П

ропасть во ржи. Репортаж с места падения самолета

 Как проходит расследование авиакатастрофы на территории Донецкой области, где идет война

Село Грабово Донецкой области выглядит, как открытка: красивые ровные поля, усеянные крепким подсолнухом и золотистой пшеницей, а в легкой дымке на горизонте, за полями — мощные по своей выразительности графитные терриконы. Не верится, что в этих краях уже третий месяц идет война. Не верится, что эти подсолнухи и пшеница стали первыми свидетелями гибели двухсот девяноста восьми человек, мирно летевших по своим делам в Малайзию.

На месте крушения, где упала носовая часть самолета и большинство тел пассажиров, дорогу к палаткам МЧС перекрывает автобус, в котором караулят вооруженные люди в форме с нашивкой «V» из георгиевской ленты. Это знак принадлежности к «армии» «министра обороны» «Донецкой народной республики» Игоря Стрелкова. Перед автобусом выстроилась вереница автомобилей прессы: снять произошедшее приехали журналисты со всего мира.

За автобус вооруженные люди журналистов не пускают: там, по их словам, ведутся следственные мероприятия. На самом же деле я вижу, как обычные люди без специальной формы и опознавательных знаков выносят с поля черные полиэтиленовые мешки с останками пассажиров «боинга». Большинство из них не являются ни сотрудниками милиции, ни специалистами МЧС.

За час до того, как я приехала на место крушения самолета, «премьер-министр» ДНР Александр Бородай провел брифинг, на котором буквально кричал о том, что представители «республики» не убирают с поля тела, вещи и обломки самолета, чтобы дождаться приезда международной комиссии по расследованию катастрофы.

— Вы понимаете, тела лежат на жаре уже третий день, а Киев медлит! — повторил с десяток раз Бородай.

Я пытаюсь понять, кто те люди, что ходят по полю с черными мешками. Один из моих собеседников, парень с автоматом, сел в позе лотоса посреди дороги и устало закурил сигарету.

— Это волонтеры, — нехотя отвечает он. — Убирают тела и обломки.

— Как так? — недоумеваю я. — Бородай же сказал, что никто ничего здесь трогать не будет до приезда комиссии...

— Откуда мне знать, вы же сами все видите. Сказали вам, это волонтеры, — нервно говорит автоматчик, привстает и окрикивает соратников: — Слушайте, я устал, объясните кто-нибудь, а?!

Худосочный мальчик с черной сеткой на лице подходит ко мне и принимается вкрадчиво объяснять то, что я уже услышала:

— Это МЧС, криминалисты...

— Но ведь ваш премьер-министр сказал, что место происшествия остается нетронутым, — снова пытаюсь добиться ответа я. Мальчик пожимает плечами.

Наш разговор прерывает начальник караула — крепкий бородатый мужчина в форме и с лентой патронов. Ему явно надоело внимание прессы.

— Граждане, отойдите за автобус, не делайте меня угрюмым, — с улыбкой-оскалом произносит он и многозначительно добавляет: — Иначе узнаете, почему меня называют Угрюмым.

Журналисты по привычке не спешат расходиться, надеясь все-таки пройти дальше. Я отхожу, поскольку уже по собственному опыту знаю, что если человек начнет стрелять в воздух, рикошетом может кого-то задеть.

Вдруг Угрюмый снимает с плеча автомат и поднимает его вверх.

— Отходите, иначе я заговорю языком «калашникова»! — вскрикивает он. Журналисты трусцой отбегают назад.

Коллега шепотом сообщает мне, что если бы здесь были представители ОБСЕ — а они уехали минут за двадцать до нас, — ДНРовцы такого себе бы не позволили. Позднее руководство ОБСЕ заявило, что специалистам не дали осмотреть всю территорию крушения, а открыли лишь небольшой участок, на который пришлось больше всего обломков и тел.

Неподалеку от этого места располагается поле с пшеницей. По нему двигается группа людей в оранжевых касках с фонарями, у каждого в руке — коряга с повязанным на ней куском красной ткани. Это местные шахтеры. На краю поля они останавливаются и сбрасывают в кучу найденные вещи: черный покореженный чемодан, кроссовок, куртку...

— Мы ищем тела, вещи, обломки самолета, — объясняет начальник бригады, шахтер Рома.

— А кто вас об этом просил? — спрашиваю я.

— Начальство наше, — говорит Рома. — Сказали найденные вещи и тела собрать и передать этим, из ДНР.

Шахтеры выполняют свою работу спокойно, так, будто столкнулись с подобным не в первый раз. На вопрос о том, как они отнеслись к катастрофе, которая произошла на их земле, отвечают без эмоций, даже как-то буднично ровно.

Спустя время эти же шахтеры погружали в грузовик один за одним страшные черные мешки. Точно так же, как и собирали по полю вещи: спокойно, буднично.

В селе Рассыпное несколько тел с «боинга» упало прямо на жилые дома. Одно из них пробило крышу небольшого домика — летней кухни. Хозяин в этот момент находился дома и прибежал на грохот.

Я смотрю на дыру в потолке и с ужасом представляю, как это было. Вот с десятикилометровой высоты прилетел человек, который за пять минут до этого сидел в фиолетовом кресле самолета, который зачем-то вез его в Малайзию...

— Вчера его отсюда забрали, он здесь сутки пролежал, — рассказывает хозяин дома — молодой парень со ссадиной на пол-лица. Он говорит об этом без всякого трагизма и даже улыбается. Видимо, от шока, предполагаю я.

Женщина из дома напротив рассказывает, как в тот страшный день готовила закрутки, а когда услышала гул самолета, испугалась и побежала в погреб. Потом, говорит, как и все в селе, ходила в поле смотреть на тела.

Стальные подсолнухи, золотистая пшеница, графитные терриконы, спокойные шахтеры, любопытные сельчане, нервные боевики «Донецкой народной республики»... Этот странный мир, образовавшийся за последние несколько месяцев в восточной Украине, неожиданно объединился с судьбой двухсот девяноста восьми человек. Среди граждан Голландии, Германии, Франции, Бельгии, Великобритании, Австралии, Канады, Индонезии и Малайзии, что по трагической случайности оказались на том рейсе, вряд ли кто-то знал, что неподалеку от западной границы с Россией есть Донбасс, а на его территории вот уже четвертый месяц идет борьба за целостность Украины, что именно здесь кто-то придумал «Донецкую народную республику» и сотни людей взяли из-за этой «республики» оружие в руки.

Вряд ли кто-то сможет внятно объяснить это близким и родственникам погибших. Но когда-нибудь мы получим ответ. А золотистые украинские поля, принявшие случайных свидетелей войны, будут хранить их последний вздох.

Екатерина Сергацкова, «Сноб» 20 июля 2014

 

А

мбали з цепурами

Хтос' тото колотит'

У двадцятих числах липня на Західній Україні перекривали дороги, збирались у селах і райцентрах — начебто «проти мобілізації». Бунтували передусім дружини й матері.

Наприклад, на Прикарпатті перекривали дороги на Івано-Франківськ у Богородчанському й Калуському районах. У Брошнів-Осаді рознесли медкомісію. У місцевій пресі були повідомлення про спалення мобілізаційних списків у селах і інших районів — скажімо, на території сіл, що належать до Яремчанської міськради.

Звісно, повсюдність протестів породила й конспірологічні теорії.

— Хтос’ тото колотит’, — заявив мені літній селянин із Надвірнянського району.

Те саме думає й голова Надвірнянської райдержадміністрації Михайло Іваночко.

— Але це моя думка, а не офіційна, — кілька разів повторює він. — Складається враження, що певні спецслужби підривають мобілізацію. Суто моя думка така: це робиться, щоб показати світу, що «бандерівці» бояться.

У Надвірнянському районі й самій Надвірній протести були порівняно слабші. Щоб заспокоїти людей, 41-річний Михайло Іва-ночко, а за ним кільканадцять депутатів райради пройшли медичну комісію. Щоб подати приклад. Поки що це їх ні до чого не зобов’язало.

Під усевидющим оком Путіна

Я проїхався й поспілкувався з людьми та представниками місцевої влади в десятку населених пунктів різних районів, де повідомляли про найбільші протести.

Навіть люди, які самі брали в них участь, ставляться до протестів або іронічно, або сором’язливо.

Перша причина — вони трішки помилилися. Прийняли повістки на медкомісію за бойові повістки.

А інша причина — тут же всі патріоти, а їхні протести показали аж по російському телебаченню. Найбільшого розголосу як по українському телебаченню, так і по російському набув протест у Богородчанах. Тут перекривали дорогу й пікетували райраду і райдержадміністрацію. Як пише місцева газета, це був найбільший протест із часів ще Помаранчевої революції.

Заступник голови Богородчанської райради Петро Варшавський спершу заявляв, що не має часу приділити мені увагу, а потім говорив близько години.

— Журналісти так усе розтиражували, — каже він. — А інформація потрапляє куди? Самі знаєте! Сфабриковано було прекрасно.

І в той самий день пішло по російських каналах.

Він ніби ображений, що «розкрутили» саме Богородчанський протест. У сусідній Надвірній теж були.

— Якщо Іваночко вам каже, що в них усе спокійно — це його справа, — каже Варшавський.

Варшавський заперечує і звинувачення, що на медкомісії викликають лише «простих людей». Самому Варшавському вже 61 рік, а от його 27-річний син медкомісію пройшов.

На відміну від голови Надвірнянської РДА, голова Богородчанської РДА не може піти у військкомат: Ярослава Гоголь — жінка.

Амбали з цепурами

Якщо спершу щось і навіювало на конспірологічний лад — то це поширеність архетипу «донецького амбала, який приїхав сюди на курорт, а ми за нього там маємо гинути». Виглядало як «інформаційне вкидання». В усіх випадках місцевий мешканець «випадково підслухав» розмову донецьких.

Питаючи про мотиви протестів, я очікував почути соціальні — мовляв, призивають простих людей, а не владу. Ні, про це ніхто не говорить. Якщо не першим, то обов’язково другим ділом заговорюють про біженців.

— Пошуміли й розійшлися, знаєте, як ото наші люди. Та й то переважно жінки, — іронізують вусаті чоловіки в гірському селі Микуличин поблизу Яремчі. — Але я вам скажу, чому були протести.

І він розповідає про донецького амбала, який приїхав під виглядом біженця у Ворохту на курорт.

— Із цепурою на два пальці, — показує чоловік собі на шиї.

Потім я чув про цих архетипних біженців-амбалів по всіх селах, в які приїжджав, — і від простих людей, і від представників місцевої влади.

Біженець-амбал завжди живе в сусідньому населеному пункті. Якщо це Яремча — він у Делятині. Якщо це Микуличин — він на курорті у Ворохті. Якщо Брошнів-Осада, де розгромили медкомісію, то біженець на курорті в Моршині. Якщо Богородчани — він під Гутою.

Іваночко, голова Надвірнянської РДА: «Звісно, люди обурені: донецькі тут бухають, зачіпаються до наших дівчат».

Варшавський, заступник голови Богородчанської райради: «І є підстави: є запис донецьких чоловіків у кафе в Івано-Франківську. “Єдь сюда, «бандьори» хорошо прінімают”».

Оксана, село Кривець: «І от вони кажуть один одному: диви, які хати здорові — ми будемо тут жити».

Баба Маруся, село Маркова: «Вони (хто — не може сказати. — Авт.) хочут Західну Україну винищити, а сюди переселити людей зі сходу».

Одноногий чоловік Міша, Брошнів-Осада: «Ми їх по доброті прийняли, а вони кажуть: «бандєри» — лохі. А ми не лохи».

Цікаво, що ніхто особисто цих донецьких амбалів не бачив. Варшавський розповів, що в Богородчанському районі всього 11 сімей біженців, серед них лише троє чоловіків і то пенсійного віку.

У селищі Солотвин я спілкувався з Вітою з Луганська, яка 11 років тому вийшла заміж за місцевого й живе у Франківській області. Вона теж повторює чутки про донецьких амбалів, але потім переключається на жалість до біженців. До неї самої приїхали біженці-родичі. Амбалів серед них немає. У селищі вона бачила одного дідуся з Донецька.

Виникає підозра, що було повідомлення у ЗМІ, яке всіх пройняло, але спроба знайти першоджерело чуток призводить до нескінченної рекурсії.

Так, багато місцевих ЗМІ передрукували ідентичні повідомлення з посиланням на пост письменниці Ірени Карпи, яку важко запідозрити в роботі на спецслужби, а Ірена Карпа, своєю чергою, посилається на маму, яка щось від когось чула. Тобто чутка шириться давно.

Або цей архетип просто показує настрої населення, або при-карпатці та мешканці інших регіонів тільки те й роблять, що випадково підслуховують однакові слова донецьких амбалів — то в Моршині, то у Ворохті, то в Івано-Франківську.

Нахабні біженці є лише приводом. Тому що поїздка по різних місцях показує просте співвідношення: там, де роздавали найбільше повісток без пояснень, були найбільші протести.

Виглядало як загальна мобілізація

— Виглядало як загальна мобілізація, — сором’язливо, опустивши голову, каже працівниця бухгалтерії сільради села Маркова Богородчанського району.

— Ше сего нам бракувало, — сказала кучерява секретар сільради, дізнавшись, що приїхав журналіст.

— А що, на Маркову прийшла скарга? — питає працівниця бухгалтерії.

Село Маркова — одне з ініціаторів протесту в Богородчанському районі. «Ви вже й там були? А ви знаєте, що з Маркової на медкомісії не прийшов ЖОДЕН?» — питав мене в Богородчанах Петро Варшавський.

Населення Маркової — 3 тисячі осіб. Як стверджують у сільраді, в село прийшло 800 повісток.

— Мені що, у мене сина нема, а зять помер, царство йому небесне, — хреститься баба Маруся. — А в сусідки двоє синів і двоє зятів. І кожному прийшла повістка. То є велика капара (лихо. — Авт.).

Повістки за наказом військкомату представники сільради носили від хати до хати. Більшої частини чоловіків у селі все одно нема, всі на заробітках, зате про повістки почули всі жінки.

— Ще всі й не рознесли, а вже натовп був під сільрадою, — каже працівниця бухгалтерії. — Нікого чужого в селі не було! То все наші! Знаєте, як ото баби? Що не зрозуміли, то додумали.

Повістки були не призивні, а лише на медкомісію. Але жінки, розповідають у Марковій, злякалися, що всіх чоловіків, які ще лишилися в селі, можуть «забрати вночі» й село лишиться без чоловіків узагалі. От вони й збунтувалися, не розібравшись.

Подібна ситуація була в інших селах. Протести піднялись у перші ж години після того, як від хати до хати, всім поголовно, почали носити повістки.

— А то розказують, що тут діяла ФСБ, — обурюється Марія Романівна Стасюк, голова сільради Студінки Калуського району.

Марія Стасюк показує мені повістки, але не дозволяє сфотографувати. Це маленькі пожовклі папірці без слова «повістка» чи будь-якого іншого заголовка. Підписуватися треба під фразою «З забороною виїзду з місця проживання ознайомлений». Звісно, це лякає, а усні пояснення посильних сільради мало чим заспокоюють.

Протести у Студінці не були масовішими, ніж в інших місцях, — просто сталося так, що в когось були знайомі в обласній пресі, а тому протести набули розголосу.

— Ви краще поїдьте у Бондарів, там дорогу перекривали, просто це преса менше висвітлила, — переводить стрілки Марія Стасюк. — А щодо спецслужб, то не працює тут ніяка ФСБ, а працює мама і жінка.

Нічого вони не зірвали

У Микуличині Яремчанської міськради чоловіки казали:

— А медкомісії як прийшли, так і пішли...

У Брошнів-Осаді, де розігнали медкомісію, влаштовану прямо в сільраді, вусатий чоловік Сашко й одноногий Міша пояснюють обурення населення.

— Призначили оце нам місцевих фельдшерок, — каже Сашко. — Значить, одна сліпа тебе дивиться...

— А друга глуха тебе слухає, — підхоплює Міша.

Голова сільради Студінки розповідає, як на зборах у голови рай-держадміністрації всі були проти масової роздачі повісток.

— Казали їм: ви можете прийняти по сто чоловіків за день — от і висилайте по сто повісток за раз.

Але військкомати вирішили нахрапом провести медогляд всіх селян за раз. Найгірше — повістки переважно роздавали у вихідні 19 та 20 липня — в цей час іще не було навіть указу президента про часткову мобілізацію. Тому всі й обурились.

У Калусько-Рожнятівському об’єднаному військкоматі усміхнений майор, який чомусь відмовився назватися, теж не визнає помилки. Думає, в кожному конкретному випадку винен кожен конкретний голова сільради.

У Студінці місцеві мешканці вважали, що «головиха не дала повістки своїм родичам», хоча сама Стасюк казала мені, що дала повістку і своєму синові, хоча той пожежник-рятувальник і має бути звільнений від служби.

— А у Брошневі? Там теж голова замішаний, — каже майор.

У військкоматі не визнають своєї помилки. Але надто вже одноманітно «замішані голови сільрад» по всьому регіону.

— А те, що кажуть, що протести зірвали нашу роботу, — неправда. Людям приходять повістки, люди проходять медкомісії.

Не визнавши публічно помилки, військкомати таки змінили тактику. І якщо раніше говорили про «розгоряння істерики» на Західній Україні, нині «істерика» вляглася так само швидко, як і розгорілась.

Військкомати пробували провести медогляди в один захід, зачепили цим усіх водночас — і миттєво спалахнули протести.

Тепер військкомати надсилають повістки потрохи тут і потрохи там. Протести й затихли.

Артем Чапай, Insider

1 серпня 2014

 

Чи злочин — залишатися живими?

У Запоріжжі триває суд над 41 українським військовослужбовцем 51-ї аеромобільної бригади. Їх звинувачують у дезертирстві. Наприкінці липня вони опинилися на території Росії, після чого росіяни повернули їх Україні.

Нині десантники перебувають у Запоріжжі у військовій частині А1978, яку в народі називають Уральськими казармами.

За версією влади, яку повідомило нам джерело в адміністрації президента, в 51-й бригаді був один слабодухий хлопець, який ходив у ближнє село випивати. Там його стали обробляти сепаратисти і пропонувати здатися в Росію. А він став підбурювати інших.

Версія хлопців не зводиться до «одного хлопця», а охоплює більше аспектів. Ми зустрілись із десантниками, їхніми родичами та адвокатами й спробували розібратися, що насправді сталося з десантниками 51-ї аеромобільної бригади. Зустріч відбувається в Уральських казармах.

Хоч усміхатися почали

Віктор Січкун сидить увесь ранок із дружиною. Волонтерки з Жіночої сотні посміюються з сором’язливості одруженої пари.

Солдати й волонтерки розмовляють передусім про медичні справи. Складають списки. У двох — закриті черепно-мозкові травми. В одного — потягнута зв’язка. Переважно ж солдати в задовільному фізичному стані. Поширені раніше чутки про контузії й опіки у полонених виявилися неправдою.

— Я би кардіограму зробив, суто для себе, — каже Віктор Січкун.

Його дружина розповідає, що у Січкуна ще в мирний час був передінфарктний стан.

— А як медкомісію пройшов?

— А не було медкомісії, — каже його дружина.

Солдати та їхні родички навперебій розповідають. Одному дали 3 години, щоб з обласного центру, де працював, приїхати у військкомат у райцентр. Іншому взагалі дали на збори 15 хвилин. Вони вже стояли на обліку як здорові — і їх, не оглянувши ще раз, відправили служити. Це була «перша хвиля» мобілізації. Всі призвані 9—11 квітня.

— Дениска, а тебе медицинская помощь не нужна? — питає Світлана Василюк із запорізької Жіночої сотні.

Денис Бебнев, який більшу частину часу сидить, дивлячись униз, вперше піднімає погляд і усміхається:

— Хіба що зуби полікувати. А так усе нормально.

— Ну хоть раз улыбнулся, — каже Василюк.

— Він у нас серйозний, — каже Юлія Бебнева, мати Дениса. — Голова сім’ї.

— Теперь они хоть улыбаться начали, — пізніше скаже мені пенсіонерка Валентина Коршенко з Жіночої сотні, також присутня на зустрічі. — Миша Холод, этот мальчик з красивыми глазами, помнишь? Видел, сейчас какой? А то был, как камешек. Вот так зажатый, — показує вона.

21-річний Михайло Холод — наймолодший, заляканий діями прокурорів, пробував тікати, але з ним зв’язався адвокат, і Михайло вчасно повернувся сам. Цей факт адвокат Тарас Дригайло в суді зміг обернути на користь Михайла і проти прокуратури.

Про те, що сталося з солдатами і як вони потрапили в полон, більше переповідають родички та волонтерки — солдати хіба що докидають окремі фрази й уточнюють. Керівництво заборонило говорити офіційно без дозволу Міноборони, а Міноборони дозволу так і не дало.

На основі розповідей із кімнати зустрічей та розповіді координатора адвокатів Олександра Гришина вдалося більш-менш відтворити версію хлопців і їхнього захисту того, що сталося під Свердловськом Луганської області наприкінці липня.

Пустили в «мішок» — і «мішок» закрили

— Все в Волновасі почалось, — вважає Юлія Бебнева, мама Дениса, який сидить поруч і дивиться вниз. — Вони там не повинні були бути. На той час призваних не мали пускати в «гарячі точки». Уявіть, як нашим хлопцям: ті, що загинули під Волновахою, раніше з ними в таборі в одних наметах жили.

Бригада, розташована в Володимирі-Волинському, збиралася з усієї Західної й Центральної України. Серед військових, які тепер під слідством, — люди не лише з Волинської області, але й Тернопільської, Хмельницької та інших. Усі до єдиного — мобілізовані.

Частини бригади потім кидали в різні місця — блокпости під Донецьком, Краснодон, Красноармійськ. Ті з 51-ї бригади, що опинилися в «котлі» на Луганщині, — винятково зв’язківці й артилеристи.

— Ні піхоти, ні розвідки з ними не було, — каже Юлія Бебнева.

Військові опинилися затиснені між територією, підконтрольною бойовикам, і російським кордоном.

— У «кишку» між ополченцями й Росією нас пропустили без жодного пострілу, — каже один із солдатів.

— Нас пустили в «мішок» — і «мішок» закрили, — підтверджує інший.

Солдати виявилися відрізаними від постачання.

Стояли «на териконі» під Свердловськом Луганської області. Кілька солдатів показали, що це відео знищеної техніки — з місця їхнього перебування.

Бронежилетів було з розрахунку один на п’ятьох. Почались обстріли з артилерії. Стріляли з обох боків, як «ополченці», так і Росія — і що далі, то точніше.

При цьому солдатам було суворо заборонено стріляти в бік Росії.

— Хоча важко було сказати, з якого боку по нас стріляли, — каже один із солдатів.

Інші заявляють: у небі з боку Росії з’являлися безпілотники, які неможливо було збити, а через тридцять хвилин по частині били точніше, ніж перед тим.

Так стояли десять днів, навіть коли відстрілюватися бодай по бойовиках уже не було чим.

Їжа ще лишалась, але не було води.

— В якийсь момент їм пощастило, бо пішов сильний дощ. Пили дощову воду з калюж, — каже Юлія Бебнева.

— Вранці злизували росу з капотів КамАЗів, — каже один із солдатів.

Командири постійно просили прислати набої та продовольство — отримували відповідь «немає змоги». Так на териконі минуло 10 днів.

Дозвіл з матюками

Техніка була розстріляна. Бійці попросили в командира дозволу на передислокацію:

— Точка ж пристріляна, — казали вони.

— Стволи були порожні. Порожні стволи здали командиру, — каже один із солдатів.

Адвокат Гришин розповідає версію захисту:

— Вони здали командирові зброю, бо після обстрілів на десятьох лишався один автомат і то без набоїв. А без патронів «калашниковим» хіба що кидатися можна. Безпосередній командир надав їм дозвіл — і солдати почали передислокацію до місця розташування частини.

— Куди?

— Це військова таємниця.

Юлія Бебнева розповідає про наданий дозвіл із таким уточненням:

— Не можу відтворити, що той командир казав. Я ж не буду тут матюкатися.

Беззбройних узяли сепаратисти

36 солдатів на КамАЗах і без зброї виїхали. По дорозі до них приєдналися ті п’ятеро, яким поки не висунуто звинувачень. Бійці 51-ї й нині живуть із ними разом — але або нічого не знають, або не хочуть розповісти. Адвокати не знають нічого, оскільки тим п’ятьом не висунуто офіційних обвинувачень, а отже, у них нема

і захисників.

КамАЗ перехопили бойовики. Бойовики були озброєні, солдати — ні. Юлія Бебнева відтворює розмову по мобільному з одним із бойовиків. Вона подзвонила синові, а трубку взяв хтось чужий.

— Вы кто?

— Я человек.

— А где мой сын?

— Надо было думать об этом, когда его сюда посылали.

— Я не посылала, его призвали.

— Надо было идти на Киев и не пускать.

— Я сколько порогов оббила, чтобы его вернули...

— Мои внучки боятся спать, мать живет в погребе. А вы хотите своего сына?

Після цього Бебнева розридалась у трубку, і бойовик по той бік змінив тон:

— Тише, тише. Мы живие люди. Мы как их увидели грязных, оборванных — у нас бы рука на них не поднялась. Ничего мы им не сделаем. Но у нашего руководства на них свои планы.

Відмова від «притулку»

Плани — це перевезти в Росію.

Військовослужбовці 51-ї не «переходили на територію Росії», як повідомляли спершу. Їх під дулами автоматів у Росію передали. Юлія Бебнева каже, що це сталося на пункті пропуску «Ізварино» в Луганській області, який контролюють бойовики.

Цікаво, зазначає адвокат Гришин, що бійців перевезли в Росію у п’ятницю 25 липня, а перші повідомлення в російській пресі з’явилися ще в четвер 24 липня.

— Це ще раз підтверджує, що бойовики координують свої дії з Росією.

У Росії солдати провели кілька днів. Сиділи в ангарі.

Фізичних «засобів впливу» до них не застосовували, але намагалися переконати просити про «притулок». Переконували, що в Україні їх судитимуть... Як бачимо, у підсумку так і сталось.

— Знаючи, що їм загрожує в Україні, перебуваючи під психологічним тиском, вони все ж наполягали, щоб їх повернули в Україну. Жоден не написав заяви, жоден не попросив притулку в Росії. Які ж вони зрадники? — каже Гришин.

Адвокат Гришин пояснює: оскільки юридично війни з Росією немає, а солдати були без зброї — їм можна було закинути лише незаконний перетин кордону (до того ж їх перевезли силоміць). Тому солдатів мали просто депортувати.

Російські ЗМІ зняли ролик про солдатів, які начебто «масово лишають частини і тікають у Росію» (неправда, бо їх захопили в полон і привезли силою). Після цього солдатів повернули Україні.

Солдатів завезли в Росію з Луганщини, а повернули на Донеччину

Депортували через інший пункт пропуску. Ті, з ким я спілкувався, не змогли його назвати, але журналіст Роман Бочкала з посиланням на родичів пише, що це пункт «Успенка» в Донецькій області. Там полонених передали українським силам. Кому — знає адвокат Гришин, але це теж військова таємниця й таємниця слідства.

І ось чому. «Успенку» теж контролювали бойовики, але для передачі полонених бойовики пропустили українські сили.

— Це ще раз непрямо свідчить, що бойовики координують дії з Росією, — каже Гришин.

Можливо, відтворена картина неповна або неточна, оскільки частина інформації засекречена. Бракує також свідчень безпосередніх командирів, які нині у зоні АТО.

Враження, що потрібні не живі солдати, а мертві герої

На українському боці забрали телефони, обшукали «аж до підкомірців» і повезли в Запоріжжя. Чому саме сюди?

— Може, хтось хотів собі нові лички, — знизує плечима Гришин.

— У Володимирі-Волинському їх би розірвали, — каже Юлія Бебнева.

Але прокурорів «розірвали» і в Запоріжжі. Попри таємність, місце розташування стало відомо родичкам солдатів і громадськості.

— Про Запоріжжя — це окрема тема, — з усмішкою каже Юлія Бебнева. — Їхня активність...

— А из матерей вы самая активная, — каже Світлана Василюк із Жіночої сотні.

— Я по життю не активна, але ця ситуація мене дістала. Пробують влаштувати судилище. За що? Що повернулися живими? Таке враження, що державі потрібні не живі солдати, а мертві герої.

Жіноча сотня, Громадська рада при ОДА, організація «Крапля істини», Самооборона Запоріжжя — лише деякі з формувань, які взялися допомагати військовим. Багато звичайних людей у Запоріжжі теж активно стали на бік солдатів і проти «прокурорів та генералів».

— Интересно смотреть, как меняется отношение и в прессе, и во власти. Сразу ведь были «предатели». Я иногда думаю, если бы это было не Запорожье — устроили бы показательный суд. А мы такой город — можем иногда, если захотим, — каже Інна Чельцова, яка очолює Жіночу сотню Запоріжжя.

Спершу відбувся конфлікт між громадськістю та адвокатами. Адвокати — надані державою, безкоштовні, й тому волонтери спершу не довіряли їм.

— Светлана из Женской сотни кричала на камеры: «Заменить! Мы им не верим!» — сміється Гришин.

— Я в этого Гришина вцепилась. Девочки мне говорили: ну что ты сама, как прокурор, — розповідає і Світлана.

Нині адвокати в захваті від громадськості, а волонтери й родичі — у ще більшому захваті від адвокатів і постійно просять це наголосити. У кожного західноукраїнського солдата виявилося від двох до десяти охочих узяти на поруки. «В кінці ми навіть відсіювали», — каже Чельцова з Жіночої сотні.

Однак поручителі врешті не знадобилися. В усіх солдатів були різні адвокати, їх судили різні судді, але всіх 35 відпустили навіть не на поруки, а під особисте зобов’язання.

Серед матерів і волонтерок шириться історія про суддю, яка слухала свідчення одного з солдатів про пережите, й по щоках у судді текли сльози.

Перед солдатами мають вибачитись, але це з галузі фантастики

Гришин не сумнівається, що підтримка солдатів громадськістю є важливим чинником для суддів.

Проте прокурори не здаються. Від 7 серпня в Запоріжжі почалися справи в апеляційних судах: військова прокуратура все-таки вимагає «переселити» солдатів із військової частини в СІЗО.

Активісти, яких щойно сповістили 6 серпня ввечері, відразу організували чергові пікети — тепер біля приміщення апеляційного суду.

— Ми їх відіб’ємо, — казала Світлана Василюк, їдучи під суд.

Апеляційний суд залишив бійців на свободі.

Гришин вважає, що прокуратура чекатиме, поки волонтери втомляться, а ЗМІ втратять інтерес до теми:

— Усі хочуть продати гарячі пиріжки, а нікому не цікаво, як робиться тісто, — каже він.

Щодо прокуратури — він каже, що необхідно чинити тиск не на місцевому рівні, а на рівні ГПУ:

— Жінки кричали на прокурорів, а я кажу: прокурори — це просто руки. Голова дала їм наказ — вони й діють.

— А голова хто?

— Генеральна прокуратура, звичайно. Видно, хотіли інших налякати. Бий своїх, щоб чужі боялися.

Він іронічно відмахується від припущення, що військові прокурори просто виконують своє завдання.

— Система прокуратури в нас іще «совкова»: ти начальник, я дурак. Як їм сказали — так вони й діють.

Гришин наголошує, що в Україні — не прецедентне право, але те, як закінчиться справа 51-ї бригади, звісно, важливо й для інших. Наприклад для бійців 72-ї бригади.

— Бо в Запоріжжі — перший випадок в Україні, коли судять за частиною 3 статті 409.

— Бо раніше не було бойових дій?

— Так. Існує юридичний парадокс. Якщо людину призивають в армію і вона не йде — на цьому етапі при найсуворіших розкладах дадуть рік чи два умовно. А тепер, якщо їх засудять, люди будуть думати: навіщо мені взагалі йти під кулі, йти під «Гради», щоб мене потім засудили на п’ять-десять років?

Коли солдатів 51-ї в перші дні називали «зрадниками», то посилалися на 72-гу бригаду, з якої ніхто не потрапив тоді в полон.

Гришин звертає увагу, що, коли на території Росії опинились уже понад 400 бійців 72-ї бригади, їх уже ніхто не називав «зрадниками». Говорять про тактичне рішення, посилаються на спостерігачів ОБСЄ. Водночас Гришин наголошує, що судять за сукупністю обставин, тому якщо обставини будуть різні, рішення будуть різні.

Захист наполягає, що з бійців 51-ї прокуратура повинна остаточно зняти обвинувачення.

Гришин припускає, що нагорі — зокрема в ГПУ — мали б уже зрозуміти свою помилку.

— Якби у нас були розумні політики, вони мали б навіть не просто зняти обвинувачення, а зробити офіційну заяву, мовляв, «проведеною перевіркою встановлено, що наші солдати діяли героїчно. Ми просимо вибачення й захоплюємося їхньою мужністю та стійкістю».

Він зітхає:

— От тоді б я їх заповажав. Але це вже зі світу фантастики.

Артем Чапай, Insider

8 серпня 2014

51-ю бригаду критиковали за то, что другие бригады были в той же ситуации — однако поступили по-иному. Когда через Россию стали отходить и другие бригады — разговоров о «дезертирстве» больше не было.

 

Счастье близко

Репортаж из фильтрационного центра для луганских беженцев

С недавних пор Счастье стало перевалочным пунктом для тех, кто бежит от войны: украинские власти организовали на территории военной части МЧС «фильтрационный центр»

К развилке в маленьком поселке Счастье под Луганском, где уже третий месяц идут самые ожесточенные бои на востоке Украины, съезжаются машины. У кого-то к антенне привязан кусок белой ткани, у кого-то на лобовое стекло скотчем приклеен наспех сделанный плакат с надписью «Дети». С недавних пор Счастье стало перевалочным пунктом для тех, кто бежит от войны: украинские власти организовали на территории военной части МЧС фильтрационный центр, куда попадают беженцы через «зеленый коридор».

— Выйдите из машины и идите на регистрацию, — командует мужчина с автоматом, боец Нацгвардии. Пассажиры послушно проходят к площадке, над которой натянута маскировочная сетка. На улице страшная жара, сетка не спасает от солнца. Десятки людей идут с маленькими детьми, собаками, кошками. К столам регистрации, за которыми сидят милиционеры в штатском, выстраивается длинная очередь. Очередь продвигается еле-еле: милиционеры методично расспрашивают о причинах выезда.

— Национальность? — спрашивает один из них молодую женщину.

Вопрос ставит ее в тупик.

— Украинка... Русская... Ну то есть и так, и так... — запинаясь, произносит она.

Девушка передо мной тревожно озирается и постоянно переспрашивает, какие нужны документы. Для беженки она выглядит довольно странно: на ней — яркое желтое платье в пол, торжественное, как будто она собиралась идти на свидание в ресторан. Вскоре я замечаю, что она стоит на раскаленном асфальте босиком. Пятки серые, огрубевшие. Обуви в руках нет. Значит, так и добиралась сюда, босоногой. Пытаюсь заговорить с ней, но в глазах у нее страх и недоверие.

— Страшно там, больше ничего не скажу, — произносит она, отворачивается и уходит к родне.

— Мы к детям едем, — объясняет ее родственник, округлый мужчина средних лет. — Внучке десять лет, старшему двенадцать. Давно деток не видели, вот и едем. Еду им везем, гостинцы.

— Из Луганска? Гостинцы? — удивляюсь я. Во всем Луганске уже несколько дней нет света и воды, большинство продовольственных магазинов закрылись, а предприятия, изготавливавшие хлеб и молочную продукцию, остановились. Люди делятся друг с другом последними запасами.

— Ну да, гостинцы. А чего вы смеетесь? — вступается девушка в желтом платье. — Им там в селе есть нечего!

Молодой парень в штатском — участковый из Луганска — просит зарегистрировавшихся луганчан сфотографироваться с паспортом. Он делает эти снимки на мобильный телефон.

— А как мне встать? — спрашивает его худенькая женщина с растрепанными волосами, кое-как собранными в хвост.

— Да как угодно вставайте, — флегматично отвечает парень.

— Я ж не знаю... Наверное, плохо выгляжу. Я три дня в погребе просидела, в зеркало не смотрелась, — произносит женщина и почему-то смеется.

У входа в фильтрационный центр нервно бродит пенсионерка в леопардовой майке, седые волосы собраны в пучок. От жары у нее уже не выдерживают нервы.

— Ну, сколько нам еще ждать? — допытывается она у мужчины в милицейской форме. — Почему вы сына моего держите? Что у него не так?

Милиционер пожимает плечами и предлагает ей поинтересоваться у начальника, которого нет на месте.

— Мы же тут помрем от жары. У нас ребенок плачет! И кошка! — стонет бабуля. Милиционер многозначительно молчит.

В очереди на регистрацию улыбающийся парень объясняет мужчине, заполняющему его анкету, что он здесь проездом — купить продукты и бензин. В Луганске такой роскоши уже практически не осталось.

— Пить хочется, есть хочется... Жить хочется! — весело говорит он.

Вдруг раздается взрыв, где-то совсем рядом. Следом еще один и еще.

— Не обращайте внимания, — успокаивающе говорит регистратор. — Это не здесь.

— Мы, знаете ли, думали, что здесь потише, — нервно смеется молодая девушка. Она направляется из Луганска в Харьков, к друзьям. Надеется, что скоро сможет вернуться — когда все закончится. Она верит, что закончится скоро.

— А кто знает, почта работает? — спрашивает кто-то из очереди.

— Я работник почты, у меня спросите, работает ли почта, — смеясь, отвечает женщина, упаковывая котенка в картонную коробку.

Работу фильтрационного центра координирует девушка Елена, она приехала из Луганска несколько дней назад — начальник дал ей отпуск. Компания, в которой она работает, несмотря на постоянные обстрелы, все еще не закрылась, сотрудники выходят на неполный день. Лена сообщает мне, что за первые четыре дня работы центра здесь зарегистрировалось около семисот человек. Сегодня при мне зарегистрировалось около ста. Рядом толстяк с автоматом в черной майке с надписью “Polizei” утвердительно кивает, как бы аргументируя ее слова.

— Вы всех из этого фильтрационного центра выпускаете? — спрашиваю я его.

— Тех, кто прошел проверку регистрации, да, — неохотно отвечает толстяк.

— А были случаи, когда кто-то проверку не прошел? — допытываюсь я. Автоматчик поджимает губы. — Вы не можете ответить?

— Вы меня ни о чем таком не спрашивали. Вот так, — говорит он и куда-то уходит.

Елена пытается объяснить мне, что фильтрация луганчан нужна для того, чтобы не допустить на украинскую сторону сепаратистов.

По разбитой гусеницами пыльной дороге мимо фильтрационного центра проезжает колонна бронетехники. Военные и бойцы Нацгвардии с украинскими флагами едут в сторону Металлиста — небольшого поселка, располагающегося над Луганском, в нескольких километрах от Счастья. Металлист — это уже территория, подконтрольная «Луганской народной республике», там сейчас идут бои. Через эту же дорогу пролегает маршрут «зеленого коридора» для беженцев, который официально объявил штаб антитеррористической операции. Власти договорились, что с 10 до 14 там будет двустороннее прекращение огня на двести метров с одной и другой стороны дороги. Правда, через этот путь практически никто не ездит: слишком опасно, стреляют, несмотря на «коридор». Беженцы добираются до Счастья обходным путем, через станицу Луганскую.

— Завтра уже не поеду никуда, — сокрушается водитель маршрутного такси, только что привезший людей из Луганска. — Сплошная мука. Они ж обещали «зеленый коридор», а никакого «коридора» нет, езжу по таким дорогам, что никаких денег это не стоит. А тут еще этот цирк, фильтрационный центр какой-то. На фиг он нужен? Стоять лишний час.

За место в маршрутке пассажиры платят 50 гривен, около пяти долларов, хотя от Счастья до Луганска всего двадцать километров. После разговора с прибывшими становится ясно, почему водитель берет так дорого.

— Мы сегодня выехали в девять утра, а приехали только сейчас, — говорит беженка. На часах 16:00. — Там нет дороги, сплошные пески, нашу маршрутку трактор тащил. Трактористу пришлось отдельно денег давать. И сами шли кучу времени пешком, по колено в песке.

Женщина стоит босиком. Несмотря на семичасовую муку, она выглядит счастливой — радуется, что удалось выбраться. Ее дом, рассказывает беженка, находится в низине между микрорайоном Мирный и автовокзалом, который обстреливается «ополченцами».

— Они постоянно через нас стреляют, а те — в обратную, — говорит женщина, не уточняя, кто «они», а кто — «те», хотя очевидно, что речь идет об «ополченцах» и украинской армии. — Последнее время мы постелили в подвале матрас и там спали.

Из Луганска ее вместе с семьей вывезли волонтеры. Их посадили в автобус на площади перед старым железнодорожным вокзалом. «Иначе, — говорит она, — не выехать: на блокпостах бандиты стоят».

Похожей деятельностью занимаются и представители «Луганской народной республики»: они организовывают транспорт для отправки луганчан в Россию. Так уехать проще, объясняет беженка: «ополченцам» выгодно создавать статистику беженцев в РФ, чтобы доказать, что в Луганске никто не поддерживает Украину.

«Дамы и господа, пришло время бокса», — доносится искаженный мужской голос из автомата с боксерской грушей, установленного возле закрытого продуктового магазина на трассе. Следом за объявлением включается восьмибитная версия песни Pink Floyd — The Wall. Проходящий мимо беженец ненадолго задерживается возле автомата, как бы раздумывая, пришло время бокса или еще нет. Автомат повторяет объявление, и мужчина уходит.

По пыльной дороге снова проезжает колонна бронетехники. Где-то неподалеку раздается несколько взрывов. Никто из приезжих уже не вздрагивает.

К развилке подъехали наблюдатели из ОБСЕ, и вокруг них моментально собирается группа беженцев.

— Заканчивайте это, а? — обращается к представителю миссии водитель маршрутки. — Неважно, кто победит, хоть китайцы! Понимаете, моя сестра уже которую неделю из погреба не выходит, боится, что на улице ее сразу снаряд убьет. Это даже хуже, чем в Славянске. Я посмотрел, какие там разрушения, и вот что скажу: это в сравнение не идет с Луганском.

Представители миссии понимающе кивают.

— Помогайте, оно же никому не нужно, — добавляет маршрутчик. — Пройдет время, и вот увидите, вскроется, кто на этом заработал.

Из машины с повязанной на боковое зеркало белой тряпкой выходят две девушки. Одна из них, постарше, со строгим лицом, завидя проезжающих мимо украинских солдат, подпрыгивает и принимается махать им рукой.

— Давай их приветствовать, Алла, давай! — подначивает она подругу. Та вздыхает с каким-то печальным облегчением.

— По Луганску теперь почти никто не ездит, только дорогие тачки, — принимается рассказывать Алла. — Это «ополченцев», отжатые. И вы знаете, пусть говорят что угодно, но я точно знаю, что они пуляют со всех сторон. Люди же видят своими глазами, как они стреляют на аэропорт, а мы у них, получается, сзади щитом стоим. Понятное дело, что армия стреляет в обратную, но они же провоцируют.

Старшая подруга поддакивает и добавляет:

— Нас еле выпустили, на блокпосту хотели машину отнять. Она служебная, с киевскими номерами. А они как говорят: имущество республики, оккупированная территория, забираем для нужд ЛНР...

— Вот смотрите: я живу в самом центре, — продолжает Алла. — Снаряды летят из-за моего дома и попадают в парк Горького. Туда, где никакой армии в помине нет. Зачем они так делают?.. Нам это все не нужно было. Ну, были маргиналы, которые вышли в поддержку этих сепаратистов, у которых ничего нет. Вот они разбогатели, эти писюны, которые фоткаются с оружием и девочками. Эх, если бы было ощущение, что армия вот-вот зайдет в город, то посидела бы дня три в подвале. Но сейчас тишина гробовая, иногда только снаряд упадет, и ощущение, что это длится вечность.

— Добрее надо быть, — встревает маршрутчик. — Все беды случаются от злости. Будем добрее — будет мир.

— Войны просто так не падают на наши головы, — продолжает Алла, выдерживая драматическую паузу. — Значит, что-то с нами не так. Однажды Кужель (украинский политик, экономист родом с Донбасса. — Авт.) сказала, что когда впервые побывала на Западной Украине, то поняла, что там люди любят каждый клочок своей земли, каждую ялыночку. А мы тут любим только своих близких. Поверхностно это как-то, нечестно. Ну, теперь научимся...

Выговорившись, Алла с подругой садятся в автомобиль и уезжают в сторону Сватово — города в Луганской области, подконтрольного украинским властям, где размещается лагерь для временных переселенцев. Жара в Счастье спадает. Беженцы, прошедшие регистрацию, разъезжаются кто куда. Где-то неподалеку снова раздаются взрывы.

Екатерина Сергацкова, «Сноб»

5 августа 2014

7 августа «премьер-министр» ДНР Александр Бородай заявил о том, что уходит в отставку по собственному желанию. Его место занял лидер боевого движения «Оплот», житель Донецка Александр Захарченко.

8 августа журналист Financial Times Сэм Джонс сообщил со ссылкой на социальные сети и экспертов, что на востоке Украине погибли 12 сотрудников Главного разведывательного управления Генштаба Вооруженных сил РФ, которые официально находились в отпусках.

 

Жизнь после освобождения. Типичный Северодонецк

К Северодонецку ведет разбитая дорога, которую преграждает взорванный мост. Когда украинская армия выбивала отсюда боевиков, переход через реку провалился. Местные жители, как ни в чем не бывало, ходят через впадину пешком. Некоторым — кого занесли в специальные списки — разрешили передвигаться на машинах.

Северодонецк — типичный город на Донбассе, освобожденный от боевиков. Большая часть населения пассивно поддерживала сепаратистские настроения, надеясь, что Луганскую область вместе с Донецкой присоединят к России, как Крым.

Когда в городе появились люди с оружием, в основном казаки, местные поняли, что поддерживать сепаратистов больше не желают. Постепенно с улиц исчезли прохожие, с телевидения — украинские каналы, перестали работать банки и некоторые фирмы.

Северодонецк, как и другие города, оказавшиеся в подчинении у так называемой Луганской народной республики, погрузился в полумрак.

— Было неприятно и непривычно, что в городе пусто. Неприятно было видеть этих «ополченцев» на блокпостах, входить с ними в контакт, — рассказывает местный житель, работник крупнейшего северодонецкого завода Владимир Николенко. — Неприятно было, что нигде своего родного знамени украинского не увидишь. Я ходил на работу, а внутри завода размещается сторонняя организация, во дворе у них долго знамя Украины висело. И вот я проходил, смотрел на него, и настроение поднималось, хоть оно за забором и колючей проволокой.

Местная жительница Татьяна с нервным смешком рассказывает, как ее подруга однажды ехала на дачу через блокпост боевиков.

— Ее остановил бородатый мужик с автоматом, посмотрел документы и спросил: «Кто ты?» Она ему испуганно: «Я из Северодонецка...» Он снова: «Кто ты?» Она опять отвечает, что местная. И тут он на нее посмотрел так строго и сказал: «Запомни, ты — новороска». Когда она ехала обратно, вся тряслась и снова встретила того мужика. А он на нее зыркнул и сказал с гадкой такой ухмылкой: «Ну что, запомнила, кто ты?..» Вот в такой обстановке мы и жили.

— Из-за всего этого у нас много семей рассорилось, — говорит Владимир. — Вот я, например, с сестрой поругался. Но она уже изменила свое мнение на 180 градусов. А сейчас здесь все очень боятся, что сепаратисты могут вернуться.

Когда в Северодонецке появились боевики, местные власти — горисполком и правоохранительные органы — не стали сопротивляться. Единственный орган, который отказался сотрудничать с сепаратистами, — прокуратура. Глава ведомства вместе с сотрудниками заявил, что не станут признавать ЛНР, и покинули город.

Мэрия же работала как прежде: в Северодонецке были и вода, и газ, и свет, и вывоз мусора. И глава горсовета, и депутаты оставались на своих местах.

Но спустя несколько дней после того, как в город зашла Нац-гвардия, руководство Северодонецка испарилось.

Некоторые местные жители считают, что мэр с заместителями просто сбежал, чтобы не нести ответственность за сотрудничество с ЛНР. А секретарь горсовета Андрей Гавриленко, который перенял управление Северодонецком, считает, что его начальников похитили. Также, по его словам, на двоих депутатов было совершено разбойное нападение, после чего они уехали.

Заседания горсовета не проходят «в целях безопасности», хотя при ЛНР уезжать депутаты почему-то не торопились.

— Мы никуда не уезжали, поскольку ехать нам было, в общем-то, некуда и незачем, — рассказывает Гавриленко. Он выглядит уставшим. Возможно, оттого, что его каждый день опрашивают сотрудники милиции. — Мы занимались жизнеобеспечением города. Ведь эта процедура не зависит от того, что вокруг происходит. Людям нужно, чтобы работало ЖКХ, медицина, образование, транспорт, аварийная служба, чтобы мусор вывозили.

И. о. мэра демонстрирует флаги Украины и Северодонецка, которые установлены в его кабинете. По его словам, руководство города всеми силами старалось не допустить уничтожения символики сепаратистами.

— Никто не поймет, в каких условиях мы тут находились, — объясняет секретарь. — Никто не оценит, и никак этого не объяснишь. Можно только находиться здесь и впитывать эту атмосферу. Но ни один чиновник не сказал, что понимает нас.

Тем временем Северодонецк готовится принять у себя часть ведомств и органов власти Луганской области. Еще в советские времена он планировался как запасная столица региона на случай непредвиденных ситуаций вроде стихийного бедствия. И вот такое время пришло.

Возможно, перенос областного центра в Северодонецк станет переворотным моментом в жизни этого небольшого промышленного городка, все еще пропитанного атмосферой Советского Союза. По крайней мере, местные на это очень надеются.

— Я ожидаю хорошего будущего, — делится соображениями Владимир. — Жду, что к власти придут совсем новые люди, больше молодежи другой формации, вроде тех, что представляют «Демаль-янс». Хочется, чтобы власть контролировалась народом, и думаю, изменения будут. Не зря же люди гибли на Майдане и сейчас. Если ничего не изменится, то к чему все это было? Люди не дадут этого так оставить.

— А здесь люди к этому готовы? — спрашиваю у него.

— Нет... — отвечает Владимир. — Люди привыкли к тому, чтобы за них все делали. Они не такие инициативные, как на Западной или Центральной Украине. Но главное сейчас, чтобы Россия над нами не правила. После такого конфликта мы, конечно, отдалимся. Она не нужна нам такая, как сейчас. Вы можете спросить у меня, уважаю ли я российский народ, — после многозначительной паузы продолжает Владимир. — Я не уважаю Путина, но народ ведь Путина любит? 85 процентов его поддерживает. Значит, я и народ не уважаю, получается. Они верят в то, что здесь фашисты, которые детей едят и женщин вырезают. А чего они этому верят?..

Северодонецк освобожден от боевиков, но «новой жизнью» он пока не зажил. Как, впрочем, и масса других городов и поселков Луганской и Донецкой областей. В отличие от флагманского Славянска, где проходят показательные восстановительные работы, здесь ничего не происходит. Люди привыкают ходить по взорванному мосту и надеются, что когда-нибудь их город изменится к лучшему.

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

12 августа 2014

 

Донецк. Неизбежное

Мы с Мариной сидим между этажами в подъезде сталинского дома в центре Донецка. Трясутся стекла, слышно, как падает «Град». Это значит, что война идет где-то совсем близко, в нескольких километрах от нас. С удивлением отмечаю, что отношусь к этому факту как-то уж слишком спокойно. Есть в этих раскатистых звуках что-то неизбежное.

— Мы в правильном месте сидим, — флегматично отмечает Марина, закуривая очередную сигарету. — Здесь толстые стены. И главное, далеко от окон.

Несколько дней назад Марина запаслась сигаретами и продуктами на случай, если из Донецка вдруг окончательно уйдет цивилизация.

— Вчера снаряд упал в родильное отделение, где когда-то появился на свет мой сын, — говорит она драматически тихо. — А один «ополченец» расстрелял лаборанта в больнице за то, что тот с ним как-то неправильно поговорил. Врачи после этого взбунтовались и написали заявления об уходе. Оперировать теперь некому.

Донецк — миллионный город, который когда-то был центром одного из важнейших регионов страны. Между моментом, когда здание областной администрации захватили вооруженные люди, провозгласившие «Донецкую народную республику», и сегодняшним днем пролетела целая вечность. За это время в антитеррористической операции на Донбассе погибли сотни военных и мирных жителей, был освобожден Славянск и сбит малазийский «боинг». Закрылось большинство магазинов, салонов красоты и кафе. С аптечных полок стали исчезать медикаменты, а из больниц — врачи. Регион покинули тысячи людей.

Миллионный город пуст. На въезде в Донецк с южной стороны стоит устойчивый запах гари: в этом районе регулярно бомбят. С некоторых пор мегаполис взят в кольцо украинской армией, и я совершенно отчетливо ощущаю, как здоровое, мускулистое тело города покидает кровь.

Спокойствие берегут лишь цветочные клумбы: несмотря ни на что, старушки продолжают поливать розы и подрезать кусты. Говорят, красота и ухоженность улиц спасают людей, оставшихся в Донецке, от погружения в ужас. Но спокойно только в центре, а за несколько километров от него начинается пространство тревоги.

Во дворе одного из домов в районе железнодорожного вокзала, который недавно обстреляла артиллерия, разведен костер, а на нем — кастрюля. Пенсионерки кипятят воду на чай. В доме уже несколько дней нет газа и электричества. Новости они узнают от знакомых из других районов, где еще работает телевидение и интернет.

Рядом, при 18-й больнице, находится бомбоубежище. Меня к нему подводят двое инспекторов «Гражданской обороны» ДНР, Людмила и Александр. Там нас встречает группа хмурых бабушек.

— Вот посмотрите, здесь люди фактически живут, — показывает пальцем Людмила. — Мы им привозим все необходимое.

— Чего ж ты врешь-то? — вдруг набрасывается одна из старушек на инспектора. — Никто нам не помогает! И тебя мы в первый раз видим!

— Я же отправляла вам волонтера... — оправдывается она.

— Не мурчи! — надвигается на нее другая бабушка. — У нас тут даже света нет, никто свечек не привез!

В бомбоубежище темно и сыро, по лестнице снует раненая собака. В глубине погруженных во мрак коридоров на узких раскладушках, закутавшись в старые одеяла, лежат люди. У некоторых на столе горит тоненькая свечка, вокруг тарелки, кастрюли и игральные карты.

Из дальней комнаты показывается силуэт мужчины. Увидев камеру, он с ходу принимается кричать. Через каждое второе слово прорываются ругательства.

— Мою квартиру на *** разнес снаряд, прямо когда я дома был, — рассказывает он. — Сначала я услышал свист. А я знаю, что если слышен свист миномета, значит, летит прямо на меня. Успел лечь на пол. Квартиру всю разворотило, балкон вырвало с корнем. Когда успокоилось, решил на всякий случай лечь в коридоре на коврик для йоги, который жена оставила. И тут в дом ударила гаубица. Вот тогда я ушел в бомбоубежище и больше отсюда выходить не хочу.

Мужчина постепенно успокаивается, выходит на улицу и закуривает сигарету.

— Знаете, я ведь в курсе, кто там на самом деле стрелял, — продолжает он. — Я такие вещи отличать умею. И знаю, что и те, и эти — «молодцы».

Инспектор Людмила отводит меня в сторонку и на ухо сообщает, что этот парень — «бендеровец».

— Это бабка тут мне успела сказать, — говорит она, хитро улыбаясь. — Он считает, что во всем виновата ДНР. А мы часто таких на объектах встречаем, правда, Саш?

Инспектор Александр кивает.

— Здесь достаточно таких, кто не согласен, — говорит он. — Многие школы не хотят нас к себе пускать, готовятся к украинскому первому сентября, по украинским учебникам. Я на днях был в одной из школ, где есть бомбоубежище. Прихожу туда, прошу предоставить его для инспекции, а директор мне говорит: «Слава Украине, героям слава, мои в меня стрелять не будут, до свидания». Ну, ничего, с такими мы потом по-своему разговариваем.

В городе осталось работать в круглосуточном режиме только одно кафе, по совместительству бомбоубежище. В нем каждый вечер заседает верхушка «Донецкой народной республики». Самопровозглашенные чиновники приходят сюда в сопровождении бородатых амбалов, увешанных оружием. Они не снимают с себя автоматы, даже когда едят.

— Где у вас тут развлечься нормально можно? — обращается ко мне бородач с кавказским акцентом. На рукаве у него нашивка «Новороссия».

— Нигде, — весело отвечает ему Костя, мой собеседник. — Все закрылось. Теперь только едим и кальян курим — вот наши развлечения.

Вскоре к автоматчику подсаживаются две юные девушки, а он заказывает кальян и мороженое.

— Мне кажется, скоро все должно закончиться, — говорит мне Костя. — Украинская армия убежит, а Донбасс станет маленькой Швейцарией.

— Ага. Уже стал, — смеется мужчина за соседним столиком. — Особенно красноречиво это видно по табличке «Убежище» в подвале кафе.

Где-то вдалеке раздается взрыв, следом за ним еще несколько залпов. Никто не реагирует, все уже привыкли. Замечаю за собой, что тоже реагирую на это спокойно. Да, есть в этих раскатистых звуках что-то неизбежное.

Екатерина Сергацкова,

13 августа 2014

 

Донецкое подполье. Как партизаны-волонтеры спасают людей

— Давай пройдемся с тобой вон той дорогой, я хочу посмотреть, что там эти террористы делают на стадионе. У меня есть подозрение, что «Грады» свои там прячут, — говорит мне Татьяна (имя изменено из соображений безопасности), озираясь по сторонам.

Мы проходим с ней через частный сектор одного из отдаленных районов Донецка, неподалеку от которого в последнее время развернулись боевые действия.

Татьяна — коренная дончанка, всю жизнь участвует в общественной деятельности. Раньше она работала в фондах, оказывавших помощь тяжелобольным. Теперь она — партизан. За те месяцы, что Донецк контролируется боевиками ДНР, привыкла быть крайне внимательной и осторожной. Каждый вечер она выходит на прогулку, чтобы посмотреть, не появилась ли в ее районе военная техника. Если увидит что-нибудь такое, сразу сообщает в штаб АТО. На всякий случай.

В своем доме Татьяна давно не живет: говорит, ДНРовцы знают ее адрес и могут нагрянуть в гости. На улице она старается разговаривать шепотом и не привлекать к себе внимание неудобными военными терминами. В Донецке осталось немного таких активистов, как она.

— Мы даже имен настоящих друг друга не знаем, — говорит она о своих «коллегах»-партизанах. — Когда молодые ребята (активисты, проводившие митинги за единую Украину. — Авт.) только начали играться в позывные в апреле-мае, это было так смешно... Они придумывали себе имена, но при этом абсолютно не соблюдали безопасность — размещали у себя на страницах телефоны, адреса. А когда их начали брать, особенно перед выборами, все испугались и рванули отсюда. Уехали почти все, — печально добавляет Татьяна. — А на днях я поняла, что в городе не осталось почти никого, на кого можно было бы положиться... Аж мурашки по спине.

Партизанское сообщество образовалось в Донецке еще весной, когда на митингах появились первые жертвы. Общественники со стажем осознали, что молодые активисты, опрометчиво бросившиеся выводить людей на улицы, не способны их обезопасить. Тогда они собрали патриотически настроенных врачей и организовали волонтерскую сеть медиков, которая и стала обслуживать каждый проукраинский митинг.

Поначалу было решено действовать вместе с донецким Красным Крестом. Но вскоре выяснилось, что местная ячейка собирает и передает заинтересованным людям информацию об активистах.

С тех пор как проукраинские митинги закончились, врачи-патриоты стали уезжать из соображений безопасности. Сейчас из нескольких десятков специалистов осталось только двое.

— В начале июня в Донецк начали поступать раненые с блокпостов, — вспоминает Татьяна. — Страшнее всего было, когда на Волновахе произошла бойня. Раненых привезли сюда в больницу в тяжелом состоянии. А ДНРовцы пришли с автоматами и стали дежурить возле операционной...

После начала военных действий у местных активистов появилась новая функция: следить за судьбой раненых на подконтрольной ДНР территории украинских военных, которых удалось доставить в больницу. Поэтому одни врачи прячут таких раненых от других врачей, работающих в интересах боевиков.

— Это самый кошмар. Как они будут потом вместе работать, если сейчас даже не разговаривают? — возмущается активистка. — Там реально известная профессура осознанно поддерживает ДНР, я некоторых из них знаю. И не могу им слова сказать, потому что есть пациенты, которых надо спасать.

По словам Татьяны, было немало случаев, когда в больницу приходили боевики, забирали раненых военных прямо из операционных и увозили в неизвестном направлении. Некоторые врачи сами сообщают террористам о таких пациентах. Кто-то делает это, потому что идеологически разделяет концепцию ДНР и уповает на победу боевиков. А кто-то просто мстит за то, что его родственников или близких арестовала СБУ или взяли в плен украинские военные.

И вот в такой напряженной городской обстановке вдруг объявляется 38-летний партизан Сергей Захаров, художник из арт-группы «Мурзилки». Когда на улицах Донецка появились изображения стреляющегося в висок «министра обороны» ДНР Игоря Стрелкова-Гиркина (искусство оказалось пророческим — спустя несколько недель после этого он «ушел» с поста) и карикатурные портреты «ополченцев» — украинцы первым делом подумали, что это фейк: ну не может в наводненном боевиками городе появиться такой смелый стрит-арт!

На тот момент, 11 июля, когда появилась первая работа с изображенным Шариковым из «Собачьего сердца» в форме ДНР, никто не знал, как зовут автора этих художеств. Портрет Стрелкова, размещенный на фасаде кинотеатра «Комсомолец», молниеносно разлетелся по интернету.

По словам друга Захарова Сергея Мазуркевича, художник остро реагировал на то, что происходит на Донбассе. Работал по ночам, чтобы не поймали с поличным. К сожалению, 8 августа террористы добрались и до него. В мастерскую, где работал Сергей, пришли четверо вооруженных людей и один в штатском и забрали его вместе с компьютером и эскизами в захваченное здание СБУ, где тогда еще заседал Стрелков. С тех пор судьба художника-партизана неизвестна.

Несмотря на тот невероятный прессинг, которому подвергаются люди, настроенные на то, чтобы Донбасс вернулся под контроль украинских властей, волонтеры продолжают работать и спасать тех, кто попал в беду.

Безымянные герои вывозят из Донецка мыслимыми и немыслимыми путями тех, кто не способен выехать сам, — стариков, тяжелобольных, беременных и женщин с детьми. Проезд им оплачивают из благотворительных взносов сочувствующих украинцев и фонда Ахметова «Развитие Украины».

При этом областные власти, как и государственные структуры, в процессе вывоза беженцев не участвуют: автобусы и поезда, выезжающие из зоны АТО в мирные районы, коммерческие. До сих пор не продуманы маршруты вывоза людей в случае, если в Донецке, как в осажденном Луганске, исчезнет телевидение, мобильная и стационарная связь и прочие средства оповещения.

Другие безымянные волонтеры ищут деньги на еду, медикаменты и предметы гигиены, чтобы обеспечить общежития, где не способные к самоорганизации ДНРовцы поселили беженцев из особо опасных районов. Волонтеры говорят, что до того, как к ним обратились за помощью, беженцам выдавали по одному яйцу на двоих человек.

Третьи безымянные взялись организовывать точки бесплатного питания для тех горожан, которые оказались на грани выживания — таких около трех тысяч человек. Пока что в Донецке практически нет мест, где люди, лишившиеся средств к существованию, а некоторые и жилья, могли бы поесть. Похоже, власти об этой проблеме тоже не задумываются, оставляя ее на плечах немногочисленных волонтеров. Радует, что это начинание уже поддержали некоторые украинские предприниматели и неравнодушные граждане.

Все эти безымянные волонтеры и партизаны оказались серьезной опорой для людей, ставших заложниками войны. Поэтому донецкие партизаны, несмотря на опасность, не уезжают.

— Мы просто не можем себе позволить уехать, потому что понимаем, что без нас кто-то может погибнуть, — говорит волонтер Евгений. — Дети останутся без нормального питания, старики — без поддержки. Нам просто совесть не позволяет оставить их тут одних.

— Главное, пусть АТО закончится как можно скорее, — говорит Татьяна, показывая мне подвал, в который она периодически спускается во время обстрелов. — Чем дальше, тем сложнее нам работать и скрываться. Но мы будем до последнего, правда.

Екатерина Сергацкова, «Украинская правда»

18 августа 2014

 

Урятувати рядову Семенівку

День Незалежності України в місті-символі сепаратизму

«Чума на оба ваших дома»

Інтерсіті Київ—Дружківка (колишній Київ—Донецьк) їде практично прожній. Я зустрічаю свого давнього друга. Він із Краматорська. Батьки не тікали. Тільки-но в місто увійшла українська армія — друг повіз туди доньку.

— Конечно, все рады, что ДНР ушли, бо теперь не стреляют, — каже він про настрої своїх знайомих на звільнених територіях. — «Ополченцев» уже ненавидели — ждали, когда уйдут. Но и к Украине осталось много озлобления. Типа, «чума на оба ваших дома». Ну, это я образно. Но если бы была графа «против всех», многие бы так голосовали.

Мій друг поїхав до себе, а ми з фотографом зійшли у Слов’янську й одразу поїхали в мікрорайон (селище) Семенівка, де найбільші руйнування. Бо центр Слов’янська зруйновано хіба що місцями.

Слов’янськ напередодні Дня Незалежності України виявився пофарбованим у синьо-жовте. Поверх свіжої фарби на зупинках де-не-де ще свіжіші графіті «Л.С.Л.Б.» або «НАТО вон!» Деякі з біл-бордів «Спасибо украинской армии за освобождение Славянска» заляпані фарбою. Більшість висять чисті.

— Вас тоже покрасили? — каже по мобільному молода дівчина. — Ну, обалдеть.

На повороті на Семенівку повна жінка років сорока накидається на нас із фотографом майже з кулаками:

— А зачем вы приехали? Все ходите и ходите! Придут, поулыбаются, поснимают — а толку никакого! Что толку с вами общаться? Чем вы нам помогли?

Її звуть Лєна. Вона потім півдня водить нас Семенівкою.

— Ви вибачте, що я вас так обгавкала, — скаже вона потім українською.

«Зате жопи чисті»

Лєна водить нас із фотографом від одних до інших знайомих: на районі всі всіх знають. Практично в усіх від обстрілів постраждали будинки. У декого — розбомблені вщент. Багато людей не повернуться. Дехто, кому нікуди піти, живе з дірявими стінами та стелями, з целофаном замість вікон. Люди зі страхом чекають холодів. Котельня розбомблена, опалення нема, електрика така, що лампочки ще тягнуть, а електроприлади — ні.

Печальна Лідія Анатоліївна залишилася сама у двоповерховому будинку на кілька квартир.

— Сегодня вроде праздник, а у меня траур. Пустой дом, пустой двор.

У гуртожиток сім’я не переїжджає принаймні до холодів: місце проживання надали, але треба платити по 220 гривень з людини, а у неї в сім’ї п’ятеро. А працювали в психлікарні, яка розбомблена. Лишилися без роботи. Лідія Анатоліївна сподівається хоч на якесь чудо:

— Нам нужна помощь. Стройматериалами. Шифер, окна. Ну ладно окна. Но хоть крыша чтоб была. Вроде приезжали какие-то активисты с Киева. Может, вернутся, а? Толковые были ребята.

Більшість селища нічого й не чула ні про активістів, ні про серйозну допомогу. Ми потрапили потім на «стихійний мітинг», де мешканці не знали, що ми журналісти:

— Приїжджали якісь німці, — саркастично розповідає одна з потерпілих жінок іншій. — Питали адреси. Прислали по пачці памперсів!

— Без хати, зате жопи чисті!

Між іншим, більш ніж половина жителів Семенівки розмовляє українською мовою чи суржиком.

«Саме страшне — це проволока»

Щоб подивитися на реакцію, одного разу я заявляю двом жінкам:

— Але дехто каже: «Чого їм допомагати, вони ж підтримували сепаратистів?»

Дві жінки за це ледь не зіштовхують мене з високого ґанку:

— Хто підтримував? Вони самі по собі, ми самі по собі!

— А що ти зробиш, коли приходять люди з автоматами?

Практично весь мікрорайон тепер стверджує, що з бойовиками навіть не спілкувались:

— Кто их поддерживал, тот был уже среди них, когда в Семенов-ку пришли. Ну, здороваешься, если знакомый. А большинство — сами по себе. Мы ни за что пострадали. Я убежала в первый же день, как стрелять начали.

Семенівка постраждала від обстрілів, бо у психлікарні та школі базувалися сепаратисти. Лєна веде нас у розбомблений дитсадок по сусідству. Вона працювала тут медсестрою.

— Надо ж было назвать детсад «Белочка», — каже вона. — Вызываем как-то такси, говорим: «Пожалуйста, машину к “Белочке”». — «А где это?» — «Та возле психбольницы». Там положили трубку.

Потім вона веде нас із фотографом у психлікарню. Теоретично тут розміновано, але йти за Лєною страшно. Пів-Семенівки розповідає історію, як у психлікарню, яка вважалася розмінованою, приїхала бригада електриків. Один зробив необережний рух — йому відірвало руку.

— По обочинах ми взагалі боїмося ходить. Там ніхто не розміновував. Саме страшне — це проволока, — підбадьорює нас Лєна, вкотре перескакуючи з мови на мову. — Моя подруга пішла нащипати корму попугаю. Зачепила ногою. Добре, воно розтягувалось. Вона акуратно зняла, визвала саперів. Шість мін!

Розповідаючи нам про це, Лєна веде всередину психлікарні. Двері без ручок, але Лєна вміло відчиняє їх імпровізованою відмичкою.

Ми ходимо по дитячому відділенню психлікарні. Малюнки та іграшки на тлі розвалених стін.

«Скажемо так, наші»

— Ті бандіти отам засіли, й не викуриш їх, — згадує стара баба Маша. — Вони по армії, армія по них. Ну і нас зацепило.

— А помагає вам хто?

— Сама роблю... Кошка он не хоче помагать, — показує баба Маша на хвостату подругу.

Інша стара, усміхнена баба Ліда, ходить по подвір’ю в теплих шкарпетках, без взуття, і показує свої вибиті вікна.

— Приходила якась комісія, заміряли — та й пошли. Ніхто не помагає, ніхто.

Не тікали під час обстрілів переважно дуже старі люди. Наступний, до кого ми приходимо додому, — Тихон Борисович.

У «дєдушки» (він називає себе так) єдиний золотий зуб, і «дєдуш-ка» постійно сміється. «Дєдушка» життєрадісний: йому лише вибило кілька шибок. Якось міна упала прямо біля подвір’я, але не розірвалась.

— А чо я буду тікать, мені й так умирати скоро, — каже 82-річ-ний Тихон Борисович і сміється. — Ми з бабою написали список телефонів, — показує він. — І каждий раз, як лізли в подвал, клали записку: «Ми в підвалі» — і список, кому звонить, якщо нас будуть відкопувать, — йому і це здається дуже смішним. — А шо? Я двє войни пережив. Отєчєственну і цю. Тільки в Отєчєствєнну всьо понятно було...

Я думав, «дєдушка» почне говорити про політику, але він — про тактику:

— Там бомбили, а потім шла пєхота в наступлєніє. А тут одні бо-о-омблять, другі бо-о-о-омблять. А потом ніхто нікого не трогає. Зачєм бомбить тогда? Только разрушеніє.

Тихон Борисович називає бойовиків: «скажемо так, терористи», українську армію: «скажемо так, наші»:

— І шо інтересно. Єслі сначала, скажемо так, терористів і под-держував хтось — то потім отношеніє перемінилось і всі їх стали нєнавідєть. Тому що ну не вийшло у тебе — ну, смирись і одойди, не муч людей.

«Морський бій. А-5? Мимо!»

Наприкінці довгої розмови Тихон Борисович підморгує:

— Але коли кажуть, що, скажемо так, наші не іспользують «Гради» — то брехня. По Семьйоновці три раза стріляли. Я бивший міномьотчик, так от, із міномьотів таким залпом не удариш. Уже невозможно щитать удари: отак: бах-бах-бах-бах-бах. — Тихон Борисович весело сміється.

Багато хто в Семенівці лише після довгої розмови визнає, що стріляла по них таки українська армія, хоча провокували бойовики, які першими стріляли по позиціях армії на Карачуні та красноли-манському повороті.

— Я понимаю, армии дали квадрат, они и бомбят. Но мирному населению от этого не легче, — каже Лєна. — И почему такие сильные промахи? Почему не было никакой разведки? Да приди ты под видом мирного жителя. У нас спроси. А то это напоминало морской бой.

Лєна показує розвалений будинок за 300 метрів від психлікарні й повторює:

— Морской бой. «А-5! По-о-опал?» — «Ми-и-имо!» А вот это? Это же вообще Же-9!

«Одні нас захищали, інші нас визволяли»

На вулиці Лисичанській — одному з епіцентрів руйнувань — під вечір збирається мітинг. Люди почули, що має приїхати «якийсь депутат». При тому, що новина передається з уст в уста й не всі її встигли почути, людей приходить від сотні до двохсот. Це стільки ж, скільки вранці було на ході на честь Дня Незалежності, наприклад.

Серед місцевих, що постраждали від обстрілів, кілька родин турків, які давно живуть у Семенівці.

Люди, прийшовши на зустріч із «депутатом», примарно сподіваються хоч на якусь допомогу — як Лідія Анатоліївна сподівалася, що «повернуться активісти з Києва».

Прибуває на джипі такий собі Вадим Анатолійович Придворов, директор котельно-механічного заводу.

— Городу выделяются средства, однако работу горсовета блокируют вот те, которые раскрашивают город в сине-желтый, — каже він.

Виявляється, Придворов приїхав не допомагати, а щоб йому допомогли. Він хоче стати секретарем міськради — фактичним в. о. мера на час арешту Нелі Штепи — й хоче, щоб у вівторок мешканці «допомогли розблокувати міськраду».

В натовпі починається те, що в інтернеті називається «срач у коментах». І ось тут, коли ніхто не знає, що ми журналісти, я бачу справжній рівень озлоблення людей, яким не допомагають.

— Одні нас «захищали», другі нас «визволяли»! — кричить одна з жінок. — Тепер третій нам «помагає»!

— Очєрєдний, хоче заработать на нашому горі!

— Пообіщають і поїдуть!

— Опять «ополченцы» придут и опять нас бить начнут!

— Корочє, ти поняла, — тихо каже одна жінка іншій. — Восста-навлюєм свої хати самі...

«Ось мой враг!»

По дорозі з Семенівки в центр ми знайомимось із психологом Оксаною. Вона місцева, але розмовляє не як мешканці Семенівки, а дуже літературною українською мовою. Як і можна було припускати, це людина, яка перейшла на українську з принципу. Оксана вживає, наприклад, такі слова як «долілиць».

— Мені тут гидко. Я себе тут більше не бачу! — каже Оксана.

Попри те що настрої у Слов’янську в останні місяці помінялись, Оксана згадує, як була змушена тікати в часи, коли містом заправляв Стрєлков.

— Почалося з того, що в автобусі я починала сперечатись — і от уже весь автобус проти мене. До смішного доходило, коли якась жінка, яка сама трьох слів російською зв’язати не може, показує на мене пальцем і каже: «Ось мой враг!»

— Але ж тепер це змінилося.

— Тепер міжчасів’я. І чим ми його заповнимо, незрозуміло. Але я вже не маю сили працювати для цих людей.

Оксана вважає, що хоча нині люди на площі святкують День Незалежності, вони не є такими вже переконаними патріотами.

Поряд, на центральній площі, великий натовп, який прийшов святкувати День Незалежності.

Ленін, одягнений у синьо-жовту хустку. Люди з синіми й жовтими кульками. Сцену, де виступають колективи самодіяльності, охороняють українські військові. До них підходять деякі слов’янці і просять сфотографуватись разом. Багато дітей.

Багато видно і молоді, яка просто прийшла «посвяткувати».

«Скоты ненавидят логику»

— Многие из тех, кто сейчас на площади, — это аморфные, — вважає Віктор. — Если бы мы вошли в состав России, они праздновали бы День России.

Віктор каже про більшість людей те саме, що раніше проук-раїнська Оксана, але Віктор із протилежного «табору». Він — прихильник ДНР. Зустрітись із ним вийшло через наявність спільних друзів і в напівконспіративній обстановці.

— Давай только так, — починає розмову Віктор. — Я доверяю нашему Ване, значит, я доверяю тебе.

— А есть причины бояться?

— Моих друзей уже забирали с мешком на голове.

Віктор сподівається на повернення «ополченців» — він думає, що це можливо:

— Есть такие строки: «И даже когда отступаем, это мы идем вперед».

Сам Віктор не пішов в «ополчення» тому, що він інвалід. Віктор каже, що проДНРівських поглядів досі дотримується половина його знайомих — але інша половина або, як він каже, «амофрні», або «за Украину». Віктор толерантний і каже: «ополченцы против армии», «ДНР против правительства». Жодного разу не вживає слів «хунта», «карателі» — не відчувається нетерпимості й у його риториці й інтонаціях загалом.

Водночас зі сподіванням на повернення «ополченців» Віктор виступає за припинення вогню й за переговори.

— А с кем?

— Как с кем? Захарченко.

Я навіть не відразу розумію, що йдеться про чергового «лідера» ДНР.

— Может, с Путиным лучше?

— С Путиным Порошенко и так будет говорить. В Минске.

Віктор розмовляє дуже спокійно. Це людина з вищою освітою, він часто цитує філософів і каже, що погляди свої будує строго логічно.

— Есть такая притча: Аристотель, придумав законы логики, на радостях принес в жертву богам сто быков. И с тех пор скоты ненавидят логику.

Віктор цим нагадує мені знайомого, який теж постійно посилається на логіку, але при цьому дотримується протилежних із Віктором поглядів. Адже логіка виходить із базових припущень. Наприклад, Віктор знає, що серед «ополченців», які воюють на Донбасі, є серби-монархісти, але не бачить у цьому нічого поганого:

— Ну, ведь если мы исходим из единства русского мира...

Справді, питання лише в тому, з яких засад виходити.

Тим часом «аморфне», тобто мирне населення продовжує — хто святкувати День Незалежності, а хто просто святкувати.

Пізно ввечері на вокзал в’їжджають понад десяток машин, які сильно сигналять. Стікається натовп. Хтось тиснеться до стін. Дехто відверто нервує. Якісь люди хаотично бігають. Какофонія клаксонів. Менти, які щойно були тут, розчинилися за білими колонами вокзалу.

Хто це? «Скажемо так, терористи»? Чи «скажемо так, наші?»

На кожній машині по букві. Машини сигналять. Тривожно.

«Б У Д...» — Будуємо?

«Б У Д Ь М О... Е...» — Будьмо єдині?

В’їжджає решта машин із рештою букв — і всі розслабляються й сміються.

«Будь моей женой».

— Мі-мі-мі! — каже мені фотограф.

Артем Чапай, Insider

26 серпня 2014

Параллельно в Донецке в День Независимости Украины прошел «антипарад», на котором по центру города провели колонну украинских военнопленных. Этот «антипарад» описан, в частности, в репортаже Тимофея Антипова «Антипарад в Донецке: где теперь нормальные люди?» (theinsider.ua, 28 августа 2014)