1.
У мене є братик Майк. Доволі пафосно… Я стільки разів обіцяла йому написати листа (він мешкає поблизу мене і часто заходить у гості).
Привіт, Майку! Все, що я написала, розподіли на купки, заліпи у конверти і вважай листами до тебе. Адже ми все переживали разом. Лише ти впізнаєш всіх, про кого йдеться і згадаєш все, про що йде мова.
P. P. S. Дякую тобі, Боже, що у мене немає подружок.
2.
Я бачила тебе вчора, і ти була вагітною… Ти була спотворена вагітністю мого прокляття. Це означає, що я - вільна. Дякую.
3.
Все, що намальовано в підручнику з анатомії, має насправді зовсім інакший вигляд. Звикнеш до тих кольорових абстракцій (а ви казали, що підручників з абстракціонізму не існує взагалі) - і ніколи в житті не розпізнаєш, наприклад, паренхіми, або жіночих статевих органів… Уява! Збочене уявлення вмить перетворить мозкову тканину на молочні залози, ліву сідницю - на праву мозкову півкулю, а очне яблуко - на склеп скарабея… А-натомі(сть)-я ніколи не працюватиму в реанімації, бо знаю, яким воно є.
Для спілкування на межі двох (щонайменше) світів мені бракувало б фантазії. Занадто реалістичними були б у моїх очах напівтрупи. Екологічний прогноз екологічної катастрофи.
4.
Просуваюся вниз трохи вище строкатого рівня бруківки у протилежному напрямку Уздовж людей, виплетених кострубато і грубо з лози та вовни Посилаюся на свої вапнові емоції, які, Сподіваюся, не залишили плям на медвяній бруківці Хмари - немов шпалери обідрані в обгорілій оселі неба зимового залізобетонно - сірого…
Занотовувати свої сни - непогана, проте марудна ідея вбивання часу Адже вбити можна і те, чого не існує, Бо все існує, допоки існуєш ти сам, І - лише для тебе… Існування моїх скульптур пояснити можливо безліччю способів І від того вони лише зблякнуть, але існування свого не припинять, Бо їх не існує…
Мені снився собака, що спав у глибокому снігу поруч зі мною.
Висолоплював язика, витріщав очі прозорий демон пустелі зі скла, бетону й брудної криги.
Сновигали брудні авта десь поблизу -
Трохи нижче рівня моєї схованки…
Взимку все, що довкола, чомусь перетворюється на декаданс Dead Can Dance, - може через свою чорнобілість й фактуру зачовганої кіноплівки?
Так чи інак, розташувати шрифти пташиних слідів у послання на вогкім снігу - санскритом буває важче, аніж дослідити мить підступної втечі кави…
До вогню залишається кілька мікрон потойбічної пошти з Обгорілими оксамитом торочок попелу кутиками конвертів…
День небажаного листа перетворюється на пекло криги.
Бо самотність рано чи пізно ошукує навіть найсильніших - Змушує їх до спорудження Кришталевих в’язниць і дзеркальних покоїв неспокою через чуже життя.
Йди геть! Це останнє звертання до порошинки, що муляє в оці, яка склала про себе надміру високу думку, ніби вона - брила з обсидіану…
Чи, бодай, мармурова скеля.
P. S. А «что можєт хотєцца едакой глибє? А глибє многого хочєцца…». Не моє діло…
5.
Місцям та речам властиво призвичаюватися до людей, яких вони оточують - до людей, що ув’язнюють їх своїм особистим уявленням. Оточують маніакальний затишок в оселі мідій колоніальний спокій болота в океані ілюзій там, де звично в коньяк пірнає скибка білого хліба… І дзеленчать загублені ключі в руках дитини…
6.
Цікаво, коли нарешті прийде мить Виходу на сцену Іграшки?
Адже, ось в руках у мене якесь студентське ризографне видання. Сірий - ледь проглядає - опус.
* * *
Америцій [243]. Симв.: 1023. Всього: 102218.
«Різдво 23», сезон весна - літо. За схемами креслення цього маніяка, це сталося дванадцятого травня 1998 року. Цитую: «Я їду в електропотязі. По колу, звичайно. Зараз, здається, третє коло. Людина, що сидить справа від мене, нишком підглядає за моїми руками - я пишу. Байдуже - зараз викреслю її… … А як вас звати, запитую. Еля. Вона каже, що виходить на наступній. Щасти вам.
Отже Еля.
Більше її ніхто не побачить, сподіваюсь.»
Звісно, це збіг. Але імовірність такого збігу зменшує винятковість імені Еля. Воно зустрічається незрівнянно рідше ніж навіть Сніжана…
«Отже», як сказав цей самозакоханий у свою меншовартість гормонально неврівноважений підліток, Елю викреслено ще до її народження. За його системою вона мала припинити своє існування.
Але, ймовірно, через те, що її було викреслено з одного вигаданого світу, вона і з’явилася в іншому вигаданому світі? Саме на початку травня 1998 року…
Не люблю такої містики. Можливо, через те, що не вмію тлумачити подібне. «Ніхто не хотів помирати…»
7.
… а, отже, те, що лише мить тому здавалося загоюваним часом, - рудий собака. Грає в небесах, навипередки з реактивним ласо.
Весінні хмари з плазми і багна міських калюж, і вітер в перископах.
Танцює горобець через синкопу на спазматичних плямах полотна.
Рудий пес гасає з лунким валуванням за хмарами та літаками. Так було, коли трощився асфальт і машини гепалися в земну плазму. З металевим скреготом комах - хрущів, богомолів, скарабеїв, - у м’ясорубці. З ран пошматованої спини проспекту виривалися глухі кавалки пари. Рани виділяли шпаристу, як скам’яніла кавова піна, як обвуглена пемза, речовину обсидіанового кольору. І у цій речовині кам’яніли трилобіти сонячних плям.
8.
Штовхання та мерехтіння у тролейбусній шибці колажів суспільного споживання суспензії міжвидового шоу: Чорна Вдова - Кому Вниз? - автопортрет драпового павука свіжою кісткою трупа, з якої, мов з тюбика, лізе спечений мозок…. афіші усіх стадій розвитку конкурсу паталогоанатомів17 початківців «Тварина Року»: день перший - «Виставка кишок», день другий - «Виставка воскових фігур» (у номінаціях: муляжі, опудала, мумії безкишкові та безмозкі ляльки, секс-тренажеридля-ненажери). Голова журі вже встиг продати інформацію з тельбухами: Твариною Року оголосять Курку Гриль. Вона заповнить своїм розкритим, як вульва, черевом, рекламний простір хрещатицького супермракету. … І все це вміщується… проектор тролейбуса рухається вздовж плівки, що рветься, навспак повзучи… то під дощем завмирає… Як стрічка сірого фаршу… «Lіve the kіds alone!». Фари нічних машин демонструють короткометражне кіно на цеглі старих будинків, знімкують дерева на третій фазі їхнього сну…
Нема сечовим міхурам порятунку на центральній вулиці Міста, - доводиться відвідати вбиральню Макдоналдсу - «Щира подяка нашим Макдоналдсам за десять років безкоштовних вбиралень!».
Сморід серед дзеркал. В одній раковині - по вінця стоїть бруднувата вода, в якій спочивають трупні кістки недопалків, сіра суспензія - слиз суспільного споживання… В сусідній раковині миється стара вошива бомжиха й мимрить собі під носа до всіх, хто заходить; «Підмиватися - вдома, підмиватися - вдома, підмиватисявдома…»
Розкішна пані з лялькою у вигляді трирічного негреняти (чи навпаки), яке тримає поверх пухнастих очей повітряногокульку… ось це пані виголошує перед усіма присутніми (тобто, мною і бомжовою вар’яткою, імовірно…): «Зараз ви поба чи те чоловічий стриптиз! Ось забита раковина - в неї ми і попісяємо! А руки мити - вдома. Тут антисанітарія».
І, попісявши своє хлопчаки гордовито покидають вбиральню.
Віршовані згустки витікають з вуха за комір, і сніг летить на вогник цигарки, як метелики - на несправжнє світло. Трупами сніжних колібрі обліплено шибку тролейбуса, за якою - щільно заклеєний суспільним онанізмом простір… «Ти - не один…»
9.
Одного разу, доки ще не остаточно прокинулася, я зрозуміла, що в іграх нема правил. У жодній.
Всі думають, що є, а їх немає. Тому нам так важко жити.
Але ж, є розклад… Його існування не важко перевірити на собі, як тільки переймешся остаточно.
Отже, важко живеться не тому, що нема правил, а тому, що існує розклад. Але, коли знищено останні рештки сновидіння, пояснити різницю між цими поняттями просто неможливо. А ще через мить зни кає, наче хвостик ящірки під камінням, і саме відкриття, і навіть начерк самої думки. А трохи згодом забувається непевне відчуття, ніби щось трапилось.
Було щось важливе, цікаве і радісне. Радісне від того, що криштально просто пояснювалося і не вимагало жодних обгрунтувань, натомість спрощувало все до прозорої дощової краплі…
Як рідко в лютому йде дощ. Але трапляється, як зараз. І ми стоїмо, наче риби в темному акваріумі, прилиплі до скла обличчями…
- Тобі щось снилося вчора?
- Не пам’ятаю. Фігня якась снилася.
10.
Мов порошинка в оці, в небі муляє ворона Вродили у гіллі омела й кришталеві грона Сьогодні Майк потрапив під машину:
Він забігав на каву кришталево-синій,
Нівроку, поки що на цьому світі,
На світі метастаз будівель, де шосе розриті Чатують на істоту-з-під-авта, З брудною посмішкою мертвого кота…
Пересторога, блін, за лівим плечем, увімкнула свої паскудні ліхтарики: «Ти - не безсмертний.
Ти - не один. Такий. Ти один.»
11.
Масний (той, що робить за хрещатицькою кулінаркою мінєти за три гривні) стоїть в черзі за сосисками. Йому завжди хочеться їсти, і цього разу (як часто бувало і раніше) бажання надибало його майже на робочому місці. Масного (і справді масного, огрядного педрілу) крають нетерплячка і голод. Спочатку голод, а від нього - нетерплячка. Галаслива бураковопика масна тітонька намагається проштовхатися в чергу саме перед черевом Мас ного:
«Уступілі би мєсто жєнщінє, я же всьо-такі жєн щіна!». На що Масний з неменшим запалом відвизкує:
«А я - пєдєраст, мєня поетому ваши проблєми вобщє нє єбут!». Бож-же, що тут починається! Тітонька (чесно, я не брешу!) хапає з прилавку пер шу ліпшу одноразову тарілочку з сосисками і щосили гамселить нею-ними-собою Масного по пиці: «Вот імєнно, із-за такіх, как ти, падонков, порядочная жєнщіна замуж вийті нє может!»…
Декорація гарячої води біля (ібіля?.. ібля?..) намальованого на умовних дверях вогню в каміні (коммоні). Декорації декорацій людей, і ще… поза ними… щось є і понині… І коли це розвалиться, мов картковий будиночок, з темряви вилізе облізлий пацюк… І просичить крізь вишкірені смердючі руді ікла: «Вітаю, я - останній ваш глюк!»…
12.
«Рок проти наркотиків?.. Все одно, що бджоли - проти меду!» - сказав мені вчора в ексклюзивному, бляха, інтерв’ю здоровань Расторхуєв… Гарно сказав, падлюка, але, здається, я вже десь чула цей вислів, і давно… ідавно…
13.
«… якщо ти ще не спите, то прочитай за вогкими вікнами скреслу лютневу кригу, і погортайте довідника з неорганічної ентомології… До зустрічі позасьогодні о п’ятій сутінок.
Еля».
________________