплялися проблеми. Такі, як зараз, наприклад.
— Гадаю, причин може бути дві, — вів далі Мілкрест, проявляючи свою рису, яка подобалася Татему: лейтенант не боявся висловлювати власну думку командирові. — Або розрядився акумулятор, або вони чомусь самі вимкнули радіомаяк.
Капітан зробив довгу затяжку і повільно випустив дим, розмірковуючи над ситуацією. Обидві причини були ймовірними. Але ж чи були вони реальними? Ось у чому питання. За всі роки своєї служби в Береговій охороні він не пам'ятав жодного випадку, щоб аварійний маяк вимкнувся після того, як його увімкнули. Втім, усяке буває. Завжди щось трапляється вперше.
— Хоч там як, — сказав Татем, — а навряд чи початкові координати змінилися. Нам просто треба буде дещо розширити зону пошуку з урахуванням домінуючих течій.
— Це неважко, — зазначив Мілкрест. — Шторм уже минув, і океан досить спокійний.
— Та отож. Але все одно — зроби мені послугу, добре? Вийди на зв'язок із ПРГ та накажи їм потроїти зусилля. Нехай вважають це сигналом тривоги, але чим скоріше вони знайдуть той човен, тим краще.
Мілкрест кивнув і крутнувся на п'ятах.
— Я триматиму вас у курсі, — сказав він і пішов. Татем іще трохи потинявся у роздягальні, докурюючи
цигарку й відчуваючи перед собою провину за те, що взагалі закурив. Дивно, але чомусь голос Пітера Карлайла, адвоката з Нью-Йорка, і досі не йшов йому з голови. Було в ньому щось бентежне.
За останні десять років безліч людей телефонували Татему і терпляче чекали на бодай якісь новини про своїх рідних та близьких, що вскочили у халепу в морі.
На перший погляд, Карлайл нічим від них не відрізнявся. Був так само нетерплячий, надміру емоційний та явно стурбований. Проте щось усе одно непокоїло капітана Та-тема. Але що саме, він не міг сказати.
Можливо, просто не довіряв адвокатам.
Розділ 48
— Мені х-х-х-олодно, — сказав Ерні, цокочучи зубами, що виднілися крізь припухлі посинілі губи.
Нам усім холодно. Ми вже чекаємо отак багато годин, і наші рятувальні жилети дійсно рятують нам життя. Ми фізично виснажені та знесилені.
А ще ми спустошені емоційно. Страшна паралізуюча підозра починає заповзати у мою душу. І тут Керрі вимовляє слова, які жоден з нас не хотів би почути.
— Вони що, за нами так і не прибудуть?
— Звісно, що прибудуть, — заспокоюю я всіх. — Може, дійсно трапилася якась затримка. Можливо, у Берегової охорони зараз купа роботи через цей шторм, і їм доводиться рятувати не тільки нас. Нам просто слід дочекатися своєї черги.
Я сама лише наполовину вірю в те, що кажу. Але якщо бовкнути щось менш оптимістичне, то діти ще більше перелякаються, особливо Ерні.
— Іди сюди, — кажу я синові й міцно пригортаю його до себе. До речі, це гарна ідея — триматися тісно докупи разом із Джейком, щоб уникнути переохолодження. Саме це ми зараз і зробимо.
— Як твоя нога? — шепоче Ерні мені на вухо.
— Добре, — шепочу я у відповідь. — Усе нормально, чуваче.
Втім, я знаю, що це не так. Бо наразі абсолютно не в змозі займатися нею. Вона оніміла і стала як гумова, і я намагаюся просто про неї не думати. Класичний приклад емоційного витіснення, промовляє в мені лікар. Тепер я розумію, що, напевне, думають про мене мої клієнти, коли я наступаю їм на мозоль, радячи більше піклуватися про серце. Ось що вони гадають: заткніться, будь ласка, лікарю! Отож-бо.
Окрім того, мене дужче непокоїть Джейк, аніж моя нога. Хоч він і дихає стабільно, але до тями все одно не приходить. А ще гірше те, що його опіки треба забинтувати, бо через них він утрачає багато крові. І кров'яної плазми. Якщо так триватиме, то у Джейка станеться шок, і ми його втратимо назавжди. Зла іронія полягає в тому, що холодна вода лише прискорює процес утрати плазми.
Та хай там як, але нам треба якомога скоріше вибиратися з води. Навіть під жарким полуденним сонцем вода доволі холодна. Боюся, із заходом сонця ми страждатимемо від переохолодження, хоч як би щільно тулилися одне до одного.
— Може, нам треба якось змайструвати саморобний пліт, — пропонує Ерні, оглядаючись довкола. Неподалік і досі плаває чимало уламків яхти. Але невдовзі їх рознесе вітром і течіями.
— Може, й треба, — відповідаю я.
Тут у розмову втручається Марк. Він так захрип, що я ледь його чую. Він озивається відлунням моїх слів.
— Може.
Хвилиночку! Та то ж не Марк!
Ми всі враз обертаємося до Джейка, голова якого ледь видніється над поверхнею води.
— Він опритомнів! — каже Керрі.
Вона має рацію — але він сказав не «може». Те слово радше скидалося на «Боже».
— Джейку, це я, Кетрін, — звертаюся до нього. — Ти чуєш мене, Джейку?
Його губи тремтять, намагаючись щось сказати. Проте виходить знов те саме слово.
— Боже, — повторює він.
— Джейку, це я, Кетрін.
Очі його заплющені, обличчя бліде й непорушне. Рухаються самі лише губи. Він силкується вимовити ще одне слово.
— Боже… Боже, поможи, — бурмоче він.
До мене раптом доходить, і я хутко повертаюся до Марка.
— Це ж він про ящик «Боже, поможи!».
В ньому містяться необхідні нам речі. От якби Бог дійсно почув наші молитви та допоміг… Допоможе — якщо ящик не потонув після вибуху.
— Якого він кольору? — питає Керрі.
— Червоного, — відповідаю я.
— Еге ж, я пам'ятаю, що бачив його на човні, — каже Ерні.
Марк та Керрі негайно вирішують вирушити на його пошуки. Вони розпливаються у протилежних напрямках, погодившись плисти за годинниковою стрілкою. Марк крутить пальцем, зображаючи напрямок руху.
— Будемо прочісувати район колами, гаразд? — пропонує він.
— Зрозуміло, — відказує Керрі.
— Тримайтеся поруч, благаю вас, — гукаю я їм.
І намагаюся тим часом розговорити Джейка — може, я годна щось зробити, щоб полегшити йому біль. Але марно. Він знову замовк, і губи його не рухаються.
— Усе нормально, — кажу я йому.
Джейк ледь притомний, але все ж він спромігся допомогти нам отими двома словами. Боже, поможи. Отже, він і досі наш капітан.
Розділ 49
Приблизно через десять хвилин повітря прорізав голос Керрі. Явна виснаженість дещо послаблює її захват і радість.
— Я знайшла його! — верещіть вона.
Я ледь вірю своїм вухам. І ледве бачу Керрі. Вона зараз десь ярдів зо двісті від мене і виглядає скоріше як маленька чорна цятка.
— Я знайшла його! — знову радісно верещить донька. — Ящик «Боже, поможи!».
Слава Богу! Це просто чудо!
Я гукаю Марка, який заплив так само далеко, як і Керрі, тільки у протилежному напрямку. І далі шукає ящик.
— Повертайся! — кричу я йому. — Керрі знайшла його!
Марк чує мене і неквапно пливе назад. Та хіба ж можна його винуватити?
Я взагалі здивована, що він та Керрі навіть рукою змогли поворухнути. Виявилося, вони у кращому фізичному стані, аніж я думала.
— Як ти гадаєш, у тому ящику є їжа? — питає мене Ерні. — Бо я дуже зголоднів.
Я відтворюю в пам'яті той момент, коли шукала в ящику маску та трубку, і щось мені не пригадується, щоб там були якісь харчі.
— Сподіваюся, що є, — кажу я малому. — Все буде добре, Ерні.
Ми спостерігаємо, як Керрі повільно наближається до нас. Дуже повільно. Ящик тягти нелегко, але вона старається щосили. Коли відстань до Керрі істотно скоротилася, я бачу, як на обличчі доньки відбилася величезна втома. Бідолаха, вона зовсім виснажена!
— Керрі, перепочинь! — волаю я їй.
Певна річ, вона мене й не думає слухати. Я повертаюся до Ерні й жартома кажу:
— Як це схоже на Керрі! Ти їй кажеш одне, а вона робить зовсім інше.
Тільки Ерні мене не чує. І навіть не дивиться в мій бік. Мені не видно, на що він там витріщився, але я інстинктивно відчуваю, що у нас проблема.
Коли Ерні був малий і ледь умів ходити, він часто клацав куточком рота, коли йому бувало страшно. Тільки тихо так, майже нечутно. Щоб почути цей звук, треба бути дуже близько від нього. Як от зараз.
— Що там, Ерні? Що ти там побачив?
— Ще точно не знаю, — відповідає він. — Але там щось є.
Він показує рукою і скоса зиркає на мене. Та я все одно не бачу. Якщо Марк перебуває у напрямку три години, а Керрі — у напрямку дев'ять, то оте загадкове «щось» знаходиться точно на шість годин.
— Ерні, я таки нічого не…
Раптом мої губи зсудомило від жаху. Тепер я бачу, що то таке. Боже милосердний! Невже це дійсно те, про що я подумала?!
А Ерні клацає ротом іще частіше та гучніше, ніж я коли-небудь чула.
— Ага, зрозуміло, — каже він. — Керрі, стережися! Керрі! КЕРРІ!!!
Розділ 50
То зовсім не Берегова охорона йде нам на поміч. Це ясно мов день. То якась фігура. Трикутник. Два фути заввишки і темно-сірий, він як ніж розсікає поверхню води. А на моїх вустах лишень одне страшне слово: акула!
— Вона йде просто на нас, — каже Ерні. — Що ж нам робити?
Кожен м'яз мого тіла, кожна кістка, зламана й неушкоджена, — всі вони панічно волають: «Рятуйте!»
Я чітко збагнула, що наш нинішній день може стати останнім. Але не дозволила паніці оволодіти мною. Я швидко опанувала себе і стала спокійною, як під час операції.
— Мамо, — знову питає мене Ерні. — Що нам робити?
— Нічого не робити, — відказую я. — Залишатися на місці й не рухатися. Може, вона нас не помітить.
— Гадаю, що вже помітила. Однозначно. Ось поглянь. Спосіб визначення місцезнаходження за уявним циферблатом годинника.
Я дивлюся на Ерні, а Ерні дивиться на воду. Вона червона. Кров з моєї ноги та кров, що точилася з опіків Джейка, була як запрошення цієї тварюки до столу.
Гарно аж далі нікуди.
Ми піднімаємо голови і дивимося на плавник, що наближається до нас. Але виявилося, що їх тепер двоє! Десь футів зо п'ятнадцять за великим плавником з'являється малий. Мені враз зблиснула думка, що то друга акула. Можливо, маля. Однак тієї ж миті я здогадуюся про дещо гірше, іще жахливіше. То не маля, а хвостовий плавник тієї самої акули.
То не акула, а справжнє чудовисько!
— Марк! Керрі! — кличу я.
Марк відгукується першим, і мені не треба щось йому прояснювати і підганяти. Він теж бачить те саме, що й ми.
— От сука! — волає він. — Я зараз повернуся!
— НІ! — лементую я у відповідь. — Залишайся на місці!
— Але…
— Ніяких «але»! Ані руш — ти мене чуєш?!
Якщо вже нам судилося стати обідом для акули, то Марк не мусить піти їй на десерт.
— Це й тебе стосується! — кричу я Керрі.
Дочка досить близько, і я бачу страх в її очах, з яким вона спостерігає за рухом плавника. Гадаю, мої очі зараз такі самі — маленькі чорні ґудзики.
Я рвучко беру Ерні за його жилет і підтягую до себе так близько, що ми практично торкаємося носами. В моїй нозі пульсує біль, та мені байдуже.
— Слухай, що ми зараз зробимо, — кажу я малому. — Хапай дядька Джейка і ховайся за мене.
На секунду мені доводиться перерватися. По пухкеньких щічках Ерні котяться сльози.
— Мамо… Мамо… — тільки й здатен вимовити він.
— Т-с-с-с, не плач, усе буде гаразд, — шепочу я. — А тепер слухай мене, бо це дуже важливо. — Я замовкаю, щоб відсапнути, а потім додаю: — Якщо та акула на мене нападе, не намагайся мені допомогти. Тобі зрозуміло?
Я бачу, що не зрозуміло. Хіба ж дитина може таке збагнути? Ерні дивиться на мене широко розкритими переляканими очима.
— Слухай мене, синку. Ти не мусиш мені допомагати. Ти візьмеш і чимдуж попливеш до свого брата Марка. Зрозумів?
— А як же дядько Джейк? — питає Ерні тремтливим голосом.
Цього запитання я боялася.
— Залиш його тут зі мною, — відповідаю я. — Зосередься на тому, щоб чимдуж поплисти геть. А тепер розкажи мені, що ти втямив з того, що я тобі сказала.
Однак Ерні не хоче відповідати.
— Відповідай!!! — Мені не залишається нічого іншого, як горлати на нього. Я не можу цього не робити, бо надто сильно його люблю. І ніяк не можу дозволити, щоб він тут загинув разом зі мною.
Нарешті малий киває головою, і я допомагаю йому схопити Джейка й підтягнути його так, щоб вони удвох з Ерні опинилися за мною. Хлопець такий нажаханий, що навіть припинив плакати. І мовчить. Ми всі мовчимо. Тільки чути, як хлюпає вода навколо нас.
Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп. Плюсь-плюсь, хлюп-хлюп.
Дивлячись на плавник, що невмолимо наближається до мене, я роблю глибокий-глибокий вдих. І без надії сподіваюся, що він не стане моїм останнім.
Розділ 51
Погляд блакитних очей Керрі застрибав по воді туди-сюди. Акула — матінка — брати — дядько Джейк…
Знову бісова акула… І чому б їй просто не взяти та не вшитися звідси, га? Невже вона відчуває, що ми беззахисні? Звісно, відчуває. Вона ж хижак.
Керрі відчула себе безсилою і скутою по руках та ногах. Та все одно вона мусить щось удіяти. Але ж що? І тут її наче думкою уразило — в буквальному сенсі.
Ящик «Боже, поможи!».
Дівчина мимоволі відпустила його, а тепер він, гойднувшись на хвилі, луснув її по голові. Невдовзі на лобі вискочить синець — це однозначно. Якщо взагалі воно настане, це «невдовзі».
Проте найважливішим було те, що відбувалося зараз. Чи є у ящику щось таке, що може допомогти в цій ситуації? А може, і справді щось є?
Зібравшись на силі, Керрі несамовито смикнулася, вхопилася за клямку і розщібнула її. Відкинувши віко, вона спробувала підскочити у воді й зазирнути всередину.
Задум удалося здійснити лише наполовину. На якусь нетривалу хвильку Керрі побачила, що було всередині: аптечка, кілька ковдр, надувний пліт, але навіть нахиливши ящик до рівня очей, неможливо було розібрати, що лежало під усіма цими речами.
«Ну нафік! — подумала Керрі. — Зараз візьму і все повишвиргую у воду!» Утім вона стрималася і подумала ще раз. А що, як деякі речі не плавають? А що, як та річ, котра зможе стати їй у пригоді, піде на дно і вона не встигне навіть за неї вхопитися?
Керрі не уявляла собі, що то могла бути за річ, але сама гадка про те, що та річ може потонути, таки змусила її спробувати добутися до дна ящика. Дівчина залізла всередину рукою і почала намацувати.
«Ну, давай! Тут має щось бути!»
Один по одному вона відчайдушно перебирала предмети. Чи має це бути пляшка з водою? Чи ліхтарик?
Не припиняючи пошуку, Керрі озирнулася. Акула вже була за якихось сто ярдів від матусі та Ерні. А можливо, навіть іще ближче. Треба поспішати!
Рука Керрі знову застрибала навмання від одного предмета до іншого. Нарешті її пальці з глухим стукотом уперлися в дно. Чорт!
Нема нічого.
На очі їй навернулися розпачливі сльози, аж раптом її рука вперлася в щось у дальньому кутку ящика. Щось холодне і металічне. То був пістоль!
Керрі у цьому зовсім не сумнівалася. Бо намацала крутий вигин спускового гачка. Вона смикнула скільки було сили. І дійсно витягла з ящика пістоль! Та тільки він не був схожий на ті, які їй доводилося бачити. За його руків'ям були прикріплені якісь великі трубки. В них що — кулі? Ні, здогадалася Керрі. Не кулі, а сигнальні ракети. То була ракетниця.
Ну то й що?Все що завгодно, аби стріляло!
Керрі повернулася до акули. Рука її непевно тремтіла. І все її тіло тремтіло теж. Спершись лівою рукою об ящик «Боже, поможи!», вона спробувала стабілізувати своє положення. Ще ніколи в житті не доводилося їй натискати на гачок пістолета.
Керрі почала щосили верещати і хлюпатися. Тож недивно, що акула обернула до неї. А може, не слід було цього робити?
«Не бійся, у тебе все вийде! Лише прицілься і стріляй! Прицілься і стріляй…»
Керрі навела приціл на акулу й почала зворотний відлік.
Три. Два. Один. Вона натиснула на гачок.
Ракетниця вистрелила — і створила таку густу завісу диму та іскор, що Керрі нічого не бачила. Вона розгубилася, випустила пістоль, і той пішов під воду.
Та дівчина й не могла його втримати, бо іскри обпекли їй пальці. А може, пістоль дав збій? Може, ці ракети були вже старі та непридатні до застосування? Керрі відчула тільки, що рука її наче запалала.
— Ах ти ж сука триклята! — несамовито закричала вона. І впродовж кількох секунд звук власного голосу був єдиним звуком, який дівчина почула.
А потім пролунав іще один:
— Ура-а-а!
То горлали з радощів Ерні, Марк та Кетрін. А коли дим розсіявся, Керрі побачила, чому вони раділи: акула розвернулася й попливла геть. Вона таки налякала цю чортову тварюку!
Не стануть Дани обідом для акули! Обід скасовується! Принаймні зараз і принаймні в цьому конкретному місці.
Розділ 52
Деву попрощався з Пітером Карлайлом і підвівся з лавки на дитячому майданчику неподалік Мангеттенського кримінального суду. Він пройшов квартал — так, щоб гарантовано зникнути з поля зору Пітера Карлайла.
А потім обернувся.
І куди ж ти тепер, Пітере? Скажи, будь ласка!
Клієнти були для Деву більш, аніж просто клієнтами. Вони були його об'єктами інвестицій. А ще точніше — високими ставками у ризикованій грі. І чим вищий ризик, тим більша винагорода. Тому, цілком природно, Деву мав за ними приглядати. Надто ж — за Карлайлом.
Наразі той являв собою найбільше джерело доходів Деву. Але він чесно заробив ті гроші.
Загалом, брудна робота була найлегшою частиною завдання. Бо в умінні вбивати Деву досяг вершин майстерності. Він на це вчився і вбивав залюбки та з творчим підходом. Ясна річ, ЦРУ дуже не хотіло втрачати такого цінного фахівця, але
там просто не мали вибору. Якщо ти підробляєш на стороні, то тебе виженуть без права повернення.
Саме ця обставина і привела Деву до Пітера. Він не був першим таємним агентом, що підробляв на стороні, і не був першим, хто на цьому попався.
Однак він був першим, хто найняв суперкласного адвоката, і той пішов прямо в Ленґлі, щоб обговорити деталі надзвичайно таємної угоди про виплату допомоги у зв'язку зі звільненням.
Це була обопільно вигідна угода, й іншого вибору жодна зі сторін не мала. А для більшої надійності її текст у запечатаному конверті віддали на збереження третій особі.
— Ви є хранителем моїх найбільших таємниць, — якось сказав Деву Пітерові. — Якщо вам коли-небудь закортить довірити мені якусь із ваших великих таємниць, то зробіть ласку — дайте мені знати.
Так що брудна робота дійсно не була проблемою для Деву. Проблему становили її наслідки, з якими він зіткнувся у своїй новій кар'єрі і які його серйозно турбували. А полягала ця проблема в тому, щоб клієнт усе не зіпсував, а особисто його не підставив і не надурив.
У випадку з Карлайлом основне питання стояло таким чином: чи зможе Пітер витримати прискіпливу увагу і тиск із боку преси, а якщо зможе, то як довго? Звісна річ, цей суперадвокат був міцним горішком, звичним до екстремальних умов та постійного тиску. Але ж то стосувалося лише кімнати судових засідань.
А в цій грі йшлося про багато інших речей. Тому останні двадцять хвилин Деву крадькома стежив за Пітером, коли той ішов пішки в бік житлових кварталів міста.
Невже цей тип і справді збирається пройти пішки аж до Верхнього Іст-Сайду? Та начебто ні.
Неподалік юридичного факультету Нью-Йоркського університету Пітер зупинився біля аристократичного особняка з вузькими вікнами, збудованого ще до Другої світової війни з бурого піщаника. Перед тим як піднятися крутими кам'яними сходами, він уважно роззирнувся навсібіч.
Спостерігаючи за ним з кінця кварталу, Деву захихотів. Пітере-Пітере! Невже ти ходиш туди, куди не слід ходити, і робиш те, чого не слід робити?
Але так воно й було.
Деву зрозумів це ще тоді, коли вони зустрілися вперше, щоб обговорити його справу: Пітер не мав пристрасті ні до грошей, ані до сексу, ані до чогось подібного. Він мав пристрасть до ризику.
Розділ 53
Стукаючи у двері квартири, де мешкала Бейлі, Пітер збагнув, що це його перший візит, який не стосувався сексу. І не тому, що він не мав бажання. А тому, що існувало дещо інше, чого він жадав іще сильніше.
То була маєтність Кетрін. Саме ця маєтність і була його кінцевою метою. Зігнавши зі світу Кетрін та її огидних діточок, він одержить сто мільйонів зелених. А якщо їх таки дійсно вдасться спекатися, то йому вже зараз треба вживатися в роль прибитого горем чоловіка. І грати її навіть з Бейлі. Особливо з Бейлі.
Вона була як несподівано випала карта, що стала частиною Пітерового життя, але аж ніяк не частиною плану. Коли замислював цей план і залучав Деву до його виконання, він її навіть іще не знав!
Але тепер, коли він уже знав — і бажав продовжувати їхні стосунки, — Пітерові хотілося, щоб їй ніколи навіть на думку не спало провести якийсь зв'язок між ним та зникненням яхти «Родина Данів». Ані Бейлі, ні будь-хто інший не мав здогадатись, яким холоднокровним і жорстоким гівнюком він був.
Пітер збирався постукати ще раз, аж раптом почувся типовий нью-йоркський звук, характерний для замка складної конструкції. Коли Бейлі почала відчиняти двері, він молив Бога, щоб вона виявилася вдягнутою не надто сексуально. Він же жива людина, зрештою. Може й не опертися спокусі.
— Пітере, яка приємна несподіванка! — проспівала Бейлі. — Очам своїм не вірю. Я лише двадцять хвилин як повернулася з останньої лекції.
Добре вже хоч, що на ній було істотно більше одежі, аніж просто ліфчик та трусики. Цього разу — аж ціла футболка й шорти. А погано було те, що Бейлі відразу ж нахилилася до Пітера і вп'ялася в нього своїми хтивими та жалючими як оси губами. Йому доведеться відсахнутися від неї. Ну ж бо, Пітере. Постарайся це зробити! Зараз не час трахатися.
— Що трапилося? — спитала Бейлі.
— А«ти хіба не дивилася новини?
Бейлі похитала головою.
— Стривай, — сказала вона й додала, трохи знітившись: — Сьогодні ж твій день вибору кандидатів до журі присяжних, наскільки я пам'ятаю. А чому ти тоді не в суді?
— Трапилася неприємність, — відповів Пітер.
— Сподіваюся, дружина Кінкейда не намагалася цього разу задавити тебе своїм «мерседесом»? — пожартувала Бейлі, задоволено вишкірюючись.
Та Пітер не засміявся. Він дуже хотів, але йому не дозволяла роль, яку він мав грати. Втім, дуже шкода, бо це дійсно прозвучало смішно. Красива, розумна, та ще й з потрясним почуттям гумору. Це не Бейлі, а просто знахідка.
Увійшовши до квартири, Пітер одразу ж вихопив з холодильника пляшку дієтичної кока-коли. А потім коротко розповів коханці про те, що сталося вранці. Починаючи з того моменту, як у зал судових засідань буквально увірвалась Анжеліка, і до телефонної розмови з капітаном Берегової охорони. Розмову ж із Деву довелося завбачливо вилучити з цієї надзвичайно мелодраматичної та сумної історії. Бо вона у неї явно не вписувалася.
Сказати, що Бейлі була ошелешена, — це означає нічого не сказати. Не вірячи своїм вухам, вона присіла, щоб перевести від хвилювання дух. А ще в неї виникло сильне почуття провини, про що вона й не проминула сказати Пітеру.
— А чому? В чому ти винувата? — спитав він.
— Та так, ні в чому. Забудь.
— Та годі тобі, мені ти можеш казати все що завгодно.
Бейлі ще більше знітилась і густо почервоніла. Проте нарешті зізналася.
— В той момент, коли ти сказав мені, що пропала яхта з твоєю дружиною, моєю першою думкою було: «Нарешті ми залишимося вдвох і нам ніхто не заважатиме». Це так жахливо з мого боку, еге ж? Я така сволота!
— Та ні, це цілком по-людськи, — заспокоїв її Пітер і, простягнувши руку, погладив її по щоці. — Тому те, що у тебе виникла така думка, не означає, що ти погана і зла людина.
— Ти і справді так уважаєш?
— Справді. Ти не зробила нічого поганого. І ніяка ти не сволота. До того ж я певен, що невдовзі зателефонують з Берегової охорони й повідомлять, що з моєю сім'єю все гаразд.
Не встиг Пітер закінчити цю фразу, як задзвонив його мобільний телефон. І вони обоє посміхнулися — цікавий збіг обставин!
— Це дійсно Берегова охорона? — спитала Бейлі, коли Пітер видобув телефон з кишені свого костюма.
Він глянув на дисплей і заперечно похитав головою. А потім повівся досить дивно, принаймні на думку Бейлі. Замість відповісти на дзвінок, Пітер сидів, уставившись на телефон, а той все дзвонив та дзвонив.
— Хто це, Пітере? — спитала Бейлі. — У тебе дуже здивований вигляд.
Вигляд у нього і справді був здивований.
Розділ 54
Як же вона могла так швидко рознюхати?
Пітер знав, що рано чи пізно йому все одно доведеться зробити «вихід до преси» через зникнення яхти «Родина Данів». Але ж не так швидко!
Пролунав іще один дзвінок — і він нарешті відповів.
— Чому ти так довго не відповідав? — пролунав у телефоні саркастичний голос.
Якби він направив її дзвінок на голосову пошту, то ця жінка все одно не вгамувалася б. І таки змусила б одного зі своїх агентів вистежити його і зв'язатися з ним особисто. Отак вона працювала. Чіпко як пітбуль.
— Пітере, вибач, будь ласка, — сказала Мона Елін, ведуча популярного ток-шоу на кабельному телебаченні. — Ти, напевне, засмучений лихою новиною про сім'ю, бо знаю, що сім'я для тебе — це головне.
— Дякую, Моно. Так. Мені зараз дуже важко.
Пітер стиха шепнув Бейлі, пояснюючи, з ким розмовляє, і та була приємно вражена. Ще б пак! Сама Мона Елін! її ім'я знала кожна домогосподарка, і ця ведуча навіть потіснила саму Опру Вінфрі в останніх опитуваннях.
Однією з причин шаленої популярності Мони була її просто неймовірна здатність подавати сенсаційні репортажі. Перш за все вона була впертим та настирливим репортером з потрясним шостим чуттям на новини. Окрім того, вона мала широке коло корисних знайомств і знала буквально всіх знаменитостей, включно з Пітером.
Вони познайомилися на прийомі в готелі «Волдорф Асторія», організованому Американською спілкою адвокатів. То було ще в ті часи, коли Мона працювала репортером сенсаційних новин у компанії WNBC. А Пітер якраз удало захистив у суді одного крутого репера від звинувачень у намірі вбивства і щойно відчув перший смак своєї загальнонаціональної слави.
Тож недивно, що Мона розшукала його на тому прийомі, а Пітерові вдалося її зачарувати, що теж було не дивина.
їхнє знайомство швидко переросло в інтимні стосунки. Увесь наступний рік, аж до того моменту, коли Мона започаткувала власне шоу з «Таймс-сквер», їх з Пітером єднала «взаємовигідна дружба», як писали в газеті «Нью-Йорк пост» у розділі світських новин. А грубі й безжальні блогери, які висвітлювали тему засобів масової інформації, були дещо відвертішими, характеризуючи їхні стосунки як «партнери по трахальному бізнесу».
Коротко кажучи, Пітеру та Моні Елін було про що згадати. І саме тому Мона вважала, що має першочергове право на висвітлення новини про зникнення яхти.
Лічачи подумки секунди, Пітер чекав, поки вона почне його благати. Саме так і сталося.
— Ти просто неодмінно маєш з'явитися сьогодні в моєму шоу, — почала благати його Мона. — Мусиш з'явитися.
Пітер хотів був відмовитися на тій підставі, що ще зарано робити якісь висновки, але Мона хутко загнала його в куток.
— Пітере, перш аніж відмовитися і казати мені, що ти й досі не перетравив цю новину, подумай ось про що, — вела далі вона. — Надавши розголосу цій історії, ти автоматично забезпечиш те, що Берегова охорона зробить усе можливе й неможливе, щоб знайти твою сім'ю. Ти ж цього хочеш, еге ж? Звісно, хочеш.
Іронія ситуації була настільки явною, що Пітер ледь стримався, аби не пирснути. Звісно, що ВІН ЦЬОГО НЕ ХОЧЕ!
Проте гра почалася, і наразі найважливіше — це правильно говорити і правильно виглядати, чи не так? Тому, хоче він чи ні, але йому доведеться-таки залучати сьогодні всі свої акторські здібності на ток-шоу Мони Елін.
Чорт, а може, вона йому саме вчасно зателефонувала! Це ж як знахідка! Чим швидше він поширить серед публіки свій образ прибитого горем, ні в чому не винуватого чоловіка, тим краще.
— Так, Моно, звичайно ж, — сказав Пітер. — Усе що завгодно заради порятунку моєї родини.
Розділ 55
— Яке ж це я рекламне гасло недавно бачила? — спитала сама себе Елен Пірс. — А, пригадала. Що у Вегасі трапляється, те у Вегасі й лишається. Ага, як же. Коли завгодно, але не тоді, коли ти працюєш агентом Антинаркотичного бюро. Те, що трапляється у Вегасі, перетворюється потім у Мангеттені на купу паперів для звіту!
Вже третій день поспіль після повернення з Лас-Вегаса Елен гнула спину за столом свого маленького офісу нью-йоркського відділу Антинаркотичного бюро в Нижньому Вест-Сайді.
Ця частина її роботи ніколи не мала для неї ані найменшого сенсу. Якщо облажаєшся і твій підозрюваний вшиється, то мусиш писати один звіт. А коли ти його завалиш, то мусиш писати аж три. Приблизно те саме, що працювати лікарем, але увесь час з'ясовувати стосунки зі страховими компаніями. Не краще. Ця думка зайшла їй у голову, мабуть, тому, що колись Елен збиралася вступити не на юридичний факультет університету Вейк-Форест, а на медичний.
Тож недивно, що вона сьогодні увесь час барилася та відкладала паперову роботу. Наразі ж Елен розважалася тим, що розгадувала кросворд, застрягши на № 7 по горизонталі: слово з восьми букв — «та, що не має обручки».
«Одиначка!» — нарешті вигукнула вона і вдоволено посміхнулася. Як же я раніш не здогадалася? Тим паче що матінка вже голову прогризла їй своїми балачками на цю тему. Чому ж, скажіть будь ласка, моя донька, така красива та розумна, і досі одиначка?
Тому що вона одружена зі своєю роботою, ось чому… А може, тому, що вона вже не така вродлива, як була колись…
Відірвавшись від кросворду, Елен почала збирати квитанції для ще одного звіту, фінансового. Вона якраз заглибилась у математичні розрахунки, коли раптом у її кабінеті почувся знайомий голос, і від його звуку їй аж у животі похололо. Від несподіванки Елен Пірс заклякла на місці.
Вона зиркнула на маленький телевізор, який постійно стояв у її офісі. Зазвичай він створював звуковий фон і вона протягом дня звертала на нього мало уваги. Так, інколи кілька хвилин переглянути програму «Точка зору». Або спортивні новини.
Проте зараз було по-іншому. На екрані з'явився ніхто інший, як Пітер Карлайл, адвокат захисту. Тьху-тьху тричі! Чорти б його забрали!
Від злості й досади Елен аж зубами заскреготала. Як же могла вона забути голос цього нахабного й зарозумілого мерзотника адвоката? І до сьогодні його звук для неї — як смертний вирок! Цілих два роки збирала вона незаперечні докази проти відомого ватажка мафії, щоб висунути проти нього звинувачення у хабарництві та здирництві — й лише для того, щоб у суді цей Карлайл узяв гору завдяки своїй безпардонній рисовці та не менш безпардонним брехням його негідника-клієнта.
Перемкни канал, сказала Елен сама до себе. Спекайся цього гівнюка. Але вона не наважилася. Це було все одно що спостерігати за автокатастрофою, щоб знати, чим вона скінчиться.
Взявши зі столу пульт, Елен додала гучності. Інтерв'ю в Карлайла брала Мона Елін. Кажуть, вони колись були близькими друзями, якщо я не помиляюся.
Елен прислухалася. «Що на цей раз рекламує цей негідник?» — подумала вона. Якусь нову книжку про чиїсь амурні походеньки? Чи розповідає про свою найостаннішу виграну справу? Втім, це не мало значення. Хоч би що Пітер Карлайл рекламував, він завжди насамперед рекламував самого себе.
Одначе ці думки швидко змінилися відчуттям провини. Інтерв'ю стосувалося раптового зникнення його сім'ї. Чорт забирай, навіть такий вилупок, як він, не заслуговує на те, щоб його дружина та нерідні діти зникли посеред океану.
Пітер Карлайл мав пригнічений та розгублений вигляд. Його відомий на всю країну голос, що був наче візитівкою, трохи тремтів, коли Пітер пригадував той момент, коли йому сповістили про зникнення сім'ї.
— Я твердо переконаний, що Берегова охорона їх знайде, — сказав він тремтливими губами. — Поки є надія, я буду сподіватися.
— Гадаю, наразі це єдине, що вам залишається, Пітере, — відповіла Мона Елін, повертаючись до студійної аудиторії з легким кивком голови. — Наша Берегова охорона відома своїми вдалими пошуково-рятувальними операціями, і я гадаю, що ця служба зробить усе належне, щоб знайти вашу родину, Пітере, цілою та неушкодженою.
Цілком захопившись тим, що відбувалося в студії, Елен мимохіть теж кивнула в унісон з Моною Елін. Це дійсно була якісно зроблена передача. У ній було все: і драма, і невизначеність, і слабкий проблиск надії на фоні тривоги й суму. Раптом Елен страшенно закортіло дізнатися, чим же все це скінчиться.
Саме цієї миті в неї виникло якесь химерне відчуття. Елен не знала, чому воно з'явилося, але душею відчувала: тут щось не так. І чим більше вона слухала, тим потужнішим це відчуття ставало. Вона навіть підвелася і підійшла ближче до телевізора.
Щось дивне було в тому, як Пітер про все розповідав. Здебільшого у минулому часі. Наче вже знав, чим скінчиться ця історія.
Розділ 56
Достатньо було смикнути за чорну штрипку, як рятувальний пліт з ящика «Боже, поможи!» надувся прямісінько перед нашими стомленими очима. Слава тобі Господи, нарешті ми виберемося з цієї обридлої води. Досить з нас плавати по-собачому. Досить з нас акул.
Першими на пліт залізають Марк та Керрі, а потім я підсаджую туди Ерні. Я — наступна. Коли діти бачать мою ногу, а радше білу кістку, що стирчить крізь проколоту нею шкіру, вони відразу ж замовкають із серйозними виразами на обличчях. Інколи треба зламати ногу, щоб примусити їх усіх замовкнути, а особливо Ерні.
— Чи є на кораблі лікар? — жартую я, намагаючись розрядити атмосферу.
Та мій невдалий жарт не допомагає. Ба більше — тиша на плоту лише посилюється після того, як діти затягли на нього Джейка.
Він навіть у ще гіршому стані, аніж я вважала. Майже все його тіло вкрите опіками третього та четвертого ступенів. Його шкіра схожа на повітряно-бульбашкову обгортку, в якій усі бульбашки луснули.
Керрі не може на нього спокійно дивитися: напевне, її мучить почуття провини за те, що вона в перший день подорожі намагалася втопитися сама, та ще й прихопити з собою Джейка.
На суходолі, в опіковій палаті лексинґтонського шпиталю, до наших послуг був би широкий вибір усіляких ліків та інструментів. Але то на суходолі. Натомість тут, посеред безмежного океану, все інакше. Набагато гірше. І я мало чим можу допомогти Джейку.
— Дай-но мені оту аптечку, — кажу я Маркові, скрегочачи при цьому зубами, бо мені навіть розмовляти боляче.
Решта пакунків, що містилися в ящику «Боже, поможи!», розкидані по всьому плоту. Окрім аптечки, ми маємо сім пляшок з водою і трохи їжі. Остання складається з сухофруктів, галет і горіхів, усі вони — у пластикових вакуумних упаковках. Звісно, що мало, але це краще, аніж узагалі нічого. Бо з нічого нічого путнього не вийде!
Однак у нас немає ані весел, ані козирка від сонця, ані радіо, ані мобільного телефону. Так негоже! Це проти правил!
Більше немає у нас і ракетниці, але ніхто не збирається винуватити Керрі після того, як вона врятувала наші сідниці — та й інші частини тіла — одним вчасним і влучним пострілом.
— Ось, візьми, — каже Марк, подаючи мені аптечку.
Знайшовши в ній антисептичну мазь, я легенько наношу її на ті частини тіла Джейка, де існує найбільший ризик зараження. Його голова спирається на бортик плоту, і він не ворушиться й нічого не каже. Мабуть, або знову знепритомнів, або просто не має сили говорити.
— Отак буде краще, — зауважую я, забинтувавши його руки й ноги одним тоненьким шаром, щоб шкіра могла дихати. — Цілком досить, аби дочекатися допомоги.
— А як же ти? — питає Ерні. — Твоя нога.
— Поки що нехай буде так як є, — пояснюю я. — її треба вправити, але я маю в запасі ще цілу добу, перш аніж можуть початися якісь незворотні зміни. А на той час я вже щасливо опинюся у шпиталі, а ви всі залишите свої автографи на моєму гіпсі.
— Ти й справді гадаєш, що вони й досі шукають нас? — питає Керрі.
— Звісно. А чому б їм нас не шукати?
Розділ 57
Капітан Ендрю Татем спересердя гепнув слухавкою об телефон у своєму маленькому кабінеті на базі Берегової охорони в Маямі. Лейтенант Мілкрест щойно повідомив йому останні новини про пошуки яхти «Родина Данів». І ці
новини були невтішними. Власне, ці новини полягали в цілковитій відсутності будь-яких новин.
Прожогом вискочивши зі свого кабінету, Татем кинувся найкоротшим шляхом до OB, тобто Оперативного відділу, звідки йому щойно телефонував лейтенант.
— Що за чортівня?! — прогримів Татем, проштовхнувшись крізь подвійні двері оперативного відділу. — І це ви називаєте «пошуково-рятувальною операцією»?! Зі мною такі штучки не пройдуть!
Ніхто в кімнаті і слова не зронив. Усі мовчали як у рот води набравши. І відповідальний за операції на суходолі. І радист. І унтер-офіцер, єдиною роботою якого було нанесення на карту місцеположення гелікоптера пошуково-рятувальної групи, що розшукував зниклу яхту.
Натомість вони всі обернулися і поглянули на Мілкреста.
Це був один з тих моментів, коли лейтенант пожалкував, що у нього з командиром склалися такі добрі взаємини. Через це «за умовчанням» вважалося, що з Татемом розмовляти має саме він.
— Ну, як я вже казав, гелікоптер досяг координат, які вказав радіомаяк зниклої яхти, але нічого в тому місці не знайшов. Навіть самого радіомаяка.
Раптом Татему захотілося курити. Страх як закортіло.
— З'єднайте мене з пошуково-рятувальною групою, — наказав він. — Я хочу сам почути, що саме вони там не знайшли.
Мілкрест повернувся до радиста. Той, хруснувши шиєю, різко кивнув і проказав у мікрофон позивні гелікоптера. Вся стіна перед ним була заставлена моніторами та завішана географічними картами.
Почувся дратівливий сплеск статичного електроструму, і за кілька секунд стало чути голос першого пілота.
— ПРГ «Вовк» один-дев'ять-один слухає, прийом, — голос пілота заповнив кімнату, бо радист увімкнув гучномовці.
Татем підійшов до пульта і вхопив мікрофон. Його голос лунав гучно як у діжці. Він не питав, він вимагав.
— Що там у вас таке, Джоне?! Чому й досі нічого не знайдено?
Пілот пояснив, що тричі пролетів над указаними координатами, але не побачив у воді ані човна, ані його екіпажа, ані будь-яких предметів узагалі. Вони починають огляд прилеглої території, але запасів палива на ретельні пошуки не вистачить, тому невдовзі їм доведеться повертатися на базу.
— А може бути таке, що координати були вказані неправильно? — спитав Татем.
— Ні, сер, — відізвався пілот. — Ми їх уже тричі перевіряли.
Мілкрест знизав плечима.
— Може, то сам радіомаяк. Видав хибні координати, а потім вийшов з ладу.
— Можливо, — погодився Татем. — Якщо дійсно так, то сподіваймося, що ці хибні координати лише незначною мірою відрізняються від реальних цифр. Інакше район наших пошуків доведеться розширити до району, охопленого штормом, а може, й більше.
— Навіть якщо задіяти кілька ПРГ, цей пошук може розтягтися не менше ніж на тиждень, — зауважив Мілкрест.
— Та отож. І це означає, що нам слід розпочинати розширений пошук уже зараз, — сказав Татем, склавши на грудях руки і наче звертаючись до самого себе. А виходячи з кімнати, він додав: — Будемо сподіватися, що ця родина Данів не тюхтії і що вони боротимуться за своє життя.
Розділ 58
Який чудовий захід сонця! І яка гірка іронія!
Якби ж то ми могли насолоджуватися неймовірно прекрасним жовтогарячим сяйвом, яке повільно зникало за обрієм, де пурпурові хмаринки зливалися з блакитним океаном! Але ми, безустанно гойдаючись на хвилях у нашому плоту, не помічаємо цієї краси, бо всі наші думки зосереджені на темряві, яка невдовзі нас поглине. І настане ніч. А з нею — пронизливий холод.
Іще ніколи двійко ковдр не були такими дорогоцінними, як зараз.
— Здається, Керрі мала рацію, — похмуро каже Марк. — Вони за нами не прилетять. Ніхто не прилетить.
— Нам не можна думати в такому ключі, — кажу я. — Нам слід залишатись оптимістами, і це не просто слова, хлопці та дівчата.
Проте Марк наче не чує мене.
— Якби Берегова охорона мала наші координати, то вже давно прийшла б нам на допомогу, еге ж?
— І дійсно. Щось тут не так, — погоджується Керрі.
Ерні теж схвально киває головою — зараз він скидається на маленького китайського мудреця.
— Слухайте, все, що ми можемо зараз зробити, — це залишатися на місці й чекати, поки прибудуть рятувальники, — кажу я.
Це далеко не найкращий з тих аргументів, що я коли-небудь наводила, але він таки спрацьовує. А все тому, що я вимовила слово «чекати». І воно змушує Марка поглянути на мою ногу. А коли він підводить на мене очі, то вони промовляють краще за будь-які слова. Моя нога не може чекати. Принаймні, тривалий час.
Що ще здатне змусити нас швидко змінити тему розмови, як не відкритий перелом гомілкової кістки?
— Чи не пора вже зайнятися цією проблемою? — питає мене нарешті Марк.
Він знову дивиться на мою ногу, і я роблю те саме.
— Ага, — кажу я і киваю головою. — Втім, сама я з цим не справлюсь.
— Я пас, — відразу ж озивається Керрі. — Вибач, мамо, я вже казала тобі, що не вмію надавати невідкладної медичної допомоги.
Марк кидає на неї удавано жалісний погляд.
— Облиш, Керрі! Після всього, що тобі довелося сьогодні пережити, ти будеш розказувати мені, що тебе лякає невеличка зламана кістка?
— Якщо ця кістка стирчить із плоті і я її бачу? Так, саме це я і маю на увазі. Вона мене лякає.
На жаль, виявилося, що моя донька-супергерой має вразливе місце. Це перебірливість і схильність до нудоти.
— Гаразд, мамцю, я допоможу тобі, — зголошується Ерні.
Отакої! Та ще й каже це таким ніжним та співчутливим голосочком, що мені аж плакати захотілося. Одначе вправляння кістки, що стирчить із плоті, не є заняттям для десятирічної дитини, хоч би яким вундеркіндом вона була. За великим рахунком, це не заняття і для сорокап'ятирічної жінки, але ж хіба я маю вибір?
— Дякую, мій маленький, але для цього мені знадобиться твій брат, — пояснюю я.
Твій брат та ще купа морфіну, слід було додати.
І тут я бачу, як Марк засовує руку в кишеню своїх шортів. Наша одягачка уже кілька годин як висохла, але мені здається, що те, що сховане в його кишені, все одно перетворилося на мокре місиво.
Так мені здавалося, поки я не побачила пластиковий пакет і запальничку «Бік».
Марк потримав пакет кінчиками пальців, а потім струснув його і посміхнувся.
— Ти диви! І досі сухий наче порох.
Раптом я розгубилася, не знаючи, лаяти його чи вихваляти. І вибираю компромісний варіант.
— Ти ж мав віддати Джейкові усю траву!
— Знаю, але хочу зробити маленьке уточнення. Я завжди ношу з собою запасну дозу. Як НЗ, — відповідає Марк. А потім витягує з пакета вже скручену цигарку і подає її мені. — Вважай, що це медична марихуана. Абсолютно легальна — а що?
Минуло кілька секунд, а я і досі витріщаюся на цигарку. «Невже я і дійсно куритиму синів косяк?» І тут я кидаю погляд на свою ногу й уявляю, який неймовірний біль мені доведеться пережити. Дивно, як твій світ може перевернутися за один день.
— Дай мені запальничку, — прошу я Марка.
Розділ 59
Косячок подіяв. Ну, не те щоб дуже, але подіяв. Він і дійсно трохи вгамував біль. І замість агонії вийшла пом'якшена форма тортур.
Зате я знаю, що коли виберуся з цього плоту й повернуся до шпиталю, то неодмінно обійму всіх анестезіологів. Ні, не те щоб я раніше не помічала їхньої роботи і вважала її чимось таким, що йде саме собою. Просто я ніколи належним чином не поціновувала їхньої праці.
Хай там як, а операція, наскільки можу судити, пройшла успішно. Марк просто молодчага. Жодного разу навіть не моргнув, коли ми з ним вправляли мою зламану кістку. У цих ідіотських фільмах жахів, де героїв розпилюють бензопилками, ще й не такого надивишся, пояснив він мені.
Тепер мені треба тримати пальці хрестом, щоб рана не інфікувалася.
А ще я страждаю від побічного ефекту, про який і гадки не мала: мене «пробило на хавчик». Нормальною мовою — страшенно захотілося їсти.
Ось уже чотири години, як скінчилась операція, діти зморено поснули, притиснувшись одне до одного, а я лежу з широко розплющеними очима і ледь стримуюся, щоб не пожерти всі наші їстівні припаси.
Ага, іще забула згадати про страшенний холод та вітер.
Не можу не дивуватися: чому ж і досі не прибула Берегова охорона? Може, через шторм? Може, він, досягши суходолу, завадив пошуково-рятувальним операціям? А може, це через аварійний маяк? Так він же працював. Дійсно працював. Однозначно. Я впевнена в цьому.
А ще я впевнена, що нас не віднесло далеко від місця катастрофи. Увесь день ми гребли руками проти течії, намагаючись зберегти наші координати. І навіть якщо нас віднесло на милю або дві, все одно нас було б добре видно з гелікоптера чи літака.
Принаймні, це я не раз повторюю сама собі.
Поклавши голову на бортик плоту, я дивлюся на зорі. Здається, їх на небі мільйони. Мені знову пригадується батько і його телескоп на нашому подвір'ї. Мені навіть чується його голос. Такий заспокійливий… Усі ми, як і Великий Віз, є частиною чогось більшого, аніж ми самі.
Зненацька я чую ще один голос. Він слабкий, ледь чутний, і мені здається, що то хтось із дітей розмовляє уві сні.
І раптом до мене доходить: це Джейк.
Я швидко перекочуюсь на його бік. І бачу, як тріпочуть його повіки… Він ледь притомний.
— Джейку, ти мене чуєш? — шепочу я йому на вухо.
З його вуст виривається слабкий стогін.
— Джейку, — знову пробую я. — Це я, Кетрін. Джейку, ти чуєш мене?
Нарешті він повертає голову й дивиться на мене.
— Що трапилося? — нарешті питає він. Слова даються йому з великими труднощами.
— На яхті стався вибух. Потужний вибух. Ти що-небудь пам'ятаєш?
Ні, він не пам'ятає. Це я бачу з виразу його обличчя, зі збентеження в його очах і зі страху.
— Ти ганявся за нами по всьому човну й кидав нас у воду, — розповідаю я. Коли я вимовляю ці слова, мене наче осяває: саме тому ми і досі живі… Завдяки тобі.
— Я стояв…
Джейк замовк, скривившись від болю. Йому важко говорити, тому я наказую йому мовчати. Але він усе одно веде своє. Джейк залишається Джейком, хай би що відбувалося довкола нього. Навіть така біда, як оця.
— Я стояв на носі яхти разом з тобою, — заледве вимовляє він. — Тепер я пригадав.
— Правильно. І саме тієї миті стався вибух. Ти був єдиним, хто лишився на човні. Тому ти й обгорів.
Чорт! Де ж моя лікарська етика? Він не має про це знати, принаймні зараз.
Джейк силкується поглянути на себе. Це зусилля завдає йому ще більшого болю, аніж намагання говорити, і його обличчя кривиться від нестерпної агонії.
— Сильно обгорів?
Я беру його за руку.
— Все буде гаразд. Ти видужаєш. Аварійний маяк — ти ж увімкнув його, пам'ятаєш? Нам прийдуть на допомогу і порятують.
Я дивлюсь, як він намагається пригадати. Дихання його утруднюється і частішає. Я кажу йому, щоб він перепочив.
— Я… і досі чую його, — каже Джейк.
— Кого?
— Мого… брата.
До мене не відразу дійшло. Дійсно, він казав мені, що чув Стюарта на борту — навіть бачив його, — хоча й додав, що розуміє, що насправді там нікого не було.
Я стискаю Джейкову руку.
— Тепер він уже не буде сміятися, це точно, — запевняю я його.
Засмагле обличчя Джейка зблідло і стало схожим на обличчя мерця. Він дихає все важче, і це мене лякає.
— Ти мусиш зберігати сили, — кажу я йому. — Будь ласка, помовч.
Але Джейк щось іще хоче мені сказати. Попри те, що йому дуже боляче говорити.
— Я ніколи не жалкував, — каже він слабким голосом.
Я не бажаю, щоб він розмовляв, але я також не розумію, про що він каже. Мабуть, він бачить це по моїх очах, бо, незважаючи на біль, Джейк осміхається. Він трохи прихиляється до мене й шепоче мені на вухо.
— Я ніколи не жалкував, що кохав тебе, — каже він.
Я відвертаюся, не в змозі стримати сліз. Вони стікають по моїх щоках. Усе було так непросто того літа, коли у нас із Джейком трапився гріховний роман. Стюарт замало бував удома, і я майже не сумнівалася, що він знав про наші стосунки із Джейком, але йому було байдуже. Можливо, Стюарт десь підгулював і хотів, щоб я займалася тим самим, що й він.
Я дивлюся на океан і на дивовижне віддзеркалення місяця у воді. Потім знову здіймаю погляд на небо і на незчисленні зорі, що купчаться у височині.
Я зиркаю на дітей, які й досі сплять. Дивно, але зараз я люблю їх дужче, аніж будь-коли.
Я стискаю Джейкові руку, бо мені теж треба йому дещо сказати.
— Джейку, — кажу я, обертаючись нарешті до нього. — Джейку…
Мої вуста завмирають. Усе завмирає в моєму всесвіті. Джейк більше не дихає. Він пішов у вічність.