Розділ 81

Перший промінь сонця торкається мого обличчя і будить мене. Так траплялося кожного ранку відтоді, як ми опинилися на цьому острові під назвою Забуте Богом Місце, яке розташоване бозна-де. Але цього разу я маю інше відчуття, яке можна вмістити в одне-єдине слово: алілуя!!!

В голові моїй не паморочиться, мене не нудить, і я навіть не пітнію, як гладунка у сауні. Лихоманка зазнала поразки. Інфекція зникла геть. Або, принаймні, зникає. І я повторюю: алілуя!!!

Я сідаю і вдихаю на повні груди. Звісно, я не почуваюся на сто відсотків здоровою, куди там! Але зрозуміло одне: я на шляху до одужання, а не на порозі смерті.

Чорт, якби не моя зламана нога, я б підскочила і станцювала б джигу.

Натомість я починаю рюмсати. Я не можу стриматися — настільки велике полегшення я відчула. Чому? З трьох причин. І всі троє лежать, примостившись біля мене.

Вони й досі міцно сплять, але мені байдуже.

— Дани, прокидайтеся!!! — гукаю я. — Вставайте, ви, ліногузи!

Вони ворушаться, поволі підіймають голови, озираються — що ж сталося?

Коли ж дітлахи помічають мою посмішку, вони враз підскакують. І мовчки витріщаються на мене, явно втративши дар мови. Але я не втратила.

— Марку, здається, тобі доведеться трохи почекати з покупкою «мазераті», — жартую я. — Моя лихоманка скінчилася.

Дивно, але з його боку не чутно якоїсь швидкої гумористичної ремарки, на які він зазвичай такий мастак. Натомість Марк робить те, чого ніколи не робив відтоді, як загинув його батько. Він починає плакати.

Сльози — річ заразлива, і невдовзі до нього приєднуються Керрі та Ерні. У родини Данів трапився цілком офіційний емоційний зрив, але, здається, ця обставина лише додає нам радощів. І немає на світі людей щасливіших за нас.

Аж раптом гучне низьке бурчання різко повертає нас до дійсності. Що це — грім? Та ні.

— Це у тебе в животі, мамо? — питає Ерні.

За інших обставин ми б усі розсміялися. Але не тут і не зараз. Мій шлунок дійсно бурчить, і це — пряме нагадування про те, що ми й досі стирчимо на цьому острові, а їжі у нас лишилося катастрофічно мало. Завдяки кільком дощам ми змогли назбирати трохи питної води, але з харчів у нас зосталася буквально жменька горіхів.

— Стоп! — раптом шепоче Марк. — Усі завмерли на місці!

Його очі уставилися в одну точку за моєю спиною.

— Що там таке? — пошепки питаю я.

— Дещо набагато більше за жменьку горіхів.

Ми повільно обертаємося, щоб поглянути. Поодаль на піску сидить біло-коричневий кролик і гризе пальмовий листок. Такий пухнастий та милий кролик.

Це ж наш обід! Але нам не хочеться чекати до обіду. Кролик запросто може стати і нашим сніданком, тільки як же його спіймати? Я знову шепочу:

— А як нам…

Утім, я не встигаю скінчити фразу. Марк ракетою зривається з місця, щодуху мчить по піску, як спринтер, і кидається на кролика. Я ніколи не бачила, щоб він так прудко бігав. Він промайнув у моїх очах розмитою плямою. На жаль, кролик бігав іще швидше. І промайнув переді мною ще більш розмитою плямою. Він кидається в кущі, а Марк тицяється обличчям у пісок.

— От зараза! — скрикує він. — Тепер його вже не спіймати.

— А нам і не треба ловити, — зазначаю я. — Принаймні, саме його.

— Мама має рацію. Це ж кролик, - каже Керрі.

Цього разу Ерні не розуміє, про що йдеться, бо ще малий.

— А що це має означати? — питається він.

Я простягаю руку і лагідно поплескую його по потилиці.

— Це означає, що там, звідки цей кролик прийшов, є багато-багато інших кроликів. Кролики люблять заводити великі родини, Ерні. Ще більші, ніж наша.

 

Розділ 82

У мене з'явилося дивне нове відчуття. Дома, у Нью-Йорку, буквально кожна моя хвилина була ретельно розписана. Кожна операція, мої зустрічі, — все мало чітко розрахований початок та кінець. Якщо я відставала від графіку, то просто починала швидше працювати. А коли обганяла графік і мала вільну хвилину…

Стоп, кого ти хочеш обдурити? Ніколи ти не обганяла графік і ніколи ти не мала вільної хвилини.

Про що це я? А про те, що це так дивно — мати купу вільного часу! І нічого більше, окрім вільного часу. Звісно, це страшенно нудно, саме тому, до речі, і виникають у мене такі думки. Через те, що мені страшенно нудно. Сидячи тут

і чекаючи, доки мої малі повернуться з полювання на кроликів, я буквально не знаю, куди себе подіти.

Мені тільки й лишається, що думати, хоча це не така вже й погана річ.

Головним чином я розмірковую про те, що зараз робить Пітер і як він, бідолашний, переживає наше зникнення. Уявляю, як він поневіряється. Напевне, місця собі не знаходить. Я почуваюся такою винуватою, що кинула його та подалася в цю подорож: наше спільне життя тільки-но починалося. Чи судилося нам зустрітися знову?

Так. Бо нас знайдуть. І ми з Пітером знову будемо разом. Я просто впевнена у цьому.

Зрештою, ми ж не десь на іншому краю планети посеред безмежної пустелі. Просто опинилися трохи поза рамцями цивілізації. Так, зараз ми не на її магістральній дорозі, але все одно десь поруч. І рано чи пізно, але нас помітять — або з корабля, або з літака.

Я правильно кажу, еге ж? Господи, сподіваюся, що так воно і є!

Від цих думок мене відриває бурчання в позбавленій їжі порожнині, яка зветься моїм шлунком. Уперед, діточки! Я схрестила всі пальці на руках та на ногах і молюся за те, щоб їм пощастило вполювати кролика, хоча б одного.

Нарешті приблизно через годину я чую, наче вони повертаються.

— Марку! — гукаю я. — Керрі! Ерні!

У відповідь — тиша.

Я гукаю знову. А у відповідь — лише посвист вітру в пальмових гілках. Значить, мені причулося. А може, то у мене марення від голоду?!

Я пильно придивляюся до заростів уздовж лінії піску, сподіваючись будь-якої миті побачити там своїх дітей. Проте натомість бачу щось інше.

— О Боже! — шепочу я. — О Боже, ні!

 

Розділ 83

Це змія!

Сказати, що то змія, — це все одно що назвати Велику Китайську стіну парканом. Яскраво-зелена з чорними плямами, вона виповзає по водоростях на пляж, і не видно їй ані кінця ні краю. Оце так змія! І вона направляється прямо на мене. Мені хочеться підскочити й тікати. Кожна клітина мого тіла криком кричить: тікай!!! Але я не в змозі. Я не можу навіть іти, не те що бігти.

Відштовхнувшись від піску, я силкуюся звестися на ноги. Можливо, змія мене ще не встигла помітити. Цікаво, наскільки добре бачать змії? Шкода, що поруч немає всезнайка Ерні!

Я була хотіла закричати і погукати дітей, але в останню мить замовкаю, ледь розкривши рота. Навіщо ж привертати до себе увагу? Може, потихеньку відійти кудись убік і сховатися? Чи краще стояти, заклякнувши на місці?

Та ні, здається, так рекомендують поводитись з ведмедями. Принаймні, так мені видається. Утім, хтозна. Я достоту не пам'ятаю. Зі страху мої думки рухаються повільно немов слимаки. Ніколи в житті не доводилося мені бачити змію таких гігантських розмірів, навіть у журналі «Нешенал джіогрефік».

Я обережно спробувала спертися на праву ногу — рівно стільки, скільки потрібно, щоб хоч якось іти, накульгуючи. Чорт! Як боляче! Біль пронизує моє стегно та литку, немов гостра зазубрена стріла.

Раптом змія зупиняється. На кілька секунд вона завмерла. Ну, повзи назад у свою траву, чувихо. Тут, на березі, їжі немає. Звісно, окрім мене.

Проте боюся, що якраз у цьому сенсі я її і зацікавила. Як потенційний харч. Бо змія-велетень знову рушила вперед, пригнувши голову і наче націлюючись на мене. Ну все, годі стояти, мене все одно помітили.

Тепер я не маю іншого вибору, як кричати і гукати дітей. І я кричу. Волаю так сильно, що мені аж горло заболіло. Потім гукаю знову і знову. Але марно. Криків у відповідь не чутно. Мабуть, діти зайшли досить далеко.

Начхавши на біль, я починаю кульгати геть від змії. Однак вона рухається швидше. Може, мені звернути до води? Можливо, вона не піде за мною у воду? А що, як я потону?

Я обертаюся, щоб поглянути, яку відстань по піску мені треба буде подолати, щоб дістатися води. Приблизно футів тридцять. А може, я встигну! Треба лише прискорити ходу.

Впавши у відчай, я починаю рухатися підстрибом. Одним оком я позираю на змію, другим — на воду.

А треба було поглядати ще й на пісок! Заледве я оком змигнула, як беркнулася навзнак, перечепившись п'яткою через шмат якоїсь деревини, викинутої хвилями на берег. Мить — і над цим шматком деревини показалася огидна зміїна голова.

 

Розділ 84

Зараз вона мене вкусить. Я знаю, що змія може кинутися на мене будь-якої миті. Мене охоплює паніка, і я знову намагаюся підвестись. Але не можу. Таке враження, наче мій мозок відокремився від тіла і вони існують нарізно одне від одного.

Єдине, що я можу, — спиратися руками в пісок і намагатись якось відштовхнутися геть. Це я і роблю, щосили прагнучи відповзати якомога швидше. Проте швидко все одно не виходить.

Опинившись за кілька дюймів від моєї ноги, змія раптом підіймає голову. Мені здається, що я ось-ось побачу її отрутний клик, а потім і відчую його в своїй плоті. Але цього не трапляється. Велетенська змія не стала ні кидатися на мене, ані кусати. А натомість повільно-повільно переповзає через мої ноги. Ох і важка ж вона!

І тут до мене доходить, що вона збирається зробити. Ця тварюка не просто хоче відкусити від мене шматочок. Вона бажає проковтнути мене всю, цілком.

Я знову кричу, гукаючи дітей на допомогу, тим часом як гігантська рептилія заповзає мені на стегна й обвивається навколо талії. Вона ще не встигла повністю оповити мене, а я вже відчуваю на собі всю міць її хватки. Змія обвивається навколо моїх грудей, а я витрачаю повітря із затиснутих легенів на останній крик, що радше схожий на писк. Я відчайдушно борсаюся, пробуючи вирватися. Але хватка надто сильна. І чим дужче я пручаюсь, тим міцнішою вона стає. Я вже не можу дихати!!!

Змія вже добралася до моїх плечей, і її холодна й суха луска огидно коле мені шкіру. Коли голова рептилії вкотре проходить переді мною, я на мить бачу її очі. Вони чорні як вуглини і непроникні. Здається, вона мене зовсім не помічає. Боже, яка ж вона гидка!

Думка про смерть охоплює мою свідомість — і ще одна хвиля паніки прокочується моїм тілом. Цього разу паніка просто несамовита: я кручу і вимахую всіма тими частинами свого тіла, які ще не опинилися в лещатах змії. Ні, так помирати не годиться!

 

Розділ 85

— Тримайся, мамо! - раптом чути крик.

Із заростів вискакує Марк і вихоплює з піску шматок деревини, через який я перечепилася.

— Не рухайся! — волає він.

Ухопивши дровиняку як кувалду, обома руками, він заносить її над своєю головою. Геп! І знову він розмахується, цього разу навіть сильніше. Геп!

Марк лупцює по вузькій смузі зміїного тіла якраз над моєю колінною чашкою. Якщо він схибить, то я матиму дві зламані ноги. Але мені наразі байдуже. Та Марк не схибив. І спрямовує на змію жорстокий удар за ударом.

Краєм ока я бачу Керрі та Ерні. Вони надто ошелешені, а тому просто стоять та витріщаються. Зате їхній брат гупає та гупає, безупинно і неослабно.

Але хватка змії теж не слабшає. І завдає мені нестерпного болю. Мені здається, що вона ось-ось мене роздушить.

— Марку, поквапся! — благаю я.

Зрештою надходить момент, якого він чекав. Змія намагається дати відсіч, і її голова смикається до нього із загрозливим та пронизливим сичанням. Паща тварюки широко роззявлена, і стає добре видно її зуби.

— От і прекрасно! — вигукує Марк. — А тепер тримай своє, падлюко!

Мить — і кувалда перетворюється на бейсбольну біту. Тепер, коли голова змії відірвалася нарешті від мого тіла, вона являє собою досить незлецьку мішень. Марк щосили скеровує на голову змії дровиняку — як бейсбольну біту на завислий підкручений м'яч. Раз! Два! Три! І кожен удар є потужнішим за попередній.

Сталеві лещата зміїної хватки нарешті починають слабнути. Змія вже не намагається напасти на Марка. її голова безсило опускається на пісок. Удар! Іще удар! Кінець.

 

Розділ 86

— М-м-м-м! А на смак — як курча, — каже Ерні, посміхаючись і наминаючи смаженю. — Жарт, звичайно ж.

І ми всі сміємося, сидячи в сутінках навколо вогнища і ласуючи делікатесом, про який деякий час тому навіть і подумати не могли: смаженою змією на паличці.

— Аж не віриться, що це змія, — додає Керрі.

Але це дійсно смажена змія, і всі ми її їмо. І їмо досхочу, бо змія велика, і щоб її усю з'їсти, треба добряче потрудитися.

— До речі, якби не змія, то нам було б нічого їсти, — зауважує Марк. — Уявімо, що в нас тематичний пікнік, присвячений поїданню зміятини.

Як з'ясувалося, їхнє полювання на кроликів виявилося гаянням часу. Ну, може, й не зовсім марнуванням, бо вони добряче повправлялися у спринтерському бігові. Та все одно їм не вдалося спіймати жодного з тих нечисленних кролів, що потрапили їм на очі.

— Між іншим, у деяких народів змія вважається за делікатес, — зазначає Ерні. — Щира правда.

— Еге ж, — відказує йому Керрі. — І зазвичай ті народи проштрикують носи та вуха кістками — для краси.

— Пригадую, я читала, що в кількох ресторанах на Мангеттені подають гримучих змій, — кажу я, знічев'я підтримуючи цю незвичну розмову.

Керрі мотає головою.

— В тих ресторанах, де мені доводилося бувати, нічого такого я не бачила. Але якщо вже ти нагадала про ресторани, то я багато б віддала за те, щоб попоїсти в таверні Ґрамерсі просто зараз.

Я не можу їй нічого заперечити, бо відчуваю те саме. З тією лише відмінністю, що я чимало віддала б за те, щоб поласувати великим та соковитим яловичим біфштексом.

— А як стосовно смаженої курки в ресторані біля нашого заміського будинку? — кажу я. — І взагалі, коли скінчиться оце жахіття, то я запрошу вас усіх пообідати в ресторан по повній програмі — від супу до горішків.

— А суфле? — питає Керрі.

— Ну аякже! Буде тобі й суфле! — відповідаю я, дивлячись на Марка та Ерні.

Звісно, я не очікувала від них вибуху нестримного ентузіазму, але побачити їхні насуплені пики я теж не сподівалася. Особливо в Ерні.

— Щось не так? — питаю я його.

— Ти сказала — коли скінчиться оце жахіття. А що, як воно ніколи не скінчиться?

— Неодмінно скінчиться, повір мені, манюній.

Але я бачу, що він не вірить. Натомість Ерні повертається до Марка.

— Ти мав рацію. Оте послання у пляшці було величезною дурістю. Ніхто його — і нас — не знайде.

Я була втрутилася в розмову, щоб знову взяти на себе роль «заспокійливої матері», як Марк зупиняє мене ледь помітним помахом руки. Він сам хоче владнати цю ситуацію.

— Ні, це не було дурістю, братане. Аж ніяк. Ти ж просто намагався допомогти всім нам, — каже він. — Це я був телепень, що кепкував з тебе.

Ерні посміхається як мала дитина, що знайшла під різдвяною ялинкою всі подарунки, про які мріяла. Я ж просто млію від щастя, дивлячись на Марка. Що ж сталося з моїм зіпсованим старшокласником, що полюбляв бавитися марихуаною? У нього навіть вигляд помінявся після двобою зі змією. Він наче став трохи вищим, а вираз обличчя — впевненим та мужнім.

Марк обертається до мене і переймає мій погляд.

— А коли мама поведе нас до ресторану, то я замовлю подвійний біфштекс! — каже він. — А ти як, малий, теж хочеш подвійний біфштекс?

— Авжеж, — відповідає Ерні.

— От і добре. Мамця має рацію, я це єством чую. Ми залишимо цей острів. І чекати нам лишилося недовго.

 

Розділ 87

— Не переймайся, — сказав Пітер, погладжуючи гладеньку щоку Бейлі. — Ти й оком не змигнеш, як я повернуся.

— Саме цього я й боюся, — відповіла вона. — Ти знайдеш свою родину, знову поєднаєшся з доктором Кетрін, а я і оком не встигну змигнути, як перетворюся на торішній сніг.

Пітер іще мало вивчив оцю приховану сторону зазвичай такої жорсткої та впевненої в собі Бейлі — емоційну вразливість та незахищеність. Він мусив зізнатися собі самому, що ця її риса була привабливою і навіть милою.

— Повір мені, хоч би що сталося під час моєї подорожі, я просто не зможу викинути тебе з голови, — заспокоїв він її.

Бейлі явно сподобалися ці слова. Вона взяла з таці пухкеньку полуницю і м'яко огорнула її своїми спокусливими губами. Відкусивши від неї шматочок, вона підморгнула Пітерові.

— Я вірю тобі, Пітере. Але чи правильно я роблю, що вірю тобі?

їхня ніч із шампанським і сексом була його ідеєю — щось на кшталт палкого прощання перед тим, як залишити Бейлі й податися на Багами. Він обрав готель «Апекс» у тихому центрі через дві причини, й обидві були суто географічними. По-перше, цей готель розміщувався неподалік Центральної станції метро, де він легко міг відірватися від набридливих папараці в тому випадку, якщо вони переслідуватимуть його пішки.

По-друге, готель «Апекс» розташовувався поблизу тунелю Мідтаун, крізь який відкривався найкоротший шлях до аеропорту імені Кеннеді. До вильоту на Багами лишалося менше двох годин.

— А до речі, — сказав Пітер, — я хотів би, щоб ти зробила мені одну послугу — звісно, якщо зможеш.

Із цими словами він перехилився через край двоспального ліжка і щось витяг зі своєї спортивної сумки, що стояла на підлозі. То був коробок служби кур'єрської доставки.

— Я не встиг відправити його увечері перед тим, як сюди приїхати. Ти не проти відправити його замість мене, коли я від'їду до аеропорту?

Бейлі поглянула на етикетку відправки. На ній була адреса готелю на Багамах, де Пітер мав намір зупинитися.

— Звісно, відправлю, — кивнула вона, трохи повагавшись.

Саме на таку реакцію й очікував Пітер.

— А чому ж ти не питаєш, що там усередині? — поцікавився він.

— Не хочу. Це не моє діло.

Пітер удавано розчарувався.

— І це мені каже майбутній юрист? А що, як усередині щось незаконне? Дуже рідко, але все ж ця компанія просвічує посилки рентгеном. Ти, сама того не бажаючи, можеш стати співучасницею злочину й назавжди позбудешся права займатися адвокатською діяльністю.

Бейлі потягнулася за ще однією полуницею, але цього разу згодувала її Пітерові.

— Що ж, доведеться мені ризикувати, — сказала вона.

І цю відповідь він теж очікував від неї. Бейлі дійсно йому довіряла.

Проковтнувши полуницю, він підморгнув Бейлі у відповідь. А потім зиркнув на свій платиновий «ролекс».

Час було від'їжджати до аеропорту, щоб потім братися за владнання невеличкої сімейної проблеми.

 

Розділ 88

Звісно, це не порівняти з прийомом, що його влаштували на честь прибуття «Бітлз» до аеропорту Кеннеді в середині

шістдесятих, але явка преси була приблизно такою самою, як і тоді. Відразу ж після полудня рейс 307 приземлився в міжнародному аеропорту імені сера Ліндена Піндлінґа на острові Нью-Провіденс Багамського архіпелагу.

«Турбуючись» про інших пасажирів, а насправді лише про те, щоб підсилити драматичний ефект, Пітер навмисне покинув літак останнім.

Із чорною спортивною сумкою через плече наблизився він до натовпу репортерів, що зібралися біля мотузкової загорожі на літовищі.

Ой, скільки людей — і все це через мою скромну персону?

Саме для цього Пітер і полетів комерційним рейсом. Бо йому потрібен був розголос. Йому потрібна була публічність. Звісно, преса може поставити під сумнів правильність його вчинку: кинути виклик Береговій охороні й розпочати власні пошуки. Але йому треба було, щоб преса не поставила під сумнів його мотив. Тому з бездоганною самовпевненістю, набутою під час численних судових виступів, Пітер зробив чітку і недвозначну заяву:

— Я не зможу ані секунди прожити з думкою про те, що не зробив геть усе можливе й неможливе, щоб допомогти знайти свою родину. Особливо враховуючи ту обставину, що я пілот з посвідченням.

Репортери без заперечень проковтнули сказане. І завжди проковтували, якщо інформацію їм подавали на ложечці — як-от зараз, наприклад. До того ж, день видався до біса спекотний. Просто нестерпно спекотний. І представникам преси кортіло якомога швидше оформити свої репортажі та вшитися з-під палючих променів сонця.

Пітер подякував репортерам і швидко пішов, залишивши їх фактично ні з чим. Пройшовши митну та еміграційну процедури, він покинув аеропорт через парадний вхід і став шукати таксі.

Рідкокристалічний екран поблизу тротуару показував температуру розпеченого повітря: 101 градус за Фаренгейтом. Біля екрана висів щит з рекламою лосьйону для засмаги. Реклама попереджала: «Не засмаліться!» А під цим написом красувалося зображення безпорадного опецькуватого чоловічка у плавках і зі шкірою як у вареного рака.

— Трохи незвична спека для мешканця Нью-Йорка, еге ж? — почувся чоловічий голос просто над лівим плечем Пітера.

Хто це? Місцевий мешканець? Іще один репортер?

Виявилося, що ні.

Обернувшись, Пітер буквально наштовхнувся очима на погляд Ендрю Татема. Він упізнав капітана Берегової охорони, бо бачив по телевізору його прес-конференцію в Маямі. А тепер він тут, на Багамах, і намагається бути на короткій нозі з Пітером. З якого б це дива?

— Містере Карлайл, я…

— Так, я упізнав, ви Ендрю Татем, — перервав його Пітер. — Приємно вас бачити. Як ся маєте?

— Чудово. А ви явно здивувалися, побачивши мене.

Пітер знизав плечима. Кривити душею не було сенсу.

— Так, я здивований. Хіба ж ви не казали мені, що залишаєтеся в Маямі попри те, що пошуково-рятувальна операція переміщається сюди, на Багами?

— Так, казав, і то дійсно був мій початковий план.

— А що ж змінилося?

— Не що, а хто. Змінилися ви, містере Карлайл.

 

Розділ 89

— Вас підвезти до готелю? — спитав Татем. — Мені буде приємно зробити вам послугу.

— Дякую, але я краще скористаюся таксі, — швидко відмовився Пітер. — На ньому й доберуся.

— Не завдавайте собі клопоту. До того ж це дасть нам змогу переговорити. їдьмо зі мною.

Пітер зміряв Татема поглядом. Капітан явно мав щось на думці й заперечень приймати не збирався.

— Гаразд, — здався Пітер. — Дякую, це дуже мило з вашого боку. Мені до готелю «Шератон Кейбл Біч».

Мить — і він уже сидів на передньому пасажирському сидінні чорного седану, який усім своїм виглядом безпомилково свідчив про те, що він є державною власністю.

— Вам не слід було приїжджати сюди, містере Карлайл, — почав Татем через кілька секунд по тому, як вони виїхали з аеропорту. Він явно не збирався тягти кота за хвіст і хутко перейшов до справи.

Машину він водив так само швидко. Його гоночна манера їзди різко контрастувала зі стислою та виваженою манерою говорити.

Пітер устигав тільки бачити, як пальми, що рядами росли при дорозі, зі свистом лишаються позаду. Цікаво, а чи є на Багамах обмеження швидкості? Чи цей бовдур просто намагається мене залякати?

Татем продовжив розмову, швидко переводячи погляд з Пітера на шосе і навпаки.

— Втім, я не проти вашої присутності тут, на Багамах, містере Карлайл. Просто я проти того, щоб ви намагалися влаштувати самостійну пошуково-рятувальну операцію.

Пітер потер щоку, наче і дійсно беручи до уваги думку Татема. Але насправді було не так. Те, що цей тип зустрів його в аеропорту, і справді його здивувало, але тільки не його «порада». Цілком зрозуміло, що Татем не хотів, аби Пітер виконував його ж роботу. Бо начальство не погладить його за це по голові, ясна річ.

— Ви боїтеся, що я заважатиму? — спитав Пітер.

— Якщо чесно, то так.

— Таж океан великий. Роботи вистачить усім.

— Гадаю, ви розумієте, що я маю на увазі.

— Так. Ви боїтеся, що моя присутність лише розпалить істерію преси. Ваша гадка мені зрозуміла.

Татем кивнув.

— Дуже важко керувати пошуково-рятувальною операцією і водночас мати справу з пресою.

— Так і не зв'язуйтеся з нею! — сказав Пітер.

— При всій до вас повазі, не думав я, що ви даватимете мені таку нереалістичну пораду. Хто-хто, а ви, як адвокат, маєте добре це розуміти.

— При всій до вас повазі, гадаю, насправді ви просто боїтеся, що я перший знайду свою родину.

Татем кинув на Пітера холодний суворий погляд.

— Запевняю вас, що справа не в цьому. Я не та людина.

— Але ж я тоді взагалі не розумію, в чім проблема! Я просто хочу їх знайти.

— Я теж. Це наша робота. Це те, чого нас навчали.

— Ага, зрозуміло, — мовив Пітер. — Ви хочете, щоб я залишив цю справу професіоналам?

— Так. Хоча можна було б сформулювати цю думку дещо інакше.

— Ви маєте на увазі тих професіоналів, котрі нещодавно заявили про згортання пошукової операції?

Це взяло Татема за живе, і він наїжачився.

— Ви не гірше за мене знаєте, що координати яхти… Однак Пітер ураз перервав його. Доброго потрошку.

— Слухайте, я робитиму те, для чого я сюди прибув, — жорстко відказав він. — І якщо ви цього не тямите або воно вам не подобається, то мені начхати.

В авті запала тиша, і Пітер насолоджувався кожною її секундою. Наскільки він зрозумів, подальша розмова втратила будь-який сенс. І Татему не залишалося більше нічого, як довезти його до готелю та висадити.

— Нагадую, що мені до «Шератон Кейбл Біч», — сказав Пітер. — Ви знаєте, де це?

— Так, — крізь зуби відповів Татем.

Вони вже від'їхали миль зо п'ять від аеропорту і якраз на великій швидкості вписувалися в поворот, який близько підступав до берегової лінії.

— Під'їжджаємо?

— Готель за милю звідси, праворуч, — відповів Татем.

В автівці знову запала тиша. Невдовзі перед ними показався бежево-коричневий рекламний щит готелю, і Пітер полегшено зітхнув. За щитом виднілися парадні двері. Готель оточував парк із буйною тропічною рослинністю, а за ним було видно разюче красивий пляж із білим піском. Легенький вітерець колихав гілки казуарин.

Але Татем не став гальмувати. Навпаки, лише додав газу, ледь не до упору натиснувши на акселератор.

І авто кулею проскочило повз готель.

 

Розділ 90

Уже вп'яте Пітер питав — ні, настійно вимагав, щоб Татем пояснив, куди він його везе.

І вже вп'яте Татем проігнорував його запитання, поводячись так, наче Карлайла взагалі в машині не було. Та й далі ігнорував, аж поки вони не проїхали крізь високу ковану браму посольства Сполучених Штатів у центрі міста Нассау.

— Ідіть за мною, — сказав Татем, зупинивши авто біля входу. То було не прохання, а наказ.

І Пітер увійшов слідком за Татемом до посольства, і вони рушили довгим вузьким коридором. Якщо у приміщенні й був кондиціонер, то він усе одно не працював. Усередині було парко як у сауні. Під стелею висіли вентилятори, які виконували важливу функцію: рівномірно розподіляли сперте задушливе повітря.

Коло останніх дверей у кінці коридору Татем зупинився. — Проходьте, — сказав він, відступивши вбік.

Пітер уставився на зачинені двері; по його скронях текли крапельки поту. Цей Татем виявився крутішим, аніж можна було припустити, слухаючи його голос по телефону.

— А ви зі мною не йдете? — спитав Пітер.

— Ні. Це поза моєю юрисдикцією, як прийнято говорити. Я почекаю на вас тут.

Татем відвернувся і пішов, залишивши Пітера на самоті з тривожною думкою: що тут, у біса, відбувається?

З-поза якихось дверей у коридорі чулося радіо та приглушені звуки пісні Боба Марлі «Дозволь тебе кохати». Але доречнішою в цей момент була б пісня групи «Енімелз» «Треба звідси вшиватися».

Табличка «Вихід», що виднілася в кінці коридору біля сходів, буквально спокушала Пітера до втечі.

Але цієї миті двері перед ним несподівано відчинилися.

— Привіт, Пітере, — сказала жінка.

Вони опинилися лицем до лиця, і то був іще один сьогоднішній сюрприз. І сюрприз цей був просто приголомшливий. Ба більше — вкрай неприємний та небезпечний.

Востаннє Пітер зустрічався з агентом Елен Пірс у кімнаті суду, де вона кидала на нього гострі як кинджали погляди своїх, безперечно, прекрасних карих очей. Два роки свого життя присвятила вона розслідуванню злодіянь одного бруклінського кримінального авторитета, який тримав мережу наркоторгівлі з оборотом у сотню мільйонів зелених. І їй удалося таки взяти його за сраку. А Карлайлу знадобилося лише два тижні, щоб той лиходій вийшов на волю.

Коли суд присяжних виніс вирок «не винуватий», Елен Пірс не втрималася і заволала на всю судову залу: «От блядь!» Ця, мовити б, емоційна ремарка навіть викликала у Пітера легку посмішку.

Тож що робить тепер тут міс Пірс? Чому ж це їй раптом захотілося з ним поговорити? І про що?

Втім, він здогадувався, про що саме.

— Тільки не кажіть мені, — почав Пітер, підіймаючи угору руки, — що теж хочете мене відговорити від пошуків моєї родини.

Пірс осміхнулася. На ній була біла футболка, охайно заправлена у лляні коричневі шорти. Це що - така тропічна форма в агентів Антинаркотичного бюро?

— Звісно, ні, — відповіла вона. — Навпаки, я вважаю, що це дуже добре, що ви хочете їх. розшукати самотужки. — Агент кивнула Пітеру, щоб той сідав за невеличкий столик поруч із нею. — І перед тим як ви візьметеся до пошуків, я хочу, щоб ви дещо знали. Я тут для того, щоб допомогти вам, Пітере.

 

Розділ 91

Джейк Дан — перевізник наркотиків? Дядько Джейк є зловмисником? Невже це правда?!

Ці слова прозвучали як маячня з вуст Елен Пірс і видалися ще більшим божевіллям, коли Пітер подумки їх повторив. Він навіть на мить не міг таке уявити. І це був не жарт. Так, від Антинаркотичного бюро багато чого можна чекати, але влаштування комедій не було одним із чільних методів його роботи. Вірніше, це взагалі не було методом їхньої праці.

— Вже понад рік ми стежимо за Джейком Даном, — сказала агент Пірс, склавши на столі свої тендітні руки. — Його не раз помічали в компанії з одним відомим контрабандистом, і маршрути його подорожей виглядають, щонайменше, вкрай підозріло. На жаль, окрім цього ми не змогли нічого довести. Бракує прямих доказів, щоб віддати його під суд.

— Навіть якщо ваші підозри про Джейка і є правдивими, то який стосунок це має до зникнення моєї сім'ї? — запитав Пітер. — Вони ж потрапили в шторм.

— Так, дійсно, — сказала агент Пірс. — Але ми не знаємо достеменно, чи саме шторм призвів до того, що яхта затонула. Залишається ще один варіант — що Джейк під час цієї подорожі грав подвійну гру: виступав у ролі капітана й водночас мав прийняти нову партію наркотиків.

— Нову партію наркотиків? Де? — спитав Пітер. Тепер агент Пірс і справді викликала у нього чималий інтерес. Його дедалі більше інтригував напрямок їхньої розмови.

— В тім-то й річ. Такі оборудки роблять зазвичай у відкритому морі, коли є лише два кораблі, а довкола — ані душі. Саме це, вочевидь, і планував Джейк Дан, але трапилось якесь ускладнення — сварка через гроші абощо. Боюся, що ваша родина стала жертвою кримінальних розборок. Втім, це лише робоча версія.

— Але ж є пляшка з посланням, що вони живі, — сказав Пітер. — Принаймні, я сподіваюся, що вони й досі живі.

— Я молю Бога, щоб так воно й було, містере Карлайл. І я сподіваюся, що так і буде, — запевнила агент Пірс. — А переконавшись колись у залі судових засідань у вашій рішучості, я навіть ризикну побитися об заклад, що ви знайдете свою родину першим. I саме тому я хочу дати вам оце.

З такими словами Елен Пірс поклала на стіл плаский чорний мобільний телефон. Таких Пітер іще не бачив, хоча був упевнений, що йому добре відомі всі існуючі мобільники. Він узяв його в руки і витріщився так, наче цей телефон щойно з неба впав.

— Ото ж бо, у мене була така сама реакція, коли я вперше його побачила, — сказала Елен. — Дайте-но я покажу вам, як ним користуватися. Простий як калькулятор. Навіть не потрібно бути технарем.

Із цими словами вона взяла телефон у Пітера і розкрила його, наче пласку пудреницю. На одному боці містилася клавіатура, а на другому — щось на кшталт сонячної батареї.

— Це супутниковий телефон? — спитав Пітер.

Елен кивнула.

— Найкращий з тих, що можна придбати за бюджетні кошти. Водонепроникний, ударостійкий, з вуглецевою нано-трубковою батарейкою, здатною забезпечити сто годин

роботи на одній зарядці. З нього можна зателефонувати будь-коли з будь-якого місця на планеті. Надійний сигнал, до того ж повністю зашифрований. Ніхто не підслухає.

— Клас! — прокоментував Пітер. — Однак навіщо він мені?

— Тому що, хай би де ви були, мені потрібно, щоб ви зв'язалися зі мною в ту ж мить, коли знайдете Джейка та свою родину. Я мушу про це дізнатися раніше від преси і, якщо можливо, раніше за Берегову охорону.

— Я зрозумів вас, агенте. Але ж навіщо все це?

— Якщо є люди, які бажають смерті Джейка, то резонно припустити, що вони й досі мають таке бажання. Саме тому ми і хочемо першими добратися до нього, щоб захистити його, а найважливіше — вашу родину. Не забувайте, що він є перевізником наркотиків, а це вже саме по собі небезпечно.

Пітер отетеріло закліпав очима.

— Так дивно, — нарешті мовив він. — Ну, дивно, що ви мені допомагаєте. Ви ж мені явно не симпатизуєте.

— Так, не симпатизую. Але, попри це, у вас своя робота, а у нас — своя, — з посмішкою відповіла Пірс. — А тепер зробіть мені послугу, добре? Ідіть і відшукайте вашу родину.

 

Розділ 92

Якось уночі, коли я працювала ординатором у «Клівленд клінік», мені випала одна-єдина година за всю цілодобову зміну, коли можна було подрімати. То виявився мій єдиний шанс перепочити, бо я була буквально виснажена.

Проте сон чомусь не йшов. Таке трапляється, коли людина аж надто зморена. Тому я увімкнула старий телик «Соні Трінітрон» у лікарській кімнаті відпочинку і почала дивитися документальний фільм про відомого фотографа Анселя Адамса. Чи про Франкліна Б. Вея? Точно не пам'ятаю. Але мені добре запам'яталася фраза, що характеризує ту годину дня, коли світло сонця є начебто найідеальнішим для зйомки. «Чарівна година» — ось як це називалося. Чарівна година.

І тепер, коли я сиджу собі на березі, споглядаючи океан і сонце, яке ніжно торкається обрію, я прекрасно розумію, про що тоді йшлося у тому фільмі. Бо це дійсно прекрасна і незабутня година.

Втім, для мене вона сповнена певної іронії. Вдома, у Нью-Йорку, я майже ніколи не бачила, як сідає сонце. Господи, та я навіть надворі ледь чи колись бувала! Більшість свого часу я проводила у стерильній кімнаті без вікон, а все, що бачила, — це монітори приладів забезпечення серцевої діяльності й живе, реальне серце переді мною на столі.

Одначе я ні про що не шкодую. Я ніколи не забувала про те добро, яке я робила людям. Хоча, повторюю, в усьому цьому є певна іронія. Треба було статись оцій трагедії, щоб я змогла, нарешті, помилуватися таким простим явищем, як захід сонця.

— Агов, мамо, — каже Ерні, підбігаючи до мене. Він стає боком, демонструючи свій профіль. При цьому видно, що він трохи, майже непомітно, втягнув живіт.

— Як ти гадаєш, я сильно схуд? — питає він.

І дійсно, мій пухкенький синочок став не таким пухкеньким, як був на початку мандрівки. Він скинув десь фунтів сім-вісім, і це й справді видно. Ясна річ, що дома йому б навряд чи вдалося це зробити.

Я дивлюсь на його обличчя, яке аж сяє гордощами за своє неабияке досягнення. А потім переводжу погляд на живіт Ерні. І вже було почала висловлювати своє захоплення фактом його схуднення. Та в цей момент мої очі ледь на лоба не вилізли.

Нарівні пупка мого сина з-за його фігури повільно показується вітрильний човен!

— Що сталося, мамо? Щось не так? — питає Ерні та з жахом позирає на свій живіт.

— Усе гаразд! — майже вигукую я. — Все просто прекрасно.

І навіть краще. Це просто фантастика! Дійсно - чарівна година!

 

Розділ 93

Від хвилювання я ледь не втратила здатність говорити. Слова даються мені з неабиякими труднощами.

— Ерні, а де твої брат і сестра?

— Ягоди збирають. А що?

— А ось що! — відповідаю я, показуючи на горизонт. — Ось поглянь, що там таке.

Ерні обертається і помічає те, що бачу і я: великий вітрильник, який пропливає так близько, що можна розрізнити форму вітрил. Нам уже кілька разів доводилося бачити судна, але вони були надто далеко, щоб нас помітити, і виглядали вони маленькими цятками. Але цей вітрильник був досить близько й на цятку аж ніяк не скидався.

У нас з'явився шанс. Справжній шанс!

— Мерщій! — кричу я. — Швидко біжи і знайди Марка та Керрі! Треба розпалити багаття! Ерні, біжи!

Ерні кидається геть, а я силкуюся підвестися. Якби я могла, то стрибала б і вимахувала руками, робила б усе що завгодно, аби тільки привернути увагу. Господи, вчини так, Щоб на палубі з'явився хтось із біноклем! Дивіться сюди! Я ж вас бачу, то й ви мусите мене бачити!

— Ні фіга собі! — горлає Марк, вискакуючи з заростів на берег, а Керрі біжить слідком за ним. Вони обігнали Ерні, який мчить трохи позаду.

— Ось бачите, бачите! А що я казав! — вигукує малий.

— Усе клас, але треба зробити так, щоб і вони нас побачили! — кричить Марк і прямує до приготованого заздалегідь вогнища.

Він хапає наш імпровізований сірник — палицю з прив'язаним до неї клаптем ковдри — і змочує його спиртом для розтирання з аптечки. Коли «сірник» займається, Марк щодуху мчить до трьох куп із листя та сухих гілок, і в цей момент він схожий на бігуна, що несе олімпійський вогонь.

— Поїхали! — вигукує він і підпалює ворохи.

Вони спалахують миттєво, і жовтогаряче полум'я прекрасно гармоніює з кольором небокраю, за який сідає сонце.

А коли останній сонячний промінь зникає, все, що ми можемо, — це стояти на березі й поглядати то на багаття, то на корабель, наче намагаючись з'єднати їх невидимою ниттю.

— Ну, давай! — благає Марк. — Вони не можуть нас не помітити!

Це мусить бути наша нагода. По-іншому просто бути не може. Ми заслужили її. І тому ми чекаємо, що нас обов'язково помітять; а вогнища тим часом гудять, викладені рівностороннім трикутником. Навіть я, перебуваючи від них за п'ятдесят футів, відчуваю їхній жар. І щосекунди чекаю, що з вітрильника надійде сигнал. Спалах світла, промінь прожектора — щось неодмінно надійде.

Я дивлюся на дітей і бачу, що вони відчувають те саме, що і я, — надію. Але п'ять хвилин перетворюються на сорок, з вітрильника — жодного сигналу, і ця надія починає згасати. Повільно. Болісно. Наші багаття теж згасають. На берег спускається морок. У прямому й переносному сенсі. Мені хочеться плакати. Та я не плачу. Не маю права. Заради дітей. І заради себе самої. Але ж Господи, як це жорстоко!

— Нічого, невдовзі з'явиться ще один корабель, ось побачите, — заспокійливо кажу я, намагаючись підтримати настрій.

Діти чудово розуміють мій намір. Одначе замість докоряти мені, як це часто бувало раніше, вони зі мною солідаризуються. Схоже, вони раптом збагнули, що, хоча наша надія і зазнала сьогодні фіаско, все ж таки це краще, аніж не мати ніяких сподівань загалом.

Як це дивно: чим більше життя нас випробовує, тим дужчими ми стаємо.

 

Розділ 94

Сидячи за самітним віддаленим столиком в «Біллі Роза», найзадрипанішому із задрипаних барів на околиці Нассау, Деву знов поглянув на свій годинник — коштовний «ґласгютте навігатор». До подорожі на Багами він удався з однієї-єдиної причини: підстрахуватися. Якщо Карлайлу знадобиться допомога, то він буде поруч і втрутиться в перебіг подій. Але Деву таки сподівався, що до цього не дійде. Він знав, що їм не можна допустити ані найменшого проколу. Все мало йти за планом — гладесенько та чітко. Як годинник.

Утім Карлайл уже півгодини як запізнювався. А вони мали зараз сидіти і востаннє обговорювати план дій: як і коли він має здійснити вбивство. Що ж там, у біса, його затримує, га?

— Не що, а хто, — пояснив Пітер, нарешті з'явившись

кількома хвилинами пізніше.

Перегодом він оповів про свою розмову з агентом Елен Пірс. Ця нахабна вискочка виявилася на диво простакуватою, та ще й із претензією на інтуїцію та проникливість. Вона все звалила на Джейка Дана.

— Цікавий поворот подій, еге ж? — сказав Пітер і навмисне капосно захихотів. А потім нахилився до Деву, стишуючи голос до шепоту. — На якусь мить я майже повірив цій сучці.

Деву замислено потер свою квадратну щелепу, ще не вирішивши, як бути.

— А що тебе насторожило?

Пітер поліз у кишеню.

— Оце, — сказав він. — Вона дала мені оце, щоб я зателефонував їй тієї ж миті, коли знайду Кетрін та її вилупків.

Уважно глянувши на супутниковий телефон, Деву знавецьки кивнув. Він був професіоналом своєї справи і метикував з воістину космічною швидкістю.

— Усередині — стежовий пристрій.

— Саме так.

— А ти певен, Пітере, що не перебільшуєш? Що все це не є лише твоїми страхами?

— Та ні. Ця сучка і справді щось підозрює. Не знаю, що і як, але підозрює.

Тепер до кишені поліз Деву. І видобув звідти швейцарський армійський ножик, класичний, червоного кольору.

— Ану дай мені телефон, — сказав він.

— Що ти хочеш зробити? — спитав Пітер.

— Просто дай мені телефон — і все.

Пітер подав йому через стіл телефон.

— Дивись не зламай. Вона не мусить знати, що я його зіпсував.

Деву не став користуватися розкладними ножицями та викруткою фірми «Філіпс», які містилися в цьому багатофункціональному ножику, а відразу ж витягнув лезо і загнав його в паз телефону. І легким порухом кисті розкрив його, наче устрицю.

— Повір мені, — сказав він. — Якщо твоя подружка-агент і дійсно щось запідозрила, то зіпсуття телефону буде найменшою з наших проблем.

 

Розділ 95

Територія довкола бару «Біллі Роза» явно не викликала бажання зайти до нього і перекусити. А точніше, вона взагалі відбивала усіляку охоту туди заходити, подумала Елен. Ліворуч від бару вивищувався покорчений скелет якоїсь згорілої комори, праворуч — звалище старих іржавих авт. Решта безлюдної піщаної території була поцяткована чахлим хвойником та кущиками вицвілої трави. Коротше, це явно було не місце для зйомок рекламної туристичної брошури про Багамські острови.

Однак Елен все одно зупинилася. Перше, що вона зробила, — це поставила свою взяту напрокат «Хонду Акорд» посеред іржавих авт на звалищі, та ще й капот підняла — щоб не відрізнятися. По-друге, вона сховалася за хвойником ярдів за сімдесят від входу в бар. А по-третє, Елен стала чекати.

Попри той очевидний факт, що сонце хилилося за обрій, спека все одно лишалася вбивчою. Краплини поту виступали з кожної пори її тіла, і невдовзі її одіж змокла до рубчика. Навіть ремінець потужного бінокля на її шиї, і той просякнув потом.

Цікаво, чому з усіх закладів, де можна пропустити чарчину, ти вибрав саме цей, Пітере?

Елен чекала далі, час від часу глипаючи на приймач у руці, який отримував сигнал з телефону, що вона його дала Карлайлові. На приймачевому дисплеї розміром не більше кредитної картки яскраво висвітлювалася тривимірна топографічна карта району, на якій червона цятка вказувала, що Пітер перебував усередині бару «Біллі Роза».

Елен осміхнулася. Вона перетворила живого адвоката на ходячий пристрій Аоджек. От і чудово. Тепер їй не доведеться цілодобово плентатися за ним як хвіст. А робити це лише тоді, коли дійсно треба. Як, наприклад, зараз.

Уставившись на вхід до бару, Елен пильним поглядом вивчила з десяток авт, припаркованих біля входу. Деякі з них лише трохи відрізнялися в кращий бік від металобрухту на звалищі, решта являли собою або малолітражки, або джипи. Проте один автомобіль скраю привернув її увагу. Він наче щойно з'їхав з вітрини престижного автосалону.

І дійсно, ця штука чітко вирізняється серед інших.

То був «мерседес CL600» купе. Елен не була поведена на автомобілях, але за кілька років розслідувань діяльності наркоторговців вона встигла дещо дізнатися про дорогі авта. Коли йшлося про «феррарі», «порше» та «мерседеси», вона запросто могла б підробляти репортером у автожурналі «Авто і водій».

Зі п'ятисотсильним движком, який гучно вихваляли рекламні проспекти, та ціною, що пурхала в районі ста п'ятдесяти штук баксів, «мерседес CL600» вирізнявся скрізь, хоч би де його паркували. І тому коло бару він був таким помітним, наче його розфарбували у червоний колір з білими цятками.

І чим більше Елен дивилася на нього, тим настійніше інтуїція підказувала їй, що цей «мерседес» мав якийсь стосунок до Пітера Карлайла. А через кілька хвилин виявилося, що інтуїція її не підвела.

Карлайл вийшов з бару. Він був не сам.

Елен швидко припала до бінокля. З Карлайлом був якийсь чоловік приблизно його статури, але, можливо, трохи молодший. Він мав на собі лляні шорти, шовкову блакитну сорочку й темні дзеркальні окуляри. Його загальний вигляд був так само зловісним та огидним, як і в Карлайла.

Ці двоє трохи побазікали й розійшлися в різні боки, не потиснувши рук і навіть, здається, не кивнувши один одному на прощання.

Карлайл підійшов до «тойоти Короли». Загадковий чоловік усівся за кермо крутого «мерседесу». Що ти замислив, Пітере? Хто твій новий приятель? Може, мені слід про нього дізнатися докладніше? Це можна зробити лише в один спосіб.

 

Розділ 96

Хутко в машину!

Елен рвонула до своєї «хонди» і з розмаху захряснула багажник. Ускочивши за кермо, вона міцно стиснула в руці ключ запалення і повернула його, вмикаючи двигун. Тієї ж миті кволенький двигун невдоволено завищав.

Що не кажи, а ситуація явно програшна! Чи зможе вона бодай наздогнати той «мерседес», уже не кажучи про те, щоб за ним стежити?

В одному Елен була на сто відсотків певною: вона спробує це зробити.

Загадковий незнайомець якраз і був тією потрібною їй зачіпкою. В цьому вона не сумнівалася. Той тип виглядав явно некошерно. Тому конче треба його наздогнати. А до Карлайла вона повернеться пізніше, бо це тепер не є проблемою — завдяки стежовому пристрою.

А справжня проблема щодуху мчала попереду по ґрунтовій дорозі. Той «мерседес» уже був як цятка на горизонті. Ще трохи — і він зовсім загубиться.

Але схоже, що ні. Елен закліпала очима від здивування. Цятка почала наближатись і збільшуватися в розмірах. Загадковий незнайомець, очевидно, не поспішав і просто насолоджувався поїздкою.

«А може, ґрунтовка надто погана і він просто береже підвіску авта від пошкодження?» — подумала вона.

Карлайл поїхав у тому напрямку, звідки прибула Елен. А загадковий незнайомець рухався у протилежний бік, наче щезаючи у безвісті. Дорога була ґрунтова, вибоїста і звивиста. Довкола не було видно ані будинку. Ні тобі дороговказу, ані рекламного щита. Якщо бар «Біллі Роза» був відлюдне-ним, то цей район, либонь, на карті взагалі не позначено. Ніби його й не існувало.

Зненацька Елен довелося зробити те, чого вона очікувала найменше: різко натиснути на гальма. Вона підібралася надто близько до «мерседеса» і мала трохи відстати, щоб не викликати підозри.

Куди ви їдете, загадковий незнайомцю? Але відповіді не було. Принаймні поки що.

Одна миля зміняла іншу, і Елен не відривала очей від багажника «мерседеса». Але її думки, не такі зосереджені, як погляд, почали повільно дрейфувати. Раптом звідкись із минулого почувся голос. То був голос її діда, і він пролунав так чітко, наче старий сидів поруч на пасажирському сидінні і низьким хрипким стакато промовляв один зі своїх найулюбленіших виразів: краще чорт, якого ти знаєш, аніж дідько, якого не знаєш.

Тоді, бувши ще маленькою дівчинкою, Елен ніяк до кінця не могла второпати, що той вислів означав. Але зараз цей час настав.

Вона поглянула через кермо на спідометр. Загадковий незнайомець плентався зі швидкістю не більше ніж тридцять миль на годину. Хоч би куди він їхав, але він явно не поспішав.

Аж раптом за мить усе змінилося. «Мерседес» рвонув з місця як ракета, враз задіявши всі свої п'ятсот кінських сил. І не встигла Елен натиснути на акселератор, як незнайомець зник за хмарою здійнятої пилюки.

Чорт!

Елен намацала ногою акселератор, але то була, мабуть, даремна справа. Які там перегони з таким потужним рисаком!

Загадковий чоловік щез. Його не було видно. Агентці Пірс узагалі нічого не було видно. Навіть кулі, яка летіла простісінько їй у голову.

 

Розділ 97

Один дюйм. А може, два. Отак близько підібралася Елен до смерті, прямуючи ґрунтовою дорогою на закапелках Багамських островів.

Куля розтрощила вітрове скло, просвистівши біля правого вуха Пірс разом із друзками скла. Жінка навіть не встигла второпати, що сталося. І раптом… Прокляття!

Якраз попереду посеред шляху стояв загадковий незнайомець і цілився в неї з «беретти» калібру 9 мм. Коли він вистрілив знову, Елен кинулася на сидіння, натиснувши ногою на гальма. Бац! Авто зупинилось, а її голова тріснулася в передню панель.

На якусь мить Елен занишкла на сидінні, чекаючи на другий постріл. Утім, пострілу вона не почула. А натомість почула дещо гірше — кроки. Незнайомець наближався до неї.

Мій пістоль! Де ж мій пістоль?!

Елен простягла руку до правої ноги й намацала шорстку поверхню поношеної кобури. Але пістоля в ній не було. Вона ніколи її не застібала, от він і випав!

Кроки стихли. Елен нажахано вигнулася й визирнула у вікно з пасажирського боку. Ось він! Просто біля неї! Його постать застувала сонце, наче сталося якесь катастрофічне затемнення. Він підніс руку і звів затвор. У його очах не промайнуло ані іскорки жалю. Цьому типові явно раніше вже не раз доводилося вбивати.

І наразі він збирався зробити те саме.

Ні!!!

Елен швидко увімкнула задній хід і, переставивши ногу з гальма на акселератор, різко його натиснула. І в цей момент постріл розніс на друзки вікно з пасажирського боку.

Мене вбито? Чи тяжко поранено? Ні. Він не влучив!

Швидко здаючи назад, Елен ховалася за панеллю. Однією рукою вона стискала кермо, намагаючись тримати авто рівно, а другою похапцем мацала навмання під сидінням.

Знайшла!

Огорнувши пальцями руків'я, Елен витягла пістоль. Іще ніколи відчуття холодної сталі в руці не було таким приємним.

Крутнувши кермо, вона різко розвернула авто на сто вісімдесят градусів, здіймаючи хмару куряви. Ти мені хмару - і я тобі хмару. Тепер моя черга, сучий сину.

 

Розділ 98

Ґрунтовка вже була не дорогою, а чимось більше подібним до канзаського торнадо.

Під прикриттям здійнятої пилюки Елен знову круто розвернулася, промчала ярдів зо сто й на кілька секунд зупинилась — якраз достатньою мірою, щоб підвестися і розчистити залишки розбитого вітрового скла. Коли скляні друзки розсипалися по капоту, вона зняла із запобіжника свій пістоль. І натиснула на газ!

Маленька синя «хонда» ревнула двигуном і рвонула вперед — тридцять, сорок, п'ятдесят миль на годину. Коли ж вона нарешті вискочила з хмари пилу, її швидкість уже сягала більше вісімдесяти!

Ти й досі тут, загадковий незнайомцю? Ти на мене чекаєш? Що ж, ось тобі від мене маленький сюрприз. Зараз я тебе встрелю, а не ти мене!

Забачивши його, Елен негайно відкрила вогонь. Незнайомець і досі стояв прямо посеред дороги — там, де вона його залишила. Тільки цього разу з однією суттєвою відмінністю: його пістоля ніде не було видно.

Це тип стояв собі, не думаючи відстрілюватися. Може, він псих? Йому що, жити набридло? От і прекрасно! Якщо він хоче смерті, то матиме її.

Елен була прекрасним стрільцем, але їй ніколи не доводилося вправлятися в стрільбі з авта, що мчить на шаленій швидкості вибоїстою дорогою. Та після третього промаху її мозок здійснив необхідні коригування траєкторії пострілу. Вчетверте вона вже не схибить.

Аж раптом Елен помітила, як загадковий незнайомець витяг свою «беретту», яку ховав за ногою.

 

Розділ 99

Деву різко викинув уперед руку, зафіксував лікоть — і зробив лишень один постріл. Єї Прямо в точку!

Праве переднє колесо з гуркотом вибухнуло, шматки гуми залопотіли у повітрі, і гидотний синій автомобільчик безладно завихляв. Решта ж відбувалася у суворій відповідності до законів фізики. Він побачив, що Елен намагається загальмувати. Але то вже марно. Надто пізно, дорогенька. Тобі гаплик. Просто ти цього ще не збагнула.

Ліві колеса машини відірвалися від землі. Ще за мить — усі чотири. «Хонда» злетіла у повітря, двічі перевернулася — із глухим хряскотом гепнулася на дорогу, а її дах перетворився на зигзаг сплющеного металу. Зашипів двигун, а крізь решітку радіатора повалив густий чорний дим.

Поки осідала пилюка, Деву стояв з пістолетом у руці, чекаючи, чи не буде всередині авта якихось ознак життя. І він побачив, як з водійського боку автомобіля показалася скривавлена рука. Вхопившись за виступ на дорозі, жінка намагалася витягти себе з-під уламків.

Ти диви яка живуча! Та недовго їй лишилося жити. Деву рушив уперед. Спочатку кроком, потім — підтюпцем. Час було прикінчити її, навіть якщо ця пані — агент Антинаркотичного бюро.

Він мусив це зробити. Вона була як п'яте колесо до воза, як муха в сметані, вона являла собою фактор ризику, а він не міг дозволити собі ризикувати. Поки ця сука житиме, вона обов'язково намагатиметься накопати щось на Пітера Карлайла, і не виключено, що одного дня таки накопає.

І в цей момент він закляк як укопаний.

По ґрунтовій дорозі до них швидко наближався якийсь автомобіль. Тільки чиєїсь компанії йому тут бракувало! Свідка, а може, і свідків!

Але трохи часу Деву ще мав. Він знову перевів погляд на агента Елен Пірс і вже хотів був підбігти та прикінчити її, як…

От чорт!

Агент витягнула з перевернутого авта свою другу руку. І в цій другій руці тримала пістоль. Повільно і незграбно вона прицілилась.

Пора вшиватись. Деву кинувся до свого «мерседеса», вскочив за кермо і рвонув з місця, вильнувши задком. Зиркнувши у дзеркало заднього огляду, він побачив, як тремтяча і скривавлена Елен Пірс, агент Антинаркотичного бюро, важко підводиться на ноги й дивиться йому вслід. Нічого, крихітко, пізніше поквитаємося.

 

Розділ 100

Капітан Ендрю Татем ускочив у кімнату невідкладної допомоги шпиталю «Марґарет» у Нассау, і його негайно провели до сусідньої приймальної палати. Це був один з нечисленних привілеїв, який йому давала уніформа та офіцерський чин. Добре, що є люди, готові все кинути і примчати на допомогу.

У повідомленні, що він його отримав зі штабу Багамської асоціації пошуково-рятувальних операцій, ішлося лише про те, що Елен Пірс потрапила до шпиталю. Чому — він не знав. Навіть не знав, чи то її було поранено, чи когось іншого.

Ця невелика таємниця розкрилася тієї ж миті, коли Ендрю Татем побачив Елен у ліжку. То дійсно була вона, і була вона тут як пацієнтка. З саднами, синцями і вся забинтована з ніг до голови.

— О Господи, що трапилося? — спитав він.

— Невеличка поломка авта, — відповіла Елен, демонструючи, що її почуття гумору в цьому інциденті не постраждало. — Якщо точніше, то лопнуло колесо.

І вона розповіла йому про свою перестрілку з озброєним загадковим незнайомцем із бару «Біллі Роза». Елен не сумнівалася, що Карлайл заздалегідь домовився з ним там зустрітися. Чому — вона достеменно не знала, але певні підозри в неї були, і до того ж недобрі.

Такі самі підозри мав і Татем.

— Ми не можемо дозволити йому вилетіти звідси завтра вранці, — сказав він. — Мусимо взагалі позбавити його можливості скористатися літаком.

— Знаєш, я теж лежала й думала про те, як нам це зробити. Тобто — на законних підставах.

Татем підкотив очі.

— Тебе сьогодні ледь не вбили. І для того, щоб виграти час, ми маємо вигадати щось таке, що залишить Карлайла на цьому острові. Твоя контора має поставитися до цього з розумінням. Хіба ж ні?

Елен кинула на нього знічений винуватий погляд.

— Щось не так? — спитав Татем. — Може, я чогось не знаю?

Елен зиркнула йому за спину, щоб пересвідчитися, що вони у палаті самі. Медсестра була в коридорі і явно поза межами чутності. До того ж її голос у цій ситуації в розрахунок не брався.

— Бачиш, у чому справа… Офіційно мене тут немає, — пояснила Елен.

— Не розумію.

— Скажу так: мій шеф у Нью-Йорку не поділяє мого занепокоєння Пітером Карлайлом. Я приїхала сюди типу відпочивати.

Татем знову підкотив очі, збагнувши, про що йдеться.

— А тепер давай напрямки: ти зв'язалася зі мною за власною ініціативою? І прилетіла сюди сама, без будь-якого дозволу?

— Еге ж. Навмання.

— Я не люблю, коли щось робиться навмання. Господи, так он навіщо ти попрохала мене, щоб я виступив у ролі таксиста!

— Вибач, — мовила Елен. — Я тобі компенсую моральні збитки. Ще не знаю як, але компенсую.

— Звісно, що компенсуєш. Я про це потурбуюся, — відповів Татем і не зміг стримати посмішки. Хоч там як, та все ж агент Елен Пірс проявила ініціативу й хоробрість. І йому це сподобалося. Так, вона була з тих людей, що завдають клопоту, але то був клопіт, у якому він почувався як риба у воді. До того ж Елен Пірс була дуже привабливою, навіть коли лежала тут, у ліжку, вся в бинтах.

— Проблема ось у чому, — вела далі вона. — Якщо Карлайл якимось чином рознюхає, де його сім'я, то єдиний спосіб позбавити його можливості скористатися літаком — це заарештувати його. А для цього нам потрібні якісь докази.

— Яких ми, звісно, не маємо. Чи маємо?

— Поки що ні. — Елен на мить замислилася. — Слухай, а як стосовно того обгорілого жилета, що знайшли твої хлопці? Наскільки швидко можна перевірити його на сліди вибухівки?

— Коли як. А ти що, збираєшся ввести когось у курс справи? Агентів ФБР?

Елен похитала головою.

— Не знаю, — сказав Татем. — До обов'язків Берегової охорони безпосередньо не входять функції розслідування, але маю одного досить надійного знайомого, що працює у лабораторії в Маямі. Гадаю, годин за вісімнадцять ми зможемо отримати результат. Максимум — за добу.

— Думаю, нам цього вистачить.

— А що ми робитимемо тим часом? — спитав Татем.

— Дуже просту річ: молитимемося, щоб твої хлопці знайшли родину Данів швидше, аніж цей вилупок Карлайл.

 

Розділ 101

Наступного ранку в готелі Пітер почув чотири магічні слова. О дев'ятій п'ятнадцять задзвонив телефон.

— Вам надійшла термінова посилка, — сказала реєстраторка. Ось тепер він мав усе, що потрібно.

Найняти приватний літак не було проблемою. Вибір у нього був широкий. Наче добрі самаритяни, близько дюжини авіаційних орендних підприємств надавали йому свої послуги майже задарма. Справжньою причиною такої нечуваної щедрості було те, що власники літаків сподівалися повернути з лишком свої витрати за рахунок того, що преса й телебачення, рекламуючи Карлайла, безкоштовно рекламуватимуть і їхній бізнес.

І дійсно, всі підлаштовуються під обставини, намагаючись заробити. Впродовж століть історії людства нічого не змінилося. Основним мотивом як було, так і лишається прагнення до наживи.

О дев'ятій сорок п'ять Пітер уже був на літовищі міжнародного аеропорту ім. сера Ліндена Піндлінга і здійснював попередній огляд орендованого літака моделі «Скайлайнер ТХ5». Це був так званий «літак-амфібія», здатний злітати і сідати як на землю, так і на воду.

Пітер повільно обійшов літак. Берегова охорона, напевне, почала свій пошук іще з першими променями сонця, але його не турбував такий ранній початок. Хай вам щастить, чуваки. Робіть свою справу.

Тим часом як їхні потужні комп'ютери силкувалися звести докупи фальшивий сигнал аварійного маяка, координати місця, де було знайдено обгорілий жилет та міграційні схеми гігантського синього тунця, район пошуків Пітера базуватиметься на одній речі, якої у Берегової охорони не було: на справжніх координатах того місця, де затонула яхта «Родина Данів».

Пітер забрався у літак і пристебнувся. Навіть у безпеці кабіни пілота, де його ніхто не бачив, він інстинктивно озирнувся, як підліток, що збирається списувати на іспиті з математики. З однією лише розбіжністю: Пітер продивлявся не шпаргалку, а план дій, зокрема — план убивств. Потім він швидко виконав передпольотну перевірку. Всі прилади та давачі функціонували бездоганно, без перебоїв і глюків. Принаймні поки що.

Пітерові ніяк не вдавалося цілком зосередитися на панелі приладів, і він це відчував. Але нічого не міг із собою вдіяти. Його думки були в іншому місці. Бо неможливо не згадувати про Кетрін та її виблядків, а також про те, який неприємний сюрприз він для них приготував, а саме — план післяпольотних заходів:

1. Убити їх усіх, принаймні тих, хто вижив після вибуху яхти.

2. Закопати їх.

3. Іще кілька днів придурюватися, буцімто продовжує пошуки.

4. Обливаючись сльозами перед купою репортерів з усього світу, заявити про припинення пошуку.

У навушниках затріскотів голос авіадиспетчера:

— «Скайлайнер ТХ5», вам дозволено зліт зі смуги А-3. Від себе особисто додам: бажаю вам знайти вашу сім'ю.

Пітер подякував голосу з контрольної вежі й гидко посміхнувся за своїми сонцезахисними окулярами. «Тьху-тьху, щоб не наврочити, чуваче», - подумки відповів диспетчеру Пітер.

 

Розділ 102

День видався на славу: справжня мрія пілота. Видимість була практично абсолютною. За майже повної відсутності хмар з висоти три тисячі футів Пітерові було видно буквально все. Тобто майже все, за винятком Кетрін та кодла її набридливих та осоружних вилупків. Ну і, звісно, їхнього дядечка.

Він облетів півдюжини островів на крайньому півдні Багамського архіпелагу, що їх колись визначили як безлюдні. Звісно, такими вони й залишилися донині. Зосталося два багатообіцяльні острова, і Пітер мав координати обох. Через півгодини ця кількість зменшилася до одного.

Пітер не був схильний до невпевненості у собі, а тому рішуче додав швидкості і спрямував літак на схід. Він почав сумніватися не в собі, а в якості послуг Деву.

Оснастивши Пітера графіками та діаграмами, цей тип запевнив його, що знайти шукане йому буде так само легко, як заколотити м'ячу баскетбольну корзину, вистрибнувши з-під щита. Стосовно ЦРУ цей вислів має досить цікаву історію, еге ж?

Пітер і досі зискував з нечесної переваги над Береговою охороною. їхній пошук сягне так далеко на південь лише наступного дня, та й то — у кращому випадку. Але який сенс у додатковому часі, якщо він ним не скористається?

Пітер додав газу, і літак миттю слухняно зреагував. Адвокатові Карлайлу подобалася легкість у керуванні цією моделлю. Навіть якщо різко збільшити швидкість, літак реагував гладенько і плавно. Мотори воркотіли, і Пітер додав іще трохи газу. Чому б не дістатися туди трохи швидше? Аж раптом ні з того ні з сього літак одізвався гучним чмиханням. Ось чому.

Підвівшись із крісла, Пітер поглянув у бокове вікно і побачив, що лівий пропелер уповільнив оберти, а потім зовсім завмер.

І тієї самої миті літак почало заносити з боку в бік і сильно тягти вліво. Пітер наліг на штурвал, силкуючись вирівняти траєкторію польоту.

І знову він поглянув у вікно — цього разу обабіч, — перевіряючи елерони на задній кромці крил. Вони виглядали непошкодженими, але все одно літак утрачав поперечну керованість.

Серце Пітера впало від страху: літак став завалюватися по спіралі вниз. Він спробував перезапустити двигун — раз, іще раз… Марно. Ніс літака дедалі більше хилився донизу, іще кілька секунд — і почнеться штопор. Тоді він уже нічого не зможе вдіяти. Залишиться тільки в море гепнутися.

Невже це Бог втручається у його справи? Невже і дійсно існує якась космічна справедливість?

Пітер похитав головою і стиснув зуби. Чимдуж він потягнув на себе штурвал, намагаючись не дати літаку звалитись у штопор. Якщо йому вдасться вирівняти літак, тоді можна буде ще раз спробувати запустити заглухлий двигун. Нумо, крихітко, вирівнюйся! Ти ж можеш, я знаю!

Лівий двигун ворухнувся, потім смикнувся — і пропелер закрутився дедалі швидше, швидше, швидше… І двигун завівся!

Яка солодка музика! Мотор загуркотів, пропелер ухопився за повітря і висмикнув літак зі штопору. І лише тоді, коли машина вирівнялася на висоті кількох сотень футів над водою, Пітер зміг відсапнути.

— Неймовірно, це просто триндець!!! - заволав він. Але це ще було не все. Витріщившись уперед, через ніс літака, він аж окуляри підняв від несподіванки. Острів! На дванадцять годин, просто попереду! А що то за істоти внизу? Тварини? Та ні, люди. І явно не відпочивальники, що насолоджуються купанням на усамітненому пляжі.

Він знову насунув на очі окуляри. Потім збавив газ, і літак почав знижуватися. Пітер хотів підлетіти ближче, аби пересвідчитися, що бачене ним є реальністю.

Так, то були вони.

 

Розділ 103

Не я перша помітила його, а Марк. Він кричить так гучно, що мені на мить здалося, наче я в кімнаті невідкладної допомоги й у нас виникла якась дуже серйозна проблема. Але в той момент, коли я обертаюся і бачу його з простягнутою рукою, якою він раз по раз тицяє в небо, до мене відразу ж доходить, що то він кричить від радості.

Ще мить — і ми всі волаємо з радості.

Керрі та Ерні, що лежали в тіні на краю пальмових заростів, підскакують, як чортики на пружинках і, перечіпаючись одне через одного, кидаються до свого брата. І ніхто й слова не каже про те, щоб розпалити вогнища. Бо нам не потрібно цього робити! Тому що літак дуже близько і летить на малій висоті. Він рухається прямо на нас, це однозначно. Пілот просто не може нас не помітити.

Та все ж, про всяк випадок, Керрі біжить до напису «SOS», викладеного камінням. Я не можу втриматися від посмішки, бачачи, як вона хитромудрими жестами рук намагається привернути увагу пілота до цього напису. В цей момент вона чимось нагадує мені сурдоперекладача в телевізорі. Невже це правда? Ура, нас скоро порятують!

Учора нам здавалося, що за нами прийде корабель. Але сьогодні — і це правда — за нами прилетів літак! Він лише за кілька сотень ярдів від нас і спускається дедалі нижче, наче вітаючись із нами і даючи знати, що нас помітив.

Аж тут Марк знову волає як навіжений.

— Погляньте! У нього поплавки!

І дійсно. Я настільки зраділа, побачивши літак, що якось не подумала, де ж він буде приземлятися. Виявилося, що з цим немає жодної проблеми. У нього є злітно-посадочна смуга розміром з океан.

З оглушливим гуркотом літак проноситься над нами і, накренивши крила, різко розвертається. Я на якусь мить побачила пілота або, скоріше, його силует. Схоже, що це чоловік, принаймні, так мені здалося. Точно сказати не можу. Але якщо цьому правда, то йому дістануться найпалкіші обійми в його житті, хоч би ким він був.

— Він розвертається, щоб зайти на посадку! — волає Марк. — Розвертається, розвертається!

Ми дивимось, як літак робить коло над дальнім кінцем пляжу. Його крила знову вирівнюються на висоті не більше двохсот футів над поверхнею води. За увесь час, проведений мною в морських мандрівках на яхті, я жодного разу не бачила, як літак сідає на воду.

І ось цей пам'ятний момент настав. Літак наближається, і його пропелери — як два бездоганні кола на тлі блакитного неба. Тепер він кожної миті може знизитися до лінії прибою і плавно торкнутися поплавками води.

Утім, цей сподіваний момент так і не настав.

Просто перед нашими очима — так близько, так неймовірно близько — літак проноситься повз нас — вж-ж-ж-ж-ж! — і наші крики тонуть у ревінні його двигунів. Ні-і-і-і-і-і-і-і!!!

Ошелешені та пригнічені, дивимося ми, як літак зникає вдалині. Він не робить розворот і не повертається назад. А просто зникає за обрієм. Аж поки зовсім не щез.

Як же таке неподобство, котре щойно трапилося, могло статися взагалі, га? І що це був за псих, який атакував нас на бриючому польоті?!

 

Розділ 104

От чорт, так темно…

Ні, Пітер не нарікав. Саме цього він і дожидався — нічної темряви. І чим темніше, тим краще. Пробираючись крізь густі та сплутані хащі, він намагався тримати ліхтарик низько, щоб було видно лише, куди ступати. А вище не можна було. Бо він одразу ж перетворився б на ходячий маяк.

Зрештою, він же був непроханим гостем — останнім неочікуваним візитером. І на цьому тримався увесь його план — на чинникові раптовості появи. Тепер йому треба було лише знайти свою кохану сімейку та раз і назавжди прикінчити її.

Літак Пітер поставив на якір на протилежному кінці острова. Заздалегідь вимкнувши двигуни, він здійснив майже безшумну посадку за кілька миль від берега. Привіт, діточки, зараз я покажу вам фокус. Один-єдиний раз. Виходу на біс не буде.

Минуло кілька годин, перш аніж течія винесла літак прямо до острова. Але Пітер мав у своєму розпорядженні доволі часу. От чого він не продумав, так це покласти у поштову коробку кілька запасних обойм із набоями.

Одначе, за винятком цього досадного недогляду, Пітер запакував у коробок усе необхідне: складану лопатку, ліхтарик та міцну подвійну линву. І, звичайно ж, «сміт-енд-вессон» сорок четвертого калібру. Пітер був рішуче налаштований ним скористатися. Тож із убивством проблем не виникне. Він прискорив крок. Нічне повітря було тепле й нерухоме, і нічну тишу порушувало лише щебетання якоїсь пташки. А окрім нього єдиним звуком було гупання його серця. Адреналін хвилями прокочувався його тілом. Може, й справді убивство не становитиме великої проблеми.

Нарешті крізь прогалину Пітер побачив те, що шукав. На відстані, але чітко і ясно. То було невеличке, але яскраве жовтогаряче світло. їхнє вогнище.

До краю пляжу залишалося тепер усього-на-всього кількасот ярдів. Вийшовши на нього, Пітер негайно скинув сандалі й рушив босяка по мокрому піску. Так надійніше. І зручніше тримати рівновагу.

Тепер кожен його крок заглушувався піддатливим піском. Він рухався тихо як миша. Ні, краще звучатиме — як змія.

Коли Пітер підкрався ближче, йому досить чітко стало видно силуети біля вогню. Тіла. Всі — в горизонтальному положенні. І міцно сплять. Ніхто й не поворухнеться. А хтось навіть стиха хропе. Одна велика й щаслива родина.

«Але ж хто з них є хто?» — подумав Пітер. А яка різниця?

Різниця була, хоча й безумно химерна. Бо перший постріл призначався Кетрін. Пітер нічого не мав проти неї особисто. Просто він не хотів, щоб вона бачила, як убивають її дітей.

Він зробив іще один крок уперед, очі його лиховісно звузились і стали схожі на щілини. Аж раптом полум'я вогнища злегка колихнулося і на мить вихопило з темряви обличчя Кетрін.

Так ось де ти, моя мила!

Пітер рвучко підняв пістоль перед собою, тримаючи його у закляклій руці, і направив його ствол просто в голову Кетрін, цілячись їй межи очі. Залишалося одне — натиснути на курок. Принаймні, саме так це виглядало збоку.

Але повірте мені, пані та панове присяжні, я був там для того, щоб урятувати свою родину, а не вбити її.