— То Снейп пропонував йому допомогу? Він справді запропонував йому свою допомогу?

— Якщо ти ще раз запитаєш, — не витримав Гаррі, — то я запхну цю капустину…

— Я просто уточнюю! — сказав Рон. Вони стояли на кухні біля раковини, чистячи для місіс Візлі цілу гору брюссельської капусти. Просто перед ними за вікном повільно падав сніг.

— Так, Снейп запропонував йому свою допомогу! — повторив Гаррі. — Він сказав, що пообіцяв Мелфоєвій матері його захищати, і ще дав якусь незламну обітницю…

— Незламну обітницю? — приголомшено перепитав Рон. — Та ні, він не міг… це точно?

— Так, це точно, — підтвердив Гаррі. — А що це означає?

— Ну, незламну обітницю не можна порушити…

— Хоч як це й смішно, але я й сам до такого докумекав. А що буває, якщо її порушити?

— Смерть, — просто відповів Рон. — Фред і Джордж примушували мене дати таку обітницю, коли мені було років п’ять. І я майже все зробив, тримався за руки з Фредом і все таке, але нас тоді побачив тато. Він трохи не здурів, — пригадував Рон, і очі в нього заблищали. — Це був єдиний раз, коли я бачив тата такого ж сердитого, як буває мама. Фред каже, що його ліва сідниця тоді постраждала більше.

— Фредову ліву сідницю пропустимо…

— Не зрозумів? — пролунав Фредів голос, і на кухню зайшли близнюки. — Ой, Джорджику, дивися. Вони користуються ножами. А щоб їм Бог дав здоров’я.

— За два з гаком місяці мені буде сімнадцять, — огризнувся Рон, — тоді й я зможу користуватися чарами!

— А тим часом, — заявив Джордж, сідаючи за кухонний стіл і ставлячи ще й ноги зверху, — отримаємо насолоду, спостерігаючи за належним вживанням… ой-йо-йой!

— Це ти мені підстроїв! — сердито буркнув Рон, смокчучи порізаного пальця. — Стривай, ось буде мені сімнадцять…

— Я й не сумніваюся, що ти здивуєш нас несподіваними магічними талантами, — позіхнув Фред.

— До речі, про несподівані таланти, Рональде, — втрутився Джордж, — що це за плітки ми чуємо від Джіні про тебе й про юну панночку, яку звати… якщо не помиляємось… Лаванда Браун?

Рон зашарівся і знову взявся за капусту, хоч не схоже було, що він незадоволений.

— Не твоє собаче діло.

— Які вишукані слова, — зіронізував Фред. — Мені в голові не вкладається, з якого це джерела ти їх черпаєш. Але ми хотіли знати… як це сталося?

— Тобто? — Вона потрапила в аварію чи як?

— Що-що?

— Ну, яким чином вона зазнала такої глибокої мозкової травми? Обережно! Місіс Візлі зайшла на кухню саме вчасно, щоб побачити, як Рон метнув у Фреда ножа, яким він різав капусту, а той одним лінивим помахом чарівної палички перетворив ножа на паперовий літачок.

— Роне! — розлючено крикнула місіс Візлі. — Щоб я більше не бачила, як ти кидаєшся ножами в мене на очах!

— Не буду, — буркнув Рон, — на очах, — додав він ледь чутно, і знову взявся до брюссельської капусти.

— Фреде, Джорджику! Вибачте, дорогенькі, але сьогодні прибуває Ремус, тому вам доведеться поділитися кімнатою з Біллом!

— Добре, — погодився Джордж.

— Тоді, оскільки Чарлі не приїжджає, Гаррі з Роном розмістяться на горищі, а якщо Флер перейде до Джіні…

— …то у Джіні буде шикарне Різдво, — пробурмотів Фред.

— …то всім буде зручно. Принаймні кожному буде де спати, — трохи стурбовано закінчила місіс Візлі.

— То Персі вже точно не покаже тут своєї бридкої пики? — поцікавився Фред. Перш ніж відповісти, місіс Візлі відвернулася.

— Ні, в нього багато роботи в міністерстві.

— Або він найбільша в світі дупа, — припустив Фред, коли місіс Візлі вийшла з кухні. — Одне з двох. То ходімо вже, Джорджику.

— Що ви там задумали? — запитав Рон. — Краще допоможіть чистити капусту. Вам же можна користуватися чарівними паличками! Тоді ми теж будемо вільні!

— Не думаю, що нам це варто робити, — з серйозною міною заперечив Фред. — Чистка капусти без чарів зміцнює характер, допомагає оцінити всі труднощі життя маґлів і сквибів…

— …а якщо хочеш, Роне, щоб тобі допомагали, — Джордж пустив на нього паперового літачка, — то не треба кидатися ножами. Оце тобі маленький натяк. Ми йдемо в село, там у крамничці канцтоварів працює дуже гарна дівчина, яка вважає, що мої картярські фокуси просто чарівні… ніби це справжня магія…

— От гади, — похмуро буркнув Рон, дивлячись на Фреда з Джорджем, що йшли через засніжене подвір’я. — Вони почистили б за десять секунд, і ми б теж могли піти.

— Я не пішов би, — заперечив Гаррі. — Я пообіцяв Дамблдору, що звідси — ні на крок.

— Он воно що, — зітхнув Рон. Він почистив кілька капустин, а тоді запитав: — А ти розповіси Дамблдорові про ту підслухану розмову між Снейпом і Мелфоєм?

— Так, — відповів Гаррі. — Я розповім про це всім, хто зможе їм завадити, і насамперед Дамблдорові. Можливо, також треба буде поговорити з твоїм татом.

— Шкода тільки, що ти не почув, що саме робитиме Мелфой.

— А як я міг почути? Отож бо й воно, що він і Снейпові не хотів казати.

На мить запала тиша, а тоді Рон висловив здогад:

— А знаєш, що вони скажуть? Тато, Дамблдор і всі інші? Скажуть, що Снейп насправді не хотів допомагати Мелфоєві, а просто вивідував, що Мелфой задумав.

— Це тому, що вони його не чули, — рішуче заперечив Гаррі. — Так добре ніхто не зіграв би, навіть Снейп.

— Та це я просто кажу, — завагався Рон. Гаррі насуплено глянув на нього.

— Але ти мені віриш?

— Вірю! — не вагаючись підтвердив Рон. — Чесно! Але ж усі свято переконані, що Снейп працює на Орден, правда ж?

Гаррі промовчав. Йому щойно спало на думку, що саме так усі й заперечуватимуть, почувши його нові свідчення; він уже чув Герміонин голос:

«Гаррі, це ж очевидно, що він нібито пропонував допомогу, щоб хитрощами вивідати у Мелфоя його задуми…»

Та все це було тільки в його уяві, бо він не мав змоги розповісти Герміоні про підслухане. Коли він повернувся на Слизорогове свято, її вже не було; роздратований Маклаґен сказав, що вона зникла; коли Гаррі дістався до вітальні, вона вже спала. На ранок вони вирушали з Роном у «Барліг», тож він ледве встиг побажати їй веселого Різдва й повідомити, що після канікул розповість важливу новину. Одначе він не мав цілковитої певності, що вона взагалі його чула, бо саме тоді в нього за спиною обмінювалися потужними безмовними прощаннями Рон з Лавандою.

Та навіть Герміона не змогла б заперечити очевидного: Мелфой явно щось задумав, і Снейп про це знав, тож Гаррі мав усі підстави їй дорікнути: «Я ж казав» — як він уже не раз закидав Ронові.

Гаррі не вдалося поговорити з містером Візлі, бо той аж до самого Різдва допізна затримувався у міністерстві. Родина Візлів з гостями сиділа у вітальні, яку Джіні прикрасила так щедро, що все довкола мовби вибухало паперовими гірляндами. Крім Фреда, Джорджа, Гаррі та Рона ніхто не знав, що янголом на вершечку різдвяної ялинки був насправді садовий гном, який вкусив Фреда за литку, коли той пішов на грядку насмикати моркви для різдвяної вечері. Очманілий, розмальований золотою фарбою, вбраний у мініатюрну балетну пачку і з маленькими крильцями, приклеєними до спини, він кипів зі злості. Гидкішого янгола Гаррі не бачив ніколи в житті — лиса, мов картоплина, голова і волохаті ноги.

Усі мусили слухати з великого дерев’яного радіоприймача різдвяну концертну програму у виконанні улюбленої співачки місіс Візлі Целестини Ворбек. Флер, видно, вважала, що Целестина нудна, і так голосно розмовляла в кутку, що сердита місіс Візлі постійно підкручувала чарівною паличкою ручку звуку, тож Целестинин спів гримів дедалі голосніше. Під супровід особливо яскравого шлягеру, який називався «Казан, повний любові», Фред і Джордж почали грати з Джіні у вибухові карти. Рон нишком зиркав на Вілла й Флер, наче намагався вивідати якісь таємниці. А Ремус Люпин, страшенно схудлий і ще занедбаніший, ніж будь-коли, сидів тим часом біля каміна, дивився в його палаючу глибину і Целестини ніби й не чув.

— Ми під цю пісню танцювали, як нам було по вісімнадцять! — розчулилася місіс Візлі, витираючи очі недоплетеним светром. — Пам’ятаєш, Артуре?

— Га? — сахнувся містер Візлі, що, похитуючи в такт пісні головою, чистив мандаринки. — А, так… чудесна мелодія…

Він із зусиллям випростався й глянув на Гаррі, що сидів біля нього.

— Ти вибач за оце, — кивнув він головою в бік приймача, де Целестина вже закінчувала приспів. — Ще трохи.

— Та нічого, — . засміявся Гаррі. — Багато роботи в міністерстві?

— Дуже, — зізнався містер Візлі. — І якби ж були бодай якісь результати, а то з трьох заарештованих нами за кілька місяців навряд чи хоч один виявиться справжнім смертежером… Гаррі, ти тільки нікому про це не кажи, — швиденько додав він, зненацька стривожившись.

— А Стена Шанпайка випустили? — запитав Гаррі.

— На жаль, ні, — зітхнув містер Візлі. — Я знаю, що Дамблдор звертався з приводу Стена безпосередньо до Скрімджера… та й узагалі, всі, хто Стена допитував, згодні, що з нього такий смертежер, як з оцієї мандаринки… але керівництво хоче створювати враження, ніби досягло якогось поступу, а «троє заарештованих» звучить краще, ніж «троє помилково заарештованих і відпущених»… але знову ж таки, це не для сторонніх вух…

— Я нікому не скажу, — пообіцяв Гаррі. Він на мить завагався, думаючи, як краще подати те, що він хотів повідомити. Доки він збирався з думками, Целестина Ворбек заспівала баладу під назвою «Ти зачарував моє серце».

— Містере Візлі, пам’ятаєте, що я вам казав на вокзалі, коли ми від’їжджали до школи?

— Гаррі, я все перевірив, — тут же відгукнувся містер Візлі. — Пішов і обшукав будинок Мелфоїв. Там не було нічого забороненого, жодної підозрілої речі, поламаної чи цілої.

— Я знаю, я читав у «Віщуні», що ви робили трус… але є й інше… серйозніше…

І він переказав містерові Візлі підслухану розмову між Мелфоєм та Снейпом. Розповідаючи, Гаррі помітив, що Люпин легенько повернув голову і вбирав кожнісіньке слово. Коли Гаррі закінчив, запала тиша, в якій лунав лише спів Целестини.

— Гаррі, а ти не думав, — порушив мовчанку містер Віз-лі, — що Снейп просто прикидався?

— Прикидався, що пропонує допомогу, щоб вивідати, що задумав Мелфой? — договорив за нього Гаррі. — Я так і думав, що ви це скажете. Але як ми можемо знати?

— А це не наша справа, — раптом втрутився Люпин. Він одвернувся від каміна й дивився тепер просто на Гаррі. — Це Дамблдорова справа. Дамблдор довіряє Северусу, і цього нам усім має вистачати.

— Але, — не вгавав Гаррі, — якщо припустити… просто припустити, що Дамблдор помиляється щодо Снейпа…

— Таке припускали вже багато разів. Усе врешті-решт зводиться до того, довіряти Дамблдорові чи ні. Я довіряю; отже, довіряю й Северусу.

— Але ж Дамблдор може й помилятися, — наполягав Гаррі. — Він сам про це казав. А вам…

Він подивився Люпинові в очі.

— …а вам, якщо чесно, подобається Снейп?

— Мені Северус не може подобатися чи не подобатися, — відповів Люпин. — Ні, Гаррі, я правду кажу, — додав він, бо Гаррі іронічно скривився. — Ми ніколи не станемо душевними друзями; надто багато всього неприємного було між Джеймсом, Сіріусом та Северусом. Але я ніколи не забуду, що цілий той рік, протягом якого я викладав у Гоґвортсі, Северус щомісяця виготовляв для мене зілля-вовкотруту, й робив це бездоганно, так, що я не страждав, як завжди це зі мною буває, коли місяць уповні.

— Але він «випадково» проговорився про те, що ви вовкулака, й вам довелося покинути школу! — сердито нагадав Гаррі.

Люпин стенув плечима.

— Ця новина все одно просочилася б. Усі ми знали, як він прагне перебрати мою посаду; проте він міг завдати мені значно гіршої шкоди, підробивши вовкотруту Та він дбав про моє здоров’я. І я йому вдячний.

— А може, він не посмів псувати вовкотруту, бо за ним стежив Дамблдор? — припустив Гаррі.

— Гаррі, ти його просто ненавидиш, — осміхнувся Люпин. — І я тебе розумію; маючи такого батька, як Джеймс, і такого хрещеного, як Сіріус, ти успадкував давні упередження. Обов’язково перекажи Дамблдорові все, що ти розповів нам з Артуром, лише не сподівайся, що він з тобою погодиться; не сподівайся навіть, що його здивують твої слова. Цілком можливо, що Северус розпитував Мелфоя за Дамблдоровим наказом.

Целестина завершила пісню на довгій і пронизливій ноті, після чого з радіоприймача залунали бурхливі оплески, до яких із захватом приєдналася місіс Візлі.

— Тсє вше кінетсь? — голосно запитала Флер. — Слава Б’огу, яка шахлива…

— Бажаєте щось випити перед сном? — ще голосніше перебила її місіс Візлі, зіскочивши з місця. — Кому яєчного лікерчику?

— А чим ви останнім часом займалися? — запитав Гаррі в Люпина, коли місіс Візлі побігла по лікер, а всі інші почали потягатися й вести неквапливі бесіди.

— Був у підпіллі, — відповів Люпин. — Майже в буквальному розумінні. Ось чому я, Гаррі, не міг тобі писати; відсилаючи листи, я міг себе ненароком викрити.

— Як це?

— Я жив серед таких, як сам, — пояснив Люпин. — Серед вовкулак, — додав він, побачивши, що Гаррі його не зрозумів. — Ледь чи не всі вони підтримують Волдеморта. Дамблдорові потрібен був шпигун, і я зміг прислужитися… кваліфіковано.

У його словах відчувалася гіркота, і він, мабуть, сам це зрозумів, бо трохи лагідніше всміхнувся й сказав:

— Я не нарікаю; це необхідна робота, і хто б її виконав краще за мене? Проте нелегко було втертися їм у довіру. На мені залишилися безпомильні ознаки перебування серед чарівників, тоді як вони уникали нормального середовища й жили як вигнанці, перебиваючись крадіжками… а то й убивствами.

— А чому їм подобається Волдеморт?

— Вони гадають, що за його панування житимуть краще, — пояснив Люпин. — А важко щось доводити, коли між ними Ґрейбек…

— Хто такий Ґрейбек?

— А ти хіба про нього не чув? — Люпинові руки судомно стисли коліна. — Фенрір Ґрейбек, мабуть, найлютіший з усіх нині живих вовкулак. Він вважає, що це його призначення в житті — покусати й заразити якомога більше людей; він прагне створити стільки вовкулак, щоб перемогти чарівників. У подяку за його послуги Волдеморт пообіцяв йому винагороду. Ґрейбек спеціалізується на дітях… треба кусати їх змалечку, повчає він, і виховувати безбатченками, виховувати в них ненависть до нормальних чаклунів. Волдеморт погрожує нацькувати його на людських синів і дочок, а Волдеморт словами не розкидається.

Люпин зробив паузу, а тоді сказав:

— Це Ґрейбек мене покусав.

— Що? — приголомшено перепитав Гаррі. — Тобто… коли ви ще були малі?

— Так. Мій батько його образив. Я дуже довго не знав, який саме вовкулака на мене напав; я навіть відчував до нього жаль, гадаючи, що він не зміг себе стримати, і знаючи вже тоді, яких мук зазнаєш під час перевтілення. Але Ґрейбек зовсім не такий. Коли наближається час повного місяця, він підбирається якомога ближче до своїх жертв, щоб легше було на них нападати. Він усе планує заздалегідь. І саме його використовує Волдеморт для згуртування вовкулак. Навряд чи мої розважливі аргументи мають успіх на тлі Ґрейбекових наполягань, що ми, вовкулаки, заслуговуємо крові, що ми повинні мститися нормальним людям.

— Але ж ви теж нормальні! — яро вигукнув Гаррі. — Просто у вас є певна… проблема…

Люпин розреготався.

— Часом ти мені дуже нагадуєш Джеймса. Він у товаристві казав, що в мене «маленька хутряна проблемка». Багато хто думав, що я власник неслухняного кроля.

Люпин подякував містерові Візлі за склянку яєчного лікеру; він трохи побадьорішав. А Гаррі тим часом відчув хвилювання: згадка про батька нагадала йому, що він давно збирався щось у Люпина спитати.

— Чи ви коли-небудь чули про так званого Напівкровного Принца?

— Напівкровного кого?

— Принца, — повторив Гаррі, уважно стежачи, чи той щось пригадає.

— Принців-чаклунів не існує, — засміявся Люпин. — Ти що, хочеш привласнити собі цей титул? А я було подумав, що тобі вистачає й «Обранця».

— Йдеться не про мене! — обурився Гаррі. — Напівкровний Принц колись навчався в Гоґвортсі; мені трапився його старий підручник з настійок. Він його всього списав закляттями, які сам і вигадав. Скажімо, таке як «Левікорпус»…

— О, в мої часи у Гоґвортсі воно було дуже модне, — занурюючись у спогади, сказав Люпин. — Пам’ятаю, як я був у п’ятому класі, то кілька місяців ніде не можна було ступити, щоб тебе не підняли в повітря за ногу.

— Мій тато ним користувався, — сказав Гаррі. — Я бачив це в ситі спогадів — він його був використав проти Снейпа.

Гаррі спробував це сказати буденним тоном, ніби недбало коментував якусь малозначну подію, але не знав, чи його слова прозвучали так, як треба; Люпин усміхався занадто співчутливо.

— Було таке, — підтвердив він, — але це робив не лише твій батько. Я ж кажу, що це було дуже популярне закляття… знаєш, як воно буває…

— Схоже, що закляття хтось винайшов саме тоді, коли ви навчалися в школі, — наполягав Гаррі.

— Не обов’язково, — заперечив Люпин. — Усі ці закляття входять у моду, а тоді знову забуваються, як і все на світі. — Він зазирнув Гаррі в очі й неголосно додав:

— Гаррі, Джеймс був чистокровний, і я клянуся, що він ніколи не просив нас називати себе «Принцом».

Забувши про вдавану байдужість, Гаррі запитав:

— І то не був Сіріус? І не ви?

— Однозначно ні.

— Он як. — Гаррі дивився на вогонь. — Просто я подумав… він, той Принц, мені дуже допоміг на уроках настійок.

— Гаррі, а підручник дуже старий?

— Не знаю, я не перевіряв.

— Це могло б підказати, коли саме той Принц навчався у Гоґвортсі, — порадив Люпин.

Невдовзі усі почули, як Флер вирішила спародіювати Целестинину пісню «Казан, повний любові». Побачивши обличчя місіс Візлі, усі сприйняли це як натяк, що пора вже спати. Гаррі з Роном полізли в Ронову кімнатку на горищі, де на Гаррі вже чекала додаткова розкладачка.

Рон заснув майже миттєво, а Гаррі, перш ніж лягати, ще понишпорив у своїй валізі й вийняв підручник «Прогресивної методики зіллєваріння». Гортав сторінки, шукав, аж нарешті на самому початку підручника знайшов дату його видання. Книжці було майже півсотні років. П’ятдесят років тому в Гоґвортсі ще не вчилися ні його батько, ні батькові друзі. Розчарований, Гаррі кинув книжку назад у валізу, вимкнув лампу і зручніше влігся на розкладачці, думаючи про вовкулак і Снейпа, Стена Шанпайка й Напівкровного Принца, аж нарешті він провалився в неспокійний сон, де скрадалися якісь тіні й плакали покусані діти…

— Вона, мабуть, жартує…

Гаррі прокинувся, здригнувшись, і побачив у ногах ліжка якусь розбухлу панчоху. Нап’яв окуляри й роззирнувся навколо; крихітне віконечко було майже цілком заліплене снігом, а перед ним на ліжку рівненько сидів Рон і розглядав товстелезний золотий ланцюжок.

— Це що? — спитав Гаррі.

— Це від Лаванди, — в Роновім голосі відчувалася огида. — Невже вона думає, що я таке носитиму…

Гаррі придивився уважніше й розсміявся. На ланцюжку висіли великі золоті літери, що складалися у слова: «Моє серденько».

— Чудово, — сказав він. — Розкішно. Обов’язково носи його перед Фредом і Джорджем.

— Ти тільки спробуй їм сказати, — погрозив Рон, запихаючи ланцюжок подалі з очей під подушку, — і я… я… я…

— Почнеш затинатися? — гигикнув Гаррі. — Та перестань, хіба б я таке казав?

— Але як їй могло спасти на думку, що мені таке сподобається? — пробубонів доволі спантеличений Рон.

— А ти згадай, — порадив Гаррі. — Може, ти колись десь бовкнув, що любиш з’являтися на людях зі словами «Моє серденько» на шиї?

— Та… ми розмовляємо мало, — пробурмотів Рон. — Ми переважно…

— Лижетесь, — договорив за нього Гаррі.

— Ну, так, — зізнався Рон. На мить завагався, а тоді запитав: — А Герміона справді зустрічається з Маклаґеном?

— Не знаю, — знизав плечима Гаррі. — На святі в Слизорога вони були разом, але їм, по-моєму, не дуже добре пішло.

Рон трохи пожвавішав, глибше запихаючи руку в панчоху з дарунками.

Серед гостинців для Гаррі був светр, власноручно сплетений місіс Візлі, з великим золотим сничем на грудях; від близнюків — величезна коробка з продукцією «Відьмацьких витівок Візлів», а ще — вогкий, із запахом цвілі, пакуночок, підписаний: «Хазяїнові од Крічера».

Гаррі придивився.

— Як думаєш — безпечно його відкривати? — запитав у Рона.

— Нічого страшного там бути не може, бо всю нашу пошту перевіряють у міністерстві, — відповів Рон, хоч і сам позирав на пакуночок з осторогою.

— Я й не подумав, щоб щось дарувати Крічеру! Чи ельфам-домовикам дарують різдвяні гостинці? — поцікавився Гаррі, обережно штурхаючи пакуночок.

— Хіба такі, як Герміона, — знизав плечима Рон. — Але давай спочатку подивимось, що воно таке, поки тебе не загризло сумління.

За мить Гаррі голосно закричав і зіскочив зі своєї розкладачки — у пакуночку було повнісінько личинок.

— Гарно, — зареготав Рон. — Яка турбота.

— Краще це, ніж твій ланцюжок, — огризнувся Гаррі, й Рон відразу посмутнішав.

На Різдвяний обід усі посходилися у нових светрах — тобто всі, крім Флер (бо місіс Візлі, здається, не захотіла гаяти на неї час) та самої місіс Візлі, яка красувалася в новесенькому темно-синьому відьомському капелюшку, що виблискував крихітними зірочками-діамантами, та ефектному золотому кольє.

— Це мені Фред і Джордж подарували! Яка краса, правда?

— Мамо, ми почали тебе більше цінувати, відколи нам доводиться самим прати шкарпетки, — зітхнув Джордж і легковажно махнув рукою. — Передати пастернаку, Ремусе?

— Гаррі, у тебе у волоссі личинка, — весело повідомила Джіні й перехилилася через увесь стіл, щоб її забрати; Гаррі відчув поза спиною мороз, хоч з личинкою це не було пов’язано.

— Як шахливо! — підкреслено здригнулася Флер.

— Ага, скажи? — підтримав її Рон. — Підливки, Флер? Він з таким завзяттям повернувся по соусницю, що збив її зі столу; Білл махнув чарівною паличкою — підливка здійнялася вгору, а тоді покірно повернулася назад у соусницю.

— Ти не кгашчий за ту Тонкс, — сказала Флер Ронові, коли той перестав посилати Біллові вдячні повітряні цілунки. — Вона завшти все збиває…

— Я запрошувала дорогеньку Тонкс прийти до нас сьогодні, — заявила місіс Візлі, занадто різко ставлячи на стіл моркву й пропікаючи поглядом Флер. — Але вона не може. Ремусе, ти з нею останнім часом розмовляв?

— Ні, я взагалі мало з ким спілкувався, — відповів Люпин. — Але ж Тонкс, мабуть, мала б відвідати власну родину?

— Гм, — засумнівалася місіс Візлі. — Можливо. Хоч у мене склалося враження, що вона планує святкувати Різдво на самоті.

Вона роздратовано зиркнула на Люпина, немовби це він винен, що замість Тонкс її невісткою має стати Флер, але Гаррі, поглядаючи на Флер, яка годувала Білл а з власної виделки шматочками індика, подумав, що битва, яку веде з нею місіс Візлі, заздалегідь приречена на поразку. І тут він пригадав одне запитання, що стосувалося Тонкс, а кого ж було краще запитати, як не Люпина, людину, яка знала все про патронусів?

— Патронус Тонкс змінив форму, — сказав він йому. — Принаймні так казав Снейп. Я не знав, що таке буває. Від чого може мінятися патронус?

Люпин, не поспішаючи, дожував, а тоді поволі відповів:

— Інколи… від серйозного потрясіння… емоційного шоку…

— Він був великий і мав чотири лапи, — сказав Гаррі, вражений несподіваною думкою, і стишив голос. — Стоп… а чи не був це?…

— Артуре! — раптом вигукнула місіс Візлі. Вона схопилася з крісла, притисла руку до грудей і не зводила очей з вікна. — Артуре… це Персі!

— Що?

Містер Візлі озирнувся. Усі теж одразу глянули у вікно; Джіні навіть устала, щоб було краще видно. І справді — засніженим подвір’ям крокував Персі Візлі, поблискуючи на сонці роговими окулярами. Одначе він був не сам.

— Артуре, він… він з паном міністром!

І справді, чоловік, якого Гаррі бачив у «Щоденному віщуні», йшов, злегка накульгуючи, слідом за Персі; грива його сивіючого волосся та чорний плащ були вкриті сніжинками. Ще ніхто не вимовив ані слова, ще містер і місіс Візлі не встигли обмінятися спантеличеними поглядами, а вже відчинилися двері, й на порозі кухні з’явився Персі. Якусь мить панувала гнітюча тиша. Потім Персі доволі стримано сказав:

— Веселих свят, мамо.

— Ой, Персі! — зойкнула місіс Візлі й кинулася його обіймати.

Руфус Скрімджер став у дверях, спираючись на ціпок, дивився на цю зворушливу сцену.

— Вибачте нам за вторгнення, — сказав він, коли місіс Візлі, всміхаючись і витираючи очі, повернулася до нього. — Ми з Персі були тут поблизу… робота, знаєте… і він не міг стриматися, щоб не зайти вас провідати.

Проте Персі не виявляв ані найменшого бажання привітатися з рештою родини. Він стояв, ніби проковтнув палицю, і дивився кудись понад головами. Містер Візлі, Фред і Джордж стежили за ним з кам’яними обличчями.

— Заходьте, сідайте, пане міністре! — заметушилася місіс Візлі, поправляючи капелюшка. — Пригощайтеся пундичкою або індингом… тобто…

— Ні-ні, шановна Молі, — почав відмовлятися Скрімджер. Гаррі здогадався, що він запитав її ім’я в Персі перед тим, як зайти в дім. — Не хочу заважати, я взагалі не посмів би зайти, якби не Персі — він так хотів усіх вас побачити…

— Ой, Персичку! — просльозилася місіс Візлі, цілуючи сина.

— …ми забігли тільки на п’ять хвилинок, тож я погуляю на подвір’ї, поки ви тут наговоритеся з Персі. Ні-ні, я не хочу втручатися! Якби хтось показав мені ваш чудесний садочок… о, бачу, цей юнак уже попоїв, може, він зі мною прогуляється?

Атмосфера в кімнаті відчутно змінилася. Усі перевели погляди зі Скрімджера на Гаррі. Нікого не переконало Скрімджерове вдавання, ніби він не знає, як Гаррі звати. Неприродно було й те, що міністр обрав для супроводу саме його, хоч у Джіні, Флер і Джорджа тарілки теж спорожніли.

— Добре, — пролунав у тиші голос Гаррі.

Він теж не повірив: попри Скрімджерові запевнення, що вони випадково опинилися поблизу, а Персі забажав побачитися з рідними, справжньою причиною їхнього візиту могло бути Скрімджерове бажання поговорити з Гаррі віч-на-віч.

— Усе нормально, — неголосно сказав він, минаючи Люпина, який теж підвівся. — Нормально, — наголосив, бо містер Візлі уже роззявив було рота, щоб заперечувати.

— Чудово! — зрадів Скрімджер, відступаючи трохи вбік, щоб Гаррі перший вийшов з дверей. — Ми тільки обійдемо садочок, а тоді й відбудемо разом з Персі. Святкуйте далі!

Гаррі йшов через двір у зарослий, засніжений сад, а Скрімджер накульгував поруч. Гаррі знав, що той колись очолював службу аврорів; міцний, увесь у бойових шрамах, він був цілковитою протилежністю огрядному Фаджеві в його котелку.

— Гарно тут, — Скрімджер зупинився біля тиночка й подивився на засніжений газон та нечіткі обриси рослин. — Гарно.

Гаррі не відповів. Він відчував, що Скрімджер його розглядає.

— Я вже давно хотів з тобою зустрітися, — сказав нарешті Скрімджер. — Ти це знав?

— Ні, — чесно зізнався Гаррі.

— О так, дуже давно. Але Дамблдор занадто тебе оберігає, — додав Скрімджер. — Природно, цілком природно, після всього, що ти пережив… особливо після того, що було в міністерстві…

Він зачекав, чи не скаже щось Гаррі, але той і далі мовчав, тож міністр продовжив:

— Я шукав можливості поговорити з тобою з першого дня на цій посаді, але Дамблдор… цілком зрозуміло, як я вже зазначив… дуже опирався.

Гаррі й далі мовчав, очікуючи.

— А які ходили чутки! — похитав головою Скрімджер. — Зрозуміло, ми з тобою знаємо, як перекручують усі ці історії… усі ці шепоти про пророцтво… про те, що ти «Обранець»…

«Оце вже ближче, — подумав Гаррі, — до справжньої причини Скрімджерових відвідин».

— …я припускаю, що Дамблдор обговорював це з тобою?

Гаррі замислився, що краще — збрехати чи ні. Дивився на крихітні сліди гномиків по клумбах і на розкиданий сніг там, де Фред упіймав гнома, який зараз у балетній пачці стримів на вершечку різдвяної ялинки. Врешті вирішив сказати правду… принаймні частину правди.

— Так, ми про це говорили.

— Говорили, говорили… — повторив Скрімджер. Гаррі краєм ока помітив, що Скрімджер нишком за ним стежить, тому прикинувся, ніби його дуже зацікавив ще один гномик, який вистромив голову з-під замерзлого рододендрона. — І що ж тобі, Гаррі, сказав Дамблдор?

— Вибачте, але це має залишатися між нами, — відповів Гаррі.

Він намагався сказати це якомога чемніше, і Скрімджерів голос теж звучав невимушено й по-дружньому, коли міністр додав:

— Якщо це така таємниця, то не треба її розголошувати… ні-ні… та й, урешті-решт, хіба це має таке велике значення — «Обранець» ти чи ні?

Гаррі мусив добре поміркувати, перш ніж відповісти.

— Я не зовсім розумію, пане міністре, що ви маєте на увазі.

— Авжеж, бо для тебе це має величезне значення, — засміявся Скрімджер. — Але якщо брати чаклунську спільноту загалом… усе ж залежить від сприйняття, правда? Важливо те, у що люди вірять.

Гаррі нічого не відповів. Йому здалося, що він почав розуміти, куди хилить Скрімджер, але не збирався йому в цьому допомагати. Гномик під рододендроном почав копатися в землі біля коріння в пошуках черв’яків, і Гаррі не зводив з нього погляду.

— Люди вірять, що саме ти «Обранець», розумієш? — пояснив Скрімджер. — Вони вважають тебе справжнім героєм… і так воно, Гаррі, і є. Немає значення, обраний ти чи ні! Скільки ти вже разів стикався віч-на-віч з Тим-Кого-Не-Можна-Називати? Та в будь-якому разі, — вів далі міністр, не чекаючи відповіді, — головне, Гаррі, в тому, що для багатьох ти став символом надії. Думка, що існує хтось такий, хто має змогу, кому навіть судилося знищити Того-Кого-Не-Можна-Називати… зрозуміло, це людей підбадьорює. І я не можу не сподіватися, що коли ти це збагнеш, то вирішиш, що це, ну… майже твій обов’язок стати пліч-о-пліч з міністерством і морально всіх підтримати.

Гномик саме впіймав черв’яка і щосили тяг його з замерзлої землі. Гаррі так довго мовчав, що Скрімджер теж зиркнув на гномика і сказав:

— Кумедні хлоп’ята, правда? То що скажеш, Гаррі?

— Мені трохи не зрозуміло, чого ви хочете, — поволі проказав Гаррі. — «Стати пліч-о-пліч з міністерством»… що це означає?

— Ой, та нічого обтяжливого, запевняю, — пояснив Скрімджер. — Якби тебе бачили, що ти вряди-годи забігаєш до міністерства, то це б створило непогане враження. А в міністерстві ти міг би частенько спілкуватися з Ґавейном Робардзом, моїм наступником на посаді керівника служби аврорів. Долорес Амбридж казала мені, що ти мрієш стати аврором. Це було б дуже легко влаштувати… Гаррі відчув, як у грудях закипає злість: то Долорес Амбридж і досі працює в міністерстві?

— Отже, по суті, — сказав Гаррі, мовби бажаючи з’ясувати деякі моменти, — ви хотіли б створити враження, що я працюю в міністерстві?

— Гаррі, усім було б значно легше, якби вони вважали, що ти міністерству активно помагаєш, — полегшено зітхнув Скрімджер, радий, що Гаррі так швидко усе збагнув. — Так званий «Обранець», розумієш… це дасть людям надію, відчуття, що діється щось важливе й небуденне…

— Але ж якщо я вряди-годи заскакуватиму в міністерство, — Гаррі й далі намагався говорити доброзичливим тоном, — то чи не здаватиметься, ніби я підтримую дії міністерства?

— Ну, — трохи насупився Скрімджер, — ну, так, частково, саме тому ми й хотіли б…

— Навряд чи з цього щось вийде, — ввічливо заперечив Гаррі. — Розумієте, мені не подобаються деякі міністерські дії. Скажімо, арешт Стена Шанпайка.

Скрімджер відповів не зразу, але його лице миттєво закам’яніло.

— Я й не сподівався, що ти зрозумієш, — заявив він, не спромігшись так вдало приховати злість, як це досі робив Гаррі. — Зараз небезпечні часи, і необхідно вживати певних заходів. Тобі шістнадцять років…

— Дамблдорові давно вже не шістнадцять, але він теж вважає, що Стена не треба тримати в Азкабані, — урвав його Гаррі. — Ви робите зі Стена цапа-відбувайла так само, як з мене хотіли б зробити собі талісман на щастя.

Вони обмінялися довгими важкими поглядами. Врешті Скрімджер сказав, цього разу без тепла в голосі:

— Зрозуміло. Ти волів би… як і твій кумир Дамблдор… взагалі відмежуватися від міністерства?

— Я не хочу, щоб мене використовували, — відповів Гаррі.

— Дехто вважає, що це твій обов’язок — служити міністерству!

— А інші вважають, що ваш обов’язок перевіряти, чи той, кого ви кидаєте за ґрати, — справжній смертежер, — Гаррі вже не міг стримуватися. — Ви робите те саме, що перед вами робив Барті Кравч. Невже ви всі там так нічого й не навчилися? То ми мали Фаджа, який удавав, що все чудово, тоді як людей убивали прямісінько в нього під носом, а тепер оце маємо вас, і ви ув’язнюєте невинних людей і хочете створити враження, ніби залучили до співпраці «Обранця»!

— То ти не «Обранець»? — запитав Скрімджер.

— Ви ж начебто казали, що це не має ніякого значення? — гірко всміхнувся Гаррі. — Принаймні для вас не має.

— Не треба було мені такого казати, — почав виправдовуватися Скрімджер. — Це було нетактовно…

— Ні, це було чесно, — заперечив Гаррі. — Єдині чесні слова з усього, що ви сказали. Вам усе одно, житиму я чи вмру, головне — аби я вам допоміг переконати громаду, що ви перемагаєте у війні з Волдемортом. Я не забув, пане міністре…

Він підняв праву руку. З тильного боку долоні відсвічували білим літери, що їх його примусила вкарбувати у власне тіло Долорес Амбридж: «Я не повинен брехати».

— Я щось не пригадую, щоб ви примчали мені на поміч, коли я намагався відкрити всім очі на те, що повернувся Волдеморт. Чомусь торік у міністерстві ніхто не прагнув зі мною приятелювати.

Вони стояли мовчки, і ця мовчанка була не менш крижана, ніж ґрунт у них під ногами. Гномик нарешті таки видер черв’яка з землі й тепер радісно його обсмоктував, спершись на нижні гілочки рододендронового куща.

— Що там замислив Дамблдор? — безцеремонно запитав Скрімджер. — Де він буває, коли зникає з Гоґвортсу?

— Поняття не маю, — знизав плечима Гаррі.

— Та ти б і так не сказав, — припустив Скрімджер, — якби щось і знав.

— Не сказав би, — погодився Гаррі.

— Що ж, тоді доведеться вдаватися до інших засобів.

— Спробуйте, — байдуже зронив Гаррі. — Хоч ви, здається, розумніші за Фаджа і мали б учитися на його помилках. Він уже намагався втручатися у справи Гоґвортсу. Ви, мабуть, звернули увагу, що він уже не працює міністром, а Дамблдор і досі директор. Я б на вашому місці Дамблдора не зачіпав.

Запала довга тиша.

— Ну, принаймні мені ясно одне — він добряче з тобою попрацював, — зиркнув Скрімджер холодними й жорсткими очима з-над окулярів у тонкій оправі. — Що, Поттере, відданий Дамблдорові душею й тілом?

— Саме так, — підтвердив Гаррі. — Я радий, що ми це з’ясували.

І відвернувшись від міністра магії, пішов до будинку.